.

Шпаргалка

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 7164
Скачать документ

Шпаргалка

53. Економічна система соціалізму: теорія і практика.

Як доктрина соціалізм виник з ідей Маркса та ін радикальних мислителів
19ст. Соціалізм знаходиться посередині між капіталізмом та комунізмом.
Соціалізм хар-ся: власність держави на виробничі ресурси (соціалісти
вірять, що розміри приватної власності повинні бути зменшені. Такі
основні сфери, як залізниці, добування кам вугілля та виробництво заліза
повинні бути націоналізовані. В останні роки через низьку
результативність підприємств, що знаходяться в держ власності, ентузіазм
з приводу націоналізації в більшості розвинених демократ країнах потух);
державне планування (соціалісти не підтримують “хаос” ринків та
ефективність невидимої руки. Вони наполягають, що для координації різних
секторів необхідний механізм планування); перерозподіл доходу
(багатство, доставшееся в наследство і самі високі доходи повинні бути
зменшені шляхом активного використання державної податкової влади, в
деякіх західноєвропейських країнах граничні податкові ставки досягли
98%. Допомога по соціальному запеспеченню, мед обслуговування та ін
послуги, що надавались людям, колективно забеспечені за рахунок системи
прогресивного оподаткування, збільшують добробут громадян, що
знаходяться в менш привелейованому положенні і гаррантують мінімальний
рівень життя); мирна і демократична еволюція (соціалісти часто захищають
мирне і поступове розповсядження державної власності – “еволюцію через
виборчі бюлетні а не революцію через пулі”).

Тобто головними рисами соціалізму є:

Суспільна власність майже на 90% всього матеріал багатства країни. Всі
громадяни вважаються власниками, а насправді не так. За неефективне
використання власності практично ніхто не має ні економіч ні іншої
відповідальності.

Централізоване планування регулює всі сторони економ життя. Плани
складаються дуже докладні, їх виконання обов’язкове, але вони
розраховуються лише в одному варіанті, що робить систему не гнучкою.

Економічне стимулювання здійснюється через з/п і премії, але все це
жорстко регулюється. Виключено, наприклад, працюючи за двох отримати
подвійну з/п. Сама оплата праці низька, але при фіксованих цінах
забезпечує мін проживання.

В економіці панує дефіцитність.

Соціаліст госп-во виглядало зовні благополучним, збалансованим,
стабільним, так як на фасаді були низькі ціни, гарантовані заробітки,
система суспільних фондів споживання, обов’язкова зайнятість, рівномірно
прискорений темп росту. Проте за цим приховувалась низька ефективність,
ресурсоємність, далеко переважаюча західні норми, подавлена інфляція,
низька продуктивність праці.

Протягом останніх десятиліть привабливість соціалізму зменшилась через
падіння комунізму та тріумфу ринку.

46. Розподільчі відносини та їх місце у відтворювальному процесі.
Розподіл доходів.

Для продовження існування будь-якого суспільства, воно не повинно
використовувати вироблений річний продукт не особисте споживання.
Частина продукту, яка відшкодовує спожиті засоби виробництва, повинна
повернутися у виробництво й тим самим забезпечити його безперервність.
Це так звана стара вартість, яка існувала до початку даного процесу
виробництва у вигляді певної кількості сировини, палива, допоміжних
матеріалів і знарядь праці. І лише те, що створюється впродовж року
заново, тобто національний доход, може піти на задоволення особистих
потреб громадян і нагромадження.

Тому національний доход ( це джерело, яке забезпечує існування й
розвиток суспільства. Щоб задовольнити потреби різних категорій
учасників суспільного виробництва, а також нагромадження, його необхідно
розподілити. Причому розподілити оптимально тому, що пропорції поділу
національного доходу безпосередньо впливають на особисті та сімейні
доходи, зумовлюючи матеріальний та соціальний статус окремих людей та
соціальних груп. Від пропорцій розподілу національного доходу залежать і
темпи економічного розвитку країни.

Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що
виникають з приводу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками
її виробництва ( власниками факторів виробництва (капіталу, праці,
землі, інтелекту). На рівні первинних господарських ланок (підприємств,
фірм) у процесі розподілу національного доходу утворюються такі
специфічні форми доходів як заробітна плата, додаткова вартість,
прибуток, дивіденд.

Ці доходи є первинними або основними. Водночас їх можна назвати й
факторними, оскільки кожен з них пов’язаний з певним фактором
виробництва. У привласненні тієї чи іншої специфічної форми доходу й
відбувається економічна реалізація власності на даний фактор
виробництва.

В результаті розподілу національного доходу утворюються доходи
безпосередніх учасників матеріального виробництва.

Доходи учасників нематеріального виробництва формуються в результаті
перерозподілу національного доходу, під яким розуміється сукупність
економічних відносин між учасниками сфери матеріального виробництва й
представниками нематеріальної сфери з приводу вторинного привласнення
національного доходу.

Отже, первинні доходи не залишаються повністю в розпорядженні суб’єктів
виробництва, а частково трансформуються в так звані вторинні або похідні
доходи учасників нематеріальної сфери. Механізм перерозподілу
національного доходу є однією з найважливіших підсистем національної
економічної системи.

У сучасних економічних системах похідні доходи реалізуються також через
виплати із соціального страхування, стипендії, проценти по вкладах,
виграші по облігаціях тощо.

У результаті розподілу та перерозподілу національного доходу в усіх
групах населення, підприємствах та установах утворюються кінцеві доходи,
з реалізацією яких пов’язана заключна стадія руху національного доходу –
його використання. Використання національного доходу здійснюється в
процесі споживання та нагромадження.

56. Зміст перехідної економіки: загальне і особливе.

Перехідна економіка (ПЕ) – це тип економічної системи, яка існує
протягом переходу від однієї ек системи до іншої. Вона характеризується
високим рівнем безробіття, швидкою інфляцією, економічним спадом,
політичним хаосом(частіше у країнах, що розвиваються).

Прискорення світового НТП різко підвищило вимоги до ефективності
економіки всіх держав, активізувало намагання країн, що розвиваються
подолати економічну відсталість.

Методологія аналізу соц-екон перетворень у країнах що визволились,
вимагає відрізняти їх техніко-орган форми, пов ’язані з функц-ням
продукт сил(загальне), та подолання відсталості виробничих відносин,
тобто перетворення в соціально-економічних формах(особливе). Як форма
існування і розвитку продуктивних сил, виробничі відносини не можуть не
відображати їх стану.

В економіці країн, що розвиваються діють дві підсистеми виробничих
відносин – та що змінюється (неринково-традиційна) і та що змінює
(ринкова). Аналіз усієї системи виробничих відносин буде неможливим якщо
не будуть враховуватися ті виробничі відносини які виникають у ході
становлення системи і при занепаді її. Ці виробничі відносини і є
перехідними. У перехідних виробничих відносинах переплітаються
різноманітні за своїм змістом виробничі відносини, поєднуються
властивості відмираючих і народжуваних економічних зв’язків. Перехідні
відносини різноманітні. Вони не можуть бути однаковими навіть при
переході від одного й того самого екон устрою але в різні історичні
епохи і в різних країнах. Перехідні форми охоплюють не тільки
економічний базис і соціальну структуру а й політичну організацію
суспільства.

Взагалі ПЕ – це особливий стан в еволюції економіки, коли вона
функціонує в період переходу від однієї історичної сходини до іншої.
Вона представляє собою проміжний стан суспільства, відображає
циклічність економічного розвитку.

ПЕ більше характерна в даний період для країн постсоціалізму. Вона була
обумовлена нездатністю адміністративно комадн економіки забезпечити
стійкі темпи економічного розвитку. Зміни які відбуваються в ПЕ є
переважно змінами розвитку а не функціонування, як це характерно для
системи що склалася. Головними рисами ПЕ є: змінність, нестабільність,
що носить безповоротний характер. Вони не просто тимчасово порушують
стійкість системи, а послаблюють її, вона поступова уступає місце іншій
економічній системі; для ПЕ, що представляє собою суміш старого і
нового, характерно існування особливих перехідних економічних форм.
Такою, напр, сьогодні є акціонерна форма власності, яка лише зовні
співпадає з тою що в розвиненій ринковій економіці; особливий характер
протиріч. Це протиріччя нового і старого, протиріччя різних, стоячих за
тими чи іншими суб’єктами відносин, прошарків суспільства. Зміни що
проходять в ПЕ, ведуть до зміни екон системи, а в соціально-політичному
плані перехідні епохи часто супроводжуються різким загостренням
протиріч, які приводять до соціально-політичних потрясінь; історичність,
що обумовлено особливостями економічного розвитку окремих країн.

ПЕ базується на різних типах і видах власності, різних формах
господарювання. В ПЕ розвиток отримують змішані виробничі структури:
державно приватні підприєства, СП, на базі націонал та іноз.

В ПЕ, з однієї сторони, відбувається зміна ступеню держ втручання в
економіку та державне регулювання екон процесів губить всезагальний
характер. З іншої сторони, міняються форми і методи держ регулювання,
непригодні для держ рег-ня економіки в перехідний період. Проте в ПЕ
роль ДРЕ більш значима ніж в склавшихся ринкових системах.

57. Світове господарство: його суть та структура.

Світове господарство – це сукупність національних господарств та
економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність виробничих відносин,
які функціонують на національному та міжнародному рівнях.

Необохідність таких зв’язків зумовлена:

прагненням народів світу вижити в умовах надмірного нарощування ядерних
потенціалів і загрози можливої ядерної війни, політикою мирного
співіснування.

Розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна з країн світу не
може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки,
тому вони повинні об’єднувати свої зусилля у цій сфері.

В сучасних умовах країни світового співтовариства можуть ефективно
розвивати своє виробництво на рівні світових стандартів, випускати
високоякісну продукцію, використовуючи процеси спеціалізації та
кооперування виробництва на міжнародному рівні.

Необхідністю об’єднання зусиль країн при розв’язанні глобальниї
проблем(екологічних, продовольчих).

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового
господарства. Характерною ознакою такого господарства є інтегративність,
тобто процес зближення між його структурними елементами. Цей процес
відбувається у функціонуванні прямих зв’язків між підприємствами,
об’єднаннями, у поглиблені процесів спеціалізації та кооперування
виробництва, створені міжнародних господарських організацій, товариств,
спільних підприємств тощо.

У широкому плані структура світового господарства включає дві складові
частини:

всі національні господарства

міжнародні економічні зв’язки між країнами-партнерами.

Перший елемент передбачає вивчення продуктивниї сил і виробничих
відносин, промислового, науково-технічного, трудового потенціалу кожної
країни, її системи управління тощо. Щодо розгляду міжнародних
економічних відносин як складової частини світового господарства, то до
його структурних елементів належать міжнародні відносини у сфері
виробництва, обміну, науково-технічні зв’язки, валютно-фінансові
відносини, форми створення інфраструктури світового господарства,
міграції робочої сили.

Якщо виходити з примату загальнолюдських цінностей, то світове
господарство слід розглядати як цілісну і взаємозалежну систему
національних господарств, що взаємодіють на основі спільних економічних
законів і формують загальносвітові економічні явища та процеси,
комплекс міжнародних економічних відносин.

Структура с.г. :

розвинуті кап країни

країни,що розвиваються

країни соц орієнтації.

59. Закон грошового обігу: сутність і значення.

Кількість грошей, необхідних для обігу, тобто для реалізації товарів,
визначається законом грошового обігу. Різні форми грошей
підпорядковуються своїм особливим законам. З урахуванням двох пе рших
функцій грошей(міри вартості і засобу обігу) він набуває вигляду
формули, в якій кількість грошей залежить від суми цін товарів(що у свою
чергу визначається кількістю товарів і рівнем цін на кожний з них) і
швидкості обігу одноіменої грошової одиниці. К= Ц / О, де К- кількість
грошей необхідних для товарного обігу в даному році; Ц- сума цін
товарів, що реалізуються у даному році; О- середнє число обертів за рік
кожної грошової одиниці.

Це загальний закон кількості грошей в обігу. З розвитком функції засобу
платежу формула закону набуває більш складного вигляду: Кп = СЦ – К + П
– ВВ / Шо, де СЦ- сума товарних цін; К- сума цін товарів проданих у
кредит; П- сума платежів за борговими зобов’язаннями; ВВ- сума
взаємопогашуваних безготівкових платежів; Шо- середня кількість обертів
грошової одиниці(як засобу обігу і платежу).

Основними елементами закону грошового обігу виступають товарна маса, яка
перебуває в обігу, рівень цін товарів і швидкість обігу грошей. Причому
не рівень цін товарів залежить від кількості грошей в обігу, а навпаки.
Також кількість грошей залежить від швидкості обігу.

Із сформульованих законів випливає дуже важливий принцип грошового обігу
– обмеження грошової маси реальними потребами обігу. Отже, у підтриманні
рівноваги в економіці, збалансованості попиту і пропозиції важливу роль
відіграє грошова маса. Вона виступає як сума купівельних та платіжних
засобів, що обслуговують господарський обіг і належать державі, фірмам
та окремим особам.

Суть закону: протягом даного періоду часу для обігу необхідна лише певна
об’єктивно-зумовлена маса купів і плат засобів. Це можна виразити
рівнянням:

Кн = Кф. Кн – об’єктивно необхідна для обігу маса грошей, Кф – фактична
маса грошей в обігу. Якщо Кф більще Кн значить в обігу з’явились зайві
гроші, і навпаки.

