.

Капітал і наймана праця (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 10275
Скачать документ

Реферат на тему:

Капітал і наймана праця

Соціально-економічний

зміст категорії «капітал».

Альтернативні теорії капіталу

Економічна категорія «капітал» та її різноманітні форми прояву є
надзвичайно часто вживаними як в економічній науково-навчальній
літературі, так і в повсякденному житті людей. Зокрема, можна прочитати
або почути про виробничий, грошовий, торговельний, позичковий,
лихварський, фінансовий, інвестиційний капітал; про індивідуальний,
кооперативний, акціонерний, державний, міжнародний капітал; про
людський, інтелектуальний (інноваційний) капітал; про постійний,
змінний, а також оплачений, резервний, номінальний і реальний капітал
тощо. Це лише незначний перелік форм і видів прояву капіталу в реальній
економічній діяльності людей.

З точки зору дидактики, проблема вивчення економічного змісту категорії
«капітал» ускладнюється концептуально різними трактуваннями її
марксистською політекономією, з одного боку, та представниками західної
політекономії (нині економікс), з іншого.

Трактування

категорії «капітал»

Термін «капітал» (англ., фр. саріtal, лат. саріtalis — головний)
вживають у різних аспектах: «майно» і «володіння», «самозростаюча
вартість» і «самозростаючі гроші» або взагалі нагромаджена праця в
різних уречевлених формах.

Так, основоположники класичної політекономії (А. Сміт і Д. Рікардо)
ототожнювали капітал з нагромадженою уречевленою працею (засобами
виробництва). Однак А. Сміт до капіталу відносив лише ту частку запасів,
яка використовується для подальшого функціонування у виробництві та
іншій економічній діяльності й приносить дохід. Позитивним у такому
трактуванні сутності капіталу є те, що його матеріально-речовий зміст
пов’язується як з факторами виробництва, так і процесом отримання
доходу. Останнє є домінуючим для розуміння змісту поняття «капітал».

Сучасні західні економісти аналогічно трактують сутність даної
економічної категорії. Наприклад, П. Самуельсон і У. Нордхауз пишуть, ще
«капітал» складається із благ довгострокового користування, створених
для виробництва інших товарів, які включають незліченні верстати, дорогі
комп’ютери, вантажівки, прокатні стани, будівлі, що і складає «пейзаж
сучасної економіки».

Непринципова відмінність між класичною буржуазною політекономією і
сучасною економічною (західною) теорією полягає в тому, що остання
суттєво розширює перелік елементів (видів) нагромадженої праці
(багатоаспектна виробнича та інформаційна інфраструктура тощо) при
розгляді змісту капіталу. До складу капіталу вони включають надбані
знання і навички, в тому числі й професійно-кваліфікаційні, а інвестиції
на їх здобуття називають «людським капіталом» (Дж. Беккер, Ф. Махлуп),
на відміну від «фізичного капіталу». Часто в західній літературі капітал
ототожнюється з фінансовими ресурсами (насамперед з грошима — С. Фішер,
Р. Дорнбуш, Дж. Робінсон) і навіть з часом, який розглядається як
специфічний фактор виробництва, що створює дохід.

Таким чином, починаючи з А. Сміта, буржуазна політекономія в особах
багатьох його послідовників (Дж. С. Міль, А. Маршалл, П. Самуельсон та
ін.) розглядає капітал як сукупність факторів виробництва, що приносять
дохід.

З точки зору трактування матеріально-речового змісту капіталу до такої
позиції дуже наблизилось і марксистське розуміння цієї проблеми. Однак
між ними є принципові відмінності, особливо щодо процесу функціонування
різних складових капіталу та їх ролі у створенні вартості.

К. Маркс також виходив з того, що у процесі збільшення вартості бере
участь увесь капітал, але відіграє при цьому різну роль. Так, засоби
виробництва служать лише засобами використання робочої сили і
матеріалізації її праці у виробленій продукції (товарах). Їх вартість
завдяки робочій силі лише переноситься на виготовлений товар,
залишаючись в його вартості незмінною, тобто без приросту над їх
первісною вартістю. Цю частину капіталу, яка перетворюється на засоби
виробництва, К. Маркс назвав постійним капіталом і позначив буквою С
(від лат. constant — постійний). По-іншому він розглядав результат тієї
частини капіталу, яка авансована на робочу силу і здатна створювати
додаткову вартість. Частину капіталу, що витрачається на купівлю робочої
сили, Маркс назвав змінним капіталом — V (від англ. variable — змінний).
Таким чином, поділ капіталу на постійний і змінний було здійснено
відповідно до функціональної ролі цих факторів виробництва у створенні
додаткової вартості.

