.

Українська мова — основа культури українського народу (реферат)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
918 13053
Скачать документ

Реферат на тему:

Українська мова — основа культури українського народу

Говорити про розвиток культури народу і нічого не сказати про розвиток
мови — це все одно, що будувати хату і забути про її фундамент. Автори
книги «Українська мова і культура мовлення» (1995) О. М. Пазяк та Г. Г.
Кисіль справедливо наголошують: так, на жаль, склалося в Україні, що
багато хто навіть з українців ігнорував рідну мову. Хіба що ніжні
мелодії пісні пестили її своїм звучанням, підкреслюючи її чарівність,
неповторність і щирість. Мовознавець Олексій Пінчук підкреслює: наша
мова — не лише засіб спілкування, а й знаряддя, інструмент духовної
діяльності людини і водночас — продукт цієї діяльності (кожен з нас —
мовотворець). То ж чи варто дивуватися нашій «докапіталістичності» в
усьому — від рівня державності та забезпеченості прав людини до рівня
духовності та виробництва і споживання. Вслухайтесь: як ми говоримо? —
Отак і живемо.

Мова — не стільки інструмент відтворення, моделювання дійсності, скільки
інструмент творення, моделювання неіснуючої, потенційної дійсності.
Завдяки мові людина мисляча — це насамперед людина фантазуюча. Без такої
здатності, підкреслює Олексій Пінчук, ми не мали б не лише трагедій
Евріпіда і Шекспіра, гетевського «Фауста» й гоголівського «Вія», а й …
теорії Ейнштейна та всіх матеріальних надбань цивілізації — від простого
колеса до комп’ютера. Адже перш ніж матеріалізуватись, усе це було
сфантазовано, змодельовано за допомогою мови в голові людини. Ото ж —
слава Слову! Але … Ця ж таки фантазотворча здатність має і підступний
характер. Доки кентаври, мінотаври, сфінкси та інші слова-міфологеми
живуть у художній творчості — це збагачує нас духовно. Але коли подібні
слова-міфологеми стають основою нашої діяльності — вони завдають шкоди.

Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто
ставала об’єктом впливів різних, часом протилежних культур. У тому числі
— мовних впливів. Через Причорномор’я вона зазнавала благотворних
впливів грецької цивілізації — як античної, так і візантійської. Історія
розвитку української мови — це основа розвитку всієї культури
українського народу.

Автори «Словника-довідника з культури української мови» (1996) Д.
Гринчишин, А. Копелюшний, О. Сербенська, З. Терлак справедливо
підкреслюють, що мова — це неоціненний скарб народу, найголовніший
літопис його життя. У глибинах мови — філософський розум, витончений
естетичний смак, справді поетичне чуття, праця зосередженої думки,
надзвичайна чутливість до найтонших переливів у явищах природи, сувора
логіка, високі духовні злети. І щоб оволодіти цим скарбом, людина мусить
постійно докладати зусилля, усвідомлюючи, що існує складна наука рідної
мови. Українська мова є невіддільною ознакою самої нації, одним із
найістотніших чинників її самовиявлення і світосприйняття, важливим
показником її життєдіяльності й духовності. Ось чому в неї стільки
друзів і стільки запеклих ворогів. Наші недруги із самого зародження
української мови докладали найогидніших зусиль, аби знищити українську
мову або хоча б применшити її роль, її значення, багатство і красу.

У 1989 р. українська мова нарешті здобула статус державної мови. Але ще
й сьогодні наша мова потребує захисту не тільки з боку держави, а й
кожного з нас, українців.

Ще тисячі років тому глибоко усвідомлювалася як загальнолюдська функція
(засіб спілкування), так і образна природа слова, його державна вага,
людинотворча місія, а водночас — і нелегка доля.

Протягом багатовікової історії українського народу колонізатори різних
мастей, ідеологи імперій робили все, щоб викорінити слово народу
українського, приректи його на небуття, а разом з ним і сам український
народ.

Багатовікове ярмо підлеглості чужинцям зумовили трагізм долі як народу
українського, так і його слова.

Жорстоку політику денаціоналізації вела польська, литовська, угорська
шляхта. При цьому урядуючі режими могли залишати представникам
української старшини, селам чи містам навіть їхні маєтності, чини,
промисли та угіддя. Але люто, нещадно руйнували школи і храми, нищили
колегіуми та освітньо-мистецькі братства, друкарні й книгарні,
переслідували інтелігенцію, коли вона орієнтувалася на українську
національну культуру та мову. Бо розуміли: доки існує мова — існує й
самосвідомість, народ не може бути перетворений на мовчазного раба.

