.

Форми грошей та їх еволюція (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
30 17795
Скачать документ

Реферат на тему:

Форми грошей та їх еволюція

Гроші пройшли тривалий і складний шлях розвитку з точки зору не тільки
ускладнення їх економічної суті та підвищення суспільної ролі, а й
урізноманітнення їх форм. Під впливом зміни суспільних відносин, формою
виразу яких є гроші, та ускладнення вимог ринку до грошей останні
періодично скидали одну форму і набували іншої, більш адекватної новим
умовам. Історія грошей, по суті, є процесом поступового відбору окремих
товарів чи особливих штучних форм, найбільш придатних виконувати функції
грошей у певних ринкових умовах. Загальний процес еволюції форм грошей
схематично показано на рис. 1.1.

Еволюція форм грошей відбувалася в напрямі від повноцінних грошей до
неповноцінних, якими є сучасні гроші. Повноцінними були гроші, що мали
внутрішню реальну вартість, адекватну вартості товару, який виконував
функції грошей, чи вартості того матеріалу, з якого гроші були
виготовлені, наприклад золоті чи срібні монети. Неповноцінними є гроші,
які набувають своєї вартості виключно в обігу. При цьому вона може
істотно відхилятися від вартості того матеріалу, з якого вони
виготовлені (банкноти, білонна монета, депозитні та електронні гроші). У
сучасний період усі країни світу користуються виключно неповноцінними
грошима.

Між періодами використання повноцінних і неповноцінних грошей
знаходиться епоха використання змішаних форм. У цей період в одних
країнах використовували повноцінні гроші, в інших — неповноцінні
(паперові). Крім того, в одних і тих самих країнах поряд з повноцінними
монетами нерідко використовувалися неповноцінні — білонні — монети, а
також паперові знаки грошей (банкноти). Останні не мали внутрішньої
вартості і були за формою ідентичні неповноцінним грошам. Проте вони
тривалий час вільно обмінювалися на повноцінні монети і їх вартість, що
формувалася в обміні, зближалася з вартістю металу, на який вони
обмінювалися. Тому такі банкноти були тотожні повноцінним грошам.

Початковою висхідною формою повноцінних грошей були товарні гроші.
Спочатку це були предмети першої необхідності — худоба, сіль, зерно,
риба, хліб тощо як найбільш ходові товари. Так, худоба, що має широкий
спектр споживчих ознак, активно і довго використовувалася в ролі грошей
у багатьох стародавніх народів — слов’ян, індійських племен, інших
кочових племен.

На зміну предметам першої необхідності в ролі грошей поступово прийшли
предмети розкоші, передусім прикраси: намисто з черепашок, перли, хутра,
інші дорогоцінні вироби. Це можна пояснити тим, що попит на предмети
розкоші виявився більш динамічним, тривалим і об’ємним, ніж на предмети
першої необхідності. Та й за своїми фізичними даними вони були менш
громіздкі, довше зберігалися, мали більш сталу вартість.

На території Київської Русі з цього різновиду товарних грошей найбільш
поширеним було хутро. Слово «гроші» тут з’явилося лише в XIII ст., а до
цього загальний еквівалент називався словом «куна», що означало «хутро».
Саме хутро в цій ролі широко застосовувалося кілька століть, навіть у
середні віки. «Руська правда» часто використовує термін «куни» в
розумінні грошей: «кунамися викупати», «давать куни в рези» тощо.

Проте як перший, так і другий різновид товарних грошей був надто
примітивним, функціонував поштучно, не підлягав поділу, виступав у
своєму природному вигляді. Такі гроші відповідали потребам обміну на
його найнижчих стадіях.

Другий великий поділ праці (відокремлення ремесла від землеробства)
істотно розширив межі товарного виробництва й обміну та прискорив
розвиток ринку. В обмін почали надходити не просто надлишки продуктів, а
товари, спеціально виготовлені для даної цілі. Невпинно розширювалися
територіальні межі обміну. Тому ринок поставив перед грошовим товаром
нові вимоги — бути однорідним, економічно подільним, здатним тривалий
час зберігати свою вартість. Задовольняти такі вимоги попередні гроші не
могли у зв’язку з їх фізичними властивостями. На їх місце ринок стихійно
висунув метал. Почалася тривала ера панування металевих грошей.

Проте з появою металевих грошей їх розвиток не припинився. Унаслідок
неухильного зростання продуктивності суспільної праці збільшувалися
можливості для нагромадження вартості, а відповідно і потреби в
зростанні маси грошового товару, який відволікався в обіг зі сфери
споживання. На це ринок реагував постійним посиленням вимог до грошового
товару. Останній повинен був мати високу питому вартість вагової одиниці
металу, властивість тривалий час (а найкраще — вічно) зберігати свої
фізичні якості, здатність легко змінювати зовнішній вигляд, високу
портативність тощо.

