.

Культуротворчі процеси та здобутки української культури ХІХ ст. (реферат)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
728 11184
Скачать документ

Реферат на тему:

Культуротворчі процеси та здобутки української культури ХІХ ст.

План

Культуротворчі процеси на початку ХІХ ст. Процес нагромадження
матеріалів та початок формування національної самосвідомості.
Декабристський рух. Кирило-Мефодіївське товариство.

Формування класичної української літератури, етнографії, мовознавства,
живопису, архітектури. Розвиток культурно-політичної думки.

Роль «Старої громади», «Молодої громади», журналу «Основа» в розвитку
культурно-історичної думки. Скульптура, музичне мистецтво, драматургія,
театр.

ХІХ століття було трагічним для України, для її культури.

Кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст. царизм ознаменував дальшим розширенням
території Росії за рахунок України, були повністю ліквідовані залишки
автономії. На що Великий Тарас Шевченко згодом скаже: «Була колись
гетьманщина, та вже не вернеться, Було колись панували, та більше не
будем, тії слави козацької повік не забудем». А Україна «О бідна,
сиротою понад Дніпром плаче, тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить…»

Починаючи з 1772 р. імперія шматувала її землі. Чималі території
відійшли до Росії під час першого та другого поділів Польщі. Після
ліквідації Гетьманщини, руйнування Запорозької Січі української влади і
держави більше не існувало. 1783 р. юридично було закріплено кріпосне
право на Лівобережжі та Слобожанщині. 1831 р. скасоване магдебурзьке
право, 1840 — Литовський статут. Ще в 1801 р. заборонено будівництво в
національному стилі бароко. Колоніальна політика в Україні стала
жорстокішою і вишуканішою, царський владний абсолютизм зміцнювався від
царя до царя. Павло І, Олександр І, Микола І — усі вони спрямовували
систему на знищення навіть паростків свіжої думки, не кажучи про її
культурно-національне спрямування. Але паростки пробивались з-під мурів
деспотизму, як інколи доводилось спостерігати вам ніжний зелений
листочок, який пробиває товщу асфальту.

Таким паростком в Україні була уже згадувана нами «Історія Русів». Саме
на початку XIX ст. розпочинаються в імперії і в Україні революційні
виступи дворянської молоді. Визвольні ідеї пропагуються в підцензурній
періодичній пресі, а також нелегально в усній і письмовій формі
(листівках, віршах).

Починають створюватись таємні гуртки і товариства антиурядової
спрямованості, які продукували культурницькі визвольно-політичні
революційні й еволюційні ідеї. Такими були таємні політичні організації
декабристів, гурток Петрашевського, польські гуртки.

Таємне товариство, як відомо у світі, не може виникнути на голому
ґрунті, це факт великого суспільного значення, який свідчить про
зрілість політичної ідеології, про наявність політичних сил. Більшість
таємних товариств Росії орієнтувались на прямий виступ — повстання. Їх
вплив поширюється і в Україні. Такими були два повстання декабристів — у
Росії 14 грудня 1825 р., в Україні — 29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р.
(Чернігівського полку) та польське повстання 1830—1831 рр. Значення їх
було для розвитку політичного мислення, політичної свідомості величезне,
неповторне.

Тут слід указати на важливість розроблених декабристами таких політичних
документів програмного характеру: проекти конституцій майбутньої Росії,
плани розв’язання аграрної проблеми. Це «Конституція» М. Муравйова, яка
народжувалась в Україні, де він ніс військову службу, «Руська правда»
Пестеля. У цих документах відображені ідеали, в ім’я яких декабристи
ставали на шлях боротьби.

Основна мета цих документів — національне відродження. Ідеалом було
звернення до традицій новгородського общинно-вічового ладу. Декабристи
давали настанову на освоєння досвіду Заходу, розпочинаючи з античних
міст-республік. Північне і Південне товариства декабристів виробляли
концепцію політичної змови і військового перевороту. Члени Південного
товариства робили ставку на проекти республіканського устрою,
централізм, які ґрунтувались на демократичних принципах. М. М. Муравйов
відстоював послідовний федералізм і конституційно-монархічне правління
та ідеї, які панували в Україні і в Європі. Серед них теорія
традиційного звичаєвого права і «суспільного договору».

Тут слід згадати місця декабристської діяльності в Україні: Київ,
Кам’янку, Розумівку, Білу Церкву, Тульчин та інші, ту атмосферу, в якій
народжувались вільнолюбні політичні і філософські ідеї свободи,
відродження, звернення до світового досвіду. Значення їх виступів за
гідність і волю людської особистості, неприйняття і критика
кріпосництва, пропаганда передових політичних ідей були чинником
визвольної боротьби і в Україні. Сьогодні потребують особливого вивчення
українські витоки декабристського руху, твори письменників, причетних до
декабризму, їхні мемуари, щоденники, листи. Уже з кінця ХVІІІ ст.
відбувається переключення національної енергії з політичної діяльності
на культурницьку (Є. Маланюк), адже в політиці національна еліта вже не
могла себе реалізувати. У цей час зростає зацікавленість своєю історією,
народною творчістю, етнографією, мовою. Поширюються ідеї німецької
класичної філософії, ідеї українського просвітництва Григорія Сковороди,
Якова Козельського, Петра Лодія, О. Новицького, С. Гогоцького, І.
Скворцова.

Найзначнішою постаттю Київської релігійно-філософської школи був Памфіл
Юркевич. Оскільки дух є абсолютною основою діяльності, то філософія
прагне виявити цю основу. Нею, уважає П. Юркевич, є ідея. Ідея — основа,
закон і норма явища. Філософія не є пізнанням ідеї. Пізнання
здійснюється через уяву, поняття. Через ідею результати розумового
пізнання синтезуються в цілісний світогляд, що доповнює отримані знання
пізнанням і вірою в Бога та в призначення Людини.

Уже на початку ХІХ ст. в імперії став формуватись ліберальний напрям у
суспільно-політичному мисленні. Важливими подіями було відкриття
Харківського (1805 р.) та Київського (1834 р.) університетів. Засновник
і ректор Харківського університету Василь Каразин дотримувався
ліберальних поглядів перебудови імперії на конституційну монархію,
указував на колоніальну політику стосовно України, відстоював наукові
принципи в розміщенні її продуктивних сил.

Ряд письменників, діячів культури зберегли нам українську мову, стали
писати так, як розмовляв народ. Це Петро Гулак-Артемовський, Григорій
Квітка-Основ’яненко, Амвросій Метлинський. І. П. Котляревський же
утвердив цей початок. Недаремно Тарас Шевченко назвав його батьком:
«Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди». Ну, а геній Тараса,
посланий нам Богом, зберіг нам і мову, і націю.

