.

Глобалізація та економічний розвиток (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 8937
Скачать документ

Тема 9. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

План

Сутність та основні ознаки процесу глобалізації сучасного світового
господарства.

Фінансова глобалізація.

Глобальні проблеми: причини виникнення та шляхи вирішення.

Міжнародне регулювання глобальних проблем.

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є
розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на
систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і
визначають тенденції розвитку національних економік.

Глобалізація (від англ. “globe” – земна куля) – складний, багатогранний
процес, який має безліч проявів та включає багато проблем. Саме це
робить проблематичним дати єдине, однозначно сформульоване визначення
глобалізації, яке б охопило всі сторони цього вкрай складного явища, що
має планетарні масштаби. Існують такі визначення:

Глобалізація – тривалий процес інтеграції національних економік світу з
метою розв’язання глобальних проблем людства.

Глобалізація – складне явище взаємозалежності економік, що виникає у
зв’язку з обміном товарів і послуг та потоками капіталів.

Глобалізація – процес, завдяки якому досягнення, рішення і діяльність
людей в одній частині земної кулі справляють значний вплив на окремих
людей і їхні спільноти в усіх частинах світу.

Глобалізація – сукупність викликів і проблем сьогодення.

Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення
взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє
вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів;
становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в
основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні
кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній
практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів
принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей
тощо.

Теоретичне осмислення сутності процесу глобалізації

Перші спроби осмислення і оптимізації суспільного розвитку різного рівня
тісно пов’язані з появою і розвитком перших релігійних і філософських
систем людства. Найбільш конкретними були так звані утопії, починаючи
від утопій Платона, Томаса Мора, Томазо Кампанели та закінчуючи утопіями
Маркса, Леніна та їх послідовників.

Вже, починаючи з XVII-XVIII ст. повільно, але послідовно йшла робота,
спрямована на об’єктивізацію інтуїтивних та суб’єктивних за своєю
природою теорій і моделей суспільного розвитку. Велику роль в цьому
процесі відіграли розвиток природничих наук, спеціальних математичних та
економетричних методів, статистики, демографії і, особливо, прикладної
соціології, прогностики та загальної теорії вимірів.

В середині ХХ ст. фактично була завершена розробка засад аналізу і
прогнозування основних процесів соціального розвитку регіонального
рівня. Футурологічна література цього періоду стимулювала розвиток
системного мислення та системного підходу до розгляду процесів
глобального і регіонального рівнів.

Якщо в перших глобальних моделях Дж. Форестера (1971) і Медуза зі
співавторами (1972), заснованих на спрощенні екстраполяції п’яти
параметрів розвитку сучасного світу – росту народонаселення, прискорення
індустріалізації, погіршення рівня харчування, вичерпання природних
ресурсів і забруднення навколишнього середовища основна увага надається
фізичним, демографічним і екологічним чинникам розвитку, а
соціально-політичні, культурні і навіть науково-технічні чинники
практично ігнорувалися, то для наступних розробок був характерний
набагато об’єктивніший підхід до опису глобальних і регіональних
процесів.

Вже в другій доповіді Римського Клубу “Людство біля поворотного пункту”
(1974) її автори М. Месарович і Е. Пестель зробили спробу врахування
специфіки соціально-політичного розвитку різних регіонів. У зв’язку з
цим світ було поділено умовно на 10 регіонів. Ієрархічна система моделей
складається з 3-х рівнів: причинного, організаційного та рівня
формування норм, цінностей і цілей суспільства. Підхід Месаровича і
Пестеля виявився дуже продуктивним і був покладений в основу значної
кількості інших моделей і розробок, зокрема моделі, спрямованої на
дослідження проблем урбанізації Мехіко, моделі “Китай-2000” і модельного
комплексу “Форкаст”.

Багаторівнева ієрархічна структуризація моделі відтворення світу як
сукупності взаємопов’язаних регіонів, а головне, введення факторів
управління за рахунок перебирання альтернативних сценаріїв розвитку
надійно увійшли до методичного арсеналу розробників моделей і стратегій
глобального і регіонального розвитку і використовувалися, зокрема, при
розробці великого класу економетричних і макроекономічних моделей
останніх десятиліть. Серед них слід назвати моделі ООН В. Леонтьєва
“майбутнє світової економіки”, Л. Клейна “УОРТОН”, моделі японського
центру економічних досліджень, моделі ЮНКТАД та інші, Департаменту ООН з
міжнародних, економічних і соціальних питань, періодичні моделі ОЕСР,
“Чейз Манхеттен Бенк”, Світового банку тощо. Сьогодні ці моделі і
розробки є важливим інструментом аналізу і формування регіональної і
світової політики не тільки в галузі економічних, але й більш широких
міжнародних питань. Проте саме успіхи в розробці досить адекватних
моделей економічних і екологічних процесів зробили цілком очевидним
штучність і безпорадність спроб формалізації політичних і соціальних
процесів.

Цілком об’єктивним є виникнення та формування в останнє десятиліття
минулого століття нової галузі наукового знання, яка отримала назву
“глобалістика”. Вона намагається систематизувати і узагальнено
представити сукупність досліджень з даної проблематики. Глобалізація як
одна з самих молодих соціологічних конструкцій потребує ґрунтовного її
осмислення щодо всіх галузей життєдіяльності людської спільноти. В
науковий обіг термін “глобалізація” була введена Р.Робертсоном, який
вперше його застосував в 1983р.; в 1985р. він дав детальне його
тлумачення, а в 1992р. виклав основи цієї концепції у спеціальному
дослідженні.

На думку А. Неклесса, в сучасному глобальному світі формуються світова
конструкція – мета інфраструктура – в якій “перерозподіляється увесь
сукупний світовий дохід між геоекономічними персонажами, тісно
пов’язаними різними видами господарської діяльності. На засадах
останнього класу технологій формується домінуюча глобальна
інфраструктура, сприйнятлива для певного класу економічних суб’єктів і
набагато менш дружня по відношенню до інших. Інфраструктура, сутність
якої не виробництво, а розподіл і перерозподіл ресурсів, доходів,
прибутку. Такий перерозподіл зорієнтований на країни півночі … є
своєрідним глобальним податком на економічну діяльність”.

На думку М. Кастельса, “архітектура глобальної економіки відображає
асиметрично взаємозалежний світ, що організований навколо трьох головних
економічних регіонів і все більше поляризується по осі протистояння між
продуктивними, процвітаючими, багатими інформацією галузями і галузями
знедоленими, економічно і соціально знеціненими”. Глобалізація набуває
різного значення залежно від того, чи йдеться про окрему компанію,
галузь, країну, чи про світове господарство. Для окремої компанії
глобалізація визначається тим, наскільки компанія розширила географію
надходження своїх доходів і в яких масштабах і пропорціях розподілила
свої активи у різних країнах, а також тим, наскільки вона залучена до
експорту капіталу, товарів та ноу-хау через структури, що їй належать.

Сутність глобалізації.

Причини формування глобалізаційних процесів:

процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення
співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;

науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним
чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на
якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини,
транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції);

загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є
важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації.

Основні ознаки процесу глобалізації:

взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення,
формування міжнародних виробничих комплексів поза національними
кордонами;

фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність
фінансово-економічних систем країн світу;

послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної
економічної політики;

розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів,
капіталів, трудових ресурсів;

створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних
проблем;

тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів
функціонування.

На рівні галузі глобалізація визначається тим, наскільки
конкурентоспроможність компанії всередині галузі в даній країні
взаємопов’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше
глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг отримує компанія
від внесеної технології, виробничого процесу, фабричної марки.
Глобалізовані галузі промисловості мають тенденцію домінувати на кожному
ринку одним і тим самим набором глобальних компаній, які координують між
собою стратегічні дії в усіх країнах своєї активності.

Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем
взаємозв’язку її економіки зі світовою економікою в цілому. Незважаючи
на зростання глобалізації світової економіки, не всі країни в однаковій
мірі інтегровані до неї. Існують декілька головних показників, що
визначають ступінь інтегрованості економік різних держав у глобальну
економіку, серед яких:

співвідношення зовнішньоторговельного обороту і ВВП;

прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які спрямовуються в економіку країни і
з країни, та портфельні інвестиції;

потік платежів роялті в країну та з країни, що пов’язані з переданням
технології.

Глобалізація на світовому рівні визначається економічними
взаємозв’язками між країнами, який зростає та відбивається на зустрічних
потоках товарів, послуг, капіталу та ноу-хау, що постійно збільшуються.

Основною рисою процесу глобалізації є формування глобально
функціонуючого виробничого процесу, серцевиною якого є сформовані
інтернаціоналізовані відтворювальні цикли – ядра, які виступають
своєрідним локомотивом світового господарства. В межах цих циклів
формується світовий дохід, перерозподіл якого є головним стратегічним
орієнтиром і основою зовнішньої політики будь-якої держави.

У сучасному світі глобалізація справляє домінуючий вплив на розвиток
будь-якої держави. З одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері
технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами,
інвестиціями вона сприяє підвищенню ефективності функціонування
національних економік, а з іншого – посилює нерівномірність,
асинхронність та диспропорційність розвитку.

На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни –
глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної
експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у
безпрецедентних масштабах капіталу ключовими детермінантами їх успіху
стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація, деіндустріалізація
економіки, пріоритетність знань та інформації, розвиток “людського
капіталу”.

На іншому полюсі світової економіки – більшість країн, для котрих
економічна глобалізація проявляється як якісно нові умови розвитку, на
які практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати.
Особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу становлення
системи глобального управління ресурсами планети і перерозподілом
світового доходу, який не є еквівалентним.

Глобалізація тісно пов’язана з регіоналізацією світового господарства. З
одного боку, це дві суперечливі, різнонаправлені за характером дії та
практичними наслідками тенденції, а з іншого – консолідація глобального
ринку посилюється діяльністю потужних регіональних коаліцій країн, які,
маючи, перш за все, спільні економічні інтереси, об’єднують свої зусилля
з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для реалізації
міжнародного співробітництва в регіональному масштабі, що дозволяє їм
досягати мультиплікативного ефекту від співробітництва з іншими членами
угруповання та ефективно реалізовувати на міжнародній арені широкий
спектр стратегічних інтересів. Найбільш інтенсивна господарська
взаємодія спостерігається в межах таких потужних інтеграційних
угруповань, як: ЄС, НАФТА, АТЕС, АСЕАН, МЕРКОСУР. Так, на долю НАФТА, ЄС
і АТЕС приходиться приблизно 80% світового ВВП, 82% всіх державних
бюджетів країн світу і 85% експорту.

Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації
глобалізації, загострюючи суперечності глобального розвитку. З одного
боку, зняття бар’єрів у рухові товарів, послуг, капіталів, робочої сили
в межах інтеграційних об’єднань виступає каталізатором зростання
міжнародного співробітництва у глобальному масштабі. А з іншого боку,
позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується
спільними кордонами регіонального інтеграційного об’єднання та
супроводжується введенням обмежувальних заходів у відносинах з країнами,
які не є членами даного регіонального інтеграційного угруповання.
Регіональна інтеграція розвивається на сучасному етапі більш динамічно,
ніж процеси глобальної інтеграції.

Суперечливість процесу глобалізації.

Глобалізація – це об’єктивний процес планетарного масштабу, який має як
прогресивні наслідки, так і негативні. До позитивних ми можемо віднести:
поширення нових інформаційних технологій та пов’язаних з ними переваг
(скорочення часу і витрат на трансакції, поліпшення умов праці та
життя); перехід на ресурсозаощаджуючі технології; посилення уваги до
важливих проблем людства та інші.

Однак, глобалізація економіки – це не лише вигоди від зростанні участі
країни в світових економічних процесах, але й висока ймовірність втрат,
зростання ризиків. Глобалізація передбачає, що країни стають не просто
взаємозалежними з причини формування системи міжнародного інтегрованого
виробництва, зростання обсягів світової торгівлі та потоків іноземних
інвестицій, інтенсифікації руху технологічних нововведень тощо, але й
більш вразливими щодо негативного впливу світогосподарських зв’язків.
Світова практика доводить, що виграш від глобалізації розподіляється
далеко не рівномірно між країнами та суб’єктами економічної діяльності.

Отже, до негативних наслідків глобалізації відносяться: посилення
нерівномірності розвитку країн світу; нав’язування сильними країнами
своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та
економічної залежності.

Саме тому, глобалізація як суперечливий процес, потребує регулювання на
національному та міждержавному рівнях.

Головне протиріччя глобальної економічної системи пов’язане з
формуванням в рамках провідних західних держав замкненої господарської
системи. Цей процес можна прослідкувати за такими напрямками:
1) концентрація в постіндустріальному світі більшої частини
інтелектуального і технологічного потенціалу людства; 2) зосередження
основних торговельних потоків в межах співдружності розвинених держав;
3) замикання інвестиційних потоків та 4) спрямованість міграційних
потоків з країн “третього світу” в розвинені регіони планети.

Перший напрямок є найбільш очевидний. До 1990 р. країни “Великої сімки”
контролювали 87% всіх зареєстрованих у світі патентів, а за таким
показником як вкладення у розвиток наукоємких технологій, США в 36
разів випереджали Росію. Протягом 90-х років країни-члени ОЕСР витрачали
на наукові дослідження і розробки в середньому близько 400 млрд. дол.
США щорічно, з яких 44% припадало на США. Ці тенденції виражаються
передусім у зростанні технологічної могутності постіндустріального
світу. Вони проявляються і у їх все зростаючій інвестиційній
привабливості, яка забезпечує притік іноземних капіталовкладень.

Другий напрямок пов’язаний з випереджаючими темпами зростання світової
торгівлі порівняно з темпами зростання обсягів виробництва більшості
розвинених країн. Так, з 1870 до 1913 р. обсяги експорту європейських
країн збільшилися на 43% порівняно зі зростанням їх ВВП, а в 50-60-ті
роки ХХ ст. – уже на 89%.

Третій напрямок пов’язаний з новою якістю інвестиційної активності в
розвинених країнах. Зростання інвестиційних потоків і їх зосередження в
межах постіндустріального світу на сьогодні помітні як ніколи раніше.
Прикладом може бути розподіл інвестицій США і в США за окремими
секторами і джерелами. Якщо у Європу у 1970р. спрямовувалося близько 1/3
всіх американських інвестицій, то на сьогодні – вже 50%, тоді як на долю
Японії і нових індустріальних країн Азії припадає не більше 8, а Мексики
– менше 3%. Характерно, що компанії, які представляють розвинені
економіки (США і Європи), інвестують до 80% всіх коштів у галузі
високотехнологічного виробництва, а також у банківський і страховий
бізнес.

Четвертий напрямок пов’язаний з відчутним зменшенням міграційних потоків
всередині постіндустріального світу з постійним зростанням кількості
нелегальних іммігрантів з країн “третього світу” з одночасним
зростанням. Якщо в 50-ті роки в США 68% легальних іммігрантів прибувало
з Європи або Канади і належали вони в основному до середнього класу, то
у 80-90-ті роки більше 83% їх чисельності були азійського або
латиноамериканського походження і як правило не мали достатнього рівня
освіченості.

За умов глобалізації значно посилюється не лише економічна, але і
політична та соціальна нерівність між країнами. Розрив у доходах між 1/5
частиною народонаселення, що проживає в найбільш заможних країнах і 1/5,
що проживає в найбідніших країнах у 1997 р. виражався співвідношенням
74/1, порівняно з 60/1 в 1990 р. і 30/1 – в 1960 р. для порівняння – в
1900 р. цей розрив становив 3/1, у 1913 р. – 11/1.