Потреби ринку набули настільки важливого значення, що відбулося
розмежування природної споживної вартості грошового товару як його
здатності задовольняти певні потреби людини і його специфічної споживної
вартості — здатності задовольняти вимоги ринку. Причому в міру
актуалізації другої споживної вартості грошового товару послаблювався
зв’язок останнього з першочерговими життєвими потребами людини.

Під впливом зазначених об’єктивних процесів відбувався стихійний відбір
грошового товару з групи металів. Спочатку використовувалися звичайні
метали — залізо, мідь, бронза та ін., що найчастіше вживалися людьми.
Згодом цю роль почало виконувати срібло як благородний метал з високою
питомою і сталою вартістю та здатністю до зберігання. Проте ще більшою
мірою цими властивостями природа наділила золото, яке теж стало
претендувати на роль грошового товару. Почалася тривала боротьба між
сріблом і золотом за «грошовий трон» у товарному світі. Цей етап у
розвитку грошей характеризувався паралельним функціонуванням золота і
срібла в ролі грошей і називався золото-срібним біметалізмом. Закінчився
він наприкінці XIX ст. перемогою золота, установленням золотого
монометалізму.

Еволюція металевих грошей найбільш відчутно проявилася у двох напрямах:
перший — набуття і вдосконалення монетної форми; другий — розвиток
представницьких форм металевих грошей в обігу.

Монета. З появою металевих грошей вони використовувалися у формі простих
зливків чи кусків металу. Такі гроші мали величезні переваги перед
товарними грошима. Разом з тим форма зливків обумовлювала певні
незручності, які незабаром стали стримувати розвиток грошових відносин.
У кожній платіжній операції необхідно було зважувати зливки, визначати
пробу і, що найгірше, ділити їх на частини. Щоб уникнути цих
незручностей, зливки робили різної ваги. Найбільш відомі купці ставили
на них своє тавро, яке засвідчувало вагу і пробу металу.

Однак авторитет купця як приватної особи був обмеженим, і його тавро
могло задовольнити вузьке коло суб’єктів ринку. З розвитком торгівлі
виникла потреба таврування зливків більш відомою й авторитетною особою,
і ця функція перейшла до держави. Держави стали виготовляти за
встановленою формою зливки металу, вагу і пробу яких засвідчували своїм
штемпелем. Такі зливки дістали назву монети.

Монета виявилася найдосконалішою формою повноцінних грошей, тобто тих,
що функціонують в обігу з власною субстанціональною вартістю. Вона
обслуговувала економічні відносини людей протягом майже трьох
тисячоліть. За цей час монета теж розвивалась і змінювалась.

На початку створення монет суб’єкти ринку не завжди довіряли державному
тавру і нерідко вимагали зважування монети. Особливо часто такі вимоги
ставилися, коли монета використовувалася для розрахунків з іноземними
контрагентами або коли існувала загроза фальшування монет. Лише
зростання економічної могутності і стабільності держави, посилення
довіри до державної влади з боку суб’єктів ринку, удосконалення техніки
карбування, що ускладнювала підробку монет, підвищили довіру до монети,
яка стала прийматися за рахунком, без зважування. Змінювалася сама форма
монети: відомі монети квадратні, неправильної форми, овальні, проте
найбільшого поширення набули круглі. Щоб запобігти підробленню та
обрізанню монет, по краях у їх дизайні було застосовано рельєфний
малюнок та «зубиювання» країв.

Білонна монета. Новий етап у розвитку монети як форми грошей пов’язаний
з виникненням білонної монети, тобто розмінної, з дрібною вартістю. Вона
призначена для забезпечення нормального виконання грошових функцій
основною (валютною) монетою. Головна відмінність її полягає в тому, що
вона карбується не з дорогоцінного металу, отже є неповноцінною. Причому
такою розмінна монета стала не відразу, а на певному етапі розвитку
грошового обігу.

Карбування поряд з повноцінною монетою неповноцінної було першою
реакцією грошей на нову вимогу обігу — вимогу економічності, що ставала
дедалі відчутнішою у міру розвитку товарно-грошових відносин. Розмінна
монета найактивніше використовується в обігу і тому найшвидше
стирається. Більше того, висока вартість дорогоцінного металу обумовлює
необхідність карбування розмінної монети надто малих розмірів. Така
монета була незручною у користуванні і легко губилася, що призводило до
додаткових витрат дорогоцінного металу. Виготовлення її зі звичайного
дешевого металу було об’єктивною необхідністю, а успішне функціонування
поряд з повноцінною монетою сприяло пошукам альтернативи повноцінним
грошам і заміні їх неповноцінними.

