.

Бон як релігія Шамбхали (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
286 14855
Скачать документ

Реферат на тему:

Бон як релігія Шамбхали

Проте також наявний інший аспект Шамбали. В буддиських трактатах
зазначається, що вона навернена в буддизм “грізними бодхісатвами”, до
яких була “колискою релігії бон” ( «…В … символической биографии
… говорится, что Падмасамбхава под маской свирепого божества разрушил
царство и убил его обитателей, которые были врагами Дхармы, и взял всех
их женщин себе, чтобы очистить их и сделать матерями религиозно
настроенных детей. Очевидно, это нельзя понимать в том смысле, что
Падмасамбхава убил население всей страны и нарушил все нормы половой
морали. (…) Это одна из характеристик сандхьябхаша, как и многих
других древних текстов, представляет опыт медитации (подобно борьбе
Будды с Марой и его воинством демонов) в форме внешних событий.
Замечание, что Падмасамбхава принял образ гневного божества, показывает,
что борьба с силами зла шла внутри него самого и что “познание” женских
принцпов в процессе внутренней интеграции состоит в объединении двух
сторон его натуры: мужского принципа активности и динамичности и
женского принципа мудрости (…) Утверждение, что тантрийские буддисты
пошли на кровосмешение и безнравственные поступки, так же нелепо, как и
обвинение тхеравадинов в совершении отце- и матере-убийства и других
подобных ужасных преступлениях. Если мы возьмем на себя труд исследовать
еще живую традицию тантр в их подлинной, несфальсифицированной форме,
как они существуют доныне в тысячах монастырей и скитов Тибета, где
нормы чувственного контроля и чистоты поддерживаются весьма высоким
образом, то мы поймем, насколько ошибаются те, кто пытается ввести
Тантру в область чувственного”).

Далай-лама ХІV у праці “Буддизм Тібету” зазначає, що релігія бон прийшла
із Шаншунга (Шанг Шунга, Жанг Жунга), що розташований був у Західному
Тібеті, теперішній Ладакх (східна частина індійського штату Джамму і
Кашмір). До VIII ст. країна Шангшунг існувала як окрема держава, що
включала в себе територію довкола гори Кайласа і озера Мансаровар.
Столицею його було місто К’юнглунг Нулкхар (“Срібний Палац Долини
Гаруди”) в долині ріки Сатледж. Звідси витікають чотири — Інд, Сатледж
(які на південь від Пенджабу зливаються у єдиний священний Інд),
Брахмапутра (Цангпо) і Карналі (яка вливається в Ганг, що бере початок
неподалік). Починаючи з VII ст. місцеве індоіранське населення почало
асимільовуватися прибуваючими сюди тібетськими переселенцями, в VIII-IX
ст. Ладакх входив у склад тібетської імперії, але потім здобув
незалежність і навіть підкорив Західний Тібет (Гуге). Династія
буддиських Намгьялів правила Ладакхом до середини ХІХ ст., коли в 1846
р. країну захопили війська махараджі Кашміру.

В тібетських бонських джерелах як еквівалент “Елам (тобто) Іран” (де в
якості назви Ірану використовувалося слово “таджик”: ta-zig, stag-gzig,
rta-mjug, stag-bzhi, rtag-gzigs) зустрічається власне “Шамбала (тобто)
Іран”, “Елам, котрий індійці називають Шамбалою”. В сенсі того, що
тібетськими джерелами пояснюється, що “Іран – це лише багата провінція
(князівство) Еламу (Олмо)”, то так само частиною Еламу може
трактуватися Шамбхала, назву котрої, як на нас, тібетці явно отримали
від індійських інформаторів, які на індійський лад передали якусь
іранську назву (*xyam–bal-; де осет.-ірон. bala “група, загін” =
санскр. bala “сила”, “загін”).

Привнесена релігія бон у Тібет була мігрантами з іраномовних земель,
предківське населення яких не прийняло реформи маздаїзму, запропонованої
Заратустрою (“маючий старого верблюда”) та прийнятої в якості державної
релігії Ксерксом (дв.-перс. Хшаярша; тібет. Shri-harsha; дв.-євр.
Ахашверош) та Артаксерксом І (тібет. букв. переклад Ngang-tshul
“праведні закони”) (VІ-V ст. до н.е.).

Аналогічно на Заході іраномовними єретиками були мідійці Атропатени
(тібет. ‘Od-ma-‘byam-thang; ‘O-ma-‘byam-skya yul; теперішній
Азербайджан) з їхньою релігією магів та культом коня. Сама назва країни,
як на нас, свідчить про те, що географічні реалії тібетсько-шаншунського
словника («Tibetan-Zang-zung Dictionary», Delhi, 1967) описують не
географічні реалії епохи Ахеменідів, а елліністичного періоду, коли
селевкідський сатрап Мідії Атропат проголосив незалежність.

Символ бон-по – «правобічна», проти годинникової стрілки, свастика
(«юндрунг»), а епітет релігії – “Колесо вищої свастики”, gyung drung bla
med kyi sheg ces). Основний епітет цієї релігії – “чорна віра”, “бон
могил” (dur bon; рукопис № 1042 із парижського фонду Пельо присвячена
особливості похоронних обрядів представників різних суспільних прошарків
і зазначається, що тільки жрець бон може “викупити” душу і з усіма
пересторогами доставити її на “той світ”). Так її називають
суперники–буддисти, бо коли вони в VІІІ ст. проповідували в Тібеті, що
світ – ілюзія, спасіння – занурення у Нірвану, а шлях до неї –
нероблення вчинків ні злих, ні поганих, бо “чорні хмари та білі хмари
однаково закривають від нас сонце”, людина перебуває мовби в могилі, то
жерці–шени релігії бон, звертаючись до людей, говорили: “Не слухайте
базікання махаяністів: вам серце підкаже, де чорне, а де біле”.

