Реферат на тему:
Гуманізація українського суспільства та сучасні проблеми вищої освіти
Національне виховання неможливе без поваги до національних святинь і
національних авторитетів. Формування національної самосвідомості
майбутніх громадян без оволодіння рідною мовою, без реформи національної
системи освіти, культури й моралі ніколи не відбудеться. Краща форма
боротьби з агресивною бездуховністю ? протиставити їй духовність і
культуру нації, народу, культуру людини, культуру праці і поведінки.
Наша держава має усвідомити, що культура і освіта ? найефективніші
ідеологічні чинники, здатні відродити і самоідентифікувати націю. Іншими
словами ? треба починати з формування національної свідомості, поваги до
своїх традицій та цінностей. Система освіти в Україні до цього часу
зорієнтована на передачу знань, а освітні технології ґрунтуються
переважно на запам’ятовуванні інформації і є пасивними, а не
розвивальними, не виховними. У цивілізованих країнах світу молодих людей
у вищому навчальному закладі навчають жити, бути особистістю, патріотом
своєї батьківщини, організатором ділового життя, що набагато важче, ніж
навчати знати і вміти виживати. Кінцевим результатом роботи освітніх
закладів має стати людина з почуттям національної і власної гідності, з
потребою пізнавати світ, себе, мати сенс власного життя, людина з
високим інтелектом і широким світоглядом, умінням реалізувати себе у
подальшому житті. Духовність та інтелект — основні складові в формуванні
особистості, яка може претендувати за звання національної еліти.
Сповідування національних, гуманістичних цінностей перестає бути
соціальною нормою, моральною вимогою, а є необхідністю і головною умовою
виживання, розвитку людини. Дедалі більш відчутною стає важливість не
лише нових знань, ідей. Необхідно мати принципово нові змістовні,
інформаційно-комунікативні, дидактичні, психологічні, соціальні
технології. Замість авторитарної, маніпуляційної парадигми важливо
наскрізь утверджувати в педагогіці гуманістичну парадигму. Тоді
уможливиться реалізація головного завдання Національної доктрини
розвитку освіти ? гуманізації освіти. Прагнення до цього не є стихійним
процесом чи лише громадянською ініціативою, оскільки важливою тут є і
роль держави. Адже держава, ? писав Гегель, ? не тільки закріплює
суспільство правовими відносинами, але й сприяє єдності у звичаях,
освіті, світогляді, мисленні і дії [1;С.69]. Правильно вибудована і
добре підтримана суспільством освіта стає головним чинником
громадянського процесу.
Національний характер освіти, принцип гуманізму і демократії змушують
українську педагогіку формувати повагу до іншої людини як до самої себе,
що важливо у відносинах між людьми, етносами, державами, культурами;
толерувати взаємозв’язок і взаємообмін між суб’єктами
навчально-виховного процесу, етнічними культурами і загальнолюдськими
цінностями; утверджувати розуміння необхідності соціального партнерства
національної і загальнолюдської культури. Слід виходити з того, що лише
завдяки інтелектуальному і моральному розвитку людина отримує здатність
виконувати обов’язки по відношенню до інших. Чим вужчі й обмеженіші
здатності для виконання обов’язків, тим вужчою стає на
індивідуально-суспільному рівні система відносин, які формують
громадянське суспільство, особливості його економічного, етичного,
релігійного, державного, культурного, етнонаціонального характеру.
Гуманна педагогіка ? це природознавча педагогіка, направлена на
життєтворчий, культуротворчий духовний розвиток людини, на якісне
зростання людського потенціалу в суспільстві, сприяє його етизації та
інтелектуалізації.
Проблемою освіти в Україні залишається впровадження філософії
трьохвимірної єдності природи, суспільства і людини, коли забезпечується
цілісність соціального, проривного, культурного буття і особистості.