15 липня 1834 р. відкрито Київський університет, першим ректором якого
був М. О. Максимович. Це видатний прогресивний не тільки український
учений, а й російський та світового значення. Він був знайомий,
підтримував особисті зв’язки з декабристами Рилєєвим, Гнєдичем, Сомовим,
а також з Пушкіним, Гоголем, Шевченком. Він заснував журнал «Киевлянин»,
у роботі якого активну участь брали Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка,
П. Куліш. У своїх статтях М. Максимович аналізує твори
І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, твори галицьких письменників,
орієнтує на джерела їх творчості: український фольклор, народні
українські пісні, живу розмовну мову, використання їх краси. Його статті
«О стихотворениях червонорусских», «О правописании малороссийского
языка», «Сказание о Колиевщине» сповнені прогресивних думок політичного
значення. Цінність їх для розвитку культури і мислення в Україні полягає
в правильно вказаних орієнтирах на народну розмовну мову, широке її
використання. Для становлення і збереження української нації це мало
вирішальне значення. Зокрема, він нагадував галицьким письменникам, що
«жива література у них може процвісти тільки на їх народній, живій мові;
хай вони вивчають її в народних прислів’ях, казках і ще більше в піснях
малоросійських, особливо українських, де народне виявлення процвітає
більшою силою і красою» (Киевлянин. — К., 1841. — С. 141).

Як учений-літератор, М. О. Максимович спрямовує письменство на
дотримання правописних правил, зразком яких мають стати твори
І. П. Котляревського. Політично прогресивною була його думка про
впровадження єдиного правопису для всього українського народу.
Максимович близько стояв до Кирило-Мефодіївського братства, хоч і не був
зв’язаний з ним, планував видання, яке поширювало б його ідеї. Про це є
свідчення Т. Г. Шевченка.

Важливе значення мало і видання Максимовичем журналу «Українець», де
вміщені його пісні, які славили ідеї визволення, волі і братерства
слов’янських народів. М. Максимович — яскравий представник українського
лібералізму, дружив з революційним демократом Т. Г. Шевченком,
підтримував зв’язки з ним у засланні.

Безумовно, що поміркованого Максимовича і революційного Шевченка єднали
спільні ідеї, які збігалися в пластах культурно-мовного плану і
розмежовувались у пластах соціально-політичних.

Як важливу пам’ятку правової культури і літератури, українського
мислення, думки розглянемо неповторну «Історію Русів».

Цей культурно-історичний трактат потребує особливої уваги, глибокого
вивчення в наш час. «Історія Русів» — твір, який з’явився у 20-х роках
ХІХ ст. в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту на
Чернігівщині. З тих пір «Історія Русів» оточена ореолом таємничості.
Довгий час вона розповсюджувалась лише в копіях. Відомі копії написані
на папері з водяним знаком 1817 р. і 1814 р. Уважають, що вона написана
в 1822—1828 рр. Видавалась «Історія Русів» 1846 р. в Москві, 1956 р.
українською мовою в Нью-Йорку і в перекладі Івана Драча 1991 р. в Києві.

«Історія Русів» — це і серйозна наукова праця, і важливий історичний
документ, і літературна пам’ятка.

Спірним є питання про авторство. Одні вважали автором Григорія
Кониського, інші Григорія Полетику, ще деякі дослідники відстоювали
авторство спільне — Григорія та Василя Полетик. Називались серед авторів
А. Худорба, О. Безбородько, а також князь М. Рєпнін, О. Лукашевич, О.
Лобисевич та ін. Але відомо головне, що автор (хто б ним не був) був
людиною високоосвіченою, мудрою, з глибокою культурно-політичною і
філософською підготовкою. І насамперед патріот своєї Вітчизни. А сама
«Історія Русів» є найвизначнішим твором української думки кінця
ХVІІІ —початку ХІХ ст. Твір мав величезний вплив на майбутні покоління
літераторів, істориків, політиків. У творі подається історія України від
найдавніших часів. З погляду автора, Київська Русь — держава саме
українського народу, Русь — це Україна. До складу Русі автор вводить
тільки Новгородщину. Московія — це окрема держава. Татаро-монголи
зруйнували державність України. Україна як рівноправний член ввійшла до
складу Литовсько-польської федеративної держави.

Польща згодом вдалась до утисків українців і рівноправність була
порушена. Богдан Хмельницький — головний герой «Історії Русів» —
вишколений, досвідчений діяч. У всіх бідах України після Хмельницького
автор звинувачує московських володарів — воєвод, їхнє військо та
порядки, заведені ними. Багато уваги приділяється Івану Мазепі. Разом з
Мазепою автор вболіває за образи, насильство, завдані царськими
деспотами українському народу. Автор обстоює думку, що правда,
справедливість, богоповага є основою кожної політичної системи. Всю
книгу поєднує головна думка: людське життя — над усе, над усяку ціну,
свобода людини — невід’ємне її право, власність її — має бути
недоторканною, ніхто не може забрати її, вона має захищатись державою.
«Історія Русів» — це гнівний осуд тиранії, рабства. Серед її цінностей —
воля, незалежність народу українського. З осудом оповідається в трактаті
про прокляття Петром Івана Мазепи, про жахливу кампанію тортур, яка
супроводжувала це. По суті прокляття царя-тирана діє і до наших днів. Ще
ім’я Мазепи та його прихильників оповите мороком брехні.

Описується каторжна робота українських козаків та селян на каналах та
укріпленнях, на будівництві міста Святого Петра, де гинули вони
десятками тисяч. Такою постає історія України-Русі зі сторінок «Історії
Русів».

У перші десятиріччя XIX ст. в Україні видаються нетривалими періодами
такі журнали, як «Украинский вестник», «Украинский журнал» (Харківським
університетом).

В «Украинском вестнике», зокрема, привертають увагу своїм гуманістичним
звучанням статті М. Грибовського, Р. Гонорського, В. Каразина, І.
Воронова.

Як і французькі просвітителі, І. Воронов у статті «О необходимости
законов в каждом человеческом обществе» дотримується ідеї рівності всіх
людей від народження. Але суспільні умови змінюють по-різному це право
рівності, право свободи.

Автор показує глибоке розуміння необхідності справедливих законів,
говорить про основу правової держави. Він, зокрема, стверджує:
«Благополучно то государство, где законы основаны на правилах
добродетели, на чистейшей нравственности, располагают умами й сердцами
сограждан, где роскошь, вероломство, вольность, насильство, пороки,
часто скрывающиеся под ложными видами честности, дружества и скромности,
с сильным нападением, изгоняемы единодушием народа»!