Переваги білонної монети (дешевизна, тривале функціонування) допомогли
їй залишитися в обігу і після того, коли повноцінна монета як форма
грошей «зійшла зі сцени». І сьогодні вона широко використовується в усіх
країнах, навіть у тих, які досягли великих успіхів у розвитку
безготівкових розрахунків та електронізації грошового обігу.

Демонетизація золота. Еволюція металевих грошей досягла свого апогею в
період капіталізму вільної конкуренції. Золоті гроші настільки добре
відповідали вимогам ринку, що навіть найкритичніші дослідники того часу
без будь-яких сумнівів ототожнювали гроші з цим металом. Зокрема,
К. Маркс неодноразово підкреслював, що гроші за своєю природою — це
золото і срібло. Таке твердження було справедливим лише для того часу.
Як не міг завершитися розвиток суспільних відносин епохою капіталізму
вільної конкуренції, так не міг закінчитися і розвиток грошей
закріпленням їх за золотом. Ті ж самі еволюційні процеси в суспільному
житті зумовили неспроможність золота назавжди закріпитися в ролі грошей
та підготували передумови для переходу до якісно нового типу грошей —
неповноцінних.

Ускладнення і розширення товарного виробництва та ринкових відносин, що
охопили всі сфери людського суспільства, з одного боку, та поява
могутніх неринкових (державно-монополістичних) факторів впливу на
економіку, з іншого, поставили перед грошовим товаром в епоху золотого
монометалізму ще складніші вимоги.

По-перше, швидко посилювалися вимоги щодо зростання обсягів відтворення
грошового товару відповідно до інтенсивно зростаючих масштабів
суспільного виробництва й обігу. Реакцією на цю вимогу було широке
запровадження в обіг розмінних на золото паперових банківських білетів,
оскільки виготовлення золотих грошей було вкрай обмежене малими запасами
золота.

По-друге, зростали вимоги щодо скорочення витрат на виготовлення грошей
для мінімізації суспільних витрат обігу, які постійно зростали в міру
розширення масштабів виробництва та обігу і спричиненого цим збільшення
маси грошей. Навіть при заміні в обігу золотих монет паперовими
банкнотами, але при збереженні розміну їх на золото держави повинні були
нагромаджувати великі маси золота, відволікаючи для цього значні обсяги
суспільного багатства.

По-третє, сама вартість грошей у нових умовах, що вимагали активного
втручання держави в економічне життя суспільства, повинна була стати
більш гнучкою, більш податливою до державних регулятивних заходів.

Зазначені вимоги не міг задовольнити жодний товар — продукт людської
праці, навіть найблагородніший із металів — золото. Будучи відносно
м’яким і маючи високу питому вартість, золото відчутно зношувалося в
процесі обігу, що призводило до великих втрат уречевленої суспільної
праці. Через незначне поширення золота у природі видобуток його не міг
встигати за зростанням місткості ринку і потреб його в грошовій масі.
Вартість золота найменше піддається будь-яким змінам, оскільки на неї
впливають не тільки фактори, що визначають поточне виробництво, а й
вартість віками нагромаджених золотих запасів. Сама матеріальна форма
золота, фізичні властивості якого зробили його найбільш придатним
виконувати роль грошей у попередні віки, в умовах ХХ ст. виявилася
нездоланною перепоною для виконання ним цієї ролі. Відбувся процес
демонетизації золота: спочатку з обігу були вилучені золоті монети,
замість них сферу обігу стали обслуговувати неповноцінні гроші, а згодом
повністю було зупинено обмін неповноцінних грошей на золото в будь-якій
формі.

Еволюційні процеси в економіці, які спричинили демонетизацію золота,
підготували підґрунтя для запровадження нематеріальних носіїв грошової
суті — так званих кредитних грошей. Як зазначалося вище, саме золото
виконувало грошову роль не стільки у своїй реальній вартості, скільки в
номінальній. Поступово воно набуло особливої споживної вартості як
загального еквівалента, що заслонила собою його природну споживну
вартість. Відтак світова практика використання золотих грошей
підготувала суспільство до сприйняття неповноцінних грошей, не
пов’язаних із золотом, як більш ефективної грошової форми. На цій
підставі економічна думка остаточно дійшла висновку, що гроші не
адекватні золоту, що вони — щось інше, складніше явище суспільного
характеру, який не може бути виражений навіть благородними металами.

