.

Художня культура (реферат)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2789 58719
Скачать документ

Реферат на тему:

Художня культура

План

Зміст та поняття “художньої культури.”

Мистецтво як феномен культури. Генезис мистецтва, формування його
видової структури. Поняття про актуальний вид мистецтва.

Мистецтво та цивілізація: проблеми взаємодії.

Тенденції розвитку сучасного мистецтва: модернізм та постмодернізм.

1. Зміст та поняття “художньої культури”.

Одним з найважливіших компонентів духовної культури людства виступає
художня культура, яка разом з пізнавальною, релігійною, моральною,
економічною, політичною культурою покликана формувати внутрішній світ
людини, сприяти розвитку людини як творця культурних цінностей. Художня
культура також представляє собою певний вид людської діяльності,
специфічний спосіб реалізації творчих потенцій людини. Художня культура
може бути зрозумілою і сутнісно, і функціонально в контексті всієї
духовної культури.

Художня культура – це культура виробництва мистецтва, культура його
розповсюдження, пропаганди, культура його сприйняття, розуміння,
культура насолоди мистецтвом.

Для буття та соціального функціонування художньої культури характерними
є процеси, що притаманні всім типам суспільного виробництва, а саме:

виробництво художніх цінностей;

функціонування художніх цінностей.

Ці процеси стосуються і закладів мистецтва, і власне мистецтва.

Жодне соціальне явище не може бути зрозумілим в рамках лише якоїсь
однієї групи явищ. Поняття художньої культури виражає принципово нове
відношення до мистецтва, акцентує увагу на його соціальному
функціонуванні та пов’язаності з системою організацій, котрі керують
художнім процесом, розповсюджують та зберігають його продукти, готують
художні кадри. Саме тому поняття “художня культура” повинно працювати в
рамках розуміння всього соціального контексту, в якому мистецтво
функціонує. Художній витвір – продукт не лише художньої діяльності, але
і всього процесу соціального функціонування мистецтва в суспільстві.
Розглядаючи будь-який твір мистецтва, слід враховувати форми його
включення в соціум та в культурне життя.

Сфера художньої культури – це сфера художніх цінностей, що являють собою
вищі рукотворні форми естетичних цінностей. Естетичні цінності так чи
інакше завжди втягнуті в культуру, хоча можуть зберігати свою природну
автономію (краса в природі). В даному випадку утягнутість естетичних
цінностей в культуру пояснюється тим, що суспільна практика, діяльність
людей ставлять дане природне явище в певне ціннісне відношення до
людства.

В системі художньої культури виділяються три її підсистеми, а саме:

художнє виробництво та його суб’єкти (тобто професійні та самодіяльні
художники). Художнє виробництво – це творче продукування художніх
цінностей. Для ефективного функціонування суб’єктів художнього
виробництва важливу роль відіграють організаційні форми художньої
діяльності (творчі союзи та самодіяльні колективи). Сюди відноситься
також система художньої освіти (художні вузи та інші учбові заклади,
котрі готують професійні кадри для мистецтва), а також різного роду
заохочення, стимулювання професійних та самодіяльних творців мистецтва
(огляди, конкурси, премії, почесні звання та ін.).

Художнє виробництво – це і продуктивне, й активно-рушійне начало
художньої культури, стан якої в першу чергу визначається рівнем розвитку
мистецтва. Разом з тим потенціал художньої культури залежить і від
відношення людей до мистецтва, і від характеру їх ціннісніх установок по
відношенню до художніх витворів. Немалу роль відіграє також фактор,
пов’язаний з “часовими можливостями художнього життя, оскільки вплив
мистецтва на людей здійснюється в певному часовому проміжку”.

художнє споживання та його суб’єкти (глядачі, читачі, слухачі). Сфера
художнього споживання – це величезний світ художніх потреб, смаків,
оцінок, ідеалів, складний світ індивідуально-особистісного сприйняття
художніх цінностей, обумовлений різноманітними детермінантами
(соціальним положенням, освітою, віком, матеріальними можливостями
задоволення художніх потреб і т.д.);

репродукування, тиражування та розподіл вже зроблених художніх
цінностей. Інакше кажучи, це індустрія тиражування художніх витворів. Це
художні заклади та засоби популяризації художніх цінностей, це
пропаганда художньої культури, естетичне виховання та ін. По суті дана
підсистема виконує “посередницькі” функції між художнім виробництвом та
художнім споживанням, між суб’єктами художнього виробництва та
суб’єктами художнього споживання.

Найважливішим складником існування та функціонування художньої культури
у суспільстві є процес творчості.

Американський філософ Е.Фром називає потребу в творчості однією з
найважливіших людських потреб. Тварині властиве пасивне пристосування до
світу, люди ж намагаються перетворити його. Творчий акт завжди є
процесом вивільнення та подолання. В ньому присутнє переживання сили.
Саме тому творчість є невід’ємною від свободи. Лише вільний може
творити, зазначає філософ.

Особистість не може піднятися над повсякденною прозою життя без
внутрішньої готовності до піднесеного, до романтичного пориву. На думку
Фрома, ця потреба продиктована наявністю творчих сил в кожному індивіді,
серед яких особливе місце посідає уява, емоційність. В акті творчості
індивід поєднує себе з світом, розриває рамки пасивності свого
існування, входить до царства свободи, лише в якому він тільки і може
відчувати себе дійсно людиною.

Проте найглибше сутність творчого акту розгортається в мистецтві, в
художній творчості. Мистецтво взагалі є переважно сферою творчою.
Будь-який творчий художній акт є частковим перетворенням життя. В
творчому художньому відношенні до світу розкривається інший світ. Однак
процес та результат творчості несуть в собі певний елемент трагізму, що
виражається в невідповідності між задумом та його втіленням. Величезна
творча енергія великих митців ніколи не може бути реалізована в їх
творах повністю.

Художні твори, як правило, розглядаються як результат специфічно
духовного сприйняття дійсності митцем й, виходячи з цього, його
самовираження. В той же час витвори мистецтва є засобами духовного
спілкування між людьми. Художня культура, як частина духовної культури,
являє собою засіб підготовки та залучення потенційних глядачів,
слухачів, читачів до мистецтва, який приводить (негайно або
опосередковано) до змінення їх внутрішнього світу. Саме тому процес
репродукування художніх цінностей є процесом, що дозволяє залучати до
спілкування через твори мистецтва все більшу кількість людей, дозволяє
підтримувати, відтворювати шедеври світового мистецтва.

Нові явища художньої культури народжуються в контексті даної історичної
епохи, національної культури, соціальної структури суспільства і т.д. І
своїм народженням, і художнім змістом вони представляють собою складний
сплав тимчасового і неминущого, національного та загальнолюдського.
По-справжньому нові художні явища в певному сенсі випереджають свою
епоху, оскільки покликані “слугувати” не лише теперішньому, а й
майбутньому. Вони переростають рівень художніх потреб свого часу й
досить часто виявляються незрозумілими цією епохою. Тому одним з
напрямів і проявів художнього розвитку є поступове подолання протиріч
між художнім твором та його сприйняттям, розумінням, оцінкою.

Художня культура кожної епохи включає в себе явища, соціальний та
культурний зміст яких є відмінним, а подеколи й протилежним. Деякі
художні явища являють собою культурні релікти, залишкові елементи
художніх систем, структур, стилей, які зникають. Разом з тим в художній
культурі виявляються і такі глибинні тенденції соціального та художнього
прогресу, котрі поки ще не мають прямого зв’язку з поточними завданнями
часу.

2. Мистецтво як феномен культури. Генезис мистецтва, формування його
видової структури. Поняття про актуальний вид мистецтва

Суспільству необхідне гармонійне поєднання матеріального та духовного
начал, цивілізації та культури. Значну роль тут відіграє мистецтво.
Воно допомагає гуманістично орієнтувати всі сфери цивілізації та
культури, морально просвітлює і “олюднює” їх.

Художня культура починається з мистецтва та не зводиться до нього.
Мистецтво – ядро художнього життя та культури, її найважливіший елемент,
навколо якого створюються інші прошарки та пласти художнього життя.