За К. Марксом, капітал — це вартість, авансована у той чи інший вид
економічної діяльності (перш за все виробництво) з метою одержання
додаткової вартості, яка є результатом експлуатації і перманентно
відтворює саму себе, тобто приносить додаткову вартість.

Ці положення вченого знаходять своє відображення у визначенні поняття
«капітал» як «самозростаючої вартості, створюваної найманим робітником».
Виробництво і привласнення цієї вартості передбачає та охоплює своєрідні
відносини між підприємцем (капіталістом) та найманим працівником. У
зв’язку з цим К. Маркс писав: «Капітал — це не річ, а певне, суспільне,
належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке
представлене в речі та надає цій речі специфічного суспільного
характеру. Капітал — це не просто сума матеріальних і вироблених засобів
виробництва, які самі по собі так само мало є капіталом, як золото або
срібло… — грішми». «Отже, — пише він далі, — ми маємо тут певну, на
перший погляд дуже містичну, суспільну форму…».

До того ж капітал, навіть дещо містично, змінює свою економічну форму
прояву. Так, він може виступати (проявлятись) у формі: певної суми
грошей; засобів виробництва; готової продукції (товарів) на складі,
призначеної на продаж; засобів існування найманих працівників тощо.
Поряд з цими матеріально-речовими формами капітал, як уже зазначалося,
можна розглядати і як суспільні відносини. Адже функціонування (дія)
того чи іншого фактора виробництва (засобів виробництва, землі, робочої
сили) органічно пов’язані зі стосунками між людьми.

Як бачимо, викладені положення про сутність, форми прояву капіталу були
і залишаються не завжди загальновизнаними різними економічними
концепціями, теоріями та науковими напрямами. З їх порівняння можна
дійти висновку, що найповніше сутність капіталу як руху, що набуває
різних форм, у тому числі форму суспільних відносин людей, ми знаходимо
перш за все у Маркса.

Масовими і панівними економічними відносинами капітал стає за умов
капіталістичного виробництва. Згідно із загальноекономічною точкою зору
для даного виробництва (капіталістичної економіки) характерні такі
принципові обставини:

по-перше, наявність юридичної свободи працівника, з одного боку, та
відсутність у нього засобів виробництва і засобів для життя (окрім
здатності до праці — робочої сили) — з іншого;

по-друге, економічне примушення людини продавати свою робочу силу
(послуги праці) власникам засобів виробництва на певний час, протягом
якого капіталіст організовує і контролює її використання;

по-третє, оскільки за таких умов процес праці є взаємодією факторів, які
купив капіталіст, то і результат їх взаємодії — продукт виробництва
(товар, послуга) — належить капіталістові. Для нього немає принципового
значення, які товари (споживчі блага) виробляти, оскільки він організує
їх виробництво тому, що вони є носіями вартості, і перш за все нової
вартості, яка для безпосереднього процесу виробництва більша за авансову
вартість на відповідну величину (приріст).

Загальна формула руху капіталу

Логічно постає запитання, яким є механізм появи цього надлишку
(приросту) вартості, отриманого капіталістом після реалізації
результатів виробництва, порівняно з тим, що він спочатку авансував на
придбання факторів виробництва.

Достатньо ґрунтовну відповідь було дано К. Марксом в першому томі
«Капіталу». Аналіз загальної формули капіталу та її суперечностей довів
життєздатність формули: гроші — товар — гроші (Г—Т—Г), тобто гроші
обмінюються на товар, який знову обмінюється на гроші. На перший погляд,
дана формула не має змісту, оскільки гроші розрізняються лише кількістю.
Тобто дана формула матиме сенс за умови, коли отримані гроші після
продажу товару будуть кількісно більші від тих грошей, які були
витрачені на купівлю попереднього товару. Це можна виразити так:

Г—Т—Г1,

де Г1 = Г + ( приріст (наприклад, 100 гр. од. — Т — 110 гр. од., де
приріст 10 гр. од).

Дану формулу Маркс назвав загальною формулою капіталу. З неї виходить,
що приріст грошей виникає з обігу, але саме це, за марксизмом,
суперечить закону вартості (еквівалентному обміну), оскільки сам обіг
вартості не створює. У той же час приріст грошей не може виникнути поза
обігом. У цьому — сутність суперечності загальної формули капіталу.
Скільки гроші в обігу «не крути», їх сума, з точки зору всього
суспільства, не зміниться. Може відбутися лише перерозподіл цієї суми
між суб’єктами процесу купівлі-продажу. Так, один купив товар за 100 гр.
од., а продав за 110 гр. од., тобто «виграв» 10 гр. од. як продавець.
Але з часом, щоб продавати, він повинен теж купувати, а тому ті 10 гр.
од., що він додатково отримав як продавець, даний суб’єкт втратить, коли
стане покупцем.

