.

Географічна локалізація Шамбхали: Іран – Олмо чи селевкідська Сірія? (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
263 4679
Скачать документ

Реферат на тему:

Географічна локалізація Шамбхали: Іран – Олмо чи селевкідська Сірія?

На території Індії існують реальні міста з назвою Шамбхала: 1)
Sambalpur, місто на північному заході штату Орісса, на ріці Маханаді; 2)
Sambhal – місто на північному заході штату Уттар Прадеш, на південний
захід від міста Морадабад. Також ріка Чамбал наявна у Гімалаях, де її
побережжя населяло плем’я панчали, де правив Драупад, батько Драупаді,
жони легендарних героїв “Махабхарати” Пандавів. Цікаво, що в центрі
Африки, в Демократичній Республіці Конго (Заїр) є місто Шамбала
(Shambala), столиця однойменної народості з групи бантоїдних негрів.

Щодо першого, то зазначимо, що у штаті Орісса знаходиться один з
чотирьох “чхар-дхам” – найсвященніших міст Індії. Це – місто Пурі з
головним храмом Крішни – “Джаганнатха” (“Володар Світу”), в той час як
сам штат вважається осердям шіваїзму (шактизму). Саме тут Шіва і Вішну
вважаються проявами одного й того ж божества – Харі-Хара.

Англійський мандрівник Ч. Аллен розташовує Шамбалу у древній Гандхарі
(північний Пакистан і східний Афганістан), що входила до держави
Ахеменідів, була ядром Кушанської імперії. І більш конкретно — у одній з
частин Гандхари — Уддіяні (санср. “сад”), ототожненій з чарівною долиною
ріки Сват, батьківщиною тантричного буддизму. В 629 р. Уддіяну відвідав
китайський паломник Сюань Цзан, який виявив залишки тисяч буддійських
пам’ятників (монастирів, ступ) та поселень. Після завоювання долини
“білими гуннами” (ефталітами, усунями) Калачакра-тантра була перенесена
у бонський регіон Західних Гімалаїв (Тібет). Потім вона була піддана
гонінню буддистами князівства Гуге, через що її адепти знайшли прихисток
у індійському монастирі Наланда. Саме там Калачакра-тантра була піддана
ревізії буддистами, що вихолостили її бонську сутність.

Власне в долині уддаянської ріки Сват (Свата) та сусідніх долинах
Північно-Західного Пакістану відкрита “добуддійська культура поховань
Гандхари” (Гхалігаї V), датована останніми століттями ІІ тис. до н.е.
Вона теж асоціюється з арійцями: в ній поряд із інгумацією
застосовувалася кремація, є поховання коней, багато речей мають
аналогії в культурах Афганістану, Ірану та Середньої Азії. Дослідники
встановили, що ця культура своїми витоками – через проміжні бішкентську
та заман-бабінську культури – сягає катакомбної культури Північного
Причорномор’я. Цікаво, що друга гілка фіксується в якості катакомбних
могил прибульців-номадів в ХІХ ст. до н.е. в Палестині біля Йерихону
(дослідження K. Kenyon), по сусідству з прааріо-хурритською державою
Мітанні (від хетт. miti-, mitta- “червоний” > Мідія “Червона (країна)”;
євр. naharaim, дв.-єгип. naharina; можливо, що тут відбувся переклад з
хурритського Kinakhnu — “Червоний”, що, у свою чергу, було невірним
перетлумаченням прибульцями-хурритами семітської назви “Ханаан” —
“Благословенна”). Ці прибульці власне й створили ядро гіксосів, які
підкорили Єгипет (“Та-Хем” — “Чорна (країна)”). Відомий гіксоський цар
Апопі, який правив у місті Аварісі (Танісі) в дельті Нілу,
трансформувався в міфології єгиптян у демонічного змія Апопа, з яким
щоночі бореться бог сонця Амон-Ра. Третя гілка номадів в першій пол. ІІ
тис. до н.е. зі степів Євразії принесла на береги Хуанхе бронзоливарне
виробництво, конярство і бойову колісницю. Тут вони сформували імперію
Шан (Інь) з периферійними васальними державами. Останні з часом стали
підніматися до рівня цивілізації Шан-Інь, втягуючи у процес становлення
північно-китайської цивілізації (хауся) всі етнічні конгломерати басейну
Хуанхе, внаслідок чого тубільна династія Чжоу в 1027 р. до н.е.
розгромила цивілізацію Шан-Інь.