Якщо сферу обігу обслуговують паперові гроші, то порушення закону
грошового обігу стає хронічним, оскільки держава випускає їх у
відповідності зі своїми потребами, а не з потребами обігу, які
визначають величину Кн. Поступове знецінення гр знаків, розладнання їх в
обігу набувають постійного характеру і виступають зовнішнім проявом
порушення закону гр об. Досягнення рівності Кн=Кф за таких умов можливе
тільки шляхом збільш-ня цін. Внаслідок чого збіль-ся Кн до Кф. Т.ч.
знецінення гр знаків є наслідком порушення закону гр обігу і проявом
об’єктивності його дії в умовах обслуговування обігу паперовими грошима.
Стримування зростання Кф з метою зрівнювання його з Кн можливо лише як
тимчасове явище і може здійснюватись державними заходами спрямованими на
оздоровленя держ бюдж, чи зменш-ня його дефіциту.

60. Структура економічних відносин: критерії класифікації.

Економічні відносини(вирбничі) – відносини, що виникають між людьми в
процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Суть і основу названих відносин складають відносини власності на засоби
виробництва. Тому що вони характеризують по-перше, суспільний спосіб
поєднання робітника із засобами виробництва, по-друге, відносини між
людтми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва,
по-третє, умови розпорядження і використання факторів і результатів
виробництва, тобто ту суспільнуформу, у якій відбувається виробництва.
Отже відносини власності визначають, у чиїх інтересах ведеться
виробництво, тип суспільства, а також його класову і соціальну
структуру. Ця група виробничих відносин отримала назву
соціально-економічних відносин.

Проте виробничі відносини виникають не лише з приводу вироб-ва,
розподілу, обміну і споживання, вони виникають і в процесі організації
вир-ва та управління ним. Ця група відносин називається
організаційно-економічними відносинами. Специфіка їх полягає в тому, що
вони характеризують лише стан виробництва, відображають особливості
розвитку факторів вир-ва, їх суспільну комбінацію. При цьому не
зачіпаються соціально-економічні форми вир-ва(феодалізм, капіталізм,
соціалізм тощо). Тому орг-екон відносини можуть мати спільний зміст на
різних історичних ступенях розвитку.

Підкреслюючи інертність орг-ек відносин до відносин власності на засоби
вир-ва, в той час слід пам’ятати, що саме вир-во, а отже й орг-ек
відносини теж є похідними(як і соц-ек) від відносин власності. Історично
будь-яке вир-во починається з привласнення кимось засобів вир-ва. Правда
потім на відміну від соц-ек, вони функціон-ть як самостійні, що створює
зовнішню видимість непричепності їх до власності на засоби вир-ва.

52. Фінансово-монополістичні групи (ФМГ) і фінансова олігархія.

ФМГ—це організаційна форма розвитку фін. капіталу та панування фін.
олігархії. Фін. капітал в свою чергу—це якісно нова форма капіталу та
усуспільнення засобів вир-ва на вищій стадії розвитку кап. способу
вир-ва, яка виникає внаслідок сплетіння, злиття монополістичного
банківського та пром. капіталів.

У ФМГ об`єднуються монополістичний капітал промисловості, торгівлі,
банківської сфери, страхування тощо. ФМГ утворюються переважно навколо
великого банку, ін. фін. інститутів, проте значну роль відіграють і
неакціонерні форми контролю (особиста унія, кредитні зв`язки, спільна
біржова діяльність тощо). ФМГ займають вирішальні позиції в економіці,
мають тісний зв`язок з державою, здійснюють суттєвий вплив на зовнішню
та внутрішню політику країни. ФМГ розширюють сферу впливу за межі своєї
країни шляхом експорту капіталу та співробітництва з іноземними ФМГ. В
сучасних умовах зростає могутність японських ФМГ і дещо
послаблюється–американських.

Виникнення та інтенсивний розвиток ФМГ є однією з форм вияву дії законів
адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку прод. сил,
інтернаціоналізації госп. життя. Це виявляється у тому, що вони значно
посилюють процес концентрації та централізації капіталу, сприяють його
переливу у передові науко- і капіталомісткі галузі, завдяки чому
розширюються масштаби планомірного розвитку.

Суть фін. олігархії (ФО) полягає в ек. і політичному пануванні невеликої
групи фін. магнатів (найбільших власників банківських і пром.
монополій). ФО, привласнюючи переважну частину сусп. багатства і
захоплюючи політ. владу, значною мірою впливає на держ. апарат і
визначає внут. і зовн. політику наймогутніших країн світу. Інші ФО
багатих країн світу поширюють свій вплив і на менш розвинені країни.

Панування ФО—одна з найхарактерних ознак сучасного капіталістичного
сусп-ва. Процес виникнення ФМГ призводить до панування в економіці кап.
країн нечисленних фін. груп., які контролюють сотні корпорацій у різних
галузях промисловості, торгівлі, банківської справи тощо. Для прикладу,
в США 7% населення володіє біля 70% всього нац. багатства країни.

50. Господарський механізм (ГМ), його сутність і елементи.

ГМ—це система основних форм, методів і важелів використання ек. законів,
розв`язання суперечностей сусп. способу вир-ва, реалізації власності, а
також всебічного розвитку людини й узгодження її інтересів з інтересами
колективу, класу, суспільства.

Якщо розглядати структуру ГМ, то можна виділити такі елементи:

1. Управлінські форми відносин власності, форми її реалізації та
організації; йдеться про такі конкретні форми реалізації відносин
власності на засоби

вир-ва (або, конкретно, на осн. і додатков. продукт) як ЗП, прибуток
(торговельний, підприємницький), позичковий процент, податок тощо. До
конкретних управлінських форм відносин власності належать тривалість
роб. дня, його інтенсивність, контроль над процесом праці, вартість
товару, робоча сила, дивіденд і т. ін. На ці конкретні форми відносин
власності можна свідомо впливати, їх можна регулювати на різному рівні
(п-ство, відомство, мін-во, на держ. рівні і навіть на
наднаціональному).

2. Техніко-економічні відносини—відносини спеціалізації, кооперування,
комбінування та концентрації вир-ва, тобто конкретні форми організації
вир-ва, госп. зв`язків між п-ствами однієї та різних галузей
промисловості, за допомогою яких вони обмінюються виготовленими
продуктами праці тощо. Такими зв`язками також можна керувати. Так, в
Україні після розпаду СРСР більшість зв`язків було порушено, деякі з них
стали нераціональними, що частково зумовило кризу у виробництві.
Поступово ці старі зв`язки замінюються новими, раціональними.

3. Форми і методи організації вир-ва як одни зі складових продуктивних
сил. Інші ланки продуктивних сил (робоча сила, засоби і предмети праці,
наука, використовувані людьми сили природи та інформація) безпосередньо
не входять до ГМ, але ті їхні сторони, що формують функціональні риси
прод. сил і дають змогу останнім взаємодіяти між собою (напр., рівень
освіти робітників, рівень розвитку техніки, розвитку, якості та
кількості сировинної бази тощо), вже є складовими ГМ.

49. Фактори розширеного відтворення робочої сили суспільства.

РС, яка використовується в процесі вир-ва, повинна постійно відновлювати
свою працездатність шляхом споживання необхідних засобів існування.
Розширене відтворення РС означає забезпечення існування робітника та
його здатності до праці, утримання його сім`ї, можливості навчатися і
підвищувати кваліфікацію, споживання певного рівня духовних благ, а не
просто відтворення фізичних сил робітника.

В умовах ринкової економіки отримати ці блага (мат., духовні, соціальні)
можна, купивши їх, для чого треба мати певні кошти. Тому безпосереднім
чинником розширеного відтворення РС є її ціна на ринку трудових
ресурсів.

В свою чергу, на формування ціни РС впливають такі основні фактори:

1) природно-кліматичний фактор; в різних кліматич. поясах люди
потребують різну кількість мат. благ для свого існування (одежа, їжа…);

2) цивілізаційний; в різних країнах з різним рівнем розвитку відповідно
різні потреби в духовних і соц. благах—відрізняється і ЗП;

3) економічний; збалансованість на ринку РС попиту і пропозиції визначає
ціну;

4) соціальний; рівень організованості робітників у їх боротьбі проти
спроб роботодавців знижувати ЗП;

5) інституціональний; рівень захищеності працівників з боку держави
(встановлення мінімал. ЗП, обмеження тривалості роб. дня, встановлення
соц. гарантій тощо).

Також можна виділити такі чинники, як кваліфікація працівника, місце
його проживання (село/місто), досвід роботи та багато інших суб`єктивних
з точки зору роботодавця чинників.

51. Економічна система монополістичного капіталізму.

Вища стадія розвитку кап-зму (його монополістична форма) почалася в
перші роки ХХ ст. і триває досі. Від домонополістич. кап-зму її
відрізняють значні зміни у прод. силах сусп-ва, у техніко-ек.
відносинах, відносинах власності, а також в цілому в госп. механізмі.

Зміни у ПС характеризуються перш за все активним використанням науки, її
зближенням з вир-вом; прод. силою стала і інформація, а також форми та
методи організації вир-ва.

Зміни у техніко-ек. відносинах полягають у ще більшому поглибленні
суспільного поділу праці (виникають нові галузі – космічна, ядерна,
якісно змінюється машинобудування, приладобудування тощо), посиленні
міжгалузевих зв`язків, процесу стандартизації у виробництві деталей.
Широких масштабів набула концентрація вир-ва (виникнення ТНК).

Відносини власності на сучасному етапі відзначаються персоніфікацією,
тобто найманий працівник перетворюється на співвласника завдяки переходу
до колективних, акціонерних форм власності. Цей процес має в основі
загальну тенденцію до усуспільнення вир-ва, зумовлену стрімким розвитком
ПС. Іншою важливою зміною стало різке зростання ролі державної
власності. З`явилася “наддержавна” (інтегрована) форма власності.

У госп. механізмі з`являється держ. регулювання економіки, розробляються
плани розвитку н/г. Виникають принципово нові явища і процеси, зазнають
істотних змін такі ек. категорії, як ринок, товар, гроші, капітал,
фінанси, кредит тощо. Відбувається поступовий перехід до наднаціональних
форм і методів управління економікою в межах цілих регіональних
об`єднань (наприклад, ЄС).

Для монополістичного кап-зму є характерним інтенсивний тип ек. прогресу,
коли вся система ПС вдосконалюється якісно, на основі НТП. За умов все
більшої нестачі ек. ресурсів сусп. вир-во йде шляхом інтенсифікації, і,
як наслідок, його ефективність зростає.

55. Чинники загальної кризи і розпаду світової системи соціалізму.

Світова система соціалізму грунтувалась на адміністративно-командних
методах, розвивалась успішно, екстенсивно використовуючи гігантський
економічний та науково-технічний потенціал. В 70-80рр СРСР, Польша,
Китай, Болгарія, Угорщина та інші члени соціалістичної співдружності
зіткнулись з гострими проблемами заниження темпів економічного
зростання, прихованого безробіття, зниження життєвого рівня, ускладнення
демографічної ситуації, забруднення навколишнього середовища та ін.
Причин цього немало. Надто сильний виявився тягар широкомасштабної
мілітаризації і тотального одержавлення, що стосується механізму
державного управління і планування, то він застарів і став неефективним.

Криза соціалізму була неминучою, її передбачали ще у 60-ти роки. Першим
поштовхом до ліквідації соціалізму була реформа 1965р, яка мала
позитивні наслідки.

Загальна криза соціалізму розпочалась у квітні 1985р. В її розвитку
можна виділити такі етапи: 1) квітень 1985 – червень 1988; 2) червень
1988 – серпень 1991; 3) серпень 1991 – жовтень 1992; 4) кінець1992 – до
нашого часу.

Криза проявляється: у зниженні обсягів виробництва і темпів економічного
зростання; у дефіцитності державного бюджету; у зростанні безробіття; в
інфляції тощо.

58. Міжнародні економічні відносини та їх форми.

Ефективність функціонування національної економіки залежить від її
участі в МПП, ступеня інтегрування у світове господарство. МЕВ є
елементом світового господарства. МВЕ – це система господарських
зв’язків між національними економіками різних країн, що базується на
МПП. Вони являють собою частину цілісної системи економічних відносин.

Сучасні МЕВ є системою економічних зв’язків, які характеризуються:

виходом за межі національних господарств

взаємодією юр і фіз осіб, держав і міжнар організацій

визначеністю форм

різними рівнями глибини існування, функціонування, здійснення.

Рівні МЕВ можна розбити на макро-, мета-, мікрорівень, де макро – це
рівень державних і міждержавних міжнародних процесів, мета – це
міжнародні зв’язки галузевого і регіонального значення, мікро – рівень
зв’язків між фірмами різних країн.

Також розрізняють рівні МЕВ за ступенем розвитку стосунків між
суб’єктами МЕВ, за ступенем тривалості угод і переплетеності економік.
Виділяють: міжнародні економічні контракти; міжн ек взаємодія; міжн ек
співроб-во; міжн ек інтеграція.

Виділяють такі форми МЕВ: міжн вал від-ни; фін- кред; виробниче
співроб-во; науково-технічне співроб; трудові від-ни; міжн торгівля
товарами та послугами; міжн трансп від-ни.