Як же розв’язується в «Капіталі» ця суперечність? Маркс виходить з того,
що такий приріст вартості може виникнути лише зі споживчої вартості
товару, який купується. Таким товаром, споживча вартість якого має
оригінальну властивість бути джерелом вартості, є робоча сила (здатність
людини до праці). Специфіка цього товару полягає у здатності робочої
сили створювати вартість, яка перевищує її власну вартість.

Процес споживання робочої сили є одночасно і двоїстим процесом
виробництва та створення додаткового продукту. Тому вартість створеного
товару більша за вартість робочої сили на величину додаткового продукту.

Наймаючи працівників, підприємець (капіталіст) купує не лише їхню
здатність до праці (чи послуги праці), а й найголовніше — здатність до
створення додаткового продукту. За Марксом, домінуючою, узагальнюючою
формою цього продукту при капіталізмі є додаткова вартість, яку він
позначив буквою M (від нім. mehrwert — додаткова вартість).

Додатковий

продукт: концепції,

форми прояву

Додатковий продукт — це результат специфіки виробничої діяльності людини
створювати більше споживчих благ, ніж їй самій необхідно для відтворення
себе як працівника й особистості в цілому, тобто необхідного продукту.
Така особливість продуктивної діяльності притаманна людям за всіх часів,
оскільки без цього суспільство не змогло б взагалі існувати, а тим
більше розвиватися. Так, якби в первісному суспільстві продуцент
(здобувач) їжі сам усе споживав, то звідки було б узяті засоби для
утримання і розвитку дітей? Адже вони самі цього робити ще не можуть.

Таким чином, у політекономічному трактуванні необхідний продукт — це
частка суспільного продукту, що створена працівниками в сфері
виробництва, потрібна для нормального, з точки зору існуючих
соціально-економічних умов, відтворення фізичних і духовних здібностей
працівників та членів їх сімей.

Додатковий продукт — це частка суспільного продукту, що створюється
безпосередніми виробниками понад величину необхідного продукту.

Додатковий продукт завжди відігравав особливу роль у розвитку людського
суспільства. Всю ініціативу, свої фізичні та духовні здібності люди
врешті-решт завжди спрямовували на виробництво і привласнення
додаткового продукту. З даних позицій цілком можна стверджувати:
розвиток історії людства — це розвиток форм виробництва і розподілу
цього продукту.

Багатство народів, благополуччя їх держав є лише формою матеріалізації
додаткового продукту. Держава, підприємці (бізнесмени) організовують
свою справу з однією метою: виробити та отримати додатковий продукт у
тій чи іншій грошовій формі: прибутку (в т. ч. й торговельного), ренти,
позичкового процента. Без цього немає ні суспільного виробництва, ні
підприємницької ініціативи.

Грошовий вираз додаткового продукту при капіталізмі, як уже зазначалось,
марксистська політекономія трактує як неоплачену працю працівника, або
додаткову вартість. Остання, як і вся новостворена вартість (V + M), за
Марксом, є продуктом виключно живої праці. Процентне відношення
додаткової вартості до змінного капіталу називають нормою додаткової
вартості (m1), або рівнем експлуатації робочої сили. Рівень експлуатації
визначають також через процентне відношення додаткової праці до
необхідної праці.

У західній економічній теорії існує й інша концепція щодо виняткової
ролі живої праці у створенні нової вартості, в т. ч. і додаткового
продукту. Так, економікс трактує нову вартість як винагороду капіталіста
(підприємця) за організацію виробництва, ініціативу, ризик тощо. Ця
винагорода — функція від використання всіх факторів виробництва. При
цьому, згідно з розрахунками американських дослідників проблем
економічного зростання (модель Кобба—Дугласа), внесок живої праці у
новостворену вартість становить близько 3/4, решта факторів — 1/4. За
таких різних підходів до механізму утворення нової вартості, навіть у
назвах її складових, виявляється класово ідеологічний підтекст.

Так, марксистська політична економія стійко не визнавала (і не визнає)
економічно справедливим привласнення капіталістом додаткового продукту у
формі додаткової вартості. На цій основі в першому томі «Капіталу» К.
Маркса і була сформульована об’єктивна необхідність соціалістичної
революції на основі експропріації приватної власності, оскільки
«експропріаторів» потрібно «експропріювати».

