.

Шпаргалка

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
757 21363
Скачать документ

Шпаргалка

2 . Основні теоретичні концепції культури

Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери
гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язане з філософськими
концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля.

Основні теоретичні концепції або парадигми:

циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);

еволюціоністська;

антропологічна;

філософська;

революційно-демократична.

циклічного розвитку культури Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на
думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи:
дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям;
юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям;
зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та
усвідомленням свого обов’язку. Концепція циклічного розвитку дістала
подальшого розвитку у працях М.Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера
(1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.

Еволюціоністська теорія культури Л. Моргана (1818-1881) і Е. Тейлора
(1832-1917) та інших дослідників. що висувається і обґрунтовується
принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у
формуванні культури.

Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу та
обов’язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії
розвитку.

Антропологічна або функціональна концепція культури Б.К.Малиновського
(1884-1942), К.Леві — Строса (1908-1991), А.Кребера (1876-1960) та
інших. виникнення і розвиток культури пов’язується з потребами людства.
Б.К.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на
первинні, похідні та інтегративні

Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції
культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Вона
ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку
культури є матеріально – перетворююча суспільна діяльність людей, яка
спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на
формування висококультурної людини як суспільного суб’єкта діяльності.

3.Основні положення концепції Шпенглера

Свою концепцію він виклав у своїй знаменитій «Занепад Європи». Він
відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і
обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його
думку, кожна культура є «живим організмом» і має свою історію. Він
заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня
історія складається з історії 8 замкнених у своєму розвитку культур. До
таких культур належать: китайська, Інд., Єгипет., аполонівська, віз-ар,
зах.євр. і культура майя. На історичну арену виходить рос-сиб культура,
яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура на думку Шпенглера,
має свою долю і живе приблизно 1000-1500років. Потім коли вмирає і сліди
від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є основоположною
у філософії Шпенглера. Перехід до цивілізації. означає відмову від
демократії, політичних свобод, лібералізму, прав людини і перехід до
жорстокої диктатури. Загрозу земній історії Шпенглер вбачає в надміру
раціоналізованій і вкрай запрагматизованій діяльності людей.

4.Культура Стародавнього Єгипту

Цивілізація Стародавнього Єгипту нараховує понад три тисячі
років. У кінці ІV тисячоліття до н.е. в Південно-Східній Африці, у
долині ріки Ніл, сформувалась ранньорабовласницька держава Єгипет, якій
випала історична доля стати одним із найбільших центрів світової
культури.

Майже двохтисячолітню історію Стародавнього Єгипту прийнято ділити на
три періоди: перший – Стародавній (бл. 2800-2250 до н.е.), другий –
Середнє царство (бл. 2050-1700 до н.е.), третій – Нове царство (бл.
1580-1070 до н.е.). Відповідно виділяють і три періоди в розвитку його
культури.

Вже у Стародавньому та Середньому Царствах були створені унікальні
пам’ятки культури – гробниці фараонів Хеопса, Хефрена та Мікерина,
сфінкси фараона Хефрена в Гізі і фараона Аменемхета ІІІ, портретний
дерев’яний рельєф “Зодчий Хесира” та численні художні скарби з гробниць
Хенену і Хені. Наприклад, піраміда Хеопса за розмірами не має собі
рівних серед кам’яних будов усього світу: Стародавні єгиптяни обожнювали
природу і земну владу. Тварини вважалися священними, їх тримали при
храмах, віддавали їм шану, а після смерті бальзамували і хоронили в
саркофагах. Збереглися цілі кладовища священних биків, баранів, кішок,
крокодилів. На тотемізмі базується звіроликість єгипетських богів,
верховним серед яких уважався бог сонця Ра, якого нерідко зображували
соколом або телям. Фараон вважався “сином сонця”, з цим пов’язані і
почесті, які йому віддавались.У новому царстві розквітла архітектура
храмів. У цей час широко провадилось будівництво святилищ, найвідомішими
з яких є храми Амона-Ра в Карнаці і Луксорі поблизу Фів. Характерна
особливість цих архітектурних споруд – маса різноманітних колон, які
символізували ліс. Стелю покривали темно-синьою фарбою з золотими
зірками, і складалося враження, ніби людина увечері в лісі спостерігає
зоряне небо.

Надзвичайно цікаві розписи гробниць у Фівах, які вражають своєю
пластикою, художньою оригінальністю. Стародавні єгиптяни ввели традицію
зображення фігур у таки спосіб: голова і ноги – в профіль, а торс –
розвернутим. Цього принципу вони дотримувались послідовно, лише в VІІ
столітті до н.е. у єгипетському мистецтві зникає традиція такого
зображення (рельєф в Мемфіса “Плакальник”),

Значні досягнення стародавніх єгиптян у галузі фізики, хімії, медицини,
хірургії. Вони користувалися десятковою системою числення, їм були
відомі арифметичні і геометричні прогресії. Щоб будувати піраміди,
палаци, гробниці, потрібні були не тільки знання з математики, але й з
геометрії, треба було вміти обчислювати об’єми циліндра, півкулі,
піраміди. Стародавні єгиптяни вміли передбачити затемнення Сонця, інші
явища природи, особливо періоди розливу Нілу, від яких залежало ведення
зрошувальної системи сільського господарства.

5. Основні види знаків

Культура виступає також як світ знаків. Виступаючи в якості носіїв
смислу, «оброблені» (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища
стають знаками.

Знак — предмет (явище, дія), що виступає в якості носія інформації про
інші предмети і використовується для її отримання, зберігання,
опрацювання та передачі.

Знаки і системи знаків досліджуються спеціальною наукою — семіотикою.
Знаковими системами є природні (розмовні) мови (російська, українська,
англійська та інші), а також різні штучні мови — мова математики,
хімічна символіка.

До знакових систем відносяться різноманітні системи сигналізації, мови,
образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні
символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які
можуть служити засобами для відображення якогось змісту.

Явища культури — це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких
зашифрована соціальна інформація, тобто започаткований у них людьми
зміст.

Коли будь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише
з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план, а на
перший план виступають фізико-хімічні властивості. Але в даному випадку
ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все міняється, як тільки ми
маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони уже виступають як предмети
культури.

Слід відмітити, що знакову природу, а відповідно й спроможність бути
культурними феноменам, набувають не тільки творіння РУК людини, але й
природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності.
Задіюючи їх у свій духовний світ, люди наділяють їх «людським»
(моральним, естетичним, релігійним) змістом. Символами, носіями
особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для
одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні
діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що
інше ж культурний феномен (наприклад хвороблива людина, яка проголошена
монархом чи папою, стає могутньою і священною «величністю» чи святістю.

Насправді знак — це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а
його значення (зміст, інформація) є продукт духовної діяльності людей.
Знаки постають своєрідними «матеріальними оболонками» людських думок,
почуттів, бажань.

6. Архетипи української культури.

Архетип (гр. лраформа, прототип) – первісна форма для наступних
утворень; початкова форма чогось.

В “аналітичній психології” К.Г. Юнга архетипи – компоненти “колективного
підсвідомого”, які сформувалися у найдавніші , часи і визначають
структуру моральної, естетичної і пізнавальної : діяльності людини.
Основу духовного життя складає досвід, який передається від минулих
поколінь наступним і є сукупністю архетипів. Архетипи проектуючись на
зовнішній світ визначають своєрідність культури:

Культури-інтроверти – якщо головна цінність закладена в об’єкті і
ставленні до нього, набуває Індивідуального характеру
(доба Просвітництва) . Культури-екстраветри – якщо головну
цінність становить особистість людини і ставленні
суб’єкта до ідей, набуває колективного характеру (доба Романтизму).При
цьому жодна з культур не досконала.

