Реферат на тему:
Комп’ютерні мережі та телекомунікації
План
Основні поняття.
Основні програмні та апаратні компоненти мережі.
Топології локальних мереж.
Протоколи, інтерфейси мереж.
Основні поняття
Комп’ютерна мережа — це сукупність комп’ютерів, кабелів, мережевих
адаптерів, вони об’єднані технічними засобами передавання інформації і
працюють під керуванням мережної операційної системи та прикладного
програмного забезпечення.
За допомогою ПК, об’єднаних у локальну мережу, розв’язуються такі
задачі:
Розділення файлів. Локальна мережа дає можливість багатьом користувачам
одночасно працювати з одним файлом, який зберігається на центральному
файл-сервері.
Передавання файлів. Комп’ютерна мережа дає можливість швидко копіювати
файли будь-якого розміру з одного комп’ютера на інший без використання
дискет.
Доступ до інформації та файлів. Комп’ютерна мережа дає можливість
завантажувати прикладні програми з будь-якої робочої станції, байдуже,
де вона розташована.
Розділення прикладних програм. Комп’ютерна мережа дає можливість двом
користувачам використовувати одну копію програми, наприклад текстового
редактора MS Word. Проте два користувачі не можуть одночасно редагувати
один і той самий документ.
Одночасне введення даних у прикладні програми. Мережеві прикладні
програми дають змогу кільком користувачам одночасно вводити дані,
необхідні для роботи цих програм. Наприклад, вести записи в
бухгалтерській книзі так, що вони не заважають один одному. Проте тільки
спеціальні мережеві програми дозволяють одночасно вводити інформацію.
Розподіл принтера. Комп’ютерна мережа дає можливість кільком
користувачам на різних робочих станціях спільно використовувати один або
кілька принтерів.
Електронна пошта. Можна використовувати комп’ютерну мережу як поштову
службу та розсилати службові записки, доповіді, повідомлення іншим
користувачам.
Глобальна мережа може включати інші глобальні мережі, локальні мережі,
окремі віддалені комп’ютери. Глобальні мережі підрозділяються на міські,
регіональні, національні, транснаціональні. Елементи таких мереж можуть
бути розташовані на значній відстані один від одного.
Основні програмні та апаратні компоненти мережі
Обчислювальна мережа — це складний комплекс взаємозалежних програмних і
апаратних компонентів, що узгоджено функціонують. Вивчення мережі в
цілому потребує знання принципів роботи її окремих елементів:
комп’ютерів;
комунікаційного устаткування;
операційних систем;
мережних додатків.
Весь комплекс програмно-апаратних засобів мережі може бути описаний
багаторівневою моделлю. В основі будь-якої мережі — апаратний рівень
стандартизованих комп’ютерних платформ. Нині у мережах широко й успішно
застосовуються комп’ютери різних класів. Набір комп’ютерів у мережі
повинен відповідати набору різноманітних задач, розв’язуваних мережею.
Другий рівень — це комунікаційне устаткування. Хоча комп’ютери і є
центральними елементами обробки даних у мережах, останнім часом не менш
важливу роль почали відігравати комунікаційні пристрої. Кабельні
системи, мости, комутатори, маршрутизатори і модульні концентратори з
допоміжних компонентів мережі перетворилися в основні поряд з
комп’ютерами й системним програмним забезпеченням як за впливом на
характеристи-
ки мережі, так і за вартістю. Нині комунікаційний пристрій
може являти собою складний спеціалізований мультипроцесор, який потрібно
конфігурувати, оптимізувати й адмініструвати. Ви-
вчення принципів роботи комунікаційного устаткування вимагає
ознайомлення з великою кількістю протоколів, використовуваних як у
локальних, так і в глобальних мережах.
Третім шаром, що утворює програмну платформу мережі,
є операційні системи (ОС). Від того, які концепції керування локальними
та розподіленими ресурсами покладені в основу мережної ОС, залежить
ефективність роботи всієї мережі. Під час проектування мережі важливо
враховувати, наскільки просто дана операційна система може взаємодіяти з
іншими ОС мережі, наскільки вона забезпечує безпеку та захищеність
даних, до якого ступеня вона дозволяє нарощувати число користувачів, чи
можна перенести її на комп’ютер іншого типу і ще багато інших факторів.
