.

Божий молот на язичників Давид – Іоанн (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
200 3903
Скачать документ

Реферат на тему:

Божий молот на язичників Давид – Іоанн

Вольфрам фон Ешенбах у своєму творі про Парцифаля розповідає, що
анжуйський (!) лицар Гамурет (батько Парцифаля) їде в якусь країну
Барука у Вавилон і бореться там з Помпеєм, племінником Навуходоносора:

Но расскажу тебе о Клингсоре:

В самом Неаполе рожден,

В терра де Лабор он сел на трон.

Он — отпрыск знатнейших фамилий.

Дед его — неаполитанец Вергилий —

Чуть ли не с детства волшебником слыл,

Да, он великим кудесником был.

Клингсор же в Капуе был князем.

Як бачимо, часи і персоналії тут змішані, але даний текст демонструє нам
реальне тогочасне світо- і часовідчуття автора книги (а отже, і його
читачів): історія — симультанне явище, все повторюється, все має єдину
парадигму.

Боротьбі анжуйського рицаря з нападником довкола Вавилону, під час якого
Персеваль знайомиться зі своїм братом Фейрефісом, мавританським
рицарем–язичником (і батьком пресвітера Іоанна; фламандська поема
“Moraien” XIV ст. розповідає про те, як лицарі Ланселот та Вельвейн,
шукаючи Парцифаля зустрічають дивного рицаря-мавра, який є братом
Парцифаля від кохання батька з чарівною негритянкою; також французький
роман “Іпомедон” розповідає про те, як два молочних брати влаштовують
боротьбу на березі моря), відповідає колізія іншого епосу – “Флуар і
Бланшефлор” (написаний в 1147-1149 рр. для прославлення шлюбу
французького короля Людовіка Молодого та Альєнори Аквітанської, які
прийняли участь у Хрестовому поході; епос сучасний романам Кретьєна де
Труа та Васа): лицар – мавр, син еміра Флуар очолює оборону Вавилона від
Йонаса Гандрійського. Флуар є коханим полонянки його батька,
християнської герцогині з Іспанії Бланшефлор д’Ольнуа, і обом їм
неминуче загрожувала б страта, якби не подвиг Флуара. Але інтрига
полягає ще й в тому, що Флуар і Бланшефлор виявляються батьками …
угорської принцеси Берти, матері імператора Карла Великого. Таким чином,
син Флуара-Фейрефіса Іоанн (явно названий в честь героїчного суперника
батька Йонаса, що цілком у тогочасних середньовічних традиціях!)
виявляється дядьком французького королівського дому Піпіна Короткого.
Крім того, у Кретьєна де Труа ім’я Бланшефлор носить дружина Персефаля,
в той час як у Вольфрама фон Ешенбаха герой не знає плотської любові, що
є умовою досягнення Грааля.