Суб’єктами МЕВ є учасники міжн екон явищ і процесів, котрі здатні
самостійно й активно діяти з метою реалізації своїх екон інтересів.

37. СУТЬ ПІДПР-НИЦТВА, УМОВИ ФОРМУВАННЯ

Підприємництво (під-во) – орг-госп новаторство на основі використання
різноманітних можливостей для випуску нових або старих товарів новими
методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту, реорганізація
вир-ва. Під-во може реалізуватися у промисловій, аграрній, науковій,
інформаційній, сервісних та інших сферах. Невід’ємний атрибут під-ва –
інтерес, вигода і отримання прибутку. Отримати прибуток можна лише за
умови застосування найбільше ефективного варіанта викор-ня ресурсів, ек.
ризику, новаторських ідей. Це спонукає підприємця йти непротореним
шляхом, застосовувати найкращі свої якості. Найважливішими рисами
підприємця є пошук можливостей та ініціативність, готовність до ризику,
відповідальність і здатність жертвувати в інтересах справи, орієнтація
на ефективність та якісь, цілеспрямованість, систематичне планування та
спостереження, вміння переконати, встановлювати та підтримувати зв’язки.
У прийнятому ВР Укр Законі “Про під-во” зазначається, що обов’язковою
умовою і ознакою під-ва є свобода ек. самодіяльності людини, її
самостійність у виборі госп. діяльності та джерел її орг-ції, прийняття
управлінських рішень. В останні роки в Укр панувала своєрідна ейфорія
під-цької дія-сті. Перш ніж стати на цей шлях, молода людина повинна
реально і критично оцінити чи є у неї зазначені вище риси підприємця.
Світова наука довела, що такими рисами володіє близька 5% дорослого
населення.

Під-во як явище госп. життя завжди розвивається у певному соц-ек та
історичному середовищі, тому для його безперервного відтворення
необхідні певні передумови. Існує 4 групи передумов: 1) Ек. передумови –
суть їх полягає в тому, що у сусп-ві мають функціонувати багато
суб’єктні (приватні, колективні і ін) власники. Це сприяє свободі під-ї
діял-ті. Шлях створення передумов- роздержавлення, приватизація і ін. 2)
Політ. передумови – створення сприятливого політ. клімату для під-ва.
Шлях досягнення – розробка і здійснення стабільної пол-ки в країні, яка
повинна надати усім господарюючим суб’єктам гарантії збереження їх
власності, виключення можливостей експропріації. 3) Юр. передумови –
грунтуються на зак-ві, нормативних актах, розроблених в країні, які
повинні надавати усім однакові “правила гри” і так, щоб під-во діяло
самостійно, але в межах законів. 4) Психологічні – позитивна суспільна
думка щодо під-ва.

Розпочинаючи виробничо-господ. діял-ть, суб’єкт має чітко уявляти задля
чого він збирається організовувати вир-во тих чи інших мат. благ або
надання послуг. Уявлення про мотивацію дія-ті виробничих ланок в тій або
іншій сфері має важливе значення в процесі упр-ня ек-ю. Від того,
наскільки ефективно впливають різні адміністративні або ек. заходи на
інтереси госп.одиниць залежать спроможність управляти ек. процесами на
нац., галузевому чи регіон. рівні, пошук найефективніших засобів для
реал-ї цієї мети. Принципи підпри-ї дія-ті в Укр: вільний вибір діял-ті
на добровільних засадах, залучення до здійснення під-ї дія-ті майна і
коштів юр.осіб і громадян, самостійне форм-ня програми дія-ті, вибір
постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін
відповідно до зак-ва, вільне наймання працівників, залучення і викор-ня
мат-тех, фін., труд., природних та інших ресурсів, вик-ня яких не
заборонено або не обмежено зак-вом, вільне розпорядження прибутком, що
залишається після внесення платежів, встановлених зак-вом, самостійне
здійснення підприємцемцем – юр. особою зовіншньоек. діял-ті.

39. ПЕРЕТВОРЕННЯ ГРОШЕЙ У КАП-Л, ФОРМУВ-НЯ ЙОГО РУХУ

Найпершою засадою госп. діяль-ті, без якої вона взагалі неможлива, є
наявність засобів вир-ва та кваліфікованих працівників, тб грошових
засобів під-ва має бути достатньо для того, щоб організувати ефективне
вир-во, доход від якого перевищуватиме витрати. Отже, для того щоб
функціонувати як виробник, потрібно мати достатню кількість грошей,
купити за них засоби вир-ва, найняти працівників, організувати вир-во
певних товарів, реалізувати їх і отримати суму грошей, що перевищує
витрачену. Саме такий перебіг подій, які становлять життєвий цикл
виробника, перетворює витрачені ним гроші на капітал, тб капітал – це
авансована вартість, що в процесі свого рузу приносить більшу вартість,
тб самозростає.

Перетворення звичайних грошових знаків на капітал включає як суто техн.,
техніко-організаційні, так і соц-ек.моменти. По-перше, виробник (власник
капіталу) повинен вступити у відносини з іншими виробниками з приводу
купівлі засобів вир-ва. По-друге, якщо його наявного капіталу
недостатньо для орг-ї ефективного вир-ва, йому доведеться звертатися до
кредитних установ. По-третє, він мусить найняти певну кількість
працівників, щоб забезпечити ефективне функціонування засобів вир-ва,
якщо цього вимагають обсяги вир-ва. Отже, перетворюючи свої гроші на
капітал, виробник має вступити в ек.відно-сини з під-ми, що виробляють
необхідні йому товари та послуги, та з індивідами, що через певні
причини отримують засоби для існування не завдяки власній
підприємницькій дія-ті, а шляхом найму за гроші. Отже, капітал –
категорія, що виражає не стільки техн чи організаційні, скільки соц-ек.
відносини, тб капітал як такий може існувати лише за певних соц-ек умов,
якими є: 1) високорозвинені товарне вир-во і обіг; 2) наявність такої
мотивації дія-сті виробника, як особисте збагачення; 3) зосередження у
частини господарюючих агентів значної частки засобів вир-ва, тб певний
ступінь концентрації вир-ва і капіталу; 4) відсутність власних засобів
вир-а у частки суб’єктів, що змушує їх найматися

Капітал – така сума грошей, яка вик-ся для їх збільшення. Для нового
під-ва капітал починає свій рух у сфері обігу як грошовий капітал,
функцією якого є придбання елементів виробничого капіталу. За наявності
засобів вир-ва і рбочої сили можна починати виробничий процес. Капітал
тут виступатиме як виробничий капітал, функцією якого є вир-во товару і
дод.вар-ті. Для одерж-ня вар-ті та дод. вар-ті у грошовій формі треба
продати продукт капіталу: доставити товар на відповідний ринок, знайти
покупця. При цьому капітал набуває форми товарного капіталу, головною
фунуцією якого є реал-ція товару і одержання дод.вар-ті у грошовій
формі. Отже, капітал проходить 3 стадії і набуває відповідно 3 форм –
грошової, виробничої і товарної. Такий послідовний рух називають
кругообігом капіталу. Припинення руху на одній із стадій кругообігу
призводить до порушення процесу зростання капіталу. Формула кругообігу
капіталу нефінансової сфери така: Г (Т((ЗВ і РС)….В….Т’ (Г’, де Г –
гроші, Т -товар, ЗВ – засоби вир-ва, РС – робоча сила, В -вир-ва, … –
переривання процесу обороту при переході до стадії вир-ва і від неї до
стадії обігу.

Викор-ня грошей означає, що капіталіст спочатку купує на свої гроші
певні товари, а потім знову отримує гроші від продажу своїх товарів:
Г(Т(Г’ – формула обігу капіталу, Т(Г(Т – кругообіг товару. Між формулами
кругообігу капіталу та товару: і спільне, і відмінне: в них зворотня
послідовність фаз обігу. Метою руху капіталу є отримання Г’ (приросту
Г).

40. ВАРТІСТЬ РОБ СИЛИ: СУТЬ, ФАК-РИ, ЩО ЇЇ ВИЗНАЧАЮТЬ

Робоча сила – сукупність фізичних і духовних властивостей людини, які
вона застосовує в процесі вир-ва споживчих вартостей. Р.с. є основним
елементом продуктивних сил у будь-якому сусп-ві, але товаром стає лише
при капіталізмі. Це зумовлено тим, що робітник розбавлений власності на
засоби вир-ва і на засоби існування, але сам він особисто вільний, тб є
власником своєї Р.с. і може розпоряджатися нею.

Як і будь-який інший товар, Р.с має 2 сторони: споживчу вар-ть та
вар-ть.

Р.с. – товар специфічний. Капіталіст купує Р.с, точніше тимчасове
розпорядження нею, але її виробниче споживання означає включення у
процес праці не лише фіз і духовних властивостей людини, а й усієї
людської особи з притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними
навичками тощо. Це надає вартісним властивостям людської Р.с. особливого
хар-ру і позначається на кожній із сторін товару Р.с.

З погляду споживчої вар-ті особливість цього товару в тому, що у процесі
її споживання вона не зникає, а створює нову вар-ть, більшу від вар-ті
самого товару Р.с. Тому специфічність вар-ті товару Р.с. полягає у
здатності до такої кількості абстрактної праці, яка перевищує необхідні
затрати праці на відтворення самої Р.с. різницю між зановоствореною
вар-тю і вар-тю самої Р.с. присвоює капіталіст як додаткову вар-ть – це
вар-ть, створена найманими робітниками зверх вар-ті їх Р.с. і
безкоштовно привоєна капіталістом.

Якщо Р.с. розглядати з точки зору вар-ті, то зрозуміло, що як і
будь-який товар, вона потребує суспільно необхідних затрат на своє
відтворення у певних суспільних умовах. Мінімальна межа цих затрат –
вар-ть життєвих засобів, що фізично необхідні робітникові. Водночас для
відтворення Р.с. потрібно більше затрат, ніж для створення фізично
необхідних робітникові життєвих засобів. По-перше, робітник не вічний, а
тому відтворення Р.с. повинно містити затрати на утримання його сім’ї.
По-друге, для виконання більш складної роботи потрібен певний рівень
освіти і кваліфікації роб-ка. А це вимагає додаткових затрат на Р.с.
По-третє, на відміну від звичайних товарів, Р.с. (та її носій – людина)
історично розвивається, на величину її вар-ті впливає
соціально-історичний елемент. Він виражає розвиток інтересів робітничого
класу на різних етапах еволюції капіталізму, його матеріальних і
духовних потреб в тій чи іншій країні.

32. Позичковий капітал та його роль у ринковій економіці.

Позичковий капітал – капітал, який приносить процент. Першою формою був
лихварський капітал, але з появою промислового капіталу він втратив своє
значення і поступився місцем позичковому капіталу.

Джерела виникнення позичкового капіталу:

Грошові капітали, вивільнені в процесі кругообігу промислового капіталу
є основним джерелом позичкового капіталу.

Грошові доходи і заощадження населення.

Вільні грошові кошти держави, компаній тощо.

У розвинутій ринковій економіці практично завжди існує ситуація, коли
одні підприємці відчувають нестаток трудових ресурсів, а інші мають їх у
наявності.

Капіталу не характерне перебування у стані спокою. Виникає
суперечливість між наявністю тимчасово вільних грошових коштів і
необхідністю їх використання для потреб розширеного відтворення. Ця
суперечливість вирішується тим, що тимчасово вивільнені грошові кошти
акумулюються в банках і видаються у позику. Після закінчення терміну
позики капітал повертається до власника з приростом, що утворює суму
грошей, яку виплачує позичальник за використання капіталу. Цей приріст,
який сплачується підприємцем за користування позикою називається
процентом.

30. Ринкові відносини, їх суб’єкти та об’єкти. Ринкова інфраструктура.

Ринок слід розглядати як комплексне поняття, яке включає одночасно сферу
обігу, де здійснюється обіг товарів і послуг, систему товарно-грошових
відносин, які складаються в процесі обміну товарів і послуг за даної
системи виробничих відносин.

Об’єкти ринку – засоби виробництва, предмети споживання, технології,
наукові відкриття і ідеї, різні послуги, природні багатства, елементи
національного багатства, цінні папери, акції, облігації.

Якщо розглядати еволюцію ринку з точки зору суб’єктів ринкових відносин,
то ми побачимо, що з початку, це були безпосередньо виробники і
споживачі товарної продукції. Потім у міру свого розвитку і
відокремлення в самостійні галузі торгівлі і грошового обігу активними
учасниками ринкових відносин стають торгівельні і фінансові посередники.

Основними суб’єктами ринкових відносин є:

домогосподарства – економічна одиниця, що складається з однієї або
більше осіб, що постачають ресурси і використовують отримані гроші для
придбання товарів і послуг з метою задоволення власних потреб;

фірма або підприємство – це економічна одиниця, яка використовує фактори
виробництва і виготовляє продукцію для задоволення потреб споживачів,
прагне максимізувати свій прибуток;

держава – це самостійний суб’єкт ринку, до складу якого входять урядові
установи, що здійснюють економічну, політичну та юридичну владу для
забезпечення умов господарювання всіх суб’єктів економіки.

Основні суб’єкти господарської діяльності взаємодіють між собою і
здійснюють безперервний кругообіг ресурсів, товарів, послуг.