Величезної кривди українській мові було завдано російським
самодержавством, яке ставило за мету виконання своєї каїнової місії:
створити імперію рабів, у якій би люди, нації, культури — «на всіх
язиках все мовчало». Невдовзі після Переяславської угоди про повну
автономію України було зроблено все, щоб передати владу московським
воєводам і митрополитові, позбавивши Гетьманщину права міжнародних
зносин, збирання податків, прийняття присяги українськими гетьманами і
полковниками. А далі — ще один «логічний» крок: знищення Запорозької
Січі та козацтва — вірних захисників свободи народу, чому передувала
заборона Петром І друкування книжок українською мовою (розгром Київської
та Чернігівської друкарень), а далі й назви «Україна». Могла існувати
тільки Малоросія. Єлизавета, Катерина, інші імператори перетворили
вільних людей у кріпаків, народ, що створив, за словами Маркса, першу в
Європі «християнську республіку» і Конституцію (Пилипа Орлика), у
безмовне, безіменне населення.

«Це той Перший, що розпинав Нашу Україну, а Вторая доконала Вдову
сиротину», — писав Т. Шевченко, докоряючи Б. Хмельницькому, іншим
гетьманам за їх неспроможність домогтися самостійності, свободи, щастя
народу.

Наступні століття ще більше погіршили становище українського народу:
було ліквідовано гетьманство, управління доручалося тільки «вірним синам
Росії», кріпацтво стало нормою не лише політичного,
соціально-економічного, а й духовного життя. Щоб безповоротно обернути
націю в рабство, було видано укази про неприпустимість існування
українських шкіл, театрів, видавництв; зрештою в 1863 р. тодішній
міністр внутрішніх справ Валуєв наказав цензурі не пускати наукових та
народних книжок українською мовою писаних, бо, мовляв, «никакого
особеннаго малороссійскаго языка не было, нет й быть не может». А потім
цілих тридцять літ, від указу 1876 р. українське слово було майже зовсім
заборонене в Росії, щоб українці не розбивали того «одного народу
руського», «одного язика руського».

У праці «Про українську мову і українську школу» М. Грушевський пише:

«Різні люде українству ворожі часто балакають пусте, ніби то української
мови нема, її видумують тільки деякі «сепаратисти», себто такі, мовляв,
що хочуть Україну від Росії відділити. Інші знов складають на поляків,
немов би то поляки українство на злість руським видумали. Інші кажуть
таке на Австрію, що то вона підтримує українців проти Росії; інші на
Германію, на прусаків, що то вони спомагають український рух.

Та нехай брешуть: але супроти їх брехень цікаво послухати, що кажуть про
українство самі люде руські учені і поважні…

Російська академія, заснована двісті літ тому назад царем Петром,
складається з найбільших учених руських … українців між ними нема…

Признає вона, що українська мова єсть, що се мова осібна від руської,
або правильніше сказати — великоруської. Каже, що її ніхто не видумав, а
вона існує так само віковічно, як і великоруська, і спинювати українців,
та не давати їм змоги розвивати своє письменство, освіту й науку не
тільки не справедливо, але й для самого народу руського і Російської
держави шкідливо. І тут уже ніхто не може сказати, що се видумують самі
або їх приятелі. Члени академії самим російським правительством
потверджені і на руській службі стоять, від українства далекі, люде
учені й всіма поважні — вони видко не з приязні, не по свойству чи
кумовству, а по правді сущій кажуть, так як з діла самого виходить».

Уже в 1905 р. комітет міністрів Росії признав, що український народ зі
злиднів і темноти своєї не може підвестися через заборони та перешкоди
українській мові. Навіть духовне начальство побачило це, і коли
духовенство Подільської єпархії звернулося до синоду, то синод дозволив
(1907 р.), щоб у сільських школах, куди ходили українські діти, учити і
тлумачити українською мовою.

Набагато обурливішою, огиднішою виявилася практика тих, що афішували
себе демократами, революціонерами, інтернаціоналістами, а насправді й за
радянських умов продовжували вести імперсько-шовіністичну політику.