Мистецтво – це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за
законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно
виступає у художньо-образній формі. Образ – це згусток художнього
бачення та переживання, котрому мистецтво надає виразності та художньої
цінності.

Постійно збагачуючи суспільство новими художніми творами, мистецтво
створює “предметну основу” художньої культури. Скільки-небудь суттєві
зрушення в розвитку мистецтва виявляють (прямо або опосередковано,
відразу або з часом) вплив на все художнє життя суспільства.

Мистецтво формує такі якості людини, як уява, творчий підхід до життя.
Дякуючи мистецтву, людина може зрозуміти та усвідомити те, що не в
змозі отримати від власного життєвого досвіду, оскільки в силу
соціально-просторової та соціально-часової обумовленності досвід окремої
людини завжди обмежений.

Сила мистецтва в його цілісному впливі на людину, що обумовлено образною
природою художніх витворів. Мистецво через емоції та переживання змушує
задуматися над тим, щоб не просто “розумно”, але й критично відноситися
до дійсності.

На кожному витворі мистецтва, великому, чи просто талановитому, лежить
відбиток часу. Воно завжди є дитям своєї епохи, продуктом її глибинного
розвитку та певної духовної атмосфери. Великі витвори мистецтва долають
тяжіння свого часу, стають надбанням наступних поколінь. Це можливо
дякуючи тому, що справжні шедеври мистецтва, які уособлюють його
безкінечне сходження, в історично-часовому схвачують загальнолюдське, в
минущому “фіксують” вічне. Тим самим вони ніби піднімаються над своєю
епохою, над тими соціальними умовами та потребами, котрі були викликані
до життя, й включаються в загальнолюдський фонд художньої культури.

В процесі свого історичного буття мистецтво проявляє себе як рухливий
та гнучкий організм, який виявляє нові творчі грані та аспекти, який
моментально вбирає в себе (і передвіщує) ті ледь помітні рухи в
соціальній психології, поширених стереотипах мислення, іерархії
цінностей.

Нерозшифрованність, таємниця, що завжди залишається в витворах
мистецтва, і спонукає прочитувати його знову, складає його привабливість
(“притяжательность”).

***

Безпосередньо з формами художньо-творчої діяльності людини пов’язана
проблема видової специфіки мистецтва. Становлення естетичного начала
перебуває в тісному зв’язку з розвитком цивілізації, який і призвів до
виникнення основних видів мистецтва.

Композитор більш глибоко сприймає картину природи слухом, художник –
зором, насолоджуючись не звуками, а красою форм, грою ліній, світлотіні,
кольору. Одна й та ж дійсність різними сторонами схвачується і
музикантом, і художником, і відповідно відображується в різних видах
мистецтва.

Художній розвиток людства відбувається в двох зустрічних процесах:

1) від синкретизму давнини, для якої характерним є єдине (нерозчленене,
злитне) художнє мислення до створення окремих видів мистецтва (спочатку
відпочатковуються танець, пісня, музика, театр, літаратура, в XIX ст.
формується художня фотографія, в XX ст. кіно та телебачення);

2) від окремих мистецтв – до їх синтезу (напр. кіно – і окремий вид
мистецтва, і синтез ряду мистецтв; архітектура вступає в синтез з
монументальним живописом і скульптурою). Для розвитку художньої культури
плідними є і вичленування специфіки кожного з мистецтв, і взаємодія муз.

Причиною розподілу мистецтва на види є багатоаспектність типів практики
людини у сфері художнього опанування світу. Так, І.Кант багатоманітність
мистецтва вбачав у багатстві здібностей суб’єкта, Г.В.Ф.Гегель – у
внутрішній диференціації об’єктивної ідеї, а французькі матеріалісти – у
відмінностях художніх засобів, якими користуються поети, музиканти,
художники та ін.

Види мистецтва пов’язані з конкретно-історичним періодом,
соціально-політичною ситуацією, культуротворчим процесом,
науково-технічним прогресом тощо.

Усі види мистецтва рівноцінні між собою, а їхнє розмаїття дає змогу
пізнавати світ у всій його складності та багатогранності. Співвідношення
між мистецтвами, їх більша чи менша близькість, їх внутрішня схожість,
взаємне притягування та протистояння є історично змінюваними та
рухливими, про що зауважував Гегель, передбачуючи вірогідність зближення
музики та живопису, й тяжіння скульптури до живопису. (Таке зближення
можна спостерігати у імпресіоністів, чиї картини стали музикою кольору,
відійшли від сюжетного, близького до літератури живопису й зблизились з
музичним мистецтвом).

Оскільки при вивченні феномена видової специфіки мистецтва постає
проблема, пов’язана з розгалудженням професійного мистецтва і народної
непрофесійної творчості – фольклору, то ми, розглядаючи види мистецтва,
будемо мати на увазі лише форми професійної діяльності.

Послідовність розгляду видів мистецтва зумовлена їх
природно-специфічними ознаками і починається з розгляду образотворчих
мистецтв: архітектури, скульптури, та живопису, далі види мистецтва,
природа яких тою чи іншою мірою грунтується на принципі “синтезу”:
хореографія, театр і кінематограф; музика, як найабстрактніше з усіх
мистецтв, посідає “золоту середину”, та література, яка займає особливе
міце в структурі видової специфіки мистецтва. У сучасній естетиці та
мистецтвознавстві статус самостійних отримують прикладне та декоративне
мистецтво, графіка, але певною мірою вони є похідними від класичних
образотворчих мистецтв – скульптури та живопису. Крім того, як види
мистецтва виділяються цирк, фотографія та телебачення, хоча їх і не
відносять до класичних.

Архітектура (від грец. Architekton – будівельник) – мистецтво створення
споруд, які формують просторове середовище для життя та діяльності
людини.

Архітектурний образ невід’ємний від функції споруди і органічно виражає
як його призначення, так і художню концепцію світу та особистості а
також уявлення людини про себе та про суть своєї епохи.

Загалом, як вид мистецтва, архітектура починає формуватися у давніх
культурах Месопотамії, Єгипту, Вавилону, Персії, Індії, Китаю. Вона
безпосередньо була пов’язана з розвитком рабовласництва. Майже всі
споруди – піраміди, храми, зікурати, палаци – були збудовані, щоб
славити могутність богів та правителів, і вражали своєю величчю,
розмірами та маштабністю.

А, скажімо, архітектура Давньго Риму пов’язана з культурологічними
цінностями цього періоду та відбивала ідею державності та військової
могутності Римської імперії (Колізей, Пантеон, тріумфальні арки).

Середньовічна архітектура пов’язана з розвитком феодального ладу і
утвердженням влади релігії. Зодчество стає провідним видом мистецтва
епохи середньовіччя, а його головними стилями – готичний (яскравим
взірцем якого є Реймський собор у Франції) та романський.

А модерн, наприклад, (від фр. Moderne – сучасний, новий) виникає як
архітектурний напрямок на зламі XIX -XX ст. в процесі пошуків нових
прийомів, елементів та конструкцій майстрами архітектури. Даний напрямок
характеризується підкресленим естетизмом при трактуванні утилітарних
деталей, композиційною дисципліною, захопленістю романтичними мотивами,
поєднанням складних архітектурних форм з орнаментальним декором,
кольоровим панно, використанням нових будівельних матеріалів – бетону,
металу та кераміки.

У Києві в стилі модерн створені будинок Держбанку (арітектори О.Кобелєв
та О.Вербицький), “будинок Городецького” (В. Городецький), Бесарабський
критий ринок (Г.Гай).

Процеси, що відбуваються в архітектурі наприкінці XIX – поч. XX ст.
яскраво свідчать, що розвиток цього виду мистецтва безпосередньо
пов’язаний з проблемами науково-технічного прогресу. Винахід
залізобетону та його різновидів, вдосконалення будівельної техніки,
залучення нових матеріалів (алюміній, пластик) привели до виникнення
напрямів функціоналізму та конструктивізму, яскравим взірцем яких стає
феномен американських хмарочосів (арх. Р.Шрив, У.Харрісон, Р.Худ).