Неповноцінні гроші — це гроші, які не мають власної субстанціональної
вартості. Перехід до неповноцінних грошей відбувався поступово. Перші їх
форми з’явилися ще за часів панування металевих грошей. Тому в історії
грошей був тривалий період існування змішаних форм, властивих
повноцінним і неповноцінним грошам. Основними формами неповноцінних
грошей є білонна (розмінна) монета, паперові гроші (казначейські
зобов’язання), банківські зобов’язання (банкноти), депозитні вклади,
квазігроші. Не маючи субстанціональної вартості, усі вони застосовуються
як гроші лише тому, що в економічних контрагентів, які їх одержують як
платіж, є віра в можливість використати їх для забезпечення своїх
майбутніх платежів. Фактор довіри до цих форм стає вирішальним для їх
функціонування як грошей, завдяки чому вони дістали також назву
кредитних.

Кредитні гроші класифікуються за кількома критеріями. Залежно від форми
існування виділяють готівкові гроші, розмінну монету, депозитні гроші;
залежно від статусу емітента та характеру емісії — казначейські та
банківські гроші.

Паперові гроші. Поняття паперових грошей має два тлумачення: широке,
коли паперовими називають будь-які грошові знаки, виготовлені з паперу
(розмінні і нерозмінні банкноти, казначейські білети тощо), і вузьке,
коли паперові гроші ототожнюються лише з казначейськими білетами. У
цьому підручнику будемо застосовувати поняття паперових грошей у
вузькому розумінні. Це нерозмінні на метал знаки, що випускаються
державою для покриття своїх (бюджетних) витрат і наділяються нею
примусовим курсом, визнаються законодавчо обов’язковими до приймання у
всі види платежів. По суті, це — завершена форма знака вартості, яка
відірвалася не тільки від субстанціональної вартості грошей, а й від
реальних потреб обороту. Мірилом їх емісії стає не потреба обороту в
платіжних засобах, а потреба держави у фінансуванні бюджетного дефіциту.
Такі гроші називають ще казначейськими.

Виникнення паперових грошей зумовлене тими самими об’єктивними
причинами, які привели в кінцевому підсумку до демонетизації золота.
Проте у кожному конкретному випадку до випуску паперових грошей державу
спонукають більш «прозаїчні» причини. Передусім це — необхідність
покрити дефіцит державного бюджету, оскільки уряд неспроможний це
зробити збільшенням надходжень грошових коштів з інших джерел.

Об’єктивні умови для створення паперових грошей в окремих країнах
остаточно визріли на початку переходу до капіталістичного способу
виробництва. У попередніх формаціях таких передумов не було. Тому окремі
спроби випустити там паперові гроші були спорадичними і закінчувалися
невдачею. Населення сприймало їх як гроші і погоджувалося одержувати у
платежі лише доти, доки держава підтримувала надію обміняти їх на
реальні цінності. Як тільки така надія зникала, паперові гроші
вилучалися з обігу і будь-які каральні заходи держави не могли змусити
населення брати їх як гроші.

Отже, паперові гроші — це не «витвір» держави, а об’єктивний продукт
розвитку економічних відносин у суспільстві. Роль держави обмежується
тим, що, використовуючи об’єктивно обумовлені можливості заміни
повноцінних грошей неповноцінними знаками вартості, вона друкує ці знаки
і визначає умови випуску їх в обіг. І доки випуск паперових грошей не
перевищуватиме об’єктивних потреб обігу в грошах, доти до них буде
довіра і вони будуть виконувати функції засобів обігу і платежу.

Після впровадження паперових грошей в обіг довіру до них може
підтримувати певний час держава методами економічної політики. В умовах
ринкової економіки держава є наймогутнішим і найактивнішим суб’єктом
економічних, у тому числі грошових, відносин. Вона має широкі податкові
зв’язки з усіма суб’єктами грошового обороту і є одним з найбільших
виробників товарів і продавцем їх на ринку, а також одним з
найактивніших суб’єктів на ринку цінних паперів. У всіх цих випадках
держава одержує гроші у великих розмірах від інших суб’єктів сфери
обігу, і якщо вона погоджується одержувати платежі в паперових грошах,
то інші суб’єкти обігу приймають їх у платежі і між собою.

Тут діє фактор довіри до наймогутнішого з економічного погляду партнера,
який істотно впливає на поведінку всіх інших суб’єктів, унаслідок чого
вони сприймають паперові знаки як повноцінні гроші. Ця дія базується не
на суб’єктивній, а на об’єктивній економічній основі. Доти, доки
суб’єкти сфери обігу мають можливість купити за свої паперові знаки
товари чи послуги, вони віритимуть у кредитоспроможність уряду і
прийматимуть паперові гроші у платіж за свої товари та послуги.

H

J

F

H

L

N

N

?фіциту. Про це переконливо свідчить досвід України 1991—1993 рр., коли
кредитна емісія Національного банку перетворилася у ключове джерело
фінансування бюджетних витрат. Як наслідок — знецінення українських
грошей за 1993 р. у 100 разів.