Найвищим рівнем мережних засобів є різні мережні додатки — такі, як
мережні бази даних, поштові системи, засоби архівації даних, системи
автоматизації колективної роботи й ін. Дуже важливо представляти
діапазон можливостей, наданих додатками для різних галузей застосування,
а також знати, наскільки вони сумісні з іншими мережними додатками й
операційними системами.
У локальній обчислювальній мережі (ЛОМ) кожен ПК називається робочою
станцією, за винятком одного чи кількох комп’ютерів, призначених для
виконання функцій файл-серверів. Кожна робоча станція і файл-сервер
містять карти адаптерів, що за допомогою мережних кабелів з’єднуються
між собою. На додаток до локальної операційної системи на кожній робочій
станції активізується мережне програмне забезпечення, що дає можливість
станції взаємодіяти з файловим сервером. Аналогічно, на файловому
сервері запускається мережне програмне забезпечення, що дає йому
можливість взаємодіяти з робочою станцією та забезпечувати їй доступ до
своїх файлів. Мережні прикладні програми на кожній робочій станції
взаємодіють з файловим сервером для читання чи запису файлів.
Комп’ютери, що входять у ЛОМ, поділяються на два типи: робочі станції,
призначені для користувачів, і файлові сервери, що, як правило,
недоступні для звичайних користувачів. З робочою станцією працює тільки
користувач, у той час як файловий сервер дає можливість багатьом
користувачам розділяти його ресурси. Для ролі робочої станції, як
правило, застосовується середнього класу персональний комп’ютер.
Коли ви користуєтеся робочою станцією, вона майже в усіх відношеннях
поводиться як автономний ПК. Однак, якщо ви придивитеся до неї уважніше,
то знайдете чотири відмінності від звичайного ПК:
на екрані під час завантаження операційної системи з’являються додаткові
повідомлення, які інформують вас про те, що мережна операційна система
завантажується в робочу станцію;
ви повинні повідомити мережному програмному забезпеченню ім’я
користувача (чи ідентифікаційний номер ID) і пароль перед початком
роботи. Це називається процедурою входження в систему;
після підімкнення до ЛОМ ви бачите додаткові літери (на комп’ютері
Macintosh — додаткові папки, у системі UNIX — додаткові файлові
системи), що позначають додаткові дискові накопичувачі, які стали вам
доступні;
коли ви роздруковуєте службові записки чи повідомлення, вони друкуються
на принтері, що може стояти далеко від вашого робочого місця.
На противагу робочій станції файловий сервер — це комп’ютер, що
обслуговує всі робочі станції. Він здійснює спільне використання файлів,
розташовуваних на його дисках. Файлові сервери — це, звичайно,
швидкодіючі комп’ютери. Файлові сервери часто забезпечені тільки
монохромним монітором, тому що вони, як правило, не використовуються
інтерактивно користувачами. Однак файловий сервер майже завжди містить
не менше двох накопичувачів на жорстких дисках.
Сервери мають бути високоякісними та високонадійними, адже при
обслуговуванні всієї комп’ютерної мережі вони багаторазово виконують
роботу звичайної робочої станції.
Мережний адаптер — це електронна плата до якої під’єднується мережний
кабель.
Мережні адаптери розраховані, як правило, на роботу з певним типом
кабеля — коаксіальним, «крученою парою», оптичним волокном. Кожен тип
має певні електричні характеристики, що впливають на спосіб використання
даного середовища, і визначають швидкість передавання сигналів, спосіб
їх кодування та деякі інші параметри.
Топологія локальних мереж
Топологія — це спосіб організації фізичних зв’язків персональних
комп’ютерів у мережі.
Під топологією обчислювальної мережі розуміють конфігурацію графа,
вершинам якого відповідають комп’ютери мережі (іноді й інше
устаткування, наприклад концентратори), а ребрам — фізичні зв’язки між
ними. Комп’ютери, підімкнуті до мережі, часто називають вузлами мережі.
Конфігурація фізичних зв’язків визначається електричними з’єднаннями
комп’ютерів між собою і може відрізнятися від конфігурації логічних
зв’язків між вузлами мережі. Логічні зв’язки являють собою маршрути
передавання даних між вузлами мережі й утворюються шляхом відповідного
настроювання комунікаційного устаткування.
