.

Донецька область (реферат)

Язык:
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1202 28557
Скачать документ

Реферат на тему:

Донецька область

Історія регіону

Донецька область у її сучасних межах утворена 2 липня 1932 року.

Літописна ж історія донецького краю веде ще до часів князя Ігоря, доля
якого стала сюжетом безсмертного “Слова”. Вважається, що саме в районі
сучасного Слов’яногірська відбулась історична битва русичів із
половцями. На території Донбасу розгорнулась, імовірно, і легендарна
битва на Калці (нині річка Кальчик).

Найстарші міста регіону – Маріуполь, Артемовськ (Бахмут) і Слов’янськ.

Візитними картками історії Донбасу є Святогірський монастир і знаменита
Савур-могила. Перші письмові згадки про монастир у горах Святогір’я
(нинішній Слов’яногірськ) на березі Сіверського Дінця датуються 1526
роком, хоча академік Д. Багалій доводить, що він існував іще до
монголо-татарської навали. Інші вчені стверджують, що ще в ХІ-ХІІ
століттях серед половецьких станів жили християни-слов’яни, які і вирили
перші печери монастиря в крейдових горах над Дінцем. Савур-могила, за
легендою, отримала свою назву від імені козака Савура, який героїчно
загинув на цій 277-метровій висотці в сутичці з татарами.

Основний поштовх розвитку регіону дало відкриття родовищ вугілля та
розвиток металургії. Наприкінці XIX століття в Донбасі було засновано 12
металургійних заводів.

Важливою подією в історії Донбасу було проголошення тут у 1918 році
більшовиком Федором Сергєєвим, відомим під псевдонімом Артем,
Донецько-Криворізької республіки із столицею у Харкові. Це
політико-адміністративне утворення було покликане відірвати від України,
керованої тоді Центральною Радою, гірничо-металургійний промисловий
район. Однак проіснувала ця республіка недовго, незабаром Москва
окупувала Україну і зайві “республіки” їй були ні до чого.

Особливо сильний підйом розпочався на Донбасі в роки перших п’ятирічок.
Регіон став головною “кузнею” і “кочегарнею” Радянського Союзу, одним із
найбільш високорозвинених промислових районів країни. Тоді почалася
друга хвиля його заселення. За комсомольськими путівками, рятуючись від
репресій чи просто вирушаючи на заробітки, в 20-30-ті роки сюди
стікалися люди з усього Союзу.

Не можна залишити поза увагою і такі визначальні для СРСР та України
події в історії регіону, як шахтарські страйки 1989 і 1993 років.
Останній із них став каталізатором дострокових президентських і
парламентських виборів в Україні.

Демографічна довідка

За даними останнього перепису 2001 року, в Донецькій області живе 4841,1
тис. чоловік (близько 10% населення України), з них 2 млн. 621,2 тис.
жінок (54,1%) і 2 млн. 219,9 тис. чоловіків (45,9%). У містах живуть
майже 4,4 млн. осіб (90%), у селах – близько півмільйона (10%).
Щільність населення одна з найбільших у Європі – 189 осіб на кв. км.

В останнє десятиліття чисельність населення області почала різко
скорочуватися. Причина – природні втрати, що до 1990-х років
перекривалися значним міграційним приростом. Але починаючи з 1991 р.
міграційний приплив пішов на спад, і демографічна ситуація стала
особливо гострою. Протягом 10 років спостерігається низька
народжуваність, яка торік склала всього 6,5 народжених на 1 тисячу
населення. На тлі низької народжуваності фіксується високий рівень
загальної смертності, який складає 17 випадків на 1 тис. населення.
Таким чином, в області немає навіть елементарного відтворення населення.
Водночас спостерігається тенденція до зниження тривалості життя, яка в
2002 році склала по Донецькому регіону 66,5 року, тоді як по Україні –
68,1.

Залишається високою смертність у працездатному віці, питома вага якої
складає понад 24% загальної смертності. Це є одним із чинників старіння
населення. Питома вага людей старіше працездатного віку станом на 1
січня 2003 року складає 24,7% від жителів області.

У загальній чисельності населення трудові ресурси сягають близько 3 млн.
чол.

Територія

Область знаходиться на південному сході України і займає 26,5 тис. кв.
км (4,4% території держави). Вона є однією з найбільш
ресурсозабезпечених областей. Тут зосереджені основні запаси коксівного
і кам’яного вугілля Донбасу, значні запаси повареної солі, є численні
родовища високоякісної мінерально-будівельної сировини (карбонати,
вогнетриви). У Волноваському районі відкрито значні родовища ртуті і
рідкоземельних елементів.

Рівень урбанізації

Адміністративно область поділяється на 17 сільських районів, 51 місто (в
т. ч. 28 обласного підпорядкування), 21 внутрішньоміський район, 134
селища міського типу і 1125 сільських населених пунктів.

Частка міського населення складає 90,2%, що характеризує Донецьку
область як найбільш урбанізовану в Україні.

Населення по території області розміщено нерівномірно. Можна виділити
два типи регіонів. Перший тип характеризується наявністю територій з
найвищою щільністю населення: це Донецько-Горлівська і Шахтарська
агломерації, що мають стосунок до видобувної і металургійної
промисловості. Їх продовженням є другий тип територій, що включає в себе
Костянтинівську, Краматорську, Дружківську і Слов’янську агломерації
(або так звану Північно-Донецьку), що пов’язуються з машинобудуванням,
хімічною і металургійною промисловістю. Найнижча щільність населення
відзначається в сільських районах області.

Найбільшими за чисельністю населення містами регіону є Донецьк (1016
тис. чоловік), Макіївка (435,9 тис.), Маріуполь (521,5 тис.).

Деякі дані соціологічних досліджень регіону

Донецький інститут соціальних досліджень і політичного аналізу здійснив
у січні-лютому 2003 року соціологічне дослідження, темою якого була
проблема бідності на Донеччині. Опитування проводилось у 10 містах
області та шести селах двох районів. Обсяг вибірки склав 700 чоловік.

Дослідження показало, що загалом мають якісь засоби для існування
(роботу, пенсію, стипендію) 88% жителів. Кожен восьмий житель (12%) не
має ні роботи, ні пенсії чи стипендії, 4% з них стоять на обліку в
службі зайнятості, інші 8% – не стоять. Означили себе як безробітні 9%
опитуваних. Дві третини донеччан указали, що отримувані ними зарплати,
пенсії і стипендії їх не можуть влаштувати, тому що платять дуже мало
(66%). Також дві третини опитаних (67%) заявили, що на одного члена
їхніх сімей припадає менше 200 грн. Ясно, що в більшості своїй
респондентів саме цієї групи не влаштовують їхні доходи. З-поміж цієї
групи слід окремо виділити підгрупу людей (27%), сімейний душовий дохід
яких удвічі нижчий – всього до 100 грн. Більша частина таких сімей
проживає в сільській місцевості та в малих депресивних містах. Ці сім’ї
відкинуті за межу фізичного виживання. Саме серед даної групи багато
тих, хто відчуває гостру потребу буквально в усьому – від ліків, одягу,
взуття до оплати комунальних послуг, ремонту житла, заміни меблів
(загалом до 20%). Іще 43% членів регіональної громади не можуть собі
дозволити придбати побутову техніку і пристрої, аудіо- та відеотехніку,
комп’ютер, хоч і відчувають у цьому гостру потребу.

Третина заявила про доходи в сім’ї вище 200 грн. Серед них 25% мають, за
їхніми словами, від 200 до 400 грн. на душу, а 8% – до 500 грн. і
більше. Такі доходи – рідкість у сільській місцевості, основна частка їх
припадає на міста області.

Уявлення більшості донеччан про мінімальну забезпеченість вкладаються в
100 американських доларів (550 грн.) місячного доходу. За цього частина
донеччан відчувала б себе мінімально захищеною навіть отримуючи
стабільно лише 100 гривень, хоч окремі громадяни визначають для себе
мінімум у 10 тис. грн. на місяць. Середній же рівень забезпеченості
здебільшого окреслюється десь $200 (1100 грн.). Максимальний рівень
забезпеченості уявляється в середньому відповідним приблизно $700 (3600
грн.) на місяць. Відмітимо, що на всіх рівнях найменші запити в
сільських жителів і традиційно більш високі – серед городян.

Ще один цікавий соціологічний показник, який характеризує жителів
регіону, чи, точніше, їх урбанізованої частини, є, сказати б,
ностальгічна орієнтованість на Росію. Отож рік-у-рік стабільними
залишаються параметри відповіді на запитання Донецького
інформаційно-аналітичного центру щодо статусу російської мови в регіоні
та діяльності російського президента. Це дослідження ДІАЦ щокварталу
проводить у дев’яти районах Донецька. Цікаво, що за останні три роки
кількість тих, хто бажає, щоб російська мова стала другою державною,
коливається в регіоні від 88% до 93%, а позитивно оцінюють діяльність
російського президента – від 78% до 83%. Такі тенденції можна назвати
скоріше ностальгічними, ніж актуальними, оскільки у відповідь на
прохання вказати актуальні для регіону проблеми жодного разу ніхто не
назвав мовне питання або відновлення союзу з Росією.

Натомість найактуальнішими проблемами свого регіону донеччани називають
безробіття та екологію. Після них ідуть злочинність і корупція та
економічні проблеми.

Динаміка розвитку політичних партій регіону

Політична активність населення, за статистикою, найвища в державі. За
оцінками експертів, у лавах політпартій в Україні сьогодні перебувають
близько 3 млн. громадян України, півмільйона з яких є жителями
Донецького регіону. Виходить, що на тисячу жителів Донецької області
припадає втричі більше партійців, ніж у середньому в Україні. За даними,
оприлюдненими 24 квітня 2003 року міністром юстиції України О.
Лавриновичем, Донецька область є лідером у країні за кількістю
зареєстрованих обласних, районних і міських партійних організацій
(1709).

На початок березня 2003 року в Донецькій області зареєстровано 74
політичних структур, з-поміж яких найбільш популярними, за результатами
соціологічних досліджень 2003 року, здійсненими Донецьким
інформаційно-аналітичним центром, є Партія регіонів та КПУ, далі йдуть
блок В. Ющенка “Наша Україна”, СДПУ(о), ПЗУ і СПУ. Цікаво, що лише два
роки тому до рейтингу входили також Ліберальна партія та НДП, які нині
взагалі не потрапляють у десятку партій, яким довіряють респонденти.

Були свої злети й у лібералів, і в народних демократів, тобто тих, з ким
колись асоціювалося словосполучення “партія влади”, яке тепер
асоціюється з Партією регіонів.