Банківські гроші — це теж неповноцінні знаки вартості, які емітуються
банками на основі кредитування реальної економіки1, завдяки чому їх
випуск тісно пов’язується з потребами обороту, забезпечується їх
вилучення з обороту при погашенні позичок і підтримка стабільної
вартості. У цьому полягає їх принципова відмінність і перевага порівняно
з паперовими грошима.

Банківські гроші виникли стихійно з ринкових відносин, але на значно
вищому ступені розвитку, на якому кредит став їх іманентною складовою.
Коли ринкові зв’язки, а разом з ними і взаємна довіра суб’єктів ринку
досягли такого рівня, що один із суб’єктів наважився передати другому
товар чи іншу вартість під зобов’язання заплатити в майбутньому, була
відкрита можливість виникнення принципово нової форми неповноцінних
грошей, альтернативної паперовим грошам. Спочатку торговельний оборот
породив так звані торгові гроші у формі боргової розписки, або
комерційного векселя. Використаний як платіжний засіб, він став
обертатися. З простої розписки боржника вексель стихійно перетворився в
платіжний і купівельний засіб, тобто в носія важливих функцій грошей.
Проте економічна потуга комерційних структур — емітентів векселів була
незначною, тому сфера їх застосування як грошей була обмеженою.

З розвитком банківського кредиту і банківської справи взагалі банки
стали випускати замість комерційних векселів свої зобов’язання —
банкноти, які поступово перетворилися в універсальний платіжний і
купівельний засіб і стали самостійним видом кредитних грошей —
банківськими грошима. Згодом, коли банки стали широко залучати банкноти
від клієнтів на вклади, виникла друга форма банківських грошей —
депозитні гроші.

Банкнота в самому загальному трактуванні є простим векселем емісійного
банку. Особливо чітко виявлялася спорідненість її з векселем на першому
етапі розвитку, коли вона мала форму так званої класичної банкноти.

Історично «класична» банкнота виникла з розписки середньовічних банкірів
про взяття на збереження від купців золота та про зобов’язання повернути
його на першу вимогу. У міру зростання багатств банків їхні розписки
(банкноти) стали користуватися такою довірою, що почали прийматись у
платежі нарівні із золотою монетою. Поступово такі розписки набули
строго встановленої форми й абстрактності як важливих ознак векселя і
стали подовгу затримуватися в обігу, не повертаючись у банки для виплати
по них золота. Ця обставина дала можливість банкірам видавати свої
банкноти купцям на суму, що перевищувала вартість золота, прийнятого на
збереження, тобто перейти від повного до часткового покриття банкнот. Не
покриті золотом банкноти стали видаватися підприємцям взамін комерційних
векселів. З цього часу (кінець XVII ст.) починається власне історія
«класичної» банкноти.

Характерними ознаками «класичної» банкноти є:

1) випуск її емісійним банком замість комерційних векселів;

2) обов’язковий обмін на золото на першу вимогу власників;

3) подвійне забезпечення: золоте (золотим запасом банку) і товарне
(комерційними векселями, що перебували у портфелі банку).

Завдяки цим ознакам банкнота істотно відрізнялася від комерційного
векселя. Якщо останній має приватну гарантію, що забезпечується
капіталом одного чи групи підприємств, то банкнота — суспільну гарантію,
яка базується на капіталах усіх підприємців, що зберігаються в банках.
Банкноти на відміну від векселів є безстроковими зобов’язаннями, не
пов’язаними з конкретними торговельними операціями. Вони можуть
випускатися в будь-яких купюрах і перебувати в обігу будь-який термін,
що дає можливість розраховуватися ними по всіх можливих платежах. Ці
переваги надали банкноті особливої якості — загальної оборотності, якої
не мав вексель.

Подвійне забезпечення «класичної» банкноти гарантувало їй надійність,
сталу вартість, нормальний обіг та високу еластичність обігу. Через
забезпечення комерційними векселями досягалося саморегулювання обігу
банкнот. Видаючи позики під заставу чи дисконт векселів, банк збільшував
кількість банкнот в обігу, а при оплаті векселів банкноти поверталися до
банку, що забезпечувалося строковістю і безспірністю комерційного
векселя.

Випуск векселів у тісному зв’язку з торговельними операціями
забезпечував погодженість випуску банкнот з реальними потребами обороту
— у міру зростання цих потреб випуск банкнот збільшувався, і навпаки.
Проте випуск банкнот під комерційні векселі не завжди забезпечував
автоматичне пристосування до потреб обороту. Це зумовлювалося цілою
низкою обставин: обліком фінансових векселів, у тому числі
казначейських, зниженням цін на товари та прискоренням обігу банкнот,
унаслідок чого зменшувалася потреба в грошах до настання строків
погашення векселів, та ін. У всіх цих випадках виникала загроза появи
зайвих банкнот та їх знецінення. Запобігти цьому міг вільний розмін
банкнот на золото: зайві банкноти пред’являлися в банки для обміну на
золото.