Укр. архетипи проявляють себе як символи у міфах, казках, фольклорі,
обрядах, традиціях, є узагальненням досвіду наших предків. Укр. культура
пройшла трипалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших
часів і до сучасності. На її розвиток впливали природні умови,
географічне положення, територія, міграційні процеси, елементи Інших
культур. Протягом століть одні племена та етноси змінювались іншими.
Кімерійці, скіфи, сармати, гуни, слов’яни, половці, татари та ін. брали
участь в етногенезі українців. Культурні здобутки передавалися нащадкам.
Основою культурного процесу було місцеве населення, яке вбирало в собі
усі впливи, і діяло свою культуру, Україна – географічний центр Європи.
Усі шляхи з Заходу та Сходу перетинають ЇЇ. З огляду на рубіжність
(вплив сходу і заходу) існують різні регіональні особливості українців
сходу і заходу (на сході укр.- більш чуттєві на на заході – більш
спокійні).

Кордоцентризм в структурі укр. психіки визначається з погляду укр.
етнопсихології – спільною ознакою українців = перевагою емоцій та
почуттів над мисленням і волей, що робить їх подібними один на одного
та особливостями, своєрідністю індивідуальністю
східних і західних українців.

7. Запровадження християнства.

Християнство – одна з основних світових релігій, поряд з ісламом,
буддизмом та іудаїзмом. Виникло у 1 ст. н.е. в східних провінціях
Римської імперії як релігія рабів і поневолених мас. З часом вона
зазнала значних змін, стала релігією правлячих класів, в деяких країнах
– державною релігією.

Християнізація слов’янських країн відбулася у 9-10 ст.: Завершенням
християнізації Русі було масове хрещення населення у 988 р. за наказом
Київського князя Володимира Великого (Святого).

На території Русі християнство існувало ще в римські часи в Херсонесі
(Корсунь). Тут була розташована грецька церква. На Вселенських соборах в
Нікії (325) та Константинополі (381) згідно письмових джерел були
присутні єпископи Херсонеської єпархії.

З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на новий,
більш високий щабель, зміцнилися зв’язки з Візантією, а також
християнськими країнами Заходу, які, хоча й конкурували з православною
Візантією, але чітко відрізняли християнство від поганства.

На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва,
літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви
та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь
прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких
священиків, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань
про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були
написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему.
З’явилася і українська емблема – тризубець, яка була княжою і державною
емблемою.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли
монастирі, де велося літописання, створювалися бібліотеки, школи,
малювалися ікони тощо. В Київській Русі існувало до 30 монастирів: в
Києві 17, в Галичі 5, у Чернігові 3, Переяславі 2, Володимирі
Волинському та Тмутаракані по 1. Першим і найбільшим була
Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 р. Назву “Печерський” монастир
отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками
монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали
Нестор-літописець, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт та
ін.

Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло
величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство
відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями,
релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква,
яка згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну
підтримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.

Перехід до християнства був важливим і для підняття міжнародного
престижу Kиївської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури,
літератури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням
християнства візантійська література почала потрапляти на Русь. Таким
чином, запровадження християнства допомогло поширенню писемності на
Русі, наблизило Київ до європейських держав.

Негативні риси православ’я. Разом з тим, прийняття християнства
візантійського обряду мало і негативні риси: 1) відірваність від Заходу,
2) містицизм та 3) аскетизм.

8.Український культурний ренесанс

Культурні процеси в ХІХ ст. на Україні відбувалися в умовах розквіту
нових ідей, які вплинули на зростання національної свідомості. Процесу
розпоширення ідей національно-культурного відродження сприяло багато
чинників суспільно-політичного та культурно-освітнього життя. Поштовх
дав ряд політичних подій, які мали як і загальноукраїнське, так і
загальноросійське значення. Це російсько-турецькі війни за Північне
Причорномор’я та Крим (70-80-і роки ХУІІІ ст.), зруйнування Запорізької
Січі (1775), юридичне оформлення на Слобожанщині та Лівобережжі
кріпосного права (1783), насильницьке приєднання Російською імперією
території Правобережної України, а Австрійською Галичини та Буковини
(70-90-ті роки). Боротьба народних мас проти кріпацтва, складні
політичні процеси та суспільно-економічні відносини, зумовлені розвитком
капіталізму, Вітчизняна війна 1812 р., повстання декабристів
активізували культурне життя в Україні. Водночас царизм відкидає право
неросійських народів на розвиток їх національних культур. Занепадає
освіта українською мовою, оскільки дозволяється видавати лише книги
російського змісту. Поступово у Східній Україні засобом літературного
спілкування стає російська, у Західній – польська й латинська, у
Закарпатті латинська та угорська мови. Як протидія вищезазначеним
“гальмуючим” чинникам виникає рух за розвиток національної культури,
посилюється процес пробудження національної свідомості, зростає інтерес
до усної народної творчості, історії, етнографії, мови. Нова генерація
української інтелігенції розуміє, що народ, який позбавлений своєї
історії та культури, приречений на асиміляцію, втрату політичних
орієнтирів. На початку ХІХ століття активно розвиваються український
професійний театр, музика, живопис та архітектура. Утворюються театри в
містах Одеса, Київ, Полтава, Харків, Ніжин, Катеринослав, Чернігов.
Найвизначніші досягнення української культури цього періоду пов’язані з
розвитком літератури. Услід за творами І.П.Котляревського на арені
літературного життя з’являються твори П.Гулака-Артемовського,
Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, а на Західній Україні –
М.Шашкевича, І Вагилевича, Я.Головацького та іншихЗагальноприйнятою є
така періодизація українського національного відродження: перший етап:
період збирання спадщини чи академічний ( кінець ХУІІІ-40-і р.р. ХІХ
ст.); другий етап: українофільський або культурницький (40-і р.р. ХІХ
ст.. – кінець ХІХ ст.); третій етап: політичний ( з кінця ХІХ ст.).
Підводячи підсумки процесу національно – культурного відродження в
Україні протягом ХІХ століття, слід зазначити, що, незважаючи на певну
суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український
національний рух стимулював не тільки загальний соціально – економічний,
політичний, культурний і науковий прогрес усього українського
суспільства, але й зростання громадської свідомості широких народний
мас. Саме в період національного відродження був створений міцний
фундамент для подальшого розвитку національної самобутньої культури, яка
не лише не поступається європейським культурам, а й вражає своєю
неповторністю та величною красою.

9.Український”АВАНГАРД”
Український живописний авангард, як
кожний великий стиль, мав наднаціональний характер. Однак такі його
риси, як колористичне багатство, як схожість у фарбах, у формах з
елементами середньовічної ікони (чергування кутів і овалів, які мали
священне символічне значення), а також з колоритом київських мозаїк (з
їх шляхетними рубіновими, смарагдовими, золотистими гамами, що
переривалися темними згустками фарб) і, нарешті, декоративність
(запозичена з українського селянського побуту хати-мазанки) вся вітальна
сила селянського мистецтва надають йому певної національної специфіки.

