Реферат на тему:
Напрями розвитку мовної особистості у технічному ВНЗ
Навчальні дисципліни, спрямовані на розвиток мовленнєвої вправності, не
випадково здавна є невід’ємною складовою системи освіти: майстерне
володіння словом в усі часи було однією з найважливіших умов соціальної
та професійної успішності людини.
Однією з проблем при навчанні студентів вищих технічних закладів освіти
є створення мотивації до ґрунтовного вивчення мови. На жаль, підхід
більшості з них є занадто прагматичним: іноді знання мовних норм на
рівні орфографії й пунктуації безпідставно вважається необхідним лише
для успішного складання вступних випробувань. Про подальший розвиток
індивідуального мовлення, впевнене володіння усіма мовними засобами
дбають одиниці.
Таке становище не можна вважати задовільним. Студентство повинно
усвідомити визначну роль мови у житті людини, розуміти, що мовна
майстерність є шляхом до професійного становлення та зростання,
запорукою всебічної реалізації творчих здібностей особистості.
Загальновідомим є той сумний факт, що діти ХХІ століття приділяють книзі
не дуже багато уваги: нові засоби комунікації виробляють нові мовні
стандарти, нову естетику мови, що вже стала об’єктом наукових досліджень
[3; 52, 107, 111, 163]. Сьогодні для молоді інформаційною Меккою є
строката й динамічна мережа Іnternet, а не бібліотека, тож знайомство з
можливостями сучасної техніки часто цінується більше, ніж долучення до
скарбів слова. Тому головним завданням викладача-словесника залишається
мовне виховання своїх учнів.
Сучасна лінгвістика виділяє такі рівні мовної особистості:
вербально-семантичний, лінгвокогнітивний і мотиваційно-прагматичний [1;
142]. Вербально-семантичний рівень – це володіння різними мовними
нормами, лінгвокогнітивний рівень репрезентує індивідуальну мовну
картину світу, вихід на мотиваційно-прагматичний рівень забезпечує
вільне володіння мовою у будь-якій комунікативній ситуації. Перший
рівень вважається нульовим: він є базою, на якій відбувається формування
мовленнєвої особистості, проте не забезпечується повноцінний прояв
індивідуального досвіду у слові.
Пропонуються й інші підходи до мовної характеристики особистості. Чотири
типи компетенції виділяє С. Караванський: мовна, мовленнєва,
соціокультурна й функціонально-комунікативна. Мовна компетенція включає
знання орфоепічних, орфографічних, лексичних, словотворчих, граматичних
та стилістичних норм; мовленнєва компетенція реалізується під час
аудіювання, говоріння, читання, письма. Соціокультурна компетенція
передбачає знання з національної культури, історії, економіки і т. д.
Найвагомішою, за визначенням дослідника, є функціонально-комунікативна
компетенція – вміння послуговуватися мовними засобами для створення
текстів різної стильової приналежності. Проаналізувавши дослідження з
сучасної лінгводидактики, А. Нікітіна розробила модель мовної
особистості, у якій розрізняється мовна, мовленнєва, предметна,
прагматична й комунікативна компетенції [3; 3].
На занятті з української мови зі студентами вищої школи викладач задіює
усі названі рівні мовної особистості студента. Завданням низки
запропонованих далі вправ є подальший розвиток комунікативної вправності
молоді, закріплення навичок усіх видів мовленнєвої діяльності, які були
опановані у середній школі та підвищення культури мовлення.
Обов’язковими на кожному занятті є вправи, спрямовані на очищення
мовлення молодих українців від сумнозвісного суржику – явища, яке знижує
якість не тільки мовлення, але й думки, адже мовленнєвий та мисленнєвий
процеси взаємопов’язані. Розвитку мовного самоконтролю студентів сприяє
регулярне проведення “хвилинок антисуржику” (усного колективного
виявлення та виправлення мовних помилок, спричинених
російсько-українською інтерференцією, у запропонованих викладачем
словоформах, словосполученнях, реченнях), робота за індивідуальними
картками з деформованим текстом тощо.
Ефективним є залучення студентів до аналізу помилок мови засобів масової
інформації та реклами: самостійно аналізуючи мовне довкілля учень звикає
до свідомого ставлення до слова. Такий досвід надалі захистить його
індивідуальне мовлення від негативного зовнішнього впливу.
Однією з ознак високої мовної культури особистості є вміння
послуговуватись фразеологічним багатством рідної мови. Інформаційний
простір доби глобалізації формує своєрідний культурний контекст епохи,
для якого, на жаль, суто національні елементи часто є більше
декоративними, ніж основоположними. Використання фразеологічних одиниць
різних типів на заняттях з української мови не тільки сприяє розвитку
зв’язного мовлення учнів, збагачує їх словник, а й створює умови для
формування національно свідомої особистості. Міні-твори, твори-роздуми
за прислів’ями та приказками (в єдності – сила; чемність силі не
шкодить; колос повний гнеться, а пустий догори пнеться; на правду мало
слів; чого Івась не навчиться, того Іван не буде знати) – вид роботи,
який дає майбутнім студентам можливість творчого осмислення етичних,
естетичних, філософських надбань української нації.
i
?
