.

Біловоддя — затоплене царство: від Єноха до Гільгамеша (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
210 5409
Скачать документ

Реферат на тему:

Біловоддя — затоплене царство: від Єноха до Гільгамеша

Легенда про Біловоддя — міфічне таємне християнське царство в серці
Євразії (або розташоване за Китайським царством через 44 дні шляху в
“окіяні-морі” на 70-ти островах, охоплюючи простір між горами на 600
верстов), як сакральний простір у профанному світі, як “земний рай”, що
тимчасово “прихований від світу, але якого можуть досягнути “обрані”, —
лежить в одній площині з такими ж архетипними уявленнями про “Святу
Землю” — “… прототип, — пише Р. Генон, — всіх інших, духовний центр,
котрому підпорядковані інші, престол відпочаткової традиції, від котрої
похідні всі часткові її версії, що виникли внаслідок адаптації до тих чи
інших конкретних особливостей епохи і народу. Така “Свята Земля” за
перевагою — це “вища область”, згідно зі змістом санскритського слова
Парадеша, котре халдеї перетворили на Пардес, а люди Заходу — на
Парадіс… І тут … символіка “Святої Землі” має двоякий зміст: … він
у будь-якому випадку уособлює не тільки сам цей центр, але також …
традицію, котра з нього походить або котра в ньому зберігається, тобто в
першому випадку — відпочаткову традицію, а в другому — певну часткову
традиційну форму… Але центр є, з причини свого відпочаткового
характеру, те, що можна було б назвати “місцем” непроявленості; а отже,
чорний колір … дійсно підходить йому. Слід, проте, зауважити, що і
протилежний, білий колір також належний центрові, в другому його
аспекті: як точці виходу “традиції”, ототожненої з точкою випромінення
світла”.

У “Житії св. Макарія Єгипетського (варіант: Римського)” (V-VI ст.)
розповідається про трьох монахів, котрі подорожували, “щоб побачити
місце, де небо прилежить землі”. На сході вони досягли “церкви великої,
в котрій посеред вівтаря тече джерело білої води”, через що ця країна
називалася “Біловоддя”. Там, переправившись через велику річку, вони
зустріли старця Макарія, який прийшов з Єгипту (або син римлянина
Іоанна, який втік зі свого власного весілля і переховувався спершу у
будинку якоїсь вдови). Жив він начебто у “дванадцяти поприщах від раю”.
Історичний Макарій Єгипетський (301-390 рр.) був учнем засновника
схимництва святого Антонія і заснував у 360 р. монастир в урочищі
Ваді-Натрун, багатому мінеральними джерелами, між Каїром та
Александрією, центр коптських монахів. Згідно з переказом саме тут
поховане тіло обезголовленого Іоанна Хрестителя.

Біловоддя наснажувало не одне покоління шукачів, змушувало до
ототожнення з ідеальним локусом локус цілком реальний — міста та країни
у фізичному просторі, у просторі матеріальної культури. В тому числі
наснажувалися й фанатичні народні низи, як от ідею шляху в Біловоддя
проповідували представники російської секти старообрядців-“бігунів”.
Начебто християни Соловецького монастиря, переслідувані під час реформи
патріарха Никона, під проводом Савватія та Зосими кораблями Льодовитим
океаном, а також пішки вирушили до Біловоддя, а саме уявлення про
“біловодську ієрархію” рознесено було після смерті в лісах
старообрядського єпископа Александра В’ятського (вперше про Біловоддя
повідомляє топозерський інок Марк, котрий описав “асерських християн”,
котрими керують єпископи та патріарх “антіохійського рукоположення”, а
В.Г. Короленко ототожнив цього інока Марка із самим мандрівником Марко
Поло) та авантюристи типу поселянина Бобильова і самозванного
“біловодського єпископа” Аркадія Пігулевського (чи Пікульського,
українця, родом з Києва, вперше був арештований у 1849 р. в с. Батурине
за 25 верст від Томська, потім мешкав у Каргополі Олонецької губернії,
звідки в 1866 р. поліція фіксує вихід великої групи посланців “у
Самарську губернію” (екзотерична назва Біловоддя, для непосвячених і
урядників), і знову повідомлення про нього появилися у пресі в 1881 р.
як мандрівника північноросійськими та приуральськими губерніями; він
чудово володів французькою мовою і називав себе нащадком князів
Урусових, яким належить слава вбивць у Калузі Лже-Дмитрія ІІ в 1614 р.,
що дало підстави рядові езотериків вбачати в ньому славнозвісного
Сен-Жермена!).

Також у книзі спогадів про святого Іоанна Кронштадтського
розповідається про те, як він “утішав” якогось “біловодського єпископа”
Аркадія, який перебував у важкому душевному стані. Біловоддя Аркадій
називав “землею патагонів”, там начебто царюють цар Григорій
Володимирович та цариця Глафіра Йосифівна, головне місто —
Трапезангунсік Банкон (явний натяк на змішання Трапезунду з Бангкоком),
а друга столиця — Грідабад. У Банконі 700 000 жителів, 300 церков, один
патріарх Мелетій та чотири митрополити “сірського язика”. Патріарх сам
титулувався “Славяно-біловодський, Камбайський (тобто Камбоджійський),
Японський, Індостанський, Індіянський, Англо-Індійський, Ост-Індії,
Іюст-Індії і Фест-Індії, і Африки, і Америки, і землі Хілі і
Маголанської землі, і Бразилії, і Абасінії”. Проголосивши себе єпископом
“біловодського поставлення”, він полемізував з т.зв. “австрійським
согласієм” старообрядців Білокриницької єпархії.

Як довів дослідник Накамура Єсікадзу, козак-старовір Г. Хохлов зі
своїми товаришами-козаками О.В. Баришніковим та В.Д. Максимовичевим в
1898 р. примандрували до Японії, вважаючи, що прибули у “Біловодське
царство”. Пізніше були опубліковані записки Г.Т. Хохлова “Подорож
уральських козаків у Біловодське царство” за сприяння відомого
письменника В.Г. Короленка, і керувалися вони маршрутом, накресленим
вищезгаданим “біловодським єпископом” Аркадієм: Одеса — Константинополь
— Сан-Стефано — Афон — Смірна — о. Патмос — о. Родос — о. Кіпр — Бейру —
Сідон — Тір — Акра — Кяфа — Яффа — Ієрусалим — Порт-Саїд — Суецький
канал — о. Цейлон, Коломбо — о. Суматра — Сінгапур — Сайгон — Гонконг —
Шанхай Нагасакі — Владивосток — Хабаровськ — Чита — Іркутськ —
Красноярськ — Кінель — Новосєргєєво; також слід додати, що у
старообрядських переданнях з архіву Барсова маршрут до цієї країни
такий: “Москва, Казань, Єкатеринбург, Красноярськ і далі невідомими
гірськими проходами через китайську землю 44 дні шляху до Біловоддя”.

Аналогічно, зазначає Ігауе Нахо, уявлення про блаженну країну, де царює
майбутнійспаситель світу “Япон-каан”, існує серед тюрків-алтайців
(ойратів), котре, на думку Іноуе Коїті, виникло під впливом
старообрядницьких легенд (див.:). Також саме з айнами ряд дослідників
співставляє ранішу російську легенду (принесена учасниками експедиції
Івана Москвітіна до устя Амуру, 1636-1642 рр.) про благочестиву “землю
бородатих людей” (за збірником Кірши Данилова: “в сибирской Украине, во
Доурской стороне”; також Даурія описана як благочестива земля у “Житії
протопопа Аввакума та Єпіфанія”), де можна чути звуки дзвонів та бачити
позолочені верхівки будівель. Легенди виводили “бороданів” з нащадків
супутників якогось старообрядського єпископа, викинутих років
чотириста тому штормом на острів. А.П. Окладніков вважає, що до росіян
ця легенда потрапила від тубільців, які власне й мали перекази про
айнів Сахаліну та сінтоїстські храми з дзвонами в самій Японії.