Нерозумні ж закони призводять до несправедливих рішень, жалюгідних дій —
до такого висновку приходить І. Воронов. Він стверджує, що «мертвы
законы без власти, сила политических законов непосредственно соединяется
с силою благонамеренного правительства», що спокій у державі, дотримання
законів мають гарантуватись не насильницьки, а почуттям справедливості і
вияву волі громадянина. Таких думок дотримувався цей автор у роки
жорстокої реакції.

Інший автор, М. Грибовський стверджує, що доброчинність і правосуддя з
боку уряду передбачають справжню любов до суспільства, увагу до вигод
кожного класу людей. У кожному суспільстві мають бути основні закони,
які «могли бы обуздывать гордость частных лиц и вместе показывать
правителю круг и границы плана правления, какой опытность признала
наиболее соответственным духу народа».

І ці думки ґрунтуються на тому, що в основі законів має лежати
політичний досвід народу, його традиції, звичаєве право.

Друкувались тут і статті Р. Гонорського, у яких дуже помітний вплив
декабристських ідей. У статті «О духе времени» він подає своє бачення
невпинного розвитку суспільства, його прогресу в науці, культурі,
політиці. «Дух времени есть поток все увлекающий за собою». Опір цьому
потоку призводить до руйнувань, принаймні в системах філософів і
політиків. Зважмо, що це був період недалекий після Великої французької
революції. Отже, її ідеї поширились і в Україні. А сам автор був
причетний до декабристського руху.

З осудом імперської царської політики виступав відомий поет і
громадський діяч Василь Капніст (1756—1823). Він написав твори «Ода на
рабство» (1782 р.), «Ябеда» (1798 р.). Захищав інтереси України, як
генеральний суддя та полтавський губернський предводитель. Саме він
підкреслив українське походження і українське коріння «Слова о полку
Ігоревім», яке переклав російською мовою.

Серед видатних діячів виділяються князь Микола Рєпнін (1778—1845) —
генерал-губернатор Лівобережної України (1816—1834). Цей державний діяч
був дуже прихильним до традицій українського народу, за що Микола І
звільнив його з посади. До речі, у його маєтку в Яготині не раз бував Т.
Г. Шевченко, якого дуже поважала вся сім’я Рєпніних. Дочці князя Варварі
Рєпніній Шевченко присвятив свою поему «Тризна».

Князя Олександра Безбородька ми вже згадували як можливого автора
«Історії Русів». Його заслуга як політичного діяча, що був міністром і
канцлером уряду Катерини ІІ, у тому, що він домігся за царювання Павла І
відновлення в Україні Генерального суду і ще ряду установ Гетьманщини,
які скасувала Катерина ІІ.

Серед видатних діячів, які мали значний вплив на формування
суспільно-політичної думки, слід назвати українського фольклориста
грузинського князя Миколу Цертелєва, згадуваних уже Амвросія
Метлинського, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка.

У їхній творчості відбивались думи і прагнення українського народу, ідеї
визволення з кріпацтва, національного відродження.

Особливе місце у формуванні прогресивних суспільно-культурної свідомості
та мислення посідає Тарас Шевченко.

Рабське становище народу, зростання його невдоволення — усе це
спричинило з боку Шевченка різку критику самодержавства, його деспотизму
і привело до революційного висновку про необхідність здобуття волі
шляхом революції, удаючись до сили. У поезії Шевченка найяскравіше
відобразились визвольні прагнення до звільнення від соціального і
національного гніту.

Тарас кликав Україну «до сокири»: «А щоб збудить хиренну волю, треба
миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та й заходиться
вже будить».

Уже стало характерною рисою в нас, українців, що в плині історії видатні
українці виявляли своє політичне мислення саме через сферу культури,
через її засоби. Вони були позбавлені можливості самостійної легальної
політичної діяльності. Самобутність етносу українські діячі висловлювали
саме через культуру. Десятки і сотні інших творчих постатей і сьогодні
черпають пробуджувальну силу у творчості Тараса. Саме йому судилося
стати серцем українського національно-культурного руху і національного
відродження.

Величну постать Шевченка висунула і сформувала сама історія. Його голос,
його слово стали виразниками споконвічних мрій українців, мрій, за які
карали, мрій, за які мучились, але не каялись. Голос поета — це
волевиявлення самого народу. Його «Кобзар» — це культурницький і
політичний подвиг світового значення. Він зберіг націю, утвердив у її
устах рідну мову, інтелектуальну незалежність українців. Його закличне
слово, ліричне і натхненне народною музичністю, водночас є глибоко
історичним і глибоко українським. Це відроджене слово стає тепер вічним.
Воно і сьогодні основний чинник нашої державної незалежності. Адже
незалежним може бути народ зі своєю культурою і своєю мовою. І в цьому
головна національна значущість поета. У своїй поезії і поглядах Шевченко
дотримувався революційних методів боротьби за справедливість. І хоча
спілкувався з багатьма діячами українського ліберального руху, зокрема з
Максимовичем, членами Кирило-Мефодіївського товариства, його неприйняття
суспільної несправедливості було таким сильним, що вихід він бачив лише
в революції. «Борітеся, поборете», «Учітеся, брати мої», «Обніміте,
брати мої, найменшого брата!» Ці заклики кличуть до волі, освіти,
дружби. Політична заслуга Шевченка в тому, що він перший серед багатьох
представників інтелектуальної еліти XIХ ст. дійшов думки про
самовизначення українського народу і України як держави. За свої погляди
він відбув 10 років рекрутчини та й поклав усе життя.

Так, «в своїй хаті своя правда, і слава, і воля». Ці слова особливо
часто ми повторюємо сьогодні, коли розпочали їх реалізовувати. Кредо
Шевченка — воля, справедливість, самовизначеність. Він ненавидить
тиранію, деспотизм, абсолютистську владу і їх носіїв.

Цікавою є оцінка Шевченком Богдана Хмельницького. Він шанує його за
величний і бунтарський дух та звинувачує за союз з Росією, за втрату
вибореної незалежності.

Шевченко-поет і Шевченко-мислитель невіддільні. Уся його поезія — це
насичений концентрат філософської і політичної думки, глибокого ліризму,
національної культури і народного колориту. У своєму знаменитому
«Журналі», значення якого важко переоцінити, він піднімає проблеми і
політичні, і філософські, літературні, естетичні. Шевченко розуміє
значення українських видань 30—40-х років, сам бере активну участь в
альманахах «Ластівка», «Хата», журналі «Основа».

Особливо відзначається своєю політичною спрямованістю поема «Гайдамаки»
(1840 р.). Поема створена на основі народних переказів про криваві події
Коліївщини. Він стоїть на позиціях рівності між народами, їх єдності.
Поет не сприймає і представників слов’янофільського табору, і відірваних
від життя народу українських патріотів.

Виключне значення має передмова до видання «Кобзаря» 1847 р., яке так і
не вийшло. Тут викладені прогресивні політичні погляди на роль
літератури і літературної праці. «Передмова» побачила світ лише в 1906
р. у 8-й книзі журналу «Былое».