Скульптура – це вид мистецтва, який пов’язаний із створенням об’ємних
художніх форм у реальному просторі, об’єктом якого переважно виступає
людина, або тварина..

Гегель визначав скульптуру як “тілесне втілення духовного”. Власне,
мистецтво, яке не переслідує ніяких утилітарних цілей, починається з
скульптури, яка хоча і оперує об’ємним матеріалом, проте прагне виключно
до художнього результату.

Скульптура – один з найдавніших видів мистецтва, що бере свій початок з
глибини століть. Етапи розвитку даного виду мистецтва чітко
відображають особливості становлення культури кожного історичного
періоду. Так, головною метою давньогрецьких майстрів було відображення
образу прекрасної і гармонійної людини, що відповідало цілі даної
культури. Скульптурний портрет Стародавнього Риму пов’язаний з релігією
римлян та надзвичайно розвиненим у них культом пращурів, яких увічнювали
в скульптурних зображеннях, пізніше ця традиція поширилась і на
зображення видатних особистостей – імператорів, філософів тощо, а
скульптура Відродження виступає гімном людині, яка починає
усвідомлювати себе й свої можливості, так що навіть переможений герой в
інтерпретації Мікеланджело сприймається як сильна та прекрасна
особистість.

Суперечливість та складність мистецтва XX ст. знайшли своє відображення
і в скульптурі, яка поглиблює психологічний зміст зображення, розширює
можливості вираження у пластиці духовного життя епохи.

Живопис – відтворення художніх образів на площині.

Мовою живопису є колір та малюнок. Колір – душа живопису, малюнок
відіграє додаткову роль. Якщо картина неприємна по кольору, найкращий
задум залишиться невтіленим. Світ багатобарвний, й це його багатство
передає живопис. Гармонійне поєднання кольорів називається колоритом.

Давній малюнок ніс важливе смислове навантаження, адже для давнього
художника, який ще не володів законами перспективи, малюнок виконував
певну знакову функцію. Ця сама тенденція мала свій розвиток у мистецтві
давньогрецького вазопису. Розвиток живописного мистецтва середньовіччя
передувсім пов’язаний з розквітом іконопису. На зміну чуттєвим образам
античного мистецтва прийшли релігійно-канонізовані зображення, що
водночас вражали своєю духовно-психологічною насиченістю. Видатних
представників іконопису, наприклад, Феофана Грека, Андрія Рубльова
насамперед цікавило відображення внутрішнього світу людини. Нову добу у
розвитку мистецтва живопису пов’язують з культурою Ренесансу (XIV-XV
ст.), яка принесла з собою нові теми, форми, художні образи. У цей
період живопис стає провідним видом мистецтва і дарує цілу плеяду
яскравих особистостей (Джордоне, Тінторетто, Рафаель, Мікеланджело,
Леонардо да Вінчі).

В XIX ст. поглиблюється та завершується процес розмежування живопису та
графіки, який принципово завершують імпресіоністи. Вони нічого не
передають поза кольором, все лінійне для них другорядне. Не малюнок, а
кольорові співвідношення зображуємих предметів стають основним носієм
естетичного сенсу живописних творів. Живопис отримує незалежність від
малюнка, який раніше був її головною ціллю, наближується до музики, та
відділяється від літератури.

Різко змінюється характер живопису в XX ст., що безпосередньо пов’язано
з культурологічною ситуацією цього періоду. На живописне бачення світу
впливає фото-, кіно- телебачення, широта, багатоманітність та багатство
вражень сучасної людини, котра сприймає реальність із більших висот, і
на більших швидкостях, і в неочікуваних ракурсах, поглиблюється її
інтелектуальний та психологічний світ. Культура і мистецтво XX ст.
пов’язані також з виникненням феномену модернізму – художньо-естетичної
системи, що складається на поч. XX ст. і об’єднує художників, які
знаходилися на позиціях нереалістичної методології. (Наприклад, фовізм
А. Матіса; кубізм П.Пікассо, експресіонізм Е.Мунка, сюрреалізм –
С.Далі, Р.Магрітта. Серед українських художників-модерністів виділяється
творчість А.Петрицького, М.Бойчука, започаткований яким стиль пізніше
стали називати бойчукізм).

В живопису XX ст. зростає роль суб’єктивного начала, загострюється
значення особистісного бачення, індивідуального сприйняття життя.

Музика (від грец. Musike – мистецтво муз) – це вид мистецтва, в якому
художні образи формуються за допомогою звуків, і який характеризується
особливо активним і безпосереднім впливом на внутрішній світ людини.

Звук, як основа музичної образності та виразності, позбавлений
смислової конкретності слова, не відтворює фіксованих, видимих картин
світу, так як це відбувається в живопису. Разом з тим, звук певним
(специфічним) чином організований та має інтонаційну природу. Інтонація
і робить музику мистецтвом, яке звучить, вбираючи в себе при цьому весь
багатовіковий мовленєвий досвід, досвід ритмічних рухів, частково
втілений в ораторському мистецтві, театрі, танці і т.д. Існування
музичного мистецтва є невід’ємним від виконавця.

Музика в звукових образах узагальнено відображає сутнісні процеси життя.
Але при всій своїй узагальненості, художні образи в музиці володіють
великою емоційною силою, властивістю втілити світовідчуття людини в його
повноті та багатосторонності. При цьому кожна епоха, культура акцентує
свої сторони в змісті музики.

Для музичної культури XX століття характерним є пошук нових засобів
художнього вираження та дух експерименту. Провідні музиканти Європи
(І.Стравінський, Б.Барток, П.Хіндеміт, А.Шенберг, Д.Мійо та багато
інших), які стояли біля витоків музичного авангарду першої третини XX
ст., пізніше емігрували до США й там отримали світову відомість. Тому
вірніше про музичну культуру XX ст. слід говорити як про
інтернаціональне явище, яке мало пов’язане з національними кордонами,
але яке не розірвало зв’язків з національним корінням та своєрідністю.

Хореографія (від грец. Chureia – танець і grapho – пишу) – мистецтво
танцювати. Матеріалом цього виду мистецтва є поетично осмислені,
організовані у часі і просторі рухи і пози людського тіла.

В доісторичну добу танець виконував певну ритуальну функцію. Ця ж
тенденція мала продовження і розвиток в культурах Стародавнього Єгипту
та Греції, тоді як у Стародавньому Римі танець сприймається вже як
видовище. Культура середньовіччя відповідно до своєї ідеології накладає
табу на хореографічне мистецтво, хоча народний танець розвивається, не
дивлячись на перешкоди (що певною мірою відображено в “Соборі Парижської
Богоматері” В.Гюго).

Процес відновлення мистецтва хореографії пов’язаний з добою Відродження,
але справжній його розквіт починається в XVII ст., коли французькою
королівською академією танцю (1661 р.) було розроблено основну систему
класичної хореографії і закладено фундамент балету.

Становлення та розвиток мистецтва балету пов’язані з культурами Італії,
Англії, Австрії та особливо Франції. Саме тут розпочинається процес
відокремлення балету від опери та надання йому статусу самостійної
галузі хореографії.

Мистецтво хореографії представлене не лише класичним балетом, а й
безпосередньо пов’язане і з традиціями народного танцю, який відтворює у
русі та пластиці специфіку національної самосвідомості (напр. Ансамбль
танцю ім. П. Вірського).

Театр – це вид мистецтва, що художньо опановує світ у формах драматичної
дії.

В театрі акт творчості (створення образу актором) протікає на очах у
глядача, що поглиблює духовний вплив на нього. Якщо в кіно глядач бачить
результат творчого процесу, то в театрі – сам процес. Мистецтво театру
слушно вважають колективним: лише в процесі співтворчості драматурга,
режисера, художника, композитора, актора спектакль перетворюється на
твір мистецтва.

Театральне мистецтво, що розпочалася в давнину, й було пов’язане з
давніми ритуалами, обрядовими дійствами доісторичної людини, пройшло
довгий етап становлення, перш ніж набути сучасного вигляду.