Звісно, не останню роль у зближенні відіграла і генетична схожість
буддиської та християнської обрядовості: “… Найяскравіший факт —
стародавня розмальована скульптура Трійці з Нари, японської столиці VIII
століття (мається на увазі буддиська “трійця” — Нірманьякайя
“Будда-страдник”, Самбхогакайя “Будда-сяючий у небі”, Дхармакайя
“Будда-вселенська творча сила”, — О.Г.)… Але немає іншого твору
мистецтва, так близького за духом до рубльовської Трійці…”. Іраніст
Л. Лелеков знаходить буддиські (тобто тангріанські) прототипи у
християнській іконографії Трійці, Деісуса (неграмотне давньо-руське
передання грецького Деесіс) та Успіння, і вважає, що посередниками між
Сходом і Заходом були саме манихеї, котрими, як відомо, були і деякі
степові етноси. Вони, переходячи у християнство, мусіли були “тричі по
три рази” відректися від Будди. Католицькі місіонери у Тібеті, Китаї та
Монголії були шоковані, коли виявили разючі збіги
буддисько–ламаїстської символіки та обряду з християнськими. Так,
буддийські монахи–лами постригаються на священнослужіння, як і
католицькі ченці. Вони носять таку ж довгу одежу, вкриту золотим
вишиттям, дотримуються постів, практикують духовне усамітнення,
накладають на себе епітимії та умертвіння плоті, сповідують віру, молять
про заступництво святих, здійснюють далеке паломництво для поклоніння
мощам та святиням. У лам безшлюбність стала нормою, хоча спершу, як і у
католиків, це була лише похвальна справа. Існували чоловічі та жіночі
“обителі” для спасіння душі. У ламаїзмі є вівтарі, панікадила, дзвони,
раки і скриньки з мощами, посуд зі святою водою (щоправда, замість
ладану використовують траву авагангу або ялівець). Лами здійснюють
богослужіння з митрою на голові і з посохом у руці, у ризах, схожих на
стихар, підрясник та мантію, схиляють коліна перед святинями, наспівують
церковні піснеспіви, читають літанії, моляться мовою, чужою для пастви,
здійснюють служби за упокій, йдуть перед процесіями. Віруючі перебирають
вервиці так, як католики. Крім того, у фольклорі буддистів Алтаю існує
уявлення про три небесні божества (Уч-Курбустан-кудай) та грядучу битву
між силами добра і зла, котрі, можливо, виявляють якісь релікти
знайомства центральноазійських племен з доктринами християнства (Трійця,
Апокаліпсис).

У середовищі теософів виникає одночасна духовна та матеріальна
локалізація Біловоддя — це буддиська легендарна Шамбхала — “острів” в
пустелі Гобі (Шамо), “підземний світ” під охороною “отруйних потоків”
повітря та вод, де мешкає чотирирукий та триокий “Володар Світу”
(“Локанатха”, “Дхіан-Коган”; А.Кураєв ототожнює його з
буддійсько-калмицьким триоким червоним Чжамсараном, який сидить на
мідній горі посеред гігантського моря людської та кінської крові та
здійснює правосуддя, йому щодня здійснюють ранкову молитву у всіх
ламаїстських монастирях), котрий ночами навідується в ламаїстські храми,
з Чорної Скелі розсилає посланців у світ (доволі часто вони є одночасно
радниками протилежних ворогуючих сторін, логіка чого доступна тільки
самому Володарю Світу). Також там знаходиться “магічне дзеркало”, в
котрому Володар бачить все, що відбувається у світі, і спрямовує його
хід за допомогою певного “Психічного Центру” та магічного метеориту в
ньому. Одночасно, за В. Ф. Оссендовським, він здійснює довгу та
некромантичну молитву мовою “ватаннан” та церемонію над труною з мумією
свого попередника. М.К. Реріх перекладає назву Шамбхали як “Білий
острів”, ототожнивши його з теософським тлумаченням О. Блаватської: “…
Асурамая був найбільшим астрономом, … він був наймогутнішим “чародієм”
“Білого острова, який став чорним від гріха”… “Білий Острів” — ім’я
символічне. Кажуть, що Асурамая, за переданням …, жив у Ромака-пура на
Заході”.

Окрім того, у світі існують начебто ідентичні копії-форпости “місій
Шамбхали”. Серед них теософи називають сікхський храмовий комплекс у
Пенджабі Амрітсар (як, поряд з ламаїстською Лхасою, одна з “еманацій”
духовного Біловоддя): “… Ім’я “Амрітсар” походить від санскритських
слів: “А” — частка заперечення, “мріт” — “смерть” і “сар” — “джерело”, в
цілому —”джерело безсмертя”. Ім’я це дане спершу не містові, а “талао”,
або озерові, посеред кришталевих вод котрого … звеличується Золотий
Храм, збудований Рам-Дасом, четвертим гуру або царем-вчителем сікхів в
1581 році. Починаючи від Нанака, засновника сікхізму, таких царів-гуру
(Раджа-гуру) у них було десять… Саме місто 400 років тому було відоме
під іменем Чак. Коли, виривши озеро, Рам Дасс облаштував його безліччю
невеликих храмів, то він назвав це місце Рам Даспур… [Останній гуру
Говіда ІІ проголосив:] “… Бога неможливо знайти лише в писаннях і
церемоніях. Він живе у серці людини і пізнаваний тільки у смиренні та
щирості внутрішньої молитви”… Вчення смиренності перейшло поступово в
обожнення вітчизни як зібрання сікхів, “вибранців Божих”, і в релігію,
відому під назвою “кальзи”, у буквальному перекладі “земля спасенних або
звільнених від гріха”… Закони або догмати, видані Говіндою, такі: Бог
є дух, але хоча Його дух всесвітній, він сходить на землю тільки, щоб
осяяти сікхів, і Його присутність ніде не з’являється Ним, крім однієї
кальзи; не дивлячись на цю відсутність Бога, “всі народи повинні
прагнути до складання єдиного”, тобто повинні стати сікхами, всі, окрім
“магометан, котрих слід систематично і невпинно знищувати, осквернюючи
навіть могили їх праотців і святих”… Озеро Безсмертя і храм доступні
всім кастам і сектам індусів. Лише води “Озера Безсмертя” дають життя
вічне. Всі сікхи повинні називатися сінгами (левами). Всі повинні бути
освячені водою, носити довге волосся, не поклонятися нікому, окрім Бога
і його Гранфи [Святе Письмо сікхів], не бути беззбройним, завжди
боротися з мусульманами… Сікх, який іде за вищевказаними законами,
“сутча падша” — “справжній цар”…” Генеалогічні передання сікхів
узгоджуються з даними науки і заперечують будь-який зв’язок з
кшатрійськими праарійськими племенами та їх нащадками (раджпутами), вони
походять від джатів (гетів) — особливої групи (“раси”), що походить з
мігруючих у Пенджаб та Харьяну середньоазіатських скіфо-сакських племен
(массагетів), котрі асимілювали місцеве індоарійське населення.