ЛПУ була створена в Донецьку 12 вересня 1991 року. Тоді лави лібералів
налічували 400 осіб, а очолював їх молодий бізнесмен Ігор Маркулов. До
свого ІІ з’їзду в січні 1995 року партія прийшла з 16 тис. членів, 6
тис. з яких складали члени Донецької обласної партійної організації, але
без Ігоря Маркулова, який утік в Америку від українського правосуддя.
Лідером партії було обрано Олега Соскіна. Але його націоналістичні
позиції не знайшли відгуку на Донбасі, й уже в травні 1995 року О.
Соскіна усунули від керівництва партією, а в січні 1996-го ІІІ з’їзд
ЛПУ, чи, точніше, його перший етап, запропонував лідерство донецькому
губернатору Володимирові Щербаню. В період між січнем і липнем 1996 року
(тим місяцем, коли В. Щербаня було знято з посади глави
облдержадміністрації) спостерігалося найбільш бурхливе зростання її лав.
Робилося це переважно за рахунок Донецької області та використання
адміністративного ресурсу (вперше в Україні) для партійного будівництва.
В обласній пресі було організовано жваву дискусію на тему “Чи доцільно
губернаторові Щербаню очолювати партію?”. Цілі трудові колективи писали
листи на підтримку Щербаня і вступали до партії. Завдяки цьому
“щербанівського” призову партія на літо 1996 року налічувала 40 тис.
членів.

Занепад ЛПУ розпочався після вбивства в 1996 році її “гаманця” –
народного депутата Євгена Щербаня. На виборах 1998 році блок “Партія
праці та Ліберальна партія – разом” узяв в області лише 6,7%, хоча
обидві партії були суто донецькими (Партію праці утворив і очолював
президент групи “Норд” Валентин Ландик).

Іншою була ситуація з НДП. До виборів 1998 року ця партія не встигла
задіяти адмінресурс, бо керівництво області не надто воліло підтримувати
партію з київсько-дніпропетровсь-кими коренями, та й не знало ще, як це
робити в масштабах області. НДП здобула в області лише 3,4%. Це сьомий
результат після комуністів (35,5%), блоків “Трудова Україна” (14,8%) і
“Партія праці та Ліберальна партія – разом” (6,7%), Прогресивної
соціалістичної партії України (4,2%), ПЗУ (4%), партії “Реформи і
порядок”. Такий її результат був обумовлений не тільки відсутністю у НДП
сучасних технологій просування партій влади, але й слабкою
організаційною структурою. Адже в червні 1998 року НДП мала на Донеччині
лише 12 міських та районних організацій, що налічували 1400 членів.
Станом на грудень 1999 року членів НДП в області нараховувалось уже
3700. Та хоч і вважалося, що це дуже багато для адміністративної партії,
але порівняно з майбутньою кампанією зі вступу до Партії регіонів
України це була дрібничка.

Ще в листопаді 1995 року, за рік до своєї загибелі, Євген Щербань,
виступаючи в Донецькій облдержадміністрації, сказав: “Стає очевидним, що
під гаслом боротьби з мафією і корупцією йде планомірне ослаблення
провідних комерційних структур, усунення політичних і економічних
лідерів у Донецькому регіоні з метою заволодіння ринком збуту газу,
електроенергії, нафтопродуктів… Пройде небагато часу, й усі ключові
посади в області (в силових структурах і держадміністрації) будуть
зайняті представниками інших регіонів, а головними постачальниками
енергоносіїв та імпортерами високоліквідних товарів будуть, природно,
фірми, що виражають їхні інтереси…” Вже тоді Є. Щербань дав рецепт
протидії цьому: “Треба привести більшість наших однодумців у парламент.
Щоб пройти більшістю в парламент, необхідна консолідація всіх
прогресивних сил суспільства для досягнення кінцевої мети – мети
створення середнього класу, класу власників. Найбільше повно і містко
виражає ці завдання і цілі Ліберальна партія України, під гаслами якої
ми й повинні прийти на вибори”.

Якщо зняти з цієї цитати ідеологічний туман, то вийде доволі проста
схема: треба привести в парламент нашу регіональну більшість під гаслами
нашої Ліберальної партії.

Поряд із наведеною цитатою Євгена Щербаня цікаво виглядає висловлювання
Віктора Януковича від 26 листопада 2001 року: “Такий регіон, як Донбас,
повинен мати свою депутатську групу. Без політичної підтримки ми багато
питань вирішувати не можемо. У нас постійні є різночитання між регіоном
і центром. Це проблема. Так чому ж ми, жителі Донбасу, тут і Луганську
область потрібно не забувати, і я розмовляв із Запорізькою областю, і
нещодавно мені з Дніпропетровська дзвонив Швець Микола, – нам потрібно
об’єднати промислові регіони у вирішенні тих проблем, що стоять перед
нами. І тим самим, нарешті, в парламенті створити нормальну команду
однодумців. Припинити ці звади, ці бійки. Як говориться, один раз комусь
морду набити добре, й усе. Але я за цивілізований процес, я за те, щоб у
нас була полеміка”.

Ще в січні 2001 року, коментуючи можливість прийняття пропорційного
закону про вибори, Віктор Янукович говорить журналістам про те, що центр
ігнорує інтереси і міркування регіону. Тому “якщо закон буде підписаний
чи буде переборено вето президента, регіони змушені будуть шукати якусь
форму захисту інтересів від наступу політичних сил, що в основному
представляють інтереси центру… Нам набридло. І ми сьогодні стоїмо на
межі прийняття теж політичних рішень. Ми не хочемо і не хотіли, ми
намагалися піти від політики, тому що нам немає коли нею займатися в
регіонах, але іншого шляху немає. Якщо цей закон буде підписаний,
виходить, регіони змушені будуть приймати одне з політичних рішень і
думати, як об’єднуватись, у які політичні структури, і йти на вибори”. І
політичне рішення справді було прийнято. Хоча, як показує час, воно було
б прийняте незалежно від долі виборчого закону.

Вже 3 березня 2001 року в Києві шляхом об’єднання п’яти партій, серед
яких домінувала, безумовно, створена мером Донецька В. Рибаком Партія
регіонального відродження України, була утворена Партія регіонів
України. Очолив її виходець з Донецька, керівник ДПА Микола Азаров. 12
березня новоспечений партбос відвідує Донецьк, нібито для зустрічі з
партактивом, однак відводить їй утричі менше часу, ніж переговорам із В.
Януковичем. А вже 20 березня оголошується про створення в парламенті
нової депутатської групи “Регіони України”, уповноваженими
представниками якої були обрані, природно, донеччани В. Рибак та І.
Юшко. 26 березня В. Янукович так пояснив журналістам необхідність
створення цієї групи: “Я, ви знаєте, як ставлюсь до політики. Для мене
це найбільш нелюбиме питання. Але коли пішли непристойні розмови в
парламенті в частині розподілу кадрів, у тому числі в регіонах… І я
знаю, що деякі політики ставили цинічне питання – віддайте нам Донецьку
область. Ну, яка б реакція могла бути в мене? Що значить “віддайте”? Ми,
по-перше, ні з ким не збираємося грати ні в які політичні ігри… Сьогодні
якщо влаштувати ще дільбу і за принципом політичної належності робити
розміщення кадрів, а не за діловими якостями, ми взагалі невідомо куди
скотимося. Тому доти, доки не будуть у центрі представлені інтереси
регіонів, доки не буде прийняте рішення парламентом (а воно затягується)
по верхній палаті, доки не буде створений цей політичний баланс, доти
будуть ці ігри. А зараз вони вже з центру спрямовані в регіони”.

Буквально за кілька місяців лави Партії регіонів виросли з декількох
десятків до 450 тис. З них на Донецьку область припадає половина
членства (станом на квітень 2003 року ПРУ нараховує 561 тис. осіб, 286
тис. яких проживають у Донецькій області). Приймали всіх і загалом,
особливо бюджетників та робітників великих промислових підприємств.
Доходило до смішного: Кіровська районна організація НДП (союзниця ПРУ по
блоку) опублікувала заяву, в якій говориться: “Щоб наші однопартійці не
мали неприємностей на роботі, правління КРО НДП дозволило їм формально
написати заяви в Партію регіонів, фактично залишаючись членами НДП.
Таких подвійних членів партій у нашій організації нараховується 23
особи”.

У Єнакієвому, населення якого складає 167 тис. жителів, з яких у
працездатному віці перебуває 82 тис., наприймали до ПРУ аж 27 тис. (!) –
кожного шостого єнакіївця… Здавалося б, навіщо?

Один із засновників, заступник голови ПРУ Володимир Рибак, відповідаючи
8 грудня 2001 року на запитання про шанси адміністративного ресурсу на
виборах, сказав: “…ті 450 тисяч членів партії, їхні родини, що
прийдуть і проголосують за свою партію, – це вже гарантія того, що
партія і блок пройде 4% рубіж, а якщо взяти п’ять партій, що входять у
блок, те це буде вже за десять відсотків”. А керівник обласного
виборчого штабу блоку “За єдину Україну!”, народний депутат Сергій Ларін
відверто заявив: “У недружніх нам засобах масової інформації нас
обвинувачували в методах побудови партії. Якщо вони думають, що
керівництво партії не знає про те, як ішло будівництво, то вони глибоко
помиляються. Ми намагалися не допустити перегинів, але необхідно було
враховувати і той факт, що в нас практично не було часу. Якби в нашому
розпорядженні було не вісім місяців, а два-три роки до виборів, то
тактика була б інша”…

Треба сказати, що Донецьк не виявляв особливого ентузіазму щодо
об’єднання в блок. Моніторинг донецьких ЗМІ показав, що буквально до
останніх днів передвиборної кампанії блок “За єдину Україну!” в
Донецькій області фактично не розкручувався. Крутили Партію регіонів.
Уже це показує, що донеччани йшли за заповітами вбитого Євгена Щербаня.

На парламентських виборах 2002 року в 23 мажоритарних округах області не
переміг жоден кандидат, висунутий не від блоку “За єдину Україну!”,
тобто якого не підтримувала влада. Навіть комуніста Олега Панасовського,
який раніше вже працював у парламентській фракції КПУ, в адміністрації
називали “нашим комуністом”, що він пізніше і довів, перейшовши до
фракції “Регіони України”. Результати виборів для політичних сил були
такими: блок “За єдину Україну!” – 36,4%; КПУ – 28%; блок Наталії
Вітренко – 4,2%; СДПУ(о) – 4,4%; “Наша Україна” – 2,67%; блок Юлії
Тимошенко – 1,4%; СПУ – 1,8%.

