.

Нова соціокультурна реальність в Україні (реферат)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
531 7659
Скачать документ

Реферат на тему:

Нова соціокультурна реальність в Україні

План

Соціокультурні модернізаційні трансформації.

Формування нової соціокультурної реальності та її риси.

Національна культура в умовах зростання національно-культурної
ідентичності.

Соціокультурні модернізаційні трансформації. Розвиток української
культури постійно відбувається в умовах несамостійності її соціального і
державного становища, що стримує її поступ і призводить не тільки до
неповноти її структури (І. Дзюба), а й до накопичення не реалізованої
культурної напруженості.

Разом з тим з кінця XIX — початку XX ст. українська культура потрапляє в
поле світових могутніх течій модернізаційних процесів, які продовжуються
і до сьогодні і які суттєво трансформують її зміст, а у 20-х роках
зумовили її злет світового значення, особливо у сфері мистецтва, який
називають «зоряним часом української культури».

Виходячи з цього, сучасний стан української культури може бути
зрозумілим з урахуванням специфіки модернізаційного процесу в Україні в
цілому на тлі світових культурно-трансформаційних змін.

Основою теорії і практики трансформаційно-культурних перетворень є
теорія модернізації. Практика ж модернізаційних змін пов’язується з
просвітництвом, індустріалізацією, відходом від традиційного
суспільства. Подальший соціальний розвиток пов’язаний з переоцінкою
цінностей модернізму на початку XX ст. і формуванням постмодерністичних
тенденцій, які одні автори вважають спадкоємними модернізму, а інші їх
запереченням.

Ці процеси відображаються в новій соціокультурній реальності, яка
складається сьогодні в Україні.

Відповідно до українських умов такими особливостями трансформації є
насамперед незавершеність одних модернізаційних процесів і накладання на
них інших, різних за своєю природою, що породжує ефект їх суперечливого
існування, а іноді й симбіозу. Так, процеси незавершеної дореволюційної
модернізації змінюються радянською соціалістичною модернізацією, іншою
за змістом, характером і соціальною спрямованістю, яка теж не досягла
своєї мети і була перервана особливим періодом перебудови як проміжної
експериментальної форми, у якій деякі елементи культури капіталістичного
суспільства використовувались для оновлення соціалістичних цінностей.

Сучасний перехідний період трансформації українського суспільства і його
культури характеризується різноголоссям доволі стійких утворень
соціалістичної культури, відтворенням коренів етнічної культури,
кристалізацією нового рівня національно-культурної самосвідомості,
сучасними явищами модернізаційної культури західного штибу, освоєнням
глобалізаційного культурного простору, навальним нарощуванням
зросійщення, яке оперативно відповідає новим модернізаційним потребам,
бо часто задовольняє їх творами більшого тиражу, а іноді і якості, ніж
українські. Як уважає І. Дзюба, «маємо концентрований зовнішній тиск
задля забезпечення наслідків русифікації та їх поглиблення» [4]. Нові
глобалізаційні виклики значною мірою викривлюють, не на користь
українській національній культурі, світовий культурний простір,
співвідносячись з постмодерністськими тенденціями, які проявляються в
інформатизації, нових напрямах розвитку мистецтва, принципах культурної
творчості, новій науковій методології, поліфонії культур у межах
тривалого історичного часу.

Разом з тим форсована глобалізація супроводжується західним «культурним
імперіалізмом» значною мірою американського зразка. Очевидно, слід
погодитись з думкою відомого культуролога І. Дзюби, який уважає, що
«глобалізацію — в цьому специфічному значенні — можна розглядати як
«капіталістичну» альтернативу комуністичній ідеї інтернаціоналізму, з
тим, однак, що остання несла в собі незрівнянно більший гуманістичний
зміст» [4, с. 9].

У сучасній науці викристалізувались в основному дві моделі модернізації:
вестернізація і «наздоганяюча» модель. Перша модель характеризується
переходом від традиційного суспільства до сучасного шляхом прямого
перенесення структур, технологій і способу життя західного суспільства і
характеризується корінними змінами в усіх сферах суспільства. Проте ця
модель виявилась неефективною і призводила до руйнації національної
культури.