12. Модернізм та постмодернізм

Стиль модрн за короткий термін7 захопив мистецтво всіх цивілізованих
країн та залишив по собі помітний слід у кожній нац. К. Епоха модерну
проіснувала недрвго: 20-30 років, але вплив модерну вна всі види
мистецтва вражаючий. Появу стилю модерн пояснюють різними
причинами.1)стомленість 19ст. Та загальним декадансом європейської
к.(модерн має загальні риси втомленості та виснаженості. Ця втомленість
проявляється в внутрішніх формальних властивостях: в системі лінійної
ритміки, в зумісному орієнтуванні на уповільнене сприйняття)
2)демократизація суспільного життя наприкінці століття(поява в містах
масового споживача, який хоче оволодіти вищими досягненнями мистецтва)
3)конфлікт між піднесеними ідеалами та буржуазною прозою життя, який
назвичайно загострився наприкінці ст.(модерн шукав вирішення цього
кунфлікту в зовн. Контактах між мистецтвом і життям з неминучим
наголосом на утилітарно-прикладній, декоративній ф-ції творчості.) 4)

Прагнення деяких художників зробити побут людини красивим і стильним.
Своєрідність стилю модерн багато в чому зумовила зацікавленість Сходом,
що знов активізується в Європі наприк.19 ст. У цьому стилі поєдналися
євр. Та сх. Традицції культури – романтизм, почуттєвість, тверда
лінійно-структурна основа, площинна декоративність. Перші 3 риси
успадковані з традицій Є, а остання – з Азії. Але навіть євр. Традиції
набувають у євр. худ. орнаментального хар-ру. Відкриття другого принципу
термодинаміки, який утверджує систему як таку, що забуває свої попередні
стани і прагне до хаосу, до розсіювання енергії, заперечило космологічні
уявлення про збільшення порядку в світі. Модерністська модель світу
постулює ідеї хаосу, випадковості, змістової поліфонічності, плинності
реального світу, непідвладного впорядкованості.

Дійсність, яка спонукає не довіряти зовнішній реальності, породжує
некласичне бачення світу. У візуальних мистецтвах — відмову від прямої
перспективи і зображальності. У музиці — відмову від ладу в тональності
й визнання всіх ступенів звукоряду рівноправними. У прозі —
безсюжетність, деструкцію всіх змістів, вільне асоціювання. У поезії —
вільний вірш зі складнопобудованим різноряддям. У філософії —
еклектичний плюралізм, відмову від систематичного мислення, від
раціоналізму, зведення окремих проблем до рівня самостійного
філософського напряму: інструменталізм, феноменологія, структуралізм,
лінгвістична філософія, герменевтика. У психології — психоаналіз з
проникненням у недоступне простому спостереженню. У природничих науках —
принципи відносності і додатковості, що дають можливість вченому обирати
будь-яку систему аксіом. “Великий план” у фільмі Антоніоні “Блоу ап” і
“розрізання ока” у фільмі Бунюеля “Андалузький пес” — різні образи
однієї ситуації відмови від очевидного, заклику сприймати світ
“внутрішнім оком”.

Отже, модернізм моделює ірраціональну картину світу.

Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з
1970-х років). Поворот від модернізму до постмодернізму пов’язується з
епохальною заміною європоцентричності глобальною поліцентричністю,
появою постколоніального світу. Критика з боку І.Пригожіна та його
брюссельської школи класичної наукової картини як царини тотального
детермінізму й каузуальності, а також квантово-релятивістського
некласичного природознавства сприяє формуванню уявлень про
постнекласичну науку як про вірогіднісну систему з низьким коефіцієнтом
вірогідності, що відповідає сучасному образові світу як сукупності
нелінійних процесів. Термодинаміка нерівноважних процесів, синергетична
теорія диссипативних структур, якою обґрунтовується концепція виникнення
порядку з динамічного хаосу як із потенціальної надскладної
впорядкованості, вплинула на утвердження холістичного, цілісного
мислення. Точки росту нового знання виникають лише на стиках наук.
Поступово формується ідея цінності екологічної індустрії, людської
якості науки.

універсалізму з релігійним, культурним, екологічним екуменізмом.

Характерними рисами постмодернізму є деканонізація традиційних
цінностей, деконструкція естетичного суб’єкта, стильовий синкретизм,
інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості,
фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм,
естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів,
театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і
тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів
інформаційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються
толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як
заперечення влади над природою й особистістю і водночас — втрата
ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична
вторинність.

Реакцією постмодернізму на модерністську концепцію світу як хаосу стає
освоєння цього хаосу, перетворення його на середовище існування людини.
Якщо фундамент класичної традиції становили образність, ієрархія
цінностей, суб’єктність, то постмодернізм спирається на зовнішню
“зробленість”, конструювання, антиієрархічність, об’єктність. Якщо
ідеалом модернізму була свобода самовираження митця, то постмодерніст,
упевнений у хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає
перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами. У постмодернізмі
авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати
досвід світової культури шляхом її іронічного цитування. Постмодернізм
відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову
реальність (дійсність не виявляється, існують лише тексти). Сприйняття
світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, традицій,
образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової
ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж,
який постулює хаос як спосіб організації.

13.Мова як один із головних чинників розвитку нації і культури

Говорити про розвиток культури народу і нічого не сказати про розвиток
мови — це все одно, що будувати хату і забути про її фундамент. Автори
книги «Українська мова і культура мовлення» (1995) О.М.Пазяк та Г.Г.
Кисіль справедливо наголошують: так, на жаль, склалося в Україні, що
багато хто навіть з українців ігнорував рідну мову. Хіба що ніжні
мелодії пісні пестили її своїм звучанням, підкреслюючи її чарівність,
неповторність і щирість. Мовознавець Олексій Пінчук підкреслює: наша
мова — не лише засіб спілкування, а й знаряддя, інструмент духовної
діяльності людини і водночас — продукт цієї діяльності (кожен з нас —
мовотворець). То ж чи варто дивуватися нашій «докапіталістичності» в
усьому — від рівня державності та забезпеченості прав людини до рівня
духовності та виробництва і споживання. Вслухайтесь: як ми говоримо? —
Отак і живемо.

Мова — не стільки інструмент відтворення, моделювання дійсності, скільки
інструмент творення, моделювання неіснуючої, потенційної дійсності.
Завдяки мові людина мисляча — це насамперед людина фантазуюча. Без такої
здатності, підкреслює Олексій Пінчук, ми не мали б не лише трагедій
Евріпіда і Шекспіра, гетевського «Фауста» й гоголівського «Вія», а й …
теорії Ейнштейна та всіх матеріальних надбань цивілізації — від простого
колеса до комп’ютера. Адже перш ніж матеріалізуватись, усе це було
сфантазовано, змодельовано за допомогою мови в голові людини. Ото ж —
слава Слову! Але … Ця ж таки фантазотворча здатність має і підступний
характер. Доки кентаври, мінотаври, сфінкси та інші слова-міфологеми
живуть у художній творчості — це збагачує нас духовно. Але коли подібні
слова-міфологеми стають основою нашої діяльності — вони завдають шкоди.

Мова — це знакова система, яка служить засобом вираження думок, засобом
спілкування між людьми, засобом передачі думок, знання, інформації від
людини до людини, від покоління до покоління.

Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із
звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних
знаків.

З мовних знаків будуються слова, які об’єднуються в речення.

Основні соціальні функції мовних знаків: позначення предметів, вираження
людського духу, думок, почуттів, настрою, бажань, потреб людини;
пізнавальна ,інформаційна,; комунікативна,; культурологічна (Усі мови
поділяються на природні (розмовні) та штучні (формалізовані).

14.Елітарна та масова культура

В суспільстві поширюється “масова” культура, синоніми якої: “популярна
культура”, “індустрія розваг”, “комерційна культура” тощо. На відміну
від високої, елітарної культури, яка завжди була орієнтована на
інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо орієнтується на
“середній” рівень масових споживачів. Головним каналом поширення масової
культури є сучасні засоби комунікативної техніки (книгодрукування,
преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та звукозаписи). Маскульт
створюють спеціалісти (менеджери, письменники, режисери, сценаристи,
композитори, співаки, актори та ін.) не завжди на професійному рівні,
часто якість їх творів визначається лише одним критерієм – комерційним
успіхом. У другій половині ХХ ст. “законодавцем моди” в масовій культурі
стали Сполучені Штати Америки, які зосередили потужні фінансові та
технічні ресурси в галузі поп-культури. Багато хто з сучасних
культурологів навіть застосовує щодо процесу поширення масової культури
термін “американізація культури”. Про небезпеку принад американської
масової культури, яка має мало спільного із творчістю таких видатних
діячів світової культури, як письменники Уїльям Фолкнер (1897-1962 рр.),
Ернест Хемінгуей (1899-1961 рр.) або актор, кінорежисер та сценарист
Чарльз Спенсер Чапплін ( 1889-1977 рр.), говорять англійці та французи,
німці та японці, представники інших європейських і неєвропейських
культур. Загострюється ця проблема і в нас, адже не може бути нічого
страшнішого для культури, ніж втрата її національної самобутності.