В ісламській гностичній традиції Ірану існує т.зв. “Місце Ніде”
(Накойяабад, Na-koja-abad), що перебуває у т.зв. “восьмому кліматі”
(традиційна географія знає лише “сім кліматів”), який є не фізичною, а
духовною сферою, об’єктивною та реальною, але недоступною для звичайного
сенсорного сприйняття (“супрасенсорний світ”). Тут відвічно мешкають
пророк Мухаммед, його дочка Фатіма і дванадцять Імамів. Усі ці
“Чотирнадцять Чистих” становлять “Повноту” (“Плерому”). Описав видіння
цього таємничого місця в ХІІІ ст. молодий андалузький шейх Алі ібн
Фазель Мазандарані у “Зведенні дивних і вражаючих речей, котрі він
розглянув і бачив своїми власними очима на Зеленому острові,
розташованому в Білому морі”, на захід від землі Берберів (Канарські,
Азорські острова?), де правитель — Сайїд Шамсуддін, внук дванадцятого
(прихованого) Імама (син одного з п’яти його синів; пор. з маніхейським
“п’ять синів Живучого Духа”; всіх островів — п’ять, де першими
правителями і були сини Імама, і довкола всіх них слід мандрувати
дванадцять місяців, два місяці від кожного з перших чотирьох і чотири
місяці до останнього). В центрі острова на горі — Храм під тінню дерева
Туби, де верховний жрець — таємничий Хізр (Хадір), який єдиний може мати
зв’язок з прихованим Імамом. Раз в рік, в день свого реального
народження в світ, Імам являється своїм вірним в оточенні 313 вірних
витязів, які в реальному світі перебувають інкогніто і виконують місію
посланців Імама.

Існує переказ про Біловоддя і в середовищі офіційного православного
духівництва, де воно вважається заповітною країною праведників, куди
свого часу прибуло посольство великого київського князя Володимира на
чолі з ієромонахом Сергієм Афонським і який єдиний через тривалий час
(понад 50 років) зумів повернутися на Русь (Автором розповіді
.”Сокровенное Сказание о Беловодье” вважається о. Володимир, ієромонах
Вишенської Успенської чоловічої пустині в Тамбовській губернії Шацького
повіту і записане 15/27 липня 1983 р., а вперше опубліковане у “Новой
Заре”, російськомовній газеті, що виходила у Сан-Франціско (Калифорния,
США), у т.зв. “Пасхальном номері” (N 5109 від 24 квітня 1949 року, стр.
12-14) з передмовою письменника Георгія Гребенщикова (1884-1964 рр.),
засновника американського реріхіанського видавництва “Алатас”
(Коннектикут, США).

У ранньохристиянській традиції, зокрема в Апокаліпсисі Петра (ІІ ст.,
знайдений у гробниці в Ахмімі, Верхній Єгипет), царство праведників
описується наступним чином: (якщо в ортодоксальних Євангеліях в часі
преображення Ісуса на горі Фавор йому і присутнім там апостолам
з’являються праведні пророки Мойсей та Ілія, то в даному тексті наявне
дещо інше свідчення): “… Тоді я підійшов до Господа і сказав: “Хто
вони?” Він мені говорить: “Це — наші праведні брати, вид котрих ви
хотіли побачити”. Я сказав йому: “А де всі праведні брати, і який той
Еон, в котрому перебувають володарі цієї слави?” … І Господь показав
мені величезний простір поза цим світом, сяюче надяскравим світлом;
повітря там сяє проміннями сонця, сама земля цвіла нев’янучими квітами,
була наповнена ароматами і чарівноквітучими вічними рослинами, що
приносять благословенні плоди. І так сильно квітло все, що запах звідти
долинав і до нас. А мешканціі того місця були зодягнені в одежу світлих
ангелів, і одежа їх була подібна до їхньої країни. Ангели носилися там
серед них. Така ж була краса тих, хто там мешкав, і вони єдиним голосом
славили Господа Бога, радіючи в тому місці… Каже нам Господь: “Це —
місце ваших первосвящеників, праведних людей”…”.

Сама ж Православна Старообрядська Церква вважає, що уявлення про
благочестиве царство Біловоддя слід пов’язувати з саме індійськими
християнами-несторіанами, які, у протистоянні з уніатськими намаганнями
португальських католицьких місіонерів, в 1665 р. відновили “трьохчинну
ієрархію”, закликавши яковітського (“сірського” монофізитського)
єпископа Григорія Ієрусалимського, який діяв з благословіння свого
патріарха і підтриманий місцевими раджами. Коли ж у XVIII ст.
мосульський (ассірійський) патріарх спробував відновити власну
юрисдикцію, то зазнав невдачі, бо “здичавілі” та “піддані спокусам
латинян” індійські християни вже розуміли “як свою рідну” власне не
несторіанську ассірійську традицію, а саме “сірську” яковитську (нам
відомий тільки машинописний варіант статті Андрія Єзерова “Біловодська
ієрархія”: До питання про походження”, — О.Г.).

Гадаємо, легенда про Біловоддя пов’язана також як із наявністю значної
кількості несторіан в улусі Джучі (“Золотій Орді”), так і з фактом, що
західна його частина, “лівий фланг” називався Ак-Орду (“Біла Орда”;
права частина, тобто східний фланг, відповідно — “Кок-Орду”, “Синя
Орда”). Спочатку Біла Орда займала Поволжя, а після 1243 р.
перемістилася на Північний Кавказ. Спочатку Біла Орда була віддана під
порядкування Берке, який від бухарського шейха аль-Бахерзі прийняв
іслам, проте продовжував політику віротерпимості, зокрема жителі
руського кварталу у Новому Сараї мали свої церкви, був покровителем
зодчих та митців. Його не відомого на ім’я сина було вилікувано
ростовським єпископом Кирилом, після чого той, вірогідно, прийняв
чернечий постриг, і через це, як вважається, ординські родоводи про
нього нічого не говорять. В 1255-56 рр. ханом всієї Золотої Орди був син
Бату (Батия) Сартак, який спочатку володів улусом на правобережжі
нижньої течії Волги з половецьким населенням і перебував у дружніх
контактах з Олександром Невським, допомігши тому стати старшим серед
володимиро-суздальських князів. В історіографії Сартак наділений
епітетами “гонителя мусульман” та “християнина”. За Абу-л-Фараджем,
Сартак навіть був посвячений у сан диякона. Чутки про християнство
Сартака й сподвигли французького короля Людовика ІХ відправити до
монголів посольство Г. де Рубрука в 1253 р., який, проте, отримав з вуст
особистого секретаря хана несторіанина Кояка попередження: “Не смійте
говорити, що наш хан — християнин; він не християнин, а монгол”. За
версією Кіракоса Гандзакеці, хан Сартак був отруєний представниками
мусульманської партії Берке. Також віронетерпимець та ісламізатор хан
Узбек, проте, дозволив своїй сестрі Кончака прийняти православ’я під
іменем Анни і одружитися з московським князем Юрієм Даниловичем. Також
не настояв він і на прийнятті ісламу своєю дружиною Баялун-хатун,
візантійською принцесою. З візантійською принцесою Євфросинією (Чабі,
Джані), дочкою Михайла Палеолога, був одружений один з улусбеків Ак-Орди
мусульманин Ногай. Старша його дочка була видана заміж за
смоленсько-ярославського князя Федора Ростиславича Чорного.

