.

Шпаргалка

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
760 28590
Скачать документ

Шпаргалка

64. Свобода як етична проблема. Відповідальність – необхідний атрибут
свободи.

Однією з найскладніших етичних проблем, які постають перед людиною та
людством, є проблема свободи. Питання значимості свободи, міри свободи
людини в її діях, меж та небезпек свободи етика та філософія традиційно
вирішували з позицій співвідношення свободи та необхідності.

Серед множини конфліктів вибору, перед якими постає людина, одним з
найгостріших та підступних, особливо в дитячому та юнацькому віці, є
вибір між «можна» та «не можна». Ще більш складною проблемою є зіткнення
внутрішнього «хочу» та зовнішнього «треба».

Залежно від того, як легко ми вибираємо між «хочу» та «треба», судять
про волю та ступінь внутрішньої свободи та несвободи. І в цьому
контексті можна виокремити три позиції:

• моральні вимоги сприймаються як зовнішній примус (відсутність
свободи);

• моральні вимоги усвідомлюються як обов’язок (внутрішній примус, який
також робить людину несвободною);

• моральні вимоги зливаються з внутрішніми потребами особистості
(вільний вибір).

Тут варто підкреслити, що навіть вільний вибір, який пов’язаний з
самообмеженням, не означає втрати свободи, а, навпаки, виступає
показником справжньої свободи волі, фактором самоствердження
особистості. Таким чином, моральна свобода— це не просто вибір варіантів
поведінки, а перетворення моральних вимог на внутрішні потреби, на
переконання людини.

Проте в сучасній етичній думці існують підходи, які не ув’язують жорстко
проблему свободи з проблемою необхідності. Людина відповідає за свій
вибір, за те, що приводить до цих (а не інших) її рішень, за те, які
вчинки вона здійснює, якими будуть наслідки цих вчинків для неї самої та
інших людей. Отже, моральна свобода виявляється в умінні:

• робити усвідомлений моральний вибір дій та вчинків;

• передбачувати їх наслідки;

• здійснювати розумний контроль над своєю поведінкою, почуттями,
пристрастями, бажаннями;

• давати їм моральну оцінку.

Досить часто свобода розуміється і трактується як особиста незалежність.
Незалежність сама по собі завжди становила безсумнівну цінність. Так,
якщо в епоху Античності та Середньовіччя незалежність мудреця,
аскета-відлюдника Грунтувалися на самовідреченні, то в буржуазну епоху
незалежність ґрунтується на власності, на володінні грошима. Буржуазна
епоха створює економічні та політико-правові передумови соціального
розкріпачення особистості. Це безумовний прогрес в історії людства, хоча
й в даний період створюються інші, професійні чи консуматорні, суб- і
маскуль^ турні «тенета» закабалення особистості. За певних умов вигідним
. та успішним може стати не незалежність, а конформізм2.

. Критерієм вибору виступає совість, котра є закликом до людини вибирати
себе, знайти себе, бути самою собою. Бути свободним — означає не робити
так, як «чинять та думають всі». Відмовитися від свободи — означає
перестати бути самим собою, перестати бути особистістю, стати «як всі».
Тому людина — якщо вона людина — «приречена бути вільною» (Ж.-П. Сартр).

Разом з тим свобода не стільки факт, скільки можливість — справжнє
завоювання людської особистості, вона повинна досягатися всупереч
перепонам та несприятливим обставинам, з якими ми стикаємося. Бути
вільним — означає завоювати свободу. Навряд чи можна сказати, що свобода
існує, швидше за все, свободи ми домагаємося. В цьому смислі свобода є
проявом людської гідності, самої природи людини, того, що вона собою
являє і на що здатна, долаючи перепони та обмеження.

А домігшись свободи, виявляється, що бути свободним набагато складніше,
ніж відмовитися від неї, адже екзистенціалістське розуміння свободи
вимагає весь час іти проти течії, повставати проти загальноприйнятих
норм, бути «чужим серед своїх». Не кожному це по силах.

Відповідальність є необхідним атрибутом свободи. Особистісна
відповідальність — це прояв свободи персони, вона покликана захистити
суб’єкта як від сваволі, так і від зовнішнього обов’язку.

Залежно від того, перед ким (чим) і за що людина несе відповідальність,
вирізняють такі види відповідальності:

• відповідальність людини перед самою собою. Я роблю вибір і, в
підсумку, «вибираю себе», своє життя, свою долю, а тому несу за неї
відповідальність. Цей вид відповідальності проявляється в наших
сумнівах, почутті провини, страху та ін.;

відповідальність людини за свої конкретні дії та вчинки перед іншими
людьми, особливо якщо зачіпаються їх інтереси;

тут моральна відповідальність (докори сумління, боязнь громадської
думки) досить часто збігається з правовою та адміністративною
відповідальністю;

• відповідальність людини перед світом та людством, яка проявляється (за
термінологією екзистенціалістів) як турбота про світ, викликана тривогою
про нього. Цей вид відповідальності є найбільш складним та важко
ідентифікується, і, як правило, виражається у формулі: «Я відповідаю за
все»’.

Крім того, міра відповідальності залежить також від значущості того, що
здійснюється, для доль інших людей та масштабів рішень, котрі
приймаються.

Рівень відповідальної поведінки суттєво залежить від ступеня
самостійності суб’єкта і, врешті-решт, від ієрархії статусів. Один із
парадоксів відповідальності полягає в тому, що жорсткий та детальний
зовнішній контроль не підвищує якості діяльності, а, навпаки, знижує її.
Такий контроль є ефективним там, де суб’єкт в абсолютно незмінних умовах
виконує найпростіші операції, які не вимагають від нього вибору та
ініціативи. Жорсткий контроль може інтенсифікувати відповідальність, але
лише за рахунок звуження її поля. Суб’єкт відповідає лише за те, що від
нього вимагають, й повністю байдужий до діяльності в цілому та її
кінцевого результату.

Відповідальність постає як індивідуалізація, що розуміється не тільки як
покладання кордонів самому собі, як самообмеження, але й як любовне
розчинення в іншій людині, у світі, в природі;

це здатність свідомо будувати себе та особисті стосунки з ближніми не
тільки на принципах обов’язку, але й на етиці любові2.

У процесі історичного розвитку людства ступінь значимості персональної
та колективної відповідальності людей за себе та за світ невпинно
зростає.

65. Моральні смислі любові.

Любов вважається найпривабливішою моральною силою, однією з
найважливіших життєвих цінностей, найглибшим та емоційно насиченим
відношенням між людьми. Парадокс любові полягає в тому, що одночасно
вона — найпоширеніше, практично всім відоме почуття та, разом з тим,
загадкове, таємниче, • яке не піддається раціональному тлумаченню.

Любов має багатоманітні форми та способи прояву та належить. до
наддинамічної рефлексії почуттів і відношень. Любов постійно
розвивається, змінюючи свою силу, спрямованість та форму існування.
Неправильним є твердження, що любов — це ставлен–,-ня лише до
конкретної людини, до об’єкта любові. Любов — це форма ставлення до
світу в цілому.

Якщо основною ознакою любові є потреба в єднанні з об’єк.том любові, то
це може бути любов до Бога, людини, матеріалі них об’єктів, процесів чи
духовних сутностей. Тобто можна любити батьків, поезію, прикраси чи
шоколад і прагнути отримати те, що любиш, або робити те, що любиш,
насолоджуватися близькістю з об’єктом любові.

Не можна сказати, що любов завжди має однакову моральну цінність, адже
не можна порівнювати любов до матері та любов до цукерок. Але будь-яка
любов має моральну цінність у контексті поведінки людини. (Наприклад,
якщо через любов до цукерок людина готова їх вкрасти, то така любов є
аморальною та соціальне небезпечною; коли ж людина просто отримує
задоволення від солодкого, то таке «уподобання» не вимагає моральної
оцінки).

У сучасному гуманітарному знанні виділяють низку «різновидів» любові’,
які пропонується знати, вміти розрізняти та вибудовувати стратегію та
тактику своєї поведінки відповідно до цього «впізнавання»:

а) материнська любов-турбота, яка має інстинктивне підґрунтя та
характеризується безумовним переважанням «доброзичливості» над
«потягом»;

б) любов-дружба — приязнь одного індивіда до іншого, зумовлена
соціальними зв’язками та особистим вибором;

в) любов-ерос — пристрасне кохання, стихійна і палка жага володіння
коханою істотою, що не залишає місця для жалю чи милості;

г) любов-агапе — потреба в самовіддачі, милостива любов, жадання
любляЧого розчинитися в коханому. Ця вища форма любовного відношення —
любов-самовіддача -— є проявом образу та подоби Божої в людині. «Бог є
любов», він любить людину як своє творіння та свого сина, від повноти
серця, самовіддано та безкорисливо;

д) любов-гра — людина тут нібито грає в любов, і її мета — виграти,
причому якомога більше, витративши якомога менше. Тут немає ані повноти
почуттів, ані справжньої відданості, ані тривоги за себе та за кохану
людину.

е) любов-прагма — любов за розрахунком — коли об’єкт «любові»
вибирається свідомо та цілеспрямовано. Прив’язаність до іншої людини в
цьому разі виникає на підставі вигод, яких від неї очікують. Потяг,
емоція, пристрасть легко підкоряються свідомому контролю. Моральний
зміст практично повністю поглинається утилітарним;

є) любов-одержимість, пристрасний характер якої досягає ступеня манії *
та межує з душевною хворобою. Свідомий контроль тут є мінімальним, і
суб’єкт заради коханої істоти готовий піти на будь-які жертви, навіть на
злочин. Така любов набагато легше, ніж інші види, переходить у
ненависть, щонайменше приховану.

Для любові важливими є не розбіжності та протилежності самі по собі, а
можливість гармонізувати їх, тобто знайти в одному органічне продовження
та доповнення іншого.

У моральному смислі цінність статевої любові полягає в тому, наскільки
вона облагороджує людину, в тому, яким є співвідношення володіння і
дарування в процесі цієї любові. Моральна цінність любові і в тому, що
вона мобілізує всі сили особистості.

Мабуть, ніяке інше з людських почуттів, навіть такі, як справедливість
та совість, не породило стільки різноманітних спроб пояснення, як любов.

Таким чином, у любові однієї людини до іншої концентровано виражена
практично «вся її моральність та культура в цілому».

66. Розкрити і охарактеризувати зміст понять “любов” і ”милосердя”.

Любов вважається найпривабливішою моральною силою, однією з
найважливіших життєвих цінностей, найглибшим та емоційно насиченим
відношенням між людьми. Парадокс любові полягає в тому, що одночасно
вона — найпоширеніше, практично всім відоме почуття та, разом з тим,
загадкове, таємниче, • яке не піддається раціональному тлумаченню.

Любов має багатоманітні форми та способи прояву та належить. до
наддинамічної рефлексії почуттів і відношень. Любов постійно
розвивається, змінюючи свою силу, спрямованість та форму існування.
Неправильним є твердження, що любов — це ставлен–,-ня лише до
конкретної людини, до об’єкта любові. Любов — це форма ставлення до
світу в цілому.

Якщо основною ознакою любові є потреба в єднанні з об’єк.том любові, то
це може бути любов до Бога, людини, матеріалі них об’єктів, процесів чи
духовних сутностей. Тобто можна любити батьків, поезію, прикраси чи
шоколад і прагнути отримати те, що любиш, або робити те, що любиш,
насолоджуватися близькістю з об’єктом любові.

Не можна сказати, що любов завжди має однакову моральну цінність, адже
не можна порівнювати любов до матері та любов до цукерок. Але будь-яка
любов має моральну цінність у контексті поведінки людини. (Наприклад,
якщо через любов до цукерок людина готова їх вкрасти, то така любов є
аморальною та соціальне небезпечною; коли ж людина просто отримує
задоволення від солодкого, то таке «уподобання» не вимагає моральної
оцінки).

Для любові важливими є не розбіжності та протилежності самі по собі, а
можливість гармонізувати їх, тобто знайти в одному органічне продовження
та доповнення іншого.

У моральному смислі цінність статевої любові полягає в тому, наскільки
вона облагороджує людину, в тому, яким є співвідношення володіння і
дарування в процесі цієї любові. Моральна цінність любові і в тому, що
вона мобілізує всі сили особистості.

Мабуть, ніяке інше з людських почуттів, навіть такі, як справедливість
та совість, не породило стільки різноманітних спроб пояснення, як любов.

Таким чином, у любові однієї людини до іншої концентровано виражена
практично «вся її моральність та культура в цілому».

Мораль існує у двох формах: особистісні моральні якості (милосердя,
відповідальність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки
й оціночних уявлень (наприклад, «не вбий», «не вкради», «справедливо»,
«порядно» тощо).

Недопущення несправедливості, з морального погляду, суттєвіше ніж
творення милосердя: зло несправедливості є більш руйнівним для
спільноти, ніж добро милосердя — креативним.

67. Розкрити і охарактеризувати зміст понять “честь і репутація”.

Категорії честі та гідності є відображенням моральної цінності
особистості та являють собою суспільну й індивідуальну оцінку
моральнісних якостей та вчинків людини.

Честь як моральний феномен передусім є зовнішнім суспільним визнанням
вчинків людини, її заслуг, що виявляється в шануванні, авторитеті,
славі. Саме тому почуття честі, яке внутрішньо притаманне особистості,
пов’язане з прагненням домогтися високої оцінки оточуючих, похвали,
слави.

Поняття честі тісно пов’язане з поняттям репутації (від. лат. гериїагіо
— роздум, міркування), що позначає загальну думку, яка складається в
суспільстві щодо морального обличчя певної особи або колективу. Людина
честі повинна піклуватися як про репутацію групи, до якої вона належить,
так і про власну репутацію: чи відповідає вона особисто висоті вимог
честі, що належить їй як члену даної групи1.

Отже, честь — це оцінка з позиції соціальної групи, конкретної
історичної спільноти, гідність — оцінка з погляду людства, його
загального призначення. Не дивно, що почуття честі викликає бажання
піднятися та бути першим у тій соціальній групі, від якої домагаєшся
почестей. Якщо право на гідність людина отримує з моменту появи на світ,
то честь набувається нею в процесі життя. Честь — це те, що людина
повинна завойовувати, чого вона повинна домогтися. Можна не виказувати
людині честі, поваги, однак необхідно рахуватися з її людською гідністю.