15.Сучасна соціокулькурна ситуація в Україні

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними
процесами кінця XIX — початку XX ст., то зміни в сучасній українській
культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану
культурно-модерністську традицію 20-х років і
демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років Проголошення
волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в
суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається
нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну
реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є
насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається як
«посттоталітарне», перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї
організації існування. Радикальне реформування суспільства активно
формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими
відносинами між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами
(у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою
цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення У
суспільстві відбувається певна втрата еталонів культури, пошук нових
культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та
постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо
«приміряти» їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу
розвитку української культури як національної пов’язане з глобальним
планетарним процесом «етнічного ренесансу» останніх десятиліть XX ст.
Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується,
соціально-класово увиразнюється («нові українці» мають інший спосіб
життя: набувають свого, здебільшого західноорієнтованого іміджу, ознак
своєї особливої, часто міщанської причетності до культури, нових рис
утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуває
соціальних ознак. Якщо раніше (у застійні часи) говорилось про загальну
тенденцію розвитку соціалістичної культури «від соціальної диференціації
до соціальної інтеграції», то тепер намітився зворотний процес.
Соціально-культурна структура українського суспільства стає
різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства. Усі
соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового
соціального вибору індивіда, який визначився у своєму негативістському
ставленні до соціалізму, але не має однозначної позиції щодо нової
соціальної реальності. Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів у
суспільстві відбувається суперечливо і болісно, бо значна його частина
залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено
обрала шлях західної цивілізації, який у значній мірі виглядає
повторенням уже пройденого шляху, а більшість ще не визначилась у своєму
соціальному виборі.

Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому
житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між
основними учасниками — суб’єктами цього процесу, між митцем, творчими
спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю.

Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна
суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств
населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя,
ціннісні орієнтації

Важливою рисою нової соціальної реальності і водночас чинником її
розвитку є посилення впливу на культурне життя України її діаспори
(українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний
обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої дедалі
повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва,
науки збагачують скарбницю української культури (наприклад у літературі
— Є.Маланюк, У.Самчук, В. Барка та ін.).

16. Глобалізація культури. Вплив процесу глобалізації на універсалізацію
культур.

Кінець XX – початок XXI ст. у порівнянні з попередніми періодами
характеризується небаченим прискоренням розвитку усіх сфер суспільного
життя. Насамперед це стосується сучасного машинного виробництва і самої
людини. За останні 100 років усі соціально-економічні показники в
декілька разів перевищили досягнення людства за всю його попередню
історію. Зокрема, чисельність населення зросла більш як у тричі з 1,4
млрд. до понад 5 млрд. Тільки у одному Китаї щорічно народжується біля
15 млн. людей. Зазначимо, що за попередні 19 століть цей приріст склав
лише 1,2 млрд. У XX ст. світове промислове виробництво зросло майже у 20
разів. Тут відбувся не просто кількісний ріст. Принципово змінилася його
якість. За цей період людство оволоділо електричною та атомною енергією,
принципово іншими стали предмети праці і умови виробництва, набагато
зросли можливості передачі інформації. В кінці XX ст. народи усвідомили
свою залежність один від одного і від загального розвитку людської
спільноти.

Сукупність означених вище причин призвела до виникнення невідомих досі
проблем, що зачіпають життєві інтереси всього людства. Вони отримали
назву глобальних.

Глобальні проблеми сучасності – це ціла низка проблем, які зачіпають
життя всього людства, а їх розв’язання можливе лише зусиллями всіх
народів, які населяють Землю. Причому, глибина проникнення глобальних
проблем у суспільне життя зростає з часом у геометричній прогресії. В
процесі історичної еволюції людство уже підійшло до межі, коли його
існування у науково-технічному, соціокультурному і природному
середовищах без фундаментальних перетворень вихідних принципів співжиття
може призвести до загибелі людської цивілізації.

Глобальність нових проблем, що постали перед світом, не лише в тому, що
вони повсюдні чи пов’язані з особливою “біосоціальною” природою людини,
а ще і в тому, що інтернаціоналізація суспільного життя створила такі
якісно нові форми взаємодії, які суттєво вплинули на взаємозалежність
прогресивного розвитку кожної країни зокрема.

Весь комплекс глобальних проблем можна згрупувати навколо трьох
фундаментальних напрямків розвитку, що описують спосіб існування
індивідів у світі. Це взаємозв’язки:

“людина – техніка”,

“людина -культура”,

“людина – природа”.

В кожній із цих систем по-своєму проявляється загроза людству. Зокрема,
в системі “людина – техніка” загроза виникає з боку використання таких
видів енергії, як атомна, термоядерна тощо. Зовсім невідомі для людини
наслідки роботи машин, що працюють на принципах самовдосконалення і
самонавчання.

Дві групи глобальні проблеми сучасності

Перша група – Проблеми, що загрожують існуванню всього людства:

Запобігання термоядерній війні;

Запобігання забрудненню оточуючого середовища;

Запобігання виникненню нових епідеміологічна небезпечних хвороб.

Друга група – Проблеми, вирішення яких забезпечує прогресивний розвиток
людства:

Непоновлюваність сировинних запасів;

Демографічний вибух;

Голод;

Використання ресурсів світового океану;

Подолання економічної відсталості країн;

Використання альтернативних джерел;

Освоєння космосу;

Перебудова міжнародних відносин.

Слід зазначити, що усі глобальні проблеми взаємозалежні,
взаємообумовлені. їх розв’язання не може бути ізольованим одне від
одного і розподіленим в якійсь хронологічній послідовності. Однак це не
означає, що принцип “ієрархії””, певної їх послідовності за своєю
значущістю не діє. Він визначає пріоритети. Зокрема, збереження миру
становить не тільки вищу соціальну цінність, а й попередню умову
успішного розв’язання інших глобальних проблем. Припинення накопичення
озброєнь вивільнило б величезні економічні ресурси, науково-технічний
потенціал для практичного розв’язання інших проблем.

Остання чверть XX ст. характеризувалася різким погіршенням якості
оточуючого людину природнього середовища: забрудненням рік, озер,
повітря, видовим збідненням флори і фауни тощо. Це свідчить про те, що
протиріччя між суспільством і природою перемістилось у фазу
взаємознищення. Суть сучасних екологічних протиріч – конфлікт між
гігантськими темпами природоперетворюючої діяльності людської спільноти
і процесами рівноваги в екосфері. Цей конфлікт створює реальну загрозу
появи незворотних змін в природних системах, порушення основних
механізмів життєзабезпечення людини.

17. Явище європоцентризму в світовій культурі. Ще академік Конрад,
відомий знавець Сходу, закликав подолати в наших навчальних програмах
європоцентризм, наголошуючи, що духовний світ Стародавньої Греції та
Риму – не єдина й далеко не провідна підвалина світової культури.

