Реферат на тему:
Демократичні революції та рухи в світі на початку ХХ ст.
Важливість даної теми в загальному курсі «Політичної історії ХХ ст.»
насамперед полягає в тому, що вона передбачає аналіз розгортання
політичної активності мас, людей найманої праці та союзних їм
демократичних сил на етапі монополістичного капіталізму початку ХХ
століття.
Це був період загострення протиріч у загальному економічному та
соціально-політичному розвитку.
Матеріали навчального посібника «Політична історія XX ст.» КНЕУ та інших
рекомендованих джерел розкривають причини, суть та наслідки
демократичних революцій і рухів у країнах Європи, Азії, Латинської
Америки та Африки. Для більшості європейських країн, де існував
парламентаризм і багатопартійність, це був пошук дієвих засобів контролю
за суспільством, врегулювання політичних конфліктів мирними засобами,
засобами реформ. У країнах із абсолютистською формою правління
протиріччя носили гостріший характер і були пов’язані з боротьбою
народів цих держав за демократичні перетворення. Для колоніальних і
залежних країн це була національно-визвольна боротьба, що поєднувалася з
боротьбою за демократичні права та свободи.
Найбільшою і першою демократичною революцією доби імперіалізму була
революція 1905—1907 років у Росії. З’ясовуючи причини цієї революції,
важливо зазначити, що на початку XX ст. Російська імперія продовжувала
залишатися останнім островом абсолютизму, в той час як європейські
країни розвивалися в напрямку парламентських форм правління та
виборності. Зробіть порівняння політичного розвитку більшості
європейських країн із політичним розвитком Росії, визначте, які
суперечливі тенденції політичного і соціального характеру призвели до
кризи самодержавства і спричинили демократичну революцію.
Необхідність обмеження самодержавства, проведення політичних реформ у
Росії усвідомлювали представники різних соціальних верств і політичних
поглядів, прогресивні державні діячі. Радимо ознайомитися з
реформаторською діяльністю С. Ю. Вітте, П. А. Столипіна та інших
державних і політичних діячів кінця ХІХ—початку XX ст. в книжці «Россия
на рубеже веков: политические портреты» (М.: Политиздат, 1991 г.), а з
діяльністю В. І. Вернадського в книжці «Страницы автобиографий
В. И. Вернадського» (М., 1981 г.) та ін.
Безпосередньо події революції в Росії варто простежити за етапами
їхнього розвитку, включаючи її початок 9-го січня 1905 р., гостру
політичну боротьбу навесні та влітку цього ж року, загальнополітичний
страйк у жовтні 1905 p. і кульмінаційний період у грудні 1905 р.
Зверніть увагу на особливості російської буржуазної революції, її
відмінність від революцій країн Заходу. З’ясуйте, що внесла російська
революція нового в рушійні сили, в керівництво, у співвідношення
політичних таборів і партій, у форми та методи боротьби. Зосередьтеся на
характеристиці класової суті політичних таборів, на оцінці програм
політичних партій, які захищали їхні інтереси. В урядовому таборі
провідне місце належало чорносотенній партії «Союз русского народа», в
ліберально-буржуазному таборі — партії кадетів, а в
революційно-демократичному таборі — Російській соціал-демократичній
партії (РСДРП).
З’ясувати політичну суть програми кадетів допоможе ознайомлення з
протоколами цієї партії, опублікованими на сторінках журналу «Вопросы
истории» №№ 2, 5, 6, 9, 12 за 1990 р. Вони містять цінну наукову
інформацію про всі три політичні табори та діяльність основних
політичних партій. Важливо розібратися в протиріччях між більшовиками і
меншовиками в складі РСДРП із питань стратегії і тактики революції
1905—1907 років у Росії. Свою версію цих протиріч В. І. Ленін дає в
книзі «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції».