Для аналізу ринкової інфраструктури необхідно з’ясувати основні
компоненти ринку: попит, пропозицію, ціну, кон’юнктуру і рівновагу.

Попит – платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці можуть та
мають намір заплатити за потрібні товари.

Пропозиція – сукупність товарів з певними цінами, які готові продати
виробники.

Ринкова ціна – не може бути вищою за ціну попиту та нижчою за ціну
пропозицію.

Кон’юнктура – співвідношення попиту та пропозиції щодо окремих товарів
або цілої товарної маси на відповідному ринку. Кон’юнктура змінюється
під впливом: масштабу виробництва, розмірів товарних запасів, динаміки
цін і грошових доходів, організації реклами та торгівлі.

Стан ринкової рівноваги – повна відповідність обсягу пропозиції і
обсягу попиту.

Ринок як складне утворення має багату структуру та інфраструктуру
(розуміють систему державних, приватних, громадських інститутів і
суспільних засобів, що обслуговують інтереси суб’єктів ринкових
відносин, забезпечують їх ефективну взаємодію). Виділяють:
організаційно-технічну, фінансово-кредитну, науково-дослідницьку
інфраструктуру ринку.

До орг.-техн. інфрастр. належать: торгові палати, холдінгові та
брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, сервісні центри,
пункти прокату тощо. Одні з них покликані сприяти встановленню ділових
контактів між підприємствами, надавати інформаційні, консультативні та
інші послуги (ярмарки, біржі, центри). Інші беруть на себе організації
загальної координації ринкових зв’язків, представляють інтереси членів
на регіональному, державному, міжнародних рівнях.

Фін-кред. структура ринку: банки, біржі, страхові і інвест. компанії,
фонди профспілок, інші громадські організації, ті, хто займається
мобілізацією тимчасово вільних грошових ресурсів, перетворює в кредити,
потім в капіталовкладення.

Наук.-досл. інфраструктура: наукові інститути з вивчення наукових
проблем, інформ.-консультативні, аудиторські. організації, спец.
навчальні заклади. Інститути та організації. що утворюють цю
інфраструктуру, вивчають динаміку, стратегічну і тактичну поведінки
підприємств, прогнозів для уряду і підприємців тощо.

Крім загальної інфраструктури, що обслуговує весь простір ринкових
відносин, існують часткові, що забезпечують ефективне функціонування
окремих ринків. Так на ринках товарів і послуг діють підприємства
оптової та роздрібної торгівлі, фірми, що забезпечують перевезення
вантажів. Ринок праці обслуговують біржі праці, державні та приватні
служби зайнятості, пенсійні фонди, державні центри підготовки кадрів.
Функціонуючі ринки капіталу забезпечують фондові та валютні біржі,
інвест. компанії, брок. контори, інвест. банки, податкові інспекції.
тощо.

31. Роль та види конкуренції в ринковій економіці.

Конкуренція – об’єктивно необхідна умова ефективного функціонування
ринкового механізму. Економічна конкуренція – один із регуляторів
пропозиції суспільного виробництва, фактор утворення середньої норми
прибутку, формування ринкової вартості товару, диференціації товарних
виробників за доходами.

Конкуренція виступає економічним законом ринкових відносин, товарного
виробництва взагалі, і водночас одним із важелів суспільного
відтворення.

Першою функцією конкуренції є прямий вплив на процес ціноутворення.

Друга економічна функція – стимулювання НТП.

Економічна конкуренція може виступати і здійснюватися різними методами:
може бути внутрішньогалузева і міжгалузевою. В міжгалузевій (предметній)
конкуренції йдеться про конкуренцію між виробниками, які мають
відмінності в ціні, якості, дизайні та призводить індивідуальні вартості
до єдиної ринкової ціни.

Міжгалузева конкуренція – боротьба між підприємствами різних галузей за
найбільш прибуткове застосування капіталу і отримання найбільш високої
норми прибутку. Виявляється у переході капіталу з галузей низької норми
прибутку в іншу з високою нормою. Внаслідок чого утворюється середня
норма прибутку.

За методами здійснення економічну конкуренцію поділяють на: цінову,
нецінову, неекономічну (нечесну).

При ціновій конкуренції основним елементом змагання виступає ціна.
Виробники виходять з того, що остання є вирішальним показником, який
впливає на рішення покупців. Цінова конкуренція передбачає продаж
товарів та послуг за більш низькими цінами, ніж у конкурентів. Цінова
конкуренція – змагання підприємців шляхом зменшення витрат на
виробництво, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни
асортименту чи якості.

За сучасних умов більш значну роль відіграє нецінова конкуренція. Тут
застосовується продаж товарів більш високої якості, надання більшого
обсягу послуг, подовження строків гарантованого обслуговування,
проведення рекламних кампаній. Метод нецінової конкуренції передбачає
оригінальність, привабливість, врахування специфіки та індивідуальності
кожного з майбутніх покупців (клієнтів).

Неекономічна конкуренція – підкуп службових осіб для врегулювання справ,
переманювання кращих спеціалістів.

Залежно від режиму конкурентної боротьби розрізняють досконалу (чисту) і
недосконалу конкуренцію.

Досконала конкуренція – це вільна конкуренція в умовах ринку, де не
існує підприємців, здатних диктувати або нав’язувати свої умови
виробництва і реалізації продуктів та послуг. Зараз більше існує як
теоретична модель.

27. Кейнсіанська теорія макроекономічного регулювання: сутність та
основні положення.

Дж. Кейнс в книзі “Загальна теорія, зайнятості, відсотка та грошей”
(1936) вперше піддав конструктивні критиці класичну теорію макроеконом.
регул-ня. На противагу клас. теорії ринкового само регул-ня та держ.
невтручання в економіка він запропонував альтернативну теорію, в основі
якої лежить державне регул-ня економіки.

Прихильники кейнс. теорії відстоюють думку, що ринковий механізм
самостійно не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості.
Вони стверджують, що завдяки ринковим регуляторам економіка може бути
врівноважена, тобто в ній може забезпечуватися рівновага між сукупним
попитом і сукупною пропозицією, але водночас може існувати неповна
зайнятість, вимушене безробіття та високий рівень інфляції. Аргументи на
доказ кейнс. теорії

1. Кейнс. теорія відкидає положення про те, що % ставка гарантує
забезпечення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Власники
заощаджень та інвестори – це зовсім різні економічні групи, які в
процесі прийняття рішень про заощадження та їх перетворення у інвестиції
керуються неоднаковими мотивами:

% ставка; 2) одержання доходів від заощаджень;

досить часто заощадження здійснюються для вирішення інших проблем:

з метою накопичення грошей для здіснення великих закупок, вартість яких
перевищує розмір поточних доходів;

для створення резерву з метою здійснення непередбачених витрат;

з метою нагромадження, щоб забезпечити майбутні потреби.

Кейнсіанці, на відміну від класиків, уявлення про роль поточних
заощаджень як джерела інвестицій вважають надмірно спрощеним. На їх
думку, крім поточних заощаджень на грош. ринку існують інші джерела
інвестицій: готівкові заощадження, тобто населення зберігає гроші не
лише в банківській системі, але й у готівк. формі на руках; кредитні
установи, які здатні мультиплікативно примножувати заощаджені гроші,
внаслідок чого величина інвестицій може перевищити величину заощаджень.

2. Кейнс. теорія ставить під сумнів класичне положення про високу
еластичність цін і з/п, особливо в бік зниження останньої при зменшенні
сукупного попиту. Причини:

наявність монополій, які стримують зниження цін і профспілок, які
стримують зниження з/п, що перешкоджає адекватному зниженню цін і з/п в
короткостроковому періоді і протидіє відновленню сукупної пропозиції на
рівні потенц. ВВП.

зниження цін та з/п не викличе зростання сукупного доходу працюючих і
тому не забезпечить відновлення попиту на рівні потенц. ВВП.

Висновок кейнсіанців – ринковий механізм не здатний самостійно
відновлювати повну зайнятість і тому повинен доповнюватись держ.
регулюванням економіки.

При визначенні об`єктів держ. впливу, кейнсіанці виходять з того, що
головною причиною падіння вир-ва є недостатність сукупного попиту.
Фактори відставання сукупного попиту від сукупної пропозиції (на думку
кейнсіанців):

психологія споживачів (домогосподарств). Зі збільшенням доходу
зменшується частка, що йде на заощадження, і збільшується та, що йде на
споживання. (“основний психологічний закон” Кейнса);

зниження ефективності капіталу. Зі збільшенням обсягів нагромадження
капіталу норма прибутку падає відповідно до закону спадної
продуктивності капіталу. Це обумовлюється зниженням можливостей
реалізувати вироблені продукти за достатньо високими цінами внаслідок
зменшення граничної схильності до споживання. (Зниження гранич. схильн.
до споживання – зниження інвестиційного попиту як компоненту сукупного
попиту).

Т.ч., за кейнс. теорією, не пропозиція створює попит, а навпаки, попит
створює власну пропозицію, тому головним об`єктом держ. регулювання
повинен бути сукупний попит, який у Кейнсу носить назву “ефективного
попиту”. Це означає, що збільшуючи сукупний попит, держава може
ефективно впливати на рівень вир-ва. Спираючись на концепцію
“ефективного попиту” кейнсіанці пропонують два методи активізації і
стимулювання сукупного попиту:

за рахунок збільшення держ. закупок або зниження податків;

за рахунок зниження % ставок, що підійме “граничну ефективність
капіталу” і збільшить інвестиції приватного сектору.

Важливу роль в теорії відіграє мультиплікатор інвестицій. Але ефект
мультиплікатора за різних умов може бути різним. Найбільшу ефективність
він має за умов наявності в економіці невикористаних потужностей і
вільної робочої сили. При наявності резервних потужностей досягається
дешеве нарощування випуску продукції за рахунок незначних додаткових
інвестицій. Тому в умовах недостатнього сукупного попиту держава може за
рахунок бюджетних витрат забезпечувати значний мультиплікативний ефект.

1. Система економічних законів, їх суть і класифікація.

Система ? це сукупність певних елементів або підсистем і зв’язків між
ними, якій притаманні такі ознаки цілісності, як організованість,
наявність інтегративних властивостей і функцій, саморух і загальна мета.

Економічний закон (ЕЗ) ? це внутрішньо необхідні, сталі й суттєві
зв’язки між економічними явищами і процесами, а також між протилежними
сторонами окремих явищ і процесів, їх елементами і властивостями.
Сутність, а отже і закон (бо ці поняття однорідні) всебічно можуть бути
досліджені лише через всі інші категорії діалектики (кількість і якість,
зміст і форма, ціле й частина тощо). ЕЗ не залежать від свідомості
людей, але залежать від їх свідомої діяльності.

До системи ЕЗ належать 4 їх типи:

Загальні ЕЗ ? властиві всім суспільним способам виробництва (з.
відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку
продуктивних сил, з. зростання продуктивності часу, з. економії робочого
часу).

ЕЗ, які діють у декількох суспільно – економічних формаціях ? з.
вартості, з. попиту і пропозиції тощо. Такі ЕЗ відображають сталі й
суттєві зв’язки, властиві декільком технологічним способам виробництва в
їх взаємодії з деякими однаковими елементами різних суспільних форм в
однотипних сусп. – екон. формаціях.

Специфічні ЕЗ ? ті, що діють лише в межах одного суспільного способу
виробництва. Найважливіший серед них ? основний ЕЗ, який виражає
найбільш глибинні зв’язки між продуктивними силами і виробничими
відносинами, відносинами власності у взаємодії з розвитком продуктивних
сил.

ЕЗ, що діють лише на одній із стадій (висхідній або низхідній)
суспільного способу виробництва (наприклад, з. породження монополії
концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку
капіталізму).

2. Економічна теорія в системі економічних наук та її функції.

Завдання кожної науки ? розкривати сутність явищ і процесів, що
вивчаються. Виходячи з цього, економічна теорія є базовою наукою серед
інших економічних дисциплін, яка розкриває виробничі зв’язки і відносини
між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання товарів
і послуг (або дії людей у цих сферах), а також економічні закони, що
управляють цими процесами. Адже екон. закони є внутрішньо необхідними,
сталими, причинно – наслідковими зв’язками між різними економічними
явищами і процесами. Екон. теорія приділяє увагу найраціональнішим
шляхам виходу з кризових ситуацій у економіці, підвищенні продуктивності
виробництва, господарського механізму, форм власності, пошук нових
організаційно – господарських форм.

Сучасна економічна теорія виконує такі основні функції:

практичну ? всебічне обгрунтування необхідності і шляхів вдосконалення
прогресивних форм власності, які найбільше відповідають інтересам
людини, колективу, суспільства; розробка наукових основ управління
господарством, винайдення адекватних форм розв’язання економічних
суперечностей;

пізнавальну ? розкриття сутності економічних законів і категорій та форм
їх вияву, притаманні їм внутрішні суперечності, механізм їх дії. Ця
функція реалізує першу.

економічна теорія покликана виробляти новий тип економічного мислення і
таким чином формувати сучасний світогляд людини.

3. Загальні методи наукового пізнання та їх використання.

Термін “метод” походить від грецького слова “methodas”, яке означає шлях
до чогось. В економічній теорії метод ? це шлях пізнання системи
економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил,
мисленного відтворення цієї взаємодії в теорії діалектики.