У країнах, що відстали у своєму соціально-економічному розвитку, щорічні
втрати від невигідних умов торгівлі, а також різниці в доступі до праці
і фінансів становлять 500 млрд. дол.. США, що в 10 разів перевищує обсяг
державної іноземної допомоги.

Таким чином, глобальної економіки на сьогодні не існує: має місце
господарська система, в якій економічний і соціальний розвиток більшої
частини людства знаходиться в жорсткій залежності від прогресу
постіндустріального світу і від його можливості впливати на події в
решті регіонів планети. Безумовно, господарські і інформаційні зв’язки
стають все більш інтенсивними, проте їх значення в рамках різних
соціально-економічних систем залишаються діаметрально протилежними.
Всередині постіндустріального світу глобальні тенденції призводять в
кінцевому результаті до зближення рівнів розвитку окремих країн і їх
жорсткого протистояння з рештою світу. У всепланетарному масштабі кожен
новий прояв глобалізації каталізує формування однополюсного світу, в
якому глобального значення може набувати лише його центр, як
постіндустріальна складова.

2. Фінансова глобалізація.

В другій половині ХХ століття відбуваються певні зміни в основних
формах міжнародних економічних відносин між країнами світу, які
обслуговує світова валютна система:

Постійне зростання міжнародного товарообміну; обсяг світового експорту
щорічно збільшується на 5-6%; розвиток міжнародної торгівлі
супроводжується нарощуванням світового багатства;

Відбувається посилення міграції робочої сили ; наприкінці XX ст. значно
підвищився рівень легальної та підпільної міграції робочої сили,
особливо між розвинутими країнами, з одного боку, та країнами, що
розвиваються, і країнами з перехідною економікою – з іншого; міграція
населення супроводжується міжнародним рухом грошових коштів; у 1980
—90-х роках спостерігається щорічне збільшення переказів грошових коштів
робітниками пересічно на 27%;

З кінця 1960-х — на початку 70-х років внаслідок поступового пом’якшення
валютного контролю полегшується доступ на національні фінансові ринки
для іноземних інвесторів та емітентів з промислово розвинутих країн;
розмір фінансових потоків між країнами, основну частину яких становлять
портфельні інвестиції, наприкінці 90-х років сягнув понад 1 трлн. дол.
США.

Все це сприяє розвитку системи фінансових послуг у світовому масштабі.
Зміна напрямків і обсягів світових валютно-фінансових потоків
відбувалася на підґрунті загальносвітової тенденції глобалізації
економічного розвитку, у тому числі глобалізації міжнародних
валютно-фінансових відносин.

Глобалізація перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів,
послуг, капіталів, робочої сили, суб’єкти якого взаємопов’язані єдиною
системою фінансово-економічних відносин.

Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є вибухоподібне
зростання в останні роки світового фінансового ринку, фінансових
трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських
зв’язків. Якщо в 1978 р. щоденний обсяг операцій з купівлі-продажу
іноземних валют становив 15 млрд. дол. США, у 1992 р. — 880 млрд.. то в
2001 р. цей показник збільшився до 1,2 трлн. американських доларів.
Зарубіжні операції американських, німецьких та японських інвесторів з
цінними паперами зросли з менш ніж 10% у ВВП у 1980 р. до відповідно
135,170 та 80% у ВВП у 1993 р. Головними суб’єктами міжнародного
фінансового ринку виступають пенсійні та спільні фонди, страхові
компанії і трасти , транснаціональні банки.

Поштовхом для такого бурхливого розвитку міжнародних фінансових потоків
стала суттєва лібералізація валютних ринків, валютного регулювання. Уже
наприкінці 40-х – на початку 50-х років виник ринок євродоларів на базі
доларових авуарів колишнього СРСР, що розміщувались, зокрема, в
Московському народному банку в Лондоні й тому не підлягали правилам
валютного регулювання згідно з законодавством США та Великої Британії. В
подальшому зміст поняття “євродоларовий ринок” розширився, і нині воно
охоплює будь-які операції з національною валютою за межами країни.

До початку 1980 р. у світовій економічній системі сформувалася світова
фінансова мережа, що поєднала провідні фінансові центри різних країн
через їх головні фінансові центри: Нью-Йорк та Чикаго в Америці, Лондон,
Цюріх, Франкфурт, Париж, Амстердам в Європі, Гонконг, Токіо, Багамські
та Кайманові острови, Сінгапур, Бахрейн в Азії. Ці центри оперують з
космополітизованими фінансовими активами, які втратили національну
належність і прямують до районів сприятливої господарчої кон’юнктури.

Лондон, Нью-Йорк, Токіо – на них припадає 55% світової торгівлі валюти
(від 161 до 464 млрд. дол. у день, долар і євро)

На іноземні банки у Лондоні припадає –79%, у Нью-Йорку – 46%, у Токіо –
49% торгівлі валютою.

Сінгапур, Гонконг, Цюрих, Франкфурт – 76-105 млрд. дол.

Функціонування валютних ринків не зупиняється ні на хвилину. Свою роботу
у календарних добах вони починають на Далекому Сході, у Нової Зеландії
(Веллінгтон), і проходять при цьому послідовно часові пояси – у Сіднеї,
Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні, Москві, Франкфурті, Лондоні і
закінчують у Нью-Йорку і Лос-Анджелесі.

Поглиблення інтернаціоналізації у фінансовій сфері, зміцнення зв’язків
між основними фінансовими центрами світу стали основою так званої
фінансової революції.

Ключові елементи фінансової революції

поглиблення міжнародної фінансової інтеграції,

формування системи міжнародних фінансових інститутів.

швидкий розвиток фінансових інновацій .

1. Провідні країни світу – США, Великобританія, Японія значно послабили
державний контроль щодо руху капіталу. Великобританія зняла цей контроль
у 1979р., а у 1986р. у країні було проведено реформування ринку акцій –
так званий “великий шок”. США у 80-ті роки, а Японія у 1986 р. розпочала
лібералізацію внутрішніх фінансових ринків. Наслідком стало значне
розширення фінансових ринків цих країн, посилення взаємопроникнення та
взаємопереплетіння національних фінансових капіталів, які почали більш
вільно пересуватися з внутрішніх ринків на світові і навпаки.

2. Особливого значення набуло формування системи міжнародних фінансових
інститутів, серед яких організаціями світового рівня є спеціалізовані
інститути ООН – Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк
реконструкції та розвитку (МБРР), регіональні фінансові інститути, що
виникли внаслідок завоювання політичної незалежності країнами “третього
світу” і необхідністю вирішення їх економічних проблем.

3. Міжнародна фінансова інтеграція спричинила глибокі якісні зміни у
фінансових технологіях. З’явились нові фінансові інструменти.
Прискорення потоків капіталів відбувається також завдяки запровадженню
новітніх технологій у галузі телекомунікацій.

Фінансова інновація — це створення нових фінансових інструментів та
технологій.

Нові фінансові технології — це інвестиційні фонди відкритого типу, що
вкладають кошти тільки в короткострокові зобов’язання грошового ринку;
банківські автомати (автомати, що виконують різні банківські операції);
похідні цінні папери і т п.

Нові (відносно) фінансові інструменти – це євродоларові депозитні
сертифікати, єврооблігації з нульовим купоном, синдиковані кредити в
євровалюті, ставка проценту, квоти та короткострокові зобов’язання зі
змінним процентом.

Фінансовий інжиніринг (близько 1991р. з’явився цей термін) – це розвиток
та творче застосування фінансових технологій для розв’язання фінансових
проблем та використання фінансових можливостей.

Формування світового фінансового ринку стало основою колосальної
експансії глобального капіталу, і особливо – спекулятивного капіталу. Це
створює загрозу світових фінансових криз, що охоплюють більшість країн
світу. Події останнього часу, а саме європейська валютна криза 1992-1993
рр., мексиканська фінансова криза 1994 р. й особливо загострення
фінансових проблем у Південно-Східній Азії в 1997 р. та р. Росії й
Бразилії в 1998 р., з новою силою привернули увагу до міжнародних
фінансових проблем.