У демократичному таборі масовою і впливовою, особливо в селянських
масах, була партія соціалістів-революціонерів (есерів). Слід простежити
еволюцію діяльності цієї партії, від її проголошення в кінці 1901—на
початку 1902 р. до виділення в 1906 р. лівого та правого крила — «Союзу
соціалістів-революціонерів-максималістів» та «Трудової
народно-соціалістичної партії» (енеси).
Якісно новим явищем у суспільно-політичному житті початку ХХ ст. було
переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та
національно-визвольного рухів. Революція пробудила
національно-визвольний рух на українських землях, які перебували в
колоніальній залежності від двох великих імперій — царської Росії та
Австро-Угорщини. Важливо дати характеристику селянському рухові в
Україні, оскільки він посідав одне з перших місць у Російській імперії.
З Україною пов’язані також збройні виступи солдатів і матросів: на
панцернику «Потьомкін», у Севастополі під керівництвом П. Шмідта, у
Києві на чолі з Б. Жаданівським та в інших містах. Після підписання
Миколою II маніфесту 17 жовтня 1905 р., в якому народу обіцяли
громадянські свободи, активізувалось українське національне життя. Варто
проілюструвати це на прикладі видання перших газет та журналів
українською мовою та діяльності осередків культурно-освітньої
організації «Просвіти». 1906 poкy в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі
та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило 18
українських газет і журналів. Українською мовою почав видаватися
найстарішій на той час в Україні журнал «Киевская старина» під назвою
«Україна». Скористайтеся матеріалами навчального посібника «Історія
України» за редакцією акад. В. А. Смолія (К., 1997 р.), а також
підручника «Новітня історія України (1900—2000 рр.)» і збірника
документів та матеріалів «Україна в ХХ столітті», підготовленого
науковцями Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка за
редакцією проф. А. Г. Слюсаренка (К.: Вища школа, 2000).
Хід політичного життя в Україні був важким і суперечливим. У другій
половині XІХ—на початку ХX ст. закладалася основа політичної структури
українського суспільства. У 90-х роках на західноукраїнських землях
утворилися перші політичні партії, були сформовані їхні програми та
політичні гасла. Національний рух набував політичного змісту і ставав
масовим. У Галичині першою такою партією стала Русько-українська
радикальна партія (РУРП). Це була перша легальна українська політична
партія європейського типу.
На Наддніпрянщині першою українською політичною партією, яка діяла
нелегально, стала Революційна Українська партія (РУП), заснована 1900 р.
в Харкові. У своєму розвитку вона зазнала значної еволюції. На базі цієї
партії утворилися інші основні українські політичні партії: Український
соціал-демократичний союз («Спілка»), Народна Українська партія (НУП),
Товариство Українських прогресистів (поступовців) (ТУП), група
українських есерів та ін. Відповідні програмні документи перших
українських політичних партій вміщені в збірнику «Багатопартійна
Українська держава на початку XX ст.», виданому в Києві
Науково-інформаційним підприємством «Пошук» 1992 р.
Змістовний матеріал про утворення та діяльність перших політичних партій
в Україні міститься в книжці Т. Гунчака «Україна і перша половина
ХX ст.: Нариси політичної Історії» (К.: Либідь, 1993, с. 30—41), в
навчальному посібнику «Історія України» під загальною редакцією
В. А. Смолія (К.: Альтернативи, 1997) та ін.
В умовах послаблення тиску на політичні організації українські політичні
партії взяли участь у виборах до першої та другої державних Дум. У цих
Думах сформувалася українська думська громада, як парламентська фракція,
до якої входило понад 40 депутатів. Важливо з’ясувати діяльність
Української думської громади в Думах, яка обстоювала головним чином
право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства,
церкви та місцевих адміністративних органів. І хоч Українській громаді
не вдалося відстояти в Думах своїх задумів, діяльність
депутатів-українців давала можливість оприлюднити з найвищої державної
трибуни соціальні та національні вимоги, заявити про болісні питання
українського народу. До того ж, українська громада видавала україномовні
журнали, в яких співробітничали М. Грушевський та І. Франко. Українське
національне питання, як і інші суспільно-політичні питання, не було
розв’язане революцією.