Російський квазі-буддист М. Реріх, що відвідав Тібет, так характеризує
релігію бон: “…Цікаві монастирі бон-по – чорної віри, ворожої Будді.
Справжня чорна месса за всіма правилами люциферіан. Ходіння навспак,
обернені ритуали, на місці Будди видумана особа з тими ж біографічними
деталями. Покровитель чорної віри теж царського роду і супроводжений
подібними ж атрибутами… Якщо буддисти обходять храм зліва направо, то
бон-по роблять це у зворотному напрямку. Якщо свастика буддистів
повернута за сонцем, то у бон-по вона повернута у зворотну сторону…
Вони дуже привітні до іноземців, бо вірять, що іноземці не мають нічого
спільного з буддизмом… Це не таємна секта, і тібетці розповідають, що
зараз число їх знову зростає. Ці люди … мають таємничих богів
свастики. Це нагадує доісторичні часи, первісну релігію вогнепоклонників
– друїдів, котра тут знизилася до неосягненно дивних богів свастики.
Замість священного “ОУМ” вони застосовують “А”… Цікаво б дослідити
походження бон-по, що небудь знайшлося б із друїдів та древніх
вогнепоклонників…”. Тут М. Реріх віддає данину посталій в 1915 р.
теорії Х. Юнкера і Шарпентьє (Карпентьєра) про те, що тохари та юе-чжі —
це переселені в глибини Центральної Азії кельти. Так, Й.Покорни та П.
Кречмер підтвердили північноєвропейське походження тохар, у мові яких
засвідчене слово laks “риба”, яке одного походження з нім. Lachs, укр.
“лосось” та ін. Саме лосось зустрічається тільки в ріках, що впадають у
Атлантичний океан, звідки піднімаються в ріки для нересту ікри, а в
ріках, впадаючих у Середземне та Чорне море, він невідомий. Досі ця
версія про побутування кельтів в глибинах Азії залишається популярною:
начебто в 6000 р. до н.е. пракельти (“тохари”) мешкали в районі
Аральського моря і відповідно їх нащадки з рудим волоссям та зеленими
очима простежуються серед центральноазіатських уйгурів. Начебто, сам
Чінгізхан, який характеризується сучасниками рудим та із сірими очима,
нащадок цього могутнього індоєвропейського етносу. Дослідники
посилаються на те, що індуїстські “Пурани” та “Брахмани” розповідають
про таємничі царства на північ від Гімалаїв з культурою, аналогічною
ведичній. Серед них — Uttara Kurusha, описана як духовний рай, навернена
у буддизм Буддою Кашьяпою (у індуїзмі Кашьяпа — великий ріші, восьмий
Адітья, мешкаючий на небесній горі Меру), який проповідував ще до
пришестя Будди Сідхартхи Гаутами (власне “Кашьяпа Міра” — “Озеро
Кашьяпи” називався Кашмір). Начебто саме тут виникло кельтське письмо
“огам”, сліди якого археологи виявляють у Тохаристані та на деяких
артефактах з Японії (занесених “тохарськими буддистами”).

Начебто, з’явився бон-по за правління першого тібетського царя
Ньяті-цзанпо (gNya khri btsan po; Ньякхрі; де “нья” – “шия”, “ті” –
“трон”, цзанпо” – “володар”), котрий народився в 417 р. н.е. (рік
дерева-миші). Хоча за бонськими переданнями, саме бонські жерці
запросили його з міфічної країни Побо на царство в Тібеті. Він завоював
для них Північно-Східний Тібет (Сумпа).

За легендами, він мав незвичайну зовнішність: очі, як у птаха, брови з
бірюзи (бірюза як втілення життєвої сили першою з?явилася при створенні
світу), зуби, як біла черепашка, вуса, як у тигра, між пальцями рук і
ніг перетенки, як у гусака (тут, можливо, перераховуються тотемічні
клани племені цих “варягів” Тібету). Він був сином бога Яблхадагдург,
який живе на високому Небі Лха та отримав у володіння 13 небес (пор. з
ведичним Індрою). Матір?ю його була цариця Зеніту (моуцхун) або “птаха
мочхацхун”. Місією Ньяті-цзанпо було побороти космогонічного білого
бика–яка, зооморфне втілення добонського божества Ярлхашампо, прозваного
“лха володарів Тібету”, якого шанували тібетці–шазадонмари (“їдці м?яса
з червоним обличчям”).

Першим дійсно науковим дослідженням про бон-по в європейській науці є
монографії Г. Хофмана “Quellen zur Geschichte der Tibetischen Bon
Religion” (1950) та “The Religions of Tibet” (London: George Allen and
Unwin, 1961). Італійський археолог Д. Туччі присвятив ряд праць
дослідженню ролі бонського поховального ритуалу в долині ріки Ярлунг
(притоки Цангпо-Брахмапутри) — “The Tombs of the Tibetan Kings” та “The
sacral character of the kings of ancient Tibet”. Наступні заслуги у
дослідженнях належать професору Лондонського університету Д. Снеллгроув
(книга “Дев’ять шляхів Бон”), Ю.М. Реріху (цикл статей), тібетцю Гебшей
Лодрою – “Історія монастиря Брайбун” (1974), Р. Гарду і Шангьє Тандару
(“The Twelve Deeds: A Brief Life Story of Tonpa Shenrab, the Founder
of the Bon Religion”, New Delhi: LTWA, 1995), Б. Кузнєцову та М.
Гумільову (ряд праць та статей), які також є авторами спільної статті
“Бон — древня тібетська релігія”.

Б. Чунг вважає на основі буквального співставлення моральних доктрин, що
бон виник в результаті синтезу конфуціанства і махаяни. Проте однакові
етичні ідеї притаманні будь-якій релігії: робити добро, правильно
поводитися, боротися зі злом.

Вищезгаданий італійський тібетолог Дж. Туччі вбачав у боні елементи
індуїстського шіваїзму, для яких, як і для бонців, священною є гора
Кайласа (6174 м), місце перебування Шіви зі своєю жоною Парваті. Д.
Снеллгроув у книзі “Дев’ять шляхів Бон” наполягає на індійській (тобто
брахманічній, а отже, старшій за буддизм) версії походження бон-по,
настоюючи, що послідовники буддиської школи ньїнгмапа усвідомлювали це,
а ортодоксальні бонці втратили знання про витоки своєї віри. Начебто,
перший цар Тібету Ньяті цзанпо веде свій родовід саме від героя
“Махабхарати” Панду, предка пандавів (за “Віденським жалрабом”, rGyal
rabs bon gyi abyunggnas).