Л.С. Клейн підсумовує характерні докази індоарійської приналежності
культури Гандхари. Наприклад, хоча в самій долині Свата вже відсутні
катакомбні поховання, але свідчення про “земляний дім” для мертвих, про
камінь, закриваючий його, і про “гору”, накриваючу смерть (тобто про
курган) наявні у “Рігведі” (V, 89,1; X , 18,4). У всіх культурах цього
поховання є парні поховання чоловіків із жінками в одинакових супружних
позах, а у “Рігведі” є гімн, ритуально оформляючий відміну старого
звичаю ховати живу вдову з чоловіком (Х, 18,8-9). Обряд “дікша”
передбачав ритуальне зачаття для посмертного народження покійному
нового, потойбічного тіла. У катакомбній спільності і в могильниках
Свата є поховання коней, у Дашлі та споріднених пам’ятниках – баранів, а
у “Рігведі” міститься спеціальний поховальний гімн коневі (X, 56). Також
померлим посипали червоною вохрою стопи ніг, кисті рук та голову. В
Індії ж досі в обрядових ситуаціях фарбують в червоний колір підошви
ніг, долоні та безволосі частини черепа — як людям, так і зображенням
богів. Тут, на нашу думку, слід зауважити, що саме в Гандхарі відбулася
певна релігійно-світоглядна реформа в середовищі індоаріїв (можливо,
перша після відокремлення від праіранців, при тому, що наявна і частина
праіранців, яка підтримала реформу і стала визначатися, на відміну від
власне “іранців” (“персів”), як “туранці”, “скіфи”), яка викликала нову
кодифікацію “Вед” та необхідність їх писемної фіксації праведними і
благочестивими ріші (“мудрецями”). Виходячи з того, що в “Рігведі”
говориться саме про завершення “періоду темряви” і початок “шляху богів”
(деваяна), можна назвати цю реформу “деваяністською”. І, як у кожному
реформаційному русі, тут відбулися оживлення і вихід на передній план
найбільш архаїчних елементів індо-іранської міфології.

Італійська дослідниця Дж. Орофіно вважає, проте, що батьківщиною
Шамбали, чи правильніше, вчення Калачакри-тантри була саме
північно-західна частина Індії, де мешкають шиїти-кармати, сповідуваний
ісмаїлізм яких (поряд із суфізмом, ісмаїлізм є варіантом “іранізації”
”арабського” ісламу) значно вплинув на формування буддиської тантри.
Відомо, що до карматів-нізаритів належав і славнозвісний Старець гори
Аламут (про нього розповідає і Марко Поло, XLI), халіф прихованого
імама, вождь терористичної організації асасинів (названі через те, що
для медитацій використовували гашиш), які після розгрому їх Хулагу-ханом
переселилися до Індії, де їх вожді титулуються “ага-хан”. Як наслідок,
Коран був проголошений останньою Ведою, а її тлумачення відоме тільки
пірам.

Також можна було б звернути увагу і на державу сірійських Селевкідів з
її державною арамейською мовою, засновник якої Селевк І Нікатор вважався
сином Аполлона, а той у свою чергу ототожнювався з іранським Мітрою.

Л. Гумільов власне вважає, що під Шамбалою мається на увазі селевкідська
Сірія, яку тібетці називали “Шам” (слово “боло” по-тібетськи означає
“верх”), тобто “Шамбала” приблизно означає “володарювання Сірії”: “…
Перші сірійські царі: Селевк Нікатор і Антіох, об’єднавши велику частину
розваленої Сірійської монархії, створили винятково сприятливі умови для
розвитку ремесел і торгівлі, Антіохія, що побудована на ріці Оронт,
протягом багатьох століть уявлялася прообразом веселого, розгульного і
безтурботного життя, а один з кварталів її — Дафне був місцем, де
танцівниці уперше відкрили «стриптиз» (демонстрація міфу про
Інанну-Іштар, котра, опускаючись у потойбіччя, повинна була знімати з
себе елементи одягу перед кожною із семи брам, і тільки залишившись
оголеною, вона змогла вступити у Вічність, — О.Г.). Тому не дивно, що
тібетські горці, що зустрічалися з сірійськими купцями в Хотані,
Кашгарії і Балху, наслухалися розповідей про веселе життя, і це дало
достатній привід для створення утопії, що пережила і Селевкідську
монархію, і породжені нею веселі безпутності. Таким чином, ми можемо
констатувати, що ніяких спеціально «злих», а тим більше «потойбічних сил
мороку» з легендою про Шамбалу зв’язувати не слід: там поклонялися
Афродіті, Адонісові, Таммузу, практично також Діонісу”.