68. Поняття “совість”, ”сором” та ”провина”, їх співвідношення.

Мабуть, ніяке інше з людських почуттів, навіть такі, як справедливість
та совість, не породило стільки різноманітних спроб пояснення, як любов.

Критерієм вибору виступає совість, котра є закликом до людини вибирати
себе, знайти себе, бути самою собою.

Совість часто називають іншою стороною обов’язку, більш особистісним
«внутрішнім голосом» моральної дії, внутрішнім регулятором моралі в
цілому, Совість — це здатність до активного самопізнання, самооцінки
особистісного ставлення до оточуючого, до чинних у суспільстві моральних
норм. Совістю ми називаємо моральне почуття, яке дозволяє визначати
цінність власних вчинків.

Совість перебуває в тісному зв’язку з тим, як людина переживає, оцінює
свої вчинки. Чимало ситуацій, коли досить важко відрізнити добро від
зла. Це буває особливо важко, коли йде переоцінка цінностей,
переосмислення історичних подій. Як зазначалося раніше, совість як
внутрішній контролер дуже тісно пов’язана з суспільною свідомістю як
зовнішнім моральним контролером. Але саме через маніпуляцію громадською
думкою відкривається доступ до маніпуляції совістю особистості, особливо
коли особистість є недостатньо самостійною.

Совість — феномен емоційний, вона проявляє себе через глибокі негативні
переживання, самодокори, тривожність і стурбованість людини моральністю
та гуманністю своєї поведінки. Як суддя всього нашого життя совість
виступає через докори сумління — сором за здійснене, за те, що тільки
хотів зробити, за ті наслідки, котрі могли б бути чи були. Це жаль,
співчуття до потерпілого, образа за себе, сором за принижену гідність
(свою чи чужу). Докори, муки совісті — це усвідомлення своєї провини,
усвідомлення аморальності або «недостатньої» моральності здійсненого.
Однак совісність не повинна ставати хворобою, мазохистською пристрастю,
почуттям, що виникає без реальних підвалин для сумнівів у правильності
того чи іншого вчинку. Інакше людина може так захопитися докорами
сумління, що забуде про реальне життя, котре триває.

У давніх текстах совість описується за допомогою понять «обов’язок» та
«сором». Проте на відміну від почуття сорому, коли ми орієнтуємося на
оцінку інших людей, совісна оцінка є самооцінкою, де основним орієнтиром
є «абсолютна» людина, Бог для віруючих людей, людина в найповніших та
найкращих її виявах.

Ми стикаємося лише з відходом від моральних цінностей, недостатком
добра. Провина за це покладається на вільну волю людини. Крім того,
вважав теолог, цю проблему слід розглядати у світових, космічних
масштабах, а не з позицій обмеженої і у часі, і у просторі людини. Тобто
нерідко зло існує лише у людському розумінні.

69. Найважливіші чинники щастя.

У різних суспільствах та культурах, залежно від історичного періоду, на
перший план в розумінні щастя виходять різні блага. Але при всій
розбіжності підходів, вони завжди містять такі чинники як здоров’я,
зовнішня привабливість, матеріальний статок, соціальний статус, особисті
стосунки та індивідуальний розвиток. Слід зауважити, що, на відміну від
простої задоволеності, щастя передбачає оволодіння або стремління до
оволодіння більшістю цих благ. Якщо підсумувати, що ж входить до
складових щасливої людини, то це буде: здоров’я, краса, отримання
великого багатства, а разом з ним і великої свободи дії, високий
соціальний статус і, відповідно до нього, повага співгромадян, гармонія
в любові та дружбі, максимальний успіх у праці та творчості. Кожний з
нас, можливо, навіть не усвідомлюючи, прагне до наявності цих чинників у
своєму житті.

А тому не можна не погодитися з В. А. Малаховим, який по¬дає таку
класифікацію основних чинників людського щастя:

а) задоволення людських потреб;

б) свідомість осмисленості власного буття;

в) цілісність буття;

г) повнота буття;

д) гармонійні стосунки з навколишнім світом ‘.

Ключовою проблемою щастя є проблема його досяжності.

70. Етос, мораль, етика.

В античних трактатах, присвячених музиці, чимало уваги приділялося
музичному «етосові» — спрямованій дії тих чи інших музичних ладів на
психіку слухачів; «Риторики» були присвячені правилам відповідної
вербальної дії. Серед тогочасних текстів особливе місце посідає трактат
«Про величне» (І ст.), в якому аналізується особливий величний тип
ораторської мови і вперше вводиться поняття величного, фактичного як
естетичної категорії. Плотін на основі еманаційної теорії універсуму
розробив чітку ієрархічну систему рівнів краси від трансцендентної
(Єдиного) через ноуменальну до матеріальної і вбачав у вираженні
прекрасного всіх рівнів одне з головних завдань мистецтва.

Напруженість у конфлікті «техносфера — біосфера» посилюється і
стиму¬люється конфліктом у системі «людина — мораль». Коли това¬ром
стають моральні принципи, система безпеки і розвитку у людини не
спрацьовує, вона гальмує.

Дійсність унікальна і неповторна, і моральні нормативи, і цінності
підпорядковуються їй і формуються у процесі її реалізації і динаміки. І
самі моральні принципи людини є фактором творення дійсності. Мотиви,
почуття, переконання спонукають людину до вчинків відповідальних і дій
осмислених, що дуже важливо в умовах глобальної взаємної залежності.

Норми співжиття і поведінки людей на кожному історичному етапі
виробляються філософією моральності — етикою.

У подальшому культуротворчому русі людини особливе значення сьогодні
мають моральні норми та принципи. Саме вони чинять вирішальний вплив на
безпеку людського існування і розвитку. Моральними нормами можна назвати
ідеї і суспільні способи співіснування індивідів.

Етика як моральні правила поведінки людей для їх співжиття і еволюції
має спрямовуватися на досягнення найбільшої користі для окремої людини.
Сюди можна віднести і збільшення тривалості життя, формування активної
життєвої позиції, життєстверджуючого настрою, і найперше це зміцнення
здоров’я. Тобто це кожен бік людського блага

Етика обов’язку конституює людину абстрактну, позбавлену індивідуальних
характеристик, безумовно підпорядковану встановленням.

Термін «етика» має давнє походження. Давньогрецьке слово ethos
означає звичай, характер, стиль мислення. Видатний філософ Аристотель,
автор «Нікомахової етики» і «Великої етики», утворив від іменника еthos
прикметник еthios — етичний, який став позначати певні особистісні
якості — чесність, мудрість, гуманність. Науку, що вивчає достоїнства
характеру людини, Аристотель назвав еticе (етика). Тобто етика як наука
дістала свою назву ще в IV ст. до н. є.

Етику іноді називають моральною філософією. Відомо, що в різних
філософських системах минулого і сучасності акцент ро¬биться на різні
галузі філософії залежно від історико-культурних, суб’єктивних, іншого
роду обставин.

Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її
природи, сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. У
ній осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми
моральності, аналізуються етичні доктрини, які пояснюють природу,
закономірності розвитку, функції моралі, здійснюється аналіз механізмів
моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм,
принципів, понять моральної свідомості.

Етика як наука має свій понятійно-категоріальний апарат. У ній змістовно
розкриваються такі поняття, як «вчинок», «моральний принцип», «моральна
норма», «моральний ідеал», «моральні цінності» тощо.

71. Структура і функції етики.

Структура етики як науки складається з таких розділів:

1. Емпірична, або описова, етика, яка описує та аналізує звичаї,
моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних
груп і спільнот.

2. Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики.

Тут розглядаються походження моралі, її сутність, структура, специфіка,
поняття і категорії тощо.

3. Нормативна етика — це зведення вимог, принципів суспільства і
стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які
відповідають суспільним моральним нормам.

4. Теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує
засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.

5. Професійна етика, яка описує і обґрунтовує особливості моралі різних
професійних груп виходячи зі специфіки їх діяльності.

6. Історія етичної думки, яка аналізує, як поглиблювалося розуміння
природи моралі, її призначення, суспільних функцій, закономірностей її
розвитку і функціонування протягом історії людства.

У вирішенні своїх завдань етика взаємодіє не тільки з філософією, а й з
психологією, особливо тоді, коли йдеться про аналіз моральних почуттів,
їх роль у духовних пошуках людей. Традиційним є зв’язок етики з
богослов’ям і релігійною філософією, які специфічно розглядають
практично всі проблеми моральної теорії. Походження моралі неможливо
пояснити без звертання до Історії, СОЦІОЛОГІЇ, певною мірою — до
біології. Без звертання до педагогіки і психології неможливо детально
розібратися в моральному світі людської особистості, виявити справжні
мотиви тих чи інших вчинків, дати корисні рекомендації.

Таким чином, відзначаючи, що багато наук розглядають ті чи інші аспекти
морального життя, ми повинні констатувати, що саме етика виявляє
сутність моралі і, відповідно, координує дослідження моралі іншими
науками.

Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її природи,
сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. У ній
осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми
моральності, аналізуються етичні доктрини, які пояснюють природу,
закономірності розвитку, функції моралі, здійснюється аналіз механізмів
моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм,
принципів, понять моральної свідомості.

72. Функції моралі.

Для розуміння сутності моралі не останню роль відіграють ті функції, які
вона виконує. У процесі становлення моралі, її відокремлення у відносно
самостійну сферу культури встановився певний ряд функцій, притаманний
для неї в наш час.

Вихідною вважають оцінювальну функцію. Але вона є характерною не тільки
для моралі, а й для мистецтва, релігії, права, ПОЛІТИКИ ТОЩО, У чому Ж
специфіка оцінювальної функції моралі?

Передусім, оцінка здійснюється через призму особливих понять моральної
свідомості: добро і зло, справедливість, обов’язок, совість тощо, В
моральній свідомості наявне зіставляється з належним. Моральні функції
мають універсальний характер і поширюються практично на всі дії людини.
Цього не можна сказати про право (наприклад, чи можна з позиції
уголовного кодексу засудити безтактність, грубість, неповагу?). Саме так
не завжди доречні політичні оцінки. Певні обмеження існують лише там, де
вчинки здійснюються під тиском, загрозою, під впливом будь-якого афекту
(страх, ревнощі). Нарешті, необхідно відзначити, що моральна оцінка
спирається на моральні переконання індивіда і авторитет громадської
думки.

2. Пізнавальна функція. Вона не має такого значення, як оцінювальна, але
тісно з нею переплітається. Зокрема, коли індивід оцінює вчинки інших
або свої власні, він неминуче отримує певне уявлення про внутрішній світ
як свій власний, так і інших людей. Коли мораль дає оцінку моральному
стану суспільства, вона відкриває нам, в якій мірі дії держави
відповідають вищим загальним цінностям. Крім того, треба мати на увазі,
що моральні якості є необхідною умовою будь-якого пізнання. Учений, що
страждає на необ’єктивність, схильність до обману, до надмірної
заздрості, може викривити результати досліду.

Певна річ, необхідно пам’ятати, що пізнавальна функція моралі
здійснюється інакше, ніж пізнання в науці. Моральне пізнання спирається
на почуття, віру, інтуїцію; в науковому домінує розум.

3. Світоглядна функція. Як ми вже зазначали, мораль не може бути зведена
до простих норм. Вона має обґрунтовувати, «виправдовувати» ці норми,
вказувати, в ім’я чого вони повинні виконуватись, тобто моральна
свідомість неминуче виходить на вищі цінності, на сенсожиттєві питання.
Але для вирішення цих питань дуже важливо визначити місце людини у
світі. А останнє неможливо без уявлення про світ у цілому. С. М.
Булгаков зазначав, що людина для того щоб зрозуміти саму себе, повинна
знати, «що ж являє собою наш світ у цілому, яка його субстанція, чи є в
ньому будь-який сенс і розумна мета, чи мають будь-яку ціну наше життя і
наші діяння, якою є природа добра і зла тощо».

Уявлення про світ у цілому (світогляд) неможливо скласти тільки з
висновків науки. Наукова картина світу і світогляд — це зовсім не одне й
те саме. Світогляд формується не тільки на засадах знань, а й охоплює
складну гаму почуттів, являє собою своєрідний образ світу. У моральній
свідомості (перш за все у моральній філософії) формується СВІТОГЛЯД
через призму спеціальних понять Світ розгадаєш добрим або злим,
упорядкованим або хаотичним тощо. Від характеру уявлення світу зжить
вирішення питань про сенс життя і щастя людини, розуміння природи добра
і зла, справедливості тощо.

4. Виховна функція – одна з найважливіших функцій моралі.Без процессу
виховання – безперервного, інтенсивного і цілеспрямованого — неможливе
існування суспільства, неможливе й становлення окремої особистості. І
стрижнем цього процесу є виховання моральне, бо саме воно формує базові
якості людини, залучає до вічних, глибинних людських цінностей. Мораль
привчає людину дотримуватися правил поведінки, виховує здатність
керуватися ідеалами добра, істини, прекрасного, вічного, обирати
відповідну лінію поведінки, самовдосконалюватися, тобто формує певний
тип особистості з її загальною і моральною культурою. Моральні погляди
на мету, сенс життя, розуміння людського обов’язку, відповідальність
перед іншими людьми, оволодіння моральною культурою спілкування, почуття
гідності, честі формуються і викристалізовуються у процесі виховання та
діяльності, тобто соціалізації.

5. Функція гармонізації людських і суспільних відносин.

У сучасному суспільстві, особливо диференційованому, у різних соціальних
груп (етнічних, професійних, територіальних), політичних угруповань,
різних громадських об’єднань, особистостей, що до них належать, існують
власні інтереси, які не тільки сходяться чи розходяться, а й нерідко
бувають протилежними, непримиримими, що призводять до суперечностей у
соціальній практиці, аж до антагоністичних. Мораль разом з іншими
формами духовного життя і соціальними інститутами через свої цінності,
механізми знаходить шляхи примирення, залагодження, зняття суперечностей
заради єдності, цілісності суспільства відповідно до ідеалів добра,
справедливості, гуманізму.