Самі послідовники ньїнгмапа (Nyingmapa) вважають, що вони і бон-по
(Шанг-шунг Ньян-гьюд) — це дві лінії чистої традиції Дзогчен (“Велика
Досконалість”, rdos-pa chen-po), яка зародилася в Середній Азії
(Уддаяні, o-rgyan) і вперше проголошена Нірманакайєю Гараб Дордже
(dGa’-rab rdo-rje, санскр. Прахеваджра), а потім поширилася в Індії його
учнем Манджушрімітрою. Останній передав буддиську версію своєму учневі
Шрісімху, котрий, в свою чергу, подав їх Падмасамбхаві, Вімаламітрі та
Вайрочані-перекладачеві.

Бонська ж лінія Традиції Дзогчен була проголошена великими Махасіддхами,
що мешкали на горі Кайлас (Гангчен Тізе) та в озерній країні Шанг Шунг,
та принесена в Тібет учнями Г’єрпунг Нангжер Лодпо (Gyerpung Nangzher
Lodpo). У VIII ст. за намовою тібетського короля Трісонг Децана останній
король незалежного Шанг Шунга Лігміг’я (Ligmigya) був підступно вбитий
із засідки, коли залишив свій палац Кьюнг-дзонг (Khyung-lung
dngul-mkhar) на озері Данг-ра на півночі Тібету, а мешканці навернені у
віру буддиської школи Дригунг Каг’ю.

Тому вважається, що очорнення бон-по здійснювалося виключно
буддистами-індійськими шовіністами (і підхоплене їх китайськими
єдиновірцями). Самі ж тібетські буддисти (чос-па) вважають, що спільно з
бон-по вони утворюють “внутрішнє коло” (nang-pa) Традиції, в той час як
індуїсти, джайни, мусульмани та християни — “зовнішнє коло” (phyi-pa)
цієї єдиної сакральної премордіальної Традиції.

А. Франке, маючи на увазі існування тібетського передання про «великого
вчителя Есе», співставляє бон з християнством. У легендарній біографії
засновник тібетської релігії бон-по Шенраб починає проповідницьку
діяльність з хрещення у святому озері за участю людей, богів і нагів,
проповідував притчами, серед яких такі: «Ті, котрі не здатні зрозуміти
повчання, схожі на горох, що кидається на скелю», або «Ти будеш бажати
ліпшого іншому, якщо ти хочеш добра для себе». Особливим ритуалом
жертвопринесення є переламування жертві (тваринам, а інколи і людям)
кісток ніг тощо.

Р.А. Стейн, навпаки, ототожнив бон і даосизм, йдучи за традицією
визначення тібетськими ламами всіх небуддиських та неконфуціанських
релігій як “даосизм” (в сенсі “народний культ”). Начебто чарівники і
маги всіх країн світу, в тому числі й даоси, таємно збираються у
тібетській печері Цзан, щоб об’єднати вчення бон-по. “Бон-по, особливо
чорне бон-по, в багатьох випадках нагадують даосів”, — зауважила свого
часу мандрівниця А. Давід-Неель. Серед даоських священників, як і серед
бонських, є групи “білих” і “чорних”. І “чорні”, або “чорноголові”,
даоси, зодягнені у чорне, як і “чорні” бонці, теж здійснюють обряди
пошанування духів померлих, супроводжені жертвопринесенням тварин. Та й
сам засновник доосизму Лао-цзи створив свою працю “Дао де цзин” під час
мандрів на Захід, де він навернув у даосизм “західних варварів”. Навіть
самі монголи, які безпосередньо сусідять з тібетцями та китайцями,
власне називають і ламаїзм, і бон-по одним словом — “бон-по”, а словник
Х. Єшке перекладає ім’я Шенраб саме як Лао-цзи…

Не можна погодитися з автором дисертації “Релігія Бон і проблеми
сакралізації влади в тібетській державі VII – IX стт” Дм. Бураєвим
(Улан-Уде, 2001), який, слідом за Н.Л. Жуковською, настоює, що бон-по є
лише інваріантом шаманістських культів Євразії та що версії про
іноземне походження (або принаймні впливи) бон-по у самих бонських
авторів є прагненням довести пріоритет своєї релігії перед буддизмом в
походженні, доктрині тощо, задля чого навмисне викривлювалися факти.
Але, по-перше, ті ознаки, які належать, за Дм. Бураєвим, шаманізмові (=
родоплемінним культам), в дійсності можуть належати й зовсім іншим типам
релігій (як-от віра у різних духів, впадання у транс, поділ світу на три
сфери, культ неба, культ домашнього вогнища, культ гір, культ великих
кам’яних насипів — la btse, монг. obo тощо), а по-друге, біографія
засновника бон-по не є скалькована із життєпису Будди Шак’ямуні, а
містить паралелі з життєписами Зараташтуштри і в деяких місцях навіть
прояснює ті місця (наприклад, пророчий сон про битву армій Півдня і
Півночі), які не зрозумілі в контексті життєпису засновника
зороастризму. Твердження про те, що “шаншунгська писемна мова” є штучною
і відносно пізно створеною мовою (в противагу санскриту буддизму)
взагалі є абсурдним з лінгвістичного погляду (він є західно-гімалайським
діалектом мови кінаурі, що належить до тібето-бірманських мов зі
значними іншомовними запозиченнями з іранських мов Середньої Азії).
Шангшунгці користувалися алфавітом sMaryig, котрий став основою
тібетського письма dbus-med.

Б. Кузнєцов (B.I. Kuznetsov, “Who was the Founder of the Bon Religion,”
in Tibet Journal, Vol. I, No. 1, Dharamsala 1975) переконливо довів
маздаїстську (іранську) її основу, котра, крім того, потрапила у
тібетський варіант махаяни, чим, власне, й надала йому колориту.