Загалом, театр завжди намагався акцентувати увагу на
філософсько-естетичному осмисленні світу, опанувати художню спадщину
минулого, розкрити морально-психологічний стан особистості. Естетичний
вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії –
співпереживання у глядача, призводить його до катарсису – духовного
очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.

У театральному мистецтві України оригінальним явищем був театр
“Березіль”, заснований видатним українським режисером Л.Курбасом
(1887-1937). Створений у 1922 році театр “Березіль” був втіленням
вимріяного Курбасом мистецького об’єднання, зорієнтованого на світову
естетику, інтелектуалізм, активну участь в оновленні культури. Художні
пошуки Л.Курбаса вплинули на подальший розвиток українського
театрального мистецтва, зокрема на творчість А.Бучми, Н.Ужвій, М.
Крушельницького, Б.Ступки, Ф.Стригуна та ін.

Кінематограф – це синтетичний за своє природою вид мистецтва, який
поєднує в собі елементи літератури, театру, живопису, музики,
хореографії. Кіномистецтво дає можливість безпосередньо відображати
дійсність у її просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою,
динамічною.

Появу кіно стимульовали соціальні особливості новітнього часу, потреба
відобразити та художньо осмислити широкий розмах народних рухів,
утягування в творення історії мільйонних мас, загальне зростання
динаміки життя, розширення та поглиблення взаємозалежності різних
процесів (швидке переміщення дії в географічному просторі; зв’язок
подій, що відбулися в одному кінці земної кулі, з подіями в інших її
кінцях; взаємодія людини з різноманітними сферами дійсності), а також
потребою в фотогенічності та портретуванні духовного життя людини. На
виражальні можливості кіно вплинули також досягнення традиційних
мистецтв.

Кіно передає динаміку епохи; оперуючи часом як засобом виражальності,
воно здатне передати стрімку зміну подій в їх внутрішній логіці.
Кінематографу доступними є люба подія та явище, якими б маштабними чи
дрібними вони не були, якими б грандіозними розмірами в часі та просторі
вони не володіли. Сценою в кінематографі є весь світ, дія легко та
вільно може переміщатися в часі та просторі.

Кіно воістину є інтернаціональним мистецтвом. В його технічне та художнє
досконалення зробили внесок різні нації. Після художніх відкрить
С.Ейзенштейна в фільмі “Броненосец Потемкин” монтаж в усьому світі
називають “російським монтажем”, американському режисеру Д.Гриффіту
належить відкриття крупного плану, І.Бергман зробив кінофотогенічним
підсвідоме, М.Антоніоні освоїв пастельний колорит в кольоровому кіно,
Ф.Фелліні “зрительно” матерелізував пам’ять та думки людини,
А.Тарковський навчив кіно вторгатися в таємниці та загадки людського
буття, фільм С.Параджанова “Тіні забутих предків” став маніфестом цілого
напряму, що отримав назву “поетичний кінематограф”.

Кіно завжди йшло в ногу з часом, відображаючи ті процеси, які
відбувалися в людському суспільстві. Авангардистськими експериментами та
новаторством характеризується кіно 20-тих років XX ст. з його пошуком
нових форм, зображувальних засобів і прийомів, коли, по суті, в недрах
кіно складалась своя естетична система.

Гострі соціальні катаклізми 30-тих років XX ст. (велика депресія США,
небезпека фашизму та тоталітаризму, яка нависла над Європою),
породжували у художників 30-х років почуття невпевненності, страху,
трагічного передчуття та отримали своє відображення в кіномистецтві
цього періоду.

Світове кіномистецтво 70-90-х років минулого століття є зверненням до
різних філософсько-естетичних концепцій, що допомагали видатним
кіномитцям сучасності висловити протест проти бездуховності існуючого
світу, утверджувати ідеали гуманізму, цінності високих людських
почуттів.

Кіномистецтво “прочно” ввійшо до скарбниці світової цивілізації, а
можливості подальшого прогресу кінематографа невичерпні.

Література – форма художньої діяльності людини, яка естетично опановує
світ через слово.

Література має унікальні пізнавальні можливості, адже за допомогою слова
дійсність досліджується комплексно, у всій багатогранності – не тільки
чуттєво, але й через умовивід. При цьому література (що недоступно
іншим видам мистецтва) перетворює в предмет зображення мову як форму
людської свідомості і поведінки (у вигляді діалогів та монологів, в т.ч.
внутрішніх), осягаючи і відтворюючи процеси мислення з супутніми їм
емоціями, намірами, а також сферу духовного спілкування між людьми.

Слово постає матеріалом літературного образу. Образність покладена в
саму основу мови, яка створюється людьми, вбирає їх досвід і стає формою
мислення. В художній літературі й лише в ній людина постає як така,
що говорить – в якості носія мови.

Предмет літератури має тенденцію до розширення, оскільки в його сферу
входять сьогодні і світ природи, і суспільне життя, і душевний стан
індивіда. Свідомість індивіда охоплює весь цей матеріал через драматичне
відтворення дії, через епічну розповідь про події, через ліричне
розкриття внутрішнього світу людини.

Література є живою, рухливою художньою системою, яка “чутливо” реагує на
зміни життя, яскравим прикладом чого є розмаїття в літературі XX ст.
художніх напрямів та течій (таких як: символізм – Ш.Бодлер, О.Уальд,
В.Брюсов, Д.Мережковський, Ф.Сологуб, акмеїзм – М.Гумільов, А.Ахматова,
І.Мандельштам, В.Стефаник, О.Кобилянська, експресіонізм – Ф.Кафка,
О.Кокошка, сюрреалізм – Г.Аполлінер, П.Елюар, Л.Арагон, футуризм –
Ф.Т.Марінетті, В.Маяковський, Д.Бурлюк, Б.Пастернак, постмодернізм –
У.Еко; творчість М.Пруста, Т і К.Маннів, Е.Хемінгуея, Е.М.Ремарка,
П.Неруди, Г.Маркеса, Ж.Амаду, П.Загребельного, О.Гончара, Л.Костенко,
сучасних українських письменників Ю.Андруховича, О.Забужко, Т.Прохасько,
та багатьох інших) які свідчать про глибинні пошуки та процеси, що не
перестають відбуватися в її надрах.

В другій половині XX ст. література в тематичному та жанровому
відношенні стає більш різноманітною: реалістичний роман, психологічна
драма, романтика, іронія, фантастика, детектив та інш. Саме в цей час
заявляє про себе масова культура та формується естетика постмодернізму.

Поняття про актуальний вид мистецтва.

В кожну історичну епоху серед різноманіття художніх практик можна
виявити актуальний вид мистецтва, здатний найбільш повно виражати
сутність культурної самосвідомості та психології свого часу. При цьому
виявляється, що інші види мистецтва (за способами художнього висловлення
та лексики) тяжіють до специфічних виразних прийомів актуального виду
мистецтва.

В період стабільності у суспільному житті, превалювання раціональних
начал в культурі, в залежності від особливостей епохи, характеру
спадковості і культурних традицій, як актуальні види мистецтва можуть
виступати або література, або живопис, або скульптура.

?

///////////////ccccTHOeEE

&

h1EAB*

B*

F

B*

h1EAB*

#,?c¶??|?R1/4T1/4o1/4O?`A?AezE|E°E„I–OI*JU‚Ue®TH¦ss?ss\a6ae&aeuuuuuiieii
iOOOiieeiiEiO

F

F

!ни та природи, реабілітація чуттєво сприймаємого світу. Саме в
мистецтві, як своєрідній ідеальній моделі змогли в цей період
програватися та утверджуватися зародки “воззрений”, які в подальшому
підірвали релігійне світосприйняття. Не випадковим є і той факт, що в
самій сім’ї мистецтв в цей період на перший план висувається живопис,
який відобразив візуальну орієнтацію нового історичного типу культури.
Живопис, який реабілітував природній світ, людську чуттєвість, був, за
одностайним визнанням Леонардо да Вінчі, Джотто, Дюрера, найвищим,
найдосконалішим з мистецтв.