Фінансова криза показала, що ситуацію ускладнюють небезпеки подальшого
порушення макроекономічного балансу, які висувають інші принципове в
регулятивному відношенні питання: що з негативних факторів є первісним.
Або це — вибухонебезпечні зовнішні боргові нагромадження, експортна
незабезпеченість фінансових зобов’язань по відношенню до валютних
інструментів та інститутів, або навпаки, скоріше — це порушення балансу
на валютних біржах, які можуть спричинитися до погіршення стану на
біржах фондових, в реальному векторі взагалі, об’єктивно унеможливлюючи
таким чином своєчасне повернення боргів закордонним кредиторам та
підриваючи довіру потенційних прямих інвесторів до країни.

Події світової фінансової кризи другої половини 90-х років свідчать на
користь другого, принаймні на сучасному етапі розвитку. Адже відомо, що
епіцентром потрясінь постали не тільки порівняно благополучні в
борговому відношенні країни, але й насправді висококонкурентні
макроекономічні системи, які непогано “підживлювалися” позитивним сальдо
зовнішньої торгівлі, поточного балансу.

Взагалі за своєю гостротою кризові події 1997-1998 років впевнено були
внесені експертами до анналів найбільших фінансових потрясінь століття.
Протягом кількох місяців, коли азійська криза, виходячи за регіональні
та навіть континентальні межі, вже вирувала на ринках усього світу,
траплялися значні раптові девальвації національних валют та зниження
вартості цінних паперів на усіх провідних фондових біржах, що зокрема
відбивалося і на значній негативній динаміці агрегованого індексу Dow
Jones.

27 жовтня 1997 року результати торгів на Уолл-Стріт протягом доби
нагадали часи Великої депресії: тоді показник падіння індексу Dow Jones
склав 7,16%, тобто відбулося те, чого не пам’ятали вже протягом
десятиліття — зниження на 554 цінових пунктів.

У зв’язку з подіями, що відбуваються у світовому фінансовому середовищі
спостерігається скорочення обсягів світового валютного ринку.

Найбільше всього скоротилася торгівля на ринках “спот”, де
середньоденний обсяг торгів скоротився з 568 мільярдів доларів до 387
мільярдів доларів. Обсяг торгівлі свопами скоротився з 734 млрд. до 656
млрд. доларів. І лише торгівля ф’ючерсними контрактами зросла незначним
чином до 131 млрд. доларів.

Таблиця 9.1.

Обсяги світового валютного ринку

(щоденний обіг в мільярдах доларів)

Інструмент

1989 рік 1992 рік 1995 рік 1998 рік 2001 рік

1 2 3 4 5 6

Операції спот 317 394 494 568 387

Операції форвард 27 58 97 128 131

Операції своп 190 324 546 734 656

Похибка в звітах 56 44 53 60 36

Загальний розмір ринку 590 820 1190 1490 1210

Головними причинами скорочення обсягів міжнародного валютного ринку на
думку експертів Банку Міжнародних Розрахунків були:

введення євро;

зростаюча доля електронного брокінгу на міжбанківському спот ринку;

процеси консолідації в банківській галузі;

більш значний рівень неприйняття ризиків операторами ринку після
фінансової кризи 1998 року;

консолідація в промислових галузях, що призвело до скорочення кількості
клієнтів та зменшенню обсягів операцій.

З одного боку, спостерігається гетерогенність, фрагментарність,
мозаїчність світового фінансового ринку. З іншого боку, небачено зросли
його масштаби. Разом узяті, ці два процеси посилюють турбулентність
міжнародних фінансових потоків, формують сприятливий клімат для
спекулятивних маніпуляцій, для хвилеподібних припливів капіталів в
окремі країни та їх різких відпливів, що призводить до гострих кризових
явищ у тих чи інших державах, а то й у цілих регіонах, як це трапилось у
Південно-Східній Азії. Такий перебіг подій у валютно-фінансовій сфері
світової економіки спонуках до пошуку механізмів та інструментів, які б
унеможливили виникнення процесів, що не лише гальмують економічний
розвиток, а й відкидають окремі країни далеко назад від досягнутого
господарського рівня.

Суперечливість, неоднозначність розгортання процесу глобалізації взагалі
й міжнародних фінансових відносин зокрема підтверджуються нерівномірним
розвитком окремих сегментів світового фінансового ринку, з одного боку,
і далеко не однаковим впливом міжнародної фінансової складової на
економічний розвиток окремих груп країн — з іншого.

Наприклад, сукупні прямі іноземні інвестиції після Другої світової війни
мають усталену тенденцію до зростання (68 млрд. дол. США у 1960 р., 211
млрд. американських доларів у 1973 р. і 3,2 трлн. дол. у 1996 р.), що
засвідчує підвищення ролі даного чинника в економічному розвитку окремих
країн. Водночас головна частка (2/3) інвестиційних потоків припадає на
10 найбільших приймаючих країн, у той час як 100 країн, що розвиваються,
є найменшими реципієнтами, які отримують лише 1% глобальних прямих
іноземних інвестицій. Аналогічна картина складається серед найбільших
експортерів капіталу, де п’ять провідних країн (США, Німеччина, Англія,
Франція та Японія) вивозять близько 2/3 сукупних інвестицій.

Інший показник, а саме обсяг вивозу прямих іноземних інвестицій у ВВП,
взятий за період з 1914 по 1996 р., вказує на зменшення ролі даного
фактора для провідних країн-інвесторів.

3. Глобальні проблеми: причини виникнення та шляхи вирішення

Глобалізація світогосподарських зв’язків загострює глобальні проблеми
людства, які можна визначити як комплекс зв’язків і відносин між
державами і соціальними системами, суспільством і природою в
загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів
всіх країн світу і можуть бути вирішені лише в результаті їх взаємодії.

Класифікація глобальних проблем:

Політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення
стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти).

Природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної
охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча,
кліматична, боротьба з хворобами, проблеми світового океану тощо).

Соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового
співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема
розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття,
бідність та ін.).

Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове
прогнозування тощо).

Кожна з названих глобальних проблем породжена специфічними причинами,
які зумовлені, з одного боку, особливостями розвитку продуктивних сил,
географічним положенням країн, рівня прогресу техніки, природно –
кліматичними умовами, тобто матеріальним змістом суспільного способу
виробництва, а з іншого боку, – специфічною суспільною формою,
особливостями розвитку відносин власності. При численності глобальних
проблем їм притаманні причинно-наслідкові зв’язки, які визначають
розвиток технологічного способу виробництва.

??????

V YooooonnUUUnUUUUUUooIIIoo

&

&

??&?

??

????

h(Q

eeeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeNNNNNNNNNNN

&

&

F

аселення планети, або, так званий, демографічний бум, який до того ж
супроводжується нерівномірністю зростання чисельності населення в різних
країнах та регіонах, причому найвищий приріст населення спостерігається
в країнах з низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Так, якщо темпи
приросту населення в країнах, що розвиваються протягом ХХ ст. складав
близько 2,5% в рік, то в розвинених країнах не перевищував 1%. Це стало
причиною того, що в Африці, Азії і Латинській Америці близько 1 млрд.
чол. Живуть в умовах абсолютної бідності, близько 250 млн. дітей
хронічно недоїдають, а від голоду і недоїдання щорічно помирає майже 40
млн. чол.

Демографічний вибух спричиняє загострення таких глобальних проблем як
продовольча, екологічна, сировинна, енергетична. Важливою причиною
загострення глобальних проблем з точки зору матеріально-речового змісту
є низький рівень впровадження ресурсо- та енергозберігаючих, а також
екологічно чистих технологій. Внаслідок цього з природної речовини, яка
залучається у виробничий процес лише 1,5% приймає форму кінцевого
продукту.

Екологічна проблема. Важливою складовою глобальних проблем є екологічні,
спричинені варварським відношенням людини до природи, що проявляється у
масовій вирубці лісів, знищенні річок, створенні штучних водосховищ,
забрудненні шкідливими відходами прісної води. Щорічно у світі
знищується 15 млн. га лісів, на одне посаджене дерево припадає 10
вирубаних.