Сьогодні особливої ваги набуває ініціатива Ю. І. Султанова, який багато
уваги присвячує духовному змістові й естетичній досконалості художніх
творів Сходу, палко пропагуючи доцільність їх вивчення у школі та вузі.
Адже ми й досі перебуваємо в руслі естетичних забобонів
ренесансно-класицистичної епохи, коли Буало, канонізуючи ренесансну
програму, відверто забороняв письменникові спиратися на Біблію. Та коли
на той час боротьба за емансипацію мистецтва від релігії була актом
виправданим і зрозумілим, то невдовзі така позиція перетворилася на
пихате, невіглаське ігнорування всього, генетично не пов’язаного з
греко-римським світом, аж до поширеного з XIX ст. ставлення до Біблії як
до збірки старих нісенітниць, вигаданих ошукувачами-жерцями. Подібний,
сказати б “європеїзм” був і є сутнісно “прогресистським”, згідно з яким
Захід вважався світочем прогресу, а Схід – заповідником бузувірства та
занепаду. Окрім того, побутувала думка, що східна література та
мистецтво – це не художня творчість, а дидактика, релігія тощо. Скажімо,
Гегель твердив, що мистецтво Сходу як таке, що базується на символіці
релігійного характеру, загалом незрозуміле європейцеві й тому
архаїчно-віджиле, а Просвітництво сповідувало загалом презирливе
ставлення до східного мистецтва. Справді, умовно кажучи, “східне”
мистецтво слова будується не на засадах естетики греків та поетики
Арістотеля й у масі своїй є релігійною літературою (дидактика, притчі,
одкровення тощо), а не суб’єктивною поетичною грою словом. Хоча на Сході
малася й власна поетика (“Дхваньялока” Стародавньої Індії),
високохудожні епос, лірика та драма (драми Калідаси, японські хоку й
танки, “Махабхарата”, “Рамаяна”, епос про Гільгамеша та ін.). Але
формантою тут зазвичай виступало саме релігійне начало. Так,
“Махабхарата” й “Рамаяна” – не лише епоси, а й релігійний канон (частину
“Махабхарати”, Бхагават-Гіту, іменують “Біблією індуїзду”), частина
коментарів до священних Вед. Лірика Старого Китаю чи Японії -буддійська
медитація. Дхаммапада (вислови Будди) або логії Євангелій (висловлювання
Ісуса) – суть витончена літературна гра словом, що засвідчує високу
освіченість і водночас органічну народність авторів. Проте це не
“художня література”, а виклад віровчення. Накладати на художній текст
такого рівня Арістотелеві канони означає звести його на нінащо. Саме
тому секуляризована європейська думка не сприймає східну творчість як
щось вагоме, немовби навмисне ілюструючи буддійську тезу: нірвана є
пустка для сансаричної свідомості, так само як сансара – для
нірванічної. [1,8] Характерний епізод: на початку XIX ст., коли, за
Наполеона, Франція відкрила для себе світ Давнього Єгипту, єгипетські
мотиви увійшли до стилю ампір підкреслено “приборканими”, втративши
сутність власного художнього образу. Сходові дозволялося хіба що
позалишати фігури зв’язаних рабів-каріатид для підтримки класицистичних
фронтонів. А тим часом європейська культура, як така ,зобов’язана
Сходові більше, ніж звичайно гадають. Серйозна наука вже на дійшла
висновку, що саме зоря культури та цивілізації засяяла вперше в
Месопотамії, де вперше виникли писемність, література та міська
цивілізація. Саме звідси бере початок група найдавніших сюжетів: про
створення світу, потоп, богоборство людини. А грецькі міфи, які в школі
подаються як витвір суто європейської свідомості, насправді навіяні
месопотамським впливом. Так, оповіді про створення світу й подолання
“старих богів”, деякі риси Зевса, сюжети про сфінкса, Телефа, змагання
лучників тощо запозичені в домікенські часи з Давнього Сходу. Ми часто
говоримо про еллінізм. Але чи багато уваги ми приділяємо елліністичному
періодові з його блискучим синкретизмом? Адже в той час зародилося
мистецтво перекладу, започаткувалася літературна критика, сформувалася
філологічна культура як така. Саме тоді справі Александра Македонського
– з’єднанню Заходу та Сходу – дано було міцний поштовх, скажімо,
грецькою перекладено Старий Завіт (“Септуагінта”). Тоді сформувалася
словесність, що синтезувала єгипетський, халдейський та елліністичний
способи мислення, ідеологія, що згодом стала джерелом наукової
свідомості та єретичної думки. Чи ж приділено в наших навчальних
програмах належну увагу всім цим епохальним явищам?! Методологічний
принцип європоцентризму з елементами біогенетичної теорії, реалізований
у проекті нової програми, безпосередньо стосується також змісту
майбутніх шкільних підручників: він, власне, ставить хрест на всій
класичній літературі Сходу (вона ж бо не європейська!), що раніше
повноправно вивчалася на уроках зарубіжної літератури. Орієнталістика як
така взагалі залишилася поза увагою укладачів програми. Знехтувано і тим
фактом, що традиції східної літератури, як перлини світової культури,
знайшли втілення у творах великих європейських письменників (згадаймо
принаймні Гете, Байрона, Пушкіна, Міцкевича, Г.Манна). У зв’язку з цим
благодатний пласт української літератури, що яскраво свідчить про її
органічне входження до всесвітнього літературного контексту (тут стають
у пригоді східні рецепції у творчості П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки,
Осипа Назарука, П.Загребельного, діяльність талановитих українських
перекладачів та всесвітньо відомих орієнталістів), залишається поза
культурними та естетичними інтересами українського учня, а його уявлення
про всесвітній літературний процес буде невиправдано однобоким. У наших
навчальних курсах відсутнє навіть належне вивчення Біблії, книги, що є
духовним керманичем Сходу й Заходу вже протягом кількох тисячоліть!
Немає потреби доводити духовні резерви Вічної Книги, зауважу лише, що
сама історія збереження, передачі та коментування її тексту – взірцевий,
еталонний приклад філологічної культури. Але що ми знаємо про все те?
Хіба що згадуємо Остромирове Євангеліє, бо ж у ньому є кілька
давньоруських лексем. Наше звичне розуміння літератури як суто
“художнього слова” склалося в Древній Греції, де роль власне Священного
писання виконували твори поетів, зокрема “Теогонія” Гесіода. а
література як мистецтво починає чітко відокремлюватися від літератури як
“писання”. І хоча Арістотель ще чітко пам’ятає про походження трагедії
від культу Діоніса, саме він у “Поетиці” висуває тезу про мімезис,
імітацію природи в художньому слові та встановлює жанровий склад цієї
нової, художньої літератури саме за способом наслідування природі.
Європейська естетична думка, що успадкувала ідеї Арістотеля, усвідомила
літературу в низці інших мистецтв саме як мистецтво відтворення
реальності. Скажімо, І.Кант наголошує, що саме професіоналізм художника,
“незацікавленість” читацького або глядацького задоволення, “блиск форми”
складають сутність усякого мистецтва, зокрема і літературного. Кант
уперше послідовно відокремив естетичне від етичного, давши грунт для
теорії “чистого мистецтва”, і хоча на практиці літературі та мистецтву
рідко вдавалося залишатися “чистими”, хоча їх постійно прагнули
“ангажувати” ті або інші ідеологічні доктрини, усе ж принципову сутність
мистецтва як такого Кант визначив цілком точно.Але старогрецька художня
література, так само, як і післяренесансна художня література Європи,
зовсім не складають ні кількісно, ні за резонансом такого духовного
впливу на народи світу, як сакральні тексти та породжена ними
коментаторсько-художня література. Достатньо порівняти обсяг і досвід
новітньої художньої літератури з літературою Давньої і Середньовічної
Індії (Веди і веданта, буддійська література тощо), з літературною
творчістю арабо-мусульманського регіону, яка і нині багато в чому будує
свою картину світу на Корані, і, нарешті, із Біблією і текстами, нею
породженими. Наші традиційні навчальні програми, що будуються на
європоцентристському принципі, у яких світська література займає чільне,
якщо не особливе, місце, дають дуже неповну і навіть перекручену в
пропорціях картину світової літератури, тому що рать сакральної
літератури часто взагалі не береться до уваги. Але ж вона, на відміну
від літератури художньої, безперестанно не тяжіє до політики чи до інших
ідеологічних сфер, а перейнята вічними екзистенціальними проблемами
людини, що хвилюють здорову свідомість за будь якої доби: що таке Добро
і Зло. Життя і Смерть, чи є порятунок від Зла, чи є вічне життя, що таке
Божество і як здійснити зв’язок із ним? Водночас сакральна література
підтверджує колективний духовний досвід людства у вигляді догм (аксіом),
що насаджуються не насильницьким шляхом. Адже релігійне вчення
складається століттями як плід соборної свідомості та колективної
літературної праці: запис, відсівання апокрифів, канонізація тексту,
редагування пам’ятки, боротьба з єресями, що його спотворюють, – усе це
справа не одного дня і не одного автора. Товщу сакральних текстів
творять люди, які разом розробляють постулати віри, і тому особисте для
них – незначуще (часом сакральні тексти анонімні або на грані
анонімності). Це різнить сакральну літературу від художньої, у котрій
головне-самовираження особистості, її утвердження й уславлення.
Щоправда, сама проблема літератур Сходу та їхнього впливу вимагає
найсерйознішої уваги. Адже Схід – величезний й різнорідний конгломерат
мов, релігій, літератур, міфологій, культурних стереотипів та систем.
Досі йшлося про фундаментальний позитивний вплив лише
біблійно-християнського елементу. Проте існує й інший, язичницький Схід,
що гіпнотизував Захід, починаючи з часів Александра Македонського,
бурхливо вливався до європейської свідомості єгипетськими окультними
творами, маніхейством, зороастризмом, що стало важливим чинником
літературного життя в часи народження нової християнської Європи. Отже,
слід зупинитися на синтезі культур. Саме “синтез” як метод наукового
дослідження полягає у вивченні предмета в його цілісності, єдності та
взаємозв’язку всіх частин. Йде мова про включення до шкільної програми,
окрім літератури Заходу ,ще й літератури Сходу. Зробити це не зовсім
легко, бо мало перекладів, мало фахівців східних літератур; вони навіть
достатньо не опоновані фундаментальним академічним літературознавством.