А “літературоцентристська” орієнтація видів мистецтва середини XIX ст.
найбільш повно відповідала духу культури, що була занурена в аналіз
людської поведінки, конкретних обставин. Вплив літератури як актуального
вида мистецтва другої чверті XIX ст. виявилось і в спробі інших мистецтв
посилити в собі сюжетне, розповідне начало (напр.: єдність музики та
поезії, творення програмної музики – Е.Гріг, Ф.Ліст, Г.Берліоз,
М.Мусоргський, П.Чайковський; літератури та живопису – “передвижники”).
Відтворення стійкої нормативності суспільної свідомості та психології у
стабільно функціонуючому суспільстві, як правило, сприяє і деякій
нормативності художнього процесу.

Періоди криз, панування нераціональних начал в культурі викликають до
життя посилення експериментально-пошукових сторін творчості, висуваючи в
якості актуальних видів мистецтва “не-зображувальні” його види – музику,
ліричну поезію або архітектуру.

В такі перехідні етапи культури, якими були романтизм, кінець XIX – поч.
XX ст., саме музика з її емоційністю, “не-зображувальною” природою,
глибоко особистісним впливом стає ведучим мистецтвом й об’єднує навколо
себе інші художні види, які досить часто запозичують в неї принципи
композиції та виражальні прийоми. Здатність музики оперувати
образами–символами, не звертаючись до жорстко окресленого предметного
змісту, виступала безумовною перевагою в культурному контексті
перехідної епохи.

Так, у романтизмі це і вплив музики на послаблення сюжетного начала в
літературі (Новаліс), насиченні поезії музикальністю ритмів та
інтонацій, прийомах “ліризації драматургії” В.Гюго. Сама музика досить
часто ставала предметом літературного відображення, як це можна
спостерігати в діалозі “Поет та композитор” із “Серапіонових братів”
Гофмана. В кінці XIX – поч. XX ст. слово у багатьох поетів-символістів
(А.Рембо, П.Верлен, Рільке) втрачало своє змістовне значення, але
посиленно акцентувало звукове, фонетичне начало. З цим пов’язано
прагнення наблизити поетичний образ з узагальненою та відстороненою
емоційністю музичного образу, надати йому таємничої іншомовності.
Творчість імпресіоністів, абстракціоністів, кубістів, футуристів теж
стає характерною особливістю даного періоду художнього життя епохи.

Інтенсивне взаємопроникнення виражальних прийомів різноманітних видів
мистецтв є закономірністю художнього життя кризових періодів, які
відзначаються нестійкістю (нестабільністю) в фундаментальних цінностях
духовної культури.

В історії художнього освоєння світу діє принцип соціальної пам’яті,
котрий виявляється в тому, що жодний вид мистецтва на протязі свого
історичного життя не є тотожним самий собі. Відновляючи в історії
культури свою “актуальну роль” кожен із видів мистецтва в нову епоху
виявляються в якісно нових відношеннях і неповторній системі
взаємозв’язків як всередині самого мистецтва, так і в загальному
соціокультурному контексті.

***

Отже, мистецтво – важливий аспект культури. Це особливий вид творчої
діяльності, котрий створює образні та символічні структури. Мистецтво
володіє художніми, пізнавальними та кумунікаційними функіями. Будучи
важливою частиною духовної культури, мистецтво з перших сторінок історії
людства являлось виключно засобом усвідомлення світу та духовного
розвитку особистості. Кожна історична епоха характеризується своїм
розумінням мистецтва та його місця в культурі. Сучасні культурологічні
дослідження намагаються витлумачувати мистецтво в системі інших
феноменів культури. Так виникають характерні опозиції національної та
глобальної культур, високої та низької, масової та елітарної.

Мистецтво, будучи унікальною та самобутньою формою діяльності, не лише
відображає в своєму розвитку пануючі уявлення культури, але й само
активно приймає участь в становленні нових сторін суспільної свідомості,
психології, розширюючи потенціал людини, сприяючи процесу її
самодосконалення.

3. Мистецтво та цивілізація: проблеми взаємодії.

Особливу гостроту проблема взаємозв’язку мистецтва та цивілізації.
отримала ще в філософсько-естетичних теоріях кінця XVIII – поч. XIX ст.
В роботах просвітників, романтиків, представників німецької класичної
філософії неспівпадіння цілей цивілізації та культури усвідомлювалось як
проблема, що має тенденцію до посилення та загострення. Висловлювалися
ідеї про те, що, виграючи в процесі матеріально-економічного розвитку в
якості роду, людина програє в якості індивіда. Посилення спеціалізації в
сфері виробництва призводить до того, що індивіди, прагнучи досконалості
своєї приватної справи, втрачають усвідомлення безпосередньої єдності з
цілим, тобто опосередковано – з суспільством. Звідси робився висновок,
що мистецтво дякуючи своїм вищим можливостям виявляється для сучасної
людини чимось, що відійшло в минуле, – краса стала зміщуватися в область
приватної проблематики.

Про конфлікт цивілізації та культури писали і романтики, правда в них це
протистояння виражалось як конфлікт культури та мистецтва, оскільки на
рубежі XVIII-XIX ст. поняття культури ототожнювалось з поняттям
цивілізація, виступало його синонімом.

Людина платить високу ціну за спеціалізацію трудової діяльності, що є
невід’мною рисою прогресу,

Таким чином, вже на початку XIX ст. зі всією гостротою була поставлена
проблема протистояння культури (мистецтва) та цивілізації. При цьому
цивілізація розумілась як корисливе споживацьке утворення, що помножує
практичне відношення до людини як до функції, культура ж розглядалась в
якості протилежного полюса. Духовно-культурна творчість не засіб, вона
має ціль в самій собі, отже, культура за своєю природою безкорислива,
споглядальна, назацікавлена, в чому і полягає її протистояння
цивілізації.

Відділення цілей цивілізації від цілей духовної культури знайшло пряме
вираження в долі мистецтва.

Важливі ідеї стосовно причин протистояння мистецтва та цівілізацій
висунув О.Шпенглер (1880-1936), в роботі якого “Занепад Європи” символом
долі культури та свідченням соціокультурних змін виступає мистецтво.
Кожна культура має обмежене число можливостей свого вираження, вона
з’являється, дозріває, занепадає, і ніколи не відроджується. Епохальні
цикли не мають між собою якого-небудь явного зв’язку; в їх історичному
житті ціллю виявляється саме життя, а не його результат. Відношення між
цивілізацією і культурою всередині кожного циклу виступають основною
пружиною всіх історичних колізій та перетворень. Народження кожного
циклу пов’язане з наявністю сильних продуктивних ідей, котрі епоха
приймає як безумовні, в які вона вірить і які надають їй динаміки та
життєвості. Поки ці цінності, тобто “душа” культури, життєдайні, епоха
активно плодоносить, створює грандіозні твори в сфері мистецтва,
літератури, філософії. “Початок кінця” кожного епохального циклу
характеризується тим, що на зміну безкорисному ідеалу приходить
корисливий інтерес, безкорисні пориви духу заміщуються прагматичною
споживацькою свідомістю. Таким чином, кожна епоха, коли в ній
вичерпується віра в “початковий формуючий дух”, що споконвічно надавав
сенсу та цінності цій епосі, “окреслює траєкторію” від культури до
цивілізації. Рух до стадії цивілізації, на думку Шпенглера, це доля
кожної культури, і саме тут мистецтво стає спортом.

Стан європейської культури та мистецтва першої третини XX ст. свідчить
про завершення деякого довгого та глобального циклу. Знаками цього
завершення є: панування раціоналізму, практицизму, пересічної та
“тверезомислячої” людини. Екзотичні запозичення (Схід, Азія) покликані
замінити “недолік долі і внутрішньої необхідності”. Епоха
“розфокусована”, вона втратила відчуття цілей та балансує в пошуках
свого призначення. В мистецтві панують напівсерйозність і сумнівна
оригінальність, відбувається втомлююча гра мертвими формами, і таким
чином зберігається ілюзія живого мистецтва.