Порівняно з початком ХХ ст. споживання прісної води зросло більше, ніж в
7 разів і у 90-х рр. складало майже 300 кубометрів в рік на людину.
Враховуючи, що чверть людства відчуває нестачу прісної води, проблема
забезпечення населення якісною питною водою висувається на перше місце.
При цьому за даними Світової організації з охорони здоров’я, виникнення
близько 80% різноманітних захворювань пов’язане зі споживанням неякісної
питної води.

Злочинно халатне відношення людей до природи спостерігається і у втраті
величезних масивів землі. За останні 100 років людство втратило 200 млн.
кв. км землі, а на сьогодні щорічно втрачає близько 6-7 млн. га родючих
земель.

З початку 70-х років розпочалася екологічна криза, яка означає різне
загострення протиріч між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне
порушення рівноваги у природному кругообігу речовин.

Важливими ознаками цієї кризи є глобальні зміни клімату і виникнення
парникового ефекту. В результаті безпрецедентних масштабів впливу людини
на навколишнє середовище, виходу людської діяльності за межі планети у
космічний простір, втягування у виробничий процес всіх складових
біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озоновий шар над
планетою різко зменшується, що може призвести до всесвітнього
потепління, танення льодовиків Арктики, затоплення більшої частини
населених пунктів Землі, посилення ураганів інше.

Ще однією ознакою екологічної кризи є проблема відходів внаслідок
виробничої діяльності людини. Значні відходи накопичуються у Світовому
океані. Океанський планктон щорічно поглинає близько 50 млрд. т
вуглекислого газу, значна частина якого осідає на дно. Цей процес
суттєво впливає на зростання вмісту вуглекислого газу в атмосфері
планети. Експорт отруйних речовин складає на сьогодні більше 3 млн. т. в
рік.

Шляхи вирішення екологічної проблеми. Основними шляхами вирішення
екологічної проблеми з точки зору матеріально-речового змісту
суспільного способу виробництва є:

швидкий розвиток і використання таких основних видів самовідновлюваної
енергії як сонячна, вітрова, океанічна, гідроенергетична інше;

структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії,
а саме: збільшення частки вугілля в енергобалансі при зменшенні долі
нафти і газу, оскільки запаси останніх на планеті значно менші, а їх
цінність для хімічної промисловості набагато більша;

необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б
працювала без шкідливих викидів газу. Це потребує значних державних
витрат на природоохоронні заходи. Але якщо у США і Німеччині на ці цілі
використовується щорічно до 2% ВВП, в Японії – 3%, то в колишньому СРСР
– лише 1,2%;

розробка всіма країнами конкретних заходів з дотримання екологічних
стандартів – чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання
енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;

вивчення запасів всіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР.
Як відомо, сьогодні розвіданий неглибокий шар Землі – до 5 км. Тому
важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, та на дні
Світового океану;

інтенсивний розвиток країнами, що розвиваються, власного сировинного
господарства, включаючи переробні галузі господарства. Для вирішення
проблеми голоду в цих країнах необхідно розширювати посівні площі,
впроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво та
рослинництво;

пошук ефективних методів управління процесом зростання народонаселення з
метою його стабілізації на рівні 10 млрд. чол. на початок ХХІІ ст.;

призупинення вирубки лісів, особливо тропічних, забезпечення їх
раціонального використання;

формування у людей екологічного світогляду, що дозволило б розглядати
всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні,
національні, кадрові питання як в рамках окремих країн, так і на
міжнаціональному рівнях;

комплексна розробка законодавства про охорону навколишнього середовища,
в тому числі про відходи. Так, в США, Франції та інших країнах уряд
зобов’язаний надавати підприємствам і організаціям технічну і фінансову
допомогу у переробці відходів, вилучення з них цінних компонентів,
проведенні науково-дослідних робіт в даній сфері, поширенні передового
досвіду інше. З цією метою використовуються податкові пільги, надання
субсидій, зниження тарифів на перевезення вторинної сировини тощо;

нарощування екологічних інвестицій. Так, в Австрії такі інвестиції
складають більше 15% всіх капіталовкладень.

Паливно-енергетична і сировинна глобальні проблеми. Використання
паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на сьогодні зростає значними
темпами. На кожного жителя планети виробляється 2 кВт енергії, а для
забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт. Такий
показник досягнутий лише у розвинених країнах світу. У зв’язку з цим
нераціональне використання енергії у поєднанні зі зростанням
народонаселення та нерівномірним розподілом паливно-енергетичних
ресурсів різних країн та регіонів призводить до необхідності нарощення
їх виробництва.

Проте енергетичні ресурси планети обмежені. При запланованих темпах
розвитку ядерної енергетики сумарні запаси урану будуть вичерпані в
перші десятиліття ХХІ ст. Проте, якщо витрати енергії будуть на рівні
енергетики теплового бар’єру, то всі запаси невідновлюваних джерел
енергії згорять у перші десятиліття. Тому з точки зору
матеріально-речового змісту основними причинами загострення
паливно-енергетичної та сировинної проблем є зростання масштабів
залучення у виробничий процес природних ресурсів та їх обмежена
кількість на планеті.

Шляхи вирішення паливно-енергетичної та сировинної глобальних проблем.
Основними шляхами вирішення паливно-енергетичної та сировинної проблем з
точки зору матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва
є:

зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Так, ціни на них у
слаборозвинених державах диктують крупні ТНК, які зосередили у своїх
руках контроль на природними багатствами. За даними ЮНКТАД, від трьох до
шести ТНК контролюють 80-85% світового ринку міді, 90-95% світового
ринку залізної руди, 80% ринку бавовни, пшениці, кукурудзи, кави, какао
інше;

об’єднаним зусиллям розвинених держав протиставити стратегію об’єднання
дій країн-експортерів паливно-енергетичних та паливних ресурсів. Ця
стратегія повинна стосуватися об’єму добування всіх видів ресурсів, квот
їх продажу на зовнішніх ринках інше;

оскільки розвинені країни і ТНК намагаються здійснювати лише первинну
обробку мінеральної сировини в країнах, що розвиваються, то останнім
необхідно нарощувати випуск готової продукції, що дозволило б їм знано
збільшити доходи від експорту;

проведення прогресивних аграрних перетворень;

об’єднання зусиль всіх країн для вирішення глобальних проблем, значно
збільшити витрати на усунення екологічної кризи за рахунок послаблення
гонки озброєнь та скорочення воєнних витрат.

використання комплексу економічних заходів управління якістю
навколишнього середовища, в тому числі субсидій та дотацій на
виготовлення екологічно чистої продукції, за виконання державних
екологічних проектів інше.

Міжнародне регулювання глобальних проблем.

Боротьба за світове панування та ворожнеча між провідними країнами світу
призвели до загибелі першої моделі глобалізуючого світу, що виникла на
початку ХХ ст. (після Першої світової війни та серії руйнівних
революцій), для попередження нових катаклізмів була організована Ліга
Націй. Вона була створена у 1919 році за ініціативою країн-переможець у
війні Франції та Великобританії. До неї увійшли більше 30 країн. Проте
США не увійшли до цієї організації, Німеччина й Італія вишли з неї в
1934 році, вже готуючись до майбутньої агресії. Після виходу фашистських
держав СРСР увійшов у Лігу Націй, але в 1939 році був виключений з неї
за агресію проти Фінляндії. Ліга Націй не виконала своєї мети і фактично
припинила своє існування. Почалася Друга світова війна.

Після її закінчення держави-переможці знову зробили спробу створення
міжнародної організації, здатної регулювати відносини між країнами і
вирішувати світові проблеми. В 1945 р. була створена Організація
Об’єднаних Націй (ООН), а роком раніше на Бреттон-Вудській конференції
був організований Міжнародний валютний фонд і Світовий банк. На сьогодні
в системі міжнародних організацій налічується більше 4 тис., з яких
більше 300 – міждержавні.