Склад обласної ради, яка сформувалась унаслідок виборів 1998 року також
разюче відрізнявся від складу облради зразка 2002 року. Тоді 28% від 180
депутатів складали комуністи, 6% – члени Аграрної партії України, 3% –
ліберали. Алі найбільше представництво отримала “партія чиновників” –
105 депутатів були безпартійними посадовцями різних рівнів. У квітні ж
2002 року в сесійній залі облради зібралися представники вже наче не
славнозвісної “червоної” області, але бюрократичного заповідника. Із
загальної кількості обраних 180 депутатів 105 представляли Партію
регіонів, 9 – АПУ, лише 6 – комуністів, 2 – СДПУ(о), по одному – НДП,
ПЗУ, об’єднання “Жінки за майбутнє”, а 55 були безпартійними. Кожен
третій депутат був обраний повторно. Цікаво, що в діючому складі облради
серед 180 депутатів є лише 1 робітник, 1 майстер виробництва і 1
пенсіонер. Усі інші директори, начальники, президенти…

Але повернемось у кінець 90-х, коли після парламентської кампанії 1998
року відразу ж почалася президентська передвиборна кампанія.

12 грудня 1998 року з ініціативи і під керівництвом обласної
адміністрації й особисто Віктора Януковича був створений “Союз за
єдність, злагоду та відродження”. Він об’єднав 26 обласних організацій
політичних партій, 29 галузевих профспілок та 88 громадських
організацій. Усі разом вони налічували більше півмільйона громадян
Донеччини.

Цей, сказати б, блок місцевого значення став головним форпостом Леоніда
Кучми під час президентських виборів 1999 року. Коли ЗЄВС (так його
скорочено називали журналісти) заявив про підтримку Л. Кучми, це
означало, що його підтримує вся вертикаль донецької влади. Її ж верхівка
не гребувала нічим, аби залишити при владі президента, який дозволив
донецькій владно-економічній еліті підім’яти під себе всю економіку
регіону. 31 жовтня 1999 року в області вперше була задіяна система (!)
кримінальних вкидань бюлетенів. Такими вкиданнями цілеспрямовано
займались організовані злочинні угруповання. Такі факти учасниками
виборчого процесу фіксувалися масово. Враховуючи, що правоохоронні
органи й офіційний Донецьк не помічали цього, можна припустити, що
процес єднання всіх гілок влади розгортався дуже успішно.

У результаті в першому турі президентських виборів 39% голосів здобув
Петро Симоненко, а Леонід Кучма з 31% опинився на другому місці. Третє
місце посіла Наталія Вітренко (11%), а четверте – Олександр Мороз (трохи
більше 6%).

Потім сталося чудо: ситуація кардинально змінилася. Якщо в першому турі
лідер комуністів переміг Леоніда Кучму в 19 з 23 виборчих округів
області, то через два тижні, 14 листопада, – тільки в двох! За Л. Кучму
віддали свої голоси 52% виборців, за П. Симоненка – 41%. Як сталося, що
в 11 округах голова КПУ взяв навіть менше голосів, ніж у першому турі?
Запитання стає риторичним, якщо взяти до уваги, що, за логікою, йому
мали б додатися голоси прихильників Наталії Вітренко та Олександра
Мороза. Але симпатиків лівих лідерів чомусь притягнув до себе їх антипод
Леонід Кучма…

Регіональні лідери та їх роль у розвитку регіону

Перший підйом Донбасу за часів незалежної України пов’язаний,
беззаперечно, з іменем Юхима Зв’ягільського. Шахтарський страйк 1993
року підніс його, тодішнього мера Донецька, та ще одного яскравого
представника “червоного директорату” Донеччини – президента групи “Норд”
Валентина Ландика – до висот київської влади. Перший став виконувачем
обов’язків прем’єра після відставки Л. Кучми, другий – сів у крісло
віце-прем’єра.

До “донецької першої хвилі” варто також віднести однофамільців Євгена і
Володимира Щербанів, а також Ахатя Брагіна (Аліка Грека), які
контролювали цілий ряд великих підприємств області. Останній серед
іншого був іще й президентом футбольного клубу “Шахтар”. Саме ці люди
після обрання в 1994 році Л. Кучми на посаду Президента та виїзду в
Ізраїль Ю. Зв’ягільського стали найбільш впливовими фігурами регіону і
відкрито декларували найвищі амбіції. Вже в 1994 році Володимира Щербаня
було призначено главою обласної адміністрації Донецької області. Це, на
думку багатьох, свідчило про об’єднання фінансово-економічного й
адміністративного ресурсу.

Але протягом 1995-1996 років було скоєно низку вбивств лідерів донецької
групи. Серед жертв були й найвпливовіші люди – Ахать Брагін та Євген
Щербань. У липні 1996 року з посади губернатора Донецької області було
знято Володимира Щербаня.

Проте вже 18 листопада 1996 року, через два тижні після убивства Є.
Щербаня, президентом ФК “Шахтар” став близький соратник і родич Ахатя
Брагіна Ренат Ахметов. Сьогодні Р. Ахметов входить до числа найбагатших
людей не тільки України, але й Східної Європи (за даними польського
щотижневика “Wprost”, йому належить капітал у 1,7 млрд. дол.).

Одночасно з Р. Ахметовим публічне визнання отримала ще одна ключова
фігура нинішньої донецької політико-економічної еліти. Мало кому відомий
директор Донецького територіально-виробничого об’єднання автотранспорту
Віктор Янукович був призначений першим заступником глави обласної
адміністрації. А ще через десять місяців, з падінням Павла Лазаренка,
Віктор Федорович вийшов на перші ролі в донецькому табелі про ранги.

Очевидно, тоді, в травні 1997 року, Л. Кучма зрозумів, що напередодні
парламентських виборів йому вигідніше мати контрольований Донбас. Адже
під Дніпропетровськ, у якому міцні позиції утримував П. Лазаренко і який
з вірнопідданського ставав дедалі більш небезпечним, шахтарський регіон
так і не “ліг”.

Донецьк одержав благословення на власну гру і на місцевого губернатора.
Причому спочатку на роль глави вугільного регіону приміряли, ймовірно,
Ю. Зв’ягільського, який, однак, після повернення з “ізраїльського
вигнання” позбувся політичних амбіцій. Але ж ці 2,5 року “лікування”
колишнього заступника Л. Кучми на землі обітованій спричинилися до того,
що він втратив свої позиції в регіоні. У Президента, можна сказати,
альтернативи не було: або одержати сюрприз від скривдженого і
непокірливого Донбасу на виборах, або призначити амбіційного, але
авторитетного в регіоні Віктора Януковича. Президент вибрав останнє, тим
паче, що свої амбіції і тоді і тепер В. Янукович вимірює точно –
відповідно до прокрустова ложа президентських ревнощів.

Утім, спочатку, напевно, планувалося, що це призначення не затягнеться
надовго. Київ постійно тримав Донецьк у напрузі. Так, 30 серпня 1997
року прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко заявляє, що “корпорація
“Індустріальний союз Донбасу” заникала кілька сотень мільйонів доларів”,
даючи на їх повернення тиждень, а в іншому разі погрожуючи області
новими кадровими змінами. І 9 вересня Президент дійсно підписав указ про
відставку – але не губернатора, а першого заступника В. Януковича
Віталія Гайдука. Інший заступник донецького губернатора, Анатолій
Близнюк, натякнув тоді журналістам, що демарш В. Пустовойтенка є суто
політичним. Багато хто розцінив відставку В. Гайдука, по-перше, як
розплату корпорації “Індустріальний союз Донбасу” за співробітництво з
ЄЕСУ, по-друге, як демонстрацію Донецьку, який уже набирав економічні
оберти, істинної довжини “повідця” напередодні виборів.

Як би там не було, але парламентські вибори 1998 року стали черговим
іспитом для ще не зміцнілої донецької адміністративно-економічної еліти.
Партія влади того часу – НДП – так і не змогла набрати в регіоні 4%
голосів. Отож коли в інших областях губернатори розплачувалися за
подібні речі своїми посадами, Віктор Янукович майже на місяць ліг у
лікарню. Згодом наближені до обладміністрації ЗМІ почали надто активно
спростовувати чутки про його відставку, а потім Віктор Федорович
зненацька вирішив балотуватись у депутати обласної ради. Оголошення про
його обрання на позачергових виборах 16 червня 1998 року розцінювали не
інакше як створення плацдарму для відступу на позиції голови облради.
Тим більше, що на цей же день уже була призначена прес-конференція в
Донецьку Л. Кучми. Всі чекали неминучої відставки. Однак Президент не
прилетів…

Потім були президентські і парламентські вибори, і завжди – стабільно
високий, необхідний Президентові, результат. 31 березня 2002 року
інтернет-газета “Україна.ру” писала: “Донецька область стала єдиним
регіоном у країні, де “Єда” узяла більшість голосів і фактично
забезпечила блоку непоганий результат на виборах. Тобто донецьке обласне
керівництво в черговий раз довело Кучмі, що може вирішити практично
будь-яке питання”…

Оцінка стану економічного розвитку регіону

На території Донецької області, яка складає 4,4% площі держави,
зосереджено п’яту частину промислового потенціалу України. Характерною
рисою господарського комплексу області є сполучення потужної
промисловості з багатогалузевим сільським господарством і розвинутим
транспортом. Область є основним постачальником металу, палива, продукції
машинобудування і хімічної промисловості. На Донеччині зареєстровано
понад 71 тис. суб’єктів господарської діяльності. У промисловості працює
633 тис. осіб, у сільському господарстві – понад 85 тис., на транспорті
близько 100 тис., у будівництві – понад 71 тис., у житлово-комунальному
господарстві – понад 67 тис.

Область дає 20% валового внутрішнього продукту України. У галузевій
структурі промислового виробництва найбільшу питому вагу має чорна
металургія – 53%, на паливно-енергетичний комплекс припадає майже 25%.

Однак в останні десять років структура економіки Донбасу змінюється як
об’єктивно, так і планово. Адже, як заявив на початку 2003 року
заступник губернатора Донецької області Володимир Логвиненко, “на
сьогоднішній день 43% підприємств Донецької області збиткові”. Їхню долю
вирішують виходячи з “двох напрямків”. По-перше, деякі підприємства
“вимагають інвестиційної підтримки”, що в остаточному підсумку може
“принести позитивний фінансовий результат”. Але, по-друге, в регіоні є й
ряд збиткових підприємств, для реанімації яких “потрібно затратити
досить серйозні кошти”, хоча, як відзначив В. Логвиненко, “позитивного
результату” одержати неможливо: “Скільки б ми туди сьогодні не вклали,
через те, що втрачені ринки збуту, втрачені технології – майбутнього,
безумовно, у них немає”. Серед таких підприємств заступник губернатора
назвав содовий завод у Слов’янську, металургійний завод у Костянтинівці,
казенний хімічний завод у Горлівці. Сюди ж можна віднести близько 50
вугільних шахт. Щоправда, підсумовуючи господарську діяльність області
за перший квартал 2003 року, губернатор Анатолій Близнюк відзначив, що
область домоглася “стабільного зростання виробництва”, яке склало 17%.
“За підсумками першого кварталу ми маємо прибуток прибуткових
підприємств удвічі вищий, ніж за аналогічний період минулого року. І
збитки менше”, – повідомив він на прес-конференції. Так, прибуток таких
підприємств та організацій сягнув 822,2 млн. грн. Загалом же по області
позитивний фінансовий результат дорівнював 278,5 млн. грн. Збитки
підприємств склали 543,7 млн. грн., що на 4,8% менше, ніж за
січень-березень 2002 року. “Змінюється структура нашого виробництва в
бік виробництва продукції для людей. У той же час не зменшується
виробництво в базових галузях”, – зазначив А. Близнюк. Структурна
перебудова економіки області полягає в тому, що ведеться технічне
переозброєння діючих підприємств та розвиваються наукомісткі галузі
глибокої переробки і виробництво товарів широкого вжитку.

