.

Шпаргалка

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 8988
Скачать документ

Шпаргалка

1. Система економічних законів, їх суть і класифікація.

Система ? це сукупність певних елементів або підсистем і зв’язків між
ними, якій притаманні такі ознаки цілісності, як організованість,
наявність інтегративних властивостей і функцій, саморух і загальна мета.

Економічний закон (ЕЗ) ? це внутрішньо необхідні, сталі й суттєві
зв’язки між економічними явищами і процесами, а також між протилежними
сторонами окремих явищ і процесів, їх елементами і властивостями.
Сутність, а отже і закон (бо ці поняття однорідні) всебічно можуть бути
досліджені лише через всі інші категорії діалектики (кількість і якість,
зміст і форма, ціле й частина тощо). ЕЗ не залежать від свідомості
людей, але залежать від їх свідомої діяльності.

До системи ЕЗ належать 4 їх типи:

Загальні ЕЗ ? властиві всім суспільним способам виробництва (з.
відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку
продуктивних сил, з. зростання продуктивності часу, з. економії робочого
часу).

ЕЗ, які діють у декількох суспільно – економічних формаціях ? з.
вартості, з. попиту і пропозиції тощо. Такі ЕЗ відображають сталі й
суттєві зв’язки, властиві декільком технологічним способам виробництва в
їх взаємодії з деякими однаковими елементами різних суспільних форм в
однотипних сусп. – екон. формаціях.

Специфічні ЕЗ ? ті, що діють лише в межах одного суспільного способу
виробництва. Найважливіший серед них ? основний ЕЗ, який виражає
найбільш глибинні зв’язки між продуктивними силами і виробничими
відносинами, відносинами власності у взаємодії з розвитком продуктивних
сил.

ЕЗ, що діють лише на одній із стадій (висхідній або низхідній)
суспільного способу виробництва (наприклад, з. породження монополії
концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку
капіталізму).

2. Економічна теорія в системі економічних наук та її функції.

Завдання кожної науки ? розкривати сутність явищ і процесів, що
вивчаються. Виходячи з цього, економічна теорія є базовою наукою серед
інших економічних дисциплін, яка розкриває виробничі зв’язки і відносини
між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання товарів
і послуг (або дії людей у цих сферах), а також економічні закони, що
управляють цими процесами. Адже екон. закони є внутрішньо необхідними,
сталими, причинно – наслідковими зв’язками між різними економічними
явищами і процесами. Екон. теорія приділяє увагу найраціональнішим
шляхам виходу з кризових ситуацій у економіці, підвищенні продуктивності
виробництва, господарського механізму, форм власності, пошук нових
організаційно – господарських форм.

Сучасна економічна теорія виконує такі основні функції:

практичну ? всебічне обгрунтування необхідності і шляхів вдосконалення
прогресивних форм власності, які найбільше відповідають інтересам
людини, колективу, суспільства; розробка наукових основ управління
господарством, винайдення адекватних форм розв’язання економічних
суперечностей;

пізнавальну ? розкриття сутності економічних законів і категорій та форм
їх вияву, притаманні їм внутрішні суперечності, механізм їх дії. Ця
функція реалізує першу.

економічна теорія покликана виробляти новий тип економічного мислення і
таким чином формувати сучасний світогляд людини.

3. Загальні методи наукового пізнання та їх використання.

Термін “метод” походить від грецького слова “methodas”, яке означає шлях
до чогось. В економічній теорії метод ? це шлях пізнання системи
економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил,
мисленного відтворення цієї взаємодії в теорії діалектики.

Головними методами економічної теорії є:

філософські та загальнонаукові принципи (розвитку, суперечності,
детермінізму, взаємодії, об’єктивності, аналізу й синтезу, системності
тощо);

закони діалектики (з. єдності і боротьби протилежностей, з.
кількісно-якісних змін і з. заперечення заперечення);

категорії діалектики (кількість і якість, сутність і явище, зміст і
форма та ін.);

закони і категорії економічної теорії (з. вартості, грошового обігу
тощо; категорії вартість, гроші, прибуток та ін.).

Три перші структурні елементи діалектичного методу дослідження не
механічно накладаються на економічні явища і процеси, а відображаються
через предмет і метод екон. теорії як науки. Найпростіший елемент
діалектичного методу ? м. абстракції, що означає відмову від
поверхневих, несуттєвих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх,
суттєвих зв’язків. М. абстракції тісно пов’язаний з поняттям конкретного
? цілісного об’єкту в єдності з його різноманітними сторонами,
властивостями, рисами.

Ядром діалект. м. є принцип суперечності. Так, товар ? це єдність двох
протилежних сторін: споживчої вартості й вартості. У процесі взаємодії
таких суперечностей відбувається розвиток екон. явищ і процесів, а їх
єдність і боротьба ? є джерелом їх еволюції. Також використовуються
методи історизму (екон. явище досліджується в екон. системі на різних
етапах її розвитку), м. аналізу й синтезу, індукції та дедукції;
моделювання, діаграми, математичні формули, графіки; принципи
граничності, теорії оптимуму.

4. Основні фактори суспільного вир-ва: сутність і співвідношення.

Трьома основними факторами сусп вир-ва є: капітал, земля, праця. Але
деякі вчені виділяють і четвертий фактор ? підприємницький талант
(здібності). Кожний із факторів створює свою частину доходу. Капітал,
під яким розуміють переважно засоби виробництва, приносить прибуток,
земля ? ренту замлевласникові, праця ? платню робітникові; п/п талант
приносить додаткові доходи підприємцю. Зараз окремими факторами
виробництва ще називають також ризик, інформацію, час.

Речові фактори виробництва називають ще природніми, об’єктивними, а
працю людини ? суб’єктивним фактором. Речові фактори вир-ва самі не є
капіталом, вони перетворюються у нього лише тоді, коли слугують засобом
експлуатації найманої робочої сили, коли вони є матеріальним носієм
певної суспільної форми, тобто певного виробничого відношення.

Засоби вир-ва ? це речові фактори, які беруть участь у створенні
споживчої вартості товарів, але вартості (і додаткової вартості також)
не створюють. Їхня вартість лише частково переноситься на новостворений
продукт конкретною працею робітника.

Праця ? це цілеспрямована, доцільна і свідома діяльність людей, в
процесі якої вони змінюють зовнішню природу.

Предмети праці ? це речовини природи, на які люди діють у процесі праці,
піддаючи їх обробці.