Ба, більше! На основі бонських джерел, як от “Тібето-шаншунського
словника”, “Біографії Шенраба” (“Зерміг”), “Історії буддизму” лами
Таранатхи та трактатів бонських священників тощо, було встановленно, що
міфічній Шамбалі тотожний Іран (Елам, Іламту, аккад. hal-ta-am-ti
“високе місце”, звідки виводили свій рід іранські царі Ахеменіди) —
тібет. “Олмо” (тібет.‘Ol-mo lung-ring “Олмо Довга Долина”; дв.-перс.
“Уваджа”, араб. “Хозі” > “Сузіана”; самоназва Еламу – “Хатамті”). З
причини, що Північно-Західний Тібет (Шашун чи Шаншун) в районі гори
Кайласи був заселений емігрантами з Персії та різними туранськими
(саксько-масагетськими та юе-чжі) іраномовними племенами, його теж у
тібетській традиції називали Олмо –«Іран» та Шашун – «Сузіана». Проте
назва “Елам” потрапила в Тібет з явно семітомовних джерел , в той час як
у давньо-перських написах вже епохи Ахеменідів еквівалентом терміну
Елам є ??a/?vja (Уджа/Увджа), що потім дало серед.-перс. Хужастан і
ново-перс. Хузестан, грец. Сузіана.

Центр Олмо-Ірану — у Пасаргаді (тібет.Bar-po-so-brgyad; дв.-іран.
Pasargadai адиг. Ошхамахо) на мості пророкові Мухаммеду, який
явився йому, і той, зрозумівши, що книга відкриває такі знання, які не
слід знати людям і є викраденою у Всевишнього за допомогою хитрощів та
підступності, негайно кинув книгу у ріку, з якої пророк заборонив
мусульманам пити.

Книга втонула, але Абдурзукк встиг зловити та заховати декілька
аркушів, рознесених вітром під час її падіння. Вцілілі письмена,
доповнені коментарями Абдурзукка вже без впливу джинів і склали тепер
існуючу “Зоряну Книгу”, за якою таємне братство “Джейрах” (“Жъайрах
Шахьар, Жїайрахой) здійснюють ворожіння та знахарства (насправді,
Джейрах — це певний район в Інгушетії).

На заході великим бонським вчителем вважається “мудріший в Римі
Хризостом (Злотоуст) – ритор” (Khrom la mkhas-pa Gser-thogs lce-‘byams).
Це, на думку Б. Кузнєцова, — реальний греко-римський філософ – стоїк та
мітраїст, автор 78 промов Діон Хризостом (Хрисостом) (40 – 120 рр.
н.е.; родом з Пруси, Віфінія), сучасник Аполлонія Тіанського. Наприклад,
у часі Діоклетіана (285-305 рр.) у Римі проповідником вчення Мані
(маніхейства) був філософ Бундос. Мітраїзмові Діона Хризостома
присвячена праця: H.Binder, “Die Chrysostomus und Posidonius”, 1905).
При імператорі Доміціані він був вигнаний з батьківщини, багато
мандрував, відвідав Ольвію і у своїй “Борисфенській промові” описав її
тяжке становище в римські часи. Діон Хризостом дуже цікавився грецькою
давниною і у своїй “Троянській промові”, посилаючись на єгипетські
передання, заперечує Гомерові, а саме: Єлена сама втекла з Парісом у
Трою, Ахілл був вбитий Гектором, а Троя так ніколи й не була взята
греками. Він був виправданий імператором Траяном, бо зобразив ідеального
імператора в образі Геракла, який, будучи поставлений перед вибором між
істинною царською владою та тиранією, вибрав першу, став ідеальним
царем, тирановбивцею, борцем проти нечестивих, поборником чеснот і
науки. Цар, на думку філософа, працює на благо людей так, як Сонце
працює протягом циклу віків — Еонів заради життя на землі, без котрого
все зруйнувалося б і космос перетворився б у хаос (Dio Chrys. Oration.
ІІІ, 57; 73-74; 82-83). Посилаючись на Зороастра, він формулює
концепцію як тимчасових, неповних катастроф, так і повного знищенння
космосу, коли зостається тільки бог, який створює новий всесвіт (Dio
Chrys. Oration. ХХХV, 36-66; ХХХVI, 42). Хризостом заперечував погляди,
що люди походять від титанів, а тому ненависні богам, що світ – “велика
тюрма”, а міста і будівлі – маленькі тюрми, де боги ув?язнили людей, що
рослини і плоди – не дари богів, а їжа в?язнів, що душа мучить людину
страхами, заздрістю і злобою, а тіло хворобами, що всі люди закуті одним
ланцюгом і однаково страждають, і що тільки небагатьом вдалося
вивільнитися від кари (як бачимо, буддисти були відомі і в
стародавньому Римі). Насправді ж, стверджує він, боги добрі і люблять
людей як родичів, бо люди походять не від титанів, а від богів. Земля –
це колонія богів з тими ж законами, що і у них самих. Спершу боги часто
відвідували людей, посилали своїх представників – Геракла, Діоніса та
інших; потім мораль людей згіршилася, але все ж космос – це створений
богами на радість людей чарівний дім, в котрий їх покликав на бенкет цар
богів. Не всі отримують рівні долі, але тих, хто поводить себе
помірковано та розумно, боги люблять і роблять своїми співтрапезниками
(Dio Chrys. Oration. ХХХ, 11-14). Загальновизнаним є розглядати певний
текст Діона (XXXVI, 39—55) як гімн Мітрі.

На честь ідеального, на його думку, імператора Коккея Нерви Діон
Хризостом прийняв третє ім’я Коккеян. Власне за імператора Траяна в 99
р., як свідчить Діон Кассій (LXVIII, 15), прибуло в Рим посольство з
“Індії”, тобто земель за землями, які населяли іранські етноси. Внуком
Діона був історик Діон Кассій Коккеян (155–235 рр.), який почав кар’єру
при імператорі–мітраїсті Коммоді, був претором та двічі консулом.