6. Регулятивна функція є своєрідним синтезом усіх інших, бо завдання
моралі в першу чергу полягає у спрямуванні помислів і дій окремої
людини. Але, як відомо, регулює поведінку індивіда не тільки мораль, але
і право, релігія, мистецтво, політична свідомість тощо. Однак саме
мораль надає людині найбільш важливі, глибинні орієнтири, саме моральні
цінності виявляються центром усього духовного світу особистості і
впливають на її політичні позиції, на ставлення до існуючого права
(правосвідомість), на оцінку тих чи інших релігійних учень або витворів
мистецтва.

Специфіка регулятивної функції полягає у такому. По-перше мораль
регулює практично усі сфери життєдіяльності людини (чого не можна
сказати про право, економічну свідомість, політику). По-друге, мораль
ставить людині максимальні вимоги, вимагає від неї «рівняння» на
моральний ідеал, який сам по собі є недосяжним, По-третє, регулятивна
функція моралі здійснюється, спираючись на авторитет суспільної думки і
на моральні пе¬реконання (передусім — совість) людини.

Виокремлення соціальних функцій моралі є дещо умовним.У реальному житті
вони злиті, нерозривні, доповнюють одна одну, діють у єдності. Мораль
одночасно і орієнтує, і регулює, і оцінює, і виховує людину. У
цілісності функціонування виявляється унікальність її впливу на життя
людини, спільноти, суспільства.

73. Особливості етики як науки.

Етика як наука має свій понятійно-категоріальний апарат. У ній змістовно
розкриваються такі поняття, як «вчинок», «моральний принцип», «моральна
норма», «моральний ідеал», «моральні цінності» тощо. До етичних
категорій належить «добро» і «зло», «обов’язок» і «совість», «честь» і
«гідність», «справедливість» і «відповідальність», «моральний вибір» і
«моральний конфлікт», «сенс життя» і «щастя», «товариськість», «дружба»,
«любов» тощо.

Етику іноді називають моральною філософією. Відомо, що в різних
філософських системах минулого і сучасності акцент ро¬биться на різні
галузі філософії залежно від історико-культурних, суб’єктивних, іншого
роду обставин. У цілому ряді філософських шкіл (Епікур, Сократ, стоїки,
релігійна філософія) акцент робився саме на моральну філософію, що, як
небезпідставно вважалося, вінчає життєву мудрість. М. Бердяєв відзначав:
«Етика є завершальною частиною філософії духу, в ній пожинаються плоди
філософського шляху життя».

У вирішенні своїх завдань етика взаємодіє не тільки з філософією, а й з
психологією, особливо тоді, коли йдеться про аналіз моральних почуттів,
їх роль у духовних пошуках людей. Традиційним є зв’язок етики з
богослов’ям і релігійною філософією, які специфічно розглядають
практично всі проблеми моральної теорії. Походження моралі неможливо
пояснити без звертання до Історії, СОЦІОЛОГІЇ, певною мірою — до
біології. Без звертання до педагогіки і психології неможливо детально
розібратися в моральному світі людської особистості, виявити справжні
мотиви тих чи інших вчинків, дати корисні рекомендації.

Таким чином, відзначаючи, що багато наук розглядають ті чи інші аспекти
морального життя, ми повинні констатувати, що саме етика виявляє
сутність моралі і, відповідно, координує дослідження моралі іншими
науками.

Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її природи,
сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. У ній
осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми
моральності, аналізуються етичні доктрини, які пояснюють природу,
закономірності розвитку, функції моралі, здійснюється аналіз механізмів
моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм,
принципів, понять моральної свідомості.

74. Дескриптивна, нормативна, теоретична етика.

В етиці як теоретичній дисципліні поступово стали виділятися два роди
проблем. Один рід проблем зв’язаний з нормами, принципами,
цінностями, тобто з їхнім визначенням, аналізом, із проблемами їхнього
формування, виховання і т.д. Цими питаннями займається нормативна
етика. Саме нормативна етика дає нам специфічне моральне знання, для
сприйняття якого важливі як діяльність розуму, так і почуттів, інтуїції,
тобто «діяльності серця», як подібна діяльність визначається в
російській етиці . Це знання часте може не сприйматися чисто
рассудочно, тому «утворені» люди можуть виявитися більш дурними в
моральному змісті, ніж «прості», але чуйні серцем люди.

Моральне знання, таким чином, передається в різній формі, а не тільки в
сугубо понятійної, наукової. Воно може передаватися в притчах, нормах,
прислів’ях, казках, билинах, міфах і т.п. Не випадково нові
представлення про добро і зло Господь Ісус Христос передав у формі
притч. Особливу роль у нормативній етиці грає проповідь як специфічна
форма передачі морально-нормативного змісту. Ця форма давно оцінена по
достоїнству церквою, але може бути і світська проповідь.

Другий рід проблем в етиці – це власне теоретичні питання про сутність
моралі, про її походження, закони розвитку і т.д. Даними питаннями
займається теоретична, чи дескриптивна, етика. Дана етика найбільшою
мірою наукоподібна, її мова більш наукоподібна, формалізований, чим у
нормативній етиці. Безсумнівно, що ці два різновиди етики діалектично
взаємозалежні.

75. Естетика як наукова дисципліна, її структура та функції.

Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її
різноманітними складовими: природою, суспільством, людиною та її
діяльністю в усіх життєвих сферах. Усі естетичні почуття, переживання,
естетична насолода виступають як вияви естетичного ставлення до
предметів або явищ дійсності. Різні естетичні відношення, які виникають
у людини, соціальної групи, суспільства до дійсності належать до
загального поняття «естетичне». Природу естетичного вивчає наука
естетика.

Одним з основних питань, що вивчає естетика, є питання про мистецтво.
Естетика досліджує загальні закономірності розвитку мистецтва, які
виявляються у його різновидах. Вона вивчає процес художньої творчості,
її суб’єкт та засоби творення; процес художнього сприйняття мистецтва,
тому що мистецтво існує у системі художник — мистецтво — споглядач, або
художня творчість — мистецтво — художнє сприйняття. Саме тому предмет
естетики охоплює такі проблеми, як художнє сприйняття, художня оцінка,
художні засоби, художній смак.

Естетика вивчає ціннісне ставлення людини до явищ буття, яке може бути
прекрасним, потворним, сатиричним, гумористичним, трагічним, комічним,
піднесеним та ін. Вона досліджує закономірності естетичної діяльності
суспільства, закономірності естетичного сприйняття людиною дійсності.
Інакше кажучи, естетика розглядає суб’єкти творчості та сприйняття
(художник, публіка), об’єкти творчості, засоби, процеси і результати
естетичності й сприймання. Таким чином, усі питання, названі вище,
складають предмет естетики.

Естетика — філософська наука, яка народилась у надрах філософії, вийшла
з неї і зберегла міцні зв’язки з нею. Вона вивчає найбільш загальні
закони розвитку мистецтва та розмаїття естетичного ставлення людини до
світу, тоді як філософія розкриває найбільш загальні закони природи,
суспільного розвитку та мислення.

Зрозумілим є те, що до естетики не можна ставитися як до певного набору
повністю сформованих знань. Як і будь-яка наука, естетика, розвиваючись,
постійно уточнює свій предмет, змінює акценти, відгукуючись на ті або
інші запити суспільної практики, іноді навіть повністю переглядає свої
основи. Щодо предмета естетики слід зазначити, що він не виноситься
учасниками дискусій (які періодично виникають) за рамки того, що ми
зазначили вище, тобто сфери естетичного відношення людини до
навколишньої дійсності. Перебуваючи у практичному відношенні до них,
вона навчилася знаходити і в природі, і в суспільному житті різноманітні
естетичні цінності, підходити до всього, що її оточує, з естетичною
мірою, змінювати світ за законами краси. Естетика, відтворюючи цей
процес у системі типологічних понять, критеріїв, принципів, є наукою про
найбільш загальні закономірності естетичного, в тому числі художнього,
освоєння людиною дійсності.

Позиції більшості авторів з цього питання в основному збігаються, хоча
при розгляданні визначень можна виявити ті чи інші різноманітності, які
є не розходженням думок по суті, а скоріше просто термінологічними
пристрастями.

Перетворившись на самостійну науку, естетика продовжує застосовувати
весь категоріальний апарат науки філософії; запозичує такі поняття, як
буття, свідомість, діяльність, зміст, форма, сутність, явище, причина,
наслідок; використовує філософські закони та ін. Взаємозв’язок естетики
і філософії полягав у тому, що теоретичні принципи і науковий метод
естетики залежать від світоглядних позицій, методологій, філософської
концепції конкретного філософа або певного філософського напряму.
Методологія естетичних досліджень, яка пов’язана з вирішенням головного
питання філософії — відношення мислення до буття, зумовлена специфікою
діалектичного чи метафізичного підходів. Саме своєрідністю
методологічних основ визначається своєрідність естетичних концепцій.
Отже, виникнення і розвиток естетичних ідей відбувалися у межах
філософії і відбивали загалом ті суперечності, які були властиві історії
філософської думки.

Естетика пов’язана з усіма гуманітарними науками. Сформувавшись як
частина філософії, естетика активно співпрацювала з етикою. У цих наук
загальна спрямованість на людину як на своєрідний об’єкт
морально-естетичного аналізу і носія творчого потенціалу.

76. Історія формування та розвитку естетики

Головною рисою уявлень про природу естетичного відношення античної доби
було те, що ця проблематика вирішувалася переважно в онтологічній сфері
і прямо співвідносилася з космоло гією. У теоріях мистецтв домінантою
було поняття мімесису (зображення, імітація, уподібнення). Ще однією
важливою особливістю давньогрецької естетики є те, що цінності
естетичного та етичного характеру мисляться у єдності. Для
характеристики естетично досконалого античність утворила специфічну
категорію «калокагатія», у якій естетично та етично прекрасне збігаються
— естетично прекрасне сприймається водночас і як моральне у своїй
основі, тобто як осереддя усіх досконалих якостей, включно з істиною,
справедливістю тощо. Таким чином, сприйняттю античної людини була
властива цілісність, яка «оптично суміщала» чуттєвий, тілесний компонент
прекрасних предметів з високим духовним та символічним зміс¬том, а
прекрасне як об’єктивну властивість, задану самою природою, з прекрасним
як суб’єктивним переживанням задоволення. Не знало античне мислення і
розподілу художньої свідомості на масову та елітарну: виражальні засоби
мистецтва були загальнозрозумілими. Перше розвинене вчення про природу
естетичного досвіду виробили учні та послідовники Піфагора. Осмислюючи
всесвіт та місце людини в ньому з математичних позицій, вони дійшли
висновку, що космос організований за принципом музичної гармонії, та
ввели поняття музики небесних сфер. Основу етичного вчення Платона
становить його онтологічна модель модель, згідно з якою дійсним світом є
світ граничних сутностей — ідей, а реальність, з якою має справу людина,
виступає відбитком, більш-менш вдалою (чи невдалою) копією цієї
божественної реальності. Художня діяльність, у свою чергу, є лише
уподібненням, імітацією, тінню цієї першої реальності, Тобто творіння
художника — суть ні що інше, як тінь тіней, імітація імітації.

77. Розкрити та охарактеризувати зміст поняття “катарсис”, ”мімесис”,
”калакогатія”.

Катарсис-від грец. Очищення. Термін давньогрецької філософії та естетики
для позначення сутності естетичного переживання, пов язаний з
піфагорійською практикою застосування музики для очищення души від
пристрастей.

Мімесис (зображення, імітація, уподібнення). Це поняття вперше
зустрічається у піфагорійців. Мімесис має головно пізнавальне значення.
Платон вважав його абсолютним збігом ідеї, до якої уподібнюється річ, та
матерії, яка уподібнюється ідеї, у речі. Аристотель розглядів
уподібнення як процес становлення першообразу в образній реаль¬ності, у
Плотіна мімесис — універсальний принцип організації космосу та окремих
самостійно існуючих ієрархій. У Цілому давньогрецька філософія,
тлумачила мімесис як всезагальну моделюючу систему для всіх речей, що
утворюють світ, а людину наділяла здатністю пізнавати деяку
першосутність, одержувати від цього задоволення та творити нову
символічно-предметну структуру, подібну до тієї, що існує в ідеальному
бутті.

Калокагатія- термін античної естетики, гармонічне поєднання внутрішнього
і зовнішнього образів. Для характеристики естетично досконалого
античність утворила специфічну категорію «калокагатія», у якій естетично
та етично прекрасне збігаються — естетично прекрасне сприймається
водночас і як моральне у своїй основі, тобто як осереддя усіх досконалих
якостей, включно з істиною, справедливістю тощо.

78. Моральні норми і цінності християнської етики.

Однак культура античності відрізнялася досить широкими погля¬дами на
людину, припускала існування різних думок про світ і людину в ньому.
Християнський світ, особливо в перші століття свого існування, досить
жорстко піклувався про «чистоту віри». В етичних дослідженнях християн
панував теоцентризм, тобто все розглядалося через призму ставлення до
Бога, перевірялося на пред¬мет відповідності Святому Письму, постановам
соборів. Так формувалося нове розуміння людини. У Нагарній проповіді
Христа стверджуються як найважливіші чесноти такі якості: смирення,
терпіння, покірність, лагідність, милосердя і навіть любов до ворогів.
Значне місце у християнській етиці посідає така доброчинність, як любов
до Бога. Взагалі саме поняття любові онтологізується: «Бог є любов».
Таким чином, у Середньовіччі у масовій свідомості закріп¬лювалися нове
бачення людини, нові підходи до вирішення вічних моральних питань, до
повсякденної моральної поведінки індивіда. Варто відзначити ще одну рису
християнського вчення, яка у Давньому світі великого поширення не
набула, — це ідея загальної гріховності і необхідності масової покути.

Позитивним слід вважати посилення особистісного аспекту в моральному
вченні християнства, яке зверталося до кожної людської особистості
незалежно від її соціального статусу і стверджувало рівність усіх перед
Богом. Посиленню особистісного аспекту сприяв і образ Христа —
боголюдини, надособистості, що пройшов земний шлях і постраждав за гріхи
кожної людини.

79. Діалогічне спілкування.

Діалогізм – здатність суб’єкта сприймати і враховували
правомірність, внутрішню обгрунтованість не лише власної
думки, а й інших способів міркування і висловлювання. Діалогічна

етика – тип етики, що вивчає особливу форму людської
взаємодії і міжособистісних відносин, комунікативну діяльність.
Історія людства дає безперечні докази визначального
впливу суспільних, загалом міжлюдських стосунків на характер
розвитку особистості, напрям її самореалізації, формування її
духовного світу. Процеси спілкування мають фундаментальне значення для
всього розвитку людської цивілізації, як і для кожної окремої
особистості.