Засоби праці ? це речі або їх сукупність, якими людина діє на предмети
праці, а також усі матеріальні умови процесу праці (будівлі, споруди,
дороги, канали). Якщо процес праці розглядати як його результат
(продукти), то він виступає як процес виробництва, а засоби і предмети
праці ? як засоби виробництва.

5. Виробничі ресурси.

Ринок економічних ресурсів – всі види ресурсів, які використовуються в
процесі виробництва товарів і послуг. До них відносяться:

природні ресурси – земля, вода, тваринні і рослинні ресурси;

трудові ресурси – люди з їх здібностями виробляти продукти і послуги;

засоби виробництва – виробничі будівлі, споруди, устаткування, інший
основний і оборотний капітал, які називаються інвестиційними ресурсами
чи виробничим капіталом;

підприємницькі здібності.

Ціни на всі види ресурсів в ринковій економіці формуються під впливом
попиту і пропозиції аналогічно цінам готової продукції. Ціною природних
ресурсів є рента, трудових ресурсів – з/п, виробничих ресурсів –
процент, підприємницьких здібностей – процент.

Фірма чи підприємство прагне використати ренту в такій кількості і
сполученні, яке дозволило б їй одержати максимальний прибуток.

З боку окремої фірми попит на ресурси визначається їх граничною
доходністю. Гранична доходність змінного ресурсу повільно знижується
згідно з законом спадної віддачі. Фірма розширюватиме використання
ресурсів поки його гранична доходність вища від граничних витрат до
моменту, коли ці два показника зрівняються. В умовах, коли попит фірми
на ресурс становить незначну частку ринкового попиту на нього граничними
витратами ресурсу для цієї фірми дорівнюють ціни. Фірма прагне вибрати
таке сполучення використаних ресурсів, яке б забезпечило їй мінімальні
витрати. Це можливо, якщо гранична доходність цього ресурсу пропорційна
його ціні.

6. Корисність та гранична корисність продукту: теорія, практика.

Економісти вважають, що конкретні потреби споживачів можуть
задовольнятися наступними одиницями продуктів, згідно із законом спадної
граничної корисності. Товар має корисність, якщо він може задовольнити
потребу.

Корисність – це спроможність товару задовольнити потребу.

Корисність товару або послуги – це задоволення або насолода, яку
отримують від їх споживання.

Характерні риси:

“корисність” і “користь”, або “функціональна придатність” не є
синонімами. Картина Пікасо може не приносити користі з практичної точки
зору, але мати величезну користь для знавців мистецтва;

корисність є суб’єктивним поняттям, корисність конкретного продукту може
бути дуже різною для різних осіб;

оскільки корисність суб’єктивна, її важко виміряти кількісно. Проте з
метою наочності, ступінь задоволення потреб вимірюється “ютилями”.

Загальна корисність – це сумарна величина задоволення чи насолоди, яку
отримує особа від споживання деякої конкретної кількості продукту.

Гранична корисність – це додаткове задоволення, яке споживач отримує від
додаткової одиниці цього продукту. Точніше, гранична корисність – це
зміна загальної корисності внаслідок споживання однієї додаткової
одиниці продукту.

Уявлення, що гранична корисність буде знижуватись в міру того, як
споживач буде отримувати додаткові одиниці деякого конкретного продукту,
відоме як закон спадної граничної корисності.

7. Економічні інтереси і потреби: діалектика взаємозв’язку.

Економічні потреби – це ідеальний внутрішній мотив людини, що спонукає
її до економічної діяльності з метою забезпечення власного добробуту та
добробуту членів своєї сім’ї.

Економічні потреби відображають відношення соціальних суб’єктів (людина,
колектив, суспільство) до можливого споживання вартостей,
опосередкованих економічними формами їх реалізації. Вони виявляються як
необхідність у життєвих благах, як стимул до споживання.

В основі походження потреб лежать дві основні причини: по-перше,
фізіологічний характер – людина, як жива істота, потребує певних умов і
засобів існування; по-друге, потреба є результатом суспільних умов.

Потреби характеризують лише можливість споживання, але щоб ця можливість
перетворилася в дійсність, слід виробити життєві засоби. Величезна роль
економічних потреб полягає в тому, що вони спонукають людей до дії.
Блага, створені в процесі виробництва, утворюють різноманітні проблеми,
які становлять предмет інтересу.

Економічну природу людини можна розглядати як сукупність її економічних
потреб і захоплень. Усвідомлені економічні потреби виявляються як
економічні інтереси.

Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для
задоволення потреб, які склалися, а й стають ґрунтом для виникнення
нових потреб. Зростання маси і різноманітності споживних вартостей у
результаті зростання продуктивних сил призводить до зміни структури
виробництва і витіснення старих потреб новими. Цей процес, як і сам
процес суспільного виробництва, відбувається безперервно, що свідчить
про дію в суспільстві закону зростання потреб.

Економічні інтереси – є формою реалізації економічних потреб, це
користь, вигода, яка досягається в процесі реалізації економічних
відносин. Причому вона є такою, що забезпечує самостійність,
саморозвиток суб’єкта, тобто створення умов, необхідних для його
відтворення на рівні прогресивних соціально-економічних досягнень.

Кожен суб’єкт є носієм конкретного інтересу. Скільки суб’єктів
економічних відносин, стільки і економічних інтересів.

За ознакою суб’єктивності виділяють особистий, колективний і суспільний
інтереси; за ознакою важливості – головні та другорядні тощо.

Для економічного життя суспільства характерна наявність різноманітних
взаємопов’язаних і взаємодіючих інтересів, які утворюють єдину систему.
Проте система економічних інтересів суспільства завжди суперечлива.
Суперечності інтересів мають як суб’єктивну, так і об’єктивну основу. У
реальному житті єдності інтересів досягають через реалізацію кожного з
них в процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації.

9. Економічна система: сутність та структурні елементи.

Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає
системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії
як об’єктивних економічних законів, так і суб’єктивних факторів,
визначає сутність економічної системи суспільства.

Отже, економічна система – це сфера функціонування продуктивних сил і
економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність
організаційних форм та видів господарської діяльності.

Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні системи, за своїм
змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі загальні та специфічні,
основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі,
перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких функціонує на
основі спільної для всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку.
Цим визначається необхідність структурної диференціації складових ланок
економічної системи суспільства, без якої неможливо пізнати об’єктивні
закони та принципи її функціонування.

Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне
набути стану цілісності та органічності.

Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі
та механізмом їх субординації. Тип взаємозв’язку елементів системи може
бути “вертикальним” або “горизонтальним”. Вертикальна залежність
виявляється у відносинах примусу, влади – підкори, керованості –
підлеглості. Горизонтальні зв’язки є партнерськими, добровільними,
конкурентними.

Наявність не тільки необхідних, а й достатніх елементів для
саморозвитку, самовідтворення, поліфункціональної діяльності системи
характеризує її цілісність, самодостатність. Ознака органічності системи
вказує на внутрішню, родинно-генетичну єдність, чистоту, нечужинність її
елементів. Чим більше в економічній системі перехідних, змішаних явищ,
форм та процесів, тим нижчий ступінь її органічності, чистоти.

Економічна система характеризується різними сферами функціонування,
рівнями господарювання її суб’єктів. Сучасна економічна система
складається з 4 рівнів: глобально-економічний, макроекономічний,
метаекономічний, мікроекономічний. Розвиненість, взаємодія та
взаємодоповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності
та ефективної результативності системи.

Економічна система має 3 основні ланки, підсистеми: економічну структуру
продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм
господарювання.

Продуктивні сили – це система економічних факторів, які в процесі
суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього
середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства,
визначають рівень продуктивності суспільної праці.

Економічні відносини – являють собою сукупність соціально-економічних та
організаційно-виробничих зв’язків між господарюючими суб’єктами в
процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ,
послуг і доходів.

Механізм господарювання – узгоджує функціонування і розвиток ланок
економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і
економічні відносини і являє собою сукупність конкретних форм
господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та
важелів регулювання економічних процесів.

Специфіка економічної системи суспільства визначається
соціально-економічними виробничими відносинами, які мають складну і
багатогранну структуру, що грунтується на відносинах власності.

Важливим питанням є класифікація економічних систем. Її класифікація
залежить від різних критеріїв, головними з них є домінуюча форма
власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і
координації економічної діяльності.

Багатокритеріальним є поділ економічних систем на ринкові та
адміністративно-командні системи.

10. Продуктивні сили як матеріальна основа виробництва та їх складові
елементи.

Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій
структуру продуктивних сил, то до їх складу входять засоби виробництва і
люди, які володіють виробничим досвідом і приводять у рух засоби
виробництва. Основною продуктивною силою є людина. Предмети праці
входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на
продуктивне споживання і використовуються як джерела енергії. До
структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також
використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо.

В сучасних умовах до складу продуктивних сил включають також науку (як
специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва.
Окремим елементом продуктивних сил стає інформація. Сучасні продуктивні
сили – це складна система, що включає матеріальні й духовні (за
складом), об’єктивні й суб’єктивні (за характером відтворення і
специфікою функцій), суспільні й природні елементи. В процесі
історичного розвитку їх склад у цілому, як і окремі елементи, постійно
збагачується, наповнюється якісно новим змістом. На ранніх етапах
розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з
низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники, як правило, мають
високий рівень освіти, кваліфікації. Сучасний етап автоматизації
виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових
здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань особистості, її
організаторських здібностей, духовних компонентів.

У результаті постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів
продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності,
кількісній та якісній функціональній залежності. Між ними існують
суперечності, які розв’язуються відносно незалежно від виробничих
відносин. Системі продуктивних сил властиві свої внутрішні закони
розвитку. Такими, зокрема, є закони переміщення функцій від особистих до
матеріальних факторів виробництва, або закони випереджаючого зростання
обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, відповідності живої
й уречевленої праці, переміни праці, зростання продуктивності праці та
ін. Дія цих законів, пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює
зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх змісті.
Продуктивні сили виражають відношення людини до природи, процес праці,
спільний для всіх суспільних способів виробництва.

Отже, продуктивні сили – це фактори, які забезпечують перетворення
речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й
духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

11. Суспільний поділ праці і структура продуктивних сил.

Суспільний поділ праці в еволюційному розвитку економічних систем
відіграє вирішальну роль. Він визначає не тільки структуру та
організаційну побудову продуктивних сил, комбінацію факторів
виробництва, а й базові відносини, що виникають між суб’єктами
господарювання. Це складне багатоаспектне економічне явище, яке
виявляється у співіснуванні різних видів конкретної праці та
характеризується певною структурою суспільної організації виробництва.
Представлений в часі, суспільний поділ праці виступає як процес.

Суспільний поділ праці може бути класифікований за вертикальними рівнями
н/г структури; основними організаційно-економічними формами реалізації;
сферами суспільного виробництва; видами.

За вертикальними рівнями н/г структури суспільний поділ праці можна
зобразити як триповерхову піраміду, в основі якої знаходяться численні
економічно самостійні суб’єкти господарського життя – підприємства та
підприємці. Над ним розташована розгалужена надбудова (галузевий або
частковий рівень). Верхній поверх становить невелика кількість
господарських галузей, об’єднаних загальним рівнем суспільного поділу
праці.

Основними організаційно-економічними формами реалізації суспільного
поділу праці є: спеціалізація виробництва, його кооперація, концентрація
та комбінування.

Спеціалізація виробництва виражається у зростанні кількості самостійних
виробництв, що відбувається завдяки їх техніко-економічному
відокремленню і формуванню у них сталих внутрішніх зв’язків.

Кооперація – це відносини зв’язку окремих виробників, їх обміну різними
видами діяльності та продукцією. Там, де існує спеціалізація, має бути і
кооперація. Ці організаційно-економічні форми взаємопов’язані й
зумовлюють одна одну, перетворюють процес виробництва на суспільну
комбінацію праці.

Концентрація виробництва виявляється в досягненні певного обсягу чи
масштабу спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва.
Концентрація засобів виробництва і робочої сили в окремому підприємстві
здійснюється завдяки процесам нагромадження капіталу і формування
кількісних пропорцій обміну.

Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в
межах окремих складних виробництв. Основною метою комбінування є
найбільш ефективне використання всіх факторів виробничого процесу на
підприємстві, створення безвідходних технологій.

Суспільне виробництво поділяється на сфери матеріального і
нематеріального виробництва; переважно розумової і переважно фізичної
праці. Ще одним важливим аспектом суспільного поділу праці є його видова
специфіка.

Структура продуктивних сил включає такі елементи:

Людина:освіта, кваліфікація, здібності, здоров’я, культура, психічний
стан, національна свідомість.