“… Бій биків в Іспанії — пережиток цього релігійного і езотеричного за
своїм походженням культу. Алхімічні барви костюма тореро (Traje de
luces) відповідають ступеням мітраїстської посвяти, а ритуал кориди
сакральний та ієратичний. Дедалі корида ставала усе більш екзотеричною і
звичайною, але вже Король Альфонс Мудрий у своєму Кодексі Семи Партій
(“Codijo de Las Siete Partidas”) забороняв стягування грошей і будь-яких
матеріальних винагород під час “Доблесного Свята”. Оскільки Корида — це
архаїчна меса епохи Овена, що іде коренями в більш древню епоху Тельця й
у “бджолиний танець” незайманих жриць Мінотавра на Кріті. Mile (воїн) —
це солдат на добровільній службі Бога Світла, Ахура Мазди, Мітри. Він
розглядає героїчну битву проти темних сил як військову аскезу, як
гнозис. Торреро, аналогічно Мітрі, очищається кров’ю бика і викупляє
разом з тим саму тварину. Вони, таким чином, переборюють гріхопадіння,
очищаються від наслідків змішання з людино-звіром, від наслідків
расового гріхопадіння Богів і Героїв. У деяких мітраїстських Месах кров
замінено освяченим вином. Кров тварини перемінювалась подібно до того,
як в алхімії свинець перетворюється в золото. Заступник Мітри на Землі —
Pater Patrum (Батько Батьків), Великий Пастир, Summus Pontifex. Він
роздає сім ступенів посвяти, кожна з яких знаходиться під заступництвом
однієї з планет. Заступник Патера — Сатурн. Емблема Патера — кільце і
скіпетр, символи мудрості і культу Мітри. Усе це запозичено Римською
Церквою. Але Патер — одночасно і Маг (Magi)… Мітра зображався у
фрігійському ковпаку — аналогічним користувалися королі Атлантиди під
час жертвопринесення бика, п’ючі його кров з кубків білого золота,
згідно з Платоном. Цей ковпак тотожний урію (змію-кобрі, — О.Г.)
єгипетських фараонів та нагадує голову кобри, що піднімається. Існує сім
уріїв — аналогічно кількості чакр таступенів мітраїстської посвяти.
Кундаліні, зображена на чолі, вже активована, представляє силу Вріля або
Бари, або Жезла, Кадуцея, Посоха або Меча. Це енергія, здатна добути
таємну силу Каменя, lapis’a, даючи народження Богові та Золотому
Вікові… Фрігійський ковпак згинається спереду, утворюючи виступ,
подібний на урій…; його вручають Героєві Боги як нагорода…
Випуклість на черепі Будди теж означає активну Кундаліні. Цікаво, що
звичай вітатися потиском правої руки, inctio dextrarum, прийшов з культу
та меси Мітри. Pater sacrum, mystagogus, “Посвячувач” вітає таким чином
адепта, “геліо-дрома”, “Вісника Сонця” в момент присвоєння йому цього
ступеня посвячення. Ні римляни, ні греки, ні індуси не вітали так один
одного, це зороастрійське ініціатичне привітання, … Так вітали один
одного Мітра і Сонце, укладаючи між собою Договір (обидва ставали
візничими єдиної колісниці, — О.Г.) …” (М. Серрано, “Воскресіння
Героя”). В принципі, на слова Ісуса про хліб і вино як плоть і кров
апостоли відреагували спочатку насторожено та не розумінням не тому, що
не осягнули таємниці містерії, а саме тому, що прекрасно знали про
аналогічну містерію в мітраїзмі! (пор. зі словами Тертуліана: “… Мітра
знаменує чоло своїх воїнів, коли вони посвячуються, приносять в жертву
хліб, являє вид воскресіння, пропонує одночасно вінець і меч, забороняє
жерцям одружуватися вдруге, мати своїх непорочниць” (Praescr. haer. XL).

