.

Шпаргалка

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5 20114
Скачать документ

Шпаргалка

1.Еволюція наукових теорій економіки підприємства та їх загальна
характеристика.

В ек теорії сформувалися декілька концепцій підприємств, які х-ють
філософію його виникнення, діяльності та ліквідації. Не акцентуючи увагу
на управлінському аспекті функціонування підприємства можна виділити
наступні теорії підприємств:

1.неокласична. За нею підприємство розглядається як цілісний об’єкт,
який здійснює перетворення вхідних ек ресурсів в продукцію на основі
власного чи залученого капіталів. Модель підприємства визначається його
виробничою ф-цією, яка х-зує взаємозв’язок к-сті продукції від обсягів
витрачених ресурсів.

2.інституційна: Згідно цієї теорії підприємство виступає організацією,
яка створюється людьми для ефективного використання їх можливостей.
Основний акцент за цією теорією полягає в дослідженні взаємозв’язків і
різних форм існування ділових організацій, меж їх росту, можливих
варіантів вирішення проблем мотивації працівників, організації контролю
та планування.

3.еволюційна. На початку 80-тих рр. минулого ст. сформувалась еволюційна
теорія підприємства, яка зосереджує увагу на дослідженні проблематики
функціонування організації на певному ринку. Х-ним для даної теорії є
системне уявлення про підприємство, яке базується на двоїстому підході:

а) підприємство виступає членом ділового співтовариства, відчуває на
собі всі зміни цього товариства.

б) підприємство володіє власними традиціями в певній сфері діяльності,
певним обсягом і пропорціями ек ресурсів.

4.підприємницька: вона спирається на дослідження підприємства як на
сфері реалізації підприємницьких талантів та інноваційних ініціатив на
основі доступних для підприємця ек ресурсів. Модель підприємства за цією
теорією формується на основі взаємодії підприємців всіх рівнів, але
особливого значення здобувають внутрішньо-корпоративні механізми
використання підприємницьких талантів усіх працівників.

5.інтеграційна: в основу її покладена інтегруюча ф-ція підприємства, яка
полягає не в реалізації ек інтересів певних учасників, а в вибудовуванні
раціональної внутрішньої логіки функціонування підприємства.

Виходячи з теорій та моделей підприємств виділяють наступні підходи до
дослідження підприємств:

1.соціальний підхід: за цих підходом підприємство виступає соц
організацією, в якій працюють люди і виконують певні ціле направлені дії
у сформованому трудовому колективі.

2.технічний підхід: основний акцент науковці роблять на
техніко-технологічну базу підприємства як основу і невід’ємну частину
виробничого процесу.

3.юридичний: підприємство згідно підходу розглядається як закріплений у
законодавстві та інших нормативних актах спосіб поєднання різних видів
власності чи співпраці різних власників

4.економічний: з позиції підходу підприємство розглядається як ек
механізм трансформування капіталу з однієї форми в іншу, а також
отримання ек вигод на цій основі.

2.Сутність, функції та моделі здійснення підприємницької діяльності.

Підприємництво – це ініціативно – самостійна господарська комерційна
діяльність окремих фіз. і юр осіб, яка цілком зорієнтована на одержання
прибутку.

Виділяють такі ф-ції підприємницької діяльності:

1.творча – це генерування та активне використання новаторських ідей,
готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі.

2.ресурсна – формування та продуктивне використання власного капіталу, а
також різних видів ресурсів.

3.організаційно-супровільна – це практична організація маркетингу в-ва,
продажу та інших господарських справ.

Підприємництво або підприємницька діяльність завжди повинна
здійснюватися за наступними науково-обгрунтованими принципами:

1.вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності

2.самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибір
постачальників сировини і споживачів продукції, залучення різних видів
ресурсів.

3.вільний найм підприємцем працівників

4.комерційний розрахунок та власний комерційний ризик

5.вільне розпорядження прибутку, який залишається підприємцю після
сплати податків, зборів ті інших платежів передбачених законом.

6.самостійне здійснення підприємцем зовнішньоек діяльності.

Традиційно існують 2 основні моделі підприємництва:

1.Класична модель – ця модель незмінно орієнтується на найефективніше
використання наявних ресурсів підприємства. За такої моделі дії
підприємця чітко окреслені, а саме:

а) аналітична оцінка наявних ресурсів

б) виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети

в) використання саме тієї можливості, яка здатна забезпечити максимально
ефективну віддачу від фінансових матеріальних і нематеріальних ресурсів.

2.Інноваційна – передбачає використання переважно інноваційних,
організаційно-управлінських, техніко-технологічних, соц-ек рішень у
сфері різномасштабного бізнесу. Практична реалізація цієї моделі повинна
спиратися на таку послідовність дій:

а)науково-обгрунтоване формулювання головної підприємницької мети

б)всебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища та пошук
альтернативних можливостей реалізації запропонованої підприємницької
ідеї

в)порівняльна оцінка власних матеріально-технічних і фінансових ресурсів
з ресурсами конкурентів

г)конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів
ресурсів

д)ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідні
ніші ринку

е)практична реалізація завдань інноваційного х-ру згідно з прийнятою
концепцією підприємницької діяльності.

3.Характеристика змісту, переваг та недоліків основних
організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності.

В Україні поширено здебільшого 3 основні організаційно-правові форми
підприємницької діяльності:

1)одноосібна власність

2)товариства (партнерства)

3)корпорації (акціонерні товариства).

1)Одноосібна власність – підприємство, власником якого є фіз. особа або
сім’я. Організаційно-економічні та соціальні переваги: а)простота
заснування; б)повна самостійність, свобода та оперативність дій
підприємця; в)максимально можливі спонукальні мотиви до ефективного
господарювання; г)гарантоване збереження комерційних таємниць.

Недоліки: а)труднощі із залученням великих інвестицій та одержанням
кредитів; б)повна відповідальність за борги; в)неможливість
спеціалізованого менеджменту; г)невизначеність терміну функціонування.

2)товариства (партнерства) – об’єднання власних капіталів кількох фіз.
або юр осіб за умов: однакового розподілу ризику і прибутку; спільного
контролю результатів бізнесу; безпосередньої участі в здійсненні
діяльності.

Переваги: а)широкі можливості виробничої та комерційної діяльності
б)збільшення фінансової незалежності й дієздатності в)велика свобода дій
та більша продуманість управлінських рішень г)можливість залучення до
управління товариством професійних менеджерів.

Недоліки: а)загроза окремим партнерам через солідарну відповідальність,
тобто можливість банкрутства через професійну некомпетентність одного з
партнерів; б)збільшення ймовірності господарського ризику через
недостатню передбачуваність процесу та результатів діяльності.

3) корпорації (акціонерні товариства) – підприємство, власниками якого є
акціонери, котрі мають обмежену відповідальність ( у розмірі свого
внеску в акціонерний капітал) і розпоряджаються прибутком.