Майже 53% промислової продукції, що виробляється в області,
експортується. За 2002 рік зовнішньоторговельний оборот товарів становив
4504,8 млн. дол. США, що на 9,3% більше, ніж за 2001 рік. Обсяги
експорту зросли на 18,3%, імпорту – знизились на 14,7%. Протягом року
відбувалася переорієнтація експортних потоків. Розширилась економічна
присутність області на ринках Азії, Західної і Центральної Європи,
Африки. Експорт до країн Азії зріс на 33%, Європи – на 22%, Африки – на
15%. До країн Америки постачання, навпаки, скоротилося на 5,6%.

Промисловість Донеччини представлена передусім двома галузями –
вугільною і металургійною.

Вугільна промисловість забезпечує 70% загального обсягу вуглевидобутку в
Україні та понад 80% – коксівного вугілля. Виробничий потенціал
вугледобувних підприємств області станом на вересень 2002 року складають
86 шахт і шахтоуправлінь загальною потужністю 53,3 млн. тонн вугілля на
рік.

Однак більшість шахт працює тривалий час без реконструкції та технічного
переозброєння. Це, а також їх фінансова розбалансованість призвели до
того, що тільки 11 з них (12,4%) видобувають понад 1 млн. тонн на рік,
56 – до 300 тис., а 50 – перебувають на різних стадіях ліквідації. У
1997 році в області було 137 шахт. Планами щодо закриття передбачено
ліквідувати ще сім шахт, у тому числі цього року – три.

За цього вугледобувна галузь Донеччини дедалі більше потребує молодих
кадрів. На шахтах існує дефіцит робочих рук. Підвищується відсоток
працюючих у вуглепромі пенсіонерів: їх питома ваги складає 35,8% (у 1997
році – 25,7%). Якщо в 1997 році молодь до 30 років складала серед
шахтарів області до 25%, то в 2001 році – 16%, а на підземних роботах,
відповідно, були зайняті 27% і 18,4%. Ці процеси обумовлені
непрестижністю шахтарської праці. До того ж і умови праці вугільників
залишаються дуже важкими. Середня глибина розробки шарів сягає 720
метрів, а в 26 шахтах – понад 1 км. Із загального числа шахт 95%
небезпечні через вибухи газу, 76% – вибухи вугільного пилу, 50% –
раптові викиди газу, пилу та породи, 30% – самозаймання вугілля.
Половина шахт працюють без реконструкції понад півстоліття. 75%
працюючих страждають на професійні захворювання – пневмоконіоз та
пиловий бронхіт. Вугільна промисловість є однією з найнебезпечніших
галузей економіки Донеччини. Під час видобутку 1 млн. т вугілля гине 4-5
гірників. За даними Держкомнаглядохоронпраці, які були оприлюднені
влітку 2002 року, 23% гірників ідуть у шахту без саморятувальників; 24%
шахтарів опускаються під землю без ліхтарів; 59% – без спецодягу, 64% –
без спецвзуття. Всього цього просто не вистачає. Крім того, 127,5 тис.
гірників працюють в умовах неприпустимої запорошеності, близько 20 тис.
– при підвищених температурах. За цього середня зарплата шахтарів
Донбасу станом на березень 2003 року складає 642 грн.

Найбільшими вуглевидобувними підприємствами є об’єднання
“Донецьквугілля” та “Макіїввугілля”, а також шахти ім. Засядька,
Південнодонбаська-1 та Краснолиманська. Найбільшою комерційною
структурою, яка працює з вугільними підприємствами, є фірма АРС, яка за
рейтингом “Інвест-газети” “Топ-100” посідає 18 місце в країні за
обсягами валового доходу.

Частка чорної металургії в загальному обсязі промислового виробництва
області становить понад 50%. Це потужний промисловий комплекс, який
складається з трьох металургійних комбінатів – ВАТ “Маріупольський
металургійний комбінат ім. Ілліча”, ВАТ “Металургійний комбінат
“Азовсталь”, ВАТ “Макіївський металургійний комбінат”, чотирьох
металургійних заводів – ВАТ “Єнакіївський металургійний завод”, ВАТ
“Донецький металургійний завод”, ВАТ “Краматорський металургійний завод
ім. Куйбишева”, ВАТ “Костянтинівський металургійний завод”, а також ВАТ
“Харцизький трубний завод”, ВАТ “Силур” та цілої низки суміжних
підприємств – коксохімічних, вогнетривів, флюсовидобувних та ін. Основна
продукція чорної металургії – чавун переробний і ливарний, плоский та
сортовий прокат, сталеві й чавунні труби, троси. 70% металопродукції йде
на експорт у понад 50 країн.

Однією з найбільших компаній України та Донбасу, які працюють у
металургійній галузі, є корпорація “Індустріальний союз Донбасу” (ІСД).
Щорічно її сукупний разом із дочірніми структурами оборот становить
понад $1,7 млрд. Уже кілька років поспіль корпорація посідає лідируючі
позиції серед українських компаній за обсягами валового доходу. Зокрема
1999 року валовий доход ІСД склав 3,8 млрд. грн., 2000-го – 6 млрд., а
2001-го – близько 7 млрд. грн.

ІСД веде активну інвестиційну політику. Зокрема тільки в одне з найбільш
ліквідних підприємств групи – Харцизький трубний завод – протягом
найближчих років планується вкласти близько $80-100 млн. Ще більш
значних ресурсів вимагає Алчевський меткомбінат. За словами генерального
директора ІСД Олега Мкртчяна, в 2003-2007 роках корпорація збирається
інвестувати в нього до $350 млн. ІСД закріпила у своїй власності великі
пакети акцій таких промислових гігантів, як “Азовсталь”, Алчевський КХЗ,
Алчевський меткомбінат, “Азовмаш”. Крім того, 2001 року корпорація
придбала контрольний пакет акцій Харцизького трубного заводу –
монополіста на ринку СНД з виробництва труб великого діаметра, який є
основним постачальником “Газпрому”. Непогані позиції зберегла ІСД і в
сфері постачання газу, закуповуваного в Узбекистані. Корпорація
забезпечує безперебійне постачання природного газу 5 металургійним
комбінатам та основним підприємствам машинобудівного комплексу,
енергогенеруючим та іншим підприємствам Донецької області.

Ще однією потужною комерційною структурою, яка контролює щонайменше 4
металургійних комбінати, є фірма “Данко”. За рейтингом “Топ-100”, вона
утримує за обсягами валового доходу 19 місце.

Металургійні підприємства останнім часом стали об’єктом уваги і компанії
“Систем кепітал менеджмент” (СКМ), власником якої є Рінат Ахметов. Торік
ця компанія, зареєстрована в офшорній зоні, закріпилась у металургійній
галузі, легально зосередивши у своїх руках контроль над “Азовсталлю” та
Єнакіївським метзаводом. Для того щоб забезпечити ефективну роботу
підконтрольних підприємств, СКМ докладає зусиль до забезпечення
стабільного постачання залізорудної сировини. Одним із найбільш реальних
варіантів розв’язання цієї проблеми для СКМ може стати покупка акцій
Центрального та інших гірничо-збагачувальних комбінатів, що входять у
систему “Укррудпром”.

Галузь кольорової металургії представлена в області основними в Україні
виробниками свинцю, цинку (ЗАТ “Свинець”, ВАТ “Укрцинк”), ртуті та її
сполук (ТОВ “Микитртуть”), твердих сплавів на основі заліза, нікелю,
кобальту, порошків на основі заліза, порошкової стрічки і дроту (ВАТ
“Торезтвердосплав”), прокату кольорових металів і сплавів на основі міді
та алюмінію, а також ливарних сплавів на основі міді і цинку (ВАТ
“Артемівський завод по обробці кольорових металів”).

Машинобудівна галузь області налічує понад 200 підприємств,
зорієнтованих на забезпечення потреб насамперед базових галузей
промисловості – металургійної, гірничошахтної, хімічної, а також
військово-промислового комплексу. Найбільш відомими в області й в
Україні є ЗАТ “Новокраматорський машзавод”, ВАТ “Азов”, ВАТ
“Ясинуватський машзавод”, ВАТ “Дружковський машзавод”. Машинобудівні
підприємства області повністю задовольняють потреби України в
гірничошахтному обладнанні, виготовляють 90% прокатного обладнання, 75%
вантажних магістральних вагонів, 60% доменного і сталеплавильного
обладнання. Продукцію машинобудування знають у багатьох країнах світу.

Електроенергетична галузь у Донецькій області – це єдиний комплекс
генеруючих, мережних, ремонтно-технічних підприємств та наукових
підрозділів. Основними серед них є електрогенеруюча компанія ВАТ
“Донбасенерго” загальною установленою потужністю 5,9 млн. кВт/год.,
електропостачальна компанія ВАТ “Донецькобленерго” у складі Миронівської
ТЕС та восьми підприємств електричних мереж напругою 110 кВт і нижче,
Донбаська електроенергетична система, Вуглегірська ТЕС з установленою
потужністю 3,6 млн. кВт/год., яка забезпечує 35% потужності області.

Хімічна промисловість області, складовою якої є широко відоме за межами
України акціонерне товариство “Концерн “Стирол”, дає третину загального
виробництва в Україні аміаку, мінеральних добрив, сірчаної кислоти,
понад 90% полістиролів. 80% хімічної продукції (аміак, карбамід,
селітра, полістироли) експортується.

Виробництвом непродовольчих товарів народного споживання зайняті близько
300 підприємств різних галузей промисловості та форм власності. В
області виробляються майже всі види товарів повсякденного попиту
(тканини, швейні, трикотажні вироби, взуття, меблі, посуд, миючі засоби,
лакофарбна продукція і т. ін.). Підприємства області забезпечують 95%
випуску в Україні побутових холодильників, третину пральних машин,
десяту частину меблів, до 90% кухонної солі, 15-18% олії, кондитерських
виробів, горілки та лікеро-горілчаних виробів і шампанського. Більшість
товаровиробничих підприємств області мають досвід роботи з інофірмами.

Донецька залізниця, яка є однією з найбільших в Україні, обслуговує
перевезеннями Донецьку, Луганську, частково Дніпропетровську, Запорізьку
та Харківську області. Загальна довжина її під’їзних колій становить
понад 9 тис. км.