Дійсно, опис “мандальної” столиці Шамбали нагадує реальне планування
столиці Селевка І Нікатора Антіохії, заснованої 300 р. до н.е. на місці
поселення Боттія (де свого часу Александр Великий спорудив храм Зевсу,
Liban., Or., II, 72-77, 87, 250), куди, до речі, він переселив більшу
частину колишньої столиці – Антігонії (App., Syr., 57), що явно
вкладається у шамбальський мотив “відходу на поселення у краще місце”):
“… Агора селевкідської Антіохії знаходилася на березі Оронта; міські
стіни були зведені по прямокутнику; вулиці орієнтовані приблизно за
пануючим у даній місцевості напрямком вітрів та потоку сонячного
проміння – з північного сходу на південний захід (поздовжні) і з
північного заходу на південний схід (поперечні). Основні поздовжні
вулиці … були заплановані у відповідності з напрямком ріки…”. Парк
Антіохії Дафна (“Лавровий”), що набув широку популярність, може цілком
ототожнюватися з парком Калачакри столиці Шамбали Калапи, а сама назва
міста (Калапа – “Складена з частин”) — з фактом поділу Антіохії на
чотири квартали, кожен з котрих всередині загальної міської стіни мав
власні стіни. Власне було збудовано ще декілька чудових міст з такою ж
назвою – Антіохію біля Персидської затоки (Харакс), Антіохію в Персиді,
Антіохію – Едессу, Антіохію на Яксарті (Александрія Есхата, Ходжент),
Антіохію Маргіану (Александрія-Мерв), Антіохію на Меандрі, Антіохію –
Нісу, Тарс, Маллос і Падану було перейменовано в Антіохії.

Власне поширення в Західній Європі часів античності мітраїзму та інших
культів пов’язує Ф. Кюмон з переселенцями із Сірії: “… Як раніше
фінікійці та карфагеняни, сірійці заселили тоді своїми колоніями всі
середземноморські порти. В епоху еллінізму вони у значній кількості
влаштувалися у торгових центрах Греції, зокрема, на Делосі. Частина цих
торговців ринула тепер в Рим, в Путеоли і Остію… Їх можна було
виявити в Італії, в Равенні, у Аквілеї, в Тергесті, в Салонах, у
Далмації і навіть у Мелазі в Іспанії. Торговий інтерес заманював їх
навіть глибоко у внутрішні райони… Дунайською низиною вони пробралися
навіть до Сірмію у Паннонії. Особливо густо ці вихідці зі Сходу заселяли
Галлію (у семітській традиції — Tsarphatah, “Франція”, — О.Г.); через
Жіронду вони перебралися в Бордо і піднялися вверх по Роні до Ліону.
Освоївшись на берегах цієї ріки, вони заполонили звідти весь центр
провінції, і особливо масово прибували у велику північну столицю —
Трір… При Меровінгах вони ще говорили на своєму семітському наріччі в
Орлеані. Тільки коли сарацини повністю зруйнували навігацію у
Середземному морі, це зупинило їх наплив…”. Зокрема в кельтський світ
було принесено культ богині Іштар, символ якої було колесо з восьмома
спицями (або восьмикінцева зірка). На Заході вона стала відома як богиня
весни Остара (від імені її походить англійська народна назва пасхи
Eostar).

Також на Заході «сірійська духовність» стала «притчею во язицех»:

… Но ведь давно уж Оронт сирийский стал Тибра притоком,

Внес свой обычай, язык, самбуку с косыми струнами,

Флейтщиц своих, тимпаны туземные, разных девченок:

Велено им возле цирка стоять. — Идите, кто любит

Этих развратных баб в их пёстрых варварских лентах.

(Ювенал, “Сатира”, ІІІ, 62-66;

пер. Ф.А. Петровського)

Ситуація не змінилася і в часі після прийняття християнства. Лише
протягом VII — першої половиини VIII ст. намісниками престолу апостола
Петра було обрано п’ятеро сірійців. Уродженець малоазійського Тарсу
Теодор був архієпископом Кентерберійським (669-690). Франкський історик
Григорій Турський за допомогою Іоанна Сірійця переклав на латинь повість
про сімох сплячих отроків. Сюжет став настільки популярний, що потрапив
у інші джерела. Також у книгу цього ж автора “Про славу мучеників”
увійшли популярні оповіді про житія східних святих Косьми і Даміана,
Фоки, Доміта, Георгія та Ісидора. Також розповідає Григорій Турський про
якогось Теодора, який побував в Індії на могилі святого Фоми та про
патриція Муммола, посланця короля Теодоберта, який здійснив прощу до
могили апостола Андрія. Цей же Муммол спробував свого часу відібрати
частинку мощей святого Сергія у сірійського купця Евфрона, якого єпископ
Бордо насильно постриг і змісив прийняти духовний сан (але той втік у
інше місто і відростив волосся).