Переваги: а)реальна можливість залучення необхідних інвестицій б)більша
можливість постійного нарощування обсягів виробництва чи послуг
в)існування тільки обмеженої відповідальності акціонерів г)постійний
(тривалий) характер функціонування.

Недоліки: а)наявність розбіжностей між правом власності і функцією
контролю діяльності б)сплата більших податків через оподаткування
спочатку прибутку, а потім одержуваних дивідендів в)існування
потенційної можливості посадових осіб впливати на діяльність корпорації
у власних інтересах.

Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг, який у
широкому розумінні цього терміна означає надання права на виробництво та
(або) збут продукції (здійснення послуг), а також практичної допомоги в
справі організації бізнесу. Франчайзинг як особлива форма господарювання
полягає в такому: незалежна фірма (франчайзодавець), яка виробляє
продукцію (надає послуги), передає право використовувати свій товарний
знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) в обмін на зобов’язання
виготовляти або продавати продукцію цієї незалежної фірми (надавати такі
самі послуги). За право господарювати від імені і під торговельною
маркою франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від
свого доходу як матеріальну (грошову) винагороду.

5.Правові основи функціонування підприємств та порядок їх створення,
реорганізації й ліквідації.

З великої к-сті юр актів визначальними є Господарський кодекс України,
Статут підприємства та колективний договір підприємств.

Господарський кодекс України був ухвалений сесією ВРУ 16 січня 2003р., а
чинність він набув з 1.01.2004.

Основні положення:

1.Загальні положення

2.Створення підприємства та порядок його реєстрації

3.Майно підприємства

4.Управління підприємством

5.Господарська, ек та соц діяльність підприємства

6.Підприємство і держава

7.Ліквідація та реорганізація підприємства

Більшість підприємств діє на підставі статуту.

Статут – це певне зібрання обов’язкових правил, які регулюють його
індивідуальну діяльність та взаємовідносини з іншими суб’єктами
господарювання. В статуті підприємства визначається:

– його точне найменування та місце розташування

– власник або засновник

– основна місія та цілі діяльності

– органи управління та порядок їх формування

– компетенція трудового колективу

– джерела та порядок утворення майна

– умови реорганізації та припинення існування.

На підприємствах важливу соц роль відіграє колективний договір.

Колективний договір – це угода між трудовим колективом в особі
профспілки та адміністрацією, який регулює виробничі, трудові та ек
відносини і, що укладається щорічно і не може суперечити чинному
законодавству України.

Створення, реєстрація, ліквідація та реорганізація підприємства.

Будь-яке підприємство може бути створене: 1) відповідно до рішення
власника (власників) майна чи вповноваженого ним (ними) органу,
організації-засновника; 2) унаслідок примусового поділу іншого
підприємства згідно з чинним антимонопольним законодавством; 3) через
виокремлювання зі складу діючого підприємства одного або кількох
структурних підрозділів з рішення їхніх трудових колективів і за згодою
власника майна (уповноваженого органу). Підприємство має право
створювати свої філії (представництва, відділення або інші відокремлені
підрозділи) з поточними й розрахунковими рахунками в банку.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації в Єдиному
державному реєстрі.

Підприємство може бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках:
прийняття відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом,
заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов.
Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, створюваною
власником або вповноваженим ним органом, а за банкрутства —- судом чи
арбітражем. Про таку акцію повідомляється в пресі з визначенням строків
претензій до підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія повинна
оцінити наявне майно такого підприємства, розраховуватись з кредиторами,
скласти й передати власнику ліквідаційний баланс. Підприємство
вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту виключення його з
державного реєстру України.

4.Сутнісно-видова характеристика підприємств, мета та напрями їх
діяльності.

Підприємство – це організаційно виокремлена та ек самостійна основна
ланка виробничої сфери н/г, яка виготовляє продукцію, виконує роботи та
надає послуги.

Існує багато видів підприємств, які класифікують за наступними
ознаками:

1.За метою та характером діяльності:

– комерційні – одержання прибутку.

– не комерційні – доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші
організації невиробничої сфери н/г.

2.За формою власності майна: приватне (індивідуальне, сімейне);
колективне; державне; комунальне підприємство; підприємство, засноване
на змішаній формі власності

3.За національною належністю капіталу: національні; іноземні; спільні

4.За правовим статусом і формою господарювання: одноосібні;
кооперативні; орендні; господарські товариства

5.За галузево-функціональним видом діяльності: промислові; будівельні;
с/г; транспортні; торгові; туристичні; банківські; страхові; лізингові

6. За технологічною і територіальною цілісністю майна: головні; дочірні;
асоційовані; філії.

7.За розміром, чисельністю працівників і обороту капіталу:

– великі ( від 1000 чол., від 5 000 000 євро)

– середні

– малі (до 50 чол., до 500 000 євро)

За законодавством України в країні можуть створюватися об’єднання
підприємств.

Господарські об’єднання – це об’єднання підприємств, утворене за
ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних
засадах об’єднали свою господарську діяльність.

Головну мету підприємства називають місією.

Місія – це чітко окреслена причина існування підприємства. На основі
визначеної місії формулюється та встановлюються цілі підприємства, які
повинні відповідати наступним вимогам:

1.цілі підприємства повинні бути конкретними та вимірювальними

2.вони повинні бути зареєстрованими у часі, тобто мати конкретні
горизонти прогнозування.

3.цілі підприємства повинні бути досяжними та забезпечувати підвищення
ефективності діяльності підприємства.

4.цілі повинні бути взаємо підтримуючими, тобто дії та рішення, які
необхідні для досягнення однієї мети не перешкоджали реалізації інших
цілей.

Головні напрями діяльності підприємств

Відповідно до логіки та послідовності стадій відтворювального процесу
основні напрями діяльності підприємств поділяють наступним чином:

1.Маркетингова діяльність, яка включає в себе 2 форми:

а) вивчення ринку товарів або ситуаційний аналіз. Дана форма передбачає
комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності та цін на
продукцію, методи формування попиту та каналів товарообігу зовнішнього і
внутрішнього середовища підприємства.

б) комерційна діяльність – дійова реклама та безпосередня організація
збуту своєї продукції і розвиток системи товарних бірж.

2.Інноваційна діяльність – охоплює науково-технічні розробки,
технологічну та конструкторську підготовку в-ва, формування
інвестиційної політики на найближчі роки.

3.Виробнича діяльність – завдяки їй обґрунтовуються обсяги в-ва
продукції певної номенклатури та асортименту відповідно до потреб ринку,
проводиться збалансування виробничої потужності та програми випуску
продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозованого періоду.

4.Після продажний сервіс – охоплює вузько налагоджувальні роботи в сфері
експлуатації куплених на ринку товарів.

5.Економічна діяльність включає: стратегічне і поточне планування; облік
і звітність; ціноутворення; систему оплати праці та ресурсне
забезпечення в-ва

6.Соціальна діяльність – істотно впливає на ефективність всіх напрямів,
результативність яких безпосередньо залежить від рівня професійної
кваліфікації працівників.