В умовах “децентрованих” художніх тенденцій небувало зростає елемент гри
в мистецтві. Мистецтво та гра завжди були рядопокладеними поняттями, але
в останній стадії цивілізації ігрова стихія виступає як самоціль. В
цьому відношенні Шпенглер виявився передвісником багатьох тенденцій, що
розвернулись в мистецтві в епоху постмодернізму.

Багато в чому схожі і ідеї Миколи Бердяєва (1874-1948), які він виклав в
своїй роботі “Смисл історії”.

Бердяєв виходить з ідеї, що спражній гуманізм і царство гуманності по
своїй суті аристократичні. Те, з чим ми зтикаємося на поч. XX ст., а
саме широка демократизація культури, розповсюдження культури в людські
маси, входження мас в культуру, змінює весь устрій життя і робить
неможливим “середньоаристократичне людське царство”. Найзгубнішою
тенденцією, по Бердяєву, є апофеоз масових процесів, які заполонили
сурогатами високу область творчо-аристократичного духу. Людина, як
індивідуалізована істота, перестала бути темою мистецтва, вона
“провалюється” в соціальні та космічні колективності. Відходить велике
мистецтво минулого. Починається процес аналітичного роздроблення,
здрібніння, з’являється футуристичне мистецтво, котре Бердяєв різко
критикує і яке, на його думку, вже перестає бути формою людської
творчості, є “демонстрацією процесу розкладу”. Такою ж неприйнятною
видавалась Бердяєву творчість і Пікассо, і А. Білого, в якій він бачить
руйнацію образу людини.

Роздумуючи про тенденції, які приніс з собою ріст практицизму та
раціоналізму в культурі, Бердяєв відмічає гірке почуття розчарування,
болісну невідповідність того творчого підйому, з яким людина, повна сил
та планів, увійшла в нову історію, і того творчого безсилля, з яким вона
виходить з нової історії. Як і Шпенглер, Бердяєв вважає, що сучасна йому
культура продовжує своє життя завдяки запозиченням минулого, процес
актуалізації художнього спадку покликаний доповнити “недолік власної
долі”, відсутність тих цілей, які епоха виношувала би сама. Відповідно
до Бердяєва, намагання європейської культури “насититися” екзотикою
Сходу, є не що іншим, як повстанням духу проти кінцевого переходу
культури в цивілізацію.

Звільнення особистості, котре цивілізація нібито повинна нести з собою,
обертається смертю для особистої оригінальності. Особистісне начало
розкривалось лише в культурі, але воля до могутності життя знищує
особистість – такий парадокс історії. Мистецтво і культура виявляються
“музейними” – в цьому їх єдиний зв’язок з минулим. В рамках цивілізації
починається культ життя поза його сенсом, оскільки нічого не уявляється
вже самоцінним, жодна мить життя, жодне переживання життя не мають
глибини, “не залучені до вічності”. Кожна мить і переживання сучасної
людини, по Бердяєву, є лише засіб для життєвих процесів, що
прискорюються. Насолода життям та його комфортом – все це прагне до
дурної безконечності, до перенасичення задоволеннями та насолодами,
котрі несе цивілізація; все це звернено до “усепожираючого вампіра
прийдешнього” і все це, в результаті, є передвісником згубних для
духовної культури тенденцій.

Проблема взаємовпливу мистецтва та цивілізації XX ст. хвилювала і А.
Швейцера (1875-1965), відомого франко-німецького мислителя. Початком
любого повноцінного життя, на його думку, є непохитна відданість істині
та відкрите слідування їй; велике завдання духу – створення світогляду.
Прискорення соціальних процесів XX ст. спричинило поверховість та дурну
безконечність в усьому. Пропаганда зайняла місце правди, мистецтво в
своїй більшості реалізує компенсаторну функцію, допомагаючи людині
забутися, культивуючи ледарство, розваги, що вимагають мінімального
духовного напруження.

А. Швейцер акцентує увагу на важливій ознаці хвороби сучасного духу:
“Ясно одне, коли суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід
на суспільство, починається деградація культури, бо в цьому випадку з
необхідністю применшується вирішальна величина – духовні та етичні
задатки людини. Відбувається деморалізація суспільства, і воно стає
нездатним розуміти та вирішувати проблеми, які виникають перед ним”.
Масові процеси, що розвернулися, відіграють роль сильного соціального
пресингу, що помножує соціальні стереотипи і перетворює духовне та
художнє життя в постійне відтворення деяких стійких формул. Відбувається
розчинення індивідуального начала. Мистецтво ж здатне плодоносити лише
тоді, коли в наявності опозиція художника по відношенню до суспільства.
В випадку, коли суспільство починає впливати на індивіда сильніше, ніж
індивід на суспільство, цей процес неминуче обертається кризою.

Відомий англійський дослідник А. Тойнбі (1889-1975) поділяючи зазначені
вище проблеми взаємодії мистецтва та цивілізації, висунув і ряд нових
ідей, серед яких особливий інтерес викликає розгляд відносин між
цивілізацією та мистецтвом, які вчений позначив як “продуктивна
напруга”. З однієї сторони, цивілізація з її пануванням раціональних,
споживацьких, корисливих начал є згубною для художньої творчості, але з
іншої – мистецтво не здається без боротьби, художник шукає нові способи
дії на аудиторію, старається проторити нові шляхи до свого читача,
глядача, слухача, шукає особливі способи художньої виразності, котрі
відгукнулись би в сучасниках.

В XX ст. мистецтво, як ніколи раніше, характеризується інтенсивним
розвитком мови, нових прийомів художнього впливу. Тойнбі схильний
розглядати цивілізацію та мистецтво не як опозиційні начала, але як
“сполучені посудини”, маючи на увазі те, що сама художня культура шляхом
генерування своїх нових можливостей здатна виявляти стимулюючий вплив на
зміну соціального клімату.

Якщо оцінити нові технічні можливості, які помножують багатство виразних
засобів художньої творчості, прискорюють способи поширення художньої
продукції по всьому світу, то ситуація вже не виглядає такою
однозначною. Недоступні раніше технології в сфері звукозапису та
звуковідтворення, відео- та кінозйомка, можливості суміщення в ігровому
кіно епізодів та сцен з неігрового, анімаційного кіно породили зовсім
інші способи побутування і функціонування мистецтва в XX ст. Значно
полегшуються можливості комунікації в сфері мистецтва, необмежена
кількість слухачів, глядачів, читачів сьогодні має можливість вступити в
контакт з класичними творами.

Таким чином, з розвитком цивілізації мистецтво не лише понесло відомі
втрати, але й отримало небачені раніше можливості впливу на масову
аудиторію, формування масових смаків, орієнтацій, ідеалів. Без сумніву,
технічний прогрес по-новому ставить саму проблему сприйняття та
функціонування мистецтва в нових умовах. Наприклад, все більшу тривогу
проявляють спеціалісти, які звертають увагу на те, що людське вухо,
виховане приголомшуючою стихією електронного звучання, вже не здатне
тонко та адекватно оцінити інтонування симфонічного оркестру, виразність
природної вокалізації. Виявляється, що потужна звукова апаратура
нейтралізує здатність слухового сприйняття, котре в класичній музиці
розраховане на дуже тонкі, диференційовані параметри. Разом з тим
А.Тойнбі виразив надію, що весь корпус технічних досягнень цивілізації
може слугувати і цілям духовного оновлення. “Творча меншина” набуває
більших, ніж раніше, можливостей заразити та захопити своїми ідеями
“інертну більшість”. Розумне використання відкриттів цивілізації
дозволить більш гнучко і точно реагувати на “виклики” та “відповіді”
цивілізації та культури.

4. Тенденції розвитку сучасного мистецтва: модернізм та постмодернізм

Найбільш яскраво проблеми сучасного мистецтва виявляються при розгляді
виникнення та функціонування таких напрямків художньої культури як
модернізм та постмодернізм.