«Наздоганяюча» модель модернізації, яка ґрунтується на організації
громадян з метою індустріалізації суспільства, виходить з настанови, що
Захід стоїть на місці, не враховує зростаючого динамізму цього
суспільства. Як стверджує В. Т. Федотова, країни СНД у перехідний період
припускаються помилки:

заперечуючи і руйнуючи минулий досвід, у тому числі минулих модернізацій
(радянський період);

продовжуючи орієнтуватися на «наздоганяючу» модель модернізації;

забуваючи, що Захід їх до кінця не прийме, бо вони інші;

ігноруючи те, що і Захід починає змінюватись, і наздоганяти вже буде
нікого.

Досвід країн Південно-Східної Азії показав, що вони (особливо Японія і
Таїланд) відмовились від двох охарактеризованих вище моделей
модернізації, зробили стрибок, використовуючи західні технології (та
досягнувши їх рівня) і спираючись на власні соціокультурні основи, які
донедавна вважалися перепоною до модернізації.

У результаті було здійснено не просто перехід до західної сучасності, а
досягнуто конкурентоспроможності з західним світом, що зумовило
зближення антагоністичних рис традиційного і сучасного суспільств.
Очевидно, цей досвід може бути використаний Україною. Однак
перспективнішою видається орієнтація на концепцію постіндустріального
інформаційного суспільства, в основі якої лежить постмодернізм як форма
подолання суперечностей модернізації, переорієнтації сучасності на
глибший її зв’язок з минулим і майбутнім, традицією та інновацією.
Водночас унаслідок притаманної цьому процесові глобалізації виникають
загрози і ризики щодо розвитку національної культури, зниження її ролі і
функцій.

Зростаючий мультикультуралізм не тільки породжує можливі культурні
конфлікти, а й нові можливості для поступу національної культури, однак
в тому разі, коли модернізаційні зміни супроводжуються попередньою
підготовкою ментальності до них з метою забезпечення одночасного виходу
не тільки на національну, але й на планетарну ідентичність.

Формування нової соціокультурної реальності та її риси. Глибинні зміни в
культурі — процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Разом з тим
еволюційно назрілі перетворення, які супроводжують появу нової
культурної епохи, відбуваються бурхливо, «вибухово».

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними
процесами кінця XIX — початку XX ст., то зміни в сучасній українській
культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану
культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не
в радянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу
громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національно
спрямованої культури (Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба та ін.).

Важливо простежити плідність і перспективність спадкоємності тих
перетворень та тенденцій, які стимулюють розвиток української культури
сьогодні. До них у першу чергу слід віднести ті, що були спрямовані на
демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму)
та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних
цінностей.

Значну позитивну роль у підготовці майбутніх змін у національній
культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а
здебільшого навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила
енергію постійних зрушень і новацій. Істотно урізноманітнилось духовне
життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а
потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських
напрямів.

Відбувалось «розхитування» традиційних критеріїв оцінки художніх
цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. Суспільством дедалі
більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію
«ідейності».

Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом
соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія
соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний
експеримент з реформування театральної справи в УРСР), які мали
позитивні наслідки. Надається значна свобода у виборі репертуару та
діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому
зміни, які проходили у сфері культури після проголошення незалежності
України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній
національній основі, тих тенденцій і напрямів, що склалися в період
«перебудови», доповнились широким андеграундом — напрямами мистецтва,
альтернативними соціалістичному реалізму.

Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін
в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури.
Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову
соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної
дійсності є насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається
як «посттоталітарне», перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї
організації існування. Радикальне реформування суспільства активно
формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими
відносинами між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами
(у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою
цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення.
Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки
людини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування,
сталість і надійність певної сфери соціуму.