6.Добровільні та інституційні об’єднання підприємств в Україні.

Згідно з чинним законодавством в Україні можуть створюватися і
функціонувати два типи об’єднань підприємств та організацій: 1)
добровільні; 2) інституціональні.

За законодавством України в країні можуть створюватися об’єднання
підприємств.

Господарські об’єднання – це об’єднання підприємств, утворене за
ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних
засадах об’єднали свою господарську діяльність.

Основними з таких господарських об’єднань є:

1.Асоціація – це договірне об’єднання створене з метою постійної
координації госп діяльності підприємств, які об’єдналися шляхом
централізації однієї або декількох виробничих і управлінських ф-цій,
розвитку спеціалізації і кооперації в-ва, організації спільних
виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних
ресурсів для задоволення переважно госп потреб учасників асоціації.

2.Корпорація – це договірне об’єднання, створене на основі поєднання
виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, які
об’єдналися з делегуванням ними окремих повноважень централізованого
регулювання діяльності кожного з учасників органами управління
корпорації.

3.Консорціум – тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення
його учасниками певної спільної госп мети, наприклад, реалізація
цільових програм, науково-технічних та будівельних проектів. В разі
досягнення мети консорціум припиняє свою діяльність.

4.Концерн – це статутне об’єднання підприємств та інших організацій на
основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників даного
об’єднання з централізацією ф-цій науково-технічного і виробничого
розвитку, інвестиційної, фінансової та зовнішньоек діяльності.

5.Картель – це асоціація незалежних промислових підприємств, які
виробляють однотипну продукцію та яка організована для досягнення
монополістичного контролю над певним ринком.

6.Комбінат – об’єднання різних підприємств, які представляють виробничі
галузі, що пов’язані між собою.

7.Трест – це монополістичне об’єднання підприємств, які раніше належали
різним власникам в єдиний виробничо-госп комплекс з повною втратою їх
самостійності.

8.Промислово-фінансова група – є об’єднанням, яке створюється за
рішенням КМУ на певний строк з метою реалізації держ програм розвитку
пріоритетних галузей в-ва та структурної перебудови економіки України, а
також з метою в-ва кінцевої продукції. До складу промислово-фінансової
групи можуть входити: промислові підприємства, наукові та проектні
установи і організації усіх форм власності.

В Україні поряд із добровільними створюються й функціонують так звані
інституціональні об’єднання, діяльність яких започатковується в
директивному порядку міністерствами (відомствами) чи безпосередньо
Кабінетом Міністрів України. До таких належать виробничі,
науково-виробничі (науково-технічні), виробничо-торговельні та інші
подібні об’єднання (комплекси, центри), що інтегрують стадії створення
(проектування), продукування, реалізації та післяпродажного сервісного
обслуговування виробів тривалого використання. У народному господарстві
України функціонують потужні державні корпорації, створені на базі
колишніх вузько галузевих міністерств. Інституціональні міжгалузеві
об’єднання підприємств та організацій створюються і діють під
різноманітними офіційними назвами в агропромисловому комплексі,
будівництві, житлово-комунальному господарстві та інших взаємозв’язаних
секторах економіки України. До таких інтеграційно-організаційних
утворень застосовуються економічні методи управління корпоративного
характеру, які належним чином корелюють з методами управління первинними
ланками (підприємствами, фірмами, компаніями) відповідних
виробничо-господарських систем.

7.Ринкове середовище функціонування підприємств.

Під зовнішнім середовищем розуміють сукупність господарських суб’єктів,
ек, суспільних і природних умов, національних і міждержавних
інституціональних структур та інших зовнішніх стосовно підприємства умов
і чинників, які діють в глобальному оточенні. Залежно від х-ру впливу
зовнішнє середовище поділяють на мікро- та макро середовище.

Мікросередовище – це середовище прямого впливу на підприємство. Його
утворюють певні суб’єкти:

а) постачальники ресурсів – це суб’єкти господарства, які забезпечують
підприємство необхідними йому матеріально-технічними та енергетичними
ресурсами. Тому кожне підприємство повинно ретельно стежити за динамікою
цін на об’єкти постачання та регулярністю поставок ресурсів, їх
розмірами відносно задоволення потреб виробничої програми.

б) посередники – це організації або окремі фіз. особи, які допомагають
виробникам в реалізації їх товарів на певному ринку. До складу
посередників відносяться: торгові посередники, фірми-спеціалісти з
організації товарообігу та агентства з надання маркетингових послуг.

в) споживачі – виробники повинні ретельно вивчати своїх клієнтів та
відстежувати кон’юнктуру ринку та оперативно реагувати на її зміни, які
повсякчасно відбуваються на ринку.

г) конкуренти – витримування конкуренції є найскладнішим завданням, яке
належить розв’язувати всім суб’єктам, які намагаються як найдовше
функціонувати на відповідному ринку. При чому вирішальне значення має
розробка та дотримання ринкової стратегії і тактичної поведінки з
урахуванням багатьох чинників, які впливають безпосередньо на рівень і
ступінь жорстокості конкуренції.

д) держ органи – вони наглядають за дотриманням законів і видають
необхідні нормативні акти. Чим вища міра втручання держави в ек процеси,
тим менша підприємницька свобода.

Макросередовище охоплює матеріально-технічні та ек умови, суспільні
відносини та інститути та інші чинники, які впливають на підприємство та
їх мікросередовище опосередковано. Серед найважливіших компонентів
макросередовища виділяють:

1.Природний – він враховується при розробці національної стратегії
імпорту ресурсів або продукції, обґрунтування власних та іноземних
інвестицій розвитку в-ва відповідних видів продукції та політики
ресурсозбереження.

2.Демографічний – враховується при виборі перспективних напрямів
підприємницької діяльності щодо задоволення потреб різних верств
населення та забезпечення в-ва необхідними трудовими ресурсами.

3.Науково-технічний – враховується при визначенні попиту ринку,
пріоритетів інвестування інноваційних проектів, організації нових в-в з
використанням новітньої технології.

4.Економічний – враховується шляхом постійної діагностики та оцінки
можливих для підприємств наслідків зміни ек важелів і регуляторів.

5.Екологічний – враховується при обґрунтуванні та реалізації проектів
екологізації в-ва, включаючи забезпечення безпечних умов в-ва та
виготовлення екологічно чистої продукції.

6.Політичний – враховуються шляхи впливу на акції держави, недопущення
протистоянь у суспільстві та некомпетентного втручання політиків в
процеси управління економікою.

7.Міжнародний – враховується при встановлені прямих контактів з
іноземними партнерами та створенні спільних підприємств, розробці
стратегій розвитку в-ва та підготовки кадрів.

Ринок – це сфера товарного обігу і пов’язана з ним сукупність
товарно-грошових відносин, яка виникає між виробниками або продавцями та
споживачами або покупцями в процесі купівлі-продажу товарів. Виділяють 3
основні ф-ції ринку:

1.Спеціальна – завдяки ній забезпечується рух товарів від виробника до
споживача.