Відомо також, що нащадків у хана Сартака не було, а мав він лише одну
дочку, яка прийняла православ’я під іменем Феодори і була в 1257 р.
видана заміж за білозерського (з 1277 р. – ростовського) князя Гліба
Васильовича (пом. 13.12. 1278 р.), якому народила трьох синів — Дем’яна,
Михайла і Романа. У Кирило-Білозерському монастирі у глибокій старості
помер (16.01. 1616 р.) Семен Бекбулатович (Саїн Булат) з династії
астраханських ханів. Він був правителем залежного від Москви
Касимівського улусу (з центром у Городку Мещерському на р. Ока), якого
Іван Грозний спочатку зробив замість себе великим князем (1575-1576
рр.), а потім тверським князем (11576-1596 рр.), пережив опалу за часів
Бориса Годунова і примушений прийняти чернецтво Лже-Дмитрієм І. Останній
касимівський хан Сеїд-Бурхан прийняв християнство під іменем Василя і
переселився до Москви. З причини, що прямий спадкоємець Сеїд-Бурхана,
всі нащадки якого були християнами, загинув під час стрілецького бунту
1682 р., ханство було приєднане до Росії.

Вірогідно, що в середовищі охрещених татар існувала легенда про
нетривале праведне царювання в Орді їхнього знаменитого єдиновірця.

Крім того, “біловодський здвиг” в середовищі християн Алтаю в кінці ХІХ
ст. породив в середовищі тубільного населення на початку ХХ ст. нову,
синкретичну релігію — “ак янг” (“біла віра”), відому в науці як
“бурханізм”. Іноді бурханісти називають свою релігію “молочною вірою”, а
єдиновірців — “ак-тамаші” (“білогруді”), на відміну від “кара-тамаші”
(“чорних”-шаманістів) та “сари-тамаші” (“жовтих”-ламаїстів). Главою
нової релігії був священик (ярликчі) Тирий Яшітов з роду кипчаків, який
отримав титул “Ак-емчі” (“Білий лікувальник”), шестикутний “Алтай з
білими квітами” проголошувався землею благодаті, а грядуче пришестя на
білому коні приписувалося Золотому Прекрасному Цареві Ойроту-Бурхану,
який перед цим посилав своїх синів-богатирів. Одне з провідних місць в
культі належало молодим дівчатам, а ті ж північні алтайці, які
залишилися вірними традиційному шаманізмові, про появу послідовників
“білої віри” говорили як про прихід на Алтай Цар-дівиці (Кис-каан).

При дослідженні генези “білої віри” (бурханізму) ряд вчених констатує
факт причетності до цього саме алтайців-вихідців з монгольських та
бурятських буддиських навчальних установ, де, як відомо, тоді ж
сформувалася концепція про благочинну країну Шамбалу з об’єднанням її
послідовників в середині монастирів у своєрідні “Шамбалін Дацани”.
Останній факт проаналізовано у праці бурятського вченого Бадзара
Барадійна (1878-1937).

Легенда про благочестиве християнське царство на Сході безпосередньо
пов’язана з іменем апостола Іоанна, сина Зеведеєвого та Саломеї, сестри
Діви Марії, про якого у Європі побутувало передання, що він не помер,
але таємно живе десь на землі і мусить дочекатися часу, коли, згідно з
його пророцтвом, ненадовго зацарює антихрист – “звір, що виходить із
безодні”, котрий буде походити з коліна Данового (Ієремії 8:16; коліно
це не числиться серед спасенних, Об’яв. 7:5-8). Іоанн викриє його і
дасть всім віруючим істинне тлумачення своєї книги Об’явлення. Остання в
своїх історичних реаліях (69 р. н.е.) мала за основу надію на визволення
від римської окупації (у вересні, 9-го едула 70 р. легіони Тіта Флавія
розгромили іудейських інсургентів у Єрусалимі) шляхом вторгнення в
Палестину парфян, в державі яких месопотамські іудеї-емігранти мали
автономні князівства. Сучасні есхатологічні надії породили уявлення,
зокрема російських православних-катакомбників, що після впадіння
московської патріархії в єресь сергіанства та морального занепаду
зарубіжної та істинно-православної російських церков, Божим Промислом
Церква Христова відродиться як Філадельфійська, або Ново-Новозавітна
церква, через збереженого Першоієрарха святого Апостола Іоанна
Богослова, автора “Об’явлення”: “Ублажим Иоанна приснопамятного, от
земли восстающего, и земли не отступающаго, но жива суща, и ждуща
страшное Владыки Второе Пришествие”, — говориться в Акафісті Іоанну,

Це уявлення про безсмертя Іоанна породжене словами Ісуса Христа стосовно
до апостола: “якщо я хочу, щоб він перебув, доки прийду” (Іо. 21:22).
Саме прощання Іоанна з сучасниками, про що розповідає письменник ІV
Епіфаній Кіпрський, відзначає таємничу містерію: він лягає живим у
могилу, а учні засипають його. Коли християни Ефесу довідалися про це,
то негайно розкопали могилу, але виявили її порожньою. Однак на місці
могили щороку 8 (21) травня з’являється тонкий прах, що має зцілювальну
силу, і поклоняються християни лише місцю погребіння апостола (але не
тілу, мощів якого, як і Богородиці, не існує).

Аналогічно з Ефесом пов’язаний і переказ про воскресіння сімох отроків —
Максиміліана, Іамвліха, Мартиніана, Ексакустодіана, Діонісія, Іоанна і
Антоніна. Вони були пов’язані військовим побратимством і вірою, у часі
гоніння Декія на ефесських християн (в 250 р.) вони переховувалися в
гірській печері Охлон, де вони проводили час у молитвах і пості,
готуючись до мученицького подвигу в ім’я Христа. Довідавшись про юнаків,
Декій наказав завалити вхід в печеру камінням, щоб сповідники загинули
від голоду. Через 170 років, за царювання Феодосія Молодшого (408-450
рр.), істинного захисника віри, вхід до печери був відкритий і блаженні
юнаки встали, але не для мук, а для посоромлення невіруючих в істину
воскресіння мертвих. Отримавши про це повідомлення, цар із сановниками
прибув до Ефесу, де зустрів цих ще живих юнаків і поклонився їм як
дивному свідченню про грядуче воскресіння. За свідченням церковного
історика Никифора Калліста, цар був у спілкуванні з ними сім днів,
розмовляв з ними і сам прислуговував під час трапези. Після закінчення
цих днів юнаки знову заснули сном смерті аж до страшного суду і
всезагального воскресіння. Святі їхні мощі (доля яких невідома після ХІІ
ст.) прославлені багатьма чудами.

Власне отець Церкви Іоанн Золотоустий, котрий, як це йому було відкрито
від Бога, стверджує, що святий апостол Іоанн Богослов воскрес другим
всезагальним воскресінням (на відміну першого типу воскресіння —
воскреслого Лазаря та епископа Симеона Богоприїмця, які були повернені
до життя в своїх старих тілах, і зрештою, знову померли) одразу ж після
своєї смерті, і крім небесних мешкань, своєю обителлю має на землі
даровану Богом резиденцію в Гімалаях. В “Житії мучениці Ерміонії”,
однієї з чотирьох дочок-пророчиць апостола Филиппа, який хрестив
ефіопського вельможу, розповідається про те, як Ерміонія та Евтихія
вирушила в Асію пошукати святого Іоанна Євангеліста, але не знайшли
його, бо Господь “преложив” його, як колись Єноха та Ілію взяв у “плоті
та костях” на небо. В певному часі до святого Григорія, стурбованого
єрессю савеліан, було з’явлення Богородиці та Іоанна Богослова і
останній навчив Божим Тайнам віри в Святу Трійцю, відому як
Неокесарійський символ віри (за даними рукопису отця О. Моленко
“Апокалипсис — толкование. Гл. 2. Тайна Святого Апостола Иоанна
Богослова”).

йському, який був у розпачі через поширення єресі Савелія та Павла
Самосатських, після ретельної молитви явилися Богородиця та Іоанн в
архієрейській одежі і за повелінням Пріснодіви Першоієрарх наставив
святого Великих Божих Тайн, що потім були записані самим святим
Григорієм.