Сукупність цих правил поведінки людей (різної, залежно від умов)
упорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою. Водночас
стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечливих за своїм
характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу
«порядок-хаос». Модель культурно збалансованого суспільства —
плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах утрачається
визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової
культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність
суспільства розрізняти «культурне» і «некультурне». Ускладнюється
проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, у ситуації,
коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура,
стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна
втрата еталонів культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між
класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без
достатніх передумов дещо поквапливо «приміряти» їх до наших умов. Разом
з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як
національної пов’язане з глобальним планетарним процесом «етнічного
ренесансу» останніх десятиліть ХХ ст.

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначилися,
необхідно подати хоча б описово.

Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і суспільства в
цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій національної
культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства,
його державності, формування національної ідентичності. Власне,
національна самодостатність культури стає ніби критерієм і мірилом
оцінки характеру та якості змін, а тому сама сучасна соціально-культурна
реальність своєю серцевиною має національно-культурне осердя, постає як
оживляючий, стимулюючий струмінь.

Основою всіх змін у суспільній свідомості є структурні зміни у формах
власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин,
які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію,
мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу
життя. Достатньо вказати на освіту, яка в значній мірі набула вже
станового характеру. Відбувається відверта експлуатація «новими
українцями» наукового, економічного і культурного потенціалу суспільства
при нульовому або ж мінімальному внеску в культуру. Жорсткішими стають
умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну
соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури
приходить її комерціалізація, установлення високої оплати, скажімо на
вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна
нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає
розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. Ці суперечності
спричиняють нові зони соціально-культурних напружень, які деформують
традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію
зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і
незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується,
соціально-класово увиразнюється («нові українці» мають інший спосіб
життя: набувають свого, здебільшого західноорієнтованого іміджу, ознак
своєї особливої, часто міщанської причетності до культури, нових рис
утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуває
соціальних ознак. Якщо раніше (у застійні часи) говорилось про загальну
тенденцію розвитку соціалістичної культури «від соціальної диференціації
до соціальної інтеграції», то тепер намітився зворотний процес.
Соціально-культурна структура українського суспільства стає
різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.

У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та
наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти поступу
культури, створювати умови для їх творчого взаємозбагачення.

Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті
нового соціального вибору індивіда, який визначився у своєму
негативістському ставленні до соціалізму, але не має однозначної позиції
щодо нової соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів у суспільстві відбувається
суперечливо і болісно, бо значна його частина залишається на позиціях
соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної
цивілізації, який у значній мірі виглядає повторенням уже пройденого
шляху, а більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.

Ця перехідність, межовість, невизначеність породжує колапс діяльності,
утрату напряму дій, змістовності, соціальної мети і завдання, призводить
до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої,
політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості.
Врешті-решт державний вибір України визначається в переважно західному
напрямі (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Оскільки в основі культури лежать цінності і норми, то й зміна
соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цінностей
та формуванням їх нової ієрархії.

Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого розвитку
української культури мало осягнення її природи і продовжуване з часів
«перебудови» зняття з культури ідеологізаційного пресингу, яке можна
позначити терміном «деідеологізація культури». Обговорення даної
проблеми широкою громадськістю мало значний суспільний резонанс, сприяло
утвердженню погляду на культуру як самодостатній, іманентний,
природно-історичний феномен.

Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю,
привело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адміністративної
вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набуває
практично-дієвого поширення і втілення принцип культурного плюралізму,
багатоманітності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необхідна її
природі, відбувається поступове зростання самостійності розвитку
культури в регіонах, яке завершилось постановою Колегії Міністерства
культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим
органам влади. Нові умови функціонування культури сприяють зростанню
ступеня свободи в діяльності культурних закладів та множинності напрямів
духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку
культури.

Одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства є
формування його специфічних структур в окремих регіонах України
відповідно до тих давніх традицій, які в них побутували, а також
інфраструктури сфери культури та культурних потреб місцевого населення.
Достатньо чітко визначились особливості духовного життя львівського
культурно-художнього комплексу, м. Харкова, Одеси та багатьох інших.
Особливо виразно вони виявляються у своєрідності системи засобів масової
комунікації, у єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій
стиль, оформлення, зв’язок з традиціями, настанови щодо перспектив
розвитку і щодо змісту національної культури, форм її побутування в
певному регіоні.