2.Регулятивно-контрольна – здійснюється через посередництво ринку та
визначає що? скільки? коли? як? і для кого? виробляти. Внаслідок дії
закону вартості та закону попиту і пропозиції встановлюються необхідні
відтворювальні пропорції, оптимізується розподіл інвестиційних,
матеріальних і трудових ресурсів між сферами діяльності та галузями
в-ва, забезпечується дійовий ек контроль за раціональним
суспільно-припустимим рівнем виробничих витрат.

3.Стимулююча полягає в тому, що ринок ініціює в-во саме тих товарів, які
потрібні споживачам.

Існує багато видів ринків, які класифікується за наступними ознаками:

1.За суб’єктивним складом:

– ринок споживачів

– р. виробників

– р. держ установ

– р. міждержавних установ, продавців та посередників.

2.За продуктивно-ресурсним наповненням:

– ринок продовольчих і непродовольчих товарів

– ринок знаряддя та предметів праці

– ринок житла, землі, природних багатств та корисних копалин

– ринок побутових, транспортних та комунальних послуг

– ринок грошей, валюти, цінних паперів.

3.За елементно-технологічними зв’язками:

– ринок засобів в-ва

– ринок предметів споживання

– ринок інновацій та інформації

– ринок інвестицій

– ринок трудових ресурсів

– грошово-кредитний та валютний ринок.

4.За територіально-просторовою організацією:

– місцевий ринок

– регіональний

– національний

– світовий

Безперебійне функціонування такої складної системи як ринок потребує
розвинутої інфраструктури.

Інфраструктуру ринку становить сукупність організацій, які мають різні
напрями діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та
інших ринкових агентів, які здійснюють оборот товарів, просування їх зі
сфери в-ва у сферу споживання.

8.Управління підприємством: сутність, функції та методи здійснення.

Об’єктивну необхідність управління будь-яким суб’єктом господарювання
зумовлено процесами поділу праці у виробництві чи іншій діяльності.

Управління підприємством або іншими первинним суб’єктом господарювання –
це постійний і системний вплив на діяльність його структур для
забезпечення узгодженої роботи і досягнення кінцевого позитивного
результату.

Управління є діяльністю, спрямованою на координацію роботи інших людей
(трудових колективів).

Функції управління – об’єктивно зумовлені загальні напрями або сфери
діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної
праці.

Ф-ції управління:

1. Планування – процес визначення мети діяльності, передбачення
майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань
для одержання очікуваного загального результату.

2. Організація — це процес формування структури системи, розподіл
завдань, повноважень і відповідальності між працівниками фірми для
досягнення загальної мети її діяльності.

3. Мотивація — це, власне, причина, яка спонукає членів трудового
колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення
поставленої мети.

4. контролююча – процес визначення досягнутих за певний період
результатів діяльності, порівняння досягнутих результатів із
запланованими і коригування діяльності, що в сукупності забезпечує
виконання завдань плану на належному рівні.

Управління підприємством відображає сукупність взаємозв’язаних процесів
планування, організації, мотивації та контролю, які забезпечують
формування й досягнення цілей підприємства.

Методи управління — це способи впливу на окремих працівників і трудові
колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми
(підприємства, організації).

Управління фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на людей,
коло їхніх інтересів, передовсім матеріальних. За своїм змістом мотиви
діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви
примусового характеру. Відповідно до цього розрізняють економічні,
соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю
підприємств.

1.Економічні методи управління — це такі методи, які реалізують
матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-якій
іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин. Ці
методи мають два аспекти реалізації.

Перший аспект характеризує процес управління, зорієнтований на
використання створеного на загальнодержавному рівні економічного
сегмента зовнішнього середовища. Другий аспект економічних методів
управління зв’язано з управлінським процесом, орієнтованим на
використання різноманітних економічних важелів, таких як фінансування,
кредитування, ціноутворення, штрафні санкції тощо.

2.Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної
поведінки людини.

3.Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового
характеру. Це комплекс способів і прийомів впливу на працівників,
заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній
владі керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на
регламентні й розпорядчі.

Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії
управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним категоріям
працівників фірми, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні
методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи
управління охоплюють поточну (оперативну) організаційну роботу і
базуються, як правило, на наказах керівників підприємств (організацій).
Вони передбачають визначення конкретних завдань для виконавців, розподіл
цих завдань між ними, контроль виконання, проведення нарад з питань
поточної діяльності фірми (підприємства, організації).

Професійно вміле застосування економічних, соціально-психологічних та
організаційних методів управління здебільшого забезпечує достатньо
ефективне господарювання.

9.Персонал підприємства: поняття, класифікація та сучасні тенденції
формування.

Персонал підприємства — це сукупність постійних працівників, що отримали
необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної
діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати
участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору
(контракту).

Багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не
відповідають головному їхньому визначенню, усіх працівників
підрозділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал
неосновної діяльності.

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства
поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти,
службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та
їхніх структурних підрозділів.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спеціальні
інженерно-технічні, економічні та інші роботи.

До службовців належать працівники, що здійснюють підготовку та
оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування.

Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення
матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням
вантажів, перевезенням пасажирів та ін.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за
професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує
відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність — це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в
межах професії.

Сучасна кадрова політика підприємства (фірми, корпорації) має бути
спрямована на ринкові умови господарювання. Головна її мета полягає в
забезпеченні нині і в майбутньому кожного робочого місця, кожної посади
персоналом відповідних професій та спеціальностей і належної
кваліфікації.

Досягнення кінцевої мети кадрової політики суб’єктом господарювання має
передбачати виконання таких основних функцій: розробка і корекція
стратегії формування та використання трудового потенціалу відповідно до
змін в умовах господарювання; набір і формування необхідних категорій
персоналу (відбір, професійна орієнтація, наймання, адаптація);
підготовка персоналу до відповідної професійної діяльності
(виробничо-технічне учнівство, загальна професійна підготовка,
підвищення кваліфікації, просування на службі); оцінка персоналу
(контроль відповідності персоналу конкретним потребам виробництва чи
іншої сфери діяльності, аналіз ділових якостей працівників, висунення на
певну посаду, службове переміщення); мотивація дотримання належного
режиму трудової діяльності та високої продуктивності праці; постійний
моніторинг безпеки праці (виробничо-господарської діяльності);
забезпечення соціальної захищеності персоналу підприємства (фірми,
корпорації);реалізація постійних контактів між керівництвом (керівниками
всіх рівнів) і представниками трудових колективів (профспілками).

Ці та деякі інші функції реалізуються службами персоналу (відділами
кадрів) у тісній співпраці як з генеральною дирекцією (наприклад питання
загальної стратегії або висування на посади), так і з відповідними
структурними підрозділами підприємства, які так чи так беруть участь у
розробці та реалізації кадрової політики.

10.Характеристика типів організаційних структур управління підприємств.