К.Маркс звертав увагу на загально цивілІзаційний вплив
матеріально-практичних підвалин спілкування.

У межах етики, людське спілкування, комунікація постають не лише темою
спеціального розгляду, а як методологічна парадигма дослідження широкого
спектру проблем. „Спілкування”, „комунікація”, „діалог”, вживають як
синоніми, але між ними є певні відмінності, істотні з точки зору
морально-етичного змісту цих понять.

Комунікація у вузькому сенсі є суто інформаційним процесом, тобто
передаванням тих, чи інших повідомлень. Спілкування – здатне набувати й
практично-матеріального й духовно-інформаційного, а насамперед,
ціннісно-людського характеру. Діалог – ближчий до спілкування, є його
істотним різновидом. Умовні типи спілкування: етикетний, діловий,
товариський, приязний, інтимний, спілкування із самим собою. Принципи
морального спілкування: рівність, любов, співчуття, альтруїзм, повага,
толерантність, вміння вислухати, тактовність, довіра… Принципи
аморального спілкування: егоїзм, користь;, вигода, помста, неповага.

80. Категоричний імператив Канта. Назвати три основні формули
кантівського категоричного імперативу.

Людина, яка не може робити вчинки за своїм вибором, втрачає звання
людини, вона стає приналежною іншій людині, її річчю (Е. Кант).

Кант стверджує, що воля — це здатність розумної істоти самій
встановлювати для себе необхідний і універсальний закон, Але який
одночасно був би законом для всього людства, законом за¬гальним.

Тобто це всезагальна моральна цільова установка, яка не суперечить
суб’єктивному індивідуальному принципу волі (категоричний імператив).

До найдавніших моральних уявлень людства належить золоте правило: «Якщо
хочеш, щоб тобі не чинили зла, не роби і ти зла», «Стався до людей так,
як ти хочеш, щоб вони ставились до тебе» (Конфуцій, Біблія, Кант).

Цей моральний принцип є актуальним і для нинішньої людської цивілізації.

Ідеї поступового еволюцыйного прогресу, розсудливості й моральності
мають привести до розвитку позитивних можливостей людського роду.

Криза сучасної цивілізації початку третього тисячоліття викликана
різними причинами. Це не лише економічні, екологічні, соціальні, про які
йшлося. Це й демографічні, наукові, демократичні, і найбільшою мірою
морально-етичні чинники. Це і протиріччя між технологічними досягненнями
і моральною поведін¬кою, між силою розуму і безсиллям власних вчинків.
Вивчаючи етику Канта, ми і сьогодні усвідомлюємо необхідність
спрямування практичного морального розуму і моральної дії на здійснення
природної і моральної досконалості людини. І хоч її ідеал весь час
віддаляється, моральність, моральна культура є духовним життєдайним
джерелом перетворення (розвитку), формування і Людини, і людської
цивілізації.

Для втілення моральності, формування її засад у кожного народу є багато
чинників. Найдостатніші й найпереконливіші з них — це система: сім’я,
школа, вища школа, ланка постійної самоосвіти, морального
самовдосконалення, наука, література, мистецтво.

Людина самоцінна, — стверджував Е. Кант. Будуючи з нею моральні
відносини, не слід думати лише про власну вигоду. Людина не повинна
служити лише засобом для досягнення благород¬них, але аморальних цілей.

У політиці, державній діяльності часто людина використо¬вується лише як
засіб для досягнення певних цілей (інколи корисних).

Візьмемо історію будівництва міста Санкт-Петербурга. Воно відіграло
велику роль для зміцнення Російської імперії, але дуже дорогою ціною,
життям десятків тисяч українських козаків. Відбірні козацькі полки
направлялися на вірну смерть.

З одного боку, зведення міста, вікна в Європу — добро, але ціна __ зло і
прокляття віковічне. Цей історичний факт стверджує: до людей треба
ставитися, враховуючи їхні права, інтереси, самоцінність,
самодостатність.

Проблема засобів у досягненні приємних цілей вирішується, коли і засоби
їх досягнення, і дії людей є приємними (Г. Спенсер). Гасло «Мета
виправдовує засоби» не має права на втілення. Адже негідні засоби
змінюють і саму ціль. Особливо це стосується насилля над волевиявленням,
свободою людини. Насилля завжди розглядалось як руйнівне начало.

81. Норма як елемент моральної свідомості. Моральна норма від лат.
начало, правило, взірець – є елементарною формою моральної вимоги,
певним взірцем поведінки, що відбиває усталені потреби людського
співжиття та має обов’язковий характер. Нормою називається ще й певний
середній випадок або показник; певна усталена риса того чи іншого
об’єктивного масового явища або процесу.

Норми стосуються конкретних виявів чи сторін людських поведінки і
стосунків. Характеру морального і нормативу можуть набувати як позитивні
норми —що зобов’язують людину до здійснення певних вчинків так і
заборони, що накладаються на відповідні діяльні волевиявлення людини.
Перші норми моралі увійшли у людську свідомість у формі заповідей (норм,
відносно яких існує переконання, що вони походять від певного
авторитету). Інші, суто ситуаційні моральні норми межують з правилами
етикету й зовнішньої культури поведінки.

Типи моральних норм: заборони і взірці. Моральні норми мають
спільні рисі оперативність, здатність до універсалізації,
нормативність, ціннісність, оцінювальність.

Мораль має дві сфери: моральну практику і моральну свідомість.

82. Стиль бароко.

Ірраціонально-духовний напрям імпліцитної естетики розвивається як
опозиційний по відношенню до надто раціоналізованих аспектів естетики
Відродження, класицизму та Просвітництва. Для естетики бароко (її
розквіт припадає на XVII—XVIII ст. — цей термін уведений у кінці XIX ст.
і походить від італійського Ьагоссо, що означає вигадливий) характерні
напружений динамізм, експресивність, драматизм, легкість і свобода
духовних потягів, нерідко певна екзальтованість образів, ускладненість
художньої форми, аж до естетичної надлишковості та абстрактної
перевантаже¬ної декоративності, відсутність будь-якої нормативізації,
гранична емоційна інтенсивність, підвищена акцентація на ефектах
неочіку-ваності та контрасту. На противагу класицизму теоретики естеТИКИ
бароко, спираючись на трактат Декар «Пристрасті душі»(1649) розробили
теорію афектації стосовно до мистецьких творів, вони систематично
вивчали можливості засобів художньо-емоційного вираження,
візуально-символічні потенції емблеми та маски, художні прийоми
збудження релігійного благоговіння, поетичного здивування, почуттів
величності та страху.

83. Табу і сучасні моральні норми.

У подальшому культуротворчому русі людини особливе значення сьогодні
мають моральні норми та принципи. Саме вони чинять вирішальний вплив на
безпеку людського існування і розвитку. Моральними нормами можна назвати
ідеї і суспільні способи співіснування індивідів.

Це ідеї і правильної, і неправильної поведінки індивідів та їх груп
(верств). З давніх-давен це відображається у традиціях і звичаях. Одні
вчинки, які несуть небезпеку людині (групі), заборонялись, інші,
навпаки, заохочувались. Такі норми, які гарантують безпеку розвитку
людини, увійшли в побут як святині, абсолютні правила

85. Співвідношення моральної і правової регуляції людської
поведінки.

Мораль та право є найважливішими видами соціальної
регуляції.

І мораль і право:1..як форми суспільної свідомості необхідні для
ціннісної орієнтації людини в складному світі міжлюдських стосунків,
допомагають індивіду усвідомити своє місце в них, стати вольовою та
відповідальною особистістю, вказують як поводити себе в різних життєвих
ситуаціях, у стосунках людей між собою. 2. є продуктом цивілізації і
культури, створюються в результаті свідомої діяльності людей, та
Інституцій. 3. відображають рівень соціального та духовного розвитку
суспільства 4. виступають як правила поведінки людей. 5.
зорієнтовані на свободну волю людини та її відповідальність.

Але між ними є суттєві відмінності: 1. мораль є уявленнями людей та
суспільства про моральні цінності та їх мірою, пов’язана з духовністю, є
стійкою „консервативною”, норми моралі формують традиції та звички,
існують у свідомості людей і реалізуються у їх поведінці, мають загальні
принципи та імперативи, виконується людьми виходячи з їх внутрішнього
переконання, громадської думки

а норми права – узгоджена суспільством І підтримана державою міра
соціальної рівності й свободи, виступають як соціальний інститут, форма
: практичного; освоєння буття, формують спеціально уповноважені держанні
органи, мають документальне відображення законодавчих та
нормативно-правових актах, можуть змінюватися суб’єктами права, мають
точні, однозначно визначені приписи, забезпечуються гарантованим
державним механізмом застосування. Вони взаємопов’язані між собою:
Правова дійсність підлягає моральній оцінці. У праві відображаються
моральні погляди людей і суспільства.

86. Прикладна етика та її основні різновиди.

Етика (лат., гр., звичай) -1. Наука, що вивчає мораль. 2. Норми
поведінки, сукупність моральних правил певної соціальної групи.

Існують типи етичних вчень: історія етики і моралі, теорія моралі,
нормативна етика, прикладна етика

Тобто, до прикладної етики відносяться ті, які мають прикладний характер
у практичній життєдіяльності людей: 1. емпірична чи описова етика –
описує, констатує, аналізує норми, звичаї, моральні чесноти
представників різних народів народностей, соціальних груп і прошарків,
різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на
різних етапах його розвитку.

2. педагогічна етика – забезпечує засвоєння індивідами
встановлених моральних зразків поведінки

3. професійна етика – описує й обґрунтовує особливості моралі
різних професійних груп, виходячи із специфіки їхньої діяльності.

4. екологічна етика- описує й обґрунтовує особливості норм поведінки
людини до частини екосистеми та оточуючого середовища;5. етика
громадянська – описує Й обґрунтовує особливості
норм поведінки людини по відношенню до суспільства;

6. етика ділового спілкування- описує й обґрунтовує особливості
норм самостійної професійної етики для менеджерів, підприємців,
інших професій…

87. Основні ідеї елітарної та масової культури.

Масова культура сьогодні – це джерело норм та зразків повсякденної
поведінки, засіб масової психотерапії, що виконує в суспільстві складні
функції адаптації людей до соціокультурних змін.

В сучасному суспільстві особливе місце займає масова і елітарна
культура. Елітарна культура виступає як пошук і твердження особистісного
начала. Вона складна, серйозна, вишукана, має новаторський характер. Її
продукція розрахована на витончену й інтелектуальну еліту суспільства,
спроможну зрозуміти й оцінити майстерність, віртуозність новаторського
пошуку її творців.

Розвиток телебачення спричинив формування нової психологічної структури
естетичного сприйняття творів кіномистецтва. В кінці ХХ сторіччя воно
перетворилося в індивідуальний акт, в атрибут приватного щоденного
життя. Поява персональних комп`ютерів та отримання необхідної інформації
зі всесвітньої INTERNET-павутини ще більше інтенсифікувала динаміку
індивідуалізації суспільства. Посилення процесу індивідуалізації
стимулювало феномен демасифікації масової культури, що і відзначає
Л.Просандеєва. За таких умов “масова” культура не може бути реально
масовою. Тому більш концептуально адекватною є, на мою думку, розуміння
М.Маклюеном масової культури як популярної.

Використання поняття “популярна культура” дає можливість сформулювати
висновок, що масова культура умовах Постмодерну еволюціонувала,
втративши свою “масу”. Вона стала не тільки загальнодоступною всім без
будь-якого винятку, а й більш індивідуалізованою, поступово змінюючи
власну інтерпретацію від “негативно-масовидної” до “популярної”, що
спричинило її розуміння як культури, яка характеризує певний ціннісний
та естетичний спосіб повсякденного життя, особливо у сфері побуту,
комунікацій, розваг, дозвілля.

В Європі “масова культура” (народні розваги, мистецтво жонглерів, мімів,
гістріонів) завжди протистояла культурі офіційній, контрольованій
державою та церквою. В США “масова культура” спершу пропагувала
стереотипи й ідеї офіційної культури, основним регулятором якої стала
реклама. “Масова культура” стала такою невід’ємною частиною культури
американського суспільства, його культурної свідомості, що її вивчення
переважає в системі американської вищої освіти. 56 % курсів США
присвячені вивченню “популярних” видів культури (курси з телебачення,
кіно, реклами, журналістики). В Англії до системи університетської
освіти включаються спеціальні курси, що містять матеріали з культури
кіно, музики, наукової фантастики і навіть футболу.

Використання таких жанрів, як детективний роман, вестерн, мюзикл, фільми
жахів, дає змогу “масовій культурі” створювати світ міфологічних героїв
(супермен, Кінг-Конг, вампір, Спайдермен — людина-павук, Бетмен —
людина-кажан та ін.), нові виміри дійсності, нібито доступні всім. Однак
прагнення до масового охоплення (термін “масова культура” містить у собі
вказівку на масовість даного явища), грунтується не на змістовій, а на
формальній кількісній ознаці. Масовість є не народність, а кількісний
спосіб виробництва та споживання.

Масова та елітарна культура – це феномени, що перетинаються між собою,
це взаємопроникливі елементи культури, які найчастіше не можуть існувати
одне без іншого, а розрізнюються лише оціночним ставлення до них
сучасних дослідників.

Елітарна культура виступає як пошук і твердження особистісного начала.
Вона складна, серйозна, вишукана, має новаторський характер. Її
продукція розрахована на витончену й інтелектуальну еліту суспільства,
спроможну зрозуміти й оцінити майстерність, віртуозність новаторського
пошуку її творців

88. “Золоте правило” моральності.

До найдавніших моральних уявлень людства належить золоте правило: «Якщо
хочеш, щоб тобі не чинили зла, не роби і ти зла», «Стався до людей так,
як ти хочеш, щоб вони ставились до тебе» (Конфуцій, Біблія, Кант).

Цей моральний принцип є актуальним і для нинішньої людської цивілізації.

Ідеї поступового еволюцыйного прогресу, розсудливості й моральності
мають привести до розвитку позитивних можливостей людського роду.