Вибір топології електричних зв’язків істотно впливає на чимало
характеристик мережі. Наприклад, наявність резервних зв’язків підвищує
надійність мережі й уможливлює балансування завантаження окремих
каналів. Простота приєднання нових вузлів, властива деяким топологіям,
робить мережу легко розширюваною. Економічні міркування часто-густо
призводять до вибору топологій, яким притаманна мінімальна сумарна
довжина ліній зв’язку.
Розглянемо топології, що зустрічаються досить часто.
Повнопов’язана топологія відповідає мережі, у якій усі комп’ютери
зв’язані між собою. Незважаючи на логічну простоту, цей варіант
виявляється громіздким і неефективним. Справді, кожен комп’ютер у мережі
повинен мати велику кількість комунікаційних портів, достатню для
зв’язку з будь-яким іншим комп’ютером мережі. Для кожної пари
комп’ютерів має бути виділена окрема електрична лінія зв’язку.
Повнопов’язані топології застосовуються зрідка, тому що не задовольняють
жодну з наведених вище вимог. Частіше цей вид топології використовується
в багатомашинних комплексах чи глобальних мережах за невеликої кількості
комп’ютерів.
Усі інші варіанти ґрунтуються на неповнопов’язаних топологіях, коли для
обміну даними між двома комп’ютерами може знадобитися проміжне
передавання даних через інші вузли мережі.
Спільна шина є вельми розповсюдженою топологією для локальних мереж
(рис. 4.1). У цьому випадку комп’ютери підключаються до одного
коаксіального кабелю. Передана інформація може поширюватися в обидва
боки. Застосування спільної шини знижує вартість проводки, уніфікує
підімкнення різних модулів, забезпечує можливість майже миттєвого
широкомовного звернення до всіх станцій мережі. Таким чином, основними
перевагами такої схеми є невелика вартість і простота розведення кабелю
по приміщеннях. Найсерйозніший недолік загальної шини в її низькій
надійності: будь-який дефект кабелю або якого-небудь із численних
роз’ємів цілком паралізує всю мережу. На жаль, дефект коаксіального
роз’єму не є рідкістю. Іншим недоліком спільної шини є її невисока
продуктивність, тому що за такого способу підімкнення в кожен момент
часу тільки один комп’ютер може передавати дані в мережу. Тому пропускна
здатність каналу зв’язку завжди розподіляється тут між усіма вузлами
мережі.
Рис. 4.1. Шина
Топологія зірка (рис. 4.2). У цьому разі кожен комп’ютер підмикається
окремим кабелем до загального пристрою, який має назву концентратор та
розташовується в центрі мережі. У функції концентратора входить
спрямування переданої комп’ютером інформації одному чи всім іншим
комп’ютерам мережі. Головна перевага цієї топології перед спільною шиною
— значна надійність. Будь-які неприємності з кабелем стосуються лише
того комп’ютера, до якого цей кабель приєднаний, і лише зіпсованість
концентратора може вивести з ладу цілу мережу. Крім того, концентратор
може відігравати роль інтелектуального фільтра інформації, що надходить
від вузлів у мережу, і за необхідності блокувати заборонені
адміністратором передачі.
Рис. 4.2. Зірка
До недоліків топології типу зірка відноситься більш висока вартість
мережного устаткування через необхідність придбання концентратора. Крім
того, можливості з нарощування кількості вузлів у мережі обмежуються
кількістю портів концентратора. Часом має сенс будувати мережу з
використанням декількох концентраторів, ієрархічно з’єднаних між собою
зв’язками типу зірка. В даний час ієрархічна зірка є найпоширенішим
типом топології зв’язків як у локальних, так і в глобальних мережах.