Західні ж економісти-теоретики не менш затято не добачали і досі не
добачають механізм виробництва додаткової вартості, а досліджують
прибуток (дохід) як природну функцію та властивість капіталу. Вони
навіть не вживають такі терміни, як «додаткова вартість» або «вартість».
Подібна «штучна сліпота» часто стає незрозумілою з точки зору навіть
здорового глузду, а не тільки економіста-дослідника. Так, прибуток
підприємця є винагородою за організацію ним виробництва, його
ініціативу, новаторство і ризик, але джерело цієї винагороди спочатку
потрібно створити, а потім вже привласнювати. Саме завдяки додатковому
продукту первісна людина відмовилась від канібалізму, тобто перестала
поїдати собі подібних. Стало доцільніше і вигідніше примушувати людей
працювати. Таким чином, первісне суспільство перейшло на іншу стадію
розвитку — рабовласницьку.

З появою і збільшенням додаткового продукту з’явився вільний час для
науки, розвитку мистецтва тощо, тобто розвитку духовної сфери людства.
Ось чому, відкинувши класово-ідеологічні «шори» при аналізі цієї
проблеми, на думку ряду авторів, немає сенсу відмовлятись від категорій
додаткової праці та додаткового продукту, так само як і від
узагальнюючої форми його грошового виразу — додаткової вартості. Остання
в реальній економіці знаходить своє відображення у таких конкретних
формах, як прибуток (у т. ч. торговельний), підприємницький дохід,
рента, позичковий процент, які вивчають і марксистська політекономія, і
економікс.

Капітал як економічні відносини

Таким чином, капітал — це не просто гроші, а авансована вартість, яка в
процесі свого руху приносить більшу вартість від первісно авансованої. З
точки зору політекономічного розуміння сутності та змісту категорії
«капітал» важливо враховувати, що перетворення грошових знаків на
капітал передбачає наявність ряду як техніко-організаційних, так і
соціально-економічних умов. Перша з них — це можливість і необхідність
власника потенційного капіталу вступати у відносини з іншими
продуцентами (виробниками) з приводу купівлі факторів виробництва. Друга
— це те, що за умов недостатньої наявності хоча б одного зі згаданих
факторів для організації ефективного виробництва, він може звернутись до
відповідних ринкових інституцій (банків, інвестиційних фондів, трастів,
лізингових компаній тощо).

Отже, перетворюючи свої кошти на капітал, його власник вступає в
економічні відносини з різними господарюючими суб’єктами, які постачають
через ринок необхідні йому товари (послуги), а також з індивідами, які
отримують засоби для існування не від власної підприємницької
діяльності, а від найманої праці за гроші (відповідну плату). Тобто
капітал — це економічна категорія, котра виражає не стільки
техніко-організаційні, скільки соціально-економічні відносини.
Найрельєфніше вони виявляються у трудових відносинах.

Трудові відносини: сутність,

структура та їх характерні риси

у сучасній економічній системі

Процес поєднання і функціонування факторів виробництва здійснюється
передусім на рівні окремих підприємств (фірм), організацій, установ
тощо. Тут відбувається включення індивідуального працівника до складу
трудового колективу, де формується і відповідний рівень трудових
відносин.

Сутність і струк-

тура трудових

відносин

У системі трудових відносин потрібно розрізняти дві сторони:
техніко-економічну та соціально-економічну.

Перша, техніко-економічна, пов’язана з використанням працівником речових
факторів виробництва незалежно від того, чи є він їх власником чи ні.
Головне в даному процесі — домогтися раціонального їх використання на
своєму робочому місці. Подібний аспект розгляду трудових відносин, з
точки зору політекономічного аналізу, можна залишити поки що поза
увагою, оскільки вивчення його взагалі для студентів-економістів ще у
перспективі.

Соціально-економічна сторона трудових відносин детермінується в першу
чергу формою власності, на базі якої функціонує те чи інше підприємство.
Так, на державних, колективних (кооперативних, частково акціонерних)
підприємствах тощо безпосередні продуценти виступають також
співвласниками підприємства і відповідно створеного продукту. Одночасно
вони є і безпосередніми виробниками цього продукту.

Докорінно змінюється зміст трудових відносин, коли речові фактори
виробництва перебувають у руках капіталістів (індивідуальних чи
асоційованих). За таких умов поєднання найманого працівника з речовими
факторами виробництва відбувається через купівлю та використання його
робочої сили під контролем та управлінням капіталіста.
Соціально-економічний аспект трудових відносин і є об’єктом
політекономічного аналізу.