Організаційна структура управління будь-яким суб’єктом господарювання –
це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та
підпорядкованість її елементів.

У практиці господарювання можуть застосовуватися кілька типів
організаційних структур залежно від масштабів діяльності,
виробничо-технологічних особливостей, стратегічних і поточних завдань
діяльності підприємства (фірми).

1.Лінійна організаційна структура управління — це така структура, між
елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. За такої
організаційної структури управління кожний підлеглий має лише одного
керівника, який і виконує всі адм та спеціальні ф-ції у відповідному
структурному підрозділі. Перевагами є: чіткість взаємовідносин,
однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації
управлінських рішень, надійний контроль. Але керівник при цьому має бути
висококваліфікованим універсалом, здатним вирішувати будь-які
стратегічні й поточні питання діяльності підпорядкованих йому
підрозділів (ланок).

2.Основою функціональної організаційної структури управління є поділ
ф-цій управління між окремими підрозділами апарату управління. Відтак
кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох
керівників функціональних відділів. Недоліки: можлива суперечливість
розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінських служб,
гальмування оперативності роботи органів управління.

3.Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається
на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і
прийняття рішень по вертикалі. Вона дає змогу організувати управління за
лінійною схемою, а функціональні відділи апарату управління підприємства
лише допомагають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання.
При цьому лінійних керівників не підпорядковано керівникам
функціональних відділів апарату управління.

Вона є найдоцільнішою за масового виробництва зі сталим асортиментом
продукції та незначними еволюційними змінами технології її виготовлення.

4.Дивізіональна організаційна структура управління – базується на
поглибленні поділу управлінської праці. За її застосування відбуваються
процеси децентралізації оперативних ф-цій управління, здійснюваних
виробничими структурними ланками, і централізації загальнокорпоративних
ф-цій, які зосереджуються у вищих ланках адміністрації інтегрованих
підпр структур. Перевагами є: гнучке реагування на зміни в зовнішньому
середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та поліпшення їхньої
якості. Але водночас вона потребує збільшення чисельності апарату
управління і витрат на його утримання.

5.За матричної організаційної структури управління поряд із лінійними
керівниками підприємства й раціональним апаратом управління виокремлюють
(формують) ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки — проектні
групи. Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних
функціональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику
проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх
функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного
керівника щодо спеціалістів проектної групи. Одночасно він є
функціональним керівником щодо виробничих підрозділів підприємства,
котрі забезпечують реалізацію проекту. Головна особливість — це їхня
винятково висока гнучкість та орієнтація на нововведення. Недоліки:
збільшення чисельності управлінського персоналу, зростання кількості
інформаційних зв’язків між працівниками підрозділів, можливі конфліктні
ситуації між ними. Використання матричної організаційної структури
управління є виправданим на підпр, що об’єднують велику к-сть виробництв
із коротким життєвим циклом продукції, і здебільшого тільки за умови
високодинамічного ринкового середовища.

11.Маркетингова діяльність підприємства: поняття, функції, різновиди та
принципи здійснення.

Маркетинг — це виробничо-комерційна діяльність підприємства, спрямована
на виявлення та задоволення потреб у його продукції (послугах) через
продаж п на ринку з метою одержання прибутку. Маркетинг як різновид
діяльності необхідної за умов ринкової економіки, виконує такі функції:

1)вивчення ринку, його структуризація (сегментування), аналіз і
прогнозування попиту;

2)вибір сегментів ринку, прийнятних для підприємства;

3)визначення номенклатури та асортименту продукції для ринку;

4)розробка стратегії виходу на ринок і реакції на дії конкурентів;

5)реклама, збут та його стимулювання;

6)політика ціноутворення.

Об’єктом маркетингу є комплекс «потреби — товар — ціна — реклама —
збут». Центральне місце в цьому комплексі належить товару, тобто всьому
такому, що продається з метою задоволення певних потреб (продукція,
послуги, ресурси, ідеї тощо). Маркетинг підприємства ґрунтується на
таких принципах:

1)орієнтація всіх сфер діяльності підприємства на задоволення потреб
покупців із метою продажу продукції й одержання прибутку;

2)цілеспрямований та активний вплив на попит, його розвиток;

3)гнучке реагування виробництва на зміну потреб і попиту покупців,
оперативне пристосування до цих змін;

4) використання ціноутворення як механізму реагування і впливу на
кон’юнктуру ринку;

5)вибір ефективних форм і методів доставки, реклами та продажу
продукції;

6)підтримування творчої атмосфери серед працівників, причетних до
маркетингової діяльності, заохочення їхньої активності (ініціативи) щодо
прийняття маркетингових рішень.

У своєму розвитку маркетинг зазнав помітної еволюції, етапи якої можна
охарактеризувати через зміну його концепцій. Концепція маркетингу — це
загальний підхід підприємства до досягнення своєї мети на ринку. Відомі
5 концепцій маркетингу: виробнича, продуктова, комерційна,
індивідуального маркетингу, соціального маркетингу.

Виробнича концепція передбачає спрямування головних зусиль підприємства
на вдосконалення виробництва й мобілізацію внутрішніх резервів із метою
розширення обсягу виготовлення продукції та зниження її собівартості.

Продуктова концепція основну увагу приділяє поліпшенню споживчих
параметрів виробів, їхніх конструктивних, експлуатаційних показників,
підвищенню якості, а завдяки цьому забезпеченню належного збуту
продукції.

Комерційна концепція полягає в тім, що для забезпечення належного збуту
активізується передовсім робота комерційних служб: працівників реклами,
агентів зі збуту, продавців тощо.

Концепція індивідуального маркетингу орієнтує підприємство на виявлення
індивідуальних потреб покупців і спрямовує зусилля на те, щоб
задовольнити ці потреби ліпше, ніж конкуренти.

Концепція соціального маркетингу не обмежується виявленням і
задоволенням індивідуальних потреб як умови ефективної діяльності
підприємства, а бере до уваги суспільні потреби та інтереси передусім
перспективного характеру: охорону навколишнього середовища, природних
ресурсів, здоров’я людей, національної безпеки тощо.

12.Ціни на продукцію підприємства: поняття, елементний склад, види та
методи встановлення.

Ціна — це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Вона
завжди коливається навколо ціни в-ва та відображає рівень суспільно
необхідних витрат праці.

За класифікаційною ознакою рівня встановлення та регулювання
застосовують централізовано-фіксовані й регульовані, договірні та вільні
ціни.

Централізовано-фіксовані ціни встановлює держава на ресурси, що
впливають на загальний рівень і динаміку цінна товари і послуги, які
мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію (послуги),
в-во (надання) якої зосереджено на підприємствах, що займають монопольне
становище на ринку.

Рівень договірних цін формується на засаді домовленості між виробником
(продавцем) і споживачем (покупцем) і стосується конкретної партії
товару.

Вільні ціни — це ціни, що їх визначає підприємство (організація)
самостійно. Проте держава певною мірою впливає на договірні та вільні
ціни, проводячи антимонопольну політику, регулюючи умови оподаткування й
кредитування для окремих груп суб’єктів господарської діяльності.