Цинізм дійшов до крайньої міри; під приводом захисту прав людини було
проголошено курс на злиття мов, народів, культур. Наслідок відомий: до
1917 р. в Росії виходили твори 12 мовами. У СРСР у 1934 р. — 32 мовами,
наприкінці 60-х років майже 100, а на початок 80-х років — лише 39
мовами. З карти світу зникли цілі народи й культури. Щоправда, офіційно
це трактувалось як розквіт шляхом злиття всіх націй у «нову історичну
спільність людей — радянський народ». Але хіба смерть, коли її назвати
«славною загибеллю», перестає бути смертю?

Під загрозу ставилось існування української нації, мови, літератури, а
тим самим й цілісність людства, гуманістична сутність вселюдської
культури.

Великий педагог К. Д. Ушинський у праці «Рідна мова» настійно
наголошував, що «поки жива мова народна в устах народу, до того часу
живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче
відняти в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його
віджилих предків. Відберіть у народу все — і він усе може повернути; але
відберіть мову, і він ніколи більше не створить її, нову батьківщину
навіть може створити народ, але мови — ніколи; вимерла мова в устах
народу — вимер і народ…».

Мова, Слово віками були в центрі уваги державних діячів, мислителів,
творців освіти, науки, мистецтва. Бо в Слові бачили найбагатший,
найкоштовніший скарб народу, наймогутнішу, магічно-чарівну (рівну
божественній) і таємничу силу, міра ж володіння Словом уважалася мірою
розвитку, культури, гідності кожної особистості, нації.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!… Знать од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди! —

писав з геніальною проникливістю Т. Г. Шевченко.

Першопочатки української національної мови. Наукові джерела стверджують,
що окремі фонетичні, граматичні та лексичні риси української мови
засвідчені писемними пам’ятками ще з ХІІ ст., а в ХIV—XV ст. у своїй
фонетиці, граматичній будові, словниковому складі сформувалася як окрема
східнослов’янська мова — мова української народності, а в подальшому —
як українська національна мова. Однак, на думку автора цього
дослідження, наша мова сягає своїми початками в глибину тисячоліть.

Історія кожної мови нерозривно пов’язана з історією і культурою народу,
який є носієм цієї мови, її творцем. К. Д. Ушинський, який був обізнаний
із станом життя, виховання, освіти в Росії й Україні, у праці «Рідна
мова» писав: «Людина довго вдихала в себе повітря, перш ніж дізналася
про його існування, і довго знала про існування повітря, перш ніж
відкрила його властивості. Початок людського слова взагалі і навіть
початок мови того чи іншого народу губиться так само в минулому, як і
початок історії людства і початок усіх великих народностей, хоча б як
там було, в нас є, однак, тверде переконання, що мова кожного народу
створена самим народом…»

Про мову протоукраїнських племен ми можемо говорити тільки з деяким
припущенням. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо
для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи
виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої
мови, точно встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є
однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить і наявність
архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла
наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд
вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський,
Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін.

Так, відзначаючи самодостатність української мови (а не діалекту
російської чи польської), ще в 1826 р. видатний чеський філолог-славіст
П.Й. Шафарик писав: «Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою
мовою.

Початки малоруської мови знаходимо в письмових пам’ятках ХІ—ХІІ ст.,
повністю вони себе виявили в грамотах галицьких і володимирських князів
ХІVст. …»

Відстоюючи права української мови, академік Олексій Шахматов — один з
небагатьох неупереджених російських учених та Агатангел Кримський —
український енциклопедист, мовознавець (знав п’ятдесят мов), дослідник
української та східних культур, поет, писали: «Спільноруська прамова
розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VІІІ
чи на початку IX віку».

Самостійність української мови відстоює і академік Михайло Грушевський,
який історію, мову, культуру народу мислить і в органічному зв’язку, і в
руслі загальносвітового розвитку. «Якщо філологи сперечаються про те, чи
самостійну мову складають українські діалекти, чи тільки наріччя руської
мови, що обіймає також діалекти великоросійські та білоруські, — писав
він, — то це, власне, суперечка більш формальна, суперечка про слова:
поняття мови і наріччя — поняття гідності, і навряд чи можна встановити,
які кількісні і якісні ознаки дають групі говірок право на титул
самостійної мови. Значно важливіше, — і тут не може бути суперечки, — що
група українських говірок являє окремий, більш або менш самостійний
лінгвіністичний тип, пов’язаний відомими рисами, що об’єднують
різноманітність українських говірок в одне ціле — все одно, назвемо його
мовою чи наріччям. Ці риси особливо помітні у вокалізмі і різко
відрізняють українські діалекти, передусім їх центральну групу, дають їм
своєрідну фізіологію. Оті одмінності проявляються уже в найдавнішу епоху
писемності, найстаріших місцевих пам’ятках ХІ—ХІІ ст., що, між іншим,
цілком зрозуміло, позаяк найголовніші діалектні групи у слов’ян ведуть
свій початок, безперечно, іще з праслов’янської епохи».