Нові умови дали можливість виявитись тим культурним потребам, які раніше
блокувались чи заборонялись. З’являються незнані раніше суб’єкти
культури, діяльність яких пов’язана з недержавними формами
культурно-дозвільної діяльності, задоволенням нових потреб. Утворюються
конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства,
культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів тощо), що відкриває
нові шляхи вдосконалення культурної діяльності.

Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому
житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між
основними учасниками — суб’єктами цього процесу, між митцем, творчими
спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю.

Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов’язана з появою
нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим інтересом до
національної культури, а також потоком нових культурних цінностей — як
вітчизняних (які були або заборонені, або перебували в «шухлядах»), так
і зарубіжних. Це дає нові імпульси для розвитку культури.

З’являються нові яскраві творчі особистості, нові речники і провісники
прийдешнього розвитку української культури, канонізуються її апостоли,
такі як М. Грушевський, Є. Маланюк, а їхня спадщина збагачується новими
вимірами її освоєння.

У процесі складання нового профілю і структури культурного життя,
насичення його національним змістом і постмодерністськими новаціями
відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі і критеріях
оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов’язані з ідеологічною
цінністю культури, то тепер дедалі більше визначаються і виходять на
перший план критерії художності, естетичної досконалості, новаційності,
авангардності, справжньої народності.

У зв’язку з різноманітністю змін і впливів у культурі загальна її
структура залишається не усталеною. Це дає підстави стверджувати, що
сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням
професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної
культури, тобто певною структурною мозаїчністю.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов’язаною з її
відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних
добровільних товариств, об’єднань, асоціацій різного спрямування, які
поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства.
Значна частина цих об’єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними
культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи
входженню України в культурний європейський простір.

Про масштаб та характер цього руху свідчить те, що за останні роки
офіційно зареєстровано кілька академій, створених на громадських засадах
(наприклад, Українська академія наук національного прогресу, Академія
вищої школи, Академія політичних наук тощо), ряд культурницьких
товариств і асоціацій.

Особливо збагачують палітру цієї мозаїчності елементи культури, що були
в ній і раніше, але тепер набувають незмірно більших масштабів. Ідеться
про чинник релігії і вплив західної культури та культури української
діаспори.

$

LN\

uuuuuuuuuuuessssssIAIIIII

gdx”e

&

-?/o4–7?7?9^=,@pC(EaJ2R|[@\J`„iAEniiiissssssssiiiiOOOOOOOOOOOO

&

gdx”e

ph2час і проведене відмежування церкви від народу було протиприродним і
великою мірою спричинило сьогоденну неповноту структури української
культури. Церква є не лише світоглядно-конфесійним феноменом, а й
суспільним, бо з нею пов’язані певні зміни в поступі нації. Пов’язана з
церквою духовна культура не тільки є складовою національної культури, а
й значною мірою формує духовний контекст культурного середовища, створює
передумови і підґрунтя для автентичного розуміння багатьох явищ світової
культури, особливо мистецтва. В. І. Вернадський відносив
церковно-релігійне життя етносу до «надбань національної культури» і
ставив його в один ряд з організацією народної освіти.

Не розглядаючи всіх позитивних і негативних сторін впливу релігії на
життя суспільства, відзначимо, що в сучасний кризовий, перехідний період
розвитку українського суспільства, коли зруйнована соціалістична система
цінностей, розхитані основи пануючого раніше матеріалістичного
світогляду й утворюється культурно-світоглядний вакуум, однією з форм
сенсосвітоглядної самореалізації стає релігія і парапсихологічна
надчуттєва віра в надприродні явища (екстрасенсорика тощо).

За умов певного духовного вакууму, який склався в перехідний період,
формується потреба в релігії як в етноформуючому і
культурно-утверджуючому чинникові, які сприяють гуманізації соціальних
відносин, відтворенню культурної традиції.