У мережах з кільцевою конфігурацією дані передаються по колу від одного
комп’ютера до іншого — як правило, в одному напрямку (рис. 4.3). Якщо
комп’ютер розпізнає дані як «свої», то він копіює їх собі у внутрішній
буфер. У мережі з кільцевою топологією необхідно вживати спеціальних
заходів, щоб у разі виходу з ладу чи відключення якоїсь станції не
перервався канал зв’язку між іншими станціями. Кільце являє собою дуже
зручну конфігурацію для організації зворотного зв’язку — дані, зробивши
повний оберт, повертаються до вузла-джерела. Тому цей вузол може
контролювати процес доставки даних адресату. Часто ця властивість кільця
використовується для тестування зв’язності мережі та пошуку вузла, що
працює некоректно. Для цього в мережу посилаються спеціальні тестові
повідомлення.
Рис. 4.3. Кільце
У той час, як невеликі мережі, як правило, мають типову топологію —
зірка, кільце чи спільна шина, для великих мереж характерна наявність
довільних зв’язків між комп’ютерами. У таких мережах можна виділити
окремі довільно зв’язані фрагменти (підмережі), що мають типову
топологію, тому їх називають мережами зі змішаною топологією.
Протоколи, інтерфейси мереж
Ще однією новою проблемою, яку потрібно враховувати під час об’єднання
трьох і більше комп’ютерів, є проблема їх адресації. До адреси вузла
мережі та схеми його призначення можна висунути кілька вимог:
адреса повинна унікально ідентифікувати комп’ютер у мережі будь-якого
масштабу;
схема призначення адрес має зводити до мінімуму ручну працю
адміністратора й імовірність дублювання адрес;
адреса повинна мати ієрархічну структуру, зручну для побудови великих
мереж. Цю проблему добре ілюструють міжнародні поштові адреси, які дають
змогу поштовій службі, що організує доставку листів між країнами,
скористатися лише назвою країни адресата і не враховувати назву його
міста, а тим паче вулиці;
адреса має бути зручна для користувачів мережі, а це означає, що вона
повинна мати символьне подання наприклад, www.gu.net;
адреса повинна мати якомога компактніше подання, щоб не перевантажувати
пам’ять комунікаційної апаратури — мережних адаптерів, маршрутизаторів і
т. ін.
На практиці звичайно використовується відразу кілька схем, тож комп’ютер
одночасно має кілька адрес-імен. Кожна адреса використовується в тій
ситуації, коли відповідний вид адресації є найзручнішим. А щоб не
виникало плутанини і комп’ютер завжди однозначно вирізнявся своєю
адресою, використовуються спеціальні допоміжні протоколи, що за адресою
одного типу можуть визначити адреси інших типів.
Найбільше поширення одержали три схеми адресації вузлів:
Апаратні адреси. Ці адреси призначені для мережі невеликого чи
середнього розміру, тому вони не мають ієрархічної структури. Типовим
представником адреси такого типу є адреса мережного адаптера локальної
мережі. Така адреса звичайно використовується тільки апаратурою, тому її
намагаються зробити якомога компактнішою і записують у вигляді
двійкового чи шістнадцяткового значення, наприклад 0081005е24а8. У
процесі завдання апаратних адрес звичайно не потрібне виконання ручної
роботи, адже вони або вбудовуються в апаратуру, або генеруються
автоматично під час кожного нового запуску устаткування, причому
унікальність адреси в межах мережі забезпечує устаткування. Крім
відсутності ієрархії, використання апаратних адрес пов’язане ще з одним
недоліком — у випадку заміни апаратури, наприклад мережного адаптера,
змінюється й адреса комп’ютера. Більше того, якщо встановити кілька
мережних адаптерів, у комп’ютера з’являється кілька адрес, що не дуже
зручно для користувачів.
Символьні адреси чи імена. Ці адреси призначені для запам’ятовування
людьми і тому зазвичай несуть значеннєве навантаження. Символьні адреси
легко використовувати як у невеликих, так і у великих мережах. Для
роботи у великих мережах символьне ім’я може мати складну ієрархічну
структуру, наприклад ftp-archl.ucl.ac.uk. Ця адреса говорить про те, що
даний комп’ютер підтримує ftp-архів у мережі одного з коледжів
Лондонського університету (University College London — ucl) і ця мережа
належить до академічної галузі (ас) Internet Великобританії (United
Kingdom — uk). Під час роботи в межах мережі Лондонського університету
таке довге символьне ім’я явно надмірне, і замість нього зручно
користуватися коротким символьним ім’ям, на роль якого добре підходить
наймолодша частина складового повного імені, тобто ім’я ftp-archl.