В іншій праці («Про українську мову і українську школу») М. Грушевський
пише: «В найдавніших писаних книгах, які тільки маємо — XI віку, тому
800 літ і більше, як Ярославові сини в Києві панували вже добре видно,
що не однакова була мова на Україні і в Великоруських північних
сторонах. Писали тоді книжною, славянською мовою, домішуючи і народного
говору, і видно, що інший він був в українських сторонах, інакший у
великоруських. З часом та народна мова все більше відмінялася, кожна в
свій бік, і все менше ставала схожа між собою, і так виробилася
теперішня українська мова і теперішня великоруська, що інакше звуть її
руською, московською, або кацапською. Українська мова також стара,
споконвічна, як і великоруська».

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори,
особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець
Олександр Потебня стверджував, що веснянка «А ми просо сіяли» існувала в
Україні вже в І тисячолітті до н. е. А колядки про створення світу
птахами (тобто з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь
давнішньої мови українською, адже християни не мали в тому потреби.
Підтверджує це і той же П. Шафарик, коли пише: «Із всіх слов’янських
народів українці мають, мабуть, найбільше народних пісень…»

Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності
в українських землях. Археологічні знахідки свідчать про наявність
писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї, тощо ще за
трипільської доби. Чи це було фонетичне письмо, чи ієрогліфічне письмо —
певної відповіді дослідження поки що не дали.

Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури
бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні
автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так, іранський
письменник Марваруді констатує, що в «хозар є також письмо, що походить
від руського», і що воно схоже на грецьке.

Висловлюються припущення, що писемність на території України мала кілька
варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалося абеткою,
ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо
скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як
сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.

Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити
тогочасним способом писання: повсякденні записки, ймовірно, робилися на
навощених дерев’яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано
зберігається. Добре збереглися графіті, накреслені на свіжій не
обпаленій глині.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія,
з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне
дослідження абетки, яку умовно названо кирилицею, зробив український
філолог, відомий також як митрополит Іларіон. Його праця «Слов’янське
письмо перед Костянтином» переконливо доводить правдивість оповіді ченця
Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі
Таврійському Євангеліє і Псалтир «руськими письменами писані». Ця подія
датується 860—861 рр. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж
тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом
кількох століть.

Коротку історію досліджень цієї проблеми подає Михайло Брайчевський у
праці «Походження слов’янської письменності».

Збереглося «Житіє Кирила», написане, як уважають, його братом Мефодієм.
З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у
проповіді християнства серед слов’ян. Це були часи, коли християнство
вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Константинополем.

Діяльність місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою,
успіху не мала. Тоді моравський князь Ростислав звернувся до Патріарха
Константинопольського з проханням надіслати проповідників, котрі б знали
слов’янські мови. У цей час Кирило повернувся з хозарської місії, де
намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання
слов’янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для
проповіді християнства серед слов’ян, а також перекладу для них
богослужебних книг.

Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже
чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов, як свідчить ченець
Храбр, і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони
писали?

Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що
більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов’янських.
Можливо, саме їх додав Кирило до існуючої грецької абетки? Але ж у
«Житії» повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід
зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка,
яка відома під назвою глаголиці і мала незвичайний характер завитків. Їй
учені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що
глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка
має природний органічний характер і давніші прототипи.

???????????/

???????????/

,іонера християнства з подання Константинопольського патріархату.

Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіті на
стінах Софії Київської: літери визнано протокирилицею. Крім текстів там
було відкрито саму абетку, яку, мабуть, записав давній книжник для
пам’яті. Адже йому, напевно, доводилось працювати зі стародавніми
книгами з Ярославової книгозбірні, які були написані такою азбукою. Ця
абетка була простішою від кирилиці і мала 27 літер, серед яких 23
грецькі і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму
ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому — 43. Частина букв просто
дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки, як Ж,
А, Ь, Ь, W (юси, глухі голосні, омега) та інші поступово зникли як
зайві.