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують
світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни, а також тарифи на
перевезення вантажів і пасажирів, надання різноманітних платних послуг.

Світові ціни – це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що
реалізуються (продаються) на світовому ринку.

У сучасній практиці господарювання застосовуються також ринкові ціни,
які виокремлюються без певної класифікаційної ознаки.

Ціна одиниці продукції формується з відповідних складових, що
відображають структуру відповідних видів цін, використовуваних різними
суб’єктами господарювання. Складові ціни: 1.Собівартість; 2.Прибуток;
3.ПДВ; 4. Акцизний збір; 5. Оптово-збутова надбавка; 6. Торговельна
надбавка.

За ринкових умов господарювання можуть застосовуватися різноманітні
методи ціноутворення. Головні з них:

1.Розрахунок ціни за методом «середні витрати плюс прибуток» є
найпростішим і широко застосовуваним.

Ц = Середні витрати (с/в) + Прибуток

2.Розрахунок ціни на підставі цільового (фіксованого) прибутку
вважається різновидом методики визначення ціни на засаді середніх витрат
(собівартості).

3.Установлення ціни на засаді суб’єктивної цінності товару здійснюється
з урахуванням потенційного (реально виявленого) попиту.

4.Метод ціноутворення «за рівнем поточних цін» («за рівнем конкуренції»)
полягає в тім, що ціну розглядають та встановлюють як функцію цін на
аналогічну продукцію в конкурентів.

5.Установлення ціни на підставі результатів закритих торгів є різновидом
методу «за рівнем поточних цін» і застосовується з метою одержання
замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).

6.Метод ціноутворення «за рівнем попиту» передбачає встановлення ціни за
допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому
враховуються умови продажу, кон’юнктура ринку, супутні послуги. За
використання цього методу в різних місцях (сегментах) ринку на ті самі
товари ціни можуть бути різними.

7.Метод установлення ціни за місцем походження товару полягає в тім, що
товар передається транспортній організації за умови «франко-вагон»;
після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до
покупця.

8. Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставку
означає відповідні дії підприємства для включення в ціну фіксованої суми
транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця.

9. Застосування методу встановлення зональних цін полягає в тім, що
підприємство виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині
ціни залежно від рівня транспортних витрат.

10. Метод установлення ціни стосовно базисного пункту характеризується
тим, що продавець вибирає конкретний район за базисний і збирає з усіх
замовників транспортні витрати в сумі, що дорівнює вартості поставки з
цього району незалежно від того, звідки насправді здійснюється
відвантаження товару.

11. Метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку
означає, що підприємство (організація) частково чи повністю бере на себе
фактичні витрати на доставку товару з метою стимулювання надходження
замовлень від покупців (клієнтів).

12. За встановлення цін зі знижками підприємство-продавець змінює свою
вихідну ціну та встановлює певну знижку з неї, ураховуючи дострокову
оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або позасезонну її
закупівлю тощо.

13.Сутність, принципи, види та методи планування на підприємстві.

Планування є процесом визначення цілей, що їх підприємство передбачає
досягти за певний період, а також способів досягнення таких цілей.

За нових умов господарювання й переходу до ринкового регулювання
підприємство самостійно здійснює весь комплекс планової роботи.

Поряд із загальними принципами управління та планування існують і
специфічні принципи планування, а саме: цільова напрямленість,
системність, безперервність, збалансованість, оптимальність використання
ресурсів, адекватність об’єкта та предмета планування.

1)Найважливішим принципом планування є вибір та обґрунтування цілей,
кінцевої мети, результатів діяльності підприємства. Виокремлюють 5
основних цілей підпр: господарсько-економічну; виробничо-технологічну;
науково-технічну; соціальну; екологічну.

2)Принцип системності – передбачає, щоб планування охоплювало всі сфери
діяльності підпр, усі тенденції, зміни та зворотні зв’язки в його
системі. За допомогою системного аналізу можна відповісти на такі
важливі питання, як: визначення цілей та їхньої субординації, можливість
знайдення альтернативних шляхів та способів досягнення цілей, що
різняться за складністю, термінами реалізації, соціальними наслідками
тощо.

3)Принцип безперервності означає: підтримування безперервної планової
перспективи, формування й періодичну зміну горизонту планування;
взаємопогодження довго-, середньо- та короткострокових планів; своєчасне
коригування перспективних і поточних планів, виходячи із одержаних
сигналів щодо зовн та вн змін умов господарювання.

4)Принцип оптимального використання застосовуваних ресурсів.
Використання ресурсів підприємства має орієнтуватись на потреби, умови
та кон’юнктуру ринку, інтенсифікацію виробництва, запровадження
досягнень НТП, максимально повну реалізацію наявних резервів.

5)Принцип збалансованості — це визначальна умова обґрунтованості планів,
реальності їхнього виконання. Головним її проявом є відповідність між
потребами в ресурсах та наявністю таких.

6)Принцип адекватності системи планування.

Залежно від тривалості планового періоду планування поділяється на
перспективне й поточне. Перспективне планування на підприємстві охоплює
довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Залежно від горизонту
планування перспективний план розробляється із різним ступенем
деталізації.

Поточне планування – розробка планів на всіх рівнях управління
підприємства та за всіма напрямками його діяльності на більш короткі
періоди (квартал, місяць)

Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних
методів:

1.Вихідна позиція для розробки плану: Ресурсний (за можливостями);
Цільовий (за потребами).

2.Принципи визначення планових показників: Екстраполяційний;
Інтерполяційний.

3.Спосіб розрахунку планових показників: Експериментально-статистичний
(середніх показників); Факторний; Нормативний.

4.Узгодженість ресурсів та потреб: Балансовий; Матричний.

5.Варіантність планів: Одноваріантний (інтуїтивний); Полі варіантний;
Економіко-математичної оптимізації.

6.Спосіб виконання розрахункових операцій: Ручний; Механізований;
Автоматизований.

7.Форма подання планових показників: Табличний; Лінійно-графічний;
Логіко-структурний (сітьовий).

14.Поняття, призначення та типові розділи бізнес-плану підприємства.

БП підприємства чи організації – це письмовий документ, в якому
викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємницької ідеї,
охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінансові аспекти
майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним.

БП виконує 2 важливі функції: зовнішня (ознайомлення заінтересованих
ділових людей із сутністю та ефективністю реалізації нової
підприємницької ідеї) та внутрішня (відпрацювання системи управління
реалізацією підприємницького проекту).

Конкретними цілями розробки БП як багатофункціонального документа є:

1)налагодження ділових стосунків між підприємцем і майбутніми
постачальниками, продавцями та найманими працівниками;

2)проектування системи управління започатковуваним бізнесом у
конкретній сфері діяльності;

3)своєчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху
організації власного діла;

4)формування та розвиток управлінських якостей підприємця;

5)перевірка життєздатності підприємницької ідеї ще до її практичної
реалізації.