Азовське морське пароплавство (АМП) – одна з трьох найпотужніших
судноплавних компаній Азово-Чорноморського басейну. Підприємство має 52
судна загальним дедвейтом 450 тис. тонн, у тому числі 50 суховантажних
суден і 2 танкери. Зараз АМП приватизовано. Наприкінці квітня найбільша
судноплавна компанія України “Азовське морське пароплавство” передала
Фонду держмайна 33 судна. Утім, в управлінні ФДМ кораблі теж довго не
затрималися. Плавсклад АМП, яке перебуває нині на стадії ліквідації,
буде передано в оренду судноплавній компанії “Торговий флот Донбасу”,
засновником якої є впливова в регіоні корпорація “Міжрегіональний
промисловий союз”.

j

u

MДонецька державна авіакомпанія “Донбас – Східні авіалінії України” –
один із найпотужніших авіаперевізників України. З міжнародного аеропорту
“Донецьк”, де функціонують митно-прикордонна та санітарно-карантинна
служби, виконуються регулярні і чартерні рейси в десятки міст близького
і далекого зарубіжжя. 2003 року донецький аеропорт став комунальною
власністю Донецької облради. З таким клопотанням звернувся до сесії
облради колектив Донецької державіакомпанії “Донбас – Східні авіалінії
України”. Донедавна ця авіакомпанія складалася фактично з двох частин –
аеропорту і власне авіакомпанії. Однак трудовий колектив прийняв рішення
розділитися на дві самостійні структури. Відокремлення компанії від
аеропорту – з одного боку, для неї благо: можна зосередитися тільки на
літних справах. З іншого боку, оскільки облрада на досягнутому
зупинятися не збирається і, за інформацією керівників авіакомпанії,
незабаром візьме в довгострокову оренду саму авіакомпанію, вона ризикує
втратити важелі управління взагалі: “добро” на зліт і посадку в Донбасі
буде давати одноосібно облрада.

Телефонний зв’язок окрім Донецької дирекції “Укртелеком” забезпечують
оператори недержавної форми власності (“Утел”, “Фарлеп-телеком”,
“Телеком-Україна”, “Донбас-телеком”, “Дейта-експрес”, “Велтон телеком”).
Є в Донецьку й оператор мобільного зв’язку – компанія DCC (Донецькі
цифрові системи). Утім, абонентська база донецького оператора складає
приблизно 82 тис. осіб, тоді як у конкурентів (UMC та “Київ-стар”) –
понад 1,7 млн.

Стан приватизаційних процесів у регіоні

За 2002 рік в області приватизовано 698 об’єктів, з них 202
загальнодержавної та 496 комунальної власності. Із загальної кількості
об’єктів 89,0% – об’єкти малої приватизації, 8,3% – незавершеного
будівництва. Надходження коштів від приватизації склало 27,6 млн. грн.,
планове завдання виконано на 138,0%. За словами глави обласної
адміністрації Анатолія Близнюка, 80% підприємств області вже мають
недержавну форму власності.

Протягом 2002 року проводився пільговий продаж акцій 9 відкритих
акціонерних товариств, було реалізовано акцій на суму 340,7 тис. грн. До
продажу на конкурентних засадах було запропоновано 70 пакетів акцій ВАТ.
Загалом за 2002 рік було продано акцій на суму майже 1,2 млн. грн.

Цікавими є показники ефективності діяльності державних і недержавних
підприємств у вугільній промисловості. Так, державні підприємства, що не
одержують держпідтримки, виробляють 37% усієї вугільної продукції в
області, великі недержавні підприємства – 25%, дрібні – 3%, а от ті
вуглевидобувні підприємства, що одержують державну дотацію, виробляють
усього 35% продукції. Мінпаливенерго підпорядковані 79 шахт, річний
видобуток яких становить 30,7 млн. тонн. Тим часом три підприємства
недержавної форми власності – орендне підприємство “Шахта ім. О. Ф.
Засядька”, вугільна компанія “Шахта “Красноармійська-Західна № 1” та
шахта “Комсомолець Донбасу” – дають річний видобуток у розмірі 10,1 млн.
тонн.

Але в області є й факти, сказати б, тіньової приватизації. Так, у квітні
2002 року народний депутат, голова обласної ради профспілок Василь Хара
заявив: “У багатьох випадках процедури банкрутства застосовуються не з
метою оздоровлення економіки підприємства, а для придбання його майна за
ціною дешевше металобрухту”. На його думку, на Донеччині поширена
практика, коли “завод заганяється в скажені борги, а потім за безцінь
викуповується зацікавленими особами, найчастіше наближеними до влади”.
Саме так, за словами профлідера, слід розцінити приватизаційну долю
Микитівського доломітного, Білокам’янського заводу вогнетривів та
Макіївського труболиварного. “За схемами тіньової приватизації продані
на аукціоні Луганська, Зуївська і Курахівська ТЕС, що входили до складу
енергогенеруючої компанії “Донбасенерго”. Зуївська ТЕС, що коштувала
державі $1 млрд. 200 млн., була оцінена всього в 117,8 млн. грн.”, –
заявив В. Хара. Крім того, при передачі в управління комбінату ім.
Ілліча державного пакета акцій Комсомольського рудоуправління
підприємству “довелося витримати юридичну і психологічну (через пресу)
атаки основного кредитора рудоуправління – донецького акціонерного
науково-комерцій-ного товариства “Данко”, повідомив глава облрадпрофу.
Він вважає, що “Данко” намагалося “на підставі пробілу в законодавстві
прибрати до рук рудоуправління”.

Оцінка бюджетних процесів та міжбюджетних відносин в області

Донецький регіон входить у п’ятірку бюджетоутворюючих областей України.
Він формує близько 10% усіх надходжень до зведеного бюджету України.

За прогнозованих 2849 млн. грн. надходження до зведеного бюджету області
склали в 2002 році 33258 млн., що на 21,3% більше, ніж у 2001 році.
Основним джерелом доходів місцевих бюджетів є податок на прибутки
фізичних осіб. Тож підвищення бюджетних надходжень досягається передусім
за рахунок заходів, спрямованих на своєчасну виплату зарплат і пенсій.
Середньомісячна заробітна плата донеччан за 2002 рік склала 451 грн., що
на 17,8% більше, ніж за попередній рік, і на 23,6% вище прожиткового
мінімуму (365 грн.). У грудні 2002 року середня зарплата сягнула 506
грн. В області своєчасно виплачується пенсія. У 2002 році її
середньомісячний розмір збільшився на 10,3% і на початок 2003 року склав
161 грн.

Між тим на Донбасі усталилася думка, що область обділяють під час
розподілу державного бюджету. Цей факт неодноразово підтверджували
офіційні особи з донецької влади та використовували громадські
організації. Наприклад, у 1996 році Асоціація незалежних профспілок
шахтарських колективів Донецька та партія “Громадянський конгрес
України” (нині Слов’янська партія) поширювали листівки, де
стверджувалося: “Держбюджет слугує меті перекачування фінансових коштів
із східних регіонів у західні. Найбільшою дійною коровою є Донецька
область. Вона віддає в держбюджет 444 млн. грн. Вісім регіонів-донорів
разом вносять набагато менше – 365 млн. грн. (це Крим, Київська,
Харківська, Миколаївська, Луганська, Полтавська, Черкаська, Одеська
області)”. Пропагандистську кампанію прибічників бюджетної рівності
регіонів підкріплювало й те, що Донеччина стабільно має один із
найнижчих в Україні показників бюджетної забезпеченості на душу
населення.

Останнім часом, особливо після призначення В. Януковича
прем’єр-міністром, це питання не стоїть так гостро. Точніше, можна
сказати, що його замовчують. Але область не полишила спроб звести
бюджетні стосунки із центром, вимагаючи переходу до принципу “Скільки
заробляєш – стільки й отримуєш”. Наприклад на квітневій 2003 року сесії
Донецької міськради депутати підтримали звернення своїх харківських
колег до Президента і парламенту, в якому говориться: “Внаслідок різного
рівня фінансового нормативу бюджетної забезпеченості держава гарантує
жителям міста Києва обсяги бюджетних видатків, які в 2,5 разу
перевищують їх розмір у наших містах. При цьому з бюджетів
міст-мегаполісів вилучається близько третини доходів загального фонду”.

Але область має і власні резерви для підвищення рівня своїх доходів,
передусім за рахунок погашення заборгованостей із заробітної плати. За
даними Держкомстату, станом на 1 квітня 2003 року на Донеччині було
зареєстровано найвищу суму заборгованості по заробітній платі – 663026
тис. грн.

Розвиток малого та середнього бізнесу

У Донецькій області зареєстровано 25 тис. малих підприємств, що складає
10% усіх МП України. На них сьогодні працюють 150 тис. чоловік, тобто
13% усіх зайнятих в економіці області або 5% працездатного населення.
Підприємства малого бізнесу становлять 86% від загального числа
господарських суб’єктів області. Індивідуальною трудовою діяльністю
займаються близько 112 тис. чоловік. У 2001 році ці підприємства
виробили продукції, робіт і послуг на суму понад 2 млрд. грн. – це 4,3%
загального обсягу виробництва області і 9% обсягу виробництва цього
сектора економіки України загалом.

За даними облдержадміністрації, 50% малих підприємств займаються
торгово-посеред-ницькою діяльністю, 13,1% – операціями з нерухомістю, 8%
– будівництвом, 3% – сільським господарством і 14% – виробничою
діяльністю.

Область посідає друге місце в країні після Києва за кількістю МП і
чисельністю зайнятих на них. Однак малі підприємства сконцентровані
переважно в промислово розвинутих містах. Щоб створити умови для розвою
малого підприємництва у депресивних містах регіону, з ініціативи
обладміністрації і Кабміну в лютому 2002 року були внесені зміни до
Закону України “Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим
інвестиційної діяльності в Донецькій області”, якими передбачено
зниження мінімальної вартості інвестиційного проекту до 250 тис. дол.
США. Ця норма набула чинності з 1 січня 2003 року. Очікується, що
завдяки цьому вдасться збільшити обсяг інвестицій у реальну економіку
області до 2 млрд. дол. США, що дозволить створити близько 130 тис.
нових робочих місць. За розрахунками, завдяки цьому обов’язкові платежі
в бюджет повинні зрости до 3 млрд. грн. на рік.