Міжнародні організації можна поділити за декількома принципами на:

Міждержавні (міжурядові) та недержавні. Переважна більшість міжнародних
організацій – недержавні. Серед них велика кількість різноманітних
асоціацій, союзів і фондів.

Універсальні, відкриті для всіх держав, і спеціалізовані, наприклад,
регіональні чи галузеві міжнародні організації.

Організації загальної компетенції, що охоплюють всі сфери політичних,
економічних, соціальних та культурних відносин (ООН, Рада Європи, Ліга
арабських держав), і спеціальної компетенції, які здійснюють
співробітництво в будь-якій визначеній сфері (Всесвітній поштовий союз,
Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров’я).

Міждержавні та наддержавні організації, рішення яких на відміну від
рішень міждержавних організацій, безпосередньо поширюються на фізичних і
юридичних осіб держав-членів організацій (наприклад, Рішення ЄС
обов’язкові для всіх осіб в країнах ЄС).

Відкриті організації, до яких можна вільно вступати, і закриті, вступ до
яких відбувається по запрошенню першозасновники (наприклад, НАТО).

Ми будемо класифікувати за напрямками їх діяльності та об’єктами
регулювання (рис. 1). У відповідності з такими класифікаційними ознаками
економічні міжнародні організації можна поділити на:

а) організації, призначені для рішення комплексних політичних,
економічних, соціальних і екологічних проблем. Сюди відносять
організації системи ООН, ОЕСР, Рада Європи й ін.;

б) організації, які регулюють світові фінансові ринки і міжнародні
валютно-фінансові відносини (МВФ, група Світового банку та ін.);

в) організації, що регулюють товарні ринки і міжнародні торгівельні
відносини (СОТ, ОПЕК та ін.);

г) регіональні міжнародні організації (НАФТА, ЄС та ін.).

Міжнародні організації системи ООН.

ООН займає, безумовно, центральне місце серед міжнародних організацій,
її роль в світовій економіці важко переоцінити. Членами ООН є 185
держав.

Офіційні цілі ООН:

підтримка міжнародного миру та безпеки шляхом прийняття колективних
заходів і мирного врегулювання спорів;

розвиток дружніх відносин між країнами на основі поваги, принципу
рівноправ’я, самовизначення народів;

здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем
економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та
розвиток поваги до прав людини і основних свобод для всіх людей без
будь-яких відмінностей;

виконання функції центрального органу з узгодження зусиль різних країн,
що направлені на досягнення цієї мети.

ООН розробляє рекомендації, конвенції, заходи, які пропонують своїм
членам прийняти і реалізувати шляхом включення до законодавства чи
шляхом введення до нормативних актів. ООН прагне спонукати держави до
прийняття відповідних заходів щодо координування їх дій та ініціатив.

Система ООН складається з головних і допоміжних органів, спеціалізованих
організацій та установ і автономних організацій, які є складовою
частиною в системі ООН.

До числа головних органів відносять: Генеральна асамблея (ГА); Рада
безпеки (РБ); Міжнародний суд і Секретаріат. Допоміжні органи, що
виявляться необхідними, засновуються у відповідності до Статуту.

Розглянемо внутрішню структуру міжнародних економічних організацій в
системі ООН (рис. 2).

Генеральна асамблея є її головним органом. Вона уповноважена вирішувати
будь-які питання в рамках Статуту організації. Генеральна асамблея
виносить резолюції, які, хоч і не є обов’язковими для її членів, все ж
спричиняють помітний вплив на світову політику та розвиток міжнародного
права. За весь час існування прийнято 10 тис. різноманітних резолюцій.
Генеральна асамблея остаточно затверджує всі міжнародні конвенції з
економічних питань. В її структурі економічними проблемами займаються:

Комітет з економічних і фінансових питань, який продукує резолюції до
пленарних засідань Генеральної асамблеї.

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі – ЮНСІТРАЛ, яка займається
гармонізацією та уніфікацією правових норм у міжнародній торгівлі.

Комісія з міжнародного права, котра працює над розвитком і кодифікацією
міжнародного права.

Комітет з інвестицій, що сприяє розміщенню інвестицій із коштів фондів,
які знаходяться під контролем ООН.

Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР) є важливішим органом ООН, що
відповідає за економічні, соціальні, культурні та гуманітарні аспекти
політики ООН.

До функцій ЕКОСОР належать:

проведення досліджень і складання доповідей з міжнародних питань в
області економічної та соціальної сфери, культури, освіти, охорони
здоров’я і надання з цих питань рекомендацій Генеральній асамблеї,
членам Організації та зацікавленим спеціалізованими установам;

обговорення міжнародних економічних і соціальних проблем глобального і
міжгалузевого характеру та продукування рекомендацій щодо політики з цих
проблем для держав-членів і системи ООН в цілому;

контроль та оцінка здійснення спільної стратегії політики першочергових
задач, встановлених Генеральною асамблеєю в економічній, соціальній і
суміжних сферах;

забезпечення узгодження та послідовне практичне оперативне здійснення на
комплексній основі відповідних директивних рішень і рекомендацій, що
приймаються на конференціях ООН та інший формах у рамках системи ООН,
після затвердження Асамблеєю і/або ЕКОСОР;

забезпечення загальної координації діяльності організацій системи ООН в
економічній, соціальній і суміжних областях з метою здійснення
першочергових задач, встановлених Генеральною асамблеєю для системи в
цілому;

проведення всебічних оглядів політики в області оперативної діяльності в
усій системі ООН.

ЕКОСОР має у своєму складі комісії, комітети, спеціальні групи, які
займаються економічними питаннями.

Крім безпосередніх органів ООН до системи входять спеціалізовані
установи та міжурядові організації (рис. 3)

Організації системи ОЕСР та інші МО загальної компетенції.

Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) заснована у
1961 р. на базі Організації європейського економічного співробітництва,
правонаступницею якої вона є.

Членами ОЕСР є 28 промислово розвинутих країн: Австралія, Австрія,
Бельгія, Великобританія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія,
Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова
Зеландія, Норвегія, Польща, Португалія, Республіка Корея, США,
Туреччина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Японія.

Основною функцією ОЕСР є координація економічної політики країн-учасниць
з метою пом’якшення протиріч, що виникають у світовій системі
господарювання. Серед найбільш важливих напрямків діяльності ОЕСР –
питання регулювання міжнародної торгівлі, стабілізації валютно-кредитної
системи, проблеми взаємовідносин з країнами, що розвиваються. Проте
рішення, прийняті з цих питань, носять рекомендаційний характер і рідко
призводять до узгоджених дій.

Офіційні цілі ОЕСР:

сприяння стійкому економічному і соціальному розвитку як країн-учасниць,
так і країн, які не беруть участі в організації;

розробка ефективних методів координації їх торгівельної та
загальноекономічної політики;

сприяння досягненню найбільш високого рівня стійкого економічного
розвитку, зайнятості та рівня життя в країнах-членах при збереженні
фінансової стабільності, вносячи, таким чином, внесок у розвиток
світової економіки;

сприяння розвитку світової торгівлі на багатосторонній
недискримінаційній основі у відповідності з міжнародними зобов’язаннями;

стимулювання і координування дій у сфері надання допомоги державам, що
розвиваються.

“Група семи” або “Велика сімка”, “G7”, є організацією самих економічно
потужних країн ОЕСР. Вона була заснована у 1975 р. для вирішення
глобальних фінансових і валютних питань, але згодом функції групи
постійно розширювались, і зараз на щорічних зустрічах глав урядів
обговорюється весь спектр глобальних проблем. Великобританія, Німеччина,
Італія, Канада, США, Франція та Японія, що входять до групи,
забезпечують зараз близько 60% світового ВВП, і цей факт пояснює і
визначає великий вплив “Великої сімки” на розвиток світової економіки. В
1997 р. до “Групи семи” увійшла Росія, і тепер її часто називають
“Групою восьми”. Хоча “де-факто” Росія ще не стала повноправним членом
цього елітного клубу, і його, скоріш за все, правильніше було б називати
“Групою семи з половиною”. Проте на зустрічі 2000 р. на японському
острові Окінава Росія показала, що вона вже набуває певного впливу.