Іспанський автентичний роман “Про рицаря Сіфара” (“El caballero Zifar”,
1300 р.) розповідає про життєві колізії могутнього рицаря Сіфара, який
перебував на службі в індійського царя. Проте через заздрість
придворних, а також тому, що служба йогоє для царя дуже дорога, бо
будь-який кінь під ним через десять днів падає. Сіфар залишає Індію зі
своєю дружиною Грімою та двома малолітніми синами Гарфіном і Робоаном.
Дорогою, як справній рицар, він здійснює подвиги на турнірах та
святкуваннях, але й губить свою сім’ю: Гарфіна викрадає левиця, Робоан
заблукав у невідомому місті, а Гріму викрадають пірати. Але їй вдається
порятуватися і на кораблі, яким кермує сам немовля Ісус, дістатися до
Галапії, де засновує монастир, в котрому живе дев’ять років. Сам Сіфар
зі своїм зброєносцем Рібальдо допомагає королеві Ментону боротися проти
ворогів. Сіфір, вважаючи себе вдівцем, заручується з принцесою, а після
смерті її батька стає королем. Так здійснюється пророцтво, за яким
предки Сіфара були могутніми королями, але втратили своє царство після
того, як один з них виявився негідником, але попередня велич буде
повернена його родові, коли в ньому з’явиться рицар, доблесть якого
перевершить негідність його предків. Через певний час в Ментону прибуває
на кораблі Гріма, а потім Сіфар знаходить і обох своїх синів. Далі в
романі знову виявляється паралель з героями епосу про Грааль. Вирослі
сини Сіфара перемагають бунтівного графа і спалюють його на вогні як
зрадника, а попіл викидають в озеро. Але води закипіли, не бажаючи
приймати останків злочинця, і з дна озера почулися грізні голоси. Саме
озеро оточене певною таємницею, біля нього відбуваються поєдинки
невідомих рицарів, раптово виникають міста і замки, а серед вод інколи
з’являється прекрасна дама, котра заманює в глибини його тих, хто раптом
побачив її. І далі розгортається чарівна історія цієї Дами Озера, яка
нагадує Фею Озера, виховательку Ланселота у французькому романі (у
германському романі Ульріха фон Цацікховена про Ланцелота розповідається
про те, як тирана Пант, правителя Геневісу, вбивають васали і його
дружина з маленьким Ланселотом рятуються в лісі, але хлопчика викрадає
озерна фея, яка виховує його на острові жінок, що нагадує виховання
давньо-грецького героя Ахіллеса як дівчинки). Остання частина роману про
Сіфара розповідає про подвиги Робоана, котрий після дивних пригод і
перемог одружується на вдові імператора Тігріди (Овідій згадує Тігріду в
3-й книзі своїх “Метаморфоз”) і успадковує його престол. Саме в Робоані
ми можемо бачити французького героя Гамурета, який, одружившись із
вдовою, стає королем.

Проте на протилежному кінці Євразійського континенту існує аналогічний
рицарський роман, на що досі не звернули увагу дослідники. Це — яванська
“Повість про махараджу Пуспу Віраджу (Біспу Раджу)”, яка є малайською
інтерпретацією індуїстського оригіналу, який не дійшов до нашого часу.
Тут розповідається про те, як цар Пуспа Віраджа з жінкою Камалаксаною та
синами Джаєю Індрою і Джаєю Чендрою були вигнані з Міста Слонів (Нагара)
через підступи брата царя Антараджі. Діти під час мандрів пропадають,
але їх рятують рибалки. Поки цар кидається на пошуки дітей, а в цей час
його жінку викрадає капітан корабля. З часом Пуспа Віраджа стає царем
Прикордонного Міста (Саманта Пура), а невпізнані ним його сини — пажами
в палаці. Якось зі столиці Деканського царства прибуває корабель. Доки
капітан бенкетує з царем, обидва сини оберігають корабель, де й
перебуває їх мати. Жінка, побачивши уві сні, що якийсь молодий чоловік
дарує їй дві білі лілії, прокидається, виходить з каюти і цілує своїх
дітей. Моряки, не розібравшись в ситуації, доносять на пажів цареві.
Розлючений цар засуджує всіх трьох до страти, але перед самою стратою
впізнає у приречених свою дружину і синів. В мусульманській версії
махараджа іменується Алі, його дружина — Хайнан, сам же Алі іменується
падишахом або царем Шаму (Сирії). Той факт, що сторожі воріт, щоб
відтягнути кару, розповідають історії про невинно страчених (деякі з
них тотожні історіям з “Панчатантри”), зближує з відомим уже аль-Масуді
(Х ст.) циклом історій про перського героя Бахтіяра, невинно
звинуваченого в домаганнях дружини царя (пор. з іранським переказом про
Сіявуша), де сім візирів розповідають історії для того, щоб відтягнути
страту. Бахтіар народився від царської пари, яка була вигнана в ліс
молодшим братом царя. Зрештою батько Бахтіяра був обраний царем країни,
де бездітний купець усиновив хлопчика. З часом Бахтіяр потрапляє в
палац, стає улюбленцем царя і головним візиром, але проти нього плетуть
інтриги інші візири і, зрештою, йому загрожує страта. Молодий візир
відстрочує її, розповідаючи історії, доки цар не дізнається від купця,
що Бахтіяр його власний син.