Українська мова часів Київської Русі. У своїй праці «Українська мова,
звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922 р.) Агатангел Кримський
дослідив українські мовні риси Х—ХІ ст., простежив розвиток
південноруської мови XIV ст., яка вже була близькою до сучасної
української мови, а також мову літературних творів ХV—ХІХ ст. у її
розвитку. Учений указав, що риси української мови чітко помітні в
давньоруських пам’ятках. Це насамперед українська лексика: гребля,
стріха, лагодити, ліпший, повінь та ін. Відкривається ряд фонетичних рис
української мови: німая, сім’я, стіни (російською мовою: немая, семья,
стены); перехід Е в О після шиплячих жона, чоловік, нічого замість жена,
человек, ничего, кінцева літера В у дієсловах там, де в російській мові
Л: ходив, косив, брав. Досить часто в пам’ятках староруського
письменства зустрічаються такі суто українські мовні явища, як
чергування приголосних Г — З, К — Ц, X — С в давальному відмінку:
дорозі, дівці, кожусі (у російській мові: дороге, девке, кожухе). Або
споконвічні українські форми займенників: тобі, собі (російською — тебе,
себе) тощо.

Багатий матеріал дає така граматична категорія, як дієслово. Тут
знаходимо стільки українських форм, що самий лише перелік їх переконливо
засвідчує: південноруські пам’ятки писалися літописцями українського
походження. Це м’яке закінчення третьої особи: носить, косить
(російською — носит, косит). В українській мові збереглась архаїчніша
форма майбутнього часу порівняно з російською: знатиму, читатиму,
робитиму (буду знать). У давнину ця форма мала такий вигляд: знати +
имамь (де имамь — допоміжне слово, яке загубило початкове И і
видозмінилося в сучасну українську форму). Дуже давня також кінцівка —
МО в дієсловах знаємо, ходимо (російською — знаем, ходим). Учений
стверджує: «…порівняльно-історичні міркування показують, що оце — МО
далеко старіше навіть від доби Київської держави». У своїй праці
«Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» А. Кримський
робить висновок, що «мова Наддніпрянщини і Червоної Руси часів
Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні
малоруські особливості». Про сучасну російську мову він писав: «Північ
витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня».

Українська мова в XII—XVI ст. Те, що риси української мови чітко помітні
в давньоруських пам’ятках культури, є зрозумілим. Адже джерелом мови,
джерелом культури стала мова народу, що надзвичайно високого розквіту
набула ще в доісторичному (язичницькому) фольклорі. Наші далекі предки
розуміли важливість рідної мови. Доказом є те, що Ярослав Мудрий в ім’я
блага, честі, культури народу не тільки зводив міста, творив закони,
будував незрівнянну Софію Київську, а й збирав книжників, створював
бібліотеки, сприяв розвиткові письменності. Доказ і те, що стосовно
народної мови була розроблена державна політика. Сутність її відома з
тогочасних документів (літописів). Вона була спрямована на те, щоб
чужоземні мови не витісняли рідної, бо вона була символом «землі»,
самого народу. Про необхідність знати, шанувати, плекати свою мову
говорилося у вельможних палатах і з церковних амвонів, у княжих указах,
філософських трактатах і літописах. Водночас суворо застерігалося проти
нехтування нею. Коли ж хто ганитиме слов’янську грамоту, говорилося в
«Повісті минулих літ», хай буде відлучений від церкви, аж доки не
виправиться.

Закономірно, що «слов’янська» мова в Київській Русі досягла надзвичайно
високого розвитку: стала мовою освіти, науки, законодавства, релігії, а
також літератури і всієї культури. Ще в «Ізборнику Святослава» 1073 р.
вказувалося: вітчизняне слово — барвисте й багате, глибоке поняттями і
надзвичайно розмаїте образністю. Писемним пам’яткам цього періоду
(«Галицько-Волинський літопис», «Слово о погибелі Руської землі»,
«Києво-Печерський патерик») притаманні образність, урочистість стилю,
народнопоетичні вислови, афоризми.

Логічно, що в наступні епохи українське Слово (тоді — «руське») мало
державну вагу. Навіть коли утворилося Велике князівство Литовське,
складовою частиною якого після татаро-монгольської руїни стала і
Україна, — у його Статуті було записано: «…А писар земський маєт
по-руську літерами і слови руськими всі листи, виписи і назви писати, а
не іншими, єзиком і слови» (1588 р.). Незважаючи на велику військову
могутність, Литовське князівство визнало руську мову за державну. Про це
свідчать пам’ятки ділового письменства, грамоти ХІV—ХVІ ст., «Судебник»
Казимира Ягайла 1468 р., «Литовський статут» 1566, 1588 рр.