Оцінка свободи економічної конкуренції та ступеня владного
протекціонізму

З огляду на владний протекціонізм стосовно окремих бізнес-структур
Донеччина – регіон, мабуть, вельми специфічний. Іще в 1995 році в одному
із своїх інтерв’ю газеті облради “Жизнь” губернатор Донеччини Володимир
Щербань обурювався з того приводу, що деякі підприємства ігнорують
рекомендації обладміністрації й укладають угоди на постачання газу з
іншими трейдерами замість рекомендованого адміністрацією
“Індустріального союзу Донбасу”…

Ще один красномовний приклад – боротьба навколо приватизації
Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча. На спільному
засіданні Донецької обладміністрації та управління МВС України у вересні
2000 року генеральний директор комбінату Володимир Бойко (нині народний
депутат України) відкрито звинуватив обласну владу та “Індустріальний
союз Донбасу” в замовленні численних фіскальних перевірок його
підприємства. Майже аналогічна ситуація повторилась і тоді, коли
комбінат ім. Ілліча став суперником фірми “Данко” у приватизації
Комсомольського рудоуправління. Те, що В. Бойкові вдається відстоювати
інтереси свого підприємства – лише результат його дружніх стосунків з
Леонідом Кучмою.

Отож недарма донецьку фінансово-промислову групу, до якої включають такі
компанії, як “Індустріальний союз Донбасу”, АРС, “Данко”,
“Емброл-Україна”, “Систем кепітал менеджмент”, “Люкс”, “Донміськбанк”,
пивзавод “Сармат”, “Leman сomotіdіs” та інші, називають донецьким
кланом. Усі його члени пов’язані між собою партнерськими та власницькими
стосунками і мають своїх представників у владі. Чого варте лише одне
запитання до Віктора Януковича кореспондента тижневика “Зеркало недели”
стосовно того, чи є той політичним представником Ріната Ахметова, а чи
Ахметов представляє його інтереси в бізнесі. Красномовним є й той факт,
що головою облради є колишній віце-президент очолюваного Рінатом
Ахметовим футбольного клубу “Шахтар” Борис Колесников.

Стан аграрної реформи в регіоні

Площа сільськогосподарських угідь Донеччини сягає майже 2 млн. га, 1,6
млн. га яких складає рілля. У результаті реформування 414 колективних
сільськогосподарських підприємств тут було створено 567 агроформувань
ринкового типу. В області функціонує 2200 фермерських господарств, які
спеціалізуються на вирощуванні зернових, олійних, овоче-баштанних
культур, крупної рогатої худоби, свиней, птиці.

У регіоні діють 4 товарні біржі, 10 агроторгових домів, 20 оптових
ринків, 19 обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів, 6
машинно-технологічних станцій, 121 заготівельний пункт.

Проведене реформування в агропромисловому комплексі дало можливість
залучити капітал інвесторів більш ніж у 60% новостворених
сільгосппідприємств. В області дедалі ширше розповсюджуються процеси
кооперації та інтеграції сільгосппідприємств з промисловими
підприємствами. Прикладом є ОП “Шахта ім. Засядька”, ВАТ “Маріупольський
металургійний комбінат ім. Ілліча”, ТОВ СП “Концерн “Енерго” та інші.

Завдяки аграрним перетворенням у 2000 році в області намітилися
позитивні тенденції у виробництві валової продукції сільського
господарства. Відроджуються спеціалізовані підприємства з виробництва
м’яса. Так, закрите акціонерне товариство “Бахмутський аграрний союз”
освоює потужності колишнього радгоспу-комбінату “Вуглегірський”.

Утім, реформа на Донеччині дає й негативні наслідки. Восени 2002 року
міністр АПК Іван Кириленко повідомив, що в його відомство надійшло понад
200 тис. скарг селян на дії місцевої влади щодо розпаювання землі та
розподілу майна колишніх колгоспів. Майже п’ята частина “чолобитних”
належала Донеччині…

Значні сільгоспугіддя колгоспної власності плавно перейшли у
володіння… великих індустріальних гігантів регіону. Так, тільки шахта
ім. Засядька і Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча під
маркою земельної реформи успішно орендували в селян майже 150 тис. га
розпайованої землі. За площею ці земельно-промислові угіддя порівнянні з
двома сільськими районами області. На жаль, підприємства-орендарі
подеколи своєрідно розуміють свої зобов’язання перед орендодавцями. Цієї
зими донецька преса писала, що керівники двох вищеназваних підприємств
відмовилися платити селянам-власникам 1,5% вартості землі за оренду
їхніх наділів. Більш того, “іллічівці” заявили, що орендована ними не
без сприяння сільрад та районної влади земля є складовою їхніх аграрних
цехів, а отже, ні під які держакти і президентські укази не підпадає.
Оскільки ж комбінат ім. Ілліча є власністю трудового колективу, то і
його агроцехи тепер треба вважати майном підприємства. Зрозуміло, разом
з орендованою землею…

З іншого боку, фермерські господарства області, яких на 1 липня 2002
року нараховувалося 2200, поки що недостатньо продуктивні. Загалом їм
передано 143 тис. га сільгоспугідь, або 7% від загальної площі
сільгоспугідь області, однак виробляють вони тільки 2,5% загального
обсягу валової продукції сільського господарства регіону.

Оцінка інвестиційного клімату

За 2002 рік обсяг інвестицій в основний капітал за рахунок усіх джерел
фінансування усіх галузей економіки склав 3,9 млрд. грн., що становить
102,2% до рівня 2001 року. Заплановано, що 2003 року інвестиції в
основний капітал складуть 4,3 млрд. грн., або 105% до рівня 2002 року.
Основний обсяг капіталовкладень (86%) передбачається спрямувати на
реконструкцію та модернізацію і будівництво підприємств базових галузей
промисловості. Основним джерелом фінансування капіталовкладень
залишаються власні кошти суб’єктів господарювання.

Важливим джерелом залучення коштів для розвитку виробництва в багатьох
випадках стає іноземний капітал. Загальний обсяг прямих іноземних
інвестицій протягом 2002 року зріс в області на 16% і на початок
нинішнього року склав 389,4 млн. дол. США.

За обсягом іноземних інвестицій Донецька область продовжує утримувати
третє місце в Україні (після м. Києва і Київської області), її питома
вага в обсязі іноземних інвестицій держави складає 7,3%. Однак рівень
залучення іноземних інвестицій на одного жителя, що становить 82 дол.
США, нижче середнього по Україні показника на 27%.

Упродовж 2002 року радою з питань спеціальних економічних зон та
спеціального режиму інвестиційної діяльності в Донецькій області
схвалено до реалізації 38 інвестиційних проектів загальною вартістю
156,6 млн. дол. Усього з 1998 року, коли на території області були
відкриті спеціальні економічні зони та території пріоритетного розвитку,
ця рада схвалила до реалізації 174 інвестиційних проекти на загальну
суму 1,2 млрд. дол. США, у тому числі 67 проектів (304,8 млн. дол.) – за
участю іноземних інвесторів. З них уже здійснюються 139 проектів, що
дозволило залучити на територіях спеціальних економічних зон і
пріоритетного розвитку інвестицій на суму 568,6 млн. дол., у тому числі
за 2002 рік надійшло 108,9 млн. дол. На 70 підприємствах, що реалізують
100 інвестиційних проектів, розпочато виробництво продукції. Ними
додатково вироблено продукції на суму 8,8 млрд. грн. Виручка від
реалізації товарів і послуг склала 8,6 млрд. грн., у тому числі від
експорту – 2,7 млрд. грн., або 31,5%.

Близько 30% усіх інвестицій, що надійшли для реалізації інвестиційних
проектів, припадає на металургію, по 16% – на вугільну і харчову
промисловість.

Серед районів, які мають статус територій пріоритетного розвитку,
найбільший обсяг інвестицій освоюють підприємства обласного центру, а
також Горлівки, Єнакієвого, Краматорська, Красноармійська, Маріуполя.
Однак жоден інвестиційний проект не реалізується поки що в таких
шахтарських містах, як Жданівка, Новогродівка, Селідове, Торез,
Вугледар, а також у Червоному Лимані. Зважаючи на те, що від самого
початку донецькі ВЕЗ були розраховані на відродження депресивних
шахтарських міст, така географія інвестицій дала Президенту Л. Кучмі
підстави піддати навесні 2002 року таке становище різкій критиці. Однак
не можна заперечувати, що ВЕЗ відіграють свою позитивну роль в економіці
області. Завдяки реалізації інвестиційних проектів збережено майже 25
тис. і створено 11,7 тис. робочих місць. Середньомісячна зарплата склала
тут за 2002 року 716 грн., що більше середнього рівня оплати праці в
економіці області в 1,6 разу.

Якщо протягом перших двох років переважали інвестиції іноземних
інвесторів, то на кінець 2001 року 57%, а на 1 січня 2003 року 61% їх
загального обсягу склали вітчизняні інвестиції, 83% яких припадає на
власні засоби підприємств.

Щодо інвестпроектів, які будуть реалізуватись у спеціальному режимі
інвестування, то передбачається, що вартість ухвалених у 1998-2003 роках
інвестпроектів складатиме 1516,3 млн. дол. США.

Оцінка соціальної сфери регіону

У зв’язку з введенням у дію з 1 січня 2003 року нового виду допомоги –
на дітей одиноким матерям – у 2003 році контингент отримувачів державної
допомоги родинам з дітьми збільшився на 22,4% і склав 94,6 тис. осіб.
Середній розмір допомоги становить 38 грн.

Кількість отримувачів державної допомоги відповідно до Закону України
“Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” дорівнює 28,8
тис. осіб. Також правом на державну допомогу в області користуються 8,3
тис. дітей-інвалідів.

На бюджетній сесії обласної ради депутати відзначали, що бюджет-2003 має
соціальне спрямування, адже ним передбачається збільшення на 268 млн.
грн. витрат на утримання соціальної сфери, а фінансування закладів
освіти виросте на 28,1%, охорони здоров’я – на 22,6%.

В області 198,6 тис. сімей отримують житлові субсидії. Загальна сума
нарахованих за 2002 рік субсидій склала 75,8 млн. грн., у тому числі на
придбання твердого палива та скрапленого газу готівкою – 2,8 млн. грн.
Середній розмір субсидії на оплату житлово-комунальних послуг дорівнював
36,3 грн.

У містах і районах області діють 65 територіальних центрів соціального
обслуговування пенсіонерів та самотніх непрацездатних громадян, які
опікуються 74,1 тис. чол., у тому числі відділення соціальної допомоги
вдома допомагають 28 тис. чол.

У 2002 році територіальні центри організували подання грошової та
адресної натуральної допомоги 145,5 тис. малозабезпечених непрацездатних
громадян на загальну суму 3,8 млн. грн.

Забезпечення населення житлом залишається в числі найгостріших проблем.
До початку 2003 року на квартирній черзі в Донецькій області перебували
126,4 тис. сімей. Упродовж 2002 року покращили свої житлові умови 2,6
тис. родин із квартирної черги. Для порівняння: в 1990 році таких родин
було 21,8 тис., у 1995-му – 7,7 тис., у 2001-му – 2,9 тис. Основною
причиною зменшення кількості новоселів стало скорочення масштабів
житлового будівництва. За 2002 рік в області введено в експлуатацію 61,9
тис. кв. м житла (без урахування індивідуальних будівель), що в 1,7 разу
менше порівняно з 2001 роком і в 4,8 разу – проти 1995 року. Загалом по
області в розрахунку на кожну тисячу родин, які стояли в черзі, квартири
в 2002 році отримали лише 19 (1990 року таких родин було 79).