Як свідчить єпископ Акки Жак де Вітрі у листі від 18 квітня 1221 р. до
папи Гонорія ІІІ, справжнім іменем індійського царя Іоанна було Давид,
в той час як в народі він іменувався “священником (пресвітером)
Іоанном”. Проте й ім’я Давид видається не власним, бо інформатори одразу
ж конкретизують: “Будучи наймолодшим серед своїх братів, подібно до
Давида, святого царя Ізраїлю, він був звеличений над всіма та
коронований на царство волею Провидіння”. Західна традиція власне так
визначає цього східного правителя — «Johannes presbyter, divina gracia
Dominus dominacium omnium, quae sub coelo sunt ab ortu solis usque ad
paradisum terrestrem» («Пресвітер Іоанн, Божою милістю Володар всіх
володарів, котрі тільки є під небом від сходу сонця до земного раю”).
Він також наділений епітетами “молот для язичників” та “викорінювач
вчення невірного Магомета та його закону”. В нього – три війська. Одне з
них він спрямував у країну Колаф, підвласну братові султана Єгипту, інше
– до Багдада, а третє – до столиці Курдистану Мосула, котру європейці
середньовіччя ототожнювали з Ніневією. “… І вже стоїть він на відстані
не більше 15-ти днів шляху від Антіохії та поспішає прийти в Землю
Обітовану, щоб побачити Гріб Господній та відновити Святу державу. Але
раніше він намірений, якщо на те буде воля Божа, в ім’я Христа підкорити
країну султана Іконія, Калафію і Дамаск, а також всі розташовані між
ними землі, щоб не залишати позаду себе жодного ворога”. Те ж саме
свідчив про “індійських християн, які називаються грузинами” невідомий
рицар-хрестоносець у листі до архієпископа Безаносона: “… Їх цар
благородний, йому 16-ть років, за силою та доброчинністю схожий до
Александра, але тільки не по вірі … Цей юнак везе із собою останки
своєї матері, могутньої цариці Тамари, котра при житті дала обітницю
здійснити паломництво до Ієрусалиму і просила свого сина у випадку її
смерті привезти її останки до Гробу Господнього. Син зважив на прохання
матері, хоче виконати її обітницю і доставити її тіло у Святе місто, чи
то за згодою або всупереч волі язичників». Начебто це прибуття в
Ієрусалим мусить відбутися на свято Пасхи 3 квітня 1222 року.

Дослідники вважають, що тут наклався спогад хрестоносців початку ХІІІ
ст. про героїчну боротьбу грузинського царя Давида ІV Будівничого, який
у битві біля Дідгорі 15 серпня 1121 р. розгромив мусульман. У війську
Давида була і тисяча франкських рицарів–тамплієрів. Внучка Давида цариця
Тамара правила в 1184–1212 рр., а її син Георгій ІV Лаша (1212 – 1223)
домовився з канцлером князівства хрестоносців Антіохія Галтерієм про
допомогу у боротьбі з ісламом. Але цьому завадило вторгнення в Грузію
монголів Чінгіз-хана. Сестра Георгія ІV і наступна цариця Грузії Русудан
у листі до Гонорія ІІІ повідомила про причини неможливості виконати
братом обіцяної допомоги та просила допомоги у боротьбі проти цих
“замаскованих християн”, “єдиновірців” християн, бо в них на знаменах –
косий білий хрест (тобто білий сокіл монголів; також
сучасники-мусульмани називали монгольського хана “мухібб ас-саліб” —
“люблячий хрест”, а тотем орла на його прапорах ототожнювали з Хум(ой) —
птахом Феніксом). Зокрема, начебто, за даними “Libro del Conoscimiento”
(“Книги пізнання”, 1345 – 1350 рр.) гербом превітера Іоанна був чорний
хрест (його кінці – у вигляді квітки лотоса) на білому тлі з двома
золотими єпископськими жезлами по боках (надто нагадує сарматські
піктограми).