Загальна методологія розробки БП охоплює три стадії: початкову,
підготовчу та основну. Початкова стадія є обов’язковою за умови
започаткування нової справи; вона передбачає опрацювання концепції
майбутнього бізнесу. На підготовчій стадії формується інформаційне поле,
оцінюються сильні і слабкі сторони діяльності фірми, формулюються її
місія та конкретні цілі, розробляється стратегія й можливі стратегічні
альтернативи. На основній стадії здійснюється безпосередня розробка
конкретного БП.

На зміст і структуру БП істотно впливають: цілі розробки БП; аудиторія,
на яку розраховано БП; сфера та розміри бізнесу; х¬ка продукту бізнесу;
фінансові можливості підприємця. Типова структура БП :

1.РЕЗЮМЕ. Короткий огляд бізнес-проекту, його ключових аспектів,
повідомлення про наміри

2.ГАЛУЗЬ, ФІРМА ТА II ПРОДУКЦІЯ (ПОСЛУГИ): 1. Поточна ситуація і
тенденції розвитку галузі; 2.Опис продукту; 3.Стратегія фірми; 4. Права
власності.

3.ДОСЛІДЖЕННЯ РИНКУ: 1.Х-ка ринку продукту; 2.Цільовий ринок бізнесу;
3.Місцезнаходження фірми; 4.Оцінка впливу зовнішніх чинників.

4.МАРКЕТИНГ-ПЛАН: 1.Стратегія маркетингу; 2.Очікувані обсяги продажу
продукту.

5.ВИРОБНИЧИЙ ПЛАН: 1.Основні виробничі операції; 2.Машини та
устаткування; 3.Приміщення; 4.Сировина, матеріали, комплектуючі вироби.

6.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ПЛАН: 1.Форма організації бізнесу; 2.Потреба в
персоналі; 3.Власники і менеджери бізнесу; 4.Організація управління;
5.Кадрова політика.

7.ОЦІНКА РИЗИКІВ: 1.Типи можливих ризиків; 2.Способи реагування на
загрози для бізнесу.

8.ФІНАНСОВИЙ ПЛАН: 1.Прибуток і збитки; 2.План руху готівки; 3.Плановий
баланс; 4.Фінансові коефіцієнти.

15.Виробнича програма підприємства: сутність, зміст та технологія
розробки.

Найважливішим розділом плану господарської діяльності та розвитку
будь-якого підприємства є його виробнича програма (план виробництва
продукції), тобто конкретна сукупність завдань щодо обсягу виробництва
продукції визначеної номенклатури та асортименту, а також належної
якості, на певний календарний період (місяць, квартал, рік, кілька
років).

Оскільки продукція завжди відтворюється в натуральній і вартісній
формах, то виробнича програма підприємства має дві складові: перша –
обсяг виробництва в натуральних вимірниках; друга – вартість обсягу
виробництва продукції. З урахуванням цього здійснюються розробка і
формування виробничої програми.

Кожне підприємство розробляє свою виробничу програму самостійно,
використовуючи: вихідні дані про виявлений у процесі вивчення ринку
попит; портфель замовлень на продукцію та послуги інших споживачів, що
відображає його постійні прямі господарські зв’язки; державні контракти
(державне замовлення), які передбачають не лише конкретну їхню величину,
а й гарантоване державою забезпечення оплати поставок і необхідних
бюджетних асигнувань. Окрім видачі підприємству обґрунтованих державних
контрактів (державного замовлення) на виготовлення і продаж суспільне
важливих видів продукції, будь-яке інше пряме втручання держави в
процеси господарювання, що базуються на ринкових відносинах, є
недопустимим.

Запроектовану й відображену в плані підприємства виробничу програму
треба економічно обґрунтувати, тобто узгодити з необхідними виробничими
потужностями цього підприємства, трудовими, матеріальними та
інвестиційними ресурсами. Виявлення реальної можливості виконання плану
виробництва продукції полягає передовсім у визначенні максимального
обсягу випуску виробів, що його може забезпечити наявна виробнича
потужність підприємства, та обчисленні необхідного її нарощування
протягом періоду, на який було складено виробничу програму.

16.Продукція (послуги) підприємства: поняття, види та вимірювання
обсягу.

У процесі виробництва людина взаємодіє з певними засобами виробництва і
створює конкретні матеріальні блага. Блага є продуктами праці, тобто
споживною вартістю, речовиною природи, пристосованою людиною за
допомогою знарядь праці до своїх потреб. Результат праці здебільшого
матеріалізується у вигляді конкретного продукту (продукції, виробу).
Продукція, що виготовляється, протягом певного часу перебуває на різних
стадіях технологічного процесу і тому називається незавершеним
виробництвом, напівфабрикатом чи готовим для споживання продуктом
(виробом).

Більшість продуктів праці є придатною для різних сфер і способів
використання в н/г. Продукт праці, що існує в готовій для споживання
формі, може стати сировиною для виробництва іншого продукту. Предмети
праці, що підлягають обробці в процесі виробництва і змінюють свою
форму, перетворюються на продукти праці, котрі розподіляються на засоби
виробництва та предмети споживання; стосовно суспільного виробництва в
цілому вони називаються продукцією відповідно І та II підрозділів, а у
промисловості — продукцією груп «А» і «Б».

Засоби виробництва, у свою чергу, поділяються на засоби праці та
предмети праці, а предмети споживання — на продовольчі і непродовольчі
товари. Такий поділ продукції класифікує її за ознакою економічного
призначення. Зрештою для загальної характеристики продукції (роботи,
послуг) практичне значення має застосування системи вимірників її
(їхнього) обсягу.

За умов товарного виробництва та ринкової економіки виготовлена
продукція, виконана робота або надана послуга є товаром, котрий має не
лише споживну вартість, а й вартість (мінову вартість). Міру задоволення
потреб ринку можна охарактеризувати, виходячи насамперед із показників
обсягу товарів певної номенклатури та асортименту в натуральному
вигляді. Номенклатура продукції – це перелік найменувань виробів,
завдання з випуску яких передбачено планом виробництва продукції.
Асортимент – це сукупність різновидів продукції кожного найменування, що
різняться за відповідними техніко-економічними показниками (за
типорозмірами, потужністю, продуктивністю, дизайном тощо).

Вимірниками обсягу продукції в натуральному виразі є конкретні фізичні
одиниці — штуки, тонни, метри тощо. У практиці планування та обліку
обсягу продукції іноді використовують умовно-натуральні (штуки цегли) і
подвійні натуральні показники (тканини – погонні і квадратні метри).

Обсяг продукції у вартісному виразі на більшості підприємств різних
галузей виробничої сфери визначається показниками товарної, валової,
чистої продукції.

Товарна продукція – це загальна вартість усіх видів готової продукції,
напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру, призначених на
продаж або для реалізації різним споживачам. Показник валової продукції,
окрім елементів, які входять до складу товарної продукції, включає також
зміну залишків незавершеного виробництва протягом розрахункового
періоду, вартість сировини й матеріалів замовника та і деякі інші
елементи залежно від галузевих особливостей виробничої діяльності
підприємства.