T,U-V V?VFY?[~^Oa///iaaaaaaaaaaaaaaa//iaaaa

&

>

3ховним життєдайним джерелом перетворення (розвитку), формування і
Людини, і людської цивілізації.

Для втілення моральності, формування її засад у кожного народу є багато
чинників. Найдостатніші й найпереконливіші з них — це система: сім’я,
школа, вища школа, ланка постійної самоосвіти, морального
самовдосконалення, наука, література, мистецтво.

90. Моральна культура особистості, від чого вона залежить.

Хоча людська діяльність, як ми бачили, далеко не завжди складається із
вчинків, усе ж саме підхід до неї з точки зору вчинку дає змогу
найчіткіше розкрити її власне моральний аспект. Однією з істотних
проблем, які здавна постають у цьому зв’язку, є проблема співвідношення
цілей і засобів людської діяльності:

Практична суть цієї проблеми доволі очевидна. Часто ж доводиться
спостерігати, як зло постає не стільки з цілей людини самих по собі,
скільки з природи засобів, ужитих для досягнення цих цілей. Загалом як у
політичних. соціальних відносинах, так і в повсякденному житті звичайно
мало хто декларує відверто аморальні, зловмисні цілі, тож моральна увага
до суб’єктів діяльності зосереджується здебільшого саме навколо того, до
яких засобів удаються вони заради досягнення своєї, як уявляється,
доброї й шляхетної мети.

Не менш очевидним е й те, що зазначена проблема має реальні підстави,
закладеш в природі самої людської діяльності. Адже чим більше ми
зосереджені на якійсь практичній меті, тим більшою мірою навколишні речі
постають для нас під кутом зору того, чи здатні вони прислужитися в
досягненні цієї мети, що приковує до себе нашу свідомість і енергію.
Якщо ми в такій ситуації використовуємо той або інший предмет як засіб —
цей предмет неминуче втрачає для нас якусь частку власної внутрішньої
специфіки, починає уявлятися чимось «прозорим», що лише віддзеркалює
світло цілі, якої ми прагнемо досягти, — своєрідним «чарівним ключиком»
до неї.

Разом з тим на це реальне підґрунтя проблеми співвідношення цілей і
засобів нашаровуються різноманітні соціальні, культурні, духовні
обставини, що й зумовлюють її практичну актуальність. Так, уже
елементарної вихованості достатньо, щоб ми, навіть захоплені
непередбаченою потребою зненацька, не стали все ж таки забивати гвіздки
статуеткою античного мислителя. Тим більшої обачливості вимагає
використання в ролі засобу реалій, що безпосередньо стосуються житія
самої людини —як особистого, так і соціального. І. Кант, як пам’ятаємо,
прямо забороняв ставитися до людини тільки як до засобу.

91. Етико-філософське вчення Григорія Сковороди.

Григорій Савич Сковорода народився 22 листопада 1722 р. у селі Чорнухи
на Полтавщині в сім’ї козака. Початкову освіту Сковорода здобув у
місцевого дяка. Пізніше навчався у церковно-парафіяльній школі, яка
знаходилась у його селі. На щастя, Київська академія розчиняла свої
двері перед усіма здібними дітьми, незалежно від майнового стану
батьків. Саме сюди Сава Сковорода направляє у 1738 році свого сина.
Період навчання в академії був для Григорія досить тривалим, майже 20
років. Саме тут він вивчив давньоєврейську, грецьку і латинську мови. що
дало змогу читати улюблених античних і середньовічних письменників та
філософів в оригіналі (Плутарха, Ціцерона, Орігена, Роттердамського
тощо). у Петербурзі, перебуваючи при дворі займається самоосвітою.
Сковорода побував в Угорщині, Словаччині, Польщі і Австрії. Над
розширенням власного кругозору Сковорода займався до останніх днів.

Музичний талант Григорія проявився надзвичайно рано. Змалечку він співав
у церковному хорі. Під час навчання в Києві співав в академічному хорі.
За імператорським наказом Сковороду та ще кількох найобдарованіших
студентів забирають до столиці, щоб співати у придворній хоровій капелі.
У Петербурзі він написав кілька церковних пісень та світських романсів
(«Каждому городу нрав й права», “Ой ти, птичко, жовтобока»). У мандрах
Сковорода також не розлучався з музикою. Він чудово грав на скрипці,
лірі, сопілці, кобзі.

• Філософські: «Чистий можеш буть собою…». У вірші «Чистий можеш буть
собою…». Сковорода висловлює антимонархічну ідею, пророкує загибель
самодержавства. До «вінценосних осіб» він відчував глибоке презирство і
ненависть. Прагненню до загарбання чужих земель і статків автор
протиставляє моральні чесноти, характерні для світогляду трудящих
чистоту серця і душі, «непорочность»і«невинность».

• Божествено-філософськІ: «На Різдво Христове», «На Воскресіння Христа»;

• Сатирично-філософські: Його сатиричні твори з убивчим сарказмом
спрямовані на викриття хижацьких законів тодішнього світу. У своєму
знаменитому вірші «Всякому городу нрав й права…”пам’ятці української
сатири XVIII ст. – Сковорода викриває паразитизм, підлабузництво,
пожадливість, відсутність будь-яких ідеалів, захланність, критикує
тогочасне суспільство та люди, які живуть не за совістю, а заради
багатства й наживи: Панські Петро для чинів тре кутки, Федір-купець
обдурити прудкий, Той зводить дім свій на модний манір, Інший гендлює…

92. Естетичні ідеали епохи Відродження.

Починаючи з доби Відродження у європейській, а пізніше й американській
естетичній культурі стають помітними дві головні тенденції: 1)
нормативно-раціоцентрична (її успадковують класицизм, просвітництво,
академізм, реалізм та техноцентризм), що тяжіє до матеріального,
позитивного, прагматичного,науково-технічного утилітаризму, та 2)
ірраціонально-духовна (її спадкоємцями є бароко, романтизм, символізм),
яка орієнтується на виражені в художній творчості духовного Абсолюту та
духов¬ного космосу. Не виходячи за рамки цілісної християнської
культури, перша лінія ведеться від ідеалізованої Античності, друга — від
ідеалізованого Середньовіччя, Ори цьому Ренесанс та класицизм робили
акцент на ідеалізованому тварному світі, який у їх сприйнятті міг би
відповідати задумові Творця (ідеальні тіла, відносини, ландшафти тощо).
Реалізм і техноцентризм орієнтувалися на реальний стан матеріального
світу, а бароко, романтизм, символізм спрямовували свою творчу інтуїцію
в суто духовні світи, розглядаючи видиму реальність як символ та шлях до
них.

Естетика класицизму (від латинського «зразковий» —’-цей термін було
уведено романтиками в XIX ст. в ході боротьби з класи-цистами) — зразок
рафінованої та свідомо загостреної акцентації уваги на естетичній
сутності мистецтва, доведеної до строгої нор¬мативної системи художніх
правил.

93. Основні види морального зла.

Якщо взяти до уваги емпіричну сторону життя людини, то існуюче у світі
зло може бути розподілено на три види;

1) фізичне, або природне;

2) зло в суспільних процесах;

3) власне моральне зло.

Під фізичним, або природним, злом розуміють природні стихійні лиха,
котрі руйнують наш добробут (землетруси, повіді-, урагани, виверження
вулканів, епідемії та хвороби). Історично природне зло не залежало від
людської волі та свідомості, біологічні та геологічні процеси
відбувалися завжди поза межами людських бажань та дій. Проте і по
сьогодні існують вчення, які стверджують, що саме негативні людські
пристрасті, злоба, гнів, ненависть створюють такі вібрації на тонких
рівнях світобудови, котрі провокують та викликають природні катаклізми.
Тобто духовний світ людей виявляється суттєво пов’язаним з природним
злом. Таку думку поділяє і релігія, котра завжди стверджувала, що
фізичні нещастя, які неочікувано звалюються на людей, — це результат
Божого гніву, і що люди накоїли стільки неподобств, що послідувало
покарання.

Проте в сучасному світі багато явищ «природного зла» виявляються вже
прямо пов’язаними з масштабною діяльністю людини, з порушенням
екологічної рівноваги, балансу. Але природні катаклізми почасти не
залежать безпосередньо від поведінки конкретної людини, її волі.

Зло в суспільних процесах хоча і здійснюється вже за участю людської
свідомості, та багато в чому і поза нею. Так, соціальне відчуження як
прояв соціального розшарування виявляється в зненависті, насиллі,
почутті заздрості, зневаги. Так само й об’єктивне протистояння
інтересів, боротьба за землі, джерела сировини обертаються агресією,
війнами, в котрі багато людей виявляються утягнутими поза власною волею.
Соціальні катаклізми вибухають також стихійно та нешщкшшо, як і
природні, і важке колесо історії безжально проїжджає по тисячах та
мільйонах доль, ламаючи та калічачи їх. У результаті те, що виникає зі
взаємодії та зіткнення багатьох воль, виявляє себе в історичних подіях
як сліпа та могутня сила, яку неможливо приборкати індивідуальними
зусиллями, неможливо відвести від себе. Можна бути зразково моральною,
хорошою, порядною людиною і волею долі виявитися в епіцентрі соціального
зла – на війні, в революції, у рабстві.

Власне моральне зло. Моральним злом називають те зло, яке здійснюється
за безпосередньою участю та за наміром і волею людини. Це зло, що
здійснюється або допускається за вибором самої людини або через
уникнення такого вкрай необхідного вибору у випадку, коли від особи
очікуються певні гуманно налаштовані дії.

94. Особливості моралі як способу опанування світу.

Особливість моралі полягає, по-перше, в тому, що її припи¬си мають
універсальний, загальнолюдський характер і можуть бути застосовані в
різних життєвих ситуаціях, практично всюди, де живе і діє людина.
Останнього не скажеш, наприклад, про норми права, до компетенції яких не
входить досить широкий спектр вчинків (наприклад, запізнення на лекцію,
безтактність тощо). По-друге, моральні норми спираються на авторитет
суспільної думки і на моральні переконання окремої людини. Слід
відзначити, що норм моралі досить багато: від найпростіших, що вимагають
делікатного поводження з оточуючими, до норм-прин-цИПів — поважай
старших, не вбий, не вкради тощо. Однак уявлення про мораль як про
сукупність норм, правил є дещо обмеженим, тому що, по-перше, самі норми
потребують певного обґрунтування, по-друге, в конкретних ситуаціях
вимоги різних норм можуть суперечити одна одній (чи завжди обов’язок
лікаря – говорити всю правду своєму пацієнтові?). Нарешті, треба мати на
увазі, що життєві ситуації можуть бути різноманітними і суперечливими,
що на кожен випадок норми не вигадаєш. Отже, в моральному житті повинні
бути авторитетні орієнтири — вищі цінності, які б і цементували, і
спрямовували моральне життя суспільства і особистості, були б своєрідним
компасом у повсякденній моральній творчості.

95. Філософський зміст поняття ідеал.

З часів Піфагора у понятті «філософія» фіксується прагнення людини до
самовдосконалення, до досягнення ідеалу. Ідеал традиційно включає в себе
три найвищі ,цінності — Істину, Добро і Красу. Філософи Давньої Греції
вивчали начала та закономірності світобудови, а під філософією
розумілась наука взагалі.

96. Моральні цінності людини.

Особливої гостроти і складності на початку третього тисячоліття
набувають глобальні проблеми, з якими людство стик-нулося вперше. Це
проблеми виживання, збереження життя на Землі, безпеки, трансформації
розвитку (подальшого поступу людської культури).

До загальнопланетарних проблем дослідники сьогодні відносять:

1. Проблеми вичерпання енергоресурсів, невідновність таких з них, як
нафта, газ, вугілля.

2. Забруднення викидами виробництва навколишнього середовища, атмосфери
та космосу.

3. Знищення біосфери (всього живого), лісів, запустіння і деградація
ґрунтів.

4. Виснаження водних ресурсів (зникнення тисяч річок, знищення
Аральського моря, початок знищення Байкалу).

5. Зростання населення Землі.

6. Криза моралі.

Чи не найголовнішими у цьому переліку є моральні аспекти глобальних
проблем сучасної цивілізації.

Сучасна цивілізаційна система розвивається принципово не-керовано,
абсолютно випадково і непрогнозовано.

Подальший поступ культуротворення, поступ людства немож¬ливий без
урахування глобальних проблем розвитку моральності й окремої людини, і
людства в цілому, носіїв і творців культури і моральних цінностей.

475 мільярдерів планети контролюють сьогодні фінанси, які перевищують
половину багатств усього людства. І це при тому, що понад 1,5 млрд людей
голодують. Це означає, що прірва між багатими і бідними дедалі
розширюється ‘. Річний прибуток кри¬мінального світу становить майже 2
трлн дол. Все — від грошей до моральних цінностей і принципів — нині
можна купити.

Сьогодні постає питання саме морального аспекту: чи для того Бог виділив
людину з природи, щоб вона, озброївшись мисленням і мовою, свідомістю,
засобами комунікації, а сьогодні й сучасними інформаційними системами та
творчістю, стала жорстоким спожи¬вачем природи? Споживацькі інтереси
протягом тисячоліть закрі¬пили у свідомості людської особистості, у її
моралі агресивну до¬мінанту, яка успадковується за принципом соціального
імпритин-гу. Це стає основною поведінковою (етичною) рисою як щодо
са¬мого себе, так і щодо близьких і всього людства, природи і Бога.

Сучасна постсоціалістична, посткапіталістична і неототалітар-на система
не вирішують жодної проблеми боротьби з бідністю. Саме бідність породжує
вимушену агресивність людини. Напруженість у конфлікті «техносфера —
біосфера» посилюється і стиму¬люється конфліктом у системі «людина —
мораль». Коли това¬ром стають моральні принципи, система безпеки і
розвитку у людини не спрацьовує, вона гальмує.

А саме безпека (фізична, економічна, політична, правова) є найвищою
моральною цінністю сучасності. Фізична безпека гарантує життя кожному,
державі, планеті. Економічна безпека є гарантією добробуту кожного і
життя на планеті. Політична без¬пека гарантує свободу і незалежність
людині, державі, планеті у Всесвіті. Правова безпека гарантує життя за
законами, справед¬ливість, рівність усіх, як перед смертю і Богом.