Світські і релігійні книги в Литовській державі писалися також руською
мовою: «Литовський літопис», «Люцидарій», «Четьї-Мінеї».

Люблінська унія 1569 р. проголосила утворення однієї федеративної
держави (польсько-литовської) — Речі Посполитої. У цей період у мові
українських грамот з’являється чимало полонізмів і запозичених через
посередництво польської мови германізмів. Однак кількість лексичних
запозичень була незначною. Основа термінологічної лексики складалась із
слів давньоруських, успадкованих від ділового письменства Київської
Русі. Вплив польської мови на морфологію та фонетику був також
незначним, оскільки існувало паралельне вживання як польських, так і
українських фонетичних форм. Найстійкішим залишився синтаксис, він
зберігав порядок слів живої української народної мови та пам’яток
Київської Русі.

Але боротьба православ’я з католицизмом певною мірою впливала на
розвиток писемних пам’яток. Оборонці православ’я вважали, що треба
писати старослов’янською, а католики ганьбили старослов’янську як
непридатну до церковного письма. Потреба зберегти старослов’янську мову
в культурно-релігійному письменстві, а отже, штучне обмеження сфери
вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування
розвитку української мови, української культури.

Оскільки старослов’янська мова вже в IX ст. не зазнавала змін, фактично
була мертвою мовою і застосовувалась тільки в релігійній літературі,
вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з’являються
словники, які подають переклад зі старослов’янської мови — українською
народною мовою.

Видатною пам’яткою староукраїнської мови є «Пересопницьке євангеліє»,
написане у 1556—1561 рр. Його мова має виразний народний колорит,
насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками,
орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло
Васильович та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.

Протестантські рухи XVI ст. сприяли тому, що до писемної мови щодалі
більше залучалися слова з простонародної української мови. У цей період
розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню
мову українського письменства.

Іван Франко вважав, що ця епоха була «порою, в котрій у нас народилася і
почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна
література», коли писали «мовою, зрозумілою по всіх усюдах
Русі-України». І хоча література України періоду майже трьох століть
була багатомовною (старослов’янська, латинська, польська, російська),
уже з’явилися твори, написані мовою, близькою до народної української.

За свідченням сучасників, тоді існувало безліч рукописних збірників
народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо
церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов’янську мову як
літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживання
народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад,
писав Іван Жоравницький (1575 р.). Отже, як бачимо, Іван Котляревський
та Григорій Квітка-Основ’яненко починали не на порожньому місці. І
цілком зрозумілою є думка І. Франка, що «Енеїда» Котляревського «не була
абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови, так і в
плані літературного методу… Котляревський був продовжувачем старої
руської літературної традиції».

У другій половині XVI ст. в Острозі утворився значний культурний
осередок, який очолив князь Костянтин Острозький. Тут видаються книжки й
формується книжна українська мова, яку розвивали письменники XVII ст.

Українська мова XVII—XVIII ст. та правописні шукання XIX ст. На початку
XVII ст. у Києві виник другий культурний осередок, який об’єднав
освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у
Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов’янської
мови. Це, звичайно, відкинуло проблему розвитку народної мови далеко
назад.

У 1619 р. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького «Граматики
словенския синтагма». Як указують мовознавці, ця граматика була не
стільки слов’янською чи церковнослов’янською, скільки близькою до
спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як
вимовляються звуки в слов’янській мові, Мелетій Смотрицький передавав їх
по-руськи. Проте це була перша граматика, якою користувалися в Україні,
Білорусії й Росії ще кілька століть.

Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, які
сприяли поширенню грамотності серед простого люду. За граматикою Мелетія
Смотрицького також укладалися й букварі XVII—XVIII ст. Цінним у його
граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання,
уведення літери Г замість африкати КГ, яка вживалася в словах кгрунт,
кганок і подібне. Однак він залишив ще чимало вже «неживих» літер (ь, ы,
ь та ін.).

Проте у XVII—XVIII ст. українською книжною, народною або близькою до
народної мови писали багато письменників. Певну роль в утвердженні
народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків —
недовчених спудеїв, які, залишивши навчання, заробляли на прожиття
літературно-театральними виставами.