Засоби праці (машини, устаткування, земля, труби, бочки, тара та ін.) та
предмети праці (дані самою природою, піддані попередній обробці
/сировина/) формують засоби виробництва.

Використовувані людьми сили природи: вогонь, вітер, сонце, ядерна
енергія, вода.

Форми і методи організації виробництва: система Тейлора, система Мейо,
автономні бригади, участь в управлінні.

Наука: прикладна, фундаментальна, природнича, гуманітарна.

Інформація: економічна, науково-технічна, політична.

12. Економічні відносини: суть та їх класифікація

Будь-яке виробництво має суспільний характер – це означає, що в процесі
виробництва люди вступають у відносини не лише з природою, але й між
собою і ці відносини отримали назву виробничих або економічних відносин.

Виробничі відносини не слід розуміти лише як виробництво, що виникають
між людьми безпосередньо в процесі виробництва матеріальних благ або
послуг, а це є весь процес відтворення, який включає в себе 4 ланки:
безпосередньо виробництво як процес створення матеріальних благ
(послуг); розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного
виробництва отримує свою частку у виробленому національному продукті;
обмін, в процесі якого отримана частка при розподілі обмінюється на
необхідні конкретні засоби існування; споживання – тут вироблений
продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, й тим
самим дається поштовх до розпочинання нового виробничого циклу.

Суть і основу названих відносин складають відносини власності на засоби
виробництва. Тому що вони характеризують: по-перше, суспільний спосіб
поєднання робітника із засобами виробництва, по-друге, відносини між
людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;
по-третє, умови розпорядження і використання факторів і результатів
виробництва, тобто ту суспільну форму, у якій відбувається виробництва.
Отже, відносини власності визначають, у чиїх інтересах ведеться
виробництво, тип суспільства, а також його класову і соціальну
структуру. Ця група виробничих відносин отримала назву
соціально-економічних відносин.

Проте виробничі відносини виникають не лише з приводу виробництва,
розподілу, обміну й споживання матеріальних благ або привласнення
засобів і результатів виробництва. Вони виникають також і в процесі
організації виробництва та управління ним. Ця група відносин називається
організаційно-економічними відносинами. Вони характеризують лише стан
виробництва, відображають особливості розвитку факторів виробництва, їх
суспільну комбінацію.

Отже, структура виробничих відносин суспільства неоднорідна. Вона
включає в себе соціально-економічні та організаційно-економічні
відносини. Основою ж усіх виробничих відносин виступають відносини
власності. В сукупності всі ці відносини складають систему виробничих
відносин суспільства.

13. Соц-економічні відносини: суть і структура.

Економічна теорія вивчає: а) соціально-економічні відносини; б)
організаційно-економічні відносини. В чому полягає суть
соціально-економічних відносин?

В процесі виробництва складаються відносини “людина — людина”. Їх можна
назвати соціально-економічними. Соціально-економічні відносини —це ті
відносини, які виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу,
обміну й споживання матеріальних і духовних благ. Їхню основу, ядро
становлять відносини власності на засоби виробництва і виготовлений
продукт.

Дана система відносин найповніше відбиває соціальну сторону економіки,
тобто її соціальні засади. Вона показує:

1). хто володіє економічною владою, тобто привласнює засоби виробництва
— вирішальні умови господарської діяльності;

2). як, за яких суспільних умов і скільки трудівник працює на себе та на
інших членів суспільства;

3). кому дістаються продукти праці виробника, тобто хто привласнює
результати виробництва.

Отже, власність визначає головне – соціально-економічний зміст і
спрямованість розвитку відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну
й споживання суспільного продукту.

Вивчення соціально-економічних відносин має надзвичайно важливе
значення, тому що ми при цьому дізнаємося, чи підпорядкована економічна
діяльність інтересам народу, наскільки соціально справедливий даний
соціально-економічний лад тощо.

Соціально-економічні відносини.

Власність
Розподіл Трудові відносини

14.Організаційно-ек. відносини: суть і структура.

Економічна теорія вивчає: а) соціально-економічні відносини;
б)організаційно-економічні відносини. В чому полягає суть
організаційно-економічних відносин?

У господарстві кожної країни є також відносини, які можна представити як
“виробництво — виробництво”. Вони виникають у процесі обміну засобами
виробництва, трудової діяльності, кооперації праці, фінансових ресурсів
тощо. Ці економічні відносини стосуються організації виробництва, тому
їх називають організаційно-економічними. Система даних відносин фактично
охоплює весь господарський механізм, за допомогою якого здійснюється
управління народним господарством.

В сукупності організаційно-економічних відносин розрізняють
конкретно-економічні та загальні організаційно-економічі відносини.

Конкретно-економічні відносини — це господарський механізм окремих
галузей (промисловості, будівництва, сільського господарства тощо). У
кожній з них він має свої особливості і вивчається безпосередньо
конкретно-економічними науками.

Загальні організаційно-економічні відносини — сукупність форм і методів
господарювання, властивих усім галузям народного господарства, тобто
економіці у цілому. Це, наприклад, ринкова система організації
виробництва, підприємництво, маркетинг, фінанси й кредит тощо.
Загальногосподарські відносини не можуть бути охоплені окремими
конкретно-економічними дисциплінами. Вони вивчаються наукою, яка
називається економічною теорією.

Організаційно-економічні відносини

Конкретно-економічні відносини Загальні
організаційно-економічні відносини

Ринок

Підприємництво

Маркетинг

Менеджмент

Фінанси та кредит

Грошовий обіг, ціни, інфляція

та інші.

15. Механізм дії та використання економічних законів.

Економічній теорії, як будь-якій іншій науці, властиві певні об*єктивні
закони. Економічна теорія вивчає закони, які виражають
причинно-наслідкові взаємозв*язки і взаємозалежності. що виникають у
сферах виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Отже, економічний закон — це стійкий, істотний, причинно-наслідковий
зв’язок і взаємозалежність явищ і процесів економічного життя.
Економічні закони розкривають взаємозв’язок, внутрішню залежність
кількох або багатьох однопорядкових явищ. Крім того, в законах
фіксується динаміка, процеси руху й розвитку економічного життя.

Економічні закони характеризуються такими особливостями: вони мають
сутнісний характер; виявляються через практичну діяльність людей, що
нерідко опосередковується політичними, ідеологічними та іншими
відносинами, які часто протидіють «природно-історичному» розвитку
суспільного виробництва. Тому економічні закони діють не так безумовно,
як закони природи; вони проявляються як основні пануючі тенденції
економічного розвитку суспільства.