Також Іоанн є покровителем алхіміків, перетворивши вперше камені та
палиці на золото та коштовності перед двома молодими ефеськими
філософами. Іоанн у храмі Діани випиває отруту з чаші, яку дали йому
жерці, щоб випробувати його віру (як правило, в його руках зображалася
чаша зі змією). А перша християнська мучениця Фекла, з цього ж
малоазійського регіону, з фрігійського міста Іконії, в районі Селевкії
рятується від переслідувачів у скелі, котра розкрилася, щоб сховати її.

Отже, в цьому уявленні про безсмертя Іоанн (“Син Грому”) перейняв
естафету від ветхозавітного Мафусаїла, сина Єноха (пор.: “…вважають,
що Єнох буде благовісником язичників, а Ілія Фесвітянин євреїв.
Апостольська проповідь Євангеліста Іоанна буде потрібна заради обраних,
для відновлення змісту втраченого Христового вчення”, — писав св. Іоанн
Кронштадтський). Якщо його батько був взятий живим на небо (він же
ісламський пророк Ідріс — “І вознесли Ми його на високе місце”, Коран,
19:58 ), то син прославився довгим життям (969 років), боровся зі злими
духами шеддім (аккад. “шеду”), а народна етимологія його імені – “той,
хто умертвляє мечем”. Згідно з апокрифами, Мафусаїл дійшов до “межі
(soph) землі (erets)”, щоб довідатися від свого батька Єноха про м а й
б у т н і й потоп і про спасіння свого внука Ноя (“Книга Єноха”, 111
– 112; “Мідрааш Агада”), що співставляє його з шумеро–месопотамським
героєм Гільгамешем, котрий, після довгих мандрів, довідується в райській
місцині від першопредка УтНапіштіма (аккадського еквівалента біблійного
Ноя) про минулий потоп і врятування людства. Смерть Мафусаїла
наступила перед самим потопом (Буття 5:27; 7:6), що, згідно з “Агадою”,
був відстрочений на сім днів у зв’язку із жалобою за Мафусаїлом.

Розповідь Йосифа Флавія про Єноха, про те, що він приховав від Потопу
найцінніші Сувої або Книги під стовпами (ст.-євр. “амуд”) Меркурія або
Сета, тотожна переказу про Гермеса, “Батька Мудрості”, який після
всесвітнього потопу відкрив два кам’яних стовпи, заховані мудрецями
давнини, і знайшов написану на них Науку.

Греки мали уявлення про фрігійського (в Анатолії) царя Наннака чи
Аннака, який знав, що після його смерті буде потопом знищене людство і
прожив під горювання декількох поколінь понад 300 років. Після смерті
Наннака почався т.зв. “Девкаліонів потоп”, про який розповідає Нонн
Панополітанський у “Пісні про Діоніса” (VI, 323-254):

Вибраний хід свій тримаючи, водночас усі зорі

Мали осідки в небесних хатах: колісниця четвіркою

Геліоса, де спина побіля зір Лева летіла шляхом

Сяючи вогненно; в колісниці проворній Селена,

Діва природи, трійкою до восьминогого Рака котилась.

Мокро-росистою ступнею в рівноденному колі Венера

В хату весняну ішла, ухилившись від Овена рогів,

Прямо назустріч Тельцю-олімпійцю, що не любить снігів.

Сонячним дишлом сусідній Арес підганяв Скорпіона,

Що Тельця оперізував, надто повного жару.

Скоса дивився він по той бік на Венеру.

Рік завершав на дванадцятий місяць Юпітер,

Легко підходив до Риб, маючи справа трибічне

Пасмо Селени — повносяйної діви.

Через вологий хребет Козорога проходив Сатурн,

Світлом морозним просочений. Тут і Меркурій

Йшов, наближаючись до сузір’я блискучого Діви,

Дому щоб Діки дістатися, де як суддя пребуває.

Зевса розкрилися зливи заслінки в усієї седмиці

Зоряно-дивних шляхів; із ущелин збентежено-гулко

Вдарили повні вологи потоки обильні;

Мокрії дщері батька свого Океану здіймали лагуни…

Як резюмує М. Чмихов, «… Враховуючи розташування трьох названих точок
пір року у сузір’ях Тельця (точка весни), Скорпіона (точка осені),
Козорога (точка зими), точка літа в такому випадку могла бути тільки в
сузір’ї Лева. Його також згадано у міфі. Такий зодіак міг існувати лише
в 2240—2200 рр. до н. е».

Фрігійському Наннаку/Аннаку тотожний грецький міфічний велетень Анакт
(від anaks “володар”), син Геї та Урана. Він вважався найдревнішим
володарем анатолійського міста Мілет, епонімом Анакторії (на побережжі
Амбракійської затоки), анактами називалися у греків демони-захисники. У
Ведах йому ідентичний Ангірас (етимологія якого, як зауважують
дослідники, не встановлена), один із родоначальників людства, перший
жрець і навчитель людей приносити пожертви богам. Ассірійці знають його
як Анзу (Анзуда) — величезного божественного левоголового орла,
посередника між світами, на якому їздить бог рільництва і зрошувальних
каналів Нінгірсу. В ісламі Анзуд трансформувався у демонічних птахів
“анка”.

Імена Наннак/Аннак, Анакт та Ангірас ми співставляємо з
шумеро-месопотамськими “ануннаками” — “сіменем князя” Енкі, бога
мудрості (аналог біблійного Єноха, ім’я якого означає “вчитель”, араб.
Ідріс, арам. Дріша “to
die”), та з мешканцями священного і першого міста Ніппура: “… Каїн
пізнав свою жінку, і стала вона вагітна, і народила Єноха. І збудував
він місто, і назвав ім’я тому містові, як ім’я свого сина: Єнох” (Буття,
4:17). Як правило, у більшості перекладів двох Єнохів — сина Сифа і сина
Каїна розрізняють, відповідно, Єнох і Єнош (і останній вважається
винахідником мистецтва та письма). Ніпур після загибелі було відбудовано
богами “на горі небес і землі” Дуку, а їх царем став бог Вавилону
Мардук, син бога Еа (Ейя, по-шумерськи — Енліль).

Ануннаки вважалися посередниками між небом і землею, добрими
охоронцями від злих духів. Етимологічно Ануннаки походить від
шумерського An-unna-Ki “Небо зійшло на Землю”, що співставляємо з євр.
nephilim “ті, які зійшли”, як означалися в “Книзі Буття” “сини божі” –
батьки “велетнів” (та їх нащадків “рефаїмів”, “синів Енакових” у
“Второзаконні”, 1:28; 2:10-11; 2:21; 9:1-2), народжених людськими
дочками, а в “Книзі пророка Даниїла” (4:13, 20) та апокрифічних “Книзі
Єноха” і “Книзі Ювілеїв” – “Недрімаючі” (naphidem), що ворогували з
іншим “народом” на ім’я Eljо. Внаслідок “всесвітнього потопу”
цивілізація “велетнів” гине. Іспанський вчений Х.М. Гомес-Табанера склав
мапу, на якій показано поширення “споруд велетнів” — мегалітів у Європі,
на Близькому Сході та Кавказі. Порівнюючи ареал мегалітичних культур з
місцями популярності звичаю влаштовувати процесії “велетнів” (у червні
на свято Тіла Господнього), він відзначає, що географічне розташування
обох явищ збігається. Він вважає, що поширення обох звичаїв ішло із
Західного Кавказу і Малої Азії аж до Іберійського півострова, а звідси —
у Британію та Скандинавію. В індоєвропейській традиції боги перемагають
велетнів: у греків — гігантів, у осетин — інижів, у германців — йотунів
(дв.-ісл. iotunn, англ. eoton).