Документом великого значення є «Автобіографія», написана поетом. Це
гнівний осуд деспотизму, тиранії, жорстокості, мерзенності
самодержавного ладу — системи, у якій були затоптані і людська гідність,
і свобода, і всі інші культурні, політичні та духовні цінності,
вироблені колись під час сплесків українського цивілізованого мислення.
В усій попередній історії України поет і політичний мислитель Шевченко
бачить своєрідну школу для виховання народу, формування його політичної
цивілізованості і зрілості, а отже, соціальної і політичної свободи.

Цікаво те, що цей настрій в українському суспільстві, в його мисленні
помітив сучасник Шевченка німецький дослідник Георг Колль (1841 р.). Ось
його свідчення: «Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло
Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і
незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно.
Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією.
Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови
Української держави лежить готовий: коли не сьогодні, то завтра
з’явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну
Українську державу».

Ми сьогодні є свідками і Шевченкових передбачень, і прогнозів німецького
вченого.

Першою політичною таємною організацією в Україні було
Кирило-Мефодіївське братство. Воно сформувалось на основі певного рівня
знань про суспільство, на основі розвитку громадської думки, нестерпного
соціального становища народу і несприйняття передовими свідомими
українцями несправедливих форм організації суспільного життя.

До складу братства входили історик і літератор Микола Костомаров,
учитель дворянин Василь Білозерський, високоосвічений учений і педагог
Микола Гулак (чиновник канцелярії київського, волинського та
подільського генерал-губернаторів), письменник Пантелеймон Куліш,
великий український поет Тарас Шевченко, учитель Д. Пильчиков, О.
Маркович, О. Навроцький, Ю. Андрузький та ін.

Братство існувало трохи більше року. Основна форма його діяльності —
філософські і політичні дискусії, вироблення програми, пошук знань і
формування завдань щодо визволення слов’ян і створення союзу незалежних
слов’янських держав.

Брати кирило-мефодіївці глибоко розуміли ідеї демократії, політичні
завдання українського народу спільно з іншими слов’янськими народами. В
основу своєї діяльності вони поклали демократичні засади рівності,
свободи, релігійної злагоди, добра.

Студент Київського університету Олексій Петров доніс на братство. Усі
його члени були заарештовані і засуджені.

Основним ідейним документом братства був «Закон Божий» (Книга буття
українського народу). Це програмний документ товариства. Твір написаний
М. Костомаровим. Історія України тут подається у вигляді основних уроків
на тлі розвитку і становлення людської цивілізації.

Стиль викладу документа біблійно-епічний. У трактаті можна визначити
такі основні розділи: 1. Про Бога, всесвітню історію, віру Христову.
2. Про слов’ян, Литву, Польщу, Росію та віру Христову. 3. Про Україну,
козацтво та віру Христову.

Основні думки твору: віруюча людина — серцевина культурно-історичного
процесу. Віра веде людину до свободи. Свобода забезпечує рівність
окремої людини і народу в цілому.

Заслуга братства — це беззаперечний вплив на закладення ідейних підвалин
українського національного відродження, перехід від колоніального гніту
до поставлення завдань національного розвитку. По суті братство
розпочало відлік нового етапу в національному розвитку українського
суспільства. Ідеї братства підхопили наступні покоління. Саме вони дали
реальний поштовх творчості П. Чубинського, який втілив історичні
сподівання українського народу в гімні «Ще не вмерла Україна», музику до
якого написав композитор М. Вербицький.

Безумовно, політична думка членів Кирило-Мефодіївського товариства є
одним із джерел невичерпної скарбниці культурно-політичного досвіду
нашого народу. А дедалі стає ясніше, що саме в культурну, політичну і
правову сферу, у формування цінностей людської цивілізації на тлі
світової історії український народ зробив не рядовий внесок.

Промисловість. На початку ХІХ ст. в Україні вже було створено мережу
цукрозаводів. Перший цукрозавод, збудований І. Понятовським, з’явився
поблизу Канева, а в 1848—1849 рр. цукрові заводи вже працювали в Смілі,
Глухові, на Сумщині, на Київщині. Власниками найбільших заводів були
граф Бобринський, графи Браницькі, брати Терещенки, Харитоненко,
Бродський, Гальперін.

Серед відомих учених-економістів Російської імперії виділяються українці
Я. Рубановський, О. Самборський, Є. Десницький та ін.

Спалах національних ідеалів у думці першої пол. ХІХ ст. імперські
шовіністи намагались погасити. Це було для них політичною загрозою.
Період Котляревського, Шевченка, Марка Вовчка багатий на десятки творчих
постатей, які, оволодіваючи знаннями, підняли державно-політичну
свідомість українців на новий ступінь. Особливо національно вагомими
були дослідження українських учених Олександра Потебні та історика
Володимира Антоновича, видатного вченого Івана Пулюя. Олександр
Опанасович Потебня (1835—1891) — видатний літератор і мовознавець. Його
погляди сформувались під впливом кирило-мефодіївців. Автор багатьох
мовознавчих праць. Він розробляє питання історії мислення та його
зв’язку з мовою. Мова виступає засобом формування мислення, вона є
основною ознакою єдності народу. На його думку, поняття націоналізм
відображає природну різноманітність людства. Іван Павлович Пулюй
(Пульгуй) — видатний енциклопедично освічений український учений, який
винайшов ікс-промені, котрі широко застосовуються в медицині, відкривач
електрона. Це винаходи світового значення. Але син бездержавної нації не
мав права на Нобелівську премію. Заявити про відкритя наважився Рентген.

Завдяки І. Пулюю вперше в Європі побудовано електростанцію, удосконалено
телефонну мережу. Він автор української наукової термінології з фізики
та математики, разом з П. Кулішем переклав Біблію українською мовою зі
староєврейської. Він заснував культурницьку спілку «Українська громада».
1915 р. видає німецькою мовою трактат «Україна та її міжнародне
значення».

Українська інтелігенція пішла до народу. Імперські можновладці вже 1863
р. забороняють друкувати книжки українською мовою. Адже відібрати мову
значило відібрати самостійність. А 1876 р. українській політичній думці
і культурі нанесено удару невимовної підступності. Мова йде про так
званий Емський указ, який заборонив повністю друкувати українською мовою
щоб то не було. Заборонялись промови, молитви, навіть українські пісні
на концертах.

Центр боротьби за національне відродження переміщується з Києва на
Галичину.