Як зазначає Ю. Чернишов, власне мітраїстом, сповідником Всепереможного
Сонця–Геліоса–Мітри був імператор Нерон (він відродив мрію Цезаря про
похід на Схід і для цього створив відбірні війська — «фалангу
Александра»; Светоній, «Нерон», 19), споруджувач розкішного “Золотого
палацу” (domus Aurea) Сонця (Зевса-Геліоса-Серапіса-Мітри), вибудованого
в центрі Риму після пожежі 64 р. і різні християн: відомо, що Тірідат,
який був одночасно царем і верховним жерцем (“агапет”), публічно заявив
про своє поклоніння Нерону-Геліосу як Мітрі (Ардіні-Арегакн-Міхр): “…
Я явився до тебе, мого бога, поклонитися тобі, як Мітрі” (Dio Cass.,
63,5,2) (вірменський цар парфянець Тірідат І Аршакід в 66 р.
перейменував столицю Великої Вірменії Артаксату в Неронею, а свого часу
місто Артаксата, суч. Арташат, було побудоване на пагорбах Хор-Вірапа
Арташесом, нашадком Антіоха ІІІ Селевкіда за планом Ганнібала, який тоді
переховувася у Сірії, як місто – святилище Бела-Шамаша, ототожненого
семітами з перським Мітрою-Сонцем, — О.Г.); … імператор був посвячений
Тірідатом у мітраїстський культ («таїнство магічної трапези», — О.Г.), і
це різко підвищило авторитет Нерона серед шанувальників Мітри як у самій
Імперії, так і за її межами… За повідомленнями Цельса, у містеріях
Мітри золото і Сонце виконували дуже важливу функцію: вони символізували
сьомі небесні ворота, котрі проходить душа у своєму сходженні (ap.
Orig., Contra Cels., VI, 21). Можливо, що на Сході, де популярність
Нерона в останні роки його правління була набагато вищою. ніж на Заході,
імператор дійсно шанувався багатьма мітраїстами як втілений Мітра, і
саме тому парфянський цар Вологез після загибелі принцепса звернувся до
римського сенату з настійним проханням, “щоб пам?ять Нерона шанувалася”
(Suet., Nero, 57). Уявлення про Мітру як Логос — еманацію божества,
деміурга і космократора, як відомо, були пронизані вірою в його грядуче
повернення, у торжество добра над злом, наступ всезагального
благоденства, і ця віра, моживо, стала однією з передумов появи на Сході
принаймні трьох самозванців, які називали себе Неронами вже після
загибелі останнього представника династії Юліїв – Клавдіїв… Саме на
той час античні автори відносять поширення пророцтв про появу зі Сходу
великого царя, котрого нерідко ототожнювали з Нероном (Suet., Nero,
40,2; 57; cp.: Tac., Hist., V,13; Jos. F1., Bell. Jud., II,18 etc.). В
якості додаткового, порівняно рідко використовуваного джерела Е.М.
Санфорд залучає уривки із “Сивіллиних оракулів”, що пророкували втечу
Нерона в Парфію і його тріумфальне повернення… Образ Нерона, який
повертається, очевидно, займав достатньо велике місце у пророчій
літературі того часу: не випадково навіть у “Одкровенні Іоанна” мовиться
про “звіра”, одного з царів “Вавилону”, “котрий був і котрого нема”,
котрий одночасно є восьмим “із числа семи, і піде в погибель”
(ХVІІ:11)…”. Цей червоний «звір», на якому сиділа «Великий Вавилон, —
мати розпусти й гидоти землі» (Об. 17:5), що тримала золоту чашу (!),
«повну гидоти та нечесті розпусти її» (Об. 17:4), і тіло якого
переповнене «іменами богозневажними» (Об. 17:3), а числом звірини буде
«шістсот шістдесят шість» (Об. 13:18). Останнє може розумітися сумою
чисел написання як імені «Нерон» (“…Цей доказ також був відкритий
Фердінандом Бенарі і з того часу ніколи не заперечувався в науковому
світі… Таємні слова виражалися числом, здобутим від додавання цифрових
значень букв, з яких складалися ці слова. Цю нову науку вони називали
gematriah… Візьмемо староєврейські букви та їх цифрове значення: (нун)
н = 50 (реш) р = 200 (вав) як о = 6 (нун) н = 50 (коф) к = 100
(самех) с =60 (реш) р =200. Нерон кесар, імператор Нерон, грецькою
мовою — Neron Kaisar. Тепер, якщо замість грецького написання ми дамо
латинське Nero Caesar староєврейськими буквами, то буква “нун” у кінці
слова “Нерон” відпадає, а разом з нею і її числове значення 50. Це
приводить нас до другого старого тексту — 616, і доказ, таким чином,
цілком бездоганний. Наведене вище написання імені як з другим “нун”, так
і без нього є в талмуді і, таким чином, достовірне. Отже, таємнича книга
стає тепер абсолютно ясною. “Іоанн” провіщає повернення Нерона приблизно
на 70-й рік і панування терору за його царювання, яке має тривати сорок
два місяці, тобто 1 260 днів Коли мине цей строк, бог повстане, переможе
антихриста — Нерона… Настане тисячолітнє царство і т.д.”). Але також
езотерики не без підстав вважають, що аналогічним чином записане
словосполучення «цар Ізраїлю» («ха-мелек — ле-ішра’ель”).

Іранський маг Гістасп передрікав знищення Риму надісланим з неба великим
царем Helios basileus, котрий отримає перемогу посередництвом вогню,
після чого встановиться панування Сходу над Заходом (Justin., Apol., I,
20,1; I, 44,12; Lact., Inst. div., VII, 14 – 17; Clem., Strom., VI,
43,1).

Аналогічне пророцтво про царя, посланого сонячним богом (Or. Sib., III,
46-62, 652, 702-709), наявне і в ІІІ книзі “Сивіллиних оракулів”, що
приписується вавилонській (або з малоазійської Ерітреї) Сивіллі і
датується ІІ – І ст. до н.е. Нерон, крім усього, ще й проголошував себе
послідовником Сірійської богині (Suet., Nero, 56) — тобто шанованої і
сірійськими Селевкідами Атаргатіс–Астарти, дружини семітського сонячного
бога Хаддада (аналога Мітри). Тим самим він певною мірою проявляв
наступність від тих народних рухів Імперії (рухи сірійця Евна —
“Милостивого” в 138 – 132 рр. до н.е., Сальвія і Афініона в 104 – 101
рр. до н.е., “діонісійців” Спартака та Марія, де в першого жінкою була
пророчиця Діоніса, а у другого, прозваного “Новим Діонісом” та “третім
засновником Риму”, жінкою була пророчиця – сіріянка, а також “любимчиків
Венери-Афродіти Переможниці”, ототожненої з Атаргатіс та Ісідою, — Сулли
Фелікса Фауста та Гая Юлія Цезаря), які під покровом Сірійської богині
мріяли про державу Справедливого Сонця за аналогією із сакральною
монархією Селевкідів (наприклад, тронні імена вождів повстання
сицилійських рабів були Антіох і Тріфон).

Якщо під гнітом Птолемеїв іудеї сподівалися на доброго царя з династії
Селевкідів, та ще й коли виявилися в ситуації обирати ототожнення свого
монотеїзму (Саваоф – “Бог воїнств”) з пропозицією монотеїзму Птолемея ІV
(Діоніс) чи Антіоха ІІІ (Зевс з епітетом “Гіпсіст” – “Найвеличніший”),
не дивно, що 200 р. до н.е. вони (не без впливу своєї вавилонської
діаспори, яка, як і малоазійські євреї, використовувала для означення
бога Яхве грецьке слово “Гіпсіст”, яким вавилоняни пояснювали бога
Ваала) радісно вітали владу останнього. Але зрештою Іудея впізнала в
новому правителі, який на місці іудейського вівтаря встановив вівтар
Зевса Олімпійського, де приносилася в жертву свиня, пророкованого в
“Сивіллиних книгах” “мужа, одягнутого в пурпур, гордого,
несправедливого, запального, народженого блискавкою”.