Проте, як на нас, залишається нез’ясованим, чому Л. Гумільов не звернув
увагу на топонім “Келе-Сірія” (Koile Syria) – “Порожнинна Сірія” (термін
koile наділений значеннями “долина”, “русло”, “лощина”, “черевнинна
порожнина”, “утроба, черево”, “порожнеча”, “глибина” тощо), як
називалася низина між Ліваном та Антиліваном, а іноді під ним малася на
увазі і Фінікія і Палестина до Рафії (у Полібія). В цьому широкому
значенні Келе-Сірія розуміється у “Ветхому Завіті” (1 Макк 10:69; 2 Макк
365,8; 4:4).

Також антична традиція знає топонім “Біла Сірія” (Левкосірія), під яким
об’єднювали Каппадокію, Понт та області довкола Тавру. Страбон пояснював
цю назву тим, що, у порівнянні з рештою сірійських племен, шкіра
левкосірів була більш світліша (ХІІ, 3.9; XVI, 1.2), а Гезихій термін
“левкосір” пояснював як “білошкірий вавилонянин”. Також Геродот просто
терміном Сірія виокремлював від Ассірії (землі між Тигром та Евфратом)
Каппадокію та всі області на захід від Евфрату, між Кілікією та Єгиптом,
включаючи й Палестину (ІІ, 104, 116, 158; ІІІ, 5, 91; VII, 89). А Йосиф
Флавій заявляв, що сірійці – це грецька назва арамейських племен
(Joseph. A.J. I:144).

Дивує те, що говорячи, що існував варіант назви Сірії як “Шам”, Л.
Гумільов не пояснює причину цього. Але ж саме Шамом називали турки і
араби державу, яка протягом 400 років входила в Османську імперію і
охоплювала теперішній Ліван, Палестину, Сірію та Іорданію.

Але й цікавою стає проблема, чи знав Л. Гумільов, який вільно
орієнтувався і в ісламській культурі, доктрину європейського езотерика
Р. Генона (який явно повстав проти шпенглерівського розуміння
“сірійської духовності”, ісламу як “духу печери”) про “відпочаткову
Сірію”: “… з дійсно традиційним вченням ісламу, згідно котрому
“адамічною” мовою була “сіріакська мова”, loghah suryaniah, котра не має
нічого спільного ні з країною, названою Сірія. ні з жодною з більш або
менш давніх мов, збережених людським спогадом до наших днів. Цей loghah
suryaniah є … мовою “сонячного осяяння”, shems-ishraqyah; дійсно,
Сур’я є санскритське ім’я Сонця, і це могло б вказати, що його корінь
sur, один з тих, що позначають світло, і сам належав до цієї давньої
мови. Мова йде, отже, про ту відпочаткову Сірію, про котру Гомер
говорить як про острів, розташований “за межами Огігії”, що робить її
(Сірію) тотожною гіперборейській Туле (Tula), де здійснюється “повний
обіг Сонця”. Згідно Іосифу, столиця цієї країни називалася Геліополіс,
“місто Сонця”; це ж ім’я потім було дане містові у Єгипті, названому
також Он, так само, як Фіви — це перш за все одне з імен столиці Огігії.
Наступні перенесення цих імен, як і багатьох інших, було б дуже цікаво
вивчити в тому, що стосується структури вторинних духовних центрів
різних епох… Ми можемо сказати наступне: так само, як будь-який
вторинний духовний центр є образом відпочаткового та вищого Центру…,
будь-яка священна, … “ієратична мова” може розглядатися як образ або
відображення відпочаткової мови, котра і є священною мовою… Що ж до
первісної мови, її походження повинне бути “нелюдським”, як і походження
самої відпочаткової традиції… греки вважали Кікноса (“Лебедя”, — О.Г.)
сином Аполлона і Гірії, тобто Сонця і “сонячної землі”, бо Гірія є ніщо
інше, як Сірія, так що мова завжди йде про “священний острів”…”.

Отже, повернемося до історичної Сірії. На сході Селевк став союзником
індійського царя Чандрагупти (Сандрокотти), засновника династії Маур’їв
і її столиці Паталіпутра (Паліботра, сучасна Патна). Чандрагупта, який
свого часу радився з Александром Македонським щодо боротьби з царем
шудрів Нандою, отримав у подарунок Арахозію ( Мідія “Червона (країна)”; євр.
naharaim, дв.-єгип. naharina).