BDbdfV

X

8

////////////////iaeaeaeOOOO

gdEqO

&

F

-ння гуртка і журналу — усе та ж пропаганда мови, підвищення
національної самосвідомості народу. У 1868 р. було організовано у Львові
товариство «Просвіта», яке своїми виданнями несло слово правди в народ.
Значну роль у суспільно-політичній роботі відігравала київська
«Громада», яка ввійшла в зв’язки з Петербурзьким центром при журналі
«Основа» і виступала як представник української громадськості. «Громади»
виникли також у Харкові, Чернігові, Полтаві. Вони несли в маси освіту,
культуру, ідеї як українського лібералізму, так і демократизму. У
діяльності цих організацій брала участь і частина революційної молоді.
Боротьба проти національного і культурного гніту в «громадах» виступає
на перший план. Згодом ідеї українофілів зливаються з ідеями
соціально-демократичного напрямку. Характеризуючи політичні ідеали
української соціально-демократичної партії, С. А. Подолинський у листі
від 4 травня 1875 р. до редакції журналу «Вперед» зауважував, що
українська соціально-демократична партія не має чіткої організації, не
має програми, а «має всього більш схожості з анархістами Западної
Європи» (Український історичний журнал. — 1968. — № 9. — С. 128).

Сергій Подолинський — видатний український мислитель і вчений,
громадський діяч світового значення. Його «енергетичну теорію» сучасники
розцінюють як «прорив у світову науку». Він був чи не першим, хто
звернувся до аналізу економічної культури українців, володіння
технологіями, наявності сучасних знарядь праці, культури ґрунтів і
землеробства, свідомого ставлення до праці, підприємливості, високої
духовності особистості, яка є базою розумного господарювання. Він
порушував питання взаємозв’язку особистого, суспільного і космічного в
економічній культурі.

«Громади» об’єднували людей з поглядами досить широкого спектра й
революційного напряму, і виключно культурницького та ліберального.

У Києві діяли «Стара громада» і «Молода громада». У «Старій громаді»
працювали В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, К. М.
Михальчук, П. І. Житецький, В. Л. Бернштейн, М. В. Лисенко, О. О. Русов,
М. П. Старицький, П. А. Косач та ін. [19, с. 144].

Оскільки на політичну діяльність накладалось суворе табу, то основною
сферою діяльності «громад» була культурно-освітня.

Вуалюючи значення «Громади» у заяві, опублікованій у недільному додатку
до «Московських ведомостей» «Современная летопись», громадівці пишуть:
«Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, адже всякий
політичний рух при теперішньому стані суспільства видається нам таким
смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити… Єдине діло
справжніх друзів народу у теперішній час — допомагати розвиткові народу,
не вдаючись у суспільні та політичні балачки, і дожидаючи терпляче часу,
коли нарід буде в стані говорити з нами про речі, недоступні для його
розуміння, а тому загадкові для нього, темні й непотрібні» [14, с. 272].

Однак діяльність «громад» була наскільки культурницькою, настільки і
політичною, вони готували ґрунт для політичного і національного
відродження народу. Імперські репресії і 1863 р., і 1876 р. мали за мету
загасити ці вогники національно-державної самосвідомості. Важливим
осередком культурно-політичного спілкування, обміну думками був журнал
«Основа», що видававсь у 1861—1862 рр. у Петербурзі. Панівним його
напрямом був ліберальний. Це, зокрема, матеріали національно-культурного
руху українського народу, економічні питання. Спираючись на економічні
висновки, «Основа» ратує «за централізацію національну». Громадівці
проводили величезну цілеспрямовану культурницьку роботу. Адже уявити
собі Україну без творчості Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного,
Миколи Лисенка, Михайла Старицького неможливо. А все це «Громада».
Царський уряд заборонив «Громаду». Основні її ідеї стали програмними в
діяльності новонароджених українських політичних партій. Українська
соціал-демократична партія, Українська партія
соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-федералістів,
які формувались наприкінці ХІХ ст., створюють 4 березня 1917 р.
Центральну Раду — перший український парламент.

Найяскравішою зіркою «Громади» був Михайло Петрович Драгоманов. Сьогодні
його ім’ям названо Київський національний педагогічний університет,
вулиці. «В особі Драгоманова, — писав Іван Франко, — побачили ми,
побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця і не менше
свідомого українця» [24, с. 475]. Драгоманова по праву вважають
українським Герценом. 1876 р. він розпочинає видавати в Женеві
українське видання «Громада». Це був найважливіший етап його життя. Що ж
лежить в основі поглядів Михайла Драгоманова?

Свобода особистості, її щастя, добробут — основа всіх його прагнень
культурних, соціальних і політичних. Ця свобода має забезпечуватись
громадою — основним політичним осередком суспільства. Для України
громада те ж саме, що для Європи партія. Це спілка громадян, об’єднаних
спільною метою. Із таких національних спілок складається держава і
людство.

У «Передньому слові до «Громади» читаємо такі думки:

«Жити по своїй волі на своїй землі».

«У рівності і спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть
корінь волі для людей маючих свої держави і не маючих їх».

«Громада мусить бути спілкою вільних людей».

В основі державотворчого розуміння Драгоманова лежать поняття: кожна
нація має бути господарем свого дому; і сила нації в її народі, її
селянстві. Мужицтву ніхто не поможе, крім його самого. «Сам народ
український мусить впорядкувати свою долю». Отже, свобода особистості,
свобода нації і її гарант сама нація, її незалежна держава. Це головні
поняття в ідеї правової культури, загальнолюдських цінностей, чергові
камені в споруду яких поклав слідом за запорозькими козаками і Михайло
Драгоманов.

А от завдання перед українською інтелігенцією, інтелектом нації. Вони
мусять не покидати Україну, стояти на тому, що кожен, хто виїхав з
України, «кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово,
мовлене не по-українському — є видаток з української мужицької
скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не вернеться в неї ні
звідки».

«Ми визнаємо важливість найголовнішої національної ознаки, народної
мови, як способу морального зв’язку між людьми», — пише Драгоманов у
листах на Наддніпрянську Україну. Драгоманов, 160-річчя з дня народження
якого відзначив світ 8 вересня 2001 р., близький нам як невтомний борець
за свободу не тільки українського, а й усіх пригноблених народів. У його
творчості і поглядах особливо простежується обстоювання єдності
національних та загальнолюдських інтересів. Його орієнтація на
досягнення європейської цивілізованості і сьогодні є дороговказом для
українського народу. Його європейське мислення і загальнолюдський
світогляд є прикладом для кожного будівника незалежної української
держави.

Цікаву характеристику дає Іван Франко атмосфері, у якій формувався
світогляд Драгоманова: «Та сфера, то була українська, в значній часті
помосковлена інтелігенція лівобережної України. Давня козацька традиція
тут ще до початку ХІХ віку зрослася з ліберальними ідеями Західної
Європи. Був тут французький республіканізм з його невірою в авторитет
державний і церковний, був і російський критицизм з його невірою в
суспільний устрій Росії, були й останки козацького автономізму з нехіттю
до московської централізації» [24, с. 475].