На початку XVIII ст. українська мовна єдність була порушена реформами
московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні
розбіжності і в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи
в складі Московської держави, прийняла Петрову «гражданку»
(гражданський, тобто спрощений шрифт і алфавіт), а західні землі під
Польщею продовжували користуватися кирилицею.

Уже з XVIII ст. почалося непорозуміння з приводу українського правопису.
Московіти обурювалися, що українці літеру Ъ вимовляють як І, а літеру Й
читають як ЬІ. Почався тиск на українську школу і церкву. Попи
намагалися догоджати Москві, а школа вчила читати всі літери так, як
читають у Москві.

Серед письменників початку XIX ст. ще була узвичаєна українська вимова Ь
та Й. По-українськи їх вживав Іван Котляревський. Але школа, яка
постійно навчала читати Ь як Є, остаточно знищила залишки української
вимови цих літер. Тому Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка,
Тарас Шевченко перейшли на російську абетку. Це давало змогу простому
людові, який учився в церковних школах, читати так, як йому була
звичніше, при тому розуміючи, що це українська мова.

Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис був
названий «кулішівкою». Він скасував літеру ЬІ, а замість Ъ впровадив І,
замість йотованого Е — Є. Але літера Ъ не зразу була скасована. Її
вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний
апостроф) та в кінці слів: бъем (б’ем). Для звука ЙО вживали запозичене
зі шведської Е (его, до него). Літери Ї ще не було.

Коректива «кулішівки» зроблена в 1870 р. Було відкинуто Ъ у кінці слова
і залишено тільки в середині (для роздільної вимови), а також додано
літеру Ї.

Московський цар Олександр III заборонив «кулішівку» і наказав писати
російськими літерами. Цей казенний правопис назвали «єрижкою» (від назви
російської літери ЬІ — «єры»). У 1905 р. ця заборона була скасована і
українці відмовилися від «єрижки» та повернулися до своєї «кулішівки».

У Західній Україні реформу «кулішівок» зробив у 1885 р. Євген
Желехівський: він позначив літерою Ї не тільки йотоване І, а й уживав її
для пом’якшення приголосних, наприклад: дїло, сїрий тощо. Цей правопис
був запроваджений у 1893 р. у школах та офіційних установах Австрійської
України. Подібний правопис ми зустрічаємо у творах старших науковців
початку XX ст., зокрема в Михайла Грушевського.

Остаточні поправки до українського правопису зробив Борис Грінченко. Він
установив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами в правописних
питаннях:

Не треба писати дїд з двома крапками.

Не треба одділяти ся в дієсловах.

Треба вживати апострофа, щоб одрізнити р’я од ря, з’я од зя і т. ін.

Не треба писати м’який знак у таких словах, як світ (не треба писати
сьвіт).

Поступово й галичани визнали переваги такої виправленої «кулішівки»,
тепер українці користуються цим правописом.

Воскреснемо зі Словом українським, бо в його глибинних надрах могутня
потуга. Великі сини і дочки народу вклали в українське слово свій розум
і животворний дух, і воно на нових карбах історії здобувши, нарешті,
наприкінці ХХ ст. власну державність, упевненою ходою йде в третє
тисячоліття.

Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних обладнань.
Українці — безпосередні нащадки населення Київської Русі, а отже, і мова
успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян; бужан,
уличів, тиверців та інших давньоруських племен.

Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії,
бачили відмінність цих мов: «Русинський народ щодо мови відмінний як від
росіян, так і від поляків, уже з давніх віків» (Франтішек Палацький);
«Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж
перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні
до московської…» (Ельвія Челебі, 1657 р.).

Безпідставність тверджень про те, що мови української нема, а є тільки
якась говірка; що українська мова — якась нова вигадка українців; що
руська мова — це мова спільна і росіянам, і українцям, «общеруська», як
то кажуть, має правити за рідну мову їм обом однаково (і нема через те,
мовляв, причини, щоб українці розвивали свою українську мову, нею
писали, друкували, учили), іще в 1905 р. признала Російська академія,
яка стверджувала:

Що так звана общеруська мова не спільна мова великорусів і українців, а
мова великоруська.

Що поруч із нею зовсім «законно й естественно» з давніх-давен
розвивалася літературна українська мова.

Що великоруська літературна мова не могла вдовольнити українців і,
незважаючи на заборони, українська літературна мова розвивалася далі.