Дійсність унікальна і неповторна, і моральні нормативи, і цінності
підпорядковуються їй і формуються у процесі її реалізації і динаміки. І
самі моральні принципи людини є фактором творення дійсності. Мотиви,
почуття, переконання спонукають людину до вчинків відповідальних і дій
осмислених, що дуже важливо в умовах глобальної взаємної залежності.

Навіть тваринам притаманні поведінкові аналогії моралі. В необхідні
моменти у них спрацьовують механізми стримування агресії. Це прийняття
загрозливих поз, специфічні акустичні сигнали.

Норми співжиття і поведінки людей на кожному історичному етапі
виробляються філософією моральності — етикою.

Отже, постає питання: що вважати добрим, що поганим? Які критерії
потрібно визначити в епоху глобальних змін? Як ми маємо жити в цей час?
Якими критеріями керуватись, щоб гарантувати собі безпечний розвиток,
співіснування, життя в гармонії з природою?

Слід, очевидно, визначитися: що таке екологія, що ми відносимо до
моральних норм, що є етика, які її основні принципи і норми в сучасному
світі?

Екологією дослідники називають науку про закономірності взаємовідносин
організмів, видів і співтовариств із середовищем проживання. У нинішніх
умовах глобалізації — це комплексний науковий напрям, який вивчає
відносини людини, природи і суспільства, Всесвіту. Можна стверджувати,
що це частина сучасної культури і життя, існування яких взаємообумовлено
і взаємозалежно. Це частина сучасного мислення, мислення космічного, до
якого ми лише розпочинаємо торувати людську дорогу.

Вища моральна інстанція — Бог

Взаємозалежність функціонування людини, культури у Всесвіті

Часткою цього наукового напряму є сучасний гуманізм, гуманізм культури
третього тисячоліття. Його екологічний вимір охоплює і людину, і
людство, і природу, і космос (Всесвіт), і подаль-. шу долю розвитку
людини та її культури.

У подальшому культуротворчому русі людини особливе значення сьогодні
мають моральні норми та принципи. Саме вони чинять вирішальний вплив на
безпеку людського існування і розвитку. Моральними нормами можна назвати
ідеї і суспільні способи співіснування індивідів.

Це ідеї і правильної, і неправильної поведінки індивідів та їх груп
(верств). З давніх-давен це відображається у традиціях і звичаях. Одні
вчинки, які несуть небезпеку людині (групі), заборонялись, інші,
навпаки, заохочувались. Такі норми, які гарантують безпеку розвитку
людини, увійшли в побут як святині, абсолютні правила.

У сучасних умовах глобалізації такими абсолютними правилами на рівні
культури, побуту мають бути правила екологічної поведінки і всього
людства, і окремого етносу, окремої держави, але передусім — окремої
людини. Завдання полягає у поширенні необхідних екологічних знань —
заборон, в усвідомленні (навіть більше), чого не можна роботи, які
вчинки не допускаються у ставленні до людини, до братів наших менших і
до біосфери в цілому. Ці правила мають закріпитися у підсвідомості
кожної людини, сприйматись як архетип колективного несвідомого.

97. Етичні вчення Стародавнього Сходу.

Як відомо, східній культурі притаманні такі риси як міфологічне
відношення до світу, канонізовані стилі мислення і діяльності,пріоритет
традицій, домінування общинної свідомості, що характерно первісному
суспільству.

Спільне для усього давньосхідного регіону міфологічне мислення було
тісною інтегруючою силою. Міф був поставлений на службу деспотичній
східній державі. Міфологічні боги стають втіленням і уособленням нового,
уже не общинного, а державного порядку. Взагалі традиції, міфи,
канонізовані стилі мислення становлять культурну домінанту Сходу.

Слід зазначити й те, що розвиток сільського господарства, ремесла,
торгівлі, державності зумовили виникнення у країнах Стародавнього Сходу
наукових знань, сприяли поширенню освіти. Саме тут вперше була створена
писемність, зародилися фундаментальні та прикладні наукові знання з
медицини, астрономії, фізики, математики, хімії, історії, географії,
правознавства, виникає література, зростає рівень музичного та
образотворчого мистецтва.

Характерною особливістю суспільних відносин в країнах Стародавнього
Сходу було тривале збереження пережитків родового ладу й сільської
общини, що зумовлювало відносний консерватизм суспільного ладу й
культури Стародавнього Сходу. В духовній сфері це, зокрема, знаходило
вияв в абсолютному пануванні релігії і повільному відокремленні від неї
науки. Поруч з цим, внесок, зроблений цивілізаціями Стародавнього Сходу
до світової культури, був величезним. Це були перші по-справжньому
тверді кроки людини на шляху до опанування і осмислення навколишнього
світу та усвідомлення свого місця у ньому.

98. Українська мова – основа культури українського народу.

Говорити про розвиток культури народу і нічого не сказати про розвиток
мови — це все одно, що будувати хату і забути про її фундамент.
Мовознавець Олексій Пінчук підкреслює: наша мова — не лише засіб
спілкування, а й знаряддя, інструмент духовної діяльності людини і
водночас — продукт цієї діяльності (кожен з нас — мовотворець). То ж чи
варто дивуватися нашій «докапіталістичності» в усьому — від рівня
державності та забезпеченості прав людини до рівня духовності та
виробництва і споживання. Вслухайтесь: як ми говоримо? — Отак і живемо.

Мова — не стільки інструмент відтворення, моделювання дійсності, скільки
інструмент творення, моделювання неіснуючої, потенційної дійсності.
Завдяки мові людина мисляча — це насамперед людина фантазуюча. Доки
кентаври, мінотаври, сфінкси та інші слова-міфологеми живуть у художній
творчості — це збагачує нас духовно. Але коли подібні слова-міфологеми
стають основою нашої діяльності — вони завдають шкоди.

Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто
ставала об’єктом впливів різних, часом протилежних культур. У тому числі
— мовних впливів. Через Причорномор’я вона зазнавала благотворних
впливів грецької цивілізації — як античної, так і візантійської. Історія
розвитку української мови — це основа розвитку всієї культури
українського народу.

У 1989 р. українська мова нарешті здобула статус державної мови. Але ще
й сьогодні наша мова потребує захисту не тільки з боку держави, а й
кожного з нас, українців.

Ще тисячі років тому глибоко усвідомлювалася як загальнолюдська функція
(засіб спілкування), так і образна природа слова, його державна вага,
людинотворча місія, а водночас — і нелегка доля.

Протягом багатовікової історії українського народу колонізатори різних
мастей, ідеологи імперій робили все, щоб викорінити слово народу
українського, приректи його на небуття, а разом з ним і сам український
народ.

Багатовікове ярмо підлеглості чужинцям зумовили трагізм долі як народу
українського, так і його слова.

Жорстоку політику денаціоналізації вела польська, литовська, угорська
шляхта. При цьому урядуючі режими могли залишати представникам
української старшини, селам чи містам навіть їхні маєтності, чини,
промисли та угіддя. Але люто, нещадно руйнували школи і храми, нищили
колегіуми та освітньо-мистецькі братства, друкарні й книгарні,
переслідували інтелігенцію, коли вона орієнтувалася на українську
національну культуру та мову. Бо розуміли: доки існує мова — існує й
самосвідомість, народ не може бути перетворений на мовчазного раба.

Величезної кривди українській мові було завдано російським
самодержавством, яке ставило за мету виконання своєї каїнової місії:
створити імперію рабів, у якій би люди, нації, культури — «на всіх
язиках все мовчало». Невдовзі після Переяславської угоди про повну
автономію України було зроблено все, щоб передати владу московським
воєводам і митрополитові, позбавивши Гетьманщину права міжнародних
зносин, збирання податків, прийняття присяги українськими гетьманами і
полковниками. А далі — ще один «логічний» крок: знищення Запорізької
Січі та козацтва — вірних захисників свободи народу, чому передувала
заборона Петром І друкування книжок українською мовою (розгром Київської
та Чернігівської друкарень), а далі й назви «Україна». Могла існувати
тільки Малоросія. Єлизавета, Катерина, інші імператори перетворили
вільних людей у кріпаків, народ, що створив, за словами Маркса, першу в
Європі «християнську республіку» і Конституцію (Пилипа Орлика), у
безмовне, безіменне населення.

Наступні століття ще більше погіршили становище українського народу:
було ліквідовано гетьманство, управління доручалося тільки «вірним синам
Росії», кріпацтво стало нормою не лише політичного,
соціально-економічного, а й духовного життя. Щоб безповоротно обернути
націю в рабство, було видано укази про неприпустимість існування
українських шкіл, театрів, видавництв; зрештою в 1863 р. тодішній
міністр внутрішніх справ Валуєв наказав цензурі не пускати наукових та
народних книжок українською мовою писаних, бо, мовляв, «никакого
особеннаго малороссійскаго языка не было, нет й быть не может». А потім
цілих тридцять літ, від указу 1876 р. українське слово було майже зовсім
заборонене в Росії, щоб українці не розбивали того «одного народу
руського», «одного язика руського».

Під загрозу ставилось існування української нації, мови, літератури, а
тим самим й цілісність людства, гуманістична сутність вселюдської
культури.

Мова, Слово віками були в центрі уваги державних діячів, мислителів,
творців освіти, науки, мистецтва. Бо в Слові бачили найбагатший,
найкоштовніший скарб народу, наймогутнішу, магічно-чарівну (рівну
божественній) і таємничу силу, міра ж володіння Словом вважалася мірою
розвитку, культури, гідності кожної особистості, нації.

99. Мистецтво та його характерні риси.

Мистецтво здатне увібрати і передати всі можливі ситуації взаємодії
людини і світу, всі ситуації взаємин людей, без будь-якого локального
обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні, так і
духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює
дійсність: може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і
ті людські стани, ті види людського реагування на дійсність, які з ними
пов’язані. Величезна роль мистецтва у розвитку людства полягала в тому,
що воно сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Мистецтво ж — за
самою своєю природою і характером впливу на сприймача вимагає від людей
творчості (добудова відкритої моделі, співвіднесення досвіду того, хто
передає і того, хто сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення,
розкріпачення при сприйнятті Таким чином, мистецтво виявилось і засобом,
здатним найкращим чином передавати суспільне необхідну життєдіяльність
за допомогою воскресіння її в індивіді, і засобом, що сприяє
нейтралізації, або навіть певною мірою зняттю зоологічного
індивідуалізму в поведінці. Культурна еволюція з виникненням мистецтва2
— цього універсального механізму збереження і передавання соціальної
інформації від покоління до покоління — набула незворотного і
прискореного характеру. Мистецтво — це самосвідомість культури.
Універсальність мистецтва як засобу збереження життєдіяльності з віками
не тільки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому з’явились
нові види і жанри. Стали різноманітнішими художньо-виражальні засоби, а
це призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо втілити
у мистецтві багатогранніше й досконаліше.

100. Функції мистецтва.

Однією з найважливіших функцій культурних знань є передача соціального
досвіду. Тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним
механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від
епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури,
суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого
попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною
пам’яттю людства, а розрив культурних зв’язки між поколіннями призводить
до її втрати (феномен “манкуртизму”) з усіма негативними наслідками.

Іншою провідною функцією культурних знань є пізнавальна. Вона тісно
пов’язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі
кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності
створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки
воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді
людства. Всі типи суспільств суттєво різняться між собою саме за цією
ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру
увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу.
Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм
у багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші — не здатні
використати пізнавальної функції культури і все ще “винаходять
велосипед”, залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

Регулятивна функція культури пов’язана, перш за все, з визначенням
(регуляцією) різних сторін, видів суспільної і особистої діяльності
людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж
так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших
матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури
спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Ціннісна функція відображає важливий якісний стан культурних знань
людини, суспільства.. Саме система цінностей формує у людини певні
ціннісні потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і
духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури.
Моральні й інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм
відповідної оцінки серед людей.

Отже, як бачимо, генезис культури досить складний і пов’язаний з
історичним розвитком суспільства. Одночасно, є досить специфічними і
культурні знання, які торкаються багатьох напрямків розвитку
суспільства. Однак без культурних знань не можна говорити про
цивілізовану людину, суспільство, не мислимий прогрес майбутнього
людства.

101. Основні стилі мистецтва

Ще одним ґрунтовним поняттям, необхідним для повноцінного аналізу твору
мистецтва виступає поняття “стиль”. Саме слово має давньогрецьке
походження, в давнину означало назву палички для письма. Поступово
значення слова змінювалося, хоча в основі залишилося уявлення про ті
риси, які можуть бути зовнішньо виявлені.

Стиль у мистецтві – це структурна єдність образної системи, зовнішньо
виявлених прийомів художньої виразності, що застосовуються у мистецтві.

Поняття “стиль” використовується для характеристики етапу у розвитку
мистецтва різних художніх напрямків, індивідуальної манери художника. У
цьому випадку поняття “напрям”, “течія” можна вважати синонімами стилю.
Передумовами виникнення стилю виступають особливості історичного
моменту, який переживає суспільство. До деякої міри, можна вважати стиль
у мистецтві своєрідним віддзеркаленням епохи, її “візитною карткою”.

Епоха Просвітництва в культурі ( ХVІІІ ст.) характеризується появою
нових жанрів – драми на початку століття і мелодрами в його кінці.

У всіх великих країнах Західної та Центральної Європи в епоху
Відродження виникають і перші національні літератури – за мовою і своїм
значенням. В Італії фундаторами італ. літератури були Петрарка та
Боккаччо. Проте слід зазначити, що цей процес не у всіх народів
відбувався одночасно. Так, в Україні (кінець ХVIII – початок ХІХ ст.
І.Котляревський), в Росії (пол. ХІХ ст. – О.С.Пушкін).

Подальший розвиток літератури був пов’язаний з особливостями,
притаманними епосі класицизму (ХVІІ – поч. ХІХ ст. ). Для класицизму
характерний поділ на “високі” та “низькі” жанри, поєднання яких
вважалося неприпустимим.

Високі жанри – епопея, трагедія, ода – покликані втілити державні або
історичні події, тобто життя монархів, полководців, міфічних героїв.

Низькі – сатира, байка, комедія – мають зображати приватне, повсякденне
життя осіб середніх верств. Стиль і мова повинні були строго відповідати
обраному жанру (Расін, Буало (Мольєр)).