Перша російська революція закінчилася поразкою, оскільки сили, які
захищали старий порядок, виявилися сильнішими. І все ж революція
залишила по собі чимало повчальних уроків для наступної боротьби проти
самодержавства, проти соціального і національного гніту. Слід з’ясувати,
які ж то були уроки?
У даній темі, крім розгляду революційних подій у Росії в
1905—1907 роках, необхідно проаналізувати розвиток демократичних рухів
та революцій на початку ХХ ст. в країнах Західної Європи, Азії, Америки
та Африки.
Революційні процеси на різних континентах і в окремих країнах правомірно
розглядати як результат внутрішніх соціально-економічних і політичних
протиріч. Разом з тим, на розвиток цих процесів мала вплив і перша
демократична революція епохи імперіалізму — революція 1905—1907 pp. в
Росії. Слід звернути увагу на наявність загальних тенденцій у розвитку
революційно-демократичних рухів. Насамперед, це елемент синхронності як
у всесвітньо-історичному, так і в локально-історичному розвитку. Багато
спільного також у розстановці класових і політичних сил із урахуванням
рівня розвитку країн та їхньої залежності від інших держав. Це
виникнення в ряді країн аналогічних форм організації місцевих органів
влади ще до повалення старої форми правління тощо.
T
V
? 4
6
?
3—грудні 1905 р. Збройні сутички робітничих і селянських мас із
урядовими військами і поліцією відбулися у Відні і Празі, Молдавії та
Волощині. Ці та інші події з їхніми наслідками необхідно висвітлити на
семінарських заняттях, в тому числі й у формі рефератів.
Заслуговує на увагу і детальне розкриття подій Португальської революції
1910 р., яка призвела до повалення монархії, встановлення республіки і
прийняття Установчими зборами в серпні 1911 р. конституції.
Для глибокого розуміння демократичних процесів у країнах Латинської
Америки потрібно розібратися в особливостях їхнього
соціально-економічного і політичного становища. Це була особлива група
залежних країн, які формально вважалися самостійними, а насправді були у
фінансовій та дипломатичній залежності. У незалежних державах Латинської
Америки утвердився республіканський лад, прискорився процес формування
націй і розвитку капіталізму. Водночас тут існували патріархальні
традиції, що сформувалися ще в колоніальний період. Політична влада і
керівне становище в економіці належало власникам великих земельних
володінь — латифундистам, які збагатилися за рахунок обезземелення
селянства та патріархальних методів експлуатації. Складне переплетення
суперечностей у суспільстві призвело до боротьби широких верств
населення з буржуазно-поміщицькою верхівкою. Головними рушійними силами
в цій боротьбі були робітничим клас і селянство. Водночас весь народ, в
тому числі землевласники, чинили опір засиллю іноземних монополій та
антидемократичних режимів.
Наймогутніший національно-визвольний і селянський рух виник у Мексиці,
де в 1910—1917 pp. відбулася буржуазно-демократична революція. Головним
завданням революції було повалення диктатури Порфіріо Діаса, який
встановив режим, що забезпечував панування у країні
поміщицько-буржуазної олігархічної верхівки. Варто звернути увагу на
боротьбу партизанських загонів селян під командуванням Сапати і Вільі,
які були головною силою революції. Важливо простежити складний і
суперечливий хід революції, в якій бракувало єдності революційного
фронту і це призвело до захоплення влади буржуазією. Головним
завоюванням Мексиканської революції було прийняття 1917 р. Конституції,
що була однією з найдемократичніших конституцій того часу. Слід розкрити
її демократичний характер. Внаслідок повалення диктатури Діаса були
ліквідовані феодально-реакційні порядки, розкрився шлях для розвитку
національного капіталізму.