Такий підхід означає, що зміст освіти дедалі більше має піддаватися не
лише міждисциплінарному, багатоаспектному аналізу, а й впливу
екологічних, інформаційних, соціальних, психологічних, культурних,
антропологічних чинників. З одного боку освіта не може ігнорувати
інформацію, знання, ідеї, цінності у цих сферах, а з іншого ? слід
позбавитись надмірності фактології, інформаційних інтервенцій, що
перевантажують учасників освітнього процесу.
gdn~¤
чне освітнє середовище має формуватися на екоантропоцентристському
підході, коли людиною враховується якісний стан природних і рукотворних
ресурсів, інформаційна культура, ціннісні орієнтири, взаємовідносини з
іншими людьми, соціальною дійсністю, культурно-освітнім середовищем
[2;С.114]. Природа, культура, соціум, психоантропологічне оточення ? це
є ті сфери, які обумовлюють необхідність взаємодії людини.
Для гармонізації стосунків особистості з природою, соціумом необхідно
опиратися на логіку і почуття, раціональне і ірраціональне, етику і
право, віру і культуру, теорію і практичні уміння. Соціально і
психологічно є виправданим підхід щодо формування педагогічної культури
особистості, коли екологія пов’язується із здоров’ям (фізичним,
духовним, моральним) людини. У такій міжпредметній освітній сфері
ефективніше відбуватиметься гуманізація змісту освіти.
Стратегія гуманізації, гуманітаризації освіти логічно стверджує
прийнятність такого підходу в її основі. Адже він сприяє цілісності
освітнього процесу, який об’єднує мотиваційні інтереси і запити
особистості, природо-соціосередовище, процесуальні та інституційні
чинники.
Проте ефективне й оптимальне працююче освітнє середовище можна створити
за умов, коли на методологічному й практичному рівнях діють принципи
керованості, реалістичності, відкритості, культуро- і
природовідповідності.
Стосовно принципу культуровідповідності, то впродовж останніх років йому
приділяється чимало уваги, враховуючи його значущість для розвитку
національної освіти. Орієнтація на загальнолюдські цінності,
національно-культурні досягнення й ідеї стала найголовнішим пріоритетом
гуманітарної підготовки, сутністю реформування навчально-виховного
процесу. На цій основі відбувається усвідомлення необхідних для нації,
держави цінностей у духовній, економічній, інформаційній, екологічній
сферах. Проте на його формування впливає не тільки впровадження в зміст
освіти сумісних, культурних, національно-історичних цінностей. Для
високоякісного освітнього середовища важливо і те, в який спосіб,
наскільки ефективно відбувається реалізація цього принципу.
Культурно-освітнє середовище вимагає розширення критеріїв і вимог до
принципу культуровідповідності. Вони мають психологічний, педагогічний,
естетичний, морально-етичний, економічний, технологічний характер. Адже
пізнавально-виховний процес ставатиме більш ефективний і продуктивний,
коли враховуватиме: наскільки базові гуманістичні цінності, знання,
методи відповідають індивідуальним можливостям і потребам особистості;
чи формуються естетичні смаки, культура, уподобання, естетизується
освітнє середовище; чи продукується, демонстративно підтверджується
бережливе ставлення до природи, ресурсів; чи враховується повага до
культурних, історичних надбань тощо.
Принципи гуманізму, демократії, культуровідповідності, народності,
полікультурності не можуть бути зігноровані, а мають бути зорієнтовані
на позитивну мотивацію соціальної дії особистості. Випускник вищої школи
має бути повноправним, відповідальним і активним учасником вирішення
соціально-економічних, морально-етичних, культурно-освітніх, екологічних
та інших проблем. З метою виховного впливу , професорсько-викладацький
склад з різних галузей науки, що вивчаються у ВНЗ, повинен зробити все,
аби показати пріоритетні здобутки представників вітчизняної науки,
культури, освіти, мистецтва. З метою поширення кращих здобутків
національної культури та духовної спадщини бажано проводити фестивалі та
конкурси, відроджувати національні та етнічні свята та обряди,
популяризувати притаманні українському народу духовні й моральні
цінності. Отже, завдання освіти ? допомогти виробляти адекватні
суспільні, державні, індивідуальні реакції на світ в умовах
національного розвитку і глобалізму, економічної свободи і ринкової
економіки.
Література
Гегель Г. Учение о праве, долге и религии. — Работы разных лет. В двух
томах. Т.2. — М.: Мысль, 1973. — 527 с.
Філіпчук Г. Пріоритет екоантропоцентризму в освітній політиці//
Українознавство. Число 1, 2005. — С.111 – 115.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