Папа Гонорій ІІІ у листі до всіх архієпископів Франції розповідав, з
посиланням на кардинала Пелагія, про те, що “… з-за океану … цар
Давид, який названий священником Іоанном, богобоязливий чоловік, вторгся
зі збройними силами в Персію і після перемоги над перським султаном
зайняв та підкорив всю країну за 24 дні …Звідти він просунувся … на
відстань всього 10 днів шляху від … Багдада. Під такою загрозою султан
Халапії, родич братів султанів Дамаску і Вавилону, наказав повернути
свої війська, кинуті на християнську армію, що облягала Дамієтту, проти
вищеназваного царя… Далі у листах рицарів–тамплієрів можна прочитати,
що саме цей цар Давид підкорив у країнах Сходу біля Персії одне царство
з 300 містами, не рахуючи фортець та таборів, та інше царство, в
котрому, крім 300 замків, є ще 66 річок і котре розділене на 40 частин,
та зібрав 100 тисяч воїнів… До того ж повідомлялося, що в його війську
40 царів і 60 архієпископів та єпископів… Коли цар Давид та його
війська почули, що впала Дамієтта (5 листопада 1219 р., — О.Г.), вони
повернули через морські острови, бо так їм було зручніше, а всі чутки,
котрі про них поширювалися раніше, припинилися”. Тут слід зазначити, що
папа Гонорій ІІІ чітко розрізняє грузинське царство і царство Давида –
Іоанна.

Мешкаючий певний час на Близькому Сході француз Жак де Вітрі
(латинізована форма імені — Якобус Вітріакус; надалі — кардинал і автор
“Ієрусалимської історії”) в одному з листів 1221 р. назвав саме “царем
Давидом” монголо-найманського хана Кушлук-хана (ворога мусульманського
хорезмського шаха), який певний час був християнином-несторіанином, але
через напучування жінки став ідолопоклонником.

Інший дослідник, Л. Гумільов, зокрема у монографії “Пошуки вигаданого
царства”, наполягав, що причиною чутки про антимусульманську державу на
Сході був розгром військ сельджукського султана Санджара “ополченням”
центральноазіатських племен, об?єднаних монголомовним кіданським
(кара-китайським) гурханом Елюєм Даші (пом. в 1143 р.) у Катванській
рівнині в 1141 р. та те, що верховенство гурхана визнали хорезмшахи, а
правителі Кашгару, Самарканду, Бухари і Темрезу стали платити
кара-китаям данину. Башкири, зокрема, вважають, що саме кіданського
(кара-китайського) походження їхнє знамените катайське плем’я.

Держава Сі (Західне) Ляо (1124/1130–1213 рр.) цього останнього
кіданського принца з конфуціанською освітою та поклонінням богові сонця
Шіквану (евенк. “сігун”, “шігун”, япон. “сьогун”, манчж. “сун”, солон.
“шігун”, негідал. “сівун”, ороч. “сіу”, орок. “сіун”; за переказами
евенків-едянів, дочкою бога сонця Тиргакчан/Даркпекчан була дівиця
Кіда/Кеда, в якій ми вбачаємо епонім кіданів), якого арабський історик
Ібн аль-Асір (пом. 1233 р.) називає адептом Вчення Світла (маніхейства;
“Глава церкви та її небесний прообраз – Ісус-Сяйво”), охоплювала тільки
казахське Семиріччя, частину Джунгарії та південні схили Алтаю, столицею
був Баласагун у верхів?ї ріки Чу біля Іссик-Куля. Спадкоємці Елюя Даші
на троні були вже несторіанами (Ілія, Чжулху–Юрій). Але Л. Гумільов
винятково зосередився на антиісламському аспекті (“том, что было на
самом деле»), що, на жаль, зробило його ракурс погляду надто вузьким. Із
джерел він обмежився власне подальшою “раціоналізацією” образу царства
пресвітера Іоанна, запропонованою ще в 1249 р. монахом–міноритом
Вільгельмом (Гільомом) Рубруком (Рубруквіс; насправді ж він — фламандець
Віллем Рейсбрук), який їздив послом до монголів і, зіткнувшись з
розповіддю про каракитаїв, співставив їх із відомим у Європі царством
пресвітера Іоанна: “…Саме в той час, коли Франки взяли Антіохію (в
червні 1098 р.), єдиновладдя у північних племен належало одній особі, на
ім?я Кон-хам (на думку Л. Гумільова, тут мається на увазі імператор Ляо,
де “кон” – “провісник”, а “хам” – “хан”, — О.Г.). Цей Кон був
каракатай… Ці катаї жили у певних горах, через котрі я переправлявся,
а на одній рівнині між цих гір жив якийсь несторіанин–пастух, чоловік
могутній і володарюючий над народом, названий Найман (за Л. Гумільовим,
“наймани” — “восмиродові”, тобто монгольське визначення кіданів, — О.Г.)
і належний до християн–несторіан. Після смерті Кон-хама цей несторіанець
проголосив себе королем, і несторіани назвали його королем Іоанном,
говорячи про нього вдесятеро більше, ніж було згідне з істиною. Саме так
чинять несторіани, прибуваючі з тих країн: з нічого роблять великі
розмови”.