Не дивно, що християни побачили цей же образ антихриста (лже-месії) і
у мітраїсті Нероні (також мітраїстам були імператори Коммод, Юліан
«Апостат», Авреліан, Діоклетіан, Галлерій і Ліциній. Останні три в 307
р. на знак своєї історичної зустрічі в паннонійському Карнунті посвятили
храм Мітрі в якості покровителя верховної влади). Співпадіння між обома
культами — «… і ті, і інші визнавали існування небесного блаженства, у
вищих сферах і населеному демонами потойбіччі, що міститься у підземних
глибинах; початок своїх традицій вони виводили до древніх откровень, а
початок історії — до потопу; зрештою, вони вірили у безсмертя душі і
майбутню винагороду, в останній суд і у Воскресіння померлих при
кінцевій пожежі всесвіту» — християни пояснювали «вивертами диявола» для
спокушування нестійких.

В іудаїстичній традиції Лжемесія виступає як народжений з каменю або
кам’яної баби Армілус (Armilus; слово на івриті не має значення,
можливо, що латинізм, пор.: armialusia “вид військового плаща”, armilla
“браслет”, “кільце”, Armilustrium “площа в Римі на Авентинському
пагорбі, де щорічно в 14 день листопадових календ, тобто в листопаді,
приносилися жертви та освячувалася зброя”, armillum “винний посуд”,
“глек, котрий носять на плечі”, а приказка ad armillum redire
“повернутися до старих звичок, знову братися за своє” ?2A0EN??OZOjYaa~aejaeRi,o¤uoe oe Fінд. Гандхарва, грец. кентавр, дв.-рус. Кітоврас). Зокрема, Зохак вбиває власного батька, щоб стати царем (аналогічно історичний Кір піднімає повстання проти власного діда — мідійського царя), але одночасно закликаний на престол іранськими племенами в умовах міжусобиці, здійснює далекі військові походи аж у Чін-Китай (аналогічно військовим експедиціям Кіра в Центральну Азію), загибель Зохака пов'язана з іранською принцесою Ернаваз (історичний Кір, за легендою, гине в бою з массагетською царицею). Також, як на нас, в епосі єдиний історичний персонаж розділився на тирана та його антагоніста (аналогічне роздвоєння відбулося з образом Сами-Керсаспи), де другим виступає законний нащадок іранських царів Ферідун ("Шахнаме", 1469-1620), син Атбіна та Феранек (дочки Тахура, володаря східного острова), якого переховує пастух Пургав ("Син Бика"), а потім виховує в горах святий відлюдник (на Зохака в цьому випадку переноситься акт переслідування Кіра дідом-мідійським царем). Також історичний факт переходу мідійського війська на бік Кіра відображено в епосі як повстання коваля Каве проти Захака. Також Ферідун був похований у красивій могилі, а не спалений за арійським обрядом, аналогічно й історичний Кір похований у вавилонській гробниці типу зіккурату. Казначеєм Ферідуна називається Гершасп, він же витязь Сам, батько Заля-Дестана, якого виховала птаха Симорг, і дід богатиря Рустема ("Шахнаме", 3595; 3858; 4537-4538), у зороастійських уявленнях — безсмертний герой, переможець змія Срувара і в есхатології йому напророчено остаточно перемогти Зохака, розіп'ятого на певний час у гранітній прірві. Кір ІІ в деяких джерелах подається як послідовник вчення Матхара (Матхура). На цій основі Дмура-Шенраб, Мітрідат і Матхура ототожнюються (пор.: Шенраб-Мітрідат рятує немовлям Кіра, аналогічно як іранський епічний Сімург немовлям рятує Заля, батька Рустама, а отже син Кіра історичний Бардія, вбитий, начебто, братом Камбізом, може бути тотожний епічному Рустамові, вбитому підступним братом Шагадом; Рустам відсутній у «Авесті», але відомий у сако-согдійських переданнях; а те, що Рустам лише богатир при царях Кейянідах, не повинно заперечувати нашу версію, бо цілком реально, що у часі Рустам був «удревлений» – віднесений до більш архаїчної традиції луристанського побутування предків персів спільно з кавказькими кассітами). Крім того, у “Ветхому Завіті” (Ездра 1:8) говориться, що за допомогою головного царського сановника Мітрідата вавилонським євреям були повернуті скарби єрусалимського храму та дозволено іудеям повернутися в Палестину (1 Ездри, 8), а в “Житті Шенраба” (“Зерміг”) розповідається про відвідання Дмуром-Шенрабом Ієрусалиму (тібет. Ланлін) в Палестині (тібет. Мулестон), храму та що матір’ю його була саме ієрусалимська принцеса. Цілком вірогідно, він належав до тої групи іудеїв, яка була переселена ассірійцями в Мідію в VІІІ – VІІ ст. до н.е. і з якою пов’язують героїв ветхозавітної “Книги Товіт” (написаної, чи вірніше відредактованої, в ІІ ст. до н.е. в Парфії іудеєм–емігрантом) та арамейської “Повісті про Ахікара”. Можливо, саме Дмура (Мітрідат) одружив Кіра ІІ на єврейській принцесі Мешар і в 536 р. до н.е. сприяв її братові Зеруввавелю (Зоровавелю–«Народженому у Вавилоні»), внукові останнього іудейського царя Іоакима, вивести полонених ізраїльтян на свободу. Цікаво, що скорочений варіант імені Мітрідат як Дмура міг бути в дійсності "істинним", іудейським іменем — dmr "захисник". Чи не з Мітрідатом–Шенрабом розмовляв біблійний пророк Даниїл (який у наступній езотеричній традиції розглядається як старійшина тайновидців (магів), халдеїв та ворожбитів (Даниїл 5:11)), який "... в третій рік Кіра, царя Перського» під іменем Валтасара переховувся в Сузах (Шушані) в Еламській землі? Зустріч ця відбулася на ріці Хіддекел (Тигр): «... аж ось один чоловік, одягнений у лняну одіж, а стегна його оперізані золотом з Уфазу. А тіло його – як топаз, а обличчя його – як вид блискавки, а очі його – як огняне полум’я, а рамена його та ноги його – ніби блискуча мідь, а звук слів його – як гук натовпу... І почув я голос його слів. А як почув я голос його слів, то я зомлів, і припав своїм обличчям до землі. І ось рука доторкнулася до мене, і звела мене на коліна мої та долоні моїх