?
u
вправами є утворення синонімічних і антонімічних пар фразеологічних
одиниць (бути на сьомому небі – у щасті купатися – мов удруге на світ
народитися; близький світ – рукою подати); зіставлення фразеологізму зі
словом, що належить до певної частини мови (одна латка спереду, а друга
ззаду – бідність ;на язиці медок, а на думці льодок – нещирість); пошук
співвідносних ідіом української та російської мов з етимологічним
коментарем (бити байдики – бить баклуши; пропасти ні за цапову душу –
погибнуть ни за грош; допекти до живого – довести до белого каления)
і.т.ін. Багатий ілюстративний матеріал при вивченні різних розділів
курсу дають прислів’я і приказки, ефективним є також синтаксичний аналіз
фразеологічних одиниць цього типу, конструювання речень заданого типу з
фразеологізмами тощо.
Важливим етапом мовної освіти є формування соціолінгвістичної
компетенції – здатності розуміти і продукувати мовлення в конкретному
соціолінгвістичному контексті спілкування [3; 4]. Для досягнення цієї
мети велика увага приділяється культурологічному компоненту занять з
української мови, що втілюється не лише у змістовому наповненні текстів
тренувальних вправ та контрольних робіт. Активізувати увагу аудиторії,
підвищити загальнокультурний рівень молоді, поглибити знання з
української та світової історії та культури допомагають невеликі
інформаційні повідомлення, підготовлені студентами. Прослухані
повідомлення обов’язково обговорюються й аналізуються, коментується
індивідуальне мовлення доповідача, розглядаються стильові особливості
текстів.
Піднесенню мовної культури студентів сприяє також різнопланова робота з
фаховими текстами (переклад з російської мови на українську,
лексико-граматичний аналіз, укладання перекладних і тлумачних словничків
тощо).
З постійним розширенням сфери функціонування української мови у
суспільстві перед вищою школою постає проблема підготовки фахівців,
професійна зрілість яких визначається не тільки рівнем професійних
знань, а й умінням здійснювати науково-виробниче і службове спілкування,
доцільно і ефективно використовуючи ресурси рідної мови, керуючись у
мовній поведінці виробленими суспільством правилами мовного етикету.
Досвід показує, що наша молодь, на жаль, погано володіє етикетними
формулами, послуговується лише деякими з них. Розширити арсенал
українських формул ввічливості, вживаних у мовленні студентів,
дозволяють спеціальні вправи. Ефективним є моделювання певних
комунікативних ситуацій (наприклад, привітати зі святом товариша,
родину, колег, підлеглих; дібрати початкову фразу приватного листа,
ділового і т.д.).
Будь-який мовленнєвий акт можемо розглядати як вид літературно-творчої
діяльності, тому завдання, спрямовані на розвиток образного мислення є
органічною частиною занять з української мови. Для того, щоб створити
якісне висловлювання, а тим більше текст, стильовий різновид якого
задається обставинами спілкування, потрібно не тільки знати теорію мови
й мати певний лексичний запас, необхідно вміти розрізняти нюанси
значення слів, відчувати особливості слововживання.
Безперечно, для когось глибоке чуття мови є природним даром, але
чуттєво-емоційна природа слова розкривається перед кожною людиною. Для
молодих українців, які обрали технічні спеціальності, проблема
мовотворчості є вельми актуальною. Важливо, щоб, закінчивши середню
школу, наші діти не втрачали здатності сприймати й розуміти мистецтво
слова. Тому на заняттях з української мови виконуються творчі вправи при
вивченні української лексики, словотвору, стилістики; деякі завдання,
наприклад, написання міні-творів, є постійною формою роботи. Цікавим
різновидом роботи, на який завжди радо відгукується студентська
аудиторія, є колективне творення тексту визначеного стилю: по реченню
(або й слову) від кожного з присутніх.
Висновок
У системі практичних завдань, спрямованих на формування комунікативних
умінь і навичок студентів, необхідно враховувати
функціонально-прагматичний і психологічний аспекти комунікації.
Навчально-тренувальні вправи у поєднанні з завданнями творчого характеру
сприяють осмисленню й запам’ятовуванню теоретичного матеріалу,
активізують пізнавальну діяльність студентів, формують навички,
необхідні для подальшого підвищення рівня мовленнєвої майстерності.
Опановуючи курс української мови, студенти вчаться вільно орієнтуватись
у словниковому фонді української мови, ефективно використовувати її
багатства у професійній діяльності, розширюючи межі функціонування
рідної мови в сучасному українському суспільстві. Метою лінгвістичних
навчальних курсів є не лише формування мовної майстерності студента, а й
виховання національно свідомої особистості, якій притаманні чітка
громадянська позиція і широта світогляду.
Література
Куварова О.К. Роль культури мовлення у формуванні мовної особистості //
Культура професійного мовлення: Матеріали регіональної
науково-методичної конференції. – Дніпропетровськ: Пороги, 2006.
Наукові записки Луганського національного педагогічного університету:
Серія “Філологічні науки”. – Луганськ, 2006.
Омельчук С. Формування мовленнєво-комунікативних умінь у процесі
вивчення синтаксису: Лінгводидактичні аспекти // Дивослово, 2006. – №9.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