Форми вияву економічного закону — це результат дії його
причинно-наслідкового зв’язку. Це те, що можна спостерігати на поверхні
розвитку економічних явищ. Зміст економічного закону містить його
кількісне вираження, або, інакше кажучи, математичну модель закону.

Економічні закони математично виявляються у різних формулах
функціональної залежності. Визначення кількісного вираження економічного
закону має дуже важливе значення Воно дає можливість наочно побачити, як
розвиваються економічні процеси; своєчасно виявити недоліки і вжити
відповідних заходів щодо усунення їх.

Сукупність економічних законів — це субординована система, в якій
виділяються, з одного боку, основні (первинні, вихідні) і, з іншого,
похідні (вторинні, третинні й т.д.) відносини: у зв’язку з цим і
економічні закони розрізняються за сферою охоплення виробничих відносин
і за роллю у розвитку суспільного виробництва.

Основний економічний закон виражає найхарактернішу рису й найглибшу
суть, природу економічного ладу, найглибші імпульси економічного
розвитку. Це — ядро економічних законів. Основний закон виражає мету
суспільного виробництва і засоби її досягнення.

Загальні економічні закони (системи в цілому) — це закони, які охоплюють
усі сторони і сфери економічних відносин, тобто їхню сукупність як єдине
ціле (закон попиту й пропонування, спадної граничної корисності благ,
закон пропорціональності).

Закони окремих сфер охоплюють певні сторони економічних відносин:
виробництво, розподіл, обмін, споживання (закон підвищення
продуктивності праці, закон оплати праці та ін.).

Пізнання економічних законів дає змогу визначити основні тенденції
економічного розвитку суспільства, передбачити його перспективу. Є два
шляхи пізнання економічних законів: через виявлення нових законів і
через поглиблення розкриття змісту, механізму дії та взаємодії законів.

Науковий шлях пізнання економічних законів містить кілька ступенів. На
першому ступені пізнання економічні закони слід розглядати як закони
об’єктивно існуючого реального життя суспільства, виробничих відносин. З
багатьох тисяч економічних зв’язків виявляють істотні, що мають стійкий
характер. Другий ступінь пізнання економічних законів спирається на
перший і реалізується у процесі наукової діяльності людей. Пізнання
відбувається як теоретичне відображення реально існуючих об’єктивних
законів. Це відображення може бути більш або менш повним і дістає
вираження в законах науки (законах економічної теорії).

Останній є економічною категорією (складнішою порівняно зі звичайними
категоріями). Ця відмінність нагадує відмінність між людиною та
відображенням її у дзеркалі. Як це відображення залежить від якості
дзеркала, так і закон науки залежить від якості наукових досліджень

Третій ступінь пізнання економічних законів полягає в апробації
законів науки в дії. Вивчаючи практику господарювання, роблять певні
висновки і узагальнення, потім вносять доповнення і зміни до наукових
визначень і описів економічних законів Водночас удосконалюється і
механізм використання їх.

Пізнання економічних законів сприяє правильному їх використанню в
господарській діяльності. Адже економічний розвиток відбувається
відповідно до вимог економічних Законів. Вони фактично означають
економічну необхідність.

Механізм використання економічних законів містить комплекс заходів,
спрямованих на подолання економічних суперечностей, розробку форм,
принципів і методів використання економічних законів з метою ефективного
ведення господарства Цей механізм охоплює дії державних органів, які
розробляють на основі економічних законів правила господарювання,
діяльності різних ринкових структур (бірж тощо), підприємців, фірм як
основних ланок господарства

Розрізняють три рівні використання економічних законів:
економіко-теоретичний, безпосередньо управлінський і практичний Усі вони
у широкому розумінні належать до системи управління господарством.

Економічна теорія покликана давати наукове пояснення вимог
економічних законів, тобто доводити їх до підприємців, управлінських і
господарських структур у вигляді законів За результатами наукового
аналізу взаємодії останніх і з урахуванням досягнутого рівня
продуктивних сил, поєднання економічних інтересів створюється науково
обгрунтована концепція розвитку економіки. Це і становить зміст
економіко-теоретичного рівня використання економічних законів. На
сучасному етапі для України провідною концепцією є перехід до ринкових
відносин.

Безпосередньо управлінський рівень використання економічних законів є
компетенцією органів державної влади. Спираючись на закони економічної
теорії, провідної теоретичної концепції, вони визначають методи, форми і
засоби господарювання, розробляють державні закони (передусім закони
Верховної Ради України), правові положення та інші економічні документи,
які мають директивний характер, визначають і затверджують економічні
показники

І нарешті, третій рівень—використання економічних законів у практиці
господарювання фірм, підприємств, усіх організацій, певною мірою
пов’язаних з виробництвом. Розпочинається по суті суспільна діяльність
людей, що грунтується на економічних рішеннях і використанні економічних
важелів.

17. ФОРМИ ОРГ-ЦІЇ СУСП ВИР-ВА.

Взаємодія людини з природою в процесі праці відбувається з моменту
виникнення людства, в усіх суспільно-економічних формаціях. В одних
основною метою виробництва є задоволення власних потреб, в інших –
збагачення, отримання максимального прибутку. Це означає, що суспільне
виробництво має різні форми свого вияву. Виділяють три основні форми:
натуральну, товарну і безпосередньо суспільну. Відповідно розрізняють
натуральне, товарне та суспільне виробництво. Історично першим є
натуральне виробництво, при якому продукти праці призначаються для
задоволення власних потреб, для споживання всередині господарства, що їх
виробило. В усіх докапітал. формаціях госп-ва були натуральними –
існував замкнений кругообіг (рух) продуктів, які, як правило, не
виходили за межі цих госп-в. Суспільний поділ праці (ПП) у натур.
госп-ві розвинений ще слабо; мета вир-ва вкрай обмежена – задоволенню
потреб, незначних за обсягом, одноманітних; воно малоефективне і
забезпечує дуже повільний розвиток продуктивних сил. Першою важливою
причиною виникнення товарного вир-ва, є сусп. ПП, тб спеціалізація
виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній вироб.
діяльності: спочатку у рабовласницькому сусп-ві ремесло відокремлюється
від землеробства (виникнення такого товар. в-ва, який спеціально
розрахованого для обміну), потім з’являються металеві гроші, виділяється
клас купців (торгівельний капітал). Другою причиною виникнення товарного
в-ва є соц-економічна відокремленість виробників, яка виступає у формі
приват. власності на засоби вир-ва. Сусп ПП виступає у трьох формах:
загальній (–це поділ суспільного вир-ва на окремі сфери: промисловість,
с\г, сфера мат. та немат. в-ва, частковій (– це розпад сфер на окремі
галузі, види в-ва (напр, у с\г виділяють тваринництво, рослинництво, у
промисловості – важку, легку, харчову, текстильну та ін)), одиничній (–
це ПП всередині окремого підп-ва на професії, види зайнятості). Основою
для товарного в-ва є загальний та частковий ПП. Товарне в-во є такою
орг-цією суспіл. госп-ва, коли окремі продукти виробляють відокремлені
виробники, і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля –продаж
на ринку цих продуктів, що стають товарами. Основними рисами тов. вир-ва
є: а) суспільний ПП; б) приватна власність на засоби в-ва; в) повна
соціально-економічна відокремленість виробників; г) економічні зв(язки
між відокремленими товаровиробниками шляхом обміну; д) стихійний та
анархічний характер розвитку.