рук. І сказав він до мене: «Даниїле, мужу любий, зрозумій ті слова, що я скажу тобі, і стань на своєму місці, бо тепер я посланий до тебе!» А коли він говорив зо мною це слово, устав я й тремтів. А він промовив до мене: «Не бійся, Даниїле, бо від першого дня, коли ти дав своє серце, щоб зрозуміти (видіння), і щоб упокоритися перед лицем твого Бога, були почуті слова твої, і я прийшов ради твоїх слів. Але князь перського царства стояв проти мене двадцять і один день, і ось Михаїл, один із перших начальників, прийшов допомогти мені, а я позоставив його там при начальниках перських царів. І прийшов я, щоб ти зрозумів, що станеться твоєму народові в кінці днів, бо це видіння ще на наступні дні»...» (Даниїл, 10: 5-6, 9-14). Підстави на таке ототожнення дають нам дані «Хроніки» Георгія Амартола, де розповідається про те, як пророк Даниїл, який був у великій честі в перського царя, їде в Індію, де живе у бідності. Про це довідується Кір, котрий надсилає до нього своїх людей. Пророк пророкує Кірові перемогу над Крусом (тобто лідійським Крезом) і вдячний Кір відпускає ізраїльтян в Ієрусалим. Цілком можливо, що під Мітрідатом-Шенрабом слід розуміти й персонажа мусульманських передань ал-Хадіра ("Зеленого"), нащадка перса і гречанки, повар та супутник Зу-л-Карнайна — "Дворогого" (в якому одні бачать Александра Македонського, інші — перського царя або китайського імператора Цінь Ші-хуанді) в його мандрах до "Гори Безсмерття", супутник і наставник пророка Мухаммеда та інших правовірних, натхненник поетів, безстрашний воїн-захисник, відає цінами на ринку (!), найсвятіша людина на землі, яка похована на острові у Верхньому Єгипті (одночасно — він начальник ангелів, безтілесний і мешкає на сьомому небі біля Престола Аллаха; пор. з християнським архангелом Метатроном). В той час як пророк Ілля здійснює обхід землі з лівого боку, то ал-Хадір — з правого (пор. з тим, що у бон свастика правобічна, а у буддизмі лівобічна та тим, що існують езотеричні шляхи "правої" та "лівої" руки). Хто знає, можливо, іудей по матері (а отже, справжній іудей за законами Тори) та іранець по батькові (справжній воїн і спадкоємець за арійськими законами) Дмура-Шенраб уявляв себе "новим Йосифом", головним управителем при єгипетському фараоні? Якщо останній приязнь здобув тим, що забезпечив (принаймні так собі це уявляли самі єгиптяни) втрату приватної власності всім населенням Єгипту та перетворення його на рабів фараона (Буття, 47:14-21), то Дмура-Шенраб дав змогу персам здобути надійних союзників у боротьбі за незалежність від Мідії і далі здобути царства Лідії та Месопотамії з усіма їхніми скарбами. Пам’ять про спільність іудеїв і маздаїстів на політичній арені Ірану привела до того, що на часі антизороастрійського руху маздакітів іудеї фінансово їх підтримали і в 522 – 523 рр. створили у Месопотамії власну державу (проіснувала сім років) на чолі з екзілархом Мар-Зутрою та главою іудейської вищої школи Ханіною. Єврейські письменики Гедалія Алон та Міхаель Аві-Йонах розповідають, як свого часу візантійці боялися того, що євреї допоможуть перським завойовникам, внаслідок чого виникали погроми. Цікавим в цьому сенсі є дослідження Д. Лоу про долю іудейських переселенців із Самарії в Ірані та Турані. На його думку, в подальшій долі перебуваючих в екзилі відбулася метаморфоза зміни імен – як вавилонські поселенці в Самарії стали іменуватися самаритянами, так переселені з Самарії в Мідію (в землі мідійського племені магів) іудеї стали іменуватися "магами" (подалі витлумачивши етнонім як похідний від ветхозавітного імені Міхей). Надалі маги-іудеї мігрують на схід під провідництвом Зороастра, де потрапляють у Согдіану (що, начебто, давньо-єврейською означає "приховані" або "вигнанці"), де споруджують міста Самарканд (на згадку про Самарію) та Бухару (дв.-євр. "бахур" – "обраний") і відзначали свято Навруз ("навра" на дв.-євр. "вогонь"). Начебто, саме з Согдіани прибуло посольство магів для поклоніння немовляті Ісусу, який після свого воскресіння явився согдійцям під іменем Сіявуша (дв.-євр. "радість") для боротьби з узурпатором Афрасіабом (дв.-євр. "афра" – "посвячений богові", тобто той ж корінь, що в іменах Єфрем та авраам, + "сіаб" – "старець"). Також у ранньо-середньовічному іранському тексті "Міста Ірану" ("Шахріхі і Еран", 10) зауважується, що Хорезм бува заснований сином іудейки Нарсом. Відомі передання пуштунів Афганістану про самоспіввіднесеність із "колінами Ізраїлю". За їхньою генеалогічною легендою, цар Саул (мелік Талут) мав двох синів — Беркію та Ірмію (Берекія та Ієремія), котрі служили потім наступному цареві Давиду. Сином Беркії був Афган, а син Ірмії — Узбек. Певні передання та уявлення, які фігурували в середовищі його предків-іранських іудеїв — зумів донести до нас арабський історик із Хамадану Рашид ад-Дін. Можливо, що саме з цих часів походить певне уявлення про те, що першою благою релігією в світі була „віра перська” (якої, начебто, притримувався і халдеянин Авраам). Не дивно, що нацисти не жалували Кіра Великого з його толерантною позицією до етнічних традицій. Зокрема Ганс Гюнтер у "Короткій расології Європи" писав: "... Правління Кіра ІІ було м'яким, завойованим ним народам залишалася певна доля незалежності, і це було початком змішання рас та зникнення нордичного володарюючого класу. У житті всіх народів під нордичним управлінням імперіалізм завжди призводив до занепаду та смерті та результатом було виснаження нордичної частини народу (sic!- О.Г.)". Проте, аналізуючи ім’я Дмура, Б. Кузнєцов не звернув увагу на героя “Шахнаме” Тахмураса (Теймураза

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020