Виникнення модерну як зміни світобачення сучасної людини, як нового
ставлення до життя, що яскраво виражається в художній культурі та
мистецтві сучасності пов’язане з новими реаліями, які приніс початок ХХ
століття: розпал класових війн, революції, перша світова війна, котрі
спустошили людську душу, знищили як темні, так і світлі сторони життя,
що в свою чергу призводять до розколотості світу, в якому людина не
може знайти себе. Позбавлення традицій, прагнення до постійної новизни є
наслідком розколотості світу, роздрібленності людського “Я”,
розбалансованності внутрішніх субстанціальних підвалин людського життя.
Таке бачення світу, розколотість, “осколочність” наявні і в художньому
житті.

Модернізм – це внутрішня реакція художника на конфліктність світу, пошук
свого “Я” в цьому роз’єднаному світі. Часто в модернізмі художник
намагається не стільки досягти гармонії форми та змісту, скільки через
розірванність, й навіть якусь потворність, показати внутрішній смисл
відчування світу художником. Людина чуттєво розірвана, тому що світ
розірваний. Мистецтво, яке відображає такий стан людини, митця, також є
розірваним, не відповідає нам в наших пошуках гармонії, не дає нам цієї
гармонії, але, з іншої сторони, такою своєю творчістю, мистецтво ставить
проблему гармонії.

Розвиток модернізму, як спрямування, можливий в постійному
протиставленні традиції. Традиція присутня завжди в модерні, хоча б як
опозиція даному спрямуванню.

Явище модернізму та авангардного мистецтва до сих пір викликає дискусії
у дослідників щодо його ціннісного навантаження, сутності та історичної
виправданості, тих “антропологічних” наслідків, які несе в собі
авангардне мистецтво.

Так, на думку Леві-Строса, авангард виникає як протиставлення,
заперечення класичного мистецтва.

Поділяючи культури на гарячі та холодні, Леві-Строс до гарячих відносить
сучасне західноєвропейське та американське суспільства, котрі постійно
пам’ятають про свою історію, та намагаються ні в чому її не повторити. В
таких суспільствах дотримуються думки про те, що коли твір вже написано,
то не слід його писати вдруге. В холодній культурі, до якої відноситься
більшість традиційних, східних культур, прагнуть відтворювати готовий
текст по можливості в незмінному вигляді. Хоча тут припускається думка,
що кожне нове виконання може вносити свої варіації, але основний набір
стандартних кліше (формул) та схема побудови тексту повинен бути все ж
незмінним. Проте ці традиції вмирають на очах. Авангард же прагне
перетворити культуру на гарячу.

Авангард підриває стару, й достатньо вузьку (з позицій кінця XX ст. –
поч. XXI ст.) картезіанську схему в розумінні сутності людини. Щодо
класичного мистецтва, якому протистоїть авангард, то воно розвивалось в
рамках парадигми, що була чітко виражена Декартом ще у XVII столітті.
Розуміння людяності, гуманізму, культури, що були виплекані на ідеалах
розуму, захопили представників класичного мистецтва й на цьому терені
було створено велику кількість творів мистецтва, які відповідали званню
Людини. Заразом класичне мистецтво через свою образну мову й засоби
вираження компенсувало односторонність та сухість сцієнтизму в духовному
розвитку європейської людини. Потрібно згадати й про те, що класичним
мистецтвом були сформовані й власні принципи, які визначили наперед
розвиток художньої культури. Насамперед це умовність мистецтва, що
дозволяє завжди розрізнити мистецтво та немистецтво, унікальність
художнього твору, яка вбачає головним у творчості художника роботу з
матеріалом та формою; напрямок та стиль, які забезпечують спадкоємність
та історизм в мистецтві. Авангард же відмовився від всього, на що
орієнтувалось класичне мистецтво. Але людина й найважливіша атрибутивна
ознака людської особистості – духовність залишилася однією з основних
проблем авангарду. Більше того, можна сказати, що авангард розширив та
збагатив функціональне розуміння людини новими гранями, поглибив поняття
художності та спадкоємності культур. Й хоча авангард зруйнував зв’язки з
класикою та раціоналізмом в європейській культурі, але в ньому знайдено
те, що пов’язує його з дораціональними міфологічними та іншими формами
ранніх культур, джерела яких знаходимо в Африці, Америці, й інших
регіонах.

Отже, обмеживши інтелект, авангард цілком повернувся до інстинкту та
емоції, безпосередності та спонтанності. Нові модерністи стверджували
культ особливої, спонтанної чуттєвості. Перші кроки цього спрямування,
яке було назване сюрреалізмом, були пов’язані з “звільненням” чуттєвості
художника, творчої душі від традиційних переконань. Розкріпачення
чуттєвості було реакцією на раціоналізм Нового часу, реакцією на
примітивізм та обмеженність здорового глузду “обивателя”.

Класичне мистецтво, зокрема живопис, навіть дякуючи своїй внутрішній
гармонії та стрункості, не могло виразити суперечливісь світу. Й лише з
точки зору норм класичного мистецтва можна говорити “…про аномалії
модернізму, про невідповідність крайніх його проявів самому поняттю
мистецтва”, оскільки для класики модерністське мистецтво беззмістовне.

Проте для послідовних прихильників модернізму властивою є думка, в
відповідністю з якою фігуративні методи та зв’язки мистецтва з формами
життя в ХХ ст. вичерпали себе, що епохи особливого розквіту реалізму
насправді були епохами занепаду. Авангард прагне зруйнувати традиційні
класичні форми, котрі, оскільки є класичними, повинні відтворюватися для
кожного наступного покоління.

Однією з головних тенденцій модернізму стала руйнація образу, як способу
відречення від мистецтва, виходу за його межі. Провадиться думка, що
людина не в змозі усвідомити світ та освоїти його в пластичних образах,
а із сфери плідно діючих традицій виключаються всі реалістичні епохи і
взагалі всі фігуративні явища мистецтва минулого, натомість
впроваджується традиція, за якою творення чи художнє пізнання світу
відбувається лише в сферах модернового мистецтва. Модернізм переосмислює
саме підгрунтя, на якому базується класичне мистецтво.

В рамках модернізму були відкриті та розроблені нові художні методи та
засоби: потік свідомості, коллаж, асоціативний монтаж. Ці стильові
прийоми виявили величезний вплив на розвиток мистецтва минулого
століття.

З кінця 60-тих років XX ст. модернізм починає поступатися своїми
позиціями постмодернізму. Постмодернізмом позначуються нові тенденції,
котрі намітились в культурній самосвідомості розвинутих країн Заходу.
Загальною спрямованністю цих настроїв є боротьба проти канонів та
класичних прийомів.

Головна тенденція постмодернізму – принципова несистематичність, умисний
еклектизм. Його каноном виступає відсутність будь-якого канону.
Постмодерністи розчарувались в ідеалах та цінностях Відродження та
Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність
людських можливостей. Прихильники постмодернізму намагаються залучити
до свого ідейного поля весь досвід світової художньої культури, але не з
ціллю просвітництва, а з метою піддати іронії цей досвід. Іронізм стає
смислотворчим принципом мозаїчного постмодерністського мистецтва.

Загалом до основних рис постмодернізму можна віднести:

принцип “подвійного кодування”, який складається з одночасної орієнтації
на масу та еліту;

звернення до забутих художніх традицій;

стильовий плюралізм (відео, інвайронмент, хепенінг та ін.);

звернення до гротескних типів художньої образності, іронії, ілюзії;

художній експансіонізм, який поширює та ототожнює розуміння мистецтва з
позахудожніми сферами діяльності (екологія, політика, інформатика та
ін.), естетизація історії та науки.

В культурно-естетичному плані постмодернізм виступає як послідовник
авангардизму, повністю стираючи межі між раніше самостійними сферами
духовної культури та рівнями свідомості – між науковим та буденним,
“високим мистецтвом” та масовою культурою.

Постмодернізм закріплює перехід від “витвору” до “конструкції”, а його
визнаними художніми методами стають компіляція та цитування культурних
зразків, колаж.