Водночас відповідно до загальних світових модерністичних тенденцій для
України у зв’язку зі зростанням ролі пріоритетності релігійного вибору
особистості характерним стає еклектизм, який все повніше проявляється у
формі політеїстичності. Вона стає можливою з огляду на зростання
кількості не тільки протестантських, а й інших конфесій, поширення яких
значно обмежує вплив православ’я, яке недостатньо адаптується до нових
умов і, певною мірою, втрачає свій вплив на суспільство.

Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна
суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств
населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя,
ціннісні орієнтації (за даними всеукраїнських і соціологічних
досліджень, у тому числі філіалу Інституту Геллапа, майже половина
населення визначились у своїй релігійності або позитивному ставленні до
релігії). Нові реалії потребують і нової культурної політики, бо за
даними експертного опитування, проведеного Міністерством культури
України, 68 % уважають значними перспективи і можливості впливу церкви
на духовні потреби наших сучасників.

За останні роки визначились суттєві протистояння, в тому числі
культурницького характеру, між гілками самого християнства, виникли
десятки інших релігійних громад різного спрямування, які мають свою
культурну визначеність. Ці процеси істотно впливають на звуження впливу
релігії на духовні потреби людей.

Загальнокультурне поле України наповнилось культурними
вимірами-специфічностями цілого комплексу релігій у їх змаганні і
поєднанні. Тому відбувається приховане (латентне) проникнення
релігійно-культурної поліфонічності в усі традиційні складові
національної культури, особливо у сферу побуту. Поступ цих процесів
супроводжується певним посиленням релігійного плюралізму в широких
масах, захопленням новітніми іноземними релігіями і потребує уточнення
основ методології наукового дослідження.

Усе це дає підстави стверджувати, що релігія в Україні, особливо
православ’я, виконує сьогодні важливу соціально-толеруючу та
соціально-регулятивну функції, які сприяють збагаченню
соціально-культурного контексту.

Загальною особливістю нової соціокультурної реальності є зміна ціннісних
орієнтацій, системи базових цінностей і їх акцентування на особистісному
вимірі. Перехідний період характеризується анемією, утратою моральних
орієнтирів, зростанням моральної деградації суспільства, його корупцією
та криміналізацією. Культурна диференціація поширюється на окремі сфери
суспільства, які набувають особливого культурного профілю.

Доволі яскраво така специфікація проявляється у сфері художньої
культури. Зміна системи управління художньою діяльністю, набуття
самостійності творчими спілками, формування нової системи відносин між
суб’єктами художнього життя (митцем, публікою, критикою, державою,
громадськістю), формування художнього ринку свідчать про складання
соціально-художньої реальності як особливої соціально-художньої сфери.
На кілька порядків зростає різноманітність художнього життя, суперництво
художніх шкіл і напрямів, як і внесок у налагодження культурного діалогу
зі світом, підтвердженого багатьма нагородами міжнародних конкурсів і
фестивалів.

Зростаюча з часів «перебудови» відкритість функціонування і розвитку
української культури за своїм змістом є формою входження у світовий
культурно-інформаційний простір і разом з тим оприлюдненням тих
здобутків культури, які протистояли офіційним нормативам соціалістичного
реалізму або не були визнані. Цей процес супроводжувався інтенсивним
проникненням на терени нашої країни продукції інших культур, особливо
західної, а також нового потоку творів російської культури. Якщо кращі
здобутки західної класики й елітарної культури були досить відомі в
Україні й раніше, у часи «перебудови», то предметом інтересу наших
сучасників стала раніше у нас стримувана масова культура і, насамперед,
в жанрах відеофільмів — еротики, трилерів, «мильних опер», «бестселерів»
багаторічної давності, значна частина яких суворо заборонена цензурою
західних країн. Американізація, вестернізація, наступ «кітчевої» масової
культури призвели до майже повної «окупації» вітчизняного кінопрокату, в
значній мірі телебачення, до спотворення образу американської і
європейської культури в сприйнятті нашого сучасника та поглинання того
інтересу до національної культури, який тільки-но пробудився.