Безпосередньо суспільне в-во – – це безтоварне планомірне,
високоорганізоване в-во продуктів і послуг, яке виникає на вищих
ступенях еволюції капіталізму; це найрозвинутіша форма, яка поступово
приходить на зміну товарній формі в-ва, підриває її. Це в-во
розвивається на основі одиничного ПП як в межах окремих гігантських
компаній, національних держав, так і в м/н-масштабі.

21. Товарна форма організації суспільного вир-ва: її суть та форми.

Товарне виробництво є такою організацією суспільного госп-ва, коли
окремі продукти виробляються відокремленими виробниками і для
задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж на ринку цих
продуктів, що стають товарами. Звідси випливає, що основними рисами
товарного вир-ва є:

а) суспільний поділ праді;

б) приватна власність на засоби вир-ва;

в) повна соц.-екон. відокремленість виробників;

г) ек-ні зв’язки між відокремленими товаровиробниками шляхом обміну;

д) стихійний та анархічний характер розвитку.

При товарному вир-ві організація ек-ки повністю залежить від ринку, який
вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це означає, що
товарне вир-во є ринковим вир-вом.

Товарні відносини формуються на основі об’єктивних процесів розвитку
вир-ва, його матеріально-речових і особистих факторів. Саме це створило
умови для виникнення товарного вир-ва і стало причиною цього. До цих
умов належать такі:

суспільний поділ праці та спеціалізація вир-ва, які призводять до
спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на
певній виробничій дія-ті. Це робить можли\вим і необхідним обмін між
виробниками, що спеціалізуються на певному вир-ві;

обмеженість сукупних виробничих ресурсів і матеріальних благ, що
споживаються — їхня відносна рідкість.

ек-на відокремленість виробників, яка виявляється у власності останніх
на продукти праці, що стають товарами. Обміняти можна лише те, що є
власністю. Кожний товаровиробник, вступаючи у відносини обміну,
переслідує свої інтереси — не- тільки одержати нову споживну вартість,
а. й щоб втілена у ній праця була не меншою, ніж його продукт. Саме це є
стимулом для підвищення продукт-ті праці кожного товаровиробника. Адже
останні є носіями різної праці — складної й простої, фізичної й
розумової, одні виробники працюють у сприятливих, а ін. — у шкідливих
умовах. Через ці обставини продукти праці людей мають різну
цінність—високу і низьку залежно від того, результатом якої праці вони є
або наскільки вони є рідкісними. Для того щоб поставити своє
благополуччя в безпосередню залежність від результатів праці, виробники
і намагаються відокремитись у веденні свого господарства. Все це і
створює фундамент для товарної форми організації вир-ва.

Розрізняють такі форми товарного вир-ва: просте та капіталістичне
товарне вир-во. Просте товарне вир-во характер-ся єдністю безпосередніх
виробників із засобами вир-ва, капіталістичне — їх антагонізмом. Просте
товарне вир-во базується на власній праці, а капіталістичне — на
експлуатації чужої праці. Продукт праці у простому товарному вир-ві
належить самому товаровиробнику, У капіталістичному — власнику засобів
вир-ва, т. б. капіталісту. Просте товарне вир-во є дрібним, розрізненим,
у ньому відсутній одиничний поділ праці, а кінцева мета — задоволення
особистих потреб товаровиробника. Капіталістичне товарне вир-во
передбачає спільну працю багатьох найманих робітників, розвинутий
одиничний поділ праці. Його мета — одержання прибутку капіталістом.
Просте товарне вир-во має обмежений характер (одна частина вироблюваних
у суспільстві продуктів йде безпосередньо на особисте споживання, друга
– на ринок), а капіталістичне – загальний.

За умов адміністративно-командної системи мало місце штучне звуження
сфери товарно-грошових відносин, значне ігнорування вимог дії
економічних законів товарної форми організації вир-ва, що послужило
важливим фактором її неефективності та деградації.

22. Товар та його властивості.

Товар — це продукт праці або певне благо, що здатні задовольняти певні
потреби людини і призначені для обміну (купівлі та продажу).

Суть товару розкривається при розгляді його властивостей: споживчу
вартість і вартість.

Споживча вартість – це корисність товару, його властивість задовольняти
будь-які потреби людини.

Товари як споживчі вартості відрізняються за призначенням у задоволенні
потреб людини: одні з них задовольняють потреби у їжі, другі—у одязі,
треті—у засобах пересування, четверті— у послугах культурного
призначення.

Споживча вартість властива не лише товарам, які набувають речової форми,
а й послугам. Особливого значення набуває така споживча вартість, як
інформація.

Для того, щоб споживча вартість стала товаром необхідно, щоб вона була
продуктом праці і виготовлена для ін., т.б. виступала, як суспільна
споживча вартість.

Суспільна споживча вартість – це корисність товару, його властивість
потреби не самого виробника, а ін. членів суспільства, до яких вона
поступає через обмін. В будь-якому випадку споживча вартість товару
обмінюється на ін. Обмін відбувається на основі мінової вартості.

Мінова вартість – це властивість товару обмінюватись на ін. в певних
кількісних співвідношеннях. У міновій варт-ті прирівнюються одна до
одної найрізноманітніші споживчі вартості.

Праця, витрачена на вир-во товарів, створює їх вартість.