T

V

e

e

?

?

a

ae

gdQCE

gdQCE

$носини працівника і підприємства.

У політико-економічному розумінні трудові відносини — це багатоаспектна
система взаємовідносин між роботодавцями і найманими працівниками,
підприємствами (фірмами) та їх працівниками, державою і працездатним (у
т. ч. й непрацездатним) населенням, а також громадськими організаціями
(зокрема профспілками) і основними господарюючими суб’єктами —
підприємцями (їх різними угрупованнями), державою. Вони фактично
охоплюють усі соціально-економічні відносини, які виникають у процесі
підготовки до праці, протягом усього періоду її здійснення, а також
після завершення трудової діяльності. Ці відносини мають велике значення
для функціонування підприємства, оскільки від них залежать рівень
продуктивності праці як окремих працівників, так і трудового колективу в
цілому, результативність використання капіталу, конкурентоспроможність
господарюючого суб’єкта на ринку тощо.

Трудовий колектив — це суб’єкт економічних відносин (насамперед відносин
власності), а також сукупний працівник, котрий забезпечує раціональне
використання наявних факторів виробництва з метою створення і
привласнення відповідної частки доходу. Трудові відносини, включаючи
ринкові та неринкові фактори, впливають на кінцеву величину ціни робочої
сили. Вони безпосередньо охоплюють проблеми умов праці та життя
працюючих, якісні характеристики формування їх здатності до праці.

Сучасний етап НТР, що характеризується інтенсивним впровадженням її
досягнень у масове виробництво, безперервно змінює умови праці та життя
трудівників. У них постійно з’являються нові різнобічні потреби, що
зумовлюють певні проблеми. Зокрема, в Україні серед багатьох проблем
сучасного стану перехідної економіки на наступні кілька десятиліть
ключовою, на нашу думку, виявиться проблема підвищення трудової
мотивації населення. За 90-ті роки владні структури нашої країни зробили
«все і навіть більше», щоб сформувати «відразу» в наших людей до
продуктивної виробничої діяльності (масові затримки та довготермінові
невиплати заробітної плати, мізерні трудові пенсії і т. п.).

Трудова мотивація пов’язана з внутрішніми спонукальними мотивами людини
до змісту праці та справедливою оцінкою і винагородою за її результати.
Мотивацію не можливо декларативно диктувати, оскільки вона формується у
відповідному соціально-економічному середовищі, яке охоплює всю
сукупність поточних і перспективних (рівень зарплати, пенсій) форм
винагороди, трудове і соціальне законодавство. Звідси — роль трудових
колективів, держави, профспілок у формуванні та розвитку трудових
відносин.

Суперечності

трудових відносин та шляхи їх

розв’язання

Трудовий колектив підприємства, окреслюючи якість створюваної ним
продукції і рівень продуктивності праці, значною мірою визначає його
(підприємства) стан на ринку. Тут основним завданням підприємницької
діяльності, інакше кажучи, роботи підприємства є отримання прибутку;
заробітна плата ж входить у витрати виробництва. Тож, виникає
суперечність між цілями підприємця (роботодавця) і працівниками.
Зрозуміло, що роботодавці бажають знизити ці витрати, а безпосередні
працівники — підвищити зарплату та отримати соціальні пільги. А це, як
відомо, веде до зростання витрат. Розв’язання цієї суперечності на
відповідному періоді полягає в укладанні колективних угод і погоджень
між трудовими колективами та їх представницькими організаціями
(профспілками та ін.) і роботодавцями (в т. ч. їх асоціаціями).

Правовий акт, що регулює трудові, соціально-економічні і професійні
відносини між роботодавцями і працівниками на підприємстві, в
організації, установі, називається колективним договором. Він містить
права та обов’язки роботодавця і працівника з таких питань: форма,
система і розмір оплати праці; виплата грошових доплат і різних
компенсацій; механізм регулювання оплати праці при підвищенні цін за
умов інфляції та досягнення показників, визначених у трудовому договорі;
зайнятість, перекваліфікація та умови вивільнення працівника згідно з
чинним законодавством; термін робочого часу і відпочинку, відпусток;
добровільне медичне і соціальне страхування; охорона здоров’я
працівника, екологічна та інша безпека на виробництві; контроль за
виконанням колективної угоди, забезпечення нормативних умов
функціонування профспілок чи інших уповноважених працівниками
представницьких органів; регулювання умов проведення страйків тощо.

Як правило, колективна угода укладається на термін від 1 до 3 років і
діє до тих пір, поки сторони не укладають нову або не доповнять офіційно
діючу. Порядок оформлення таких угод у кожній країні визначається
відповідним національним законодавством.