Навальна, агресивна пропаганда західних цінностей у їх не кращих зразках
певною мірою деформує ще не усталену систему національних цінностей,
робить привабливим для молоді «героїв» західного світу, часто чужих
нашій моралі і нашому менталітету, що викликає протест громадськості,
особливо інтелігенції.

У зв’язку з підвищеною конкурентністю західної і російської культури та
значним зниженням показників освоєння і продукування культури
української в суспільстві починає усвідомлюватись необхідність
протекціонізму щодо неї з наданням їй певних пільг і переваг, особливо у
виданні україномовної літератури, кіновиробництва та кінопрокату.

У зв’язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей посилюється
потреба в новому просвітництві, розвитку альтернативних форм освіти, в
оновленні всієї системи виховання, які мають відповідати потребам
оновлення суспільства.

За ініціативою Міністерства освіти України було створено кілька
основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм. Насамперед
виділимо такі: міжгалузеву перспективну програму «Освіта XXI ст.»,
«Засади гуманітарної освіти в Україні», концепція «Основи національного
виховання», «Україно-

знавство в системі освіти». Обговорюються громадськістю проекти програм
«Національна комплексна програма естетичного виховання», «Дозвілля і
молодь».

Розширення освітньої мережі знайшло свій вияв у створенні недержавної
системи приватних навчальних закладів.

У потоці цих новацій (уже починаючи з часів «перебудови») у духовному
житті українського суспільства відбувається переміщення уваги системи
освіти, громадянського виховання з базового принципу колективізму на
особистість, на врахування індивідуалістичних засад української
ментальності як чинника активізації соціальної енергії, яке часто
перероджується в індивідуалізм.

Важливою рисою нової соціальної реальності і водночас чинником її
розвитку є посилення впливу на культурне життя України її діаспори
(українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний
обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої дедалі
повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва,
науки збагачують скарбницю української культури (наприклад у літературі
— Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка та ін.).

Культура України в умовах зростання національно-культурної ідентичності.
Чинник національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній
найповніше втілюється торжество і майбуття української національної
ідеї.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення
національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних
успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон
про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була
самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з
реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя
великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були
невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став
відкритим і оновлює величну «ікону» нашої культури. Дивним сяйвом
опромінює нас те, що вважалося «білими плямами». Значна робота в цьому
напрямі проводиться створеною в останні роки Національною комісією з
питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів
України. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена»
інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії
наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння
розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів
української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються
спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в
зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено
ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, у результаті яких
«пригадано» імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла
Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава
Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя
Авраменка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття
обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної
діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні
видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні
й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами
національно-культурного змісту.

З’явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в
державних закладах культури, а й у комерційно створюваній мережі.
Значного розвитку набула діяльність «Товариства шанувальників
української мови» та «Просвіти» — не тільки з виконання закону про мови,
а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури,
організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування
починають у своїх програмах дедалі більше увагу приділяти проблемам
розвитку національної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу
установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут
мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М. Рильського,
Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут
філософії). Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури
за участю відомих учених Г. Д. Вервеса, І. М. Дзюби, М. І. Гончаренка,
М. В. Поповича, П. П. Толочка та ін.

У той самий час зростають вимоги до національної культури, до ширшого
розкриття спектра її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона
прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослідник М. В.
Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне
значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової,
можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв’язувати
актуальні загальнолюдські проблеми, які не обмежуються суто локальними
інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об’єктивним
напрямом історичного поступу і відбивають потреби суспільного прогресу;
коли вона висуває художників, учених і діячів культури, здатних виразити
ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їх
творчість набуває міжнародного значення; по-друге, коли вона досягає
такого рівня розвитку, що її можна розглядати як цілісну систему, усі
елементи якої міцно пов’язані між собою, продуктивно функціонують,
підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність
самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний
культурний процес, коли її духовні цінності ефективно діють на
міжнародній арені, а її творчі сили беруть активну участь у культурному
житті всього світу, в розв’язанні так званих глобальних проблем людства
— політичних, правових, екологічних і т. ін.; по-четверте, коли вона має
багатий духовний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично
безмежний успішний розвиток, коли їй властива здатність до
самовідтворення на вищому рівні.

У суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі
як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура
все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її
достоїнство і сутність, бо культура — це те, що зберігає й утверджує не
тільки особистісне, а й національне існування.

Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному
(національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку
самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її
громадян.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її
представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від
стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато
дослідників називають комплекс меншовартості, утрату національної
гідності.

Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відображає
структуру населення дев’яти основних регіонів України, українським
громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень
самоповаги (3,8 бала за п’ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал
не розтраченої сум’яттям перебільшеної самокритики української
особистості.

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку
національно-культурної активності громадян України викликав той факт, що
вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної
культури.

Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому
важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились
у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу «в
знаннях з історії та національних особливостей української культури»,
які становлять «ядро», основу культури, мають майже три чверті громадян,
а одна четверта — «загальною мірою», бо стала приділяти їй в останні
роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її
сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння
культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є
засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний
вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим
здобутком національної культури останніх років уважає насамперед
«зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи
подальших позитивних змін.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий
фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Більшість опитаних
зауважує, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні
населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати
опитування разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує
етнографічну культуру як таку (бо в її масових осучаснених формах немало
«шароварщини»), а ставить на одне з головних місць у її опануванні
якісний рівень («відродження української культури в її кращих класичних
зразках»).

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в
свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, бо з ними
громадяни пов’язують образ своєї культури. У її якісне «ядро» більшість
опитаних громадян дев’яти регіонів України включили мистецтво, історію
та мову. Насамперед мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу
його культури (виділяється музика, пісня, література).

Образ своєї культури громадяни також пов’язують з тією її складовою,
питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації
щодалі зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище,
спосіб життя.

Менше значення в системі національної культури надається громадянами
релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазначити, що в
моделюванні системи базових елементів національної (української)
культури існують значні відмінності між східними та західними регіонами
України, які часто мають принциповий характер і є свідченням
варіативності її розвитку.

Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними
організаціями рівень релігійності зростає значно швидше порівняно з
загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна
(індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується
більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек,
відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання
художньої літератури.

У Східній Україні залучення до національної культури відбувається значно
повільніше, долаючи на своєму шляху істотні перепони.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними процесами,
супроводжується і радикальними змінами в умонастроях суспільства, хоча
період «культурних революцій» уже минув. У нових умовах змінюються
функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації
культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої
самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному.

Формується підсистема недержавних культурних закладів та програма
«Культура. Просвітництво. Дозвілля», спрямована на трансформацію системи
задоволення культурних запитів громадян. Відбувається реформування сфери
культури відповідно до концепції державної культурної політики.

У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни,
супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові
зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в др. пол. 80-х — 90-х
роках («нова хвиля» — В. Савадов та ін.) постмодерністського характеру,
зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які
породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української
поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки
в театральному мистецтві (Жолдак та ін.).

У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між
потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики.

Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового
становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей,
модернізаційного і постмодернізаційного структурування.

Література

Другий міжнародний конгрес україністів (Історіографія українознавства,
етнологія, культура). — Л., 1994.

Культурна політика України. — К., 1995.

Остапенко Е. Культура періоду реформування. — К., 1997.

Дзюба І. Україна перед сфінксом майбутнього. — К., 2001.

Дзюба І. Між культурою і політикою. — К., 1998.

Катаев С. Л. Модернизация общества и социокультурные процессы. —
Запорожье, 1994.

Тоффлер Е. Третя хвиля. — К., 2000.

Про підсумки діяльності Міністерства культури і мистецтв України у 2001
році (Оглядово-аналітична довідка). — К., 2002.

Ионин Л. Г. Социология культуры: путь в новое тысячелетие. — 3-е изд. —
М., 2000.

Соціологія культури: Навч. посібник / За ред. О. М. Семашка, В. М. Пічі.
— К., 2002.

Лобас В. Ф. Українська і зарубіжна культура. — К., 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020