Числові складені адреси. Символьні імена зручні для людей, але через
перемінний формат і потенційно велику довжину їх передавання мережею не
є надто економним. Тож у багатьох випадках для роботи у великих мережах
як адреси вузлів використовують числові складені адреси фіксованого та
компактного форматів. Типовими представниками адрес цього типу є IP- та
IPX-адреси. У них підтримується дворівнева ієрархія, адреса поділяється
на старшу частину — номер мережі — і молодшу — номер вузла. Такий
розподіл дає можливість передавати повідомлення між мережами лише на
підставі номера мережі, а номер вузла використовується тільки після
доставки повідомлення в потрібну мережу; так само, як назва вулиці
використовується листоношею лише після того, як лист доставлений у
потрібне місто. Віднедавна, щоб зробити маршрутизацію у великих мережах
ефективнішою, пропонуються складніші варіанти числової адресації,
відповідно до яких адреса має три і більше складових. Такий підхід,
зокрема, реалізований у новій версії протоколу IPv6, призначеного для
роботи в мережі Internet.
У сучасних мережах для адресації вузлів застосовуються, як правило,
одночасно всі три наведені вище схеми. Користувачі адресують комп’ютери
символьними іменами, що автоматично заміняються в повідомленнях,
переданих по мережі, на числові номери. За допомогою цих числових
номерів повідомлення передаються з однієї мережі в іншу, а після
доставки повідомлення в мережу призначення замість числового номера
використовується апаратна адреса комп’ютера. Нині така схема характерна
навіть для невеликих автономних мереж, де, здавалося б, вона явно
надлишкова, — це робиться для того, щоб під час включення цієї мережі у
велику мережу не потрібно було змінювати склад операційної системи.
Проблема встановлення відповідності між адресами різних типів, якою
опікується служба дозволу імен, може розв’язувати-
– T ? ’ ? „
R
D4FiiiiaaaaaaaIIIIaaaaAaa
&
&
&
&
&
&
Література Аладьев В. З. и др. Основы информатики: Учеб. пособие. — М.: Филинъ, 1998. — 496 с. Безруков Н. Н. Компьютерная вирусология: Справ. руководство. — К.: УРЕ, 1991. — 416 с. Библия для пользователя. Богумирский Б. Энциклопедия Windows 98. — СПб.: Питер, 1998. — 816 с. Бойс Д. и др. Сетевые возможности Windows 95. — К., 1997. — 287 с. Ботт Ед. Использование Microsoft Office-97 / Пер. с англ. — К.: Наук. думка, 1999. — 268 с. Буров Е. Комп’ютерні мережі. — Львів: Бак, 1999. — 468 с. Вейскас Дж. Эффективная работа с Microsoft Access 97. — СПб.: Питер, 1999. — 973 с. Пасько В. Access 2000 (русифицированная версия). — К.: BHV, 1999. — 384 с. Волков В. В. Работа на персональном компьютере: Практ. курс. — К.: Юниор, 1999. — 576 с. Гарнаев А. Ю. Использование MS Excel и VBA в экономике и финансах. — СПб.: BHV — Санкт-Петербург, 1999. — 336 с. Гилстер П. Навигатор Internet. Путеводитель для человека с компьютером и модемом. — М.: Джон Уайли энд Санз, 1995. — 650 с. Гончаров А. FoxPro в примерах. — СПб.: Питер, 1995. — 160 с. Грабер М. Введение в SQL. — М.: ЛОРИ, 1998. Джазкарахан Э. Машины баз данных. — М.: Мир, 1989. Джеймс Фил. Эффективная работа с NETSCAPE Communicator. — СПб.: Питер, 1999. — 764 с. Джонс Э., Саттон Д. Библиотека пользователя Microsoft Office Professional. — К.: Диалектика, 1996. — 512 с. Дорот В., Новиков Ф. Толковый словарь современной компьютерной лексики. — СПб.: BHV — Санкт-Петербург, 1999. — 384 с. Дьяконов В. П. Internet: Настольная книга пользователя. — М.: Молот — Р., 1999. — 573 с. Дэйт К. Введение в системы баз данных. — М.: Наука, 1980. PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