Період «класичної» банкноти закінчився з повним припиненням розміну її
на золото після світової економічної кризи 1929—1933 рр. У нових умовах
банкнота втратила золоте забезпечення і свою кінцеву гарантію сталості
вартості — розмін на золото. Це значно зблизило сучасні банківські гроші
з паперовими, оскільки зняло внутрішнє гальмо їх знецінення.

Проте справа полягає не тільки в припиненні розміну банкнот на золото. У
сучасних умовах зазнав деформації і механізм автоматичного регулювання
емісії банкнот на основі вексельного забезпечення. Передусім поряд з
комерційними стали значно ширше використовуватися казначейські векселі
та облігації державних позик для забезпечення випуску банкнот. Оскільки
зобов’язання держави не є реальними цінностями, кредитування їх
емісійним банком значно ускладнило зв’язок емісії з реальними потребами
обороту. Різке зниження частки комерційних векселів і збільшення
казначейських векселів та облігацій держави в забезпеченні емісії грошей
означає переорієнтацію її з потреб товарообороту на потреби державного
казначейства. Через задоволення останніх банкноти потрапляють у сферу
товарообороту, при цьому лише частково вони задовольняють його потреби,
а частково виявляються зайвими, проте залишаються в обороті. З цього
погляду механізм емісії банкнот стає подібним до механізму емісії
паперових грошей. Це також зближує сучасну банкноту з казначейськими
білетами.

Разом з тим така банкнота повністю не втрачає своїх специфічних ознак
банківських грошей, зберігає в обігу певні переваги порівняно із суто
паперовими грошима і є найпоширенішою формою готівкових грошей у країнах
з розвинутою ринковою економікою. Головні її ознаки і переваги полягають
у тому, що навіть на покриття витрат держави вона випускається не
безпосередньо і безповоротно, а через кредитування під боргові
зобов’язання казначейства. Ця, здавалося б, незначна деталь емісійного
механізму має принципове значення. Вона передбачає, що держава як
економічно самостійний суб’єкт грошового обороту може брати участь в
емісійному механізмі нарівні з комерційними підприємствами, якщо
прагнутиме до забезпечення збалансованості свого фінансового
господарства і виявиться здатною своєчасно погашати свої борги
емісійному банку. У зв’язку з цим важливого значення набуває проблема
регулювання державного боргу, підтримання його обсягів на економічно
обґрунтованому рівні, установлення широкого демократичного контролю за
його формуванням, включаючи лімітування його розмірів, а також за
взаємовідносинами між казначейством і центральним емісійним банком.

Дуже важливо, щоб ці два органи, що перебувають по різні боки емісійного
джерела, не стали «двома кишенями на одному й тому ж самому державному
піджаку», якими розпоряджається «одна рука». У такому випадку гроші
завжди будуть безперешкодно «перекочовувати» з банківської «кишені» в
казначейську й остаточно зникне відмінність між банкнотами і
казначейськими білетами. Щоб не допустити цього, більшість країн
законодавчо встановили чітке розмежування між центральним емісійним
банком та державним казначейством, вивівши банк з підпорядкування уряду
і зробивши його самостійним державним провідником монетарної політики.

Зважена політика щодо державного боргу та виплати доходу за облігаціями
державних позик забезпечує ринковий попит на вказані цінні папери. Це
дає можливість центральному банку через регулювання свого портфеля таких
паперів впливати на масу банкнот, продаючи їх на фондовому ринку —
зменшувати, а купуючи — збільшувати їх кількість в обороті.

Не втратив свого значення і механізм саморегулювання банкнотного обігу
через забезпечення їх емісії комерційними векселями. Проте дія його
значно змінилася. Банківські позички під комерційні векселі стали
видаватися переважно в депозитній, а не в банкнотній формі. Тому
емісійні банки через цей механізм регулюють масу депозитних грошей в
обороті, опосередковано впливаючи і на обіг банкнот.

Депозитні гроші — це різновид банківських грошей, який існує у вигляді
певних сум, записаних на рахунках економічних суб’єктів у банках. Вони
не мають речового виразу і використовуються для платежів у безготівковій
формі. Рух їх здійснюється по рахунках у банках і не виходить за межі
банківської системи. А приводяться вони в рух за допомогою технічних
інструментів — чеків, платіжних доручень, пластикових карток тощо.