Незважаючи на туманні перспективи отримання житла в 2002 році на
квартирний облік стали ще 2,4 тис. родин. За наявних темпів будівництва
очікувати свої квартири їм доведеться близько півстоліття, а в обласному
центрі – й усі 73 роки.

Алі навіть і ті, хто має житло, не завжди мають усі комунальні блага.
Так, в області на початок 2003 року не мали водопроводу 627 тис. квартир
(31%). Каналізацією не обладнані 682 тис. (34%), центральним опаленням –
807 тис. (40%), гарячим водопостачанням – 1122 тис. (66%), ванними або
душем – 37%, газом – 36%. Найбільш благоустроєні квартири – в Донецьку,
Маріуполі, Артемівську, Краматорську.

Заборгованість населення за житлово-комунальні послуги протягом 2002
року зросла на 101,2 млн. грн. (9%) і станом на 10 січня 2003 року
склала 1224,7 млн. грн.

За цього середньомісячна заробітна плата за 2002 рік становила загалом
по області 452 грн., що майже на 18% більше, ніж рік тому. У
промисловості середньомісячна зарплата перевищила 550 грн.; у бюджетній
сфері вона дорівнювала 281 грн., що нижче середнього по області
показника в 1,6 разу, а в порівнянні з промисловістю – вдвічі. Середня
заробітна плата за останній місяць 2002 року перевищила затверджений для
працездатних осіб прожитковий мінімум (365 грн.) на 39%. Водночас за
середніми показниками продовжує ховатися істотна диференціація рівня
оплати праці. У грудні було нараховано менше прожиткового мінімуму
половині трудящих, у т. ч. в сільському господарстві – 77%, у сфері
культури – 80%, охорони здоров’я – майже 90% усіх працівників.

У гіршому стані залишаються пенсіонери. Середній розмір пенсії склав на
1 січня 2003 року 156 грн. (що більше, ніж рік тому, на 11,7%). У
переважної частини пенсіонерів (59%) її розмір становить від 50% до 75%
прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб (268 грн.), у кожного
четвертого – менше половини цього соціального нормативу. Лише 3%
пенсіонерів одержують більше прожиткового мінімуму.

Якщо ліквідувати всі борги по зарплаті, цього вистачило б для погашення
52% заборгованості населення області перед комунальниками. Водночас сума
банківських вкладів громадян перевищує борги за житлово-комунальні
послуги на 56%. Протягом 2002 року банківські вклади зросли в 1,6 разу і
на 1 січня 2003 року сягнули 1,9 млрд. грн.

Рівень і динаміка безробіття

На обліку в державній службі зайнятості протягом 2002 року перебувало
224,7 тис. не зайнятих трудовою діяльністю громадян, що на 4,7% менше,
ніж попереднього року. Чисельність зареєстрованих безробітних на кінець
2002 року склала 76,0 тис. громадян (на 1 січня 2002 року – 72,1 тис.
чол.).

З метою підвищення рівня трудової зайнятості протягом 2002 року на
підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності за
рахунок різних джерел фінансування було створено 57011 нових робочих
місць. Завдяки вжиттю заходів активної політики зайнятості в 2002 році
працевлаштовано 66,4 тис. незайнятих громадян, або 29,6% від загальної
чисельності незайнятих громадян, що перебували на обліку, проходили
професійне навчання 11,6 тис. чол. (5,2%), були зайняті на громадських
роботах 25,2 тис. чол. (11,2%).

Рівень офіційно зареєстрованого безробіття склав на початок 2003 року
2,8% населення області працездатного віку. Водночас рівень безробіття
економічно активного населення у віці від 15 до 70 років, обчислений за
методологією Міжнародної Організації Праці, був більш ніж утричі вищим,
склавши у січні-вересні 2002 року 8,7%.

Варто відзначити, що рівень безробіття серед жінок Донеччини є значно
вищим, ніж серед чоловіків (відповідно 4,73% і 2,72% працездатного
населення).

Наявність та ефективність соціальних програм

У 2002 році розроблено обласні програми соціальної підтримки дітей-сиріт
та інвалідів “Дитячі долі” та “Від серця до серця”. З метою покращення
медичного обслуговування населення області здійснюються регіональні
програми “Здоров’я людей похилого віку”, “Цукровий діабет”, “Діти
України”, “Ветеран” і т. ін. Треба відзначити, що значну частину
фінансування соціальних програм бере на себе обласний бюджет та бюджети
місцевих рад. Наприклад, для Донецька, за даними Міністерства фінансів,
на соціальні програми в сфері сім’ї, жінок, молоді та дітей виділено на
2003 рік 189 тис. грн., що забезпечує лише утримання міського центру
соціальних служб для молоді. Але в бюджеті міста передбачено на ці
соціальні програми 1610,9 тис. грн. З бюджету міста також фінансуються
57 дитячо-юнацьких клубів.

За часів керівництва областю В. Януковича в області був запроваджений
так званий програмно-цільовий метод роботи. Тому програм, у тому числі і
соціальних, на Донеччині ухвалено дуже багато. Судячи із звітів про їх
виконання, які розглядаються на сесіях облради, ці програми переважно
виконуються. Але їх ефективність в очах населення дуже невелика. Так,
судячи з результатів соціологічного дослідження “Проблема бідності на
Донеччині та прозорість місцевої влади очима громадян”, проведеного
Донецьким інститутом соціальних досліджень і політичного аналізу в
січні-лютому 2003 року, бачення громадянами шляхів подолання бідності є
майже цілковито автономним від наявних програм різних державних і
недержавних структур. Про такі програми населення просто не знає (92%).
Це, напевно, теж може бути критерієм їх реальності і дієвості. Лише 6%
громадян регіону знайомі якоюсь мірою з програмами подолання бідності,
розробленими державними організаціями, а 2% мають якусь інформацію про
подібні програми громадських організацій.

Така низька поінформованість зазвичай не сприяє усталенню в людей довіри
до таких програм. Абсолютна більшість опитаних стверджують, що нікому не
довіряють стосовно реалізації програм подолання бідності (58%).
Щоправда, частина населення області має довіру в цьому плані до
державних організацій (25%), менше сподіваються на благодійні, релігійні
(9%) та громадські організації (8%).

Кількість регіональних ЗМІ, тираж, розподіл за формами власності

У Донецькій області працює близько 4 тис. представників ЗМІ, з яких
близько 1200 є членами Спілки журналістів.

За даними обладміністрації, станом на грудень 2002 року в області
виходять понад 400 обласних, районних, міських газет і журналів.
Друковані періодичні видання посідають значне місце в інформаційному
просторі Донеччини, складаючи шосту частину місцевої преси України.

Серед обласних видань найбільші наклади мають найстаріші газети, такі як
“Донбас” (120 тис. прим.) та “Акцент” (майже 70 тис.). Активно
висвітлюють громадську думку також обласні газети “Життя”, “Вечірній
Донецьк”, “Донецькі новини”, “Донеччина”.

Місцева преса Донеччини нараховує чимало видань з багаторічним
журналістським досвідом. Це такі видання, як “Приазовський робітник” в
м. Маріуполі (наклад – 85 тис. прим.), “Кочегарня” в м. Горлівці (40
тис.), “Макіївський робітник” (19 тис.), “Уперед” в м. Артемівську (33
тис.), “Вісті” в м. Слов’янську (10 тис.). Значну читацьку аудиторію
мають такі молоді газети, як “Вечірня Макіївка” (42 тис.), “Вечірня
Горлівка” (13 тис.) та інші.

В області налічується майже 50 видавництв та видавничих організацій,
понад 200 поліграфічних підприємств, близько 120 підприємств
книгорозповсюдження. Традиційним стало проведення в травні-червні
щорічного регіонального форуму “Книжковий ярмарок Донбасу”.

Загальна кількість передплачених друкованих видань в області складає
понад 1,5 млн. примірників. На частку місцевих – обласних,
міськрайонних, міських та районних видань – припадає майже 82%
загального обсягу передплати в області (1,2 млн. прим.). З урахуванням
продажу газет уроздріб загальний разовий тираж друкованих ЗМІ в області
становить близько 2 млн. примірників, серед них суспільно-політичних
видань – близько 850 тис. Тираж газет місцевих органів влади дорівнює
500 тис. примірників. З квітня 1999 року під егідою облдержадміністрації
накладом понад 402 тис. примірників виходить “Газета в газеті” –
щотижневий додаток до всіх газет місцевих органів влади області.
Основним напрямком “Газети в газеті” є всебічне і системне висвітлення
стану вирішення найбільш важливих для регіону соціально-економічних
питань у світлі виконання указів Президента України, постанов Кабінету
міністрів, розпоряджень глави облдержадміністрації тощо.

Найбільш впливовою газетою регіону попри її незначний тираж (близько 20
тис. прим.) вважається газета “Салон Дона і Баса”, з недавніх пір також
контрольована бізнес-струк-турами, близькими до Ріната Ахметова.

Регіональне телебачення

5 березня 2001 року три телерадіокомпанії – ТРК “Україна”, СКЕТ і “7 х
7”, що віщають на одному каналі, об’єдналися в одну. Очолив
медіа-холдинг глава ТРК “Україна” Геннадій Кондауров. Власником 98%
акцій є компанія “Систем кепітал менеджмент”, 90-відсотковим пакетом
акцій якої володіє Рінат Ахметов. Нині ТРК “Україна” має найвищий серед
усіх регіональних телекомпаній області рейтинг, охоплюючи завдяки
супутниковому віщанню і кабельним телемережам не тільки Донецьку та
Луганську області, але й значну частину інших регіонів України. Вона має
власну кореспондентську мережу в Києві, Луганську, Харкові,
Дніпропетровську, інших великих містах. “У планах – створення
найбільшого корпункту в Києві”, – розповів в інтерв’ю місцевій пресі в
березні 2002 року Геннадій Кондауров. ТРК “Україна” транслює всі
футбольні матчі “Шахтаря” в рамках чемпіонату України й усі його
міжнародні зустрічі.

Крім ТРК “Україна” в області також працює приватний “12-й канал” (в
основному він покриває Донецьк і прилеглі міста), а на дециметрових
частотах – “27-й канал”, створений на базі державної обласної
телерадіокомпанії. Останній є малодоступним і малопопулярним. Кілька
годин на добу віщає також Донецька державна телерадіокомпанія “Регіон”.

26 квітня 2003 року почала працювати нова телекомпанія “Київська Русь”,
яка зайняла 37-дециметровий канал, що приймається по всій території
області. Вона створена на базі ТРК “Астра-ТБ”, що протягом 2002 року
орендувала час на “Новому каналі”. Вважається, що цю телекомпанію
контролював нинішній віце-спікер парламенту Геннадій Васильєв, який був
прокурором Донецької області. “Київська Русь” орієнтується на соціальне
віщання: без жорстокості і насильства, без реклами, причому 6 годин на
добу відведено прямому ефіру.