Ці «останки» цінні і тим, що дають загальне уявлення про стан суспільної
думки в Лівобережній Україні в першій половині ХІХ ст.

ХІХ ст. — століття формування національної свідомості як європейських
народів, так і українського. На початковому етапі відбувалось
нагромадження документів, фольклору, створення духовної
теоретично-наукової бази. На наступному, культурницькому етапі
відроджувались національні мови, розширювалось їх використання в науці,
літературі, театрі, освіті. Останні десятиріччя ХІХ ст. — початок ХХ ст.
— це період становлення національно-політичних організацій і партій,
відродження, формування національної самосвідомості.

1891 р. група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком,
Миколою Міхновським, Михайлом Базькевичем, Миколою Байздренком створила
братство «тарасівців».

Цікаві висновки, які ми читаємо в «Програмованих засадах братства
«тарасівців»: «Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні,
і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була
у нас моральна міць, то ні нас не можуть відірвати від Галичини, ні
Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна…»

Високі завдання відводили «тарасівці» інтелігенції: «… Щоб зробитися й
стати дійсно освіченим і корисним українцем, то се вимагає від чоловіка
дрібної, повсякденної непомітної для інших духовної роботи, бо кожна
велика ідея вимагає духовної сили» [18, с. 23].

«Ми маємо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на
Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і
загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма
іншими народами, що живуть в Україні» [там само].

Практичну діяльність товариства визначали як культурно-просвітню до
певного періоду. Соціально-економічний напрям програми — це прагнення
«такого ладу, у якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні
визискуваному, а є місце ціловкраїнській національній родині, що
складається з рівних поміж себе правом, однаково забезпечених
національно-свідомих братів-працівників» [18, с. 25].

У січні 1890 р. в Харкові виникла Революційна українська партія, до якої
входили студенти: Л. Матусевич, Ю. Колларц, О. Коваленко, Д. Антонович,
М. Русов, Д. Познанський, Н. Порш.

У грудні 1905 р. частина партії провела ІІ з’їзд РУП, і перейменувала
партію в УСДРП (Українську соціал-демократичну робітничу). В основу
Програми було покладено Ерфуртську програму німецьких соціал-демократів.
У 1907 р. партія налічувала понад 3 тисячі членів. УСДРП видавала в
різні роки такі видання: «Гасло», «Селянин», «Робітнича газета», журнали
«Дзвін», «Українське життя».

Основним програмним пунктом РУП було «повалення революційним
пролетаріатом самодержавного режиму і скликання народної Ради».

У період Першої світової війни в УСДРП виникло три основні напрями. Один
з них (Д. Донцов, А. Жук, В. Дорошенко) приєднався до Союзу визволення
України, який виступав за самостійну Україну під австро-німецьким
протекторатом, інша частина стояла на більшовицьких позиціях
(перетворення імперіалістичної війни в громадянську).

У березні 1900 р. Микола Міхновський пише свою знамениту «Самостійну
Україну». Вона стала політичним кредо Революційної української партії. У
статті М. Міхновський звертається до історичного шляху української
нації, аналізує Переяславський договір, розглядаючи його як договір
рівних правосуб’єктів, оцінює діяльність українських рухів ХІХ ст.

У Західній Україні разом з формуванням політичної ідеології різних
напрямів починають оформлюватись різні напрями й організаційно. Тут
товариства, партії створювались легально.

Одним з таких товариств була «Просвіта», з 1881 р. було організоване у
Львові «Українське педагогічне товариство», 1898 р.— товариство
«Сільський господар». «Просвіта» відігравала значну роль у
суспільно-політичному житті протягом десятиліть.

1897 р. створено Загальну українську організацію та соціал-демократичний
гурток, до якого належала Леся Українка.

У 1902 р. М. Міхновський на базі РУП створив Українську народну партію,
1904 р. була створена Українська демократична партія.

Помітним явищем кінця ХІХ ст. стала книга члена Русько-української
партії Юліана Бачинського «Ukraina irredenta» (1895 р.), де він
переконливо наголошував на необхідності єднання всіх українців у
незалежній державі. Його кредо — повна політична самостійність України.
Це головна умова взагалі її існування.

Саме ця теза стала головною в боротьбі радикальної партії.

Радикальна партія утворилась наприкінці 1889 р. із лівих елементів
народовців під впливом М. П. Драгоманова. На перший план ця партія
висувала соціально-економічні цілі. Партія ставила також завдання
забезпечення українському народу можливості повного користування
результатами своєї праці і створення умов для вільного розвитку культури
народу.

Живопис. На початку ХІХ ст. розвивається станковий живопис. Жанри —
портретний, історико-батальний, пейзажний, побутовий.

У портретному живопису проявив себе В. Тропінін (1776—1857) — до 47
років кріпак. Навчався в Петербурзькій академії мистецтв, як і його
попередники Д. Левицький, А. Лосенко, Головачевський. З 1824 р. Тропінін
— академік Петербурзької академії мистецтв. Створив відомі образи
простих трудівників: «Українець» — 1820 р., «Українка», «Дівчина з
Поділля», «Пралі».

Школу пейзажного і побутового живопису представляв В. Штернберг
(1818—1845). Людина зображається на тлі природи: «Вулиця на селі»,
«Пастух», «Вітряки в степу» — 1836—1837. Штернберг потоваришував в
академії мистецтв із Шевченком, виконав декілька його портретів. Т. Г.
Шевченко — академік Петербурзької академії мистецтв — цілий ряд картин
створив у стилі романтизму і реалізму. Відомі у світі його побутові та
історичні портрети і пейзажі: «Селянська родина», «Катерина», «Дари в
Чигирині», «Старости», «Притча про блудного сина».

У цей час працюють такі художники, як І. Сошенко, А. Мокрицький, Г.
Валько, В. Яненко, які розробляють у живописі українську тематику.

Іван Сошенко (1807—1876), який відіграв визначну роль у визволенні Т. Г.
Шевченка з кріпацтва, навчався в Петербурзькій академії мистецтв, був
видатним і живописцем, і іконописцем. Працював у стилі романтизму. Його
картинам притаманні засоби романтизму: поєднання відтінків кольорів
ніжної гами (рожевого, ясно-блакитного, фіолетового), м’яка гра
світлотіні, ретельне вимальовування деталей, коштовних прикрас і
мережива.

Сошенків іконописний романтизм став основою для формування Лаврської
школи іконопису нового етапу, керівниками якої були Алімпій (від
Київської Русі в лаврі це був третій Алімпій) та Рокачевський.