«… Аратта пізніх шумерів кінця ІІІ тис. до н.е. знаходилася на кордоні
сучасних Ірану й Афганістану. Але країна під такою ж назвою існувала і в
індійському Пенджабі. Знані також Аратна етрусків, Ортополіс греків,
Артаплот і Оратів українців, Арати середньовічних іранців і русичів, а
також сучасних румун. Спільне тут те, що всі названі держави і міста
розповсюджені серед нащадків індоєвропейської спільноти народів, — отже
походять, напевно, від тієї загадкової, дошумерської ще першо-Аратти.
Найдавніший пранапис Аратта прочитано (шляхом співставлення з
протошумерськими та шумерськими письменами) А.Г. Кифішиним на черепі
мамонта із поселення ХVІІІ—ХІІ тисячоліть до н.е. біля села Межирічі на
Канівщині (між Россю й Росавою). Тоді, на слушну думку дослідника, то
була не держава, а лише обжита мисливцями територія між Карпатами й
Кавказом, Дунаєм і Волгою”.

У “Книзі про Карну (Карнакапарва)”, що є VІІІ книгою “Махабхарати” у
30-му розділі Аратта названа країною, де знищена дхарма, а її мешканці –
“злодії”. “Невдячність, крадіжки чужого добра, пиття хмільного,
близькість з жінкою наставника – немає такого беззаконня, яке не було б
для них законом, сором і ганьба араттакам, мешканцям П’ятиріччя”. Або в
іншому місці: “Народжених від незаконних шлюбів, диких, що вживають
будь-яку їжу, будь-яке молоко, бахликів, що називаються араттами,
мудрому слід уникати !”

На іронізування українського дослідника Т. Ткачука: “Добра ж пам’ять про
Золотий вік у Божественній Аратті !”, слід зауважити, що в
“Карнакапарві” вже мова йде не про “золотий вік” в Аратті, а про більш
“згіршений вік”, передуючий найгіршому – Калі-юзі, який розпочався саме
після описаних у “Махабхараті” подій (аналогічно, у традиції «Гат»
зберігаючим «арійську чистоту», у порівнянні з іншими країнами, є
Іран). Також слід пам’ятати про ідеологічно–естетичне протистояння двох
гілок колись єдиної праіндоіранської спільності. Зокрема, якщо для
індусів “деви” – це “боги”, “асури” – “демони”, то для іранців навпаки –
“ахури” – “боги”, “деви” – “демони” тощо. Чорних барв для змалювання
сусідів-“варварів” ніколи не бракувало.

Власне ще Кір ІІ Великий завоював Південно-Східний Іран (Драгіану,
пізніше – Сакастан; до складу Дрангіани входила Сагартія (Asagarta),
племена сарангіїв, таманаїв, утіїв-яутіїв, міків та Північно-Західну
Індію з її столицею Капішою (суч. Беграм в районі Кабулу), де мешкали
індійські племена астакен та ассакен (за “Індікою” Арріана, І, 1 – 3).
Пізніше Ксеркс своїм знаменитим едиктом (485 р. до н.е.) заборонив
підкореним індійським племенам сповідувати їхню релігію (у яких “деви” –
“боги”, а “асури” – “демони”, в той час як у іранців навпаки – “ахури” –
“божества”, а “деви” – “демони”; деякі дослідники, проте, вважають, що
мова йде про зруйнування грецьких святинь, посвячених богам-«теос»,
зокрема храму в Афінах у помсту за спалення греками в Сардах священних
гаїв і храмів (І. Леві) або вавилонського храму Бела-Мардука (Гартман),
хоча, вірогідно, під «девами»-«дайвами» цар персів мав на увазі божества
і греків, і індусів, і незороастрійців Ірану), що йде врозріз із
толерантною позицією Ахеменідів (Ha??mani?; букв. “Дружньо
налаштований”). Вся підкорена індійська територія на південний схід від
Кандагару отримує назву Камбоджа. Існував навіть варіант назви
Yona-Kamboja. Як вважають Г. Бонгард–Левін та Г. Ільїн, назва виникла як
греко-арамейський варіант назви Кандагар (заснованого, за аль-Біруні,
вихідцями з Гандхари). Але більш вірогідно, що від імені сина Кіра ІІ –
престолонаслідника Камбіза (іран. Камбуджія, аналог хінді khambha —
“колона, стовп” або *kmba- “вид посудини”). В епоху кушан на цю
територію поширюється назва сусідньої провінції Арахозія (

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020