За інформацією сайту облдержадміністрації, органи місцевої виконавчої
влади є співзасновниками 11 телерадіоорганізацій ефірного мовлення і 8
студій проводового мовлення.

Крім телеканалів в області популярні FM-радіостанції. Їхня чисельність
досить динамічна, на кінець 2002 року їх було приблизно 12. Найбільш
рейтинговими вважаються “Російське радіо” і Радіо “Шансон”.

Провайдери Інтернету

Як повідомило в березні 2003 року єдине в регіоні суспільно-політичне
інтернет-видання “Острів” з посиланням на директора Донецької телефонної
компанії “Дейта Експрес” Віталія Іванова, число користувачів Інтернету
складає в області 2-3% від кількості власників телефонних номерів (20
тис. абонентів). Із зазначеного числа користувачів Інтернету якісні
мережі на основі цифрових АТС доступні лише жителям Донецька та почасти
Маріуполя. За цього “телефонна щільність” у регіоні складає 20-21
телефон на 100 жителів, включаючи абонентів відомчих АТС.

Прикметно, що зростання обсягу телекомунікаційних послуг в Україні за
останні два роки значно перевищило середньоєвропейську норму і склало
60% в області Інтернету та 36% і 18% – у сфері мобільного і звичайного
зв’язку відповідно.

Донецький інформаційно-аналітичний центр на початку березня 2003 року
провів соціологічне дослідження в місті Донецьку, в рамках якого
респондентів запитували, чи користуються вони або члени їхньої родини
Інтернетом. Ствердно відповіли 12,9% опитаних, заперечно – 84,8%, а 2,3%
повідомили, що користуються ним іноді.

Найбільшими інтернет-провайдерами регіону є компанії “Дипт”, “Доріс”,
“Інтерстар”, “Фарлеп”, “Укртелеком”, “Донапекс”.

Оцінка розвитку третього сектора та становлення принципів громадянського
суспільства в регіоні

Донецька область має досить розвинутий “третій сектор”. Громадських
організацій тут нараховується понад 600, зокрема в Донецьку – понад 250.
Це аналітичні та ресурсні центри, культурно-просвітницькі, видавничі,
молодіжні, благодійні фонди та НДО соціального напрямку. “На перший
погляд, це потужна сила, але на сьогодні більшість громадських
організацій розрізнені, не мають достатнього авторитету в суспільстві, а
тому не впливають на прийняття рішень та доленосних рішень у регіоні”, –
таку характеристику дав місцевим НДО Донецький прес-клуб у прес-релізі
для “круглого столу”, присвяченого пошукам шляхів установлення
взаєморозуміння та співпраці між ЗМІ і НДО. Вже із цього можна зробити
висновок, що поки що цього немає. Недарма ж на Заході відзначалося, що
НДО стали відмежованим світом, мешканці якого “варяться у власному
соку”.

Небагато розуміння ролі НДО й у населення. Це засвідчило зокрема й уже
згадуване соцопитування Донецького інституту соціальних досліджень і
політичного аналізу, присвячене проблемі бідності.

Найактивніша співпраця громадських організацій і органів влади
спостерігається в галузі охорони природного середовища. Під егідою
обласного управління екології та природних ресурсів функціонують
громадські приймальні. Її ресурси продемонстрував Форум екологічних
громадських організацій Донецької області, який відбувся в листопаді
2001 року: на ньому були представлені 40 таких організацій.

Згідно з результатами моніторингу місцевих ЗМІ активну діяльність
здійснюють також благодійні фонди та молодіжні організації.

Діяльність профспілок

Найбільшим профспілковим об’єднанням в регіоні є Обласна рада профспілок
України. Очолює її народний депутат, член фракції “Регіони України”
Василь Хара, який уже вдруге пройшов у парламент за списками КПУ.
Щорічно облрадпроф підписує колективну угоду з адміністрацією області.

Найчисельнішою галузевою профспілкою регіону є Профспілка робітників
вугільної промисловості, яка налічує 450 тис. членів. Очолює її також
народний депутат, член фракції “Регіони України” Віктор Турманов.

Слід відзначити, що в останні роки соціальна і політична активність
профспілок помітно знизилася. Можливо, це пояснюється прагненням
керівників профспілок до діалогу з владою і наявністю можливостей для
підтримання такого діалогу завдяки їх депутатським мандатам.

Оцінка соціальної активності населення регіону

Якщо згадати той факт, що на Донеччині зафіксовано найбільшу в Україні
кількість членів партій, то може здатися, що регіон надактивний у
соціальному плані. Але слід пам’ятати, що значна кількість цих
партійців, особливо членів Партії регіонів, потрапили в партії під
адміністративним тиском. Наприклад, на Донеччині всі співробітники
податкових інспекцій є членами ПРУ, яку перед виборами очолював керівник
ДПАУ Микола Азаров.

Насправді ж населення більше зайняте проблемами виживання, аніж
політичною боротьбою. Відійшли в минуле потужні шахтарські страйки,
багатолюдні мітинги і демонстрації. Зниженню соціальної активності людей
сприяли і масові фальсифікації на виборах, що посилило
соціально-правовий нігілізм. Мало хто вірить у те, що він здатен щось
змінити в житті держави. Наприклад, у лютому 2001 року, в розпалі
політичної інтриги навколо зникнення Георгія Гонгадзе та плівок майора
Мельниченка, політичне життя в Україні, за результатами соціологічних
досліджень Донецького інформаційно-аналітичного центру, цікавило лише
61% респондентів. У більш спокійні часи, наприклад, у жовтні 2000 ро-ку,
таких було 48%.

Про пасивність населення говорить і той факт, що акцію “Україна без
Кучми” підтримували 35%, наскільки підтримували, настільки й ні, – ще
18%. Але лише 18% респондентів сказали, що вони взяли б участь у таких
акціях, зате 69% заявили про відмову брати участь у масових акціях.

Отже, послідовні дії місцевої влади, спрямовані на зниження і
контролювання соціально-політичної активності в області, дали свої
плоди.

Стан забезпечення прав національних меншин і народів

У Донецькому регіоні живуть представники понад 120 національностей.

У національному складі населення Донецької області українці переважають
над росіянами. Цікаво, що за час, який минув після перепису населення
1989 року, кількість українців в області зросла на 1,9%, тоді як росіян
стало на 2,4% менше. Нині, за даними обласного управління статистики, в
області проживає 56,9% українців (2744,1 тис. чол.) і 38,2% (1844,4
тис.) росіян. У територіальному розрізі частка українців вище в
північних сільських і північно-західних районах області. Росіяни ж,
навпаки, переважають у центральних районах, що прилягають до Донецька і
є найбільше урбанізованими.

Серед інших національностей необхідно згадати насамперед греків,
оскільки Донецька область є одним з основних ареалів їх проживання в
Україні, а також вірмен, білорусів і німців.

З урахуванням мовної специфіки регіону понад 60% друкованих періодичних
ЗМІ виходять двома мовами – українською та російською. В області
зареєстровано понад 60 видань мовами інших національностей, зокрема
грецькою і новогрецькою, білоруською, польською, єврейською, німецькою,
англійською та іншими. Свої культурологічні видання мають Маріупольське
товариство греків (“Хронос”), Товариство польської культури Донбасу
(“Поляки Донбасу”), громада євреїв м. Донецька (“Наше життя в діаспорі і
вдома” та “Аїдіше маме”).

Останніми роками в області спостерігається зростання національної
самосвідомості та підйом національних рухів. Одним із результатів цього
процесу можна вважати створення культурних та національно-культурних
об’єднань, центрів, товариств, земляцтв. На Донеччині діють 92
національно-культурні утворення, які об’єднують українців, греків,
євреїв, німців, іспанців, поляків, вірмен, росіян, татар, білорусів,
болгар, представників дагестанських народів. Їх загальна чисельність
сягає близько 70 тис. чоловік.

Загальні висновки та перспективи розвитку регіону

Промислове навантаження, національний склад, близькість до Росії,
історична специфіка і, нарешті, економіко-політична самоорганізованість
та консолідованість регіонального капіталу визначають доконечну
специфічність Донеччини серед інших регіонів України. Політолог Дмитро
Видрін колись сказав, що Донецька область – єдина в Україні, яка має
власну сформовану регіональну еліту. Нині можна говорити й про найвищі
політичні амбіції цієї еліти. Після прем’єрства В. Януковича перед
донецькою групою постала мета здобуття президентської посади заради
гарантування безпеки свого бізнесу.

Промисловість регіону буде змінювати свою орієнтацію з сировинних
напрямків на наукомісткі технології. Така мета поставлена в програмі
розвитку регіону до 2020 року.

З урахуванням стратегії розвитку вугільної промисловості й енергетичної
безпеки України “в найближчі 3-5 років у Донецькій області залишиться не
більше 70 шахт”, – стверджує губернатор Донецької області Анатолій
Близнюк.

Щодо геополітичних тенденцій, то з огляду на агресивність Московського
патріархату на території області та його підтримку владними і
найпотужнішими бізнесовими структурами можна спрогнозувати загострення
міжконфесійних відносин та посилення проросійських настроїв населення.
До останнього веде й інформаційна політика області.

Соціально-культурне відмежування регіону від інших областей України буде
посилюватися і через мовне питання. Адже в той час, коли вся Україна
стає дедалі більш україномовною, замість того щоб учитися, Донбас
говорить російською про утиски російської мови.

З розвитком економіки соціальні проблеми перетікатимуть з економічної
сфери у кримінальну та виховну області. Так, викликає тривогу зростання
наркоманії і наркобізнесу в області. А з огляду на надзвичайну
криміналізованість і корумпованість правоохоронних органів важко
очікувати реальної боротьби з такими надзвичайно капіталізованими
галузями кримінальної сфери, як наркотична та економічна. Для
оздоровлення ситуації необхідне усунення корумпованих керівних кадрів
правоохоронних органів області, але донецька група, яку обслуговують ці
правоохоронці, не дозволяє “кривдити” своїх захисників. Наприклад, В.
Стретович у листопаді 2002 року сказав, що Генпрокурор підписував два
накази про звільнення прокурора області Віктора Пшонки, однак через
втручання донеччан жоден із них так і не був навіть оприлюднений.

Якщо наступним президентом стане кандидат від влади, але не В. Янукович,
можна очікувати чергового перерозподілу капіталів і, як наслідок,
спалахів кримінальної активності.

І все ж надія на краще є, якщо в Україні будуть установлені цивілізовані
демократичні правила політичної та економічної гри або якщо існуватиме
принаймні політична стабільність, яка дозволить кримінальним бізнесменам
легалізуватися як добропорядним буржуа.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020