Але “ідея синтезу культур “Схід – Захід” – “Захід – Схід”, починаючи з
епохи традиціоналістичного або нормативного типу художньої свідомості,
стає головним чинником формування і розвитку літературних традицій
принаймні двох самобутніх культур – європейської та близькосхідної,
успішно функціонуючи на різних рівнях спадкоємності національних
літератур Окциденту і Орієнту”. У даній роботі висвітлюється процес
становлення і розвитку самого предмета “Світова література”. Досить
чітко окреслюються проблеми, які вирішувалися або ще вирішуються
сучасним літературознавцем; розкривається прагнення вчених подолати
давно вкорінені стереотипи у викладанні літератури, опираючись на
трактуванні її як мистецтва слова; звертається увага на проблему
європоцентризму у викладанні світової літератури; вказується на
співвідношення національної літератури і світової; наголошується на
тому, що світова література повинна досить широко формувати особистість
учня, не тільки давати йому знання про класиків літератури, але і вміння
аналізувати і робити свої висновки.

18. Національна культура і масова культура, їх співвідношення

Національна культура є національним світом, універсумом, де етнокультура
виконує функцію ядра, справжнього механізму, який зберігає етнічні
ознаки навіть за несприятливих для нього етнокультурних умов. Нац.
Культура – синтез етнічного, народного і нац., переробленого, засвоєного
як такого, що збагачує національне. масова культура свідомо орієнтується
на “середній” рівень масових споживачів. Головним каналом поширення
масової культури є сучасні засоби комунікативної техніки
(книгодрукування, преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та
звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти (менеджери, письменники,
режисери, сценаристи, композитори, співаки, актори та ін.) не завжди на
професійному рівні, часто якість їх творів визначається лише одним
критерієм – комерційним успіхом. У другій половині ХХ ст. “законодавцем
моди” в масовій культурі стали Сполучені Штати Америки, які зосередили
потужні фінансові та технічні ресурси в галузі поп-культури. Багато хто
з сучасних культурологів навіть застосовує щодо процесу поширення
масової культури термін “американізація культури”.

19.Циклічна модель розвитку культури

Циклічна модель культурної динаміки – одна з найдавніших.
Повторюваність, зворотність є характерною рисою існування всього живого.
Мислителі здавна простежували аналогії між соціокультурними процесами і
зміною природних сезонів, рухом сонця по небосхилу, життєвими циклами.
Так, Дж. Віко вважав, що культура рухається від “віку богів”
(міфологічні культури) через “вік героїв” (культури героїчного епосу) до
“віку людей” (осмислення світу історією). Циклічним є рух
культурно-історичних типів у концепції російського соціолога
М.Даниленського. Культурні організми в дослідженні О. Шпенглера
проходять цикл від “дитинства” (“весни”), “юності” (“літа”), “зрілості”
(“осінь”) до “старості” (“зими”), від накопичення сил, їх реалізації до
занепаду і загибелі культури. Локальні цивілізації А. Тойнбі
підкоряються у своєму розвитку моделі циклічного руху від виникнення,
росту до надлому і загибелі. Згідно з його концепцією, культурна
динаміка породжена наявним викликом (з боку природного чи людського
середовища): сприятливі умови розвитку цивілізації, як зовнішні, так і
внутрішні, є передумовою культурної стагнації.

У концепції російського історика Л. Гумільова процес етногенезу
становить цикл, що містить фази виникнення, підйому, занепаду і загибелі
етносу. Головним джерелом появи етносів є результати формотворної
діяльності природного середовища. Поштовхом до розвитку стає імпульс
пасіонарності як прагнення і здатність змінювати середовище існування,
вкорінені в підсвідомості людини. Умови для посилення пасіонарності на
рівні суспільства і людини створюють вибухи у Всесвіті (пасіонарні
поштовхи).

20. Формаційний підхід соціокультурного світу, його основні етапи.

Формаційний підхід:

соціалістичне, а в перспективі комуністичне суспільство;

буржуазне суспільство;

феодальне суспільство;

рабовласницьке суспільство;

первісне суспільство.

Кожній з цих формацій притаманний і свій тип культури, а саме: культура
первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств,
соціалістичного (комуністичного) суспільства.

Недолік формаційної типології історії світової культури виявляється у
двоякому відношенні: по-перше, вона знімає питання про специфіку
культурних епох на відміну від епох громадянської історії людстав, і,
по-друге, позбавляє можливості пояснення схожих процесів у культурі в
різних суспільно-економічних формаціях (з книг „Культура человека и
картина мира”, М., 1987).

22.Трипільська культура.

В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко
відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис. до н.е. і названу трипільською,
по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині).
Спершу її поширювали на територію Дніпровсько-Дністровського межиріччя.
Згодом, коли румунські археологи біля села Кукутени розкопали стародавні
людські поселення з подібними ознаками, ареал поширення людності цієї
культури було розповсюджено на територію Дунайського басейну,
Балканський півострів, острова Середземномор’я та Малої Азії і вона
отримала ще назву трипільсько-кукутенська культура. Виділяють три етапи
її розвитку: 1)ранній – 3500-3000, 2)середній – 3000-2000, 3)пізній –
2000-1700 до н.е.

Характерні особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення
зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд. Житло будувалося по
колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Будинки
споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасом запліталися
лозою та мастилися ззовні і зсередини товстим шаром глини. Розмір їх
сягав 100-140 кв.м. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами,
складеними з глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. Все
поселення нараховувало по 500-600 чоловік. Центр селища використовувався
як загін для худоби. Це були скотарсько-землеробські племена з
колективною власністю на стада худоби.

Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів
побутового призначення – столовий та господарський посуд: миски,
глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка.

Художня культура трипільців обмежувалася декоративно-ужитковим
мистецтвом та культовими статуетками і малюнками на камені та стінах
печер. Вона відзначається високим художнім смаком та технікою.