Крім того, Л. Гумільов у своєму дослідженні не оригінальний, бо вперше
в російській післявоєнній історіографії саме І. Магідович звернув увагу
на ототожнення царства кіданів з царством пресвітера Іоанна: “…
Підставою до виникнення цієї дивної легенди послугувала історично
доведена крупна подія у Середній Азії. В 1141 р. війська
середньоазіатського мусульманського правителя, турка-сельджука, султана
Санджара (так званий “останній великий сельджук”) були розбиті на північ
від міста Самарканду кара-китаями (кіданями)… Але західноазіатські
християни змішали каракитаїв з кереїтами, правителі котрих … прийняли
християнство несторіанського толку. В середині ХІІ ст. християнський
правитель кереїтів називався (точніше величався) китайським титулом
Ван-хан”. Марко Поло (гл. LXVI – LXVIII) зауважує, що саме Ван-ханом
називали “попа Івана” (у монгольській вимові — Унекан, Умкан, Унхан) і
розповідає про війну в 1203-12043 рр. між ним та Чінгізханом, в якій
“піп Іван” був убитий на рівнині Тендук (Тандук, Сендук, Рендук;
насправді ж кераїтський Ван-хан втік до монголів-найманів і був вбитий
ними, а його син Сангун загинув у полоні у правителя Кашгарії).

Отже, вважається, що в європейській геополітичній уяві ХІІ ст.
співвіднеслося царство “царя-священника Іоанна” з відомим європейцям
фактом наявності представників єресі, засудженої на соборі в Ефесі (431
р.), — християн–несторіан (quos Nestoriana haeresis ab ecclesia
separavit) у Центральній Азії. Доктрина Несторія про те, що “у Бога нема
матері” була прийнята “Церквою Сходу” на двох соборах – в 486 та 497 рр.
На соборі в Біт-Запаті несторіанство було проголошене панівним
віросповіданням перських християн, в тому числі й прихожан метрополії в
середньоазійському Мерві. Патріархія несторіан містилася з 499 р. у
Ктезифоні, а потім у Багдаді, а з 987 р. католікос затверджувався
халіфом. В 1142 р. несторіани уклали унію з яковітами (монофізитами). До
того ж несторіани були дуже толерантними до інакше віруючих, вважаючи,
що глибинне «пошкодження» інших релігій не здатне змусити зникнути з
людської душі тому світлові, котрий був даний їй при творенні.
Відповідно популярним був несторіанський текст «Ганнат Бассуме» (VIII-IX
ст.), де здійснюється така інтерпретація: Зевс або Гермес відповідають
Мессії іудеїв, Песіотану магів, Брахмі і Будді індусів, Белові халдеїв,
Тенгрі тюрків, Багуру (синові неба) китайців тощо.