Вартість як економічна категорія виражає відносини між товаровиробниками
з приводу затрат їхньої праці на вир-во продуктів, якими вони
обмінюються. Вартість виражає кількість суспільно необхідної праці,
якість продукції, її корисний ефект. Отже, те загальне, що виражається в
міновій варт-ті товарів, є їх варт-ть. Мінова варт-ть виступає формою
прояву варт-ті товарів. Варт-ть – це ек-на категорія, яка виникла разом
з виникненням товарного вир-ва.

Т. ч. спож-ча варт-ть і варт-ть – це дві сторони продукту праці, які
визначають, що цей продукт праці є товаром.

Єдність протилежностей товару, т.б. споживної вартості і вартості,
означає, що жодна з властивостей товару не може існувати без ін. Так,
якщо одна вироблена річ не задовольняє чиюсь потребу, не має споживної
вартості то вона не має і вартості. З другого боку, у продукті праці,
виробленому на продаж, споживна вартість не існує без вартості, бо вона
може задовольнити чиюсь потребу лише після реалізації вартості у процесі
обміну.

Водночас споживна вартість і вартість взаємовиключають одна одну. Певний
товар може бути використаний товаровиробниками лише як засіб обміну на
другий, як вартість, але не як споживна вартість. Крім того, як споживні
вартості товари якісно різняться між собою. Кількісно споживні вартості
незіставлювані, і навпаки, як вартості товари якісно однорідні. Щодо
величини вартості значення має лише кількість та складність праці.
Вартості товарів можна зі’ставляти кількісно.

Суперечність між споживною вартістю і вартістю досягає конфлікту у тому
випадку, якщо багато товарів не знаходять збуту через стихійний,
анархічний характер товарного вир-ва за умов домонополістичного
капіталізму.

Наявність у товарі 2-х властивостей пояснюється тим, що праця, яка
створяє товар, носить двоїстий характер, т.б. має 2 сторони: конкретна
праця і абстрактна праця.

Конкретна праця – суспільна праця, що витрачається в особливій доцільній
формі з використанням певних засобів і предметів праці, характеризується
своєрідною метою і створює специфічну споживну вартість. Конкретна праця
є історичною формою корисної та цілеспрямованої праці за умов існування
товарного вир-ва.

На противагу цьому абстрактна праця виступає суспільною формою затрат
фізичних та розумових сил людини, загальною ек-ною категорією товарного
вир-ва. При її визначенні слід абстрагуватися від якісних відмінностей
багатьох конкретних видів праці, від її корисних форм. З цього погляду
можна сказати, що вона являє собою працю взагалі, т.б. містить у собі
загальне, що притаманне багатьом видам конкретної праці.

Обмін товару обумовлює необхідність визначення величини його варт-ті.
Визначити величину варт-ті товару – означає, встановити кільк-ть сусп.
праці, втіленої в товарі. Сусп. праця визначається сусп. необхідним
робочим часом. Величина сусп. необхідного робочого часу визначається
рівнем розвитку прод-х сил сусп-ва, ступенем використання факторів
вир-ва і підвищення ефективності прод-ті праці.

На величину варт-ті товару впливає також інтенсивність праці.
Інтенсивність — це затрати праці за одиницю часу.

23. Вартість і ціна: взаємозв’язок та альтернативні теорії.

Ціна (Ц)– грошовий вираз варт-ті, кількість грошей, або ін. товарів і
послуг, що сплачуються та отримуються за 1-цю товару або послуги.
Одночасно Ц відображає споживчі властивості (корисність) товару,
купівельну спроможність грошової 1-ці.

Для того, щоб прослідкувати взаємовідносини між Ц і варт-тю, зупинимось
на основних теоріях вартості.

1) Теорія трудової варт-ті.

Бере початок вiд класичноi полiт. економii i була продовжена в роботах
К. Маркса. Основоположники: А. Смит, В. Петти, Д. Рикардо. В основі:
розмір вартості як основа мінової вартості і ціни визначається витратами
праці на вир-во товару.

Довгий час домiнувала. Вiдповiдно до неї вартiсть товару визначаеться
витратами абстрактноi працi на вир-во даного товару. Виникає таке
поняття як сусп.-необх-ий робочий час, який потрiбен для виготовлення
певноi спож. варт-тi при iснуючих суспiльних норм. умовах i при
середньому в даному суспiльствi рiвнi прод-тi та iнтенсивностi працi.
Сусп.-необх-й робочий час буде визначатися сусп. варт-ть продукту.

К. Маркс, виходячи з розробленої їм теорії двоїстого хар-ру праці,
визначив, що конкретна праця створює споживчу варт-ть, а абстрактна –
вартість, також розрізняв просту працю і складний (кваліфіковану),
індивідуальні витрати робочого часу і суспільні);

Теорія трьох факторів вир-ва і витрат вир-ва.

Основне положення: вартість у процесі пр-ва формується додаванням витрат
його трьох основних факторів: праці, капіталу і землі. Основоположники:
Ж.-Б. Сей і Ф. Бастиа. Згідно з цією теорією всі фактори беруть однакову
участь у процесі створення вартості, а прибутки від їхнього використання
(з/плата, відсоток, земельна рента) – яв-тся ціною виробничих факторів);

3) Теорія граничної корисності.

Граничну корисність – задоволення, яке отримує окрема людина від
споживання одної додаткової 1-ці товару. Це саме стосується й послуг.
Отже, Ц окремого товару згідно з цією теорією безпосередньо залежить від
ступеня насичення потреби у ньому. Виходить, що за вихідний пункт
визначення варт-ті товару береться суб’єктивна мотивація, суб’єктивна
оцінка ек-ної поведінки індивідів, а не об’єктивні фактори, т.б. сусп
необхідні затрати праці.

Отже, основою цінності товару теорія граничної корисності вважає ступінь
корисного ефекту, який він приносить споживачу. Цей напрям ек-ної теорії
виник у останній третині минулого століття. Найбільш відомими його
представниками були У. Джеванс, А. Маршалл, К. Менгер, Ф. Візер, Є.
Бем-Баверк, Д. Кларк.

Головна ідея їхнього підходу полягає у тому, що зведення варт-ті до
витрат (самої праці чи праці, землі, капіталу) є неприйнятною, тому що
не дає змоги врахувати корисність товару. Варт-ть, визначається
суб’єктивною граничною корисністю останньої реальної 1-ці певного блага.
Якщо благо є в достатній кількості, то якою б не була його сукупна
корисність, корисність останньої 1-ці дорівнюватиме 0. Оскільки ж немає
значення, яку саме 1-цю вважати останньою, то 0 дорівнюватиме будь-яка
1-ця цього блага. І навпаки, якщо сукупна корисність усіх наявних благ
не дуже велика, то їхня обмежена кількість робить цінність граничного
(останнього) екземпляра дуже високою. Звідси висновок: останній
екземпляр певного блага, що задовольняє «граничну потребу», має і
граничну корисність, яка визначає ринкову цінність.