Потреба в такій формі грошей об’єктивно зумовлена посиленням вимог щодо
економічності та зручності грошового обороту тоді, коли його обсяги і
суми окремих платежів досягають значних розмірів. Вона має істотні
переваги перед готівковою формою грошей (банкнотами): значно економніша,
зручніша у користуванні, піддається контролю з боку банків за оборотом
після емісії. Тому у сучасних умовах депозитні гроші стали основною
формою грошей у країнах з розвинутою ринковою економікою. Їхня частка
становить близько 90% усієї грошової маси в обороті.

Успішне функціонування депозитних грошей можливе лише за високого рівня
розвитку банківської справи, коли кожний суб’єкт грошового обороту може
вільно покласти свої гроші в банк, взяти їх звідти, швидко перевести в
будь-який пункт ринку і йому гарантується повне їх збереження. За цих
умов власник грошей на рахунку в банку може дати доручення останньому
перерахувати всю суму чи частину її своєму контрагенту і в такий спосіб
погасити борг. Переміщуючись по рахунках у банках, депозитні грошові
суми успішно виконують функції купівельного та платіжного засобів, а
відтак включаються в загальний грошовий оборот.

В Україні в перехідний період не було достатніх передумов для широкого
застосування депозитних грошей. Низька надійність банків та високий
рівень тінізації економіки спричинили зниження частки депозитних грошей
у загальній масі в окремі роки до 50%, що негативно впливало на стан
грошового обороту та функціонування банків.

Електронні гроші — це різновид депозитних грошей, які існують у пам’яті
комп’ютерів і здійснюють свій рух автоматично з допомогою комп’ютерних
систем за безпосередніми розпорядженнями власників поточних рахунків. Ця
форма органічно поєднує у собі всі переваги депозитної та готівкової
форм грошей: немає потреби переносити чи перевозити великі маси готівки;
досягається значна економія витрат на їх виготовлення, збереження,
перерахування, перевезення тощо; кожний платник має можливість вмить
виконати платіж, попередньо перевіривши всі його умови і здійснивши
відповідні розрахунки, як і в платежах готівкою.

Носієм електронних грошей є пластикова картка — іменний грошовий
документ, що видається банком власнику поточного рахунку і дає йому
можливість оплатити через комп’ютерні мережі свої покупки і погасити
борги переказом грошей по рахунку без використання готівки чи паперових
платіжних документів. Упровадження пластикової картки в
розрахунково-платіжну практику значно розширило сферу функціонування
депозитних грошей, включило в неї масові платежі населення, прискорило
обіг грошей, створило великі зручності для платників, зменшило витрати
обігу. Все це надало депозитним грошам нової якості, що знайшло
відображення в новій назві — «електронні гроші». Детальніше депозитні та
електронні гроші будуть розглянуті в розділі 4.

Квазігроші, або майже гроші, — це специфічні грошові форми, в яких
грошова суть істотно послаблена, відхиляється від загальноприйнятих,
стандартних форм. Таке відхилення можливе з кількох причин:

коли в стандартних формах значно послаблюється грошова суть. Так, при
розміщенні грошей у довгострокові вклади вони зберігають звичайну форму
депозитних грошей, проте при цьому знижується їх ліквідність, здатність
бути платіжними засобами;

коли грошові функції виконують нестандартні форми, які не можна віднести
до жодної з зазначених вище. Наприклад, вексель у певних межах може
використовуватися як гроші у функції купівельного і платіжного засобу,
хоч не є грошима в загальноприйнятому розумінні. Те ж саме можна сказати
про чек та деякі інші грошові інструменти.

Використання квазігрошей має позитивний вплив на економіку:

дає можливість підвищити ліквідність ринку за рахунок запровадження в
оборот додаткових платіжних інструментів квазігрошових форм, передусім
векселів;

дає можливість зменшити масу платіжних засобів в обороті за рахунок
вилучення їх у довгострокові депозитні вклади, що сприяє оздоровленню
кон’юнктури ринків;

робить управління грошовою масою, а отже пропозицією грошей, більш
гнучким і ефективним.

Квазігроші мають досить тривалу історію. Так, вексель з’явився і почав
використовуватися як платіжний інструмент раніше, ніж банкнота, яка бере
свій початок з векселя. Чек з’явився після того, як банки стали приймати
гроші на вклади, тобто приблизно одночасно з банкнотою. Власник золотого
чи срібного вкладу міг двояко реалізувати право на свої гроші:

1) взяти розписку банку і використати для платежу за своїми
зобов’язаннями. Така розписка відкрила шлях для банкноти;

2) домовитися з банком, що він даватиме йому письмові накази про видачу
всієї чи частини суми вкладу певній особі, а банк виконуватиме їх. З
таких наказів розвинувся чек.