Відомим авторитетом несторіан, але Отцем Церкви (як католицької, так і
православної) є прп. Ісаак Ніневійський (більше відомий як Ісаак Сирін),
який не визнавав Вселенським Собору, скликаного в 553 р. у
Константинополі, де, зокрема, було піддане анафемі вчення Орігена про
передіснування душі. Саме Ісаак Сирін наполягав, що Євангельські тексти
про пекло слід розуміти не дослівно та не у фізичному значенні. Геєна
для нього — це стан, а не матерія, “зовнішня темрява” — це не місце, а
“стан без радості від істинного пізнання і контакту з Богом”, “плач і
скрегіт зубів” означають внутрішнє і духовне страждання. Справжні муки у
пеклі — не фізичні, а докори сумління (“… така геєнська мука: воно є
розкаяння”), коли людина нарешті усвідомила, що самочинно зреклася
любові Бога, і покаяння, яке там прийде, буде важким стражданням (в той
час як католики стверджують, що після смерті тіла душа взагалі не здатна
покаятися). Ісаак Сирін вірить у “чудесний кінець”, бо “співчутливий
Творець” не може створювати розумних істот тільки для того, щоб
безжально накладати на них нескінченні страждання. Геєна — це лише місце
для очищення, яке допомагає здійснити Божий намір, “щоб усі люди
спаслися і прийшли до розуміння правди” (1 Тим. 2:4) (детальніше про це
див.:).

Свого часу, як розповідає Л. Гумільов, в 1287 – 1288 рр. монгольський
ільхан Аргун у пошуку союзників проти єгипетських мамлюків надіслав
несторіанського клірика уйгура Сауму. Він відвідав Візантію, Неаполь,
Рим, Париж і Бордо. Скрізь він був прийнятий як шанований гість, його
водили по храмах та могилах святих. Філіп ІV і Едуард І запросили його в
храм, а англійський король прийняв з його рук причастя. Навіть папа
Микола ІV дозволив Саумі здійснити євхаристію і дав йому у вербну неділю
причастя зі своїх рук.

Найвідомішими несторіанами в Степу стали не перси, а монголомовні
кераїти (кит. “цзубу”, від тібет. “кочівник”), бо зайняли важливе місце
в імперії Чингизідів. Вони всі прийняли хрещення в 1009 р. Начебто,
Буюрук-хану, який заблукав у пустелі, явився святий Сергій та вказав
шлях. Хан охрестився і взяв ім?я Марк (Маргуз) і надіслав запит
мервському митрополитові: як дотримуватися постів кочівникам, не маючим
рослинної їжі взагалі. Митрополит зробив запит у несторіанського
патріарха Іоанна (помер в 1011 р.), на що той відповів: у піст треба
утримуватися тільки від м?яса, а молочні продукти можна споживати. На
цій підставі несторіани–кераїти на зауваги православних та католиків
цілком могли визначати себе учнями патріарха Іоанна. Також несторіанами
стали тюрки–онгути (відгалуження хуннів–шато), огузи та чігілі
(джікіль). В уйгурів Турфану, Карашару та Кучі несторіанство витіснило
залишки маніхейства, а сліди несторіанських поховань знаходять аж в
долинах Ангари, в землі меркітів.

Ряд дослідників вважає, що несторіанами також були до переселення на
Камчатку (Уйкоаль) з материка й ітельмени. В них зберігся обряд подяки
“Алхалалалай” (архаїчніша жіноча назва — “Алулу”; у коряків — “Хололо”),
який відзначають на початку зими і основне місце в якому відіграє
причастя з ритуального блюда “шилк-шилк” (з нерпового жиру та толочених
бульб сарани-лілії, різних ягід та риб’ячої ікри), зображення потроєного
дерева (названого лілією). Вважається, що назва містить саме
християнські поняття “Алілуйя!”, обряд Євхаристії, уявлення про Трійцю,
присутнє в іконографії монголів (дерево Галбурвас, що виконує бажання, з
потрійною квіткою над чашею).