Соціальне партнерство в трудових

відносинах

Боротьба найманих працівників за свої права призвела до створення
професійних спілок. Профспілкові організації виконують різні функції,
але головні з них — це боротьба за підвищення рівня заробітної плати,
професійної безпеки, покращання умов праці.

Профспілки, як правило, виступають від імені своїх трудових колективів
не лише при укладанні колективних угод і під час розв’язання різних
спірних ситуацій порушення прав працівників на підприємстві, але й на
більш представницькому рівні, наприклад при укладанні так званих
генеральних угод. Такі угоди мають тристоронній характер — між
представниками уряду країни, національними об’єднаннями професійних
спілок та об’єднаннями підприємців (роботодавців). У межах таких угод
встановлюються загальні принципи узгодженого проведення
соціально-економічної політики, зокрема з питань: сприяння повній
зайнятості населення, розвитку ринку праці, регулювання рівня життя,
гарантування економічної безпеки тощо. При визначенні та забезпеченні
механізму реалізації таких цілей на загальнонаціональному рівні важлива
роль відводиться конструктивному діалогу між державними,
підприємницькими структурами з активним підключенням до нього інших
громадських інститутів: профспілок, партій і рухів.

Вплив держави на трудові відносини здійснюється через правові урядові
органи. Зокрема, законодавча діяльність держави лімітує тривалість
робочого тижня, регулює зайнятість населення, регламентує використання
праці жінок і молоді, визначає гарантований мінімальний рівень
заробітної плати тощо.

У нашій країні основними нормативними документами, які регулюють трудові
відносини, є Закони України: «Кодекс законів про працю», «Про зайнятість
населення», «Про оплату праці», «Про колективні договори і угоди» та ін.

Міждержавне

регулювання

трудових відносин

З розвитком інтеграційних процесів дедалі посилюється необхідність
регулювання трудових відносин на міждержавному рівні. В цьому плані
можна відзначити конвенції та нормативні акти Міжнародної організації
праці (МОП) та хартію «Основних соціальних прав робітників ЄЕС».
Наприклад, з появою хартії, підписаної свого часу керівниками урядів
країн ЄЕС (нині ЄС), формування єдиного економічного простору в Європі
дістало чіткіший соціальний вимір: свободу міграції робочої сили,
унормованіших питань зайнятості робочої сили та її винагороди за працю,
покращання умов життя і праці, соціальний захист, рівні права чоловіків
і жінок тощо.

У своїй діяльності МОП дедалі частіше орієнтується на пошуки компромісу
між працею і капіталом, що знаходить свій вияв у поширенні в розвинутих
країнах ідеї соціального партнерства як інтегрального елемента трудових
відносин у ринковій економіці.

Партнерство передбачає співробітництво, пошуки консенсусу між
роботодавцями, найманими працівниками та державою. Багато
соціально-економічних проблем сучасного суспільства як на національному,
так і міжнародному рівні, розв’язується ефективніше, якщо сторони
виступають як партнери, а не протиборствують, орієнтуються на співпрацю,
а не на конфронтацію.

Одне з центральних місць у системі трудових відносин посідає категорія
«заробітна плата» як специфічна форма доходу основної маси найманих
працівників. Регулювання багатьох процесів в економіці пов’язано саме з
рухом зарплати.

Заробітна плата:

сутність, форми та організація

Проблема з’ясування сутності заробітної плати здавна привертала увагу
економістів різних шкіл і напрямів.

Трактовки

сутності зарплати

Що ж продає працівник при наймі на роботу? Відповідь нібито очевидна —
він продає працю. Таким чином, на поверхні економічних реалій зарплата
виступає як плата за працю, тобто ціна праці. Таке її трактування
склалося давно (ще за часів У. Петті). Таким воно залишилося дотепер.
Зокрема, її дотримується більшість західних фахівців, у т. ч. П.
Самуельсон, В. Нордхауз. На цій позиції перебувають і багато вітчизняних
фахівців, наприклад автори відомого підручника «Основи економічної
теорії: Політекономічний аспект».