Орнамент. Характерна ознака художнього оздоблення керамічних виробів –
яскравий декоративний орнаментальний розпис. Форма орнаменту – прямі та
хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, які повинні були
символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольору
орнаменту – чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та
різнокольоровим орнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань.

Статуетки. Серед археологічних знахідок – численні статуетки, переважно
жіночі, що доводить існування культу жінки у трипільському суспільстві.
Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачем традицій предків.
Статуетки мали культове значення. Виконані вони були у реалістичній
манері, і за ними можна простежити етнічний тип трипільців.

Усатівська культура. До пізнього трипілля – усатівської культури (від
села Усатово під Одесою, кінець ІІІ – початок ІІ тисячоліття до н.е.,
розкопки провадив одеський археолог Михайло Болтенко) відносяться
кам’яні могильні плити з зображеннями людей, тварин і такі ж зображення
на стінах печер.

Оминаючи спірну концепцію про етнічну ідентичність трипільців та
українців, зауважимо однак, що трипільська культура була одним з джерел
слов’янської взагалі та української зокрема культури.

23.Хто з культурологів класифікував культуру на 3 основні типи:
чуттєвий, ідеаціональний та ідеалістичний?

Вся фісторія соціокультурного світу провляє себе як завжди нова,
невичерпна у своїй творчій здатності, різноманітності, перетвореннях і
відмінностях у б-я момент свого існування. У б-я сфері к. Часто нова
чсистема змінює віджилу. Аналізируючи динаміку к. , П.Сорокин ставить
питання: в якому напряму відбуваються зміни у цій сфері людського
буття?На його думку, нинішня пануюча мат. Суперсистема поступово
замінюється релігійним, ідеалістичним типом к.. Занепад сучасної зах. К.
Створює можливість появи іншої к. Системи. Прихід нової суперсистеми,
зумовленої дією « принципу іманентних змін», означатиме народження нової
к., що здатна виправити, якось оновити «ту систему к» , що деградує.
Цикл к. Процесів відбувається у власному колі, проходить «у холостому
русі», відірвано від суспільної практики. В кінгцевому підсумку одні
ідеї породжують і замінюють інші. В основі суперсистеми лежать 3
основні типи культур: чуттєвий, для якого властиве чуттєве сприймання
навколишнього світу, ідеаціональний тип, для якого характерний
раціональний підхід до дійсності, ідеалістичний, що грунтується на
інтуїтивістському методі пізнання. Кожна форма має свою першооснову, яка
складає матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала визначають тип
культури і відповідний йому свіотгляд.

24. Основні концепції міфу

Міф – це пояснення явищ, вияв віри, що переживається як дійсність. У
первісній к. Міф відбиває й узагальнює вірювання, обгрунтовує моральні
норми, доводить доцільність культів і обрядів, містить практичні правила
людської поведінки. – спроба людей осмислити своє буття, потреба
передавати загальне через конкретне, це відбиття в людській свідомості
закономірності й упорядкованості природи. М- колективний досвід,
мудрість предків. М-я – засіб самовираження людини. Це найдавніша форма
проявів творчих здібностей людини. Концепції Е.Кассірера, К.Леві-Строса,
О.Лосєва, Я Голосовкера, К.Г.Юнга, М.Еліаде. К.Г.Юнг вважає, що міфи
відтворюють у специфічній спосіб структуру психічного світу людини. У
його концепції м-я стаєккартою людської психіки, дослідження міфів може
розповісти про певні коплекси, які нібито притаманні людській психіці на
всіх етапах її становлення. Я Голосовкера м-є витвором людської фантазії
і творчої уяви, дає можливість тому ,хто сприймає міф, осмислювати його,
а відтак і світ, з допомогою все тієї ж уяви.

25. Античний тип культури. Феномен «Грецького дива»

Антична культура – це тип європейської раціональної культури. В той же
час цій культурі притаманне емоційно-естетичне сприйняття світу, струнка
логіка та індивідуальна своєрідність у вирішені соціально-практичних і
теоретичних проблем. Цим Античність відрізняється від Сходу, де розвиток
культури відбувався у формі коментування стародавніх вчень, які стали
канонічними, у формі увічнення традицій. Європейська культура
успадкувала від античності не лише форму, але перш за все духовні
засади. Як і в античну добу, головною проблемою європейської культури
залишається людина в усій складності її матеріального і духовного буття.
Особливо велику роль в розвитку культури зіграли успадковані від
античності світоглядні принципи. Це, насамперед, раціонально-філософське
ставлення до світу, прагнення до пізнання глибинних основ бутя .ГРЕЦЬКЕ
ДИВО Суспільство Стародавньої Греції як і суспільства Стародавнього
Сходу формувались у період розкладу родової общини тобто були
ранньокласовими. Більш того, давньогрецька культура у початковий період
свого розвитку багато в чому поступалась культурам Сходу і змушена була
запозичувати їх надбання. Однак за дуже короткий строк грекам вдалося
здійснити те, чого не вдалося за свою історію людства жодному народу, а
саме: практично в усіх галузях культури досягти небачених висот. Це дає
підстави говорити про загадку “грецького дива”.Культурологи висловлювали
пізні міркування про причини, які обумовили такий бурхливий злет
давньогрецької культури. Зверталась увага на особливе географічне
положення, грандіозні соціальні зрушення епохи (класичне рабство,
система грошового обігу та ринку, поліс як нова форма політичної
організації), колонізацію Середземномо’я і Причорномор’я, завдяки якій
греки пожвавили зв’язки з народами Сходу, уміле використання чужих
культур. Особливе значення надають утворенню нового типу організації
суспільства яка втілилась у формі полісу—міста-держави. В його межах
вдало поєднали державну і приватну форму власності, колективний та
індивідуальний інтерес. Поліс був самостійною політичною, господарською,
культурною одиницею, об’єднанням вільних громадян. З 6 ст. До н.е. у
більшості полісів встановилась демократична форма правління, що
охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим
учасником суспільного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотні.
Сутністю полісного життя була єдність незалежних людей в ім’я
суспільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли
вихованню в еллінів, а згодом і у римлян патріотизму, розвинутого
почуття власної гідності, волелюбності, допитливості, схильності до
раціонального осмислення світу. Важливо звернути увагу ще на одну
причину, яка обумовила прогрес давньогрецької культури. Історичні долі
народів визначаються при інших рівних умовах різноманітністю
національних характерів. Кожна нація відрізняється тільки їй одній
притаманним сполученням і співвідношенням темпераменту, типу мислення і
світосприйняття Якими ж були характерні риси національного характеру
стародавніх греків, які безперечно пов’язані з розкриттям причин
“давньогрецького дива”? В усій історії людства не було народу, більш
всього просякнутого агональним (змагальним, полемічним) духом в ім’я
здобуття слави, ніж стародавні греки. Змагальність складала основу життя
еллінів, вона принижувала всі сфери, будь то Олімпійські ігри, диспут,
поле бою чи театральна сцена.

26. Національна культура та загальнолюдські культурні цінності, їх
взаємозв’язок. Національна культура = продукт матеріальної та духовної
праці певної нації, синтез культур, її соціальних груп,
верств, її історія, відносини. соціальна пам’ять,
самосвідомість. = синтез етнічного, народного і національного,
переробленого, засвоєного як такого, що збагачує національне.

Національна культура визначається сімейно-родинними зв’язками, спільною
територією мешкання (рідна земля), духовною культурою народу, мовою,
музичним і словесним фольклором, рисами національного характеру,
звичаями, традиціями, мистецтвом тощо. Національна культура – продукт
праці Інтелектуальної еліти нації. В ЇЇ основі лежить національна
самосвідомість – особливе розуміння ролі культури а консолідації нації,
формуванні її національних інтересів.

27.Архаїчний тип культури.Магія, культ, табу, ритуал.

