Реферат на тему:
Німецька класична філософія
План
Загальна характеристика епохи і необхідність розробки класичної
німецької філософії.
Теорія пізнання та етичні погляди І. Канта.
Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принци¬пи історизму.
Суперечність між методом та системою.
Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л.
Фейєрбаха.
Суб’єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Фіхте.
«Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга.
1. Загальна характеристика епохи і необхідність
розробки класичної німецької філософії
Наприкінці XVIII—першій половині XIX ст. бурхливий розвиток філософії
відбувався в Німеччині.
Специфіка і суперечливість соціально-економічного та історичного
розвитку Німеччини цього часу знайшли свій вияв у німецькій суспільній
думці взагалі і в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах
країни, де буржуазні перетворення запізнилися. Німецька буржуазія,
налякана першими європейськими буржуазними революціями, з одного боку,
часто йшла на компроміс зі своїм феодальним дворянством, а з іншого —
об’єктивно була зацікавлена в швидкому розвитку капіталізму,
продуктивних сил, виробництва. Якщо, наприклад, у Франції революції
передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважала ідеалістична
філософія.
Німецька класична філософія представлена такими філософами: І. Кант, Й.
Фіхте, Г. Гегель, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах.
2. Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта
Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724—1804
pp.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший
період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався
переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є
його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової
туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те,
що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху,
тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.
З 70-х років починається другий, так званий «критичний» період, коли у
філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм.
Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму» (1781 p.),
«Пролегомени» (1783 p.), «Критика практичного розуму» (1788 p.).
У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим
відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з
попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому,
що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.
Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої
пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант,
потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це
був великий поворот філософії до людини.
Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей,
результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають
явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним
формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.),
тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка
пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не
створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях —
так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій
чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають
антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму
вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки
діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова
розвитку знання.
У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування
«речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і
розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності).
Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.
Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі
етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як
кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає
самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять
«людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про
надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль.
Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон,
повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки.
Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в
сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.
3. Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля.
Діалектика та принципи історизму.
Суперечність між методом та системою
Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831 pp.). Якщо в цілому
характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це
найвідоміший філософ об’єктивного ідеалізму, який у рамках своєї
об’єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію
діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна
була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні
праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія
духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. У коло його
інтересів входили всі сфери життя — природа, людина, її свобода,
закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.
o
o
$
&
e
e
v
o
o
X¦b
???E??/?????????????/?ізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи
філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою
вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності
побажань кожної окремої людини і об’єктивності, закономірності
створюваної людьми системи су-
спільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність
всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив
він. Гегель підходить до формули свободи як «пізнаної необхідності».
Основне протиріччя філософії Гегеля — протиріччя між діалектичним
методом і метафізичною системою. Непослідовність його діалектики полягає
в тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на
пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні
межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; у природі —
людський дух; у філософії права — конституційна монархія; в історії
філософії— його власна філософська система.
Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Прусської
імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі.
Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив
для необхідності появи нових формацій, і через це класики марксизму
назвали її «кінцем німецької класичної філософії».
4. Антропологічний матеріалізм
та психологічний аналіз сутності релігії Л. Фейєрбаха
Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах
(1804—1872 pp.), його сучасник, учень, який, однак, не став
послідовником свого вчителя.
З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму.
У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною
самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це
хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу,
як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її
існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і
атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В
розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства
— ідеаліст.
Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами
форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час,
Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу
Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму
Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він
мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина,
тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але
людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну
істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом
покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і
соціокультурного.
5. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика
у філософії Й. Фіхте
Й. Фіхте (1762—1814 pp.). Спираючись на суб’єктивно-ідеалістичний
принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки
духу, Фіхте характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби
протилежностей, що перебувають в єдності суб’єкта (Я) і об’єкта (не-Я).
Взаємодія цих протилежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки
якому розгортається все багатство, різноманітність світу.
Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед
суб’єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те,
що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей. Це був важливий
крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.
6. «Філософія тотожності» законів
природи і мислення Ф. Шеллінга
Суб’єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та
суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного
осмислення стала так звана об’єктивно-ідеалістична філософія тотожності,
основоположником якої був Ф. Шеллінг (1775—1854 pp.). Цінним у філософії
Шеллінга було те, що, виходячи з теорії тотожності, він наполягав на
пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя «Я і середовище»,
показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і
неживої природи. Намагаючись узагальнити досягнення наукових знань свого
часу, Шеллінг вирішував проблему знаходження вихідного начала, яке, на
його думку, повинно бути вищим від суб’єкта, природи і духу, з якого
виводилось би як перше, так і друге. За таке першоначало Шеллінг приймає
субстанцію, деякий абсолют, що виступає у вигляді абсолютного розуму,
існує одночасно як суб’єкт-об’єкт, як абсолютна єдність духовного і
природного. Але він не знаходить відповіді на питання про те, який саме
механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Звичайно,
Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх
теоретичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань,
за розв’язання яких узявся Гегель.
Література
Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій:
В 2 т. — К.: Либідь, 1993.
Вандишев В. М. Філософія. Ч. 1. Історико-філософський вступ: Конспект
лекцій. Ч. 2. Антропологія. Гносеологія. Соціологія. — Суми: Вид-во
СумДУ, 2000.
Історія філософії України: Підруч. / М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин
(керівники авт. колективу), І. В. Бичко та ін. — К.: Либідь, 1993.
Социальная философия: Учеб. пособие для вузов / В. Н. Лавриненко,
В. П. Лавриненко. В. П. Ратников и др. / Под ред. проф.
В. Н. Лавриненко. — М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1995.
Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний
та ін.; За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995.
Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник для студентів вузів / За ред.
І. В. Бичка та ін. — К.: Либідь, 1993.
Філософія: Навч. посіб. / За ред. І. Ф. Надольного. — К.: Либідь, 1996.
Философский энциклопедический словарь. — М.: ИНФА, 1997.
Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии: Учеб.
пособие для вузов. — М.: Высш. шк., 1991.
Читанка з історії філософії: 46 / За ред. Г. І. Волинки. — К.: Довіра,
1993. — Кн. 6. Зарубіжна філософія XX ст.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