Міжнародне енергетичне агентство (МЕА) є автономним органом в рамках
ОЕСР. Основними напрямками діяльності МЕА є:

сприяння країнам-членам на основі довгострокового співробітництва у
розвитку різноманітних джерел енергії шляхом заохочення ефективного
використання вугілля, природного газу, гідроенергії, ядерної енергії,
відновлених джерел енергії з урахуванням екологічних факторів;

здійснення заходів з подолання надзвичайних ситуацій шляхом створення
резервних запасів; скорочення споживання нафти; можливості швидкого
переключення з нафти на інші види палива; збільшення місцевого
виробництва енергії; підтримка на постійній основі системи розподілу
нафти у надзвичайних ситуаціях;

проведення аналізу політики країн-членів в області енергетики з метою
сприяння ефективному використанню та збереженню енергоресурсів, аналізу
використання джерел, альтернативних нафті;

проведення досліджень світового ринку нафти; технологій в області
енергетики.

Агентство з ядерної енергії (АЯЕ) також діє в рамках ОЕСР. Основними
напрямками діяльності агентства є координація політики країн-членів АЯЕ
в області ядерної енергетики і здійснення програм з безпеки реакторів і
розвитку ядерної енергетики. На долю членів АЯЕ доводиться 80% світового
виробництва ядерної енергетики.

Крім міжнародних організацій систем ООН і ОЕСР є цілий ряд організацій
загальної компетенції, тобто, що займаються всім спектром
соціально-економічних проблем (табл. 1).

Таблиця 1.

Міжнародні організації загальної компетенції

Назва організації Кількість країн-членів Рік створення

Рада Європи 40 1949

Співдружність націй 53 1931

Північна співдружність 5 1971

Ліга арабських держав (ЛАД) 22 1945

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЕ) 55 1975

Організація Ісламська конференція (ОІК) 50 1969

Рада Європи є міжурядовою організацією широкого профілю. Її членами є 40
країн Європи, включаючи Росію (з 1996 р.). Основними сферами діяльності
Ради Європи є:

права людини;

засоби масової інформації;

співробітництво в правовій області;

соціальні та економічні питання;

охорона здоров’я, освіта, культура, спорт і регіональне управління;

зовнішнє середовище.

Керівним органом Ради є Комітет міністрів, що складається з міністрів
іноземних справ 40 країн, а дорадчим – Парламентська асамблея. Рада
Європи виробляє конвенції з питань міждержавного правового
співробітництва, які набувають обов’язкову силу для ратифікуючих їх
держав.

Співдружність націй – добровільне об’єднання 53 незалежних держав,
історично пов’язаних з Великобританією (колишні колонії та домініони).
Главою співдружності визнається монарх Великобританії. Співдружність
сприяє соціально-економічному розвитку країн-учасниць, проводить
наукові, культурні та екологічні програми.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) створена у
1975р. як форум для ведення діалогу і налагодження співробітництва між
країнами-учасницями. Членами ОБСЄ є 55 країн. На форумах ОБСЄ збираються
разом всі європейські країни, а також США і Канада, які мають спільні
норми в області прав людини, основних свобод, демократії та законності.

Крім вищеназваних організацій до цієї групи належать: Ліга арабських
держав, що об’єднує 22 близькосхідні та північноафриканські країни,
Організація Ісламська конференція, яка ставить за мету посилення
мусульманської солідарності та об’єднує 50 мусульманських держав,
включаючи Азербайджан, Казахстан, Киргизію, Таджикистан; і Північне
співробітництво, яке організує взаємодію Данії, Норвегії, Швеції,
Фінляндії та Ісландії.

Міжнародні фінансові організації

Центральне місце серед міжнародних фінансових організації займає група
Світового банку (World Bank).

До групи Світового банку входять:

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), створений в 1944 р. з
метою надання кредитів відносно багатим країнам, що розвиваються.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР), заснована в 1960 р. з метою надання
кредитів на особливо пільгових умовах країнам, що розвиваються.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК), створена у 1956 р. з метою
сприяння економічному розвитку в країнах, що розвиваються, шляхом
надання підтримки приватному сектору.

Багатостороннє агентство з інвестиційних гарантій (МАІГ), основане у
1988 р. з метою заохочення іноземних інвестицій у країнах, що
розвиваються, шляхом надання гарантій іноземним інвесторам від втрат,
викликаних комерційними ризиками.

Міжнародний центр з урегулювання іноземних спорів (МЦУІС), створений у
1966 р. з метою сприяння збільшенню потоків міжнародних інвестицій
шляхом надання послуг по арбітражному провадженню та врегулюванню спорів
між урядами й іноземними інвесторами.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) створена у 1964 р. і
займається проблемами міжнародної торгівлі, транспортування товарів і
фінансування торговельних операцій. Членами ЮНКТАД є 185 держав-членів
ООН.

Основними напрямками діяльності ЮНКТАД є:

Регулювання торговельних операцій і економічних відносин між державами,
розробка концепцій і принципів світової торгівлі.

Розробка заходів з регулювання міжнародної торгівлі сировинними
товарами. Кінцевою метою є стабілізація цін на світових ринках.

Розробка заходів і засобів політики й економічного співробітництва.

Сприяння розвитку економічного співробітництва між країнами, що
розвиваються.

Ведення інформаційної та аналітичної роботи з широкого кола проблем.

ЮНКТАД випускає щорічні доповіді про стан світової торгівлі та пов’язані
з нею питання, що представляють безперечний інтерес для всіх цікавих до
розвитку світової економіки ( HYPERLINK http://www.unctad.org
www.unctad.org ).

Найвищим органом ЮНКТАД є Конференція (слід розрізняти два поняття
конференція як найменування самої організації та Конференція як назва
найвищого органу). Конференція збирається на сесії, що проводяться один
раз на чотири роки на рівні міністрів з метою визначення головних
напрямків політики та вирішення питань, пов’язаних з програмою роботи.
Всього було проведено 10 сесій.

Сесії ЮНКТАД представляють собою багатосторонні економічні форуми, що
проводяться в рамках системи ООН. Більшість рішень ЮНКТАД по суті
питань, які розглядаються, не мають обов’язкової сили і носять
рекомендаційних характер.

Міжнародний торгівельний центр ЮНКТАД/СОТ є допоміжним органом ООН і
СОТ, які діють через ЮНКТАД. Основна його функція – координація. Він
дозволяє підвищити ефективність використання коштів фондів ПРОООН.

Крім вищеназваних комплексних торгівельних організацій існують ще багато
спеціальних організацій, котрі регулюють окремі товарні ринки (рис. 4).

Міжурядові організації з регулювання світових товарних ринків, так звані
Міжнародні товарні організації (МТО), включають:

Міжнародні організації;

Міжнародні ради;

Міжнародні консультативні комітети;

Міжнародні дослідницькі групи.

Міжнародні товарні організації мають за мету спостереження за
реалізацією міжнародних товарних угод, а також вивчення стану світових
товарних ринків і обговорення проблем, пов’язаних з співвідношенням
попиту і пропозиції на конкретних ринках, і продукування рекомендацій
урядам країн-учасниць (Міжнародні консультативні організації та
Міжнародні дослідницькі групи). Діяльність Міжнародних товарних
організацій певною мірою обмежує можливості для односторонніх дій деяких
країн – виробників сировини, перешкоджає створенню міжнародних об’єднань
експортерів картельного типу.

Приміром, дуже важливою міжнародною організацією картельного типу є
Організація виробників та експортерів нафти (ОПЕК). Вона контролює
більшу частину ринку нафти, і домовленості країн ОПЕК про розміри
добування практично визначають ціни світового ринку. Розвинуті
країни-імпортери нафти постійно чинять тиск на ОПЕК з метою спонукання
її до рішень про збільшення видобутку. Особливого загострення це питання
набуло осінню 2000 р. у зв’язку з “бензиновою кризою” в країнах Західної
Європи.