Шумерський міф також знає зміну поколінь божественних істот. Мудрий і
добрий бог Енкі жив на дні океану у палатах, названих Абзу (Апсу) (пор.
із санскр. apas “води” та Апам Напат – “Син Вод” та з біблійним “Дух
Божий ширяв над водами”, Бут. 1:2). Зі свого палацу Енкі створив місто
Еріду і підняв його над поверхнею вод так, що воно “засяяло, схоже на
високу гору”. Це було священне місто, населене священними людьми (перший
чоловік був на ім’я Адап), і охороняв його Енкі (археологи ототожнюють
його з пірамідальним містом-некрополем Ель-Обейдом). Прочани
продовжували відвідувати його і після того, як у небесній ієрархії
здійснився переворот і бог Енкі звільнив своє місце братові Енлілю (Ейя,
а той передає владу синові Мардуку). “Царський список” з міста Ларси
розповідає: “Коли царство спустилося з неба на землю, було царство в
Ереду. В Ереду царем був Алулім і він правив 28 800 років. Потім правив
цар Алалгар 36 000 років. Ереду було зруйновано, його царство перейшло
до Бар-Табіру”. Пізніше, все ж залишаючись первородним “місцем
царственості”, Ереду стало звичайним містом, а його сакральні функції
перебирали на себе інші міста. Але найвідомішим став Урук (біблійний
Єрех, грецький Орхоя, на місці якого тепер — поселення Варка). Із
“Царського списку” відомо, що Мескіаггашер, син Уту-Сонця, став
верховним жерцем і царем Урука. Він “увійшов у море і вийшов з нього
з-за гір”. А вже його син Енмеркар офіційно “побудував” Урук довкола
храму Еанна (“Куллаб”). Потім країною володарювали пастух Лугальбанда та
рибалка Думузі, які були скинуті богинею Інанною в шумерійське
потойбіччя — країну Кур (“Гора”). Правителем Урука став Гільгамеш,
батьком якого був демон-ліллу, а матір’ю — богиня Нінсун (яка у “Гімні
Шульги” називається драконом, а її син — дикооким левом). Але Енкі з
втратою верховенства не зникає, не перестає діяти. На своєму літаючому
човні-магурі, який називається “Козоріг Абзу”, він вирушає у подорож
всім Шумером, на “чорну гору”, у таємничу країну Мелухха і благословляє
їх всіх. Потім Енкі замешкує у місті Ур, де “діє словом Енліля”,
перетворюється на дикого бика, який заволодіває дикою коровою-рікою, від
чого народжуються ріки Тігр та Євфрат. Після цього Енкі розподіляє
обов’язки між богами: Енбілулу (охоронець вод), “син Кеша” (охоронець
риби), Ішкур (громовержець), Енкімду (будівничий каналів), Ашнана
(богиня рільництва), Сумукан (володар гір і звірів), Думузі (бог
пастухів), Уту (Сонце), Сін (Місяць, з особливим статусом як син Енліля
і Нінліль), УтТу (богиня ткацтва), Абу (бог рослин), Еншаг (володар
Дільмуну), Нінтулла (володар Магану) тощо. Від шлюбу Енкі з
матір’ю-богинею Нінхурсаг народжується богиня дозрівання Нінму. Вона ж
від свого батька народжує “богиню гірської країни” Нінкурру. Енкі також
намагається згвалтувати свою другу дочку УтТу, але її мати Нінхурсаг
проклинає свого чоловіка Енкі. Пізніше їх примирює лисиця і у
божественної пари народжується чарівна богиня календарних місяців Нінті
(“господиня життя/ребра”), яка відома і єгиптянам як богиня Нейт, і яку
сучасні міфологи вважають прообразом біблійної першожінки Єви, створеної
з ребра першолюдини Адама.

Особливу владу отримала богиня Інанна (Венера), дочка бога Сіна і
сестра Уту, яка, фактично, стала наглядачкою за діями всіх молодших
богів — їй вручили скіпетр і посох влади. З власної гордині вона
викрадає з Абзу (за намовою Енліля?) “ме” — “божественні сутності”,
“цілісності, внесені ззовні”, та переховує у своє місто Урук. Як
вважається, саме за цей вчинок Енкі влаштовує всесвітній потоп. Деяких
людей боги врятували на острові Дільмун (вважається прообразом
Атлантиди та островів Блаженства) і звідти вони знову заселили Шумер.

Християни вірять, що Мафусаїл мусить з’явитися у числі “семи великих
пророків” (Сиф, Єнох, Мафусаїл, Авраам, Яків, Мойсей, Давид) перед
другим пришестям Месії. Цей мотив співставляємо із “сімома мудрецями”,
які будують огорожу проти сил Хаосу, а саме – мури шумерського міста
Урука, якими через тисячоліття замилувався, після багатьох життєвих
поневірянь, Гільгамеш.

Отже, проступає з пітьми історіософський принцип “відкриття — подія —
закриття”: Мафусаїл довідується про майбутній потоп — здійснення Потопу
— Гільгамеш довідується про минулий потоп; шумерські сім мудреців
будують в 4100–х рр. до н.е. мури Уруку — цивілізація Міста (“Земного
Граду”) — з’явлення семи пророків перед приходом Месії. Внаслідок цього
царство земне (“Дочку Вавилонську”) замінить Царство Христа на землі
тривалістю у “тисячу років” (Об. 20:4) (власне Візантійська імперія, до
свого падіння в 1453 р. під ударами Османів, проіснувала рівно тисячу
років). Звідси й походить у істориків Церкви назва уявлення про
Тисячолітнє Царство — хіліазм (по-грецьки) або міленаризм (латиною),
від слова “тисяча”.

Вчення про месіанське Царство розвивали у ІІІ ст. отці Церкви Іпполит
Римський та Мефодій Патарський, з іменами яких пов’язані найпопулярніші
на Русі апокрифи. Видіння грядучого царства розповідає “Слово Мефодія
про Михайлове царство і про антихриста”, що датується VII-VIII ст.
Описання цього царства витримане у ветхозавітній традиції: “… По всій
землі не буде ратей і ніякого заколоту і почнуть ходити шляхом від
Ієрусалиму до Індії… І об’являться всі скарби, що від Адама заховані
суть. Цар же Михаїл розпочне давати людям багатство всіляке, і будуть
бідні як бояри і бояри як царі. Тоді не буде ні татя, ні розбійників, ні
лихоїмця, ні брехуна, ні зависника, ні гордовитого, ні скомороха:
припиниться бо тоді всяка справа і буде радість та веселощі і тишина
всіляка”. Але через незмірне благополуччя жителі цього царства впадуть у
обжерство і розпусту, зовсім забувши про Бога. За це Господь на певний
час забере царя Михаїла і помістить його у заповітне місце, а престол
захопить антихрист, який до того був помічником Михаїла і прикидався
добрим і благочестивим. Захопивши владу, він проявить повною мірою свою
злобу і безбожжя. Тільки після того, як антихриста переможе архангел
Михаїл, цар Михаїл повернеться на свій престол. Це пророцтво, в котрому
архангел Михаїл та цар Михаїл майже ототожнюються, слугувало основою
сюжету знаменитої ікони московського Кремля “Архістратиг Михаїл з
діяннями”.