К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов працювали в побутовому жанрі,
піднесли його на новий рівень. Вони — представники створеного 1870 р.
Петербурзького товариства пересувних художніх виставок. 1865 р.
створюється малювальна школа в Одесі. У Київській малювальній школі
Миколи Мурашка навчались видатні художники: М. Пимоненко (1862—1912),
Ф. Красицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський, основоположник
українського реалістичного пейзажу В. Орловський.

Малювальна школа Миколи Мурашка, яка працювала з 1875 до 1901 р.,
підготувала понад три тисячі відомих художників. Її діяльність
фінансував цукрозаводчик Терещенко.

Викладачами тут були Микола Глоба, Михайло Врубель, консультантом був
Адріан Прахов. Протягом 1883—1884 рр. шість учнів цієї школи —
І. Їжакевич, О. Курінний, В. Отмар, С. Костенко, І. Єгоричев, В.
Замирайло розчищали штукатурку в Кирилівській церкві і виявили фрески
700-літньої давності.

І. Їжакевич став одним з видатних художників кінця ХІХ—поч. ХХ ст. Його
пензлю належить чимало розписів у Трапезній Києво-Печерської лаври.

У 1882 р. настінні розписи Володимирського собору робили Віктор
Васнецов, Михайло Врубель, Михайло Нестеров, Вільгельм Котарбинський,
Павло Свідомський. Микола Мурашко відібрав 12 найкращих учнів своєї
школи, які також виконали тут величезний обсяг робіт.

Брат Миколи Мурашка Олександр був видатним іконописцем. Він консультував
збирачів мистецьких творів та меценатів — братів Терещенків, Богдана та
Варвару Ханенків.

У цей час поширюються ікони на полотні, дереві, склі, ікони-мініатюри,
складені.

Майстрами пейзажу світового рівня були С. Васильківський, Т. Шевченко,
І. Труш, К. Костанді. Проявляється значний вплив репінських
«запорожців».

В історичному жанрі особливим явищем були Ф. Красицький, М. Самокиш
(«Запорожці обідають»), М. Івасюк («В’їзд Хмельницького в Київ», «І.
Богун під Берестечком», портрет М. Скрипника).

В авангардному стилі виділяється творчість кубофутуристів О. Богомазова
(1880—1935), М. Бойчука (1882—1939), К. Малевича (1878—1935) —
основоположника супрематизму. Його «Чорний квадрат» (1913) — явище
світової культури.

Як у європейському, так і в українському мистецтві в період ХІХ ст.
панували такі стилі, як ампір, романтизм, класицизм, реалізм, наприкінці
століття — модерн (конструктивізм, кубізм, футуризм, символізм, модерн
український, декадентство).

Головний корпус Національного університету ім. Тараса Шевченка.
Архітектор В. Беретті, стиль класицизм, 1837 р.,фото 20-х років ХХ ст.

Архітектура. Після заборони 1801 р. будувати в Україні храми стилю
українського бароко будують у стилі ампір, з’являється ряд споруд у
стилі класицизму: червоний корпус Київського університету (1834 р.),
арх. Вікентій Беретті, Воронцовський палац, арх. Боффь, Потьомкінські
сходи в Одесі, костьол Св. Олександра в Києві, парки «Софіївка» в Умані
та «Олександрія» в Білій Церкві. Серед відомих архітекторів слід назвати
Андрія Меленського — головного архітектора Києва. Його роботи — колона
Магдебурзького права в Києві, ротонда на Аскольдовій могилі, споруди
Флорівського монастиря на Подолі. Його зусиллями спроектовано і
переплановано багато будівель у Києві. У Харкові помітна творчість
архітектора Петра Ярославського, у Чернігові П. Дубровського, у Львові
українського архітектора Андрія Шостака.

Будинок Національної опери в Києві. Фото 20-х років ХХ ст.

У другій половині ХІХ ст. збудовані такі споруди, як Одеський,
Львівський, Київський оперні театри, Володимирський собор у Києві (І.
Штром, О. Беретті, А. Прахов). Поширення набувають стилі модерн,
український модерн, віденський неоренесанс. Будинок Львівської
політехніки (1872—1877) — неоренесанс, архітектор Ю. Захарович; будинок
історичного музею в Києві (1897—1900) — класицизм, архітектор В.
Городецький; будинок з химерами (модерн) цього ж архітектора, його ж
костьол Св. Миколая під готику та Національний художній музей
(мавританський стиль).

Владислав Владиславович Городецький (1863—1930) — видатний український
архітектор. Його споруди є окрасою столиці України. Будинок з химерами
відомий не лише своєю архітектурою, а й оздобленням символічними
фігурами тварин, яке зробив італійський скульптор Еліо Саль. Це яскраве
поєднання модерну та анімалістичної скульптури, чудова демонстрація
можливостей цементу як будівельного матеріалу, поєднання реальності і
романтизованого світу.

Скульптура. У цей час в Україні з’являється новий різновид пластичного
мистецтва — пам’ятники. Однією з перших у Києві була колона
Магдебурзькому праву (Тосканського ордера). Серед скульпторів особливо
відомі імена Михайла Козловського (1753—1802), який створив пам’ятник О.
Суворову в Петербурзі, Кость Климченко (1816—1841), який творив у Римі,
Іван Мартос (1754—1835). Найвидатніші його твори: пам’ятник Мініну і
Пожарському в Москві (1804—1818), Рішельє в Одесі (1823—1828),
Потьомкіну в Херсоні (1829—1835), М. В. Ломоносову в Архангельську,
Рум’янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі. Він був професором і
ректором Петербурзької академії мистецтв, створив багато скульптур у
бронзі, мармурі. Творчості французького скульптора Тома де Томона
належить монумент Слави в Полтаві.

1853 р. на схилах Дніпра споруджено пам’ятник князю Володимиру. Бронзову
постать виконав П. К. Клодт. Розпочав проект монумента скульптор В. І.
Демут-Малиновський. Постамент у вигляді каплиці створив архітектор К.
Тон. У пам’ятнику проявляються риси академізму та псевдоруського стилю.

Реалістичні засади спостерігаємо в монументальній скульптурі білоруса М.
Микешина (1835—1896) — пам’ятнику Богдану Хмельницькому, архітектор
Ніколаєв. Це найвдаліший кінний пам’ятник у Європі, який органічно
вписується в ансамбль Софійської площі. Л. В. Позен (1849—1921) створив
пам’ятники І. П. Котляревському і М. В. Гоголю в Полтаві, композиції до
«Кобзаря», горельєфи на теми «Енеїди», «Наталки Полтавки», реалістичні
композиції «Запорожець у розвідці», «Скіф».

У Львові в класичному стилі працювали Антон Шімзер (1790—1836), П.
Філіппі, Г. Красуцький, який оздоблював будинки, створював надгробні
пам’ятники на Личаківському кладовищі. На Заході України в цей час
творили скульптори К. Островський, О. Северин, С. Левандовський.