В революційних подіях і визвольних рухах початку XX ст. місце Азії
визначено висловом «Пробудження Азії». Саме до цього періоду належать
революції в Ірані (1905—1911 р.), Туреччині (1908—1911), Синьханська
революція в Китаї (1911—1913 рр.) національно-визвольний рух народів
Індії та інших азіатських країн.
Важливо врахувати, що особливість революційних і визвольних рухів у
країнах цього реґіону випливала з характеру порівняно відсталих
феодальних чи напівфеодальних суспільств, де існували деспотичні та
монархічно-абсолютистські форми правління. Зверніть увагу на рушійні
сили революційно-визвольних процесів, керівництво, роль політичних
організацій, хід самих подій та їхні наслідки.
Характеризуючи Китайську революцію, яка була найдемократичнішою в
країнах Азії, слід відзначити провідну роль в її керівництві видатного
діяча національного-визвольного руху Сунь Ят-сена. У 1905 р. він створив
політичну організацію «Союз ліги Китаю», програма якої вимагала
повалення Цінської монархії та встановлення в Китаї республіки. «Союз
ліги Китаю» («Тунминхой») здійснював керівництво повстаннями робітників,
солдатів, селян проти маньчжурського панування, які хоч і зазнали
поразки, але дали поштовх для розвитку наступних подій. 1911-й рік став
для Китаю початком Синьхайської революції («синьхай» за старим
китайським календарем — 1911-й рік). Наслідком революції стало
проголошення 1-го січня 1912 р. Китайської республіки. Її тимчасовим
президентом став Сунь Ят-сен. Була розроблена «тимчасова конституція».
Наступні події, які необхідно проаналізувати, призвели до переходу влади
до прибічника президентського правління генерала Юань Шикая. Він
намагався вийти з-під контролю парламенту і створити сильну
централізовану владу. Дійшло до воєнних дій між революційним
республіканським півднем країни та урядовими військами. Бої тривали до
серпня 1914 р. і закінчилися поразкою революційних сил. Юань Шикай
розпустив парламент, запровадив сувору цензуру та опублікував новий
проект конституції, який майже не обмежував права президента. Діяльність
створеної Сунь Ят-сеном в 1912 р. Національної партії (Гоміндану) була
заборонена і Сунь Ят-сен виїхав з країни.
При вивченні революцій в Ірані і Туреччині важливо звернути увагу на
їхню антифеодальну й антиімперіалістичну спрямованість і незавершений
поверховий характер. Скористайтеся матеріалом навчального посібника
«Політична історія XX століття» (підготовленого кафедрою політичної
історії КНЕУ, К., 2001, 2-ге вид.), а також матеріалом книги
Коваль Б. И. «Революционный опыт XX века (М., 1987, С. 24—78).
У національно-визвольному русі в Індії важлива роль належала Індійському
Національному конгресу (ІНК), заснованому в 1885 р. із дозволу
британської адміністрації. Представники лівого крила ІНК на чолі з
Тілаком закликали до масової визвольної боротьби проти англійського
панування в країні. При з’ясуванні конкретних подій визвольного руху
поясніть значення термінів «свадеш» і «оверадж». Це був рух на підтримку
вітчизняного виробництва і бойкоту англійських товарів, який із 1907 р.
переріс у рух, що вимагав самоуправління — «сварадж». Найвищим
піднесенням революційної боротьби в Індії став стотисячний страйк
робітників Бомбея в червні 1908 р. Піднесення визвольного руху і
бомбейський страйк змусили британську адміністрацію піти на певні
поступки. Восени 1909 р. було прийнято закон, який передбачав значно
ширше залучення індійців до управління країною. Необхідно розкрити
причини поразки виступів мас проти британських колонізаторів і пояснити,
яка роль у цьому рухові належала Мусульманській лізі, створеній 1906
року.