Головними методами економічної теорії є:

філософські та загальнонаукові принципи (розвитку, суперечності,
детермінізму, взаємодії, об’єктивності, аналізу й синтезу, системності
тощо);

закони діалектики (з. єдності і боротьби протилежностей, з.
кількісно-якісних змін і з. заперечення заперечення);

категорії діалектики (кількість і якість, сутність і явище, зміст і
форма та ін.);

закони і категорії економічної теорії (з. вартості, грошового обігу
тощо; категорії вартість, гроші, прибуток та ін.).

Три перші структурні елементи діалектичного методу дослідження не
механічно накладаються на економічні явища і процеси, а відображаються
через предмет і метод екон. теорії як науки. Найпростіший елемент
діалектичного методу ? м. абстракції, що означає відмову від
поверхневих, несуттєвих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх,
суттєвих зв’язків. М. абстракції тісно пов’язаний з поняттям конкретного
? цілісного об’єкту в єдності з його різноманітними сторонами,
властивостями, рисами.

Ядром діалект. м. є принцип суперечності. Так, товар ? це єдність двох
протилежних сторін: споживчої вартості й вартості. У процесі взаємодії
таких суперечностей відбувається розвиток екон. явищ і процесів, а їх
єдність і боротьба ? є джерелом їх еволюції. Також використовуються
методи історизму (екон. явище досліджується в екон. системі на різних
етапах її розвитку), м. аналізу й синтезу, індукції та дедукції;
моделювання, діаграми, математичні формули, графіки; принципи
граничності, теорії оптимуму.

25. Сутність та процес еволюції грошей(Г).

Гроші – це специфічний товар, який виконує роль загального еквівалента.

OeaOerOer?OerI?I?

&

&

&

&

&

&

в кожній країні і в великих промислових районах з’явились на місцевих
ринках загальні еквіваленти – найбільш ходові товари, які поступово
перетворювалися в засоби обміну, тобто набували грошових якостей. Акт
обміну перетворювався на купівлю-продаж. Спочатку товарними Г ставали
предмети першої необхідності, напр., у греків і арабів – худоба, у
слов’ян – хутро. Але, з розвитком торгівлі, з’явилась потреба в
визнаному всіма еквіваленті – Г. Для виконання ролі Г найбільше підійшло
золото (срібло) – благородний метал, який має здатність до тривалого
зберігання, портативність, подільність, наявність в достатній кількості
для обміну, велику вартість.

Так, Г – особливий тов., який став загальним еквівалентом. Т.я. Г
(золото, срібло) є загальновизнаним втіленням вартості, то вони стали
виступати в ролі свого роду еталона – ними вимірюють вартість всіх
товарів. З появою Г простий товарообмін був замінений обігом, який має
формулу Т1 – Г – Т2. З розвитком тов. відносин, з’явились нові форми Г:
паперові, депозитні, електронні.

Економічна сутність Г і роль Г проявляється в їх функціях, тобто в
конкретному призначенні їх в екон. – міри вартості, засобу обігу, засобу
платежу, засобу нагромадження, світових Г.

26. Функції грошей (Г).

Гроші – це специфічний товар, який виконує роль загального еквівалента.
Під функцяіми Г розуміють конкретне призначення їх в екон. Звичайно
виділяється декілька ф-цій: міра вартості, засіб обігу, засіб платежу,
засіб нагромадження, світові Г. Хоча іноді виділяють лише 3 ф-ї: міри
вартості, засобу обігу, засіб збереження.

Міра вартості – Г забезпечують вимірювання вартості тов. і послуг і
визначають її у формі ціни (тарифу). Завдяки цьому тов. і послуги стають
порівняльними. Ціни тов. виражаються в певній кільк. Г-го товару,
золота. Кількість золота, (його маса) вимірюється його вагою. Певна
вагова кільк. металу приймаєтося за одиницю його маси, яка, якщо
встановлюється державою в якості Г одиниці, наз. масштабом цін .
Вартість Г – це та кільк. тов., які можна обміняти на Г одиницю.

Засіб обігу – Г обслуговують реалізацію тов., тобто виступають як
посередник в обігу. Г, виконуючи цю ф-ю, постійно приводять в рух тов.,
зумовлюючи їх обіг. Після кожного акту купівлі-продажу тов. вибувають з
обігу, переходять у сферу споживання, а Г продовжують рух в сфері обігу.
Спочатку золото виконув. цю ф-ю в злитках., пізніше – в формі монет.
Подальший розвиток призвів до появи паперових Г.

Засіб нагромадження – Г накопичуються і зберігаються як скарб. Тобто,
коли продавець отримував за свій тов. Г, але не витрачав їх на купівлю
речей, процес обігу переривався і Г ставали скарбом. Цю ф-ю спочатку
виконувало золото, а пізніше вартість почала нагромаджуватись у формі
заощаджень.

Засіб платежу – Г обслуговують погашення боргових зобов’язань, які
виникають між суб’єктами екон. в процесі відтворення; боргові
зобов’язання виникають, коли платіж відділяється у часі від передачі
продавцем товару покупцю. В цій ролі Г використовуються і поза сфери
тов. обігу в випадках, якщо виплачується з/п, виконуються різні фін.
зобов’язання (податки, за оренду землі). Боргові зобов’язання породжують
нову форму Г – кредитну. Банки почали випускати банківські білети, які
випускались на круглі суми, мали золоте забезпечення, мали велику
здатність до обігу.

Світові Г – обслуговують екон. відносини суб’єктами екон. різних країн.
Такі відносини складаються у зв’язку з зовнішньою торгівлею, туризмом,
кредитними, культурними, політичними, зв’язками між країнами. Якщо нац.
валюта країни вільно конвертується, то вона спроможна безперебійно
обслуговувати платежі не лише на внутр. ринку, а на зовн. – в тих самих
ф-ях Г. Для зовн. зв’язків не потрібна якась нова форма Г, крім нац.
валюти. Якщо ж нац. валюта в країні вільно не конвертується, то зовн.
зв’язки обслугов. іноземн. валютою, яка і виступає в формі світових Г.
Як світові Г використовуються іноз. валюти, які мають найбільшу довіру
на світ. ринку ($, марка Німеччини, фунт стерлінгів і т.д.), а також
міжнародні валюти: СДР, ЕВРО.

9. Економічна система: сутність та структурні елементи.

Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає
системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії
як об’єктивних економічних законів, так і суб’єктивних факторів,
визначає сутність економічної системи суспільства.

Отже, економічна система – це сфера функціонування продуктивних сил і
економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність
організаційних форм та видів господарської діяльності.

Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні системи, за своїм
змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі загальні та специфічні,
основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі,
перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких функціонує на
основі спільної для всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку.
Цим визначається необхідність структурної диференціації складових ланок
економічної системи суспільства, без якої неможливо пізнати об’єктивні
закони та принципи її функціонування.

Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне
набути стану цілісності та органічності.

Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі
та механізмом їх субординації. Тип взаємозв’язку елементів системи може
бути “вертикальним” або “горизонтальним”. Вертикальна залежність
виявляється у відносинах примусу, влади – підкори, керованості –
підлеглості. Горизонтальні зв’язки є партнерськими, добровільними,
конкурентними.

Наявність не тільки необхідних, а й достатніх елементів для
саморозвитку, самовідтворення, поліфункціональної діяльності системи
характеризує її цілісність, самодостатність. Ознака органічності системи
вказує на внутрішню, родинно-генетичну єдність, чистоту, нечужинність її
елементів. Чим більше в економічній системі перехідних, змішаних явищ,
форм та процесів, тим нижчий ступінь її органічності, чистоти.

Економічна система характеризується різними сферами функціонування,
рівнями господарювання її суб’єктів. Сучасна економічна система
складається з 4 рівнів: глобально-економічний, макроекономічний,
метаекономічний, мікроекономічний. Розвиненість, взаємодія та
взаємодоповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності
та ефективної результативності системи.

Економічна система має 3 основні ланки, підсистеми: економічну структуру
продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм
господарювання.

Продуктивні сили – це система економічних факторів, які в процесі
суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього
середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства,
визначають рівень продуктивності суспільної праці.

Економічні відносини – являють собою сукупність соціально-економічних та
організаційно-виробничих зв’язків між господарюючими суб’єктами в
процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ,
послуг і доходів.

Механізм господарювання – узгоджує функціонування і розвиток ланок
економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і
економічні відносини і являє собою сукупність конкретних форм
господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та
важелів регулювання економічних процесів.

Специфіка економічної системи суспільства визначається
соціально-економічними виробничими відносинами, які мають складну і
багатогранну структуру, що грунтується на відносинах власності.

Важливим питанням є класифікація економічних систем. Її класифікація
залежить від різних критеріїв, головними з них є домінуюча форма
власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і
координації економічної діяльності.

Багатокритеріальним є поділ економічних систем на ринкові та
адміністративно-командні системи.

10. Продуктивні сили як матеріальна основа виробництва та їх складові
елементи.

Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій
структуру продуктивних сил, то до їх складу входять засоби виробництва і
люди, які володіють виробничим досвідом і приводять у рух засоби
виробництва. Основною продуктивною силою є людина. Предмети праці
входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на
продуктивне споживання і використовуються як джерела енергії. До
структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також
використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо.

В сучасних умовах до складу продуктивних сил включають також науку (як
специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва.
Окремим елементом продуктивних сил стає інформація. Сучасні продуктивні
сили – це складна система, що включає матеріальні й духовні (за
складом), об’єктивні й суб’єктивні (за характером відтворення і
специфікою функцій), суспільні й природні елементи. В процесі
історичного розвитку їх склад у цілому, як і окремі елементи, постійно
збагачується, наповнюється якісно новим змістом. На ранніх етапах
розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з
низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники, як правило, мають
високий рівень освіти, кваліфікації. Сучасний етап автоматизації
виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових
здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань особистості, її
організаторських здібностей, духовних компонентів.

У результаті постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів
продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності,
кількісній та якісній функціональній залежності. Між ними існують
суперечності, які розв’язуються відносно незалежно від виробничих
відносин. Системі продуктивних сил властиві свої внутрішні закони
розвитку. Такими, зокрема, є закони переміщення функцій від особистих до
матеріальних факторів виробництва, або закони випереджаючого зростання
обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, відповідності живої
й уречевленої праці, переміни праці, зростання продуктивності праці та
ін. Дія цих законів, пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює
зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх змісті.
Продуктивні сили виражають відношення людини до природи, процес праці,
спільний для всіх суспільних способів виробництва.

Отже, продуктивні сили – це фактори, які забезпечують перетворення
речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й
духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

11. Суспільний поділ праці і структура продуктивних сил.

Суспільний поділ праці в еволюційному розвитку економічних систем
відіграє вирішальну роль. Він визначає не тільки структуру та
організаційну побудову продуктивних сил, комбінацію факторів
виробництва, а й базові відносини, що виникають між суб’єктами
господарювання. Це складне багатоаспектне економічне явище, яке
виявляється у співіснуванні різних видів конкретної праці та
характеризується певною структурою суспільної організації виробництва.
Представлений в часі, суспільний поділ праці виступає як процес.

Суспільний поділ праці може бути класифікований за вертикальними рівнями
н/г структури; основними організаційно-економічними формами реалізації;
сферами суспільного виробництва; видами.

За вертикальними рівнями н/г структури суспільний поділ праці можна
зобразити як триповерхову піраміду, в основі якої знаходяться численні
економічно самостійні суб’єкти господарського життя – підприємства та
підприємці. Над ним розташована розгалужена надбудова (галузевий або
частковий рівень). Верхній поверх становить невелика кількість
господарських галузей, об’єднаних загальним рівнем суспільного поділу
праці.

Основними організаційно-економічними формами реалізації суспільного
поділу праці є: спеціалізація виробництва, його кооперація, концентрація
та комбінування.

Спеціалізація виробництва виражається у зростанні кількості самостійних
виробництв, що відбувається завдяки їх техніко-економічному
відокремленню і формуванню у них сталих внутрішніх зв’язків.

Кооперація – це відносини зв’язку окремих виробників, їх обміну різними
видами діяльності та продукцією. Там, де існує спеціалізація, має бути і
кооперація. Ці організаційно-економічні форми взаємопов’язані й
зумовлюють одна одну, перетворюють процес виробництва на суспільну
комбінацію праці.

Концентрація виробництва виявляється в досягненні певного обсягу чи
масштабу спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва.
Концентрація засобів виробництва і робочої сили в окремому підприємстві
здійснюється завдяки процесам нагромадження капіталу і формування
кількісних пропорцій обміну.

Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в
межах окремих складних виробництв. Основною метою комбінування є
найбільш ефективне використання всіх факторів виробничого процесу на
підприємстві, створення безвідходних технологій.

Суспільне виробництво поділяється на сфери матеріального і
нематеріального виробництва; переважно розумової і переважно фізичної
праці. Ще одним важливим аспектом суспільного поділу праці є його видова
специфіка.

Структура продуктивних сил включає такі елементи:

Людина:освіта, кваліфікація, здібності, здоров’я, культура, психічний
стан, національна свідомість.

Засоби праці (машини, устаткування, земля, труби, бочки, тара та ін.) та
предмети праці (дані самою природою, піддані попередній обробці
/сировина/) формують засоби виробництва.