Саме кереїткою, племінницею Ван-хана була Соркуктані-бегі,
найвпливовіша жінка Толуя, улюбленого четвертого сина Чінгізхана, мати
майбутніх монгольських великих ханів Мунке і Хубілая та Хулагу,
завойовника Ірану, Іраку та Палестини. Останній сам не був християнином,
але його старша жінка, внучка кереїтського Ван-хана, Докуз-хатун
(Дугуз-хатун) теж була несторіанкою. Також Марко Поло (XLII),
розповідаючи про охрещення хана Джагатая, повідомляє, що на честь цієї
події у Самарканді було споруджено храм Іоанна Хрестителя, в основу
стовпа якого було покладено якийсь чудовий сарацинський камінь,
відібраний потім мусульманами.

H

O

J

?

Oe

U

ого ордену хейдаритів тюрка сеїда Котб ад-Діна Туні Мусаві Хейдара (пом.
у 618 р. хіджри, 1221 р. хр.е.) з родини шостого імама Абдаллаха ібн
Муси ібн Джафара (Абу Абдалаха Джафара ібн Мухаммада ас-Садіка). У
боротьбі за владу у Мешхеді Ісхак-хан зазнав поразки і був страчений.

В 635 р. несторіанство проникло в Китай, де, з невеликими перервами,
прихильно оцінювалося імперською владою. В 714 р. в імперії Тан
імператор Сюань-цзун указом заборонив буддизм, а в 745 р. дозволив
проповідь християнства (лише в 945 р. було теж заборонене). З цього часу
несторіанство охопило кочові народи китайської тоді Джунгарії, головним
чином серед басмалів.

Також слід додати, що у листах францисканського монаха Монте-Корвіно,
пекінського архієпископа, датованих 1305 – 06 рр., згадується
несторіанський цар Індії Георгій, котрого також називають індійським
пресвітером Іоанном. Про нього ж говорить в описі своїх подорожей Марко
Поло (гл. LXXIV), котрий вважав Георгія шостим царем від часу пресвітера
Іоанна. Також у популярному описі мандрів Іоганна Мондевіля (1356 р.)
зображувалося могутнє царство Іоанна далеко на сході, біля раю. А Іоганн
Гесе у “Ітінераріусі” (1489 р.) владу царя–священника Іоанна поширює “до
найдальших меж землі”, в тому числі і земний рай, що міститься на
вершині гори Едем (ст.-євр. qedem “вічність, Схід” або adhan “відчувати
насолоду”, hdonh “насолода”; шумер. edin, аккад. edinu “відкритий
простір; необроблена земля, цілина”), настільки крутої, що сходження на
неї неможливе. Ввечері, при заході сонця, на горі видно прозору стіну
раю (льодовик?). Тут — острів блаженних, “Корінь Раю” (Radix Paradisi).
Старообрядець–інок Марк описує свою подорож через Сибір та пустелю Гобі
до перебуваючого біля раю посеред океану “Опонського государства”, де
збереглося древнє благочестя та православний уклад. Цю країну він і
вважав Біловоддям. “Бог наполняет сие место”. “… І згідно Клапроту, —
зауважила О. Блаватська, — ієрогліфічна карта, скопійована з японської
Енциклопедії в книзі Фо-го-цзи, розташовує цей “Сад Мудрості” на
плоскогір’ї Паміру, між найбільшими Вершинами Гімалайського Кряжу; і.
описуючи його як кульмінаційну точку Центральної Азії, називає чотири
ріки — Окс (Аму-Дарья), Інд, Ганг і Сіло, — що витікають зі спільного
джерела “Озера Драконів”…”.