На початку XX ст. активізувалась антиколоніальна боротьба народів
Африки, що була поділена між європейськими державами. Більша частина
Африки опинилася під владою Англії і Франції, частину земель загарбали
Німеччина, Бельгія, Італія. До 1914 р. на всій території Африки, яка
втричі більша за Європу, залишилися незалежними лише дві держави —
Ефіопія і Ліберія.
При з’ясуванні питання про боротьбу за незалежність народів Африки
зосередьте увагу на формах жорстокої експлуатації колоніальних держав,
які перетворилися на аграрно-сировинні придатки митрополій. Європейські
колонізатори прагнули знищити в африканців любов до свободи.
Применшувалося історичне минуле та нехтувалася культурна спадщина
корінних народів. Слід розкрити всенародний характер ненависті до
колонізаторів на прикладах боротьби єгиптян проти англійських
імперіалістів, народу Конго проти колонізаторів з Франції і Бельгії,
гореро і готтенотів (Південно-Західна Африка) — проти німецьких
загарбників, сомалійців — проти англійських, італійських і французьких
колонізаторів тощо.
Боротьба африканських народів зазнавала здебільшого поразки, оскільки
вони були недостатньо озброєні та організовані. Єдиним народом, який
вийшов переможцем у боротьбі за незалежність батьківщини, був народ
Ефіопії, де правителем у 1889—1913 рр. був розумний та енергійний
імператор Менелік II.
Слід пам’ятати, що в інших регіонах Африки, попри те, що опір африканців
колонізаторам не досягав мети, боротьба не припинялася. Вона набувала
здебільшого нових, цивілізованіших організаційних форм. Про це свідчить
діяльність Національної партії в Єгипті, створеної в грудні 1907 р. на
чолі з Мустафою Камілем, а також Африканського національного конгресу в
1912 р. — організацій, які очолили боротьбу африканців проти іноземного
панування. Але визволення африканського народу від колоніальної
залежності стало вже реальною справою наступних поколінь.
Жодна з буржуазних революцій на початку XX ст. не досягла цілковитої
перемоги, не одержали бажаних наслідків і національно-визвольні рухи.
Проте ці революції та рухи залишили помітний слід в історії кожного
народу і світовій історії. Відбулося пробудження мас, зміцніла воля до
свободи і незалежності.
Література
Б. Ананьич, Р. Генелин. Сергей Юльевич Витте / Вопросы истории. — 1990,
№ 8. Багатопартійна українська держава на початку XX ст. Програмні
документи перших українських політичних партій. — К., 1992.
Гунчак Тарас. Україна: перша половина XX ст.: Нариси політичної історії.
— К., 1993.
Бойко О. Історія України. Посібник для студентів вищих навчальних зак-
ладів. — К., 1999.
Зырянов П. Н. Петр Аркадьевич Столыпин // Вопросы истории. — 1990. — №
6.
Искадерев А. А. Российская монархия, реформы и революция / Вопросы
истории. — 1993. — № 3, 5, 7.
Коваль Б. И. Революционный опыт XX века. — М., Мысль, 1987.
Непролетарские партии в России: Уроки истории. — М., 1989.
Історія України: Навч. посібник / Авт. кол. під ред. В. А. Смолія. — К.,
1997.
Кредер А. А. Новейшая история. ХХ век. В 2-х ч. — М., 1995, ч. 1.
Політична історія XX століття: Навч. посібник / Кер. кол. авт. В. Ф.
Салабай. — К.: КНЕУ, 2001.
Протоколы ЦК кадетской партии периода первой российской революции /
Вопросы истории. — 1990. — № 2, 5, 6, 9, 12.
Новітня історія України (1900—2000 рр.). — К., Вища шк., 2000.
Россия на рубеже веков: исторические портреты. — М., 1991.
Страницы автобиографии В. И. Вернадского. — М., 1981.
Україна в XX столітті: Збірник документів і матеріалів (1900—2000). —
К.: Вища шк., 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