У кін. ХVІІІ ст. в Німеччині і на початку ХІХ ст. у Франції, а також в
інших країнах виникає напрям, який протиставляє себе класицизму і
отримує назву “романтизм”. Романтики вперше відкрили суперечливість
людської душі, її невичерпність.

Романтики поновили художні форми: створили жанр історичного роману,
фантастичні повісті (Гюго, Жорж Санд)(П.Гулак-Артемовський,
Г.Квітка-Основ’яненко).

У ІІ пол. ХІХ ст. утверджується напрям, що прийшов на зміну романтизму –
реалізм. Кардинальна проблема реалізму – співвідношення правдоподібності
й правди, істини (Ч.Діккенс, О.Бальзак).

На початку ХХ ст. в європейському мистецтві виникають різноманітні
явища, які умовно можна назвати модернізмом. Якщо у всі віки література
була пройнята ідеєю людини, то в сучасну епоху актуалізуються проблеми
співвідношення особистості з космічним і людським універсамом.

102. Мистецтво та основні його різновиди.

Мистецтво – це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за
законами краси.’ Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно
виступає у художньо-образній формі. Образ – це згусток художнього
бачення та переживання, котрому мистецтво надає виразності та художньої
цінності.

Постійно збагачуючи суспільство новими художніми творами, мистецтво
створює “предметну основу” художньої культури. Скільки-небудь суттєві
зрушення в розвитку мистецтва виявляють (прямо або опосередковано,
відразу або з часом) вплив на все художнє життя суспільства.

Мистецтво формує такі якості людини, як уява, творчий підхід до життя.
Дякуючи мистецтву, людина може зрозуміти та усвідомити те, що не в змозі
отримати від власного життєвого досвіду, оскільки в силу
соціально-просторової та соціально-часової обумовленності досвід окремої
людини завжди обмежений.

Сила мистецтва в його цілісному впливі на людину, що обумовлено образною
природою художніх витворів. Мистецво через емоції та переживання змушує
задуматися над тим, щоб не просто “розумно”, але й критично відноситися
до дійсності.

На кожному витворі мистецтва, великому, чи просто талановитому, лежить
відбиток часу. Воно завжди є дитям своєї епохи, продуктом її глибинного
розвитку та певної духовної атмосфери. Великі витвори мистецтва долають
тяжіння свого часу, стають надбанням наступних поколінь. Це можливо
дякуючи тому, що справжні шедеври мистецтва, які уособлюють його
безкінечне сходження, в історично-часовому схвачують загальнолюдське, в
минущому'”фіксують” вічне. Тим самим вони ніби піднімаються над своєю
епохою, над тими соціальними умовами та потребами, котрі були викликані
до життя, й включаються в загальнолюдський фонд художньої культури.

В процесі свого історичного буття мистецтво проявляє себе як рухливий та
гнучкий організм, який виявляє нові творчі грані та аспекти, який
моментально вбирає в себе (і передвіщує) ті ледь помітні рухи в
соціальній психології, поширених стереотипах мислення, ієрархії
цінностей.

103. Історія розвитку мистецтва.

Мистецтво як одна з найважливіших складових культури проявляє себе в
різноманітті конкретних видів художньої творчості, кількість і
складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу.

Вид мистецтва – це реальні форми художньо-творчої діяльності, що
різняться, перш за все, способом втілення художнього змісту, специфікою
творення художнього образу.

Так, наприклад, якщо слово виступає вихідним матеріалом для творення
художнього образу в літературі, то у музиці художній образ формується
через звук, у образотворчому мистецтві – об’ємно-пластичними формами.
Питання про джерело багатоманітності видів мистецтва – одне з
традиційних для естетичної теорії. Кант вважав, що таким джерелом
виступає багатство здібностей самого суб’єкта, Гегель шукав його у
внутрішній диференціації абсолютної ідеї, французькі матеріалісти – у
особливостях матеріалу, яким користуються митці. На сьогоднішній день не
можна вважати цю проблему повністю вирішеною. Зрозуміло одне: критеріями
визначення виду мистецтва не можуть виступати лише засоби виразності або
зміст. Ці критерії пов’язані з характеристикою художньої діяльності в
цілому: предмет зображення, зміст, засоби виразності, форми втілення,
вплив.

Отже, маючи спільне походження та спільні засади, види мистецтва істотно
відрізняються один від одного. Відрізняються матеріалом, з якого
творяться певні художні образи, більшою чи меншою подібністю цих образів
до реальної дійсності, способом передачі образу тощо.

Художній розвиток людства йшов від первісного синкретизму до виділення
окремих видів мистецтв (від злитого в єдине ціле художнього мислення у
давнину відокремились танець, музика, театр, література і т.д.). У
подальшому здійснюється зворотній рух — від окремих мистецтв до їх
синтезу (архітектура вступає в синтез з живописом, кіно об’єднує ряд
мистецтв).

Співвідношення між видами мистецтва, їх більша чи менша залежність один
від одного має історичні корені. Кожна історична епоха вибудовує свою
систему класифікації видів мистецтва.

Аристотель стверджував, що у всіх видів мистецтв є спільна основа -це
мімезіс (наслідування дійсності). Різниця між ними у тому, з якої
причини і якими засобами це наслідування відбувається. В епоху
Відродження різницю між мистецтвами вбачали у тому, який матеріал
використовується, відповідно, який орган чуття активізується при
сприйнятті твору мистецтва. Подібний підхід втримався досить довго. Лише
у німецькій класичній естетиці виникли нові ідеї. Зокрема, Регель
стверджував, що види мистецтв розвиваються як система, що народжується
“духовним кліматом епохи”.

Система міняється, в ній виділяється той вид мистецтва, який найбільше
відповідає історичній своєрідності епохи:

Перша стадія розвитку мистецтв – символічна. Ідея шукає адекватного їй
чуттєвого прояву, у матеріалі виявляється натяком, тут необхідна повна
відповідність між змістом і формою (як, наприклад, у архітектурі
Стародавнього Єгипту).

Друга стадія – класична. Прикладом може виступити скульптура Давньої
Греції – домінанта всього античного мистецтва, що утверджує гармонійну
єдність людини і світу.

Третя – романтична. За словами Гегеля, головна ознака цієї стадії у
тому, що ідеї прагнуть переваги над зовнішнім, це призводить до
невідповідності змісту і форми. У ролі ведучих видів мистецтва свого
часу Гегель визначав музику, поезію, живопис.

У XIX ст. процес формування основних видів мистецтва був практично
завершений. Запропонована у той час класифікація мистецтв акцентувала
художнє значення простору або часу у видах мистецтва, їх впливі на
органи чуття. Виробилась і стала традиційною вищенаведена схема.

106. Розкрити та охарактеризувати живопис як вид мистецтва.

Живопис – відтворення художніх образів на площині.

Мовою живопису є колір та малюнок. Колір – душа живопису, малюнок
відіграє додаткову роль. Якщо картина неприємна по кольору, найкращий
задум залишиться невтіленим. Світ багатобарвний, й це його багатство
передає живопис. Гармонійне поєднання кольорів називається колоритом.

Давній малюнок ніс важливе смислове навантаження, адже для давнього
художника, який ще не володів законами перспективи, малюнок виконував
певну знакову функцію. Ця сама тенденція мала свій розвиток у мистецтві
давньогрецького вазопису. Розвиток живописного мистецтва середньовіччя
передувсім пов’язаний з розквітом іконопису. На зміну чуттєвим образам
античного мистецтва прийшли релігійно-канонізовані зображення, що
водночас вражали своєю духовно-психологічною насиченістю. Видатних
представників іконопису, наприклад, Феофана Грека, Андрія Рубльова
насамперед цікавило відображення внутрішнього світу людини. Нову добу у
розвитку мистецтва живопису пов’язують -з культурою Ренесансу (ХІУ-ХУ
ст.), яка принесла з собою нові теми, форми, художні образи. У цей
період живопис стає провідним видом мистецтва і дарує цілу плеяду
яскравих особистостей (Джордоне, Тінторетто, Рафаель, Мікеланджело,
Леонардода Вінчі).

В XIX ст. поглиблюється та завершується процес розмежування живопису та
графіки, який принципово завершують імпресіоністи. Вони нічого не
передають поза кольором, все лінійне для них другорядне. Не малюнок, а
кольорові співвідношення зображуємих предметів стають основним носієм
естетичного сенсу живописних творів. Живопис отримує_незалежність від
малюнка, який раніше був її головною ціллю, наближується до музики, та
відділяється від літератури.

Різко змінюється характер живопису в XX ст., що безпосередньо пов’язано
з культурологічною ситуацією цього періоду. На живописне бачення світу
впливає фото-, кіно- телебачення, широта, багатоманітність та багатство
вражень сучасної людини, котра сприймає реальність із більших висот, і
на більших швидкостях, і в неочікуваних ракурсах, поглиблюється її
інтелектуальний та психологічний світ. Культура і мистецтво XX ст.
пов’язані також з виникненням феномену модернізму – художньо-естетичної
системи, що складається на поч. XX ст. і об’єднує художників, які
знаходилися на позиціях нереалістичної методології. (Наприклад, фовізм
А. Матіса; кубізм П.Пікассо, експресіонізм Е.Мунка, сюрреалізм – С.Далі,
Р.Магрітта. Серед українських художників-модерністів виділяється
творчість А.Петрицького, М.Бойчука, започаткований яким стиль пізніше
стали називати бойчукізм).

107. Розкрити та охарактеризувати скульптуру як вид мистецтва.

Скул.ьптура – це вид мистецтва, який пов’язаний із створенням об’ємних
художніх форм у реальному просторі, об ‘єктом якого переважно виступає
людина, або тварина..

Гегель визначав скульптуру як “тілесне втілення духовного”. Власне,
мистецтво, яке не переслідує ніяких утилітарних цілей, починається з
скульптури, яка хоча і оперує об’ємним матеріалом, проте прагне виключно
до художнього результату.

Скульптура – один з найдавніших видів мистецтва, що бере свій початок з
глибини століть. Етапи розвитку даного виду мистецтва чітко відображають
особливості становлення культури кожного історичного періоду. Так,
головною метою давньогрецьких майстрів було відображення образу
прекрасної і гармонійної людини, що відповідало цілі даної культури.
Скульптурний портрет Стародавнього Риму пов’язаний з релігією римлян та
надзвичайно розвиненим у них культом пращурів, яких увічнювали в
скульптурних зображеннях, пізніше ця традиція поширилась і на зображення
видатних особистостей імператорів, філософів тощо, а скульптура
Відродження виступає гімном людині, яка починає усвідомлювати себе й
свої можливості, так що навіть переможений герой в інтерпретації
Мікеланджело сприймається як сильна та прекрасна особистість.

Суперечливість та складність мистецтва XX ст. знайшли своє відображення
і в скульптурі, яка поглиблює психологічний зміст зображення, розширює
можливості вираження у пластиці духовного життя епохи.

108. Розкрити та охарактеризувати літературу як вид мистецтва.

Література – форма художньої діяльності людини, яка естетично опановує
світ через слово.

Література має унікальні пізнавальні можливості, адже за допомогою слова
дійсність досліджується комплексно, у всій багатогранності – не тільки
чуттєво, але й через умовивід. При цьому література (що недоступно іншим
видам мистецтва) перетворює в предмет зображення мову як форму людської
свідомості і поведінки (у вигляді діалогів та монологів, в т.ч.
внутрішніх), осягаючи і відтворюючи процеси мислення з супутніми їм
емоціями, намірами, а також сферу духовного спілкування між людьми.

Слово постає матеріалом літературного образу. Образність покладена в
саму основу мови, яка створюється людьми, вбирає їх досвід і стає формою
мислення. В художній літературі й лише в ній людина постає як така, що
говорить – в якості носія мови.

Предмет літератури має тенденцію до розширення, оскільки в його сферу
входять сьогодні і світ природи, і суспільне життя, і душевний стан
індивіда. Свідомість індивіда охоплює весь цей матеріал через драматичне
відтворення дії, через епічну розповідь про події, через ліричне
розкриття внутрішнього світу людини.

Література є живою, рухливою художньою системою, яка “чутливо” реагує на
зміни життя, яскравим прикладом чого е розмаїття в літературі XX ст.
художніх напрямів та течій (таких як: символізм -Ш.Бодлер, О.Уальд,
акмеїзм – В.Стефаник, О.Кобилянська, експресіонізм – Ф.Кафка, ,
сюрреалізм Г.Аполлінер, футуризм – Ф.Т.Марінетті, постмодернізм – У.Еко;
творчість П.Загребельного, О.Гончара, Л.Костенко, сучасних українських
письменників Ю.Андруховича, О.Забужко та багатьох інших) які свідчать
про глибинні пошуки та процеси, що не перестають відбуватися в її
надрах.

В другій половині XX ст. література в тематичному та жанровому
відношенні стає більш різноманітною: реалістичний роман, психологічна
драма, романтика, іронія, фантастика, детектив та інш. Саме в цей час
заявляє про себе масова культура та формується естетика постмодернізму.

109. Розкрити та охарактеризувати архітектуру як вид мистецтва.

Архітектура (від грец. АгсЬіїекїоп – будівельник) – мистецтво створення
споруд, які формують просторове середовище для життя та діяльності
людини.

Архітектурний образ невід’ємний від функції споруди і органічно виражає
як його призначення. так і художню концепцію світу та особистості а
також уявлення людини про себе та про суть своєї епохи.

Загалом, як вид мистецтва, архітектура починає формуватися у давніх
культурах Месопотамії, Єгипту, Вавилону, Персії, Індії, Китаю. Вона
безпосередньо була пов’язана з розвитком рабовласництва. Майже всі
споруди – піраміди, храми, зікурати, палаци – були збудовані, щоб
славити могутність богів та правителів, і вражали своєю величчю,
розмірами та маштабністю.

А, скажімо, архітектура Давньго Риму пов’язана з культурологічними
цінностями цього періоду та відбивала ідею державності та військової
могутності Римської імперії (Колізей, Пантеон, тріумфальні арки).

Середньовічна архітектура пов’язана з розвитком феодального ладу і
утвердженням влади релігії. Зодчество стає провідним видом мистецтва
епохи середньовіччя, а його головними стилями – готичний (яскравим
взірцем якого є Реймський собор у Франції”) та романський.