Що всі заборони української мови тільки шкодили народові, його освіті і
розвоєві.

З приводу цього М. Грушевський писав: «Велико важать сі виводи
російських учених проти всяких видумок на українське слово і українство.
Сміло можна покликатися на них, коли приходиться споритися з сими
видумками».

Михайло Грушевський, відзначаючи багатостраждальний шлях розвитку
української мови, писав: «Доля неоднаково служила мові українській і
мові великоруській. Великоруській було легше. Великороси мали свою
державу, мали повну змогу розвивати свою мову і письменність. Українці
жили під Польщею. І було їм з тим далеко тяжче. Але ще тісніш стало
українській мові як українську церкву піддано московському патріархові,
після того як Україна з’єдналася з Москвою. Московське духовенство
завело цензуру над українськими книжками, а далі від царя Петра почалися
заборони — заборонено друкувати книжки українською мовою, а в школах
українських почали заводити великоруську мову… Заводжувано всякі
російські порядки на Україні, і з ними великоруська мова стала все
більше ширитися на Вкраїні, а книжня українська мова мусила завмирати…
Правда, не вгасла в українцях любов до своєї мови. Супроти… нової…
мови… українці далі розвивають свою народну мову…»

Українська мова, незважаючи на заборони, розвивалася знизу, з уст
народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня
досконалості. Досягнення української мови визнали в усьому світі, у тому
числі і в Росії, навіть ті, хто її не дооцінював. Так, Микола
Чернишевський, який спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а
його «Кобзар» оцінив лише після смерті великого поета, писав: «Запитують
іноді: чи здатна малоруська мова досягти вищого літературного
розвитку?.. Та хіба можна мати тут який-небудь сумнів?

…Маючи такого поета, як Шевченко, малоруська література… не потребує
ласки. Та й крім Шевченка пишуть тепер малоруською мовою люди, які були
б не останніми письменниками в літературі навіть багатшій, ніж
великоруська».

Нині українське слово відродилося в усій силі, могутності, чарівності,
науковій та державній мудрості. Українська мова не тільки вистояла,
зберігши свою неповторність, притаманні їй особливості, коріння яких
сягають глибокої давнини, а й дістала в демократичному світі схвальне
визнання за красу і точність. Як стверджують Д. Гринчишин, А. Капелюшний
та інші дослідники, її фонетична розкіш, лексичне та фразеологічне
багатство, величезні словотворчі можливості, синтаксична гнучкість ще до
війни забезпечили їй призове місце на престижному світовому конкурсі мов
у Парижі.

Отже, українська мова — це гордість усієї нашої культури. Водночас не
можна бути байдужим до того, що й сьогодні над небосхилом української
мови громоздяться темні хмари не тільки валуєвих, а й доморощених
недорослів. Хочеться вірити, що наше Небо очиститься. Слово —
безсмертне.

Користуючись нагодою, на прохання численних прихильників мови
пропонується авторська пісня «Рідна мова».

РІДНА МОВА

Поїду, бува, десь далеко,

Стомлюсь чужиною, стою —

Журюсь, бо не бачу лелеки,

Бо мову не чую свою.

Українська — моя рідна мова —

Ти — як сонце, як спів солов’я,

Ти — матусі ласкава розмова,

Ти — душа українська моя.

Почується лагідна мова —

Прості українські слова,

А наче матусі розмова,

Немов рідний край ожива.

Українська — моя рідна мово —

Ти — як сонце, як спів солов’я,

Ти — матусі ласкава розмова,

Ти — душа українська моя.

Чи близько мій шлях, чи далеко,

А мови рідніш не бува,

Вона — як Дніпрова лелека,

Вона — як пшениця, співа.

Українська — моя рідна мова —

Ти — як сонце, як спів солов’я,

Ти — матусі ласкава розмова,

Ти — душа українська моя.

На світі чудес так багато!

Набачивсь, наслухався я,

А тільки тоді мені свято,

Як чується мова моя.

Українська — моя рідна мова —

Ти — як сонце, як спів солов’я,

Ти — матусі ласкава розмова,

Ти — душа українська моя.

Література

Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990.

Грушевський М. С. Про українську мову і українську школу. — К., 1991.

Кононенко П. П. Українська література: проблеми розвитку. — К., 1994.

Олефіренко В. В. Без мови немає народу// Чумацький шлях. — 1999. — № 2.

Пазяк О. М., Кисіль Г. Г. Українська мова і культура мовлення. — К.,
1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020