Постмодерністські експерименти викликали до життя стирання граней між
традиційними видами та жанрами мистецтва.

Для постмодернізму, зокрема поп-арту, характерним є завдання довести
можливість перетворення любого предмету дійсності на предмет мистецтва.
Так, представники поп-арту підставку для пляшок, велосипедне колесо,
пісуар виставляли в якості предметів для естетичної насолоди,
намагаючись цим довести, що красу можна знайти і в повсякденних речах,
предметах побуту.

Так, на думку теоретиків постмодернізму, важливим є не сам предмет, а
його назва, а тому “консервна відкривачка”, яку подано як “умови
людського існування”, набуває статусу твору мистецтва. Адже саме завдяки
назві пробуджується цікавість до представленого предмету й з’являється
бажання висловити думку відносно нього, інтерпретуючи його як витвір
мистецтва. М.Дюшан визначив витвори мистецтва таким чином: “Будь-яка річ
є мистецтвом, якщо вона вирвана з її побутових зв’язків, або якщо я
показую на неї пальцем. Для постмодерніста перевага любого предмету
повсякденності, представленого як витвір мистецтва, в його
оригінальності, справжньості, а зображення предмету художником
розглядається як імітація, копія, що позбавлена оригінальності.

В класичному авангарді та новітньому мистецтві, котре почалося в 60-ті
роки з поп-арту, поставало незалежне мистецтво, пробивалась вільна
творча думка.

Проте настанова, яку вважають постмодерністською, а саме: звертатися до
найширшої аудиторії через засвоєння досвіду всієї світової культури не є
винятковою знахідкою мистецтва другої половини XX ст. Для художника
завжди було значимим бути зрозумілим, навіть в тому випадку, коли він
висловлює особисте, суб’єктивне, як це робить авангардист. Але художник
лише в тому випадку може бути зрозумілим та визнаним людьми, якщо він в
тій чи іншій формі звертається до людей. Як показав постмодернізм, таких
форм є дві. Це коли художник говорить про загальнолюдські цінності
цілком від себе, виражаючи свою оригінальність через художню форму та
матеріал того чи іншого виду мистецтва. Це є позицією класики та
раннього модернізму. Й, коли про ці ж цінності, художник промовляє
цитатами, речами з вулиці, сценами з життя. Це є позицією постмодернізму
та близького до нього мистецтва.

Контркультура XX ст. – це ті ж факти нового, некласичного типу, які або
захоплено приймаються, або захоплено ігноруються. Навіть якщо
контркультуру в цілому і неможливо розглядати в якості фундаменту
майбутнього мистецтва, та все ж вона дала можливість по-новому поглянути
на традиції класичного мистецтва, виявила засади для формування нових
традицій, повернула обличчям філософів та мислителів до художніх
традицій ранньої та сучасної культури Сходу. Постмодерністська естетика
поступово реабілітує нюх, дотик та смак – так звані нижчі почуття
порівняно з кольором та звуком. До переживання мистецтва в усьому
спектрі людської чуттєвості додається розгорнута уява та інтуїція. А
збагачення чуттєвості через сферу мистецтва може піти двома шляхами:
шляхом нових технологій, які подвоюють та потроюють ефективність чуття
та шляхом подальшого вивчення екстрасенсорних здібностей людини.

***

Таким чином, художня культура є важливим складником сукупної культури
людства, акумулює духовний досвід попередніх поколінь, в мистецтві
ставить та вирішує проблеми взаємодії людини з самою собою, іншою
людиною, світом, Богом, розширює горизонти людської особистості, шукає
нові форми осягнення людиною дійсності.

Література.

Гвардини Р. Конец нового времени // Вопросы философии. – 1990. – №4.

Гуревич П.С. Культурология. М.: Гардарики, 1999. – 288 с.

Культурологія. Навч. посібник / За ред.І.І.Тюрменко. – Київ: Центр
навчальної літератури, 2004.- 368 с. – С. 315-361.

Культурология ХХ век: Энциклопедия. – Т.1-2. – С.-Пб.: Университетская
книга, 1998.

Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас. // Вибрані твори. К.: Основи, 1994. – 420 с.

Ортега-і-Гасет Х. Дегуманізація мистецтва. // Вибрані твори. К.: Основи,
1994. – 420 с.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь,
1997.

Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний
посібник.- Київ: Центр навчальної літератури, 2003.- 288 с. – С.52-82.

Поликарпов В.С. Лекции по культурологии. – М.: Гардарики, 1997. – 344 с.
– Лекции 23, 24.

Тойнби А. Постижение истории. М.: Прогресс, 1991. – 736 с.

Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник. – К.: КНЕУ,
2003. – 367 с. – С.259-269.

Швейцер А. Культура и етика. – М.: Прогресс, 1973.- 343 с.

Шевнюк О.Л. Культурологія. Навчальний посібник. – К.: Знання-Прес,
2004.- 354 с. – С. 98-121.

Эстетика. Словарь. – М.: Политиздат, 1989. – 447 с.

Ю.Борев. Эстетика. – М.: Политиздат, 1988. – С. 201-209, 275-321.

Основу естетичної цінності складає здатність предметів бути носіями
соціальних та культурних значень. Естетична цінність в естетичному
почутті постає в знятому вигляді як те, що приємне, бажане, те, що
викликає почуття радості, задоволення, насолоди.

Журавлев В.В. Мир художественной культуры. – М.: Мысль, 1987. – С. 29.

Краса – поняття, що відображає естетичні ідеали людини в різні часи.
Пошук краси в оточуючому світі і в самій людині та зображення
прекрасного в творах мистецтва – важлива частина культуротворчої
діяльності людей. Еталони краси та уявлення про красиве в різних
культурах і в різні історичні епохи суттєво відрізнялись один від
одного.

Естетика (від грец. Aesthesis – відчуття, почуття; aesthetes –
здатний відчувати) – галузь філософського знання, що теоретично
досліджує таке ціннісне світовідчуття, котре насамперед характеризується
категорією “прекрасного” й найбільш повно виражається в такій формі
людської свідомості та культурної діяльності як мистецтво. Естетика
вивчає такі форми людськогої свідомості, як естетичне сприйняття та
переживання, естетичний смак та ідеал.

Мистецтвознавство – сукупність наук, що досліджують соціально-естетичну
сутність мистецтва, його походження та закономірності розвитку,
особливості та зміст видового розмежування мистецтва, природу художньої
творчості, місце мистецтва в соціальному та духовному житті суспільства
і т.д. Як система “часткових” наук про окремі види мистецтва ,
мистецтвознавство включає в себе літературознавство, музикознавство і
т.д. В найзагальнішомі вигляді мистецтвознавство являє собою сукупність
трьох субдисциплін: історії мистецтва, теорії мистецтва та художньої
критики.

Див.: Ю.Борев. Эстетика. – М.: Политиздат, 1988. – С. 275-308; Л.
Левчук, О. Онищенко. Основи естетики. – К.: Вища школа, 2000. – Розділи
9, 10.

Эстетика. Словарь. – М.: Политиздат, 1989. – С. 218.

Кривцун О.А. Эстетика. – М.: Аспект Пресс, 2000. – С.286.

Швейцер А. Культура и етика. – М., 1973. – С. 75.

Див.: Тойнби А. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991.

Куликова И.С. Философия и искусство модернизма. – М.: Политиздат,
1980. – С.15.

Деякі дослідники вважають, що постмодернізм починається з поп-арту в
60-ті роки XX ст.

А.С.Мигунов. Vulgar. Эстетика и искусство во 2-й половине 20-го века.
М. – 1991. – С.7.

Поняття контркультура сучасна культурологія використовує в двох
смислах: 1) для позначення соціально-культурних установок, що
протистоять фундаментальним принципам пануючим в конкретній культурі; 2)
ототожнюється з західною молодіжною субкультурою 60-х років, яка
відобразила критичне ставлення до сучасної культури та заперечення її як
“культури батьків”. Контркультура постійно проявляє себе у вигляді
механіму культурних новацій а тому має величезний потенціал оновлення.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020