Процеси, що відбуваються в архітектурі наприкінці XIX – поч. XX ст.
яскраво свідчать, що розвиток цього виду мистецтва безпосередньо
пов’язаний з проблемами науково-технічного прогресу. Винахід
залізобетону та його різновидів, вдосконалення будівельної техніки,
залучення нових матеріалів (алюміній. пластик) привели до виникнення
напрямів функціоналізму та конструктивізму, яскравим взірцем яких стає
феномен американських хмарочосів (арх. Р.Шрив, У/Харрісон, Р.Худ).

110. Розкрити та охарактеризувати театр як вид мистецтва.

Театр – це вид мистецтва, що художньо опановує світ у формах драматичної
дії.

В театрі акт творчості (створення образу актором) протікає на очах у
глядача, що поглиблює духовний вплив на нього. Якщо в кіно глядач бачить
результат творчого процесу, то в театрі – сам процес. Мистецтво театру
слушно вважають колективним: лише в процесі співтворчості драматурга,
режисера, художника, композитора, актора спектакль перетворюється на
твір мистецтва.

Театральне мистецтво, що розпочалася в давнину, й було пов’язане з
давніми ритуалами, обрядовими дійствами доісторичної людини, пройшло
довгий етап становлення, перш ніж набути сучасного вигляду.

Загалом, театр завжди намагався акцентувати увагу на
філософсько-естетичному осмисленні світу. опанувати художню спадщину
минулого, розкрити морально-психологічний стан особистості. Естетичний
вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії –
співпереживання у глядача, призводить його до катарсису – духовного
очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.

У театральному мистецтві України оригінальним явищем був театр
“Березіль”, заснований видатним українським режисером Л.Курбасом
(1887-1937). Створений у 1922 році театр “Березіль” був втіленням
вимріяного Курбасом мистецького об’єднання, зорієнтованого на світову
естетику. інтелектуалізм, активну участь в оновленні культури. Художні
пошуки Л.Курбаса вплинули на подальший розвиток українського
театрального мистецтва, зокрема на творчість А.Бучми, Н.Ужвій, М.
Крушельницького, Б.Ступки, Ф.Стригуна та ін.

111. Розкрити та охарактеризувати музику як вид мистецтва.

Музика (від грец. – мистецтво муз) – це вид мистецтва, в якому художні
образи формуються за допомогою звуків, і який характеризується особливо
активним і безпосереднім впливом ни внутрішній світ людини.

Звук, як основа музичної образності та виразності, позбавлений смислової
конкретності слова, не відтворює фіксованих, видимих картин світу, так
як це відбувається в живопису. Разом з тим, звук певним (специфічним)
чином організований та має інтонаційну природу. Інтонація і робить
музику мистецтвом, яке звучить, вбираючи в себе при цьому весь
багатовіковий мовленєвий досвід, досвід ритмічних рухів, частково
втілений в ораторському мистецтві, театрі, танці і т.д. Існування
музичного мистецтва е невід’ємним від виконавця.

Музика в звукових образах узагальнено відображає сутнісні процеси життя.
Але при всій своїй узагальненості, художні образи в музиці володіють
великою емоційною силою, властивістю втілити світовідчуття людини в його
повноті та багатосторонності. При цьому кожна епоха, культура акцентує
свої сторони в змісті музики.

Для музичної культури XX століття характерним є пошук нових засобів
художнього вираження та дух експерименту. Провідні музиканти Європи
(І.Стравінський, Б.Барток, П.Хіндеміт, А.Шенберг, Д.Мійо та багато
інших), які стояли біля витоків музичного авангарду першої третини XX
ст., пізніше емігрували до США й там отримали світову відомість. Тому
вірніше про музичну культуру XX ст. слід говорити як про
інтернаціональне явище, яке мало пов’язане з національними кордонами,
але яке не розірвало зв’язків з національним корінням та своєрідністю.

112. Розкрити та охарактеризувати “художня культура” як вид мистецтва.

Одним з найважливіших компонентів духовної культури людства виступає
художня культура, яка разом з пізнавальною, релігійною, моральною,
економічною, політичною культурою покликана формувати внутрішній світ
людини, сприяти розвитку людини як творця культурних цінностей. Художня
культура також представляє собою певний вид людської діяльності,
специфічний спосіб реалізації творчих потенцій людини. Художня культура
може бути зрозумілою,! сутнісно, і функціонально в контексті всієї
духовної культури.

Художня культура – це культура виробництва мистецтва, культура його
розповсюдження, пропаганди, культура його сприйняття, розуміння,
культура насолоди мистецтвом.

Для буття та соціального функціонування художньої культури характерними
є процеси, що притаманні всім типам суспільного виробництва, а саме:

* виробництво художніх цінностей;

* функціонування художніх цінностей.

Ці процеси стосуються і закладів мистецтва, і власне мистецтва.

Жодне соціальне явище не може бути зрозумілим в рамках лише якоїсь
однієї групи явищ. Поняття художньої культури виражає принципово нове
відношення до мистецтва, акцентує увагу на його соціальному
функціонуванні та пов’язаності з системою організацій, котрі керують
художнім процесом, розповсюджують та зберігають його продукти, готують
художні кадри. Саме тому поняття ^’художня культура” повинно працювати в
рамках розуміння всього соціального контексту, в якому мистецтво
функціонує. Художній витвір – продукт не лише художньої діяльності, але
і всього процесу соціального функціонування мистецтва в суспільстві.
Розглядаючи будь-який твір мистецтва, слід враховувати форми його
включення в соціум та в культурне життя.

Сфера художньої культури – це сфера художніх цінностей, що являють собою
вищі рукотворні форми естетичних цінностей.’ Естетичні цінності так чи
інакше завжди втягнуті в культуру, хоча можуть зберігати свою природну
автономію (краса в природі). В даному випадку утягнутість естетичних
цінностей в культуру пояснюється тим, що суспільна практика, діяльність
людей ставлять дане природне явище в певне ціннісне відношення до
людства.

113.Художній образ.

Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа
будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу –
головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи
виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої
за допомогою органів чуттів. Вони є копіями, відбитками дійсності.
Образи зберігаються в пам’яті і можуть бути відтворені уявою. На основі
образів пам’яті художник створює нову реальність – художній образ, який
в свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку
уявних образів.

Художній образ – це таке порівняння, співставлення різних елементів
реального або придуманого світу, в результаті якого з’являється новий
образ.

Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми
внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде
за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого
прагнув. По великому рахунку, художній образ будується парадоксально,
часто непередбачувано, незбагненне. Що спільного у долі талановитої
дівчини і житті чайки? А саме цей художній образ використовує А. Чехов у
своїй безсмертній драмі. В образі через зіткнення далеких одне від
одного явищ розкриваються незвідані сторони і відношення реальності.

118. Етичні аспекти екології.

Остання чверть XX ст. характеризувалася різким погіршенням якості
оточуючого людину природнього середовища: забрудненням рік, озер,
повітря, видовим збідненням флори і фауни тощо. Це свідчить про те, що
протиріччя між суспільством і природою перемістилось у фазу
взаємознищення. Суть сучасних екологічних протиріч – конфлікт між
гігантськими темпами природоперетворюючої діяльності людської спільноти
і процесами рівноваги в екосфері. Цей конфлікт створює реальну загрозу
появи незворотних змін в природних системах, порушення основних
механізмів життєзабезпечення людини.

Серед найбільш вживаних понять кінця XX ст. як в науці, так і в побуті
виявилось поняття “екологія”, що походить від грецького слова oikos –
житло, місце перебування. Термін був уведений у науковий обіг німецьким
зоологом Ернстом Геккелем в XIX ст. Спочатку цей термін мав означати
науку, яка вивчала б взаємовідносини живих організмів з навколишнім
середовищем.

Науковий аналіз екологічної проблеми можливий, якщо її розглядати не як
простий кількісний приріст екологічних порушень, що мали місце і в
минулому. Якщо раніше несприятливі наслідки людської діяльності
проявлялися локально, діяли самостійно і не викликали своєрідної
“ланцюгової реакції”, множинності впливу, то сьогодні аварія одного
танкера з нафтою обертається не тільки екологічною, а й соціальною
катастрофою для населення узбережжя. Створення нової техніки і
застосування нових технологій в промисловому виробництві це такий
соціотехнологічний монстр, до якого природа виявилася не готовою.

119. Екологічна етика та її принципи.

Дослідники визначають три основні напрями масованого
екологічно-виховного впливу на суспільство.

Етика як моральні правила поведінки людей для їх співжиття і еволюції
має спрямовуватися на досягнення найбільшої користі для окремої людини.
Сюди можна віднести і збільшення тривалості життя, формування активної
життєвої позиції, життєствер-джуючого настрою, і найперше це зміцнення
здоров’я. Тобто це кожен бік людського блага.

Правила екологічної поведінки існують для людей, здійснюються на рівні
індивідуального або суспільного всезагального виконання. Тобто
виконуються на різних організаційних рівнях: особи, суспільства,
людства. Вони регулюються законами, звичаями, традиціями. Але
найефективніше працюють при введенні в культуру.

Оцінки суспільної моральності й моралі індивідуума часто вступають у
суперечність між собою. Один і той самий вчинок може розцінюватись і як
благо, і як зло.

Тут діють різні уявлення про добро і зло, про корисність і шкідливість.

Тобто правила екологічної моралі й еколо¬гічної етики невідривні від
сучасного розуміння культури.

Людина завжди схилятиметься у своєму розумінні перед таємницею життя.
Тому з позицій культури добро — це збереження, творення, примноження і
захист всього живого, і навпаки, зло — це руйнування живого світу.

Екологічна етика в умовах сьогодення дедалі ширше завойовує людську
свідомість, можна розмежувати у ній чимало напрямів.

Прихильники «глибинної екології» заперечують важливість людського виду.
Людина, на їх погляд, лише один з багатьох видів, які населяють планету.
Людське життя не важливіше, ніж життя іншої живої істоти. Тому здоров’я
біосфери є важливішим блага людства.

Іншим напрямом екологічної етики є «визволення тварин».

На думку прихильників цього напряму, тварини мають такі самі моральні
права, як і людина: кожен з видів, що населяють планету, має свої вимоги
до середовища. Коли їхня ніша у середовищі збільшується, то збільшується
і обсяг моральних прав. Механізм здійснення цих прав визначається
функцією виду в екосистемі. Рослина, наприклад, має продукувати
органічні речовини для травоїдних. Якщо рослинна речовина не знайде
свого споживача, то вона, напевне, може зникнути як вид.

Космоцентризм обстоює думку, що світ самоцінний сам по собі, і людина не
може вирішувати, яким йому бути. Тобто інте¬реси біосфери вагоміші за
інтереси будь-якого іншого виду.

Теоцентризм говорить про людську відповідальність за долю біосфери перед
Богом, перед вищою над людиною моральною інстанцією.

Теоцентризм заперечує вседозволеність, попереджає кожну, людину, що всі
її дії мають наслідки для неї самої.

Цікавим напрямом екологічної етики є біоетика, яка пов’язана з
проблемами генетичної інженерії, тобто з людиною як біологічною істотою.
Зокрема це стосується й аморальності проведення абортів, стриманості у
дослідах з клонування тощо.

120. Комічне та його форми.

Комічне пов’язане з тим, що історія здійснюється не тільки через
трагедію, а й через комедію. На думку більшості дослідників, сутність
комічного — в протиріччі. Комізм ситуації частіше за все виявляється у
контрасті, протистоянні потворного прекрасному (Аристотель), низького —
піднесеному (Кант), внутрішньої пустоти — зовнішньому вигляду, що
претендує на значущість (Гегель).

Комічне, як і будь-яке естетичне явище, є соціальним. Воно перебуває не
в об’єкті сміху, а у суб’єкті, тобто у тому, хто сприймає протиріччя як
комічне. Комічне, як правило, викликає сміх. У комедійному сміхові
закладене глибоке критичне начало. Однак він не діє як всезагальне сліпе
заперечення, тобто руйнування. В ньому закладений стверджувальний
потенціал, оскільки комедійний сміх базується на визначеному естетичному
ідеалі. Таким чином, комедійний сміх намагається викоренити недоліки,
зруйнувати існуючу несправедливість і створити нову, принципово відмінну
систему відносин.

На базі комічного в житті та мистецтві сформувалась сміхова культура.
Для сміхової культури міфу особливо характерні протиріччя зміни,
підміни, плутанини та ін. Усі ці протиріччя розгортаються в опозиції:
порядок — хаос. Для сміху міфології характерно те, що порядок того чи
іншого предмета подається у формі безладу, хаосу. Якщо порушена
структура предмета — ми маємо ту чи іншу міру деструктивності. Якщо
порушені сенси — ми маємо плутанину, визначену міру беззмістовності. Всі
ці аспекти хаосу дані людині для подолання. Сміхова культура і є
способом вирішення вказаних протиріч. При цьому протиріччя тим гостріше,
чим ближче людина перебуває до межі свого осягнення світу.

Комічне пов’язане із загальною культурою суспільства та людини. Низька
культура завжди агресивна. Така людина не спроможна терпіти розбіжні
погляди, думки, переваги інших. Навпаки, людина, що володіє високою
культурою, здатна аналізувати поведінку, відносини не тільки інших
людей, а й самої себе, що є свідченням наявності у неї почуття гумору,
розвиненого, живого розуму, яскравої уяви, фантазії.

Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (контраст
реального й химерного) та гіпербола (перебільшення).

Залежно від ставлення до предмета комічного осміяння розрізнюють форми
комічного:

• гумор — особлива форма комічного, яка відрізняється незлобивим
ставленням до хиб життєвих явищ, поведінки людей, здатна викликати лише
приязну посмішку. Гумор засновується на використанні засобів дотепності
та гри слів;

• сатира — форма комічного, сутність якої полягає у тому, що за
допомогою особливих засобів та прийомів досягається критика недоліків,
пороків, суперечностей соціальної дійсності як така, що знищує їх;

• іронія — форма комічного, що являє собою прихований глум, вибухову
силу якого замасковано серйозною формою. Вона виявляє конфлікт
нікчемного змісту із зовнішньо пристойною, респектабельною формою;

• сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх, який містить у
собі руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного
життя. Сарказм близький до іронії, але це в’їдлива, зла іронія.
Негативна оцінка тут втілена більш виразно та чітко, ніж в іронії.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020