Використовувані людьми сили природи: вогонь, вітер, сонце, ядерна
енергія, вода.

Форми і методи організації виробництва: система Тейлора, система Мейо,
автономні бригади, участь в управлінні.

Наука: прикладна, фундаментальна, природнича, гуманітарна.

Інформація: економічна, науково-технічна, політична.

12. Економічні відносини: суть та їх класифікація

Будь-яке виробництво має суспільний характер – це означає, що в процесі
виробництва люди вступають у відносини не лише з природою, але й між
собою і ці відносини отримали назву виробничих або економічних відносин.

Виробничі відносини не слід розуміти лише як виробництво, що виникають
між людьми безпосередньо в процесі виробництва матеріальних благ або
послуг, а це є весь процес відтворення, який включає в себе 4 ланки:
безпосередньо виробництво як процес створення матеріальних благ
(послуг); розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного
виробництва отримує свою частку у виробленому національному продукті;
обмін, в процесі якого отримана частка при розподілі обмінюється на
необхідні конкретні засоби існування; споживання – тут вироблений
продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, й тим
самим дається поштовх до розпочинання нового виробничого циклу.

Суть і основу названих відносин складають відносини власності на засоби
виробництва. Тому що вони характеризують: по-перше, суспільний спосіб
поєднання робітника із засобами виробництва, по-друге, відносини між
людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;
по-третє, умови розпорядження і використання факторів і результатів
виробництва, тобто ту суспільну форму, у якій відбувається виробництва.
Отже, відносини власності визначають, у чиїх інтересах ведеться
виробництво, тип суспільства, а також його класову і соціальну
структуру. Ця група виробничих відносин отримала назву
соціально-економічних відносин.

Проте виробничі відносини виникають не лише з приводу виробництва,
розподілу, обміну й споживання матеріальних благ або привласнення
засобів і результатів виробництва. Вони виникають також і в процесі
організації виробництва та управління ним. Ця група відносин називається
організаційно-економічними відносинами. Вони характеризують лише стан
виробництва, відображають особливості розвитку факторів виробництва, їх
суспільну комбінацію.

Отже, структура виробничих відносин суспільства неоднорідна. Вона
включає в себе соціально-економічні та організаційно-економічні
відносини. Основою ж усіх виробничих відносин виступають відносини
власності. В сукупності всі ці відносини складають систему виробничих
відносин суспільства.

16. Економічна теорія й економічна політика: діалектика взаємозв’язку.

Політекономія – це наука про суспільство. Політекономія вчить, що з
усієї різноманітності явищ і процесів суспільного життя слід виділити
ті, які утворюють основу розвитку. А такою основою є економіка.
Економіка – це народне господарство країни (або його частина), яка
включає відповідні галузі та види виробництва.

Отже, політекономія – це наука про економіку.

Основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних благ.
Виробництво – це складна соціально-економічна й організаційна система.
Цілком зрозуміло, що ефективне функціонування такої системи неможливе
без певної координації, регулювання, а також управління.

Управління – це цілеспрямований вплив на людей (колективи або окремих
робітників), який передбачає організацію та координацію їхніх дій з
метою підвищення ефективності виробництва.

Отже, управління – це діяльність для досягнення певної мети з допомогою
системи методів.

Мета й методи управління визначаються економічною політикою.

Економічна політика – це сукупність науково сформульованих ідей і
положень, довгострокових і найближчих завдань, цілеспрямованих дій, з
допомогою яких здійснюється керівництво економікою (підприємством).
Тобто – це розробка й проведення в життя системи господарських заходів,
скерованих на розвиток і підвищення ефективності виробництва.

Економічна політика, щоб бути дійовою, не повинна бути результатом
вольових, випадкових рішень окремих осіб, тих чи інших владних структур.
Її зміст визначається вимогами об’єктивних економічних законів. Тому
ефективність, дійовість економічної політики, а в остаточному підсумку
ефективність системи управління, залежить від того, наскільки повно й
чітко економічна політика відображає ці вимоги. А від чого це залежить?

Економічні закони, характер і механізм їх дії, вимоги вивчає
політекономія. Отже, щоб бути ефективною, економічна політика повинна
спиратися на концепції, рекомендації, які розробляються політекономією.
Будь-які спроби в економічній діяльності обійти вимоги економічних
законів, особливо на макрорівні, обертається значними економічними
втратами, а якщо це робиться тривалий час, то й катастрофою. Повільний
характер економічних реформ, негативні наслідки більшості господарських
заходів, які проводяться в Україні, починаючи з 1991 р., і є результатом
того, що вони носять вольовий, випадковий, безсистемний характер. У
більшості випадків вони копіюють західні зразки, не відповідають
конкретним соціально-економічним і політичним умовам України, а
найголовніше, як правило, суперечать вимогам економічних законів.

Місце політекономії в системі управління виробництвом.

4. Основні фактори суспільного виробництва: сутність і співвідношення.

Трьома основними факторами суспільного виробництва є: капітал, земля,
праця. Але деякі вчені виділяють і четвертий фактор ? підприємницький
талант (здібності). Кожний із факторів створює свою частину доходу.
Капітал, під яким розуміють переважно засоби виробництва, приносить
прибуток, земля ? ренту замлевласникові, праця ? платню робітникові; п/п
талант приносить додаткові доходи підприємцю. Зараз окремими факторами
виробництва ще називають також ризик, інформацію, час.

Речові фактори виробництва називають ще природніми, об’єктивними, а
працю людини ? суб’єктивним фактором. Речові фактори вир-ва самі не є
капіталом, вони перетворюються у нього лише тоді, коли слугують засобом
експлуатації найманої робочої сили, коли вони є матеріальним носієм
певної суспільної форми, тобто певного виробничого відношення.

Засоби вир-ва ? це речові фактори, які беруть участь у створенні
споживчої вартості товарів, але вартості (і додаткової вартості також)
не створюють. Їхня вартість лише частково переноситься на новостворений
продукт конкретною працею робітника.

Праця ? це цілеспрямована, доцільна і свідома діяльність людей, в
процесі якої вони змінюють зовнішню природу.

Предмети праці ? це речовини природи, на які люди діють у процесі праці,
піддаючи їх обробці.

Засоби праці ? це речі або їх сукупність, якими людина діє на предмети
праці, а також усі матеріальні умови процесу праці (будівлі, споруди,
дороги, канали). Якщо процес праці розглядати як його результат
(продукти), то він виступає як процес виробництва, а засоби і предмети
праці ? як засоби виробництва.

8. Єдність і суперечності в системі інтересів.

Економічні інтереси – є формою реалізації економічних потреб, це
користь, вигода, яка досягається в процесі реалізації економічних
відносин. Причому вона є такою, що забезпечує самостійність,
саморозвиток суб’єкта, тобто створення умов, необхідних для його
відтворення на рівні прогресивних соціально-економічних досягнень.

Економічні потреби – це ідеальний внутрішній мотив людини, що спонукає
її до економічної діяльності з метою забезпечення власного добробуту та
добробуту членів своєї сім’ї.

Кожен суб’єкт є носієм конкретного інтересу. Скільки суб’єктів
економічних відносин, стільки і економічних інтересів.

За ознакою суб’єктивності виділяють особистий, колективний і суспільний
інтереси; за ознакою важливості – головні та другорядні тощо.

Для економічного життя суспільства характерна наявність різноманітних
взаємопов’язаних і взаємодіючих інтересів, які утворюють єдину систему.
Проте система економічних інтересів суспільства завжди суперечлива.
Суперечності інтересів мають як суб’єктивну, так і об’єктивну основу. У
реальному житті єдності інтересів досягають через реалізацію кожного з
них в процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації.

Економічні інтереси більшості сучасних працівників спрямовані на
отримання предметів споживання та послуг, а інтереси власників засобів
вир-ва – на збільшення різних видів власності (цінних паперів,
нерухомого майна, коштовних металів та ін.). Тому засобом реалізації
економічних інтересів працівників є отримання заробітної плати, а
власників засобів вир-ва – привласнення прибутків.

В процесів реалізації своїх економічних інтересів робітники та власники
засобів вир-ва єдині в думці, що їх праця дозволить першим отримувати
зар. плату, а другим прибуток, і таким чином існувати. Але одночасно
проявлєяться суперечність в системі інтересів: робітники бажають
підвищення зар. плати, проте її підвищення для роботодавця означає
зменшення власного доходу, з іншої сторони він розуміє, що підвищення
зар. плати сприяє підвищенню продуктивності праці робтіників.

Економічні інтереси стають могутньою рушійною силою
соціально-економічного прогресу, коли оптимально поєднуються особисті (в
т.ч. приватні), колективні та суспільні інтереси. Таке поєднання
необхідне на рівні окремого підпр-ва, галузі і всієї держави. На рівні
підпр-ва воно здійснюється шляхом впровадження прогресивних форм
заробітної плати, раціонального розподілу прибутку на стимулювання
праці, розширення масштабів вир-ва та відрахувань у держ. бюджет тощо.

Оптимальне поєднання економічних інтересів на рівні держави
відбувається тоді, коли отримані державою через механізм оподаткування
кошти раціонально розподіляються на соціальні витрати (розвиток освіти,
охорони здоров’я та ін.), захист навколишнього середовища, розвиток
економіки, оборону тощо.

Серед різних типів економічних інтересів у наш час домінують колективні
інтереси, і насамперед колективні трудові інтереси. Це зумовлено тим, що
на підпр-вах, де переважає колективна праця, створюються матеріальні
блага. При цьому повинні оптимально поєднуватись особисті та колективні
інтереси, кожен член трудового колективу має бути впевнений, що
створений спільними зусиллями доход підпр-ва, в т.ч. частина прибутку,
будуть раціонально розподілені відповідно до кількості та якості праці.

45. Сутність та види економічного відтворення: просте і розширене
відтворення.

Основою життя людського суспільства є матеріальне виробництво, бо в
ньому створюються необхідні засоби існування людини. Виробництво повинно
безперервно повторюватися. Безперервне його повторення отримало назву
відтворення. Для цього необхідно вироблений продукт постійно
реалізовувати, тобто доводити до споживача й тим самим давати новий
поштовх для виробництва.

За виручені від реалізації продукції кошти купуються нові засоби
виробництва, робітникам виплачується заробітна плата, тобто починається
новий кругооборот.

Тому проблема реалізації полягає в тому, щоб вироблений суспільний
продукт (результат річного функціонування національного виробництва) без
перешкод міг реалізовуватись і тим самим створювати умови для подальшого
продовження процесу виробництва. І не тільки в незмінних масштабах, а й
забезпечуючи економічне зростання. Це означає, що відтворення – процес
неоднорідний.

Розрізняють два види відтворення: просте і розширене. Просте означає, що
виробництво з року в рік повторюється в незмінних масштабах. Це може
відбуватися за умов, коли вся створена додаткова вартість буде
використовуватися на задоволення особистих потреб товаровиробника.

Розширене відтворення передбачає, що виробництво з року в рік
повторюється у зростаючих масштабах. Це можливо лише за умов, коли
частина додаткової вартості буде використовуватися для нагромадження.
Отже, розширене відтворення передбачає розподіл додаткової вартості на
дві частини: частина відходить в особисте споживання (фонд споживання),
а частини йде на додаткове придбання засобів виробництва та робочої сили
(фонд нагромадження).

Тільки розширене відтворення забезпечує постійне збільшення обсягів
виробництва, а цим самим більш повне задоволення зростаючих потреб
суспільства. Тому просте відтворення не є характерним для людського
суспільства. Воно може бути лише як окремий епізод, а не постійно діюча
форма суспільного виробництва.

47. Необхідність та важелі державного регулювання розподілу доходів.

Класична ринкова с-ма дозволяє належним і досить ефективним способом
здійснити розподіл доходів між основними агентами економічної
діяльності. Через механізм ринкової конкуренції більші доходи отримують
ті виробники, які вкладають у виробництво більше уречевленої і живої
праці та організація трудової діяльності яких є краща. З економічної
точки зору це правильно. Але з соціальної точки зору ринкова система не
в змозі оптимально здійснювати розподіл доходів. В умовах ринкового
регулювання економіки завжди матиме місце поглиблена диференціація
доходів між різними групами населення. Ця диференціація не обов`язково
відображає зміну в участі членів суспільства у виробничому процесі, що
зрештою призводить до поглиблення соціальної нерівності.

Зважаючи на те, що кінцевою метою функціонування суспільного виробництва
є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня
їхнього життя, і на те, що за умов диференціації доходів та рівня життя
виникає гостра соціальна проблема бідності, тобто рівня життя, який не
може забезпечити нормальні умови для відтворення населення, гостро
постає потреба в держаному регулюванні розподілу доходів. Таке
регулювання найчастіше полягає у вигляді проведення політики соціального
захисту певних груп населення.

Соціальний захист населення здійснюється в контексті бюджетно-фіскальної
політики. Найхарактернішими важелями цієї політики є податки, бюджетні
видатки у вигляді дотацій, соціальних гарантій, соціальної допомоги,
соціального страхування.

Так, встановлення прогресивної шкали оподаткування доходів економічних
суб`єктів дає можливість збільшити податкове навантаження саме на тих,
хто отримує більші доходи. Важливу роль у збільшенні доходів бюджету за
рахунок заможніших верств населення можуть відігравати і непрямі
податки, зокрема акцизний збір. Встановлення підвищених ставок податку
на товари не першої необхідності дозволяє дещо зрівняти доходи
економічних суб`єктів.