Більше того, вважалося, що “прототип” Месіанського Царства існує реально
(іманентно). Августин Блаженний заперечував грядуче Тисячолітнє царство
Месії, зазначаючи, що текст Об’явлення Іоанна слід розуміти символічно:
месіанське царство на землі почалося на землі з самого заснування Церкви
Христом. Тим самим віра на грядучий земний рай була у віруючих
відібрана. Христове Царство у свідомості західних християн почало
ототожнюватися із самою католицькою церквою, у східних — із фактом
“симфонії” Церкви та Імперії, а в епоху Відродження — як нове
соціально-політичне облаштування, яке для Данте асоціювалося
безпосередньо з Римською імперією, а для гуртка Медічі (де провідним
філософом був М. Фічіно) — з “добрим правлінням”, де здійснюються
універсальна гармонія і моральний закон, тобто процвітанням під
керівництвом мудрих і багатих правителів, які є проявами творчої,
деміургічної сили природи (уособленої античним Паном).

Але інші автори вважали, що Царство праведників існує на землі “біля
першоствореного Раю”, але до певного часу — “приховано” (одна з легенд
розташовує його під Іверською горою, де стоїть Новий Афон біля Сухумі).
“Рай на сході, створений заради Адама, не загинув”, — писав у 1347 р.
новгородський єпископ Василій Каліка у своєму посланні до тверського
єпископа Феодора Доброго, захищаючи вчення Григорія Палами про
Божественні енергії. Єпископ Василій визнавав існування як “раю
духовного” (коли вся земля буде оновлена вогнем. Коли Христос зійде з
небес), так і “той рай, що посаджений, не загинув і нині існує. В ньому
світло самосвітле, а твердь його недоступна людям, тільки до райських
гір дійти вони можуть”. Володимир Мономах писав про птахів Гамаюна та
Фенікса, які на зиму відлітають в “ірій”, тобто в рай. У популярному
“Слові про видіння апостола Павла” ангел показує апостолові “землю
обітовану”, де посередині є ріка, “що тече молоком і медом”, і землю цю
мав на увазі Ісус, коли говорив: “блаженні лагідні, бо вони успадкують
землю” (Матв. 5:5). Насправді ж вона — лише підступи до справжнього
Едему, які стереже херувим з вогняним мечем і де мешкають Богородиця,
Ной, Єнох, Ілья, Мойсей, Ісайя, Ієзекиїль. Саме цей сюжет зображено на
північноруських іконах ХV ст. “Страшний суд”, де поряд з патріархами є й
крилаті схимники, які здобували вже при житті освячення своєї сутності.

Апокрифічне “Хожденіє Зосіми до рахманів” розповідає про щасливу землю,
де люди безгрішні, харчуються плодами, ходять цілком оголеними і не
встидаються, мовби Адам і Єва у раю. Вони не безсмертні, але помирають у
зрілому віці, легко і без хвороб. Аналогічне апокрифічне уявлення про
благочестивих рахманів притаманне й карпатським гуцулам, прикарпатським
покутянам і підгірським бойкам, які шанують цих праведників (“рахмани се
наші кревні”) у т.зв. свято “Рахманського Великодня” (церковне
Переполовинення П’ятидесятниця, на четверту середу після Великодня), яке
ділить на рівні частини період між Великоднем (Пасхою) і Зеленими
Святами (П’ятидесятницею). Начебто, саме на четвертий тиждень до
рахманів допливає скаралуща від пасхальних яєць, яку вкидають християни
у воду на Пасху. Начебто, дана традиція пов’язується з іудейським
селищем Рахман, де три тижні оплакували смерть Спасителя, аж доки
дванадцять рахманів не побачили знак Божого воскресіння — яйце, що
пливло водою і тоді припинили жалобу. Але крім власне Великоднього
посту і пасхальної трапези гуцули також ревно дотримувалися посту й на
“Рахманський Великдень” і, аналогічно до Великодня, розговлялися
обрядовою трапезою з одним яйцем. Начебто, той хто тоді прикладе до
землі вухо, може почути святковий спів рахманів та голос їхніх дзвонів.

Наприклад, апокрифічне «Одкровення Матфея» («Слово Матфея Патарського»)
розповідає про те, як після смерті Адама від грішного людства
відокремилися «чистий» рід Сифа (“Нагорода”), який знайшов замешкання на
горі біля раю. Начебто саме вони — “Сини Божі” (bene ha elohim), які
“зачали були призивати Ймення Господнє” (Буття, 4:26), на відміну від
нащадків Каїна — “Людей Господа”, які не знали релігійного культу.
Згідно з коптським апокрифом, перед народженням Сифа ангел застерігав
Адама, що нащадки Сифа не повинні змішуватися з нащадками Каїна, що, як
відомо, і трапилося (Буття, 6:1-7): “сини Божі” взяли собі “дочок
людських”, внаслідок чого народилися “силачі, що славні від віку”
(буквально — “імениті”, “анше хаш-шем”). Останніх іудейська традиція
знає як “рефаїмів” (Книга Єноха, 7:2-3; Берешит рабба, 26:17; Сота,
34б). У “Іудейській давнині” (І, 71) Йосиф Флавій розповідає, що, згідно
з переданням, Сифу та його нащадкам була відома астрологія і пророцтво
Адама про те, що людство буде винищене двічі — водою і вогнем. Тому вони
залишили свої знання записаними на двох стелах, з каменю (здатній
витримати потоп) та з цегли (здатній витримати вогонь). Географ Страбон
стверджував, що якісь тексти, написані до потопу, зберігалися на
Піренейському півострові. Такі ж тексти мали й кельтські жерці-друїди і
називали їх “Книги Ферілта”. Аналогічні легенди донесли арабські
історики Абу Балкхі і аль-Масуді: єгиптяни до потопу заховали у
пірамідах священні тексти і знання.

У коптських «Діяннах Матфея» апостол Матфей розповідає апостолам Петру
і Андрію про те, як він відвідав «місто радості Прокуменос»: «…У
країні цій нема ні золота, ні срібла, ніхто не їсть м’яса і не п’є вина,
всі харчуються тільки медом та росою. Вода, котру вони п’ють, береться
не із джерела, а з листків дерев. Люди там завжди співають “Аллілуйя”,
не носять, зовсім як (б)рахмани, “людської одежі”, ніколи не брешуть. На
дружин своїх не дивляться похітливо, першонароджених посвячують служити
Богові на три роки. Жоден чоловік не має двох жінок, жоден син не
помирає раніше батька, юнаки шанують старців, а жінки доброчесні. Вітер
розносить пахощі садів, у країні нема літа та зими, морозу та інію і
завжди віє “подих життя…”.

«Прихованістю» Істинного Царства (пор. з прихованістю останнього імама —
нащадка Алі ібн Абі Таліба, «Кутб ал-вуджуд» — «Полюс Буття», — у даному
випадку: Мухаммад ібн ал-Хасан ал-Худжжа ал-Каїм бі-амр ал-Мунтазар
Сахіб аз-Заман, який зник десь у 875 р., — у доктрині
шиїтів-існаашарітів) сакральна напруга зменшується, транслюючись у
напрямку від Раю (maximum sacrum) до церковного храму (minimum sacrum)
через його архетипного посередника — Царство (sacrum interna; у
сакральному топосі — “Царство біля Раю”, у історичному — Ієрусалим, у
політичному — православне царство ромеїв-християн, в утопічому — держава
короля-священника Грааля, у духовному — Церква), що виконує у
тимчасовому земному бутті роль Утримувача світового зла та предстоятеля
(Метатрона, «Ангела Лику») перед Господом. В християнській традиції він
— Цар Світу (згаданий в книзі пророка Ісайї; «…це нерухома точка, що у
всіх традиціях одностайно називається символічним «полюсом» буття, бо
саме довкола неї здійснюється колообіг світу»), істинний, на противагу
«князеві світу цього» (згаданий в Євангелії від Іоанна), нащадками
котрого Євангеліє буквально називає іудеїв.