Характер та звичаї архаїчної людини у різних регіонах земної кулі
виявляють таку одноманітність і постійність явищ, що мимоволі пригадуєш
вислів «Увесь світ є одна країна» . Це ілюструють у першу чергу
експонати етнографічних музеїв. У кожному з них – незалежно від місця
розташування – сокири, молоти, ножі, стріли, шила, голки. Те саме
стосується і занять. Такі збіги хар-ні і длч духовних процесів. Джерелом
знання про духовне життя наших первісних предків є легенди і міфи,
звичаї і забобони, наскельний живопис, відкритий у 20 ст. , а токож
спосіб життя оремих племен, не займаних цивілізацією й досі. Архаїчний
тип має своєю годовною структурною віссю кровнородинні відносини. І світ
в їх уявленні також одна велика родина. Тму провідна ідея первісної
свідомості: дійсність – живий організм, а людина – частка його. Світ і
все , що його населяє, одухотворене, живе за тими самими законами і
звичаями, що й рід людський. Тому для архаїчного типу культури хар-ні
такі явища, як Магія-віра в здатність людини особливим чином впливати на
інших люде, тварин, рослин, явища природи. Магія поділялася на
виробничу, шкідливу, охоронну, любовну, лікувальну.М- намагання вплинути
на природний рух подій символічними діями: обрядами й
ритуалами.Достатньо проблематичним є розділення магів на «білих» І
«чорних», чарівників і чаклунів. Однією з традиційних систем, що
грунтується на мвгії, є культ вуду.

Згіно з ученням Вуду від дії ворожих сил може захистити тільки ворожа
сила. Вудуїстські чаклуни влаштовували нічні захисні церемонії з
людськими жертвопринесеннями, під час яких можуть за допомогою отрути
довести людину до стану клінічнгої смерті-перетворити на «зомбі» .Серед
феноменів суспільної свідомості сьогодення до магії найближче стоїть
релігія, бо магічні елементи є в культі всіх нац. І світових релігій.
Культ Магічні дії становлять основу найдавніших культів-рільницького та
предків.Давній культ предків може сприйматися не тільки яксвоєрідна
данина вдяності за своє існування,яку наші попередники втілювали в
похоронних та поминальних звичаях.Ритуал-сума дій, що відображають деякі
суттєві хар-ки буття.. Це не просто «відображення» вищих структур
миротворення,але і закріплення їх, ініціювання.Той, хто здійснює р.,
приймає на себе ф-цію тих сакральних фігур, що стали його джерелом.

28.Римська культура

Історія давньоримської культури починається з ІІІ ст. до н.е. Римляни
були політеїстами. У них було багато богів: Юпітер – бог грому та
блискавки, Юнана – богиня шлюбу, Плутон – бог підземного царства,
Нептун – бог морів. Але попри це народ Риму володів тверезим мисленням.
Уже в архітектурі Стародавнього Риму це проявилося. Римляни будують
дороги, міцні стіни, мости, водопроводи, розбудовуються міста. Римляни
почали використовувати у будівництві новий матеріал – бетон. Це
відкривало нові можливості при зведенні споруд. Будується римський Форум
– центральний міський майданчик. Тут розташовується храм Юпітера, Юнони
і Мінерви, Табуларій – державний архів, тут встановлювалися почесні
статуї римських громадян. Військові трофеї полководців.

Одне з найбільш вагомих досягнень римського мистецтва – скульптурний
портрет. На відміну від класичного грецького портрета, який показував
ідеально прекрасну людину, римський портрет зображував людину без мрії,
земну.

В ІІ-ІІ ст. До н.е. виникає римська наукова і художня література. Після
завоювання Римом Греції почалося знайомство з грецькою культурою, яку
римляни взяли за взірець. Грецька мова стає звичною у вищому світі.
Численні копії творів грецького мистецтва заповнили громадські будови
Риму, житлові будинки і вілли. За наказами римських імператорів
будуються грандіозні архітектурні споруди. У Римі було поставлено Вівтар
миру у 19 році до н.е., прикрашений рельєфами із зображеннями
жертвоприношень богині Миру. У 82 р. н.е. був збудований величезний
амфітеатр гладіаторських богів – Колізей. Однією зі складових частин
римської культури були різноманітні видовища, які повинні були
відволікати громадян від суспільного життя і негараздів. Так, Цезар у 46
році до н.е. наказав вирити штучне озеро, на якому організував битву
сірійського і єгипетського флотів. У цирках влаштовувались криваві
гладіаторські бої, цькування хижаками полонених і перших християн.

У літературі уславились сатирики Ювенал і Петровій, байкар Федр.
З’являється жанр роману, який оспівував піднесене кохання, що
перевірялось розлукою, дальніми мандрівками та подоланням різних
перешкод.

У добу Римської імперії виникають риторичні публічні школи, викладачі
яких отримували жалування з імперської казни. Поступово складалася
система освіти з викладом “вільних” мистецтв або наук, тобто теоретичних
дисциплін, оволодіння якими не пов’язане з фізичною працею, що вважалося
негідною благородної людини. Поступово інтерес до римського мистецтва і
способу життя зменшився . На грецьку комедію посипалися звинувачення в
аморальності і непристойності. Та й власні традиції стали незрозумілими
для греко-римської людини. Античний світ дозрів до радикальної духовної
переорієнтації, яку взяло н себе християнство.

29. Світоглядні засади модернізму

Модернізм (від фр. – новітній, сучасний) – загальне позначення напрямів
мистецтва та літератури кінця XIX-XX ст. (кубізм, футуризм,
експресіонізм, сюрреалізм тощо), які характеризуються розривом з
традиціями реалізму. Причини виникнення модернізму:1. Як реакція на
суспільні проблеми. На рубежі ХІХ-ХХ ст. особливо після першої світової
війни загострилась духовна криза. Свій внесок в руйнування духовних
засад культури внесли й революції. Почалася інтенсивна атеїзація
свідомості значної частини людства. Утворився духовний вакуум, який
потребував свого заповнення. 2. Причина криється у суто художніх
субстанціях. Реалізм дещо “приївся” читачеві. От письменники-модерністи
і шукали нових, не набридлих публіці змісту і форм художніх творів 3.
Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістів XIX ст.:Cтендаль,
Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Досить тяжко не
вийшовши за межі реалізму створити щось “конкурентноспроможне”, водночас
з ними чи після них. Молоді літератори стали торувати свої, нові
“модерні” шляхи в літературі. Модернізм став характерним напрямком у
мистецтві ХХ століття. Основні естетичні принципи модерну в
образотворчому мистецтві – заперечення зображальності, абстракціонізм і
поп-арт, у музиці – заперечення звукової організованості – мелодії,
гармонії, електронна музика, в театрі – відсутність осмисленого
художнього мовлення, логіки розгортання драматичної дії. Основні
представники модернізму в літературі – Ф.Кафка, Джойс, Камю, в театрі
Іонеско, Сартр, Беккет, у малярстві – Кокошка, Сальвадор Далі, у музиці
– Шемберг, Штокхаузен. Своєрідність стилю модерн багато в чому зумовила
зацікавленість Сходом, що знов активізується в Європі наприк.19 ст. У
цьому стилі поєдналися євр. Та сх. Традицції культури – романтизм,
почуттєвість, тверда лінійно-структурна основа, площинна декоративність.
Перші 3 риси успадковані з традицій Є, а остання – з Азії. Але навіть
євр. Традиції набувають у євр. худ. орнаментального хар-ру. Відкриття
другого принципу термодинаміки, який утверджує систему як таку, що
забуває свої попередні стани і прагне до хаосу, до розсіювання енергії,
заперечило космологічні уявлення про збільшення порядку в світі.
Модерністська модель світу постулює ідеї хаосу, випадковості, змістової
поліфонічності, плинності реального світу, непідвладного впорядкованості
При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури
протистояти руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий
антитрадиціоналізм‹
h?a?aiYIY»I?™»Y?™s^I4) h?

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020