Поряд з цим деякі російські економісти роблять спробу заперечити таке
розуміння сутності заробітної плати. Логіка їх заперечення така: праця є
функція самого працівника, тому невіддільна від людини як такої. Вона є
формою життєдіяльності особистості і не може бути об’єктом
купівлі-продажу в політично і економічно вільному суспільстві (див.:
Курс экономической теории: Учебник. — 4-е изд., доп. и перераб. — Киров:
АСА, 1999. — С. 231). Тому на ринку праці продається і купується не сама
праця, вважають автори згаданого підручника, а послуги праці, кількість
і якість яких залежить від багатьох чинників: рівня професійної
підготовки працівника, його кваліфікації, досвіду тощо. Купівля-продаж
послуг праці виступає у формі найму вільного працівника на відповідних
умовах: тривалість робочого дня, розмір заробітної плати, посадові
обов’язки тощо. З їхньої точки зору під заробітною платою в широкому
смислі слова слід розуміти дохід від фактора під назвою «праця». У
вузькому розумінні вона може розглядатися як ставка заробітної плати,
тобто ціна, яка виплачується за використання одиниці праці протягом
відповідного часу — години, робочої зміни і т. п.

Як бачимо, в даному трактуванні автори сутність зарплати знову ж таки
зводять до ціни праці.

На позиції, що заробітна плата є ціною праці, перебував і А. Сміт. Але
він виходив з того, що в її основі лежить вартість засобів існування,
які необхідні для забезпечення життєдіяльності працівників та їх сімей.
Інакше кажучи, він зводив заробітну плату до вартості життєвих засобів
людини, щоб вона могла працювати і жити.

К. Маркс, враховуючи спадщину класиків буржуазної політекономії, дійшов
висновку, що найманий працівник продає не працю (оскільки її на момент
найму ще немає), а свої здібності до праці — робочу силу. Згідно з цим
він визначав заробітну плату як грошовий вираз вартості і ціни товару
робоча сила. Цей підхід нині також не є загальноприйнятим.

Одночасно багато теоретиків-економістів вважає, що вихідним положенням
при з’ясуванні сутності заробітної плати є грошовий вираз життєвих благ,
які забезпечують нормальні умови для відтворення робочої сили, тобто
дають змогу підтримувати стан постійної працездатності трудівника та
утримувати членів сім’ї.

Конкретніше сутність зарплати виражається в її основних формах та
системах. Це дає змогу усвідомити політекономічну сутність даної
категорії на відповідно нижньому рівні абстракції (порівняно з
попереднім аналізом).

Залежно від способу обліку і нарахування заробітної плати розрізняють
дві її основні форми: почасову (погодинну) і відрядну (поштучну).

Форми і системи

заробітної плати

Почасова (погодинна) зарплата — це оплата працівникові за певний час
(годину, робочий день, тиждень) його роботи (праці). Для визначення її
рівня виходять з погодинної ставки (окладу), яку вітчизняні економісти
називають ціною праці. Остання (ціна праці) визначається як відношення
денної вартості робочої сили до середньої тривалості робочого дня.

Відрядна форма зарплати — це оплата працівникові залежно від розмірів
виробітку (виготовлених виробів або здійснених операцій).

З розвитком НТП дедалі ширше застосовується погодинно-преміальна система
заробітної плати. Наприклад, у США близько 4/5 робітників одержують
зарплату залежно від кількості відпрацьованого часу. У розвинутих
країнах застосовуються такі системи заробітної плати (в різних їх
комбінаціях): тарифні, преміальні, акордні, колективні. Їх вибір
залежить від таких основних чинників: а) ступеня контролю продуцентом
кількості та якості виготовленої продукції; б) можливості та
ретельності, з якою результати праці можуть бути враховані.

Нині система оплати праці в Україні будується як на концепції вартості
робочої сили (хоча абсолютно не співвідноситься з останньою), так і
концепції ціни праці. Вважаємо, що такий дуалізм «послужив» добрим
підґрунтям для нормативного визначення багатьох її параметрів не на
основі політекономічної аргументації, а на підставі демагогічного
декларування.

У Законі України «Про оплату праці» наводиться таке її визначення:
«Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому
виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за
виконану ним роботу». Тобто маємо безпосередню вказівку на лінійний
зв’язок заробітної плати з ціною праці (чи її послуг).

Мінімальна ж зарплата в даному Законі визначається, як «законодавчо
встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю,
нижче якого не може провадитись оплата за виконану працівником місячну
погодинну норму праці (обсяг робіт)». Тут неначе і є вказівка на
врахування обсягу прожиткового мінімуму і в той же час — немає.
Формування мінімальної зарплати має базуватись на обчисленні
прожиткового мінімуму, який не може бути нижчим за межу
малозабезпеченості. На жаль, в Україні протягом 90-х років усі ці
показники не корелювались, нормативи встановлювались довільно. Тому при
їх аналізі будь-яка економічна логіка відсутня. Водночас у розвинутих
країнах розмір мінімальної погодинної зарплати законодавчо
встановлюється з урахуванням прожиткового мінімуму (наприклад, у США її
розмір становив у кінці 90-х років понад 5 доларів).