Проте самі іудеї “князем світу цього” вважать того, хто поряд із
праведним нащадком Сифа Ноєм врятувався від всесвітнього потопу. Це —
представник рефаїмів (“репаїм”) — башанський цар Ог (~ дв.-єгип. ‘h
“блаженний, просвітлений”, “загробне втілення людини, зображався у
вигляді ібіса”), родоначальник народу рефаїтів (“харепаїм”): “Рефеями
вважалися й вони, як велетні, а моавітяни кличуть їх : еми” (Втор.,
2:10-11); “… увесь той Башан кличеться: Край рефаїв” (Втор., 3:13); “І
границя Ога, царя башанського, із остатку рефаїв, що сидів в Аштароті, і
в Едреї, і що панував на горі Гермон, і на Салха, і на всім Башані аж до
границі гешурейської та маахатейської, і половина Гілеаду, — границя
Сигона, царя хешбонського” (Навін, 12:4-5) тощо. В той же час у Біблії
рефаїти — мешканці потойбічного світу (Ісайя, 14:9; 26:14-15; Пс.,
88:11; Притч., 2:18; 9:18; 21: 1-6; Іов, 26:5). Також стверджується у
Біблії, що після потопу рід велетнів відродив дужий мисливець Нім(в)род,
син Куша і внук Хама, володар Вавілону, Єреху, Аккаду і землі Шінеар
(Сенеар) (Бут. 10:9-10; 1 Хр. 1:10). Його ім’я пояснюється із
семітського кореня mrd “повставати, противитись”. Саме він вважається
керівником Вавилонської вежі та “ловцем душ”. Дослідники вбачають у
Німвроді шумерського бога війни та полювання НінУрту (“Володар землі”).
Ф. Ніцше в “Генеалогії моралі” зауважує, що велетень (“силач”, “гібор”)
— це той, хто став створювати ціни, вимірювати (man, Mensch, manas),
вигадувати еквіваленти і, в першу чергу, ставив себе вище інших. Тобто
запровадив ієрархію, за якою свавильно одна особистість вимірюється
відносно іншої особистості, далі — частини тіла людини стали
еквівалентами певних вчинків, а далі — і речей. Для закріплення мір
проводяться маніпуляції з тілом, як власним (татуювання, від полінез.
ta-atou “знак бога”), так і чужим (тортури), бо “тільки те, що не
перестає боліти, зберігається у пам’яті”. Певні категорії осіб отримують
виняткове право на такі маніпуляції над іншими. Володарі, отже,
перебувають у стані “гордості” (hybris). Власне буквальний аналог про
покоління “велетнів”, які винищені були всесвітнім потопом, наявний у
китайській міфології, явно занесений в епоху Інь (Шан) з Близького
Сходу: “… Чію першим підняв смуту, в яку втягнув і звичайних людей.
Всі перетворилися на бунтівників та розбійників, поводили себе, мов
сови, стали підступні, озлоблені, відбирали і карали, обманювали і
чинили насильство. Народ Мяо не звертався до духів предків, а перепиняв
(злочини) карами. (Він) створив кари за п’ять злочинів і назвав (їх)
законом. Почали рубати голови безвинним і віддаватися розпусті,
відрізаючи носи, вуха, оскоплюючи і клеймуючи; поширювалися ці кари на
всіх однаково, не розрізняючи тих, хто (сам) приносив скарги… Про
безвинних донесли Верховному Предкові… Верховний Предок сумував у
серці за масою безвинно страчених і відплатив за жорстокість силою,
перетнув (рід) народу Мяо, не залишивши від нього нащадків. Потім
наказав Великому (Чжун) і Чорному (Лі) перепинити спілкування між небом
і землею, щоб (боги) не спускалися. Всі Володарі спустилися вниз…
Дядько Стрілець (Боі) опустив настанови, замінивши (звичку) народу до
кар, Юй привів у порядок води і землі, дав імена горам і рікам; Володар
Проса (Хоуцзи) подав (мистецтво) вирощування зерен і землероби виростили
прекрасні злаки. Три Володарі виконали свою справу, і народ почав
процвітати”. В деяких версіях злочинний народ Мяо конкретизується як
крилаті чудовиська, котрі виникли внаслідок “гібридизації” богів та
людей. У китайському буддизмі образ Мяо трансформувався у духа Чжі
Мяо-цзи, якого Будда прирік до переродження в образі Ма-юаньшуй за
надмірну жорстокість у винищенні злих духів. Мяо-цзи потрапив до утроби
якоїсь Ма Цзинь-му у вигляді п’яти вогняних кульок. У переданнях
монголів цей дух відомий як чудовисько Мангус (“велетень”), Монис
(“силач”) чи Магуй (“злий”), у тунгусо-манчжурів як “манги” (дотунгуське
населення; епітет міфічного мисливця Хеглун/Еглун, який став сузір’ям
Оріоном, його лижня — Чумацький Шлях, а лось, якого він переслідує, —
Велика Ведмедиця). У армії Чінгізхана іменем “мангити” називалася
частина найхоробрішої гвардії, яка вважалася “замовленою” від ран, і
вони стали родоначальниками ряду етнічних груп “мангит” у складі різних
тюркських народів (ногайці, киргизи, кара-калпаки, туркмени, тувинці). В
усіх цих іменах вбачають близькосхідне mah (іран. moghu “маг-чарівник”,
і.-є. *megh-, ст.-грец. megas “великий”, картв. magar “сильний,
міцний”, дравід. *ma “великий”), як в історичні часи називали носіїв
одного з вавилонсько-арамейських діалектів.

У грецькій міфології паралель їм становлять … Музи (mousai “мислячі”),
доньки богині землі Геї, поряд з титанами і гекатонхейрами. Згідно з
Павзанієм, першими Музам поклонилися і принесли жертви на Геліконі
(“вербова”) не поети і співці, а страшні велетні (!) — Алоади
(“Молотильники”): От і Ефіальт. Вони ввели культ Муз і дали їм імена,
вважаючи, що їх три: Мелета (“досвідченість”), Мнема (“пам’ять”) і Аойда
(“Пісня”). Пізніше було “виявлено” дев’ять Муз. Від шлюбів Муз із богами
народжувалися хтонічні чудовиська (корибанти, паліки, сирени). Грецький
велетень от вважається семітського походження: ханаанський Гад
(“срібло”, “блиск”), бог щастя і успіхів (Вихід 65:11) та аккадський
Адду, бог грому і вітру (шумерський бог Ішкур). У абхазькій міфології,
прямій спадкоємниці світогляду хаттів, що мешкали в Малій Азії і були
певний час посередниками між Месопотамією та Балканами, відомий
велетень-людожер Адау, поява якого супроводжується бурею, громом та
блискавкою. Він — володар вогню чи водяного джерела, з ним вступає у
боротьбу герой епосу. У індоіранців цьому демонічному велетневі тотожний
Аджа екапад (“Козел одноногий”), володар атмосферних явищ (“Рігведа”, Х,
65, 13), який підтримує небо, океанські води і всіх богів. Його епітет
“одноногий” виступає знаком блискавки (пор. з туром як образом грози).
Значно пізніше ім’я Аджайкапад стало епітетом Шіви. У грузин він відомий
як велетень Очокочі (“козел-чоловік”) — злий лісовий дух, який
позбавлений дару мови, але звуки його голосу наводять жах на людей, що
ототожнює його з грецьким богом Паном (від його імені походить поняття
“паніка”), схожим на бога єгиптян Бену (сам Геродот зауважує, що
найпершим богом у єгиптян вважається Пан, ІІ, 144-145) та ведичного
Бхіму (“Жахливий”).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020