За економічним змістом показник чистої продукції відбиває наново
створену на підприємстві вартість і завдяки цьому х-зує результати
використання саме власного трудового потенціалу.

Плановий (очікуваний) показник реалізованої продукції визначають
виходячи з передбаченого виробничою програмою підприємства на
відповідний рік обсягу товарної продукції, з урахуванням зміни залишків,
нереалізованих на початок і кінець розрахункового періоду, а фактичний —
після оплати споживачем (замовником) вартості продукції та надходження
відповідних грошових сум на банківський рахунок постачальника.

17.Поняття, класифікація і структура персоналу підприємства та інших
суб’єктів господарювання.

Персонал підприємства — це сукупність постійних працівників, що отримали
необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної
діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати
участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору
(контракту).

Багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не
відповідають головному їхньому визначенню, усіх працівників
підрозділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал
неосновної діяльності.

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства
поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти,
службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та
їхніх структурних підрозділів.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спеціальні
інженерно-технічні, економічні та інші роботи.

До службовців належать працівники, що здійснюють підготовку та
оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування.

Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення
матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням
вантажів, перевезенням пасажирів та ін.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за
професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує
відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність — це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в
межах професії.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних – тих, що
безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних
– тих, які виконують функції обслуговування основного в-ва.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх
можливостях виконувати роботи відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців
характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи тій посаді,
вирізняють спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники, що мають
наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники
з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом),
спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною
освітою та певним практичним досвідом), спеціалістів-практиків
(працівники, що займають відповідні посади, наприклад, інженерні та
економічні, але не мають спеціальної освіти).

За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи
висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані.
Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову професійну
підготовку.

18.Продуктивність праці персоналу, її вимірювання, резерви та напрямки
підвищення.

Під продуктивністю праці як економічною категорією заведено розуміти
ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної
праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ.
Підвищення продуктивності праці характеризує економію сукупної (живої,
уречевленої і майбутньої) праці.

Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом
робіт чи послуг), що виробляє один працівник за одиницю робочого часу
(годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік), або кількістю робочого
часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (виконання роботи
чи послуги).

Методи вимірювання:

1)прямий:

Виробіток = Обсяг продукції (послуг) / Чисельність працівників

2)Обернений:

Трудомісткість = Трудовитрати в годинах (чисельність працівників) /
обсяг продукції (послуг).

Різноманітність підходів до визначення рівня продуктивності праці
залежить від специфіки діяльності тих чи тих підприємств або їхніх
підрозділів, від мети розрахунків та базується на методичних
особливостях.

Показники рівня виробітку: вартісні, натуральні, трудові.

Натуральні показники виробітку найбільш точно відображають динаміку
продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах,
що випускають однорідну продукцію. Використання так званих
умовно-натуральних вимірювачів дозволяє розширити можливість
застосування цих показників.

Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного
нормування та обліку праці. Переважно їх використовують на робочих
місцях, дільницях, цехах, що випускають різнорідну продукцію, та за
наявності значних обсягів незавершеного виробництва, яке неможливо
виміряти в натуральних та грошових одиницях.

Найпоширеніші – вартісні показники виробітку. Для забезпечення точності
вимірювання продуктивності праці (особливо її динаміки) за вартісними
показниками слід ураховувати вплив на її рівень передовсім цінового
фактора.

З огляду на можливості впливу на діяльність підприємства (організації)
всі чинники зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі
групи — зовнішні та внутрішні.

До групи зовнішніх чинників належать ті, що об’єктивно перебувають поза
контролем окремого підприємства (законодавство, політика і стратегія,
ринкова інфраструктура; макроструктурні зрушення в суспільстві; природні
ресурси), а до внутрішніх — ті, на які підприємство може безпосередньо
впливати (характер продукції, технологія та обладнання, матеріали,
енергія; персонал, організація виробництва й праці, система мотивації
тощо).

Також можуть використовуватися такі групи факторів зростання
продуктивності праці на підприємствах:

1)матеріально-технічні (удосконалення техніки й технології, застосування
нових видів сировини та матеріалів тощо);

2)організаційні (поглиблення спеціалізації, удосконалення системи
управління, організації праці тощо);

3)економічні (удосконалення методів планування, систем оплати праці);

ph h

h

h

j-l-oe-$ † ”!`” 1.

Більш обґрунтованою та більш поширеною є п ‘ятифакторна модель Альтмана.

Професор Нью-Йоркського університету Едвард Альтман розробив алгоритм
розрахунку індексу кредитоспроможності, який одержав назву індексу
(моделі) Альтмана. Цей індекс дає змогу з достатньою вірогідністю
розподілити суб’єкти господарювання на тих, що працюють стабільно, і на
потенційних банкрутів.

Наслідки при установленні боржника банкрутом: припинення підприємницької
діяльності такого божника, до ліквідаційної комісії переходить право
розпоряджатися майном банкрута і всі його майнові права та обов’язки і
т.д.

Виробнича структура підприємства: поняття, види та чинники формування.

Під структурою підприємства розуміють його внутрішній устрій, який
характеризує склад підрозділів і систему зв’язків, підпорядкованості та
взаємодії між ними.

При цьому розрізняють виробничу й загальну структури підприємства.

Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, що
виконуються у відповідних підрозділах. Саме склад цих підрозділів і
характеризує виробничу структуру підприємства. Існує кілька принципів
класифікації виробничих структур.

1.Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої
структури, розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську
виробничі структури.

За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех,
тобто адміністративне відокремлена частина підприємства, що в ній
виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської
спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на
основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні.

Без цехова виробнича структура використовується на невеликих
підприємствах з відносно простими виробничими процесами. Її основою є
виробнича дільниця, під якою розуміють сукупність
територіально-відокремлених робочих місць, на яких виконуються
технологічно-однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція.

Корпусна в.с. полягає в тому, що на великих підприємствах декілька
однотипних цехів можуть бути об’єднанні в корпус.

Комбінацька в.с. використовується на підприємствах, де здійснюються
багатостадійні процеси в-ва, характерною ознакою яких є послідовність
процесів переробки сировини.

2.За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну,
предметну та змішану виробничі структури.

Ознакою технологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на
виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії
виробничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи
машинобудівного підприємства).

Ознакою предметної в.с. є спеціалізація цехів підприємства на
виготовленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів та
деталей з використанням різноманітних технологічних процесів та
операцій.

Змішана в.с. полягає в тому, що частина цехів спеціалізована
технологічно, а решта – предметно.

3.Залежно від наявності основних і допоміжних процесів розрізняють
підприємства з комплексною та спеціалізованою структурами виробництва.

Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність
основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише
частину.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох
чинників. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги
виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження
підприємства.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020