Основою організації зарплати є тарифна (від фр. tarif — система ставок)
система оплати праці, яка включає: тарифні сітки, тарифні ставки (схеми
посадових окладів); тарифно-кваліфікаційні довідники. Детальніше ці
питання вивчаються у спеціальних курсах.

Розмір заробітної плати в різних країнах неоднаковий, оскільки існують
національні відмінності щодо її величини: історико-культурні,
природно-кліматичні, національно-психологічні тощо.

Номінальна

і реальна зарплата

Розрізняють номінальну та реальну заробітну плату. Номінальна зарплата —
це сума грошей, яку отримує працівник за відповідний період (годину,
день, місяць). Вона не дає чіткого уявлення про життєвий рівень її
отримувача, бо цей рівень характеризує реальна зарплата, яка виражається
в кількості споживчих благ (товарів, послуг), що їх працівник може
придбати за свій грошовий (номінальний) заробіток. Отже, реальна
заробітна плата залежить від: розміру номінальної зарплати; рівня цін на
товари та послуги; обсягу податків, які сплачують працівники. Таким
чином, величина реальної заробітної плати прямо пропорційна номінальній
зарплаті і обернено пропорційна рівню цін, такс та інших платежів із
зарплати. Рух реальної заробітної плати (або її індекс) визначається як
відношення індексу номінальної зарплати до індексу цін.

Як зазначається у Посланні Президента України до Верховної Ради України
на 2000 рік передбачається забезпечити динамічне зростання заробітної
плати, «що дозволить підвищити купівельну спроможність населення,
зробить доступним задоволення його життєвих потреб. Це стане можливим
завдяки вдосконаленню механізмів визначення мінімальної заробітної
плати, що розглядатиметься як державна гарантія нижньої межі заробітної
плати, основу якої складатиме прожитковий мінімум».

Суттєву роль у ринковій системі при формуванні величини зарплати
відіграє конкуренція на ринку праці. В цілому, якщо існує конкурентне
середовище на відповідному ринку країни, то рівень зарплати для кожної
професійної групи встановлюється під впливом взаємоврівноваженого попиту
і пропозиції на робочу силу. Але конкретна ситуація часто відрізняється
від ідеальних умов конкурентного ринку праці. Адже співвідношення попиту
і пропозиції на робочу силу не є сталим. Регулювання ринку праці
передбачає вплив як на попит, так і на пропозицію праці. Об’єктами
регулювання виступають заробітна плата, тривалість робочого тижня і
відпусток, порядок найму і звільнення працівників тощо. При цьому
активну участь у даному процесі беруть роботодавці, профспілки, держава.

Ринок праці з його класичними ознаками в українській перехідній
економіці ще розвинутий недостатньо. Гарантій стабільної зайнятості,
навіть за відносно низької зарплати, ні державний, ні приватний сектори
не дають, як і її своєчасної виплати.

За відсутності в Україні централізованого управління оплатою праці та
недосконалості ринкових регуляторів її формування процеси в сфері
заробітної плати набули значною мірою стихійного характеру. Посилилась
тенденція до відтоку кваліфікованої робочої сили із суспільного
виробництва у сферу самозайнятості, торговельного підприємництва,
тіньової економіки. Різко погіршилася структура та зменшилась питома
вага заробітної плати у валовому внутрішньому продукті (з 53,1 % у 1990
р. до 45,2 % у 1999 р. У країнах ЄС відповідний показник становить
61,3 %). Заробітна плата перестала виконувати свої функції:
відтворювальну, стимулюючу та регулюючу.

Реальна заробітна плата знизилася до рівня, який не забезпечує
працівникові обсягів споживання матеріальних благ і послуг, достатніх
для розширеного відтворення його фізичної та інтелектуальної здатності
по зарплаті. Дуже повільно зменшуються обсяги заборгованості по
зарплаті. Наслідком цього є різке зниження купівельної спроможності
населення, згортання внутрішнього ринку. Все це зумовлює необхідність
здійснення додаткових заходів, основною метою яких є вдосконалення
механізмів державного та колективно-договірного регулювання заробітної
плати, визначення шляхів та механізмів її реального зростання, посилення
захисту прав працівників на її своєчасне одержання. Принципово важливо
забезпечити прямий зв’язок оплати з кінцевими результатами діяльності
підприємств, чіткість і доступність механізму нарахування заробітної
плати.

Література

Бєляєв О. О., Бебело А. С. Б 44 Політична економія: Навч. посібник. —
К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020