У Ніжині вражає філігранної роботи бюст М. В. Гоголя скульптора П. П.
Забіли. Його творчості належить мармуровий портрет Т. Г. Шевченка.

Музика. Чималих здобутків у ХІХ ст. набула українська музична культура.
Віками створювалася в нашого народу пісенно-фольклорна культура.
Пісенності, мелодійності народної творчості сприяли помірний клімат,
мелодійна мова, благодатна земля, українські ліси, луки, ріки, степи.
Українськими піснями здавна захоплювалась і Європа, і Петербург. Ще у
ХVІІІ ст. було створено цілий ряд культурно-музичних осередків у
Києво-Могилянській академії, Харківському колегіумі, у Глухові, Полтаві,
Переяславі. Українських співаків і композиторів запрошували до
Придворної капели, вони стажувались в Італії. Творчу базу, фундамент
цього розвитку заклали Д. Бортнянський, М. Березовський, А. Ведель. Крім
того, діяли кріпацькі театри, симфонічні оркестри в Перемишлі,
Качанівці, Сокиринцях, інших поміщицьких маєтках чи при церквах.

У професійній українській музиці з’являються перші симфонії, на Заході
України збагачують музичний репертуар твори М. Вербицького (автора
музичного гімну України), Івана Лаврівського.

Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813—1873) був оперним співаком
(баритон), учився в Італії на кошти, зібрані за концерт Глінки,
Даргомижського, Волконського 1839 р.

За власним лібретто він написав першу українську національну оперу
«Запорожець за Дунаєм» (1862 р.), яка з 1884 р., коли вперше була
поставлена М. Кропивницьким, не сходить зі сцени. Його творчості
належать пісні «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться».

У Петербурзькій консерваторії в М. Римського-Корсакова навчались М.
Лисенко, Я. Степовий, П. Молчанов, Г. Давидовський, Г. Козаченко, Ф.
Якименко.

На українські теми М. Римський-Корсаков написав «Майську ніч» (1877 р.),
«Ніч перед різдвом» (1895 р.), ряд творів написав М. Мусоргський.
Великий внесок в українську професійну музику зробили Петро Ніщинський
та Петро Сокальський (1832—1887). Ніщинський написав твори для хору,
солістів та оркестру: «Вечорниці», «Закувала та сива Зозуля», ряд
обробок народних пісень. П.Сокальський — опери «Осада Дубно», «Майська
ніч». Його праці про народну музику — важливий етап у розвитку
української музичної фольклористики.

Особливий внесок в українську і світову музичну культуру зробив Микола
Віталійович Лисенко (1842—1912) — український композитор, диригент,
етнограф, основоположник національної музичної школи, автор опер, які
заклали фундамент українського оперного мистецтва: «Чорноморці»,
«Різдвяна ніч», «Утоплениця», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба»,
«Ноктюрн», «Енеїда», ряд дитячих опер. У музично-драматичній школі, яку
він створив 1904 р., навчались українські композитори К. Г. Стеценко
(1882—1922), Я. М. Ревуцький (1889—1977), О. Кошиць.

Драматургія і театр. В українській драматургії ХІХ ст. одним з перших
заявив про себе І. П. Котляревський, його п’єси «Наталка Полтавка»,
«Москаль-чарівник» були поставлені ним у 1819 р. в Полтавському театрі.
В українську драматургічну класику ввійшли «Сватання на Гончарівці» Г.
Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка. Серед українських
акторів цього періоду виділяються Михайло Щепкін (1788—1863) та Карпо
Солоник (1811—1851), Іван Дрейсіг (1791—1888).

Перу М. Л. Кропивницького (1840—1910) належить понад 40 п’єс. Це,
зокрема, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцю волю, заведе в
неволю», «По ревізії», «Пошились в дурні» та ін. Діяльність його
театральної трупи — це віхи в розвитку українського театру і культури.
Історичні твори і драматургія М. П. Старицького (1840—1904), його
численні обробки — унікальне явище в історії української художньої
культури. Найвідоміші його соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой
не ходи Грицю, та й на вечорниці», історична драма «Богдан
Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч». Його творчість —
утілення любові до України, до її народу, його історії.

Український театр важко уявити без драм і комедій І. К. Карпенка-Карого
(Тобілевича) — (1845—1907). Відомі також драми І. С. Нечуя-Левицького,
Б. Д. Грінченка, П. Мирного.

Усі ці видатні драматурги, театральні діячі, письменники творили в
умовах жорстких заборон Емського указу 1876 р. та заборони діяльності
українських театральних труп 1883 р.

1882 р. була створена перша українська професійна трупа, у якій
розквітла творчість М. Заньковецької, П. Саксаганського і багатьох інших
акторів і театральних діячів. Вона започаткувала поширення нового типу
театру.

Українська культура ХІХ ст. стала фундаментом, класикою, на яку
спираються у своєму становленні наступні покоління.

У цей час відбувається пошук нових форм і змісту, нових напрямів і видів
мистецтва, які відображали б складність культуротворчих процесів в
умовах соціального і національного пригнічення.

Водночас це була епоха творення національної самосвідомості і
національної культури.

Література

Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. — К.: Наук.
думка, 1996.

Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990.

Ефименко А. Я. История украинского народа. — К., 1990.

Затонський Д. Художній орієнтир ХХ століття. — К., 1988.

Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. — К.,
1993.

Історія Русів. — К., 1991.

Історія світової та української культури: Підручник / За ред.
В. Греченка, І. Чорного. — К.: Літера, 2000.

Історія української культури. — К., 1990.

Історія української літератури: У 8 т. — К., 1954.

Історія українського мистецтва: У 6 т. — К., 1968.

Історія української та зарубіжної культури / За ред. С. М. Клапчука,
В. Ф. Остафійчука. — К., 1999.

Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ—ХХ століть. — К.,
1993.

Костомаров В. І. Книга буття українського народу (Закон Божий). — К.,
1991.

Крип’якевич І. П. Історія України. — Л., 1990.

Курбас Л. Березіль: Із творчої спадщини. — К., 1988.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997.

Потебня А. Смысл и язык. — К., 1993.

Програмовані засади братства «тарасівців» // Сучасність. — 1983. — Т. 1.

Рябінін-Скляревський О. Київська громада 1870-х років // Україна. —
1927. — № 1.

Тархан-Береза З. Шевченко-художник. — К., 1985.

Українська культура. Лекції / За ред. Д. Антоновича. — К., 1993.

Українська культура: Навч. посібник / За ред. С. О. Черепанової. — Л.:
Світ, 1994.

Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ За ред. М. Заковича. —
К.: Знання, 2000.

Франко І. Україна irredenta // Життє і слово. — 1895. — Т. IV.

Будинок з химерами

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020