Рис. 1. Структура системи міжнародних організацій

Рис. 2. Внутрішня структура ООН

Рис. 3. Системи організацій, пов’язаних з ООН

Рис. 4. Класифікація міжнародних організацій по регулюванню світових
товарних ринків

ЛІТЕРАТУРА

Основна:

Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації / За ред.
Д.Г.Лук?яненка.- К.: КНЕУ, 2001.- 538 с.

Дж.Сорос. Криза глобального капіталізму.-К.: Основи, 1999.- 259 с.

Глобалізація і безпека розвитку / О.Г.Білорус, Д.Г.Лук?яненко та ін. –
К.: КНЕУ, 2001.

Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі.- К.:
Наукова думка, 1998.

Зернецька О.В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і
міжнародні відносини.- К.: Освіта, 1999.

Мартин Г.-П., Шуман Х. Западня глобализации: атака на процветание и
демократию / Пер. с нем. – М.: Изд.дом “АЛЬПИНА”, 2001.

Пахомов Ю.М., Лук?яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні економіки в
глобальному конкурентному середовищі. – К.: Україна, 1997.

Скаленко О. Глобальні резерви поступу (інформація, інтелект,
інновації),- К.: Основи, 2000.

Тодаро М.П. Экономическое развитие. Учебник / Пер. с англ. — М.: Эк. ф-т
МГУ, ЮНИТИ, 1997.

Україна і світове господарство. Взаємодія на межі тисячоліть. Навч.
посібник / А.С.Філіпенко, Д.Г.Лук’яненко, А.М.Поручник та ін. — К.:
Либідь, 2002.

Гатина Г.Ф. Мировая экономика: Учебник.- М.: Инфра –М; Пермь, 2001.- 384
с.

Мовсесян А.Г. Мировая экономика: Учебник.- М.: Финансы и статистика,
2001.- 656 с.

Бровиков В.И. Основы мировой экономики: Конспект лекций.- М.: Центр,
2002.- 160 с.

PAGE

PAGE

Міжнародні організації (МО)

Комплексні

Фінансові

Торговельні

Регіональні

МО системи ООН

МО системи ОЕСР

Рада Європи

ОБСЄ

ОІК

Група світового банку

МВФ

Банк міжнародних розрахунків (БМР)

Ісламський банк розвитку (ІБР)

Світова організація торгівлі (СОТ)

ЮНКТАД

МО по окремих

ринках

Європей-ський союз (ЄС)

НАФТА

АТЕС

МЕРКОСУР

СНД

Всесвітня торговельна

організація — ВТО

Міжнародний торговельний цент ЮНКТАД/ВТО — МТЦ

Всесвітня організація по

туризму — ВОТ

Міжнародне агентство по атомній енергії — МАГАТЕ

Міжнародний Союз з контролю за наркотичними засобами

Автономні організації

Міжнародний суд

Всесвітня метеорологічна організація — ВМО

Всесвітній поштовий союз

Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку — МФСР

Комітет з нових і відновлених джерел енергії та використання енергії в
цілях розвитку

Економічна комісія Африки

Економічна та соціальна комісія Азії та Тихого океану

Зустрічі експертів по державному управлінню та фінансам

Департамент по міжнародним економічним та соціальним

Секретаріат

Комітет з природних ресурсів

Комітет з економічних, соціальних та культурних правах

Комітет експертів з транспортування небезпечних вантажів

Комітет з планування розвитку

Комітет з неурядових організацій

Комітети програм та координації

Постійні комітети

Економічна комісія Латинської

Америки і Карибського басейну – ЕКЛАК

Економічні комісії Європи

Регіональні комісії

Комісія зі статистики

Комісія зі сприяння розвитку

Комісія з науки та технологій

Комітет з наркотичних засобів

Комітет соціального розвитку

Комісія по транснаціональним корпораціям

Функціональні комісії

Економічна соціальна рада – ЕКСОР

Комітет по інвестиціям

Комісія по міжнародному праву

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі – ЮНСІТРАЛ

Комітет з економічних та фінансових питань

Генеральна асамблея з економічних питань

Міжнародні економічні організації системи ООН

Економічна та соціальна комісія Західної Азії – ЕСКЗА

Соціальна група експертів по міжнародному співробітництву з питань
оподаткування

Органи експертів

СНД

МЕРКОСУР

АТЕС

НАФТА

Європей-ський союз (ЄС)

МО по окремих

ринках

ЮНКТАД

Світова організація торгівлі (СОТ)

Ісламський банк розвитку (ІБР)

Банк міжнародних розрахунків (БМР)

МВФ

Група світового банку

ОІК

ОБСЄ

Рада Європи

МО системи ОЕСР

МО системи ООН

Регіональні

Торговельні

Фінансові

Комплексні

Міжнародні організації (МО)

Міжнародні організації по регулюванню світових товарних ринків

Багатосторонні міжурядові організації по регулюванню світових товарних
ринків

Міждержавні організації країн — виробників та експортерів сировини

Міжнародні товарні організації (МТО)

Міжнародні організації (МО)

Міжнародні ради (МР)

по какао (МОКК)

по оливковій олії (МРОО)

по каві (МОК)

по натуральному каучуку (МОНК)

по цукру (МОЦ)

по тропічній деревині (МОТД)

по олову (МРО)

по зерну (МРЗ)

по джуту (МРД)

Міжнародні консультативні комітети (МКК)

по бавовні (МККБ)

Комітет ЮНКТАД по вольфраму

Міжнародні дослідницькі групи (МДГ)

по каучуку (МДГК)

по свинцю та цинку (МДГСЦ)

по нікелю (МДГН)

по міді (МДГМ)

Міжурядові робочі групи по:

бананах

цитрусових

зерну

жорстких волокнах

шкірі

масло-насінню та жирах

рису

чаю

рибі

м’ясу

Продовольча та сільськогосподарська

організація — ФАО

ООН по промисловому розвитку — ЮНІДО

Міжнародний валютний фонд — МВФ

Багатостороннє агентство по інвестиційним гарантіям — МАІГ

Міжнародна фінансова корпорація — МФК

Міжнародна асоціація розвитку — МАР

Міжнародний банк реконструкції та

розвитку — МБРР

Міжнародна організація цивільної

авіації — ІКАО

Всесвітня організація інтелектуальної

власності — ВОІС

Спеціалізовані установи ООН

ООН з питань освіти, науки та культури — ЮНЕСКО

Міжнародний союз по телекомунікаціям — МСТ

Міжнародна організація праці — МОП

Всесвітня організація охорони здоров’я

Конференція ООН по торгівлі та розвитку — ЮНКТАД

Всесвітня продовольча програма ВПП

Міжнародна програма ООН по контролю за наркотичними засобами

Програма ООН по навколишньому

середовищу — ЮНЕП

Програма розвитку ООН — ПРООН

Фонд розвитку інвестицій

Фонди, програми та робочі органи ООН

Міжнародні економічні організації системи ООН

м’ясу

рибі

чаю

рису

масло-насінню та жирах

шкірі

жорстких волокнах

зерну

цитрусових

бананах

Міжурядові робочі групи по:

по міді (МДГМ)

по нікелю (МДГН)

по свинцю та цинку (МДГСЦ)

по каучуку (МДГК)

Міжнародні дослідницькі групи (МДГ)

Комітет ЮНКТАД по вольфраму

по бавовні (МККБ)

Міжнародні консультативні комітети (МКК)

по джуту (МРД)

по зерну (МРЗ)

по олову (МРО)

по тропічній деревині (МОТД)

по цукру (МОЦ)

по натуральному каучуку (МОНК)

по каві (МОК)

по оливковій олії (МРОО)

по какао (МОКК)

Міжнародні ради (МР)

Міжнародні організації (МО)

Міжнародні товарні організації (МТО)

Міждержавні організації країн — виробників та експортерів сировини

Багатосторонні міжурядові організації по регулюванню світових товарних
ринків

Міжнародні організації по регулюванню світових товарних ринків

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020