З бюджету може надаватися соціальна допомога у вигляді соціальних благ
та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їх
потреб. Об`єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви
населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму. Вона може
здійснюватись як у грошовій так і в натуральній формах.

Спеціальні позабюджетні фонди дають можливість здійснювати соціальне
страхування населення від різних ризиків, пов`язаних з втратою
працездатності та доходів. Ці фонди формуються за рахунок цільових
внесків работодавців і працівників за підтримки держави.

Отже, необхідність державного регулювання доходів пов`язана з
нерівномірністю їх розподілу серед економічних суб`єктів, а, отже, і
неможливістю ринкового механізму забезпечити ефективне відтворення
населення. Ефективність регулювання доходів залежить від зваженого і
ефективного використання бюджетних та податкових важелів, зокрема
податків, соціальної допомоги, соціального страхування, соціальних
гарантій.

48. Зайнятість та відтворення сукупної робочої сили.

Процес відтворення національного виробництва передбачає відтворення не
лише сукупного продукту, але й робочої сили. Це означає, що робоча сила,
яка використовується в процесі виробництва (матеріального та
нематеріального), повинна постійно відновлювати свою працездатність
шляхом споживання необхідних засобів існування (матеріальних, духовних,
соціальних). В умовах ринкової економіки отримати ці засоби існування
можна, лише купивши їх, для чого потрібно мати певні кошти. Основним
джерелом отримання цих коштів для переважної частини працездатного
населення є продаж робочої сили, в результаті чого робітники (носії
робочої сили) включаються у виробничий процес і отримують статус
“зайнятих”. Отже, відтворення робочої сили перш за все передбачає
забезпечення працездатного населення, а точніше, трудових ресурсів
країни, роботою, їх зайнятість.

Трудові ресурси – це частина населення країни, яка володіє необхідним
фізичним розвитком, має певні знання, практичний досвід для роботи й
знаходиться в певних вікових межах. В Україні – це жінки від 16 до 54
років, чоловіки – від 16 до 59 років. В інших країнах світу віковий ценз
трудових ресурсів може бути більшим або меншим залежно від чинного
законодавства.

Зайнятість – це сукупність економічних, правових, соціальних,
національних та інших відносин, пов’язаних із забезпеченням
працездатного населення робочими місцями та його участю в суспільно
корисній діяльності, яка приносить заробіток або доход.

Форми реалізації зайнятості населення:

Наймана праця за трудовою угодою в державному секторі, на об’єктах
колективної або приватної власності;

Особиста праця на об’єктах, де робітник має свою частку акцій, пайовий
внесок, тобто є співвласником;

Особиста праця власника засобів виробництва, коли він є власником і
трудівником;

Робота на спільному підприємстві.

Оптимальним варіантом функціонування національного виробництва й
важливим фактором захисту населення в трудовій сфері є повна зайнятість
трудових ресурсів. Теоретично повна зайнятість означає забезпечення
робочими місцями й оплачуваною роботою всіх, хто бажає і вміє працювати.
Але практика господарювання нібито спростовує таке визначення, і на це
вказують багато відомих економістів Заходу, стверджуючи, що висока
ефективність національної економіки можлива лише за наявності певного
резерву незайнятого самодіяльного населення.

ДО ПИТАННЯ 38 (ПЕРВІСНЕ НАГРОМАДЖЕння)

повну приватну власність особи. Так багато директорів перетворились у
власників.

5. Створення на законних основах різного виду трастів, інших фондів,
банків, кредитних тов-в для вилучення грошових коштів населення з
подальшим знищенням.

6. Корупція чиновників.

7. Торгівля держ. ресурсами для власного збагачення.

29. Інституціональні основи ринкової економіки.

РЕ – економічна система, що базується на індвідуальних формах приватної
власності, вільній грі ринкових сил (вільній кокуренції, вільному
ціноутворенні, стихійному переливу капіталу тощо.) Цей термін ввів
відомий економіст, який вважав, що розвиток капіталізму повинен
здійснюватись у відповідності з принципом laissez-faire, що означає
“надати подіям природнього ходу”.

Природною рушійною силою господарського розвитку, на його думку, є
прагнення індивіда до досягнення своїх економічних інтересів. Головні
риси людини – самолюбство, егоїзм. Суперечність між індивідом і
суспільством відсутня.

Інституціональними основами РЕ такі: 1)приватна власність; 2)конкуреція;
3)вільне ціноутворення; 4)свобода підприємництва і вибору; 5)особистий
інтерес як головний мотив поведінки; 6)обмежена роль уряду; 7)розширена
ринкова інфраструктура; 8)використання передової технології;
9)спеціалізація.

1) – це право дає власникам факторів виробництва мотив використовувати
їх якомога ефективніше, тому що власники знають, що вони отримають
прибуток, якщо зможуть задовольнти попит.

2) – суперництво між суб`єктами на ринку (покупцями та продавцями) для
отримання найбільшого ефекту від своєї діяльності. Вона дає можливість
покупцям отримувати кращі і якісніші продукти, а продавцям –
оптимізувати свою діяльність та ефективніше використовувати фактори
виробництва.

3) – діє ринковий механізм ціноутворення, при якому ціни на продукцію
встановлюються стихійно, під впливом попиту та пропозиції та інших
чинників, але не директивним способом. Ціна являється грошовим виразом
товарів та послуг.

4) – означає відповідальність за вібір певних рішень, які враховуються і
становляться економічно ефективними. Фірми можуть купляти ресурси,
організовувати процес виробництва та продавати вироблені продукти за
власним вибором. Споживачі вільні в межах своїх грошових доходів купляти
товари таким чином, як вони вважають за потрібне.

5) – кожен суб`єкт економіки намагається робити те, що найбільш
вигідніше їй самій.

6) – в ринковій економіці уряд відіграє другорядну та відносно пасивну
роль в економіці.

7) – ринок як складне утворення має багату структуру та інфраструктуру
(розуміють систему державних, приватних, громадських інститутів і
суспільних засобів, що обслуговують інтереси суб’єктів ринкових
відносин, забезпечують їх ефективну взаємодію). Виділяють:
організаційно-технічну, фінансово-кредитну, науково-дослідницьку
інфраструктуру ринку.

8) – це обумовлюється широким використанням і відносно швидким розвитком
складних засобів виробництва.

9) – це відноситься до того моменту, що у кожної людини свої нахили і
здібності, тому кожен повинен займатися тією справою, до якої він
здатен. А звідси вже – кооперація.

Приватна власність на ресурси і свобода індивідів займатися самими
різими иадами діяльності – засіб підвищення свого матеріального
добробуту. Будь-яка вигода слугує рухомою силою такої екоомічної
системи, а конкуренція виконує в ній роль регулюючого і контролюючого
механізма.

41. Сутність заробітної плати. Номінальна і реальна заробітна плата.

Заробітна плата – це грошовий вираз вартості і ціни товару робоча сила
та результативності функціонування робочої сили. Її речовим,
матеріальним змістом є кількість життєвих благ, необхідних для
відтворення робочої сили найманого робітника і членів його сім’ї. Це
життєвий фонд робітника, який в умовах товарного виробництва має і
вартісний, і грошовий вираз.

Оскільки робоча сила є товаром, то її ціна, як і всіх інших товарів,
регулюється також співвідношенням між попитом і пропозицією. Із
зниженням попиту або збільшенням пропозиції ціна робочої сили, тобто
заробітна плата, зменшуватиметься і навпаки. На розмір заробітної плати
впливає дія законів зростання продуктивності праці й підвищення потреб
населення, співвідношення сил між робітниками і роботодавцями, виступи
трудящих тощо.

Заробітна плата існує у двох основних формах: почасовій і відрядній.

Почасова заробітна плата – це оплата вартості та ціни робочої сили за її
функціонування протягом певного робочого часу. Для визначення рівня
оплати робочої сили з’ясовують погодинну ставку заробітної плати, яку
називають ціною праці (ціна робочої сили = денна вартість робочої сили /
середня тривалість робочого дня). Погодинна оплата праці як різновид
почасової використовується для подовження тривалості робочого дня. Під
час економічної кризи підприємці скорочують робочий час з одночасним
зниженням погодинної заробітної плати, що призводить до зниження
заробітної плати нижче від вартості робочої сили.

Відрядна або поштучна заробітна плата – це оплата вартості й ціни товару
робоча сила залежно від розмірів виробітку за одиницю часу. Вона є
перетвореною формою погодинної заробітної плати. Витрати робочої сили за
цієї форми заробітної плати вимірюються кількістю й якістю виробленої
продукції. Відрядна заробітна плата використовується для підвищення
інтенсивності праці, скорочення витрат на нагляд за робітниками,
посилення конкуренції серед робітників.

У сучасній економічній системі застосовуються такі системи заробітної
плати: тарифні, преміальні, колективні форми оплати. Їх вибір залежить
від трьох основних факторів:

ступеня контролю робітником кількості й якості виробленої продукції;

ретельності, з якою продукція може бути врахована;

рівня витрат, пов’язаних із впровадженням тієї чи іншої системи оплати.

Розрізняють номінальну та реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата – це грошова сума, яку отримує робітник за
продаж роботодавцю своєї робочої сили. Її розміри не дають реального
уявлення про життєвий рівень робітника, рівень його споживання. Водночас
без показника номінальної заробітної плати не можна обчислити реальної
заробітної плати.

Реальна заробітна плата – це кількість споживних вартостей (товарів і
послуг), яку робітник може придбати за свій грошовий заробіток за
певного рівня цін після сплати податків. Отже, рівень реальної
заробітної плати залежить від:

номінальної заробітної плати;

рівня цін на предмети споживання та послуги (індекс вартості життя);

податків, які сплачують робітники до бюджету держави і фондів
соціального страхування.

Для визначення реальної заробітної плати індекс номінальної заробітної
плати ділиться на індекс вартості життя. Реальна заробітна плата прямо
пропорційна змінам номінальної заробітної плати і обернено пропорційна
змінам рівня цін.

42. Форми господарювання в сільському господарстві та їх особливості
в різних країнах.

На кожному етапі розвитку людства формуються різноманітні види крупного,
середнього, дрібного землеволодіння на основі притаманних їм форм
земельної власності. Серед них виділяються державні, колективні, групові
та індивідуальні види землекоритсування. Нині практично в усіх країнах
світу спостерігається співіснування різних форм власності на землю і
відповідних їм форм землекористування і землеволодіння. Так, в США
великим землевласником виступає сама держава, якій належить 40% всіх
земельних угідь. Серед них є землі не тільки федерального уряду, а й
урядів штатів і місцевої влади. Із загальної кількості землі, яка
знаходиться у володінні і користуванні фермерських господарств, 59,9%
належить сімейним фермам, 17,3% знахожиться у спільному володінні, а
23,5% використовується монополіями.

У більшості західноєвропейських країн найбільш типовими є сімейна
селянська ферма і підприємницькі господарства, які використовують
найману працю. В деяких державах мають розповсюдження крупні форми
аграрного підприємництва: сільськогосподарські компанії та виробничі
кооперативи. В той же час в окремих країнах (Італія, Іспанія,
Португалія) зберігаються поміщицькі латифундії, які широко
використовують найману працю.

В Україні підприємницька діяльність ведеться на основі державної
колективаної і приватної власності на землю. У державній власності
перебувають всі землі України, за винятком переданих у колективну і
приватну власність. В Україні – колгоспам належить 69%, радгоспам та
іншим державним с/г підприємствам – 24%, особистим господарствам
населення та присадибним ділянкам – 6% і лише близько 1% угідь –
пред`явлено фермерським господарствам.

43. Економічні функції держави та її роль в економічному розвитку.

У цивілізованому суспільстві нормальне функціонування економіки
неможливе без державного втручання. Держава впродовж всієї історії свого
існування поряд з підтриманням порядку, законості, організації
національного захитсу і т.ін. виконувала певні економічні функції, такі
як збір податків, організація грошового обігу тощо.

За сучасних умов економічна роль держави значно посилилась. Держава
стала власником значної части заосбів виробництва, виконує незамінну
роль у регулюванні економіки. По суті будь-яка сучасна розвинена ринкова
система є змішаною економікою, в якій вільне підприємництво співіснує з
державним регулюванням.

Говорячи про економічні функції держави треба зазначити, що не має
однієї думки щодо їх визначеного переліку. Але серед значної кількості
економічних функції держави можна виділити такі, які є основними, а
саме:

Розробка й затвердження правових основ економіки.

Визначення мети й пріоритетів макроекономічного розвитку.

Реалізація соціальних цінностей.

Регулювання економічної діяльності, спрямоване на вирівнювання сукупного
попиту й пропозиції.

Захист конкуренції.

Перерозподіл доходів, спрямований на усунення надмірних відмінностей у
рівні доходів, властивих ринковій системі.

Фінансування суспільних благ і послуг.

Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку.

Стабілізація економіки, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний
рівень цін.

44. Суспільний продукт та його форми.