Тому квазігроші не є якоюсь випадковою чи нав’язаною грошам формою.
Поява і тривале використання їх є закономірним результатом еволюції форм
грошей. У перспективі вони теж будуть змінюватися. Зокрема, широкий
розвиток «електронних грошей» може призвести до втрати чеком свого
значення в обороті депозитних грошей і своєї ролі як виду квазігрошей.

Література

Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.

Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 5
квітня 2001 р.

Указ Президента України «Про грошову реформу в Україні» // Вісник НБУ. —
1996. — № 5.

Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи. — 2001.

Долан Э. Дж., Кэмпбэлл К. Л., Кэмпбэлл Г. Дж. Деньги, банковское дело и
денежно-кредитная политика. — М.; Л., 1991.

Деньги, кредит, банки / Под ред. О. И. Лаврушина. — М., 1998.

Гроші та кредит / За ред. Б. С. Івасіва. — К., 1999.

Мишкін Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових
ринків. — К., 1998.

Усоскин В. М. Современный коммерческий банк: управление и операции. —
М., 1993.

Фридмен М. Количественная теория денег. — М., 1996.

Кейнс Дж. М. Трактат про грошову реформу. Загальна теорія зайнятості,
процента та грошей. — К., 1999.

Деньги / Под ред. А. А. Чухно. — К., 1997.

Савлук М. І. Нова національна валюта гривня працює на економіку України
// Фінанси України. — 1997. — № 2.

Савлук М. І., Сугоняко О. А. Чи вистачає грошей економіці України? //
Вісник НБУ. — 1997. — № 4.

Савлук М. І. Грошово-кредитна політика Національного банку України та
оцінка її ефективності // Вісник НБУ. — 1999. — № 1.

Цей факт підтверджується тим, що в назвах сучасних грошей деяких країн
збереглася старовинна назва худоби. Так, у Стародавній Індії худоба
називалася «рупа», а її сучасна грошова одиниця називається рупія. Немає
сумніву в тому, що худоба використовувалася як гроші в доісторичні часи
на території України. Є письмові підтвердження того, що ще в період
Київської Русі любов до грошей називалася «скотолюбієм», казна —
скотницею, а вираз «скот» застосовувався в розумінні грошей (див.:
Святловский В. Происхождение денег и денежных знаков. — М.; Пг., 1923. —
С. 64, 65).

Археологічні дослідження показали, що в Стародавній Месопотамії срібло
у формі шматків, зливків, кілець використовувалося як гроші ще
наприкінці третього тисячоліття до н. е. Золото в ролі грошей
використовували ще в XIV ст. до н. е. в Єгипті, Індії, Китаї, у
VIII—VII ст. до н. е. — у Греції.

Назва «монета» походить від першого монетного двору, що був відкритий у
Римі при храмі Юнони-Монети в III ст. до н. е.

Одним із перших у світовій економічній думці науково обґрунтував
можливість існування неповноцінних грошей, не пов’язаних із золотом, і
довів високу ефективність такої форми грошей відомий український
економіст М. І. Туган-Барановський. Його ідеї, висловлені на межі XIX—XX
ст., сприяли формуванню фундаменту сучасного монетаризму.

Зустрічаються відомості про випуск паперових грошей у Китаї ще в
VII ст. до н. е. Цілком достовірні відомості є про широке використання
паперових грошей у Китаї в XIII ст. н. е., коли вони навіть обмінювалися
на повноцінні монети. В Європі, Північній Америці, Росії паперові гроші
з’явилися значно пізніше — у XVI—XVII ст.

1 Завдяки цьому такі гроші називають ще кредитними. Тому поняття
кредитних грошей має широке (як неповноцінні гроші взагалі) та вузьке
(як лише банківські гроші) тлумачення.

 Відтак банки дістали право так званої фідуціарної емісії, тобто випуску
банкнот понад наявне у них золото, що дало відчутний поштовх до розвитку
їхньої діяльності, до перетворення їх у могутнього рушія економічного
прогресу.

Характерно, що в Україні в 1993 р., коли темпи інфляції досягли
гіпервисокого рівня, стали висуватися пропозиції передати емісію грошей
від НБУ до Міністерства фінансів, з тим щоб зняти будь-які перепони в
емісійному забезпеченні бюджетних витрат. Проте більшість економістів не
погодилася з такими пропозиціями, вимагаючи від НБУ припинити
розкручування інфляції і переорієнтувати емісійну політику з потреб
бюджету на потреби обороту (див. «Проблеми розвитку кредитно-банківської
системи України». Матеріали конференції 20—21 лютого 1993 р. — К.:
Сівера, 1993. — С. 58, 62).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020