Як пише все в тому ж листі до французьких архієпископів папа Гонорій
ІІІ, “… В цьому ж році повідомили, що цей цар Давид або, як вважають
інші, його син прийшов вже в Команію (тобто Куманію, половецькі степи, —
О.Г.), що лежить за Угорщиною, на руській землі. Там він опустошив деякі
язичницькі землі, особливо в Команії, і протягом п’яти місяців вів
жорстоку війну. Він умертвив багато тисяч руських, що вчинили йому
спротив, а також деяке число язичників на Прутанісі (ріка Прут, — О.Г.)
та зруйнував велике місто Торнакс, або Орнарію (Судак? – О.Г.), куди
їздять купці з далеких країн… Деякі навіть повідомляли, що це не
християни і не сарацини …”.

Також у західно-європейському творі ХІІІ ст. “Relatio de Davido rege
Tartarorum christiano” розповідається про походи Давида–Чінгізхана проти
Катаю (Китаю), Індії та Месопотамії.

В грудні 1248 р. в гавань Кіренію на Кіпрі від монгольського
воєначальника–християнина Ільчікадая (Ершікадая), намісника Персії та
Вірменії, прибули посли Давид і Марк з листом до французького короля
Людовіка ІХ Святого (1226 – 1270) і вручили його кіпрському королеві
Генріху. У листі зокрема говорилося: “… у слові Божому нема жодного
розрізнення між латинським, грецьким, вірменським, несторіанським та
яковитським віросповіданнями та всіма іншими, що поклоняються хрестові,
бо в нас всі вони єдині. А тому просимо ми, щоб всесяючий володар не
робив між ними різниці, щоб проявив він співстраждання до всіх
християн…”. Начебто усно посли намісника повідомили, що мати
теперішнього царя Ріотхана (Гуюка?) – християнка і є дочкою володаря,
якого називають священником Іоанном (“Annales St. Rudberti
Salisburgensis”). Вважається, що тут мова йде про старшу жінку Гуюк-хана
Огул-Кайміш, яка правила після смерті чоловіка в квітні 1249 р. За
свідченнями Рашида-ад-Діна, вона багато часу проводила з шаманами і була
зайнята “вигадками та небилицями”. Гадаємо, посольство і свідчення
послів мали іншу мету. Намісник в Персії Ільчікадай шукав тилу у
подальшій боротьбі за великоханський престол, бо був приналежний до
партії, яку очолив воєначальник Мунке і якого, через його
матір–християнку Соркуктані-бегі, підтримувало все християнське
населення Орди. Зрештою, саме він став великим ханом і розправився з
ріднею попереднього великого хана. Сам хан проявляв більш ніж високу
толерантність у питанні віросповідання. Як описує Вільгельм Рубрук, хан
наказав послідовникам всіх представлених при його дворі релігій молитися
своїм богам про припинення жахливої бурі. Аналогічно чинив його
наступник Хубілай, який сказав Марко Поло: “Чотири пророки, котрим
моляться і котрих шанують у світі. Християни говорять, що бог їх Ісус
Христос, сарацини – Мухаммед, іудеї – Мойсей, ідолопоклонники –
Согомом-баркан (Шакьямуні-бурхан), перший бог ідолів. Я молюся і шаную
всіх чотирьох, щоб той з них, хто на небі старший воістину, допомагав
мені”.

Проте, що цікаво, військово-політична легенда про царя – священника
Іоанна таки зреалізувалася. Після того, як у 1254 р. у ставку хана в
Каракорумі прибув сам цар Вірменії Етум (Хайтон) ІІ (1224 – 1268), де
він був прийнятий з усіма почестями, під ноги монгольської кінноти впали
основні твердині ісламу – Багдад (10 лютого 1258 р.) та Дамаск
(березень 1260 р.). Але у битві біля Айн-Джалуте (3 вересня 1260 р.)
єгипетський султан здобув перемогу, а потім розгромив саму Вірменію.

М. Аджі (Аджієв) висловив припущення, що до дипломатичної місії до
«пресвітера Іоанна» вірменського царя спонукав факт церковної традиції
вірменської григоріанської церкви, а саме: звернення по допомогу до
«тюрків» (гуннів) з їх вірою в Отця Небесного (Тенгрі-хан), Трійцю,
символом релігії — рівнокінцевим хрестом («аджі» — «хрест»

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020