Суспільне виробництво – це сукупність індивідуальних виробництв
(підприємств, фірм) в їхньому взаємозв’язку, взаємодії,
взаємозумовленості та взаємозалежності. Результатом суспільного
виробництва є суспільний продукт. Суспільний продукт – синтезоване
поняття. До його складу входять різноманітні матеріальні й нематеріальні
блага та послуги, які створюються в різних галузях виробництва. Він
являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених
суспільством за певний проміжок часу, як правило, за рік. У практиці
господарювання суспільний продукт розраховується по-різному, і тому в
реальному житті ми маємо справу з різними його формами залежно від того,
які елементи включають до його складу.

Однією з форм суспільного продукту є валовий суспільний продукт (ВСП),
його розраховують як суму виробленої за рік валової продукції всіх
галузей матеріального виробництва. При визначені величини ВСП до його
складу завжди включається повторний рахунок виробничих затрат окремих
галузей. Це означає, що до його вартості включається не лише вартість
готового, а й вартість проміжного продукту, який для відповідних галузей
виступає як готовий продукт. Повтор цей може бути багаторазовим, що
суттєво збільшує вартість ВСП. Тому ВСП не дає точного уявлення про ту
реальну суму благ, яка створюється протягом року в країні. В зв’язку з
цим виникає потреба розраховувати кінцевий суспільний продукт (КСП) – це
продукція, яка надходить в особисте або виробниче споживання, на
відновлення спожитих засобів праці та нагромадження в готовому вигляді.
Отже, КСП є лише частиною ВСП, яка виключає повторний рахунок.

ВСП і КСП – це показники матеріального виробництва, але крім
матеріального – суспільне виробництво включає ще й галузі
нематеріального. Тому необхідно обраховувати весь результат
господарської діяльності – це здійснюється за допомогою такого
показника, як валовий національний продукт (ВНП).

ВНП обчислюється не за виробничим принципом, а як сума кінцевих доходів,
які отримують підприємства, організації, установи й окремі громадяни в
усіх галузях і сферах народного господарства. Його складовими частинами
є: а) вартість спожитих населенням предметів споживання та послуг; б)
вартість державних закупок; в) капітальні вкладення; г) сальдо
платіжного балансу.

Найважливішим результативним показником розвитку економіки країни є
чистий продукт або національний продукт (ЧП). Він являє собою частину
ВСП або нову створену вартість за рік, тому, що є результатом живої
праці, затраченої в даний період. Це реальний доход, який суспільство
може використовувати для особистого споживання, а також для розвитку
виробництва. Кількість ЧП – це різниця між ВСП і вартістю спожитих
засобів виробництва (ЗВ).

ЧП поділяється на дві частини: необхідний продукт і додатковий продукт.

Необхідний продукт (НП) – це та частина ЧП, яка необхідна для
нормального відтворення робочої сили, тобто для підтримання її
працездатності, включаючи й підготовку нового покоління працівників. За
рахунок НП повинні покриватися витрати на харчування й одяг, утримання
житла, здобуття освіти, задоволення культурних і соціальних потреб, на
екологічні заходи. Мінімальна величина НП визначається життєвим
мінімумом, потрібним виробникові для відтворення своєї робочої сили й
нормального її функціонування. Максимальна – розмірами ЧП.

Додатковий продукт (ДП) – це частина ЧП, яка виступає як надлишок над
НП. ДП виникає лише на певному ступені розвитку людського суспільства,
при досягненні ним певного рівня розвитку продуктивних сил. Тобто, лише
тоді, коли виробник здобув можливість своєю працею створювати більше
продукту, ніж йому необхідно для життя.

38. Первісне нагромадження капіталу: суть та методи.

Первісне нагромадження капіталу охоплює період 17-18 століть і було
характерне для сучасних розвинутих капіталістичних країн. Первісне
нагромадження капіталу здійснювалось на базі простого товарного вир-ва
та у період розпаду феодального способу вир-ва. Первісне нагромадження
капіталу (П.н.к.) – це відокремелння виробників від засобів вир-ва,
перетворення їх в найману робочу силу і становлення власників капіталу.

Методи П.н.к.:

1. Використання конкуренції з метою розорення слабих простих
товаровиробників і перетворення останніх в найманих робітників. У
зв’язку з цим виникали багаті товаровиробники, які нагромаджували
капітал у вигляді засобів вир-ва і грошей, що створювало можливість
перетворення їх в роботодавців, тобто в наймачів робочої сили.

2. Використання торговцями і лихварями свого капіталу для перетворення
простих товаровиробників в найманих робітників (конкретні способи для
цього перетворення: організація торговцем роботи на дому, в майстернях,
в мануфактурі), внаслідок чого торговець переворювався в пром.
капіталіста.

3. Перетворення цехових середніх орг-й у під-ва кап. типу.

Викор-ня держ. позик та субсидій з метою орг-ї під-в, що використовують
найману працю.

Приватизація державних (королівських) земель.

Насильне обезземелення селян.

Незаконні методи нагромадження капіталу (шахрайство, бандитизм,
хабарництво).

Колоніальна торгівля.

Особливості нагромадження капіталу в Україні полягають в тому, що:

1) воно здійснюється в умовах відсутності простого товарного вир-ва на
період створення незалежної країни;

2) здійснюється в процесі роздержавлення і приватизації держ. майна, а
саме, великих і малих державних під-в, держ. земельних ресурсів тощо.

Методи П.н.к в Україні пов’язані з особливістю суті П.н.к. в Україні,
яка полягає в перетворенні формально-спільних власників загальнонародних
засобів вир-ва в найманих працівників приватних кап.під-в та у
відсутності простого товарного вир-ва, а є розмах капіталістичного.

Особливості П.н.к. в Україні:

1. Формування підприємницького капіталу на основі держ. позик і пільг.

2. Реал-я заощаджень на купівлю невеликих під-в на аукціонах за власні
гроші.

3. Використання економічного туризму для нагромадження власного капіталу
і придбання малих під-в або контрольного пакету акцій, організованого на
державному рівні.

4. Основні методи пов’язані з шахрайством, корупцією, хабарництвом,
рекетом. Найпростіше – це скупка приватизаційних сертифікатів з тим, щоб
забезпечити контроль на під-ві, що приватизується, або перетворити його
в

35. Капітал підприємства та його кругообіг: форми, стадії.

Рух будь-якого капіталу, що вкладається у виробництво, починається з
грошової його форми. Власник капіталу авансує визначену суму коштів для
придбання факторів виробництва – засобів виробництва (Сп) та робочої
сили (Рс). Перша стадія кругообігу капіталу може бути виражена:

/ Рс На цій стадії кругообігу грошовий капітал
перетворюється

Д – Т на виробничий. Після цього процес обігу авансованої

\ Сп вартості переривається

Придбання на ринку праці р/с є визначаючою умовою для перетворення
авансованої вартості, капітал, що виступав в грошовій формі, в капітал,
тобто вартість, що приносить додаткову вартість.

Друга стадія кругообігу капіталу заключається у виробничому споживанні
придбаних капіталістом засобів виробництва та р/с. вони виражається у
вигляді: — … П … —

Крапки перед П означають, що обіг капіталу перервано, але процес його
кругообігу не призупинився, оскільки із сфери товарного виробництва він
вступає у сферу виробництва. В результаті функціонування виробничого
капіталу створюється товар, в якому втілено додаткову вартість. Після
створення товару процес виробництва знову переривається, а виробничий
капітал перетворюється в товарний (Т).

Третя стадія кругообігу капіталу позначається Т` – Д`, де Т` означає, що
у виробленому товарі знаходиться додаткова вартість. На цій стадії
капіталіст виступає продавцем товару, створеного на його підприємстві. В
результаті його продажу капітал знову набуває первинної форми –
грошової. Додаткова вартість з товару перетворюється в грошову.

Т.ч., капітал в своєму русі послідовно приймає три форми: грошову,
виробничу та товарну, що відповідає трьом стадіям його кругообігу. Одна
з цих стадій відноситься до сфери виробництва, а дві інші – до сфери
обігу.

Рух капіталу, в процесі якого він послідовно перетворюється з одної
форми в іншу і повертається до первинної форми, називається кругообігом
капіталу. Кругообіг капіталу виражається формулою: / Рс

Д – Т … П … Т` – Д`

\ Сп

Формула показує мету капіталістичного способу виробництва – зростання
авансованої капітальної вартості на величину додаткової вартості.

Три функціональної форми промислового капіталу. Кожній функціональній
формі промислового капіталу властивий свій кругообіг. Кругообіг
грошового капіталу виражається формулою: / Рс

Д – Т … П … Т` – Д`

\ Сп

Вона співпадає з формулою кругообігу промислового капіталу. В кругообігу
грошового капіталу найбільш яскраво виражена мета капіталістичного
виробництва – зростання додаткової вартості.

Формула кругообігу виробничого капіталу має наступний вигляд:

/ Рс

П … Т` – Д` – Т` … П

\ Сп

Ця формула кругообігу підкреслює неперервність, циклічність процесу
виробництва.

Формула кругообігу товарного капіталу наступна:

/ Рс

Т` – Д` – Т` … П … Т“

\ Сп

Кругообіг товарного капіталу закінчується капітальною вартістю, що
зросла. Його зміст полягає в реалізації капітальної вартості та
додаткової вартості.

Аналіз трьох форм кругообігу капіталу відкриває зміст процесу кругообігу
промислового капіталу. Тільки єдність всіх трьох форм кругообігу
обумовлює неперервність руху капіталу, єдність процесу виробництва та
процесу обігу. Загальним для всіх форм кругообігу капіталу є зростання
вартості як визначаюча мета та рухаючий мотив виробництва.

Неперервність кругообігу промислового капіталу потребує послідовної та
постійної зміни форм, збереження між ними необхідних пропорцій.

54. Сутність і ознаки змішаної економіки.

Це переважаюча форма економічної організації в некомуністичних країнах.
В змішаній економіці господарська організація базується, в першу чергу,
на ціновій системі, але при цьому для зменшення (преодоления)
макроекономічної нестабільності і недосконалості ринку використовуються
різні форми держ втручання (податки, держ витрати, держ регулювання,
індикативне планування, контроль за цінами та грошовою масою, обмеження
монополій, розвинуте господарське право, ЦБ тощо). Це економіка з
елементами ринку і командної форми управління. А також в змішаній
економіці проводиться сильна соціальна політика, захист бідних,
забезпечення зайнятості, забезпечення прав людини.

Понятття “змішана економіка” виникло з умов існування двох протилежних
соціально-ек систем і в низ зроблена спроба в деякій мірі синтезувати
позитивні риси таких систем чи відгородитись від окремих негативних рис.
Так змішана економіка розглядається як “економічна система, в якій
з’єднуються характеристики капіталізту і соціалізму”. Конкретніше в
цьому визначенні підкреслюється те, що в змішаній економіці джерела
розподіляються частково через децентралізовані ринки і частково з
допомогою рішень, які приймаються централізовано державою.

П. Самуэльсон під цим терміном розуміє “цінову систему економічної
організації з державним втручанням і регулюванням макроекономічниї
процесів і конкурентних ринків”.

Залежно від ступеня держ втручання в економіку змішана економіка кожної
країни має особливу модель з переважанням елементів лібералізму або
дирижизму. Виділяють три моделі. Американська модель. Її основу
становить система заохочення підприємництва, досягнення особистого
успіху, збагачення найактивнішої частини населення. Завдання соціальної
рівноваги громадян при цьому гостро не ставиться, а пряме держ втручання
в економіку є незначним і охоплює такі питання як визначення правил гри
на ринку, використання бюджетної системи, перерозподіл доходів через
податкові механізми та ін.

Японська модель. Характерне держ втручання в економіку. Розвиток
економіки підпорядкований загальним національним завданням, велику роль
відіграє економічне планування (індикативне). Розв’язанням соціальних
завдань безпосередньо займаються корпорації і об’єднання.

Шведська модель. Характерною особливістю є її соціальна спрямованість на
рівні держ політики. Скорочення майнової нерівності досягається за
рахунок перерозподілу доходу через бюджет на користь менш забезпечених
верств населення. У держ бюджеті акумулюється більш ніж 50% ВВП.

Модель змішаної економіки в кожній країні залежить насамперед від
індивідуальних факторів (природні, демограф, техн, місце країни в
світовому господарстві та ін), цілей та приорітетів держ політики.

Суб’єктами змішаної ек-ки є домогосподарства, підпр-ва (фірми) і
держава. кожен з них виконує певні функції. Так, домогосподарства є
власниками економ ресурсів ( робочої сили, матер ресурсів, грош
капіталу). Проте, самі вони не використовують економічн іресурси а
надають їх підприємствам через ринок ресурсів. Тобто, функція підпр-в
полягає у використанні економ-х ресурсів для вироблення продуктів та
надання послуг, реалізації їх на товарному ринку з метою одержання
доходу. Держава насамперед як власник держ підприємств здійснює підпр
діяльність, є виробником товарів, послуг; як суб’єкт влади, забезпечує
регулювання відносин між виробниками і споживачами, впливає на динаміку
і структуру ВВП. Через оподаткування і держ витрати вона істотно впливає
на економ відносини здійснюючи урядові закупки товарів і послуг,
трансфертні виплати, а також надаючи домогосподарствам колективні блага
і послуги.

Вивчення механізму дії економічних законів

Розробка концепцій економічного зростання

Політекономія

Розробка рекомендацій по підвищенню ефективності виробництва

Економічна політика

Господарський механізм

Виробництво

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020