Реферат на тему:
Регулювання ринку праці та зайнятості населення
Однозначного трактування поняття «ринок праці», як і ринку взагалі,
неможливо знайти в сучасній економічній літературі. Різні формулювання
економічної категорії ринку праці виділяють такі головні аспекти: стадії
процесу відтворення робочої сили, узгодження попиту і пропозиції,
характер відносин між людьми та ін. Більшість авторів погоджується з
тим, що ринок праці — це інститут або механізм, з допомогою якого
покупці та продавці здійснюють процеси купівлі-продажу товару «робоча
сила», вступаючи у відносини товарного обміну. Отже, ринок праці — це
соціально-економічна категорія, яка характеризує відносини людей, що
виявляються в процесі найму, оцінки, звільнення працівників та
встановлення розмірів компенсації за використану робочу силу.
Аналізуючи механізм функціонування сучасного ринку праці, можна
помітити, що в сучасних економічних системах, коли економіка вільної
конкуренції не спроможна впоратись із низкою економічних і соціальних
проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами
державного та профспілкового втручання, тобто державного регулювання
цього ринку.
Для того щоб ліпше зрозуміти механізм функціонування ринку праці,
необхідно визначити, яка саме частина населення потрапляє на ринок
праці, а відтак слід розглянути деякі поняття, що ними оперує вітчизняна
й зарубіжна статистика.
Працездатний вік — це період активної трудової діяльності людини. Межі
працездатного віку визначаються законодавчо: в Україні вони становлять
16—59 років для чоловіків та 16—54 роки для жінок.
Працездатне населення — населення, здатне до трудової діяльності без
урахування віку, тобто та його частина, яка потенційно має необхідний
фізичний розвиток, інтелект та знання для виконання роботи. У практиці
обліку, аналізу та прогнозування використовується поняття «трудові
ресурси», яке часто ототожнюють з поняттям працездатного населення.
Трудові ресурси можна розглядати і як економічну категорію, і як
планово-обліковій показник залежно від того, для чого це поняття
використовується.
Трудові ресурси як економічна категорія виражають відносини населення,
яке володіє фізичною та інтелектуальною здатністю до праці, відповідно
до встановлених державою умов відтворення індивідуальної робочої сили.
Трудові ресурси як планово-обліковий показник — це чисельність
населення, зайнятого в суспільному виробництві, а також незайнятого в
ньому працездатного населення працездатного віку. Цей показник
використовується для розробки балансів трудових ресурсів (що буде
розглянуто далі).
Доцільно аналізувати три сфери зайнятості: по-перше, зайнятість
працездатного населення (трудові ресурси); по-друге, зайнятість
економічно активного населення (робочої сили); по-третє, зайнятість
населення на ринку праці (зайнятість найманою працею).
Відповідно до законодавства України зайнятість населення — це
діяльність, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб.
Зайнятістю визнається діяльність не тільки на державних підприємствах, а
і в особистому, фермерському та іншому господарстві, садівництві;
індивідуальна трудова діяльність; підприємництво тощо, тобто діяльність,
яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і
праві власності на засоби виробництва для виконання цієї праці.
Необхідно з’ясувати, що таке зайнятість з економічних та соціальних
позицій.
Зайнятість з економічних позицій суспільства — це діяльність
працездатного населення зі створення суспільного продукту або
національного доходу. Ця зайнятість визначає економічний потенціал
суспільства, рівень і якість життя населення в цілому, добробут окремих
громадян.
Зайнятість із соціальних позицій — це зайнятість такими видами
діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, інших денних
навчальних закладах, служба в армії, зайнятість у домашньому
господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку,
участь у роботі громадських організацій.
Отже, зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність
відносин із участі людей у суспільному виробництві і пов’язана з
забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей у суспільно корисну
працю з процесами формування, розподілу й використання трудових
ресурсів.
Чисельність трудових ресурсів в Україні залишається практично
стабільною, а деяке її збільшення у 1995—1996 рр. пояснюється уточненням
статистичними органами чисельності працюючих в особистому підсобному
господарстві. Слід зазначити, що характерною рисою динаміки трудових
ресурсів є щорічне скорочення чисельності громадян, зайнятих у народному
господарстві (у 1999 р. проти 1991 р. зайнятість скоротилася на 22,8%).
Мобільність робочої сили в Україні залишається досить високою. Так,
майже п’ята частина тих, хто працює і отримує заробітну плату, щороку
залишає свої робочі місця, і тільки одна восьма наймається на роботу.
Непокоїть і те, що кожен восьмий робітник будь-якого підприємства працює
на ньому менше одного року. Так, наприклад, рівень звільнень 20%
означає, що кожен п’ятий робітник не працюватиме на цьому підприємстві
наступного року. Рівень зареєстрованого безробіття станом на кінець 1998
р. становив в Україні 3,69%, навантаження на 1 вільне робоче місце в
середньому становило 30 осіб, середня тривалість безробіття (місяців) —
9,9.
Для подолання негативних явищ у сфері зайнятості та регулювання ринку
праці необхідно:
здійснити заходи для реформування ринку праці;
створити сприятливі умови для забезпечення продуктивної вільно вибраної
зайнятості;
забезпечити державну підтримку високої мобільності робочої сили;
запобігти масовому безробіттю, яке виникає внаслідок структурних змін в
економіці;
розробити конкретні заходи щодо соціального захисту працівників у разі
банкрутства підприємств;
сприяти соціальному захисту неконкурентоспроможних верств населення;
запобігти перетворенню безробіття на довгострокове застійне, сприяти
швидкому працевлаштуванню безробітних громадян.
Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі
законодавчих актів, основними з яких є Закон України «Про зайнятість
населення» та Програма зайнятості населення на 1997—2000 рр. Закон
України «Про зайнятість населення» було схвалено в 1991 році (з
численними пізнішими поправками). Закон гарантує всім працездатним
особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну
діяльність; захист від дискримінаційної практики найму на роботу і
звільнення; безплатну допомогу в пошуках роботи відповідно до інтересів,
здібностей, освіти та вмінь особи, ураховуючи потреби суспільства;
грошову компенсацію, пов’язану із направленням на роботу до інших
регіонів; вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи;
безкоштовне навчання й перенавчання безробітних; надання роботи за фахом
випускникам державних професійних навчальних закладів; визначення осіб,
які зараховуються до категорії безробітних, а також осіб, яким надається
спеціальний захист. Цей Закон визначає основні завдання Державної служби
зайнятості, інших міністерств і соціальних партнерів у регулюванні ринку
праці, стимулюванні зайнятості та подоланні безробіття, механізм
формування й використання фонду сприяння зайнятості населення, роль
підприємств, установ і організацій у реалізації державної політики
зайнятості.
Програма зайнятості населення на 1997—2000 рр. визначає заходи держави
щодо надання допомоги громадянам у працевлаштуванні, організації роботи
з професійної підготовки та перепідготовки кадрів, сприяння створенню
робочих місць, участі в роботі з профорієнтації молоді, організації
громадських платних робіт.
Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» основні функції з
регулювання ринку праці в Україні здійснює Міністерство праці і
соціальної політики. Це Міністерство відповідає за створення та
модернізацію трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості.
Зокрема, воно несе повну відповідальність за формулювання національної
програми зайнятості на базі регіональних програм зайнятості, а також
розробляє спеціальні національні програми, мета яких сприяти зайнятості
певних груп людей (наприклад молоді, осіб, які тривалий час були
безробітними, тощо).
Для реалізації програми зайнятості в 1991 р. було створено Державну
службу зайнятості (ДСЗ) як автономний орган при Міністерстві праці та
соціальної політики. До обов’язків ДСЗ входить аналіз стану ринку праці,
прогнозування попиту та пропозиції робочої сили; облік громадян із
питань працевлаштування; надання їм допомоги у працевлаштуванні; надання
інформації про вільні робочі місця та вакантні посади; проведення
професійної орієнтації і консультації населення, у тому числі молоді;
організація професійної підготовки та перепідготовки працівників,
звільнених з підприємств, установ та організацій; підготовка пропозицій
та висновків про використання праці іноземних громадян, які запрошуються
в Україну для виконання робіт за міжурядовими угодами; забезпечення в
межах своєї компетенції соціального захисту незайнятих громадян;
здійснення контролю за дотриманням підприємствами, установами та
організаціями законодавства про зайнятість населення.
Державна служба зайнятості складається з національного центру
зайнятості, який контролює дворівневу мережу обласних і місцевих центрів
зайнятості: один республіканський центр (в Криму), 24 обласні і 2 міські
центри в Києві й Севастополі з однаковим статусом, і 655 (державних з
1997 р.) місцевих центрів. Структура управління державною службою
зайнятості відповідає сучасному становищу на ринку праці і в економіці
країни.
Міністерство економіки та регіональні управління економіки місцевих
державних адміністрацій також виконують певні функції з регулювання
ринку праці. Вони здійснюють аналіз і прогнозування кількості населення,
трудових ресурсів та ринку праці, а також розробляють зведений баланс
трудових ресурсів, зведений баланс ринку праці.
Основним документом для прогнозування трудових ресурсів є зведений
баланс трудових ресурсів, який складається з чотирьох розділів: 1.
Населення; 2. Трудові ресурси; 3. Розподіл трудових ресурсів; 4.
Розподіл зайнятих за сферами і галузями народного господарства (табл.
10.5).
Таблиця 10.5
ЗВЕДЕНИЙ БАЛАНС ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ
Показники Звіт Оцінка Прогноз
1. Населення
?
?
D
F
5¤5?6i@TCAeG4O†R U
Література Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.: Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік // Урядовий кур’єр. — 2000. — № 34. — С. 5—12. Бланк І. А. Інвестиційний менеджмент. — К.: ІТЕМ, 1995. Гальчинський А. Теорія грошей. — К.: Основи, 1998. Государственное регулирование экономики и социальный комплекс: Учеб. пособие / Под ред. Т. Г. Морозовой, А. В. Пикулькина. — М.: Финстатинформ, 1997. Державне управління: теорія і практика / За ред. В. Б. Авер’янова. — К.: Юрінком Інтер, 1998. Єпіфанов А. О., Сало І. В., Д’яконова І. І. Бюджет і фінансова політика України. — К.: Наук. думка, 1999. Курс переходной экономики / Под ред. Л. И. Абалкина. — М.: Финстатинформ, 1997. Леслі А. П. Аналіз державної політики. — К.: Основи, 1999. Линдерт П. Х. Экономика мирохозяйственных связей. — М.: Прогресс-Универс, 1994. Мельник О. Інфляція: теорія і практика регулювання. — К.: Знання, 1999. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки. — Львів: Укр. технології, 1999. Панасюк Б. Я. Прогнозування та регулювання розвитку економіки. — К.: Поліграфкнига, 1998. Розпутенко І. Управління державними видатками в перехідних економіках. — К.: Основи, 1993. Симоненко В. К. Регионы Украины: проблемы развития. — К.: Наук. думка, 1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