Правильність теорії граничної корисності переконливо доводить добре
відоме нам явище «дефіциту». Цінність речі, виробленої з тими самими
витратами, що й ін. блага, підвищуватиметься залежно від суспільної
потреби в ній. Перевищення По над Пр сприятиме зростанню Ц над варт-тю —
і навпаки.

4) Маржиналiстська.

Вiдповiдно до неi вартiсть визнач. на основi суб’ективноi оцiнки
корисностi певного блага. Якщо теорiя трудовоi вартостi визначае
вартiсть на основi суспiльних трудових витрат, те маржиналiстська вважае
вартiсть товару суб’ективною оцiнкою вiдносно корисного ефекту певного
мат. блага або його цiннiстю.

5) Теорія По і Пр.

Представники цього напряму в ек-ній науці вважають, що реальна цінність
товару дорівнює фактичній Ц, яка встановлюється на ринку відповідно до
По і Пр товарів (послуг).

По і Пр є реальним відображенням стану ринкової е-ки, в якому
протистоять інтереси господарюючих суб’єктів—покупців і продавців.
Способом розв’язання цієї суперечності є формування ринкових Ц, що веде
до встановлення рівноваги між По і Пр, а отже, і до відтворення стимулів
ек-них суб’єктів виробляти і купувати товари. Ця ситуація можлива і
досягається при таких Ц і обсягах товарів, коли кількість тих, хто хоче
купити, відповідає кількості тих, хто продає товари. Саме за таких умов
утворюється Ц рівноваги. Вона являє собою ціну такого рівня, при якому
Пр відповідає По.

Ек-не становище товаровиробника залежить від ринкової Ц його товарів.
Оскільки ж ринкова Ц залежить від двох факторів — По і Пр, у взаємодії
та зіткненні яких вона утворюється, слід з’ясувати, що таке По і Пр, яке
їх місце у цьому процесі.

По—це платоспроможна потреба у певному товарі. Це сума грошей, яку
покупці можуть і намагаються заплатити за необхідне їм благо.

По залежить від доходів покупців, потреби у товарах (послугах) і Ц на
останні. Отже, По підвищується при зростанні доходів, зниженні Ц або
одночасній дії цих факторів — і навпаки. Ця залежність дістала назву
закону По.

У цілому величина По залежить, як правило, від Ц товару: чим нижча Ц на
якесь благо, тим вищий По на нього з боку покупця. Кількісну залежність
По від зміни Ц на товари називають еластичністю По, її вимірюють як
відношення зростання обсягу По до зниження Ц (у %-ках).

Пр—це кількість товарів, які виробники можуть і хочуть виробити.

Пропозиція також залежить від Ц: чим вона вища, тим вища Пр з боку
продавців, оскільки останній зацікавлений у виручці від продажу товарів
(послуг), що становить його ек-ний інтерес. Таку залежність називають
законом Пр. Кількісна залежність Пр від зміни Ц на товари дістала назву
«еластичність Пр», її вимірюють як відношення (у %-ках) обсягу Пр до
зростання Ц.

Закони По і Пр відображ-ть ек-ні інтереси протилежних суб’єктів ринку —
покупців і продавців. Збіг цих інтересів досягається при перетині ліній
По і Пр. Точка перетину характеризує стан ринку певного товару, при
якому вся його маса при цій Ц може бути продана і є відображенням
ринкової рівноваги. Якщо ж Ц на певний товар зростуть, виникне надлишок
продукції. Тоді продавці змушені будуть знижувати Ц, щоб позбавитися
запасів і отримати певний прибуток для подальшого розвитку свого
госп-ва. На зниження Ц покупці зреагують додатковим По.

За умов, коли Ц реалізації буде нижчою за Ц рівноваги, виникне
підвищений По, що призведе до дефіциту. Це, з одного боку, сприятиме
зростанню Ц, а з ін.—стимулюватиме вир-во цього товару. Як результат —
лінії По і Пр перетнуться.

24. Розвинута (загальна) форма товарного вир-ва: сутність та основні
риси.

З розвитком продуктивних сил, усуспільненням вир-ва, появою гігантських
підпр-в і монополій, держ. власності, товарне вир-во стає
великомасштабним, в якому домінує наймана праця. Таке вир-во засновано
на різних формах власності – індивідуальній, спільній, держ. Глибокий
поділ праці, спеціалізація призводять до ускладнення госп-х зв’язків і
об’єктивно зумовлюють необхідність координації та регулювання ек-ки в
межах країни. На цьому етапі розвитку ринкове саморегулювання
доповнюється держ. регулюванням, що перетворює товарне госп-во у
організоване ринкове.

Форма госп-ва, коли товаром стає не лише продукт людської праці, а й
сама роб. сила, назив-ся капіталістичним (розвинутим). В умовах
капіталізму всі прод. праці вигот-ся як товари і робоча сила стає
товаром. Товарне вир-во набуває загального хар-ру.

Риси розвинутої форми товарного вир-ва:

виробник продукту – найманий робітник, власник товару – капіталіст;

існує експлуатація;

вир-во товарів здійс-ся заради одержання прибутку;

вир-во ведеться на базі спільної, об’єднаної праці найманих робітників;

товарне вир-во набуває загального характеру.

Історичними передумовами виникнення капіталу були товарне вир-во і
розвинутий товарно-грошовий обіг. Кінцевим рез-том розвитку товарного
обігу є гроші. Водночас вони є і першою формою прояву капіталу. Кожен
капітал починає свій шлях у вигляді певної суми грошей. Але гроші самі
по собі не є капіталом. Вони стають капіталом, коли вони використ-ся з
метою наживи.

Форма обігу грошей має такий вид: Г-Т-Г, т.б. купівля здійс-ся для
продажу і збагачення. Тому повна форма руху грошей як капіталу має такий
вигляд: Г-Т-Г’, де Г’=Г+?Г, т.б. = авансовій сумі грошей + деякий
приріст. Цей приріст або надлишок назив-ся первісно-авансованою варт-тю.
Рух Г-Т- Г’ перетворює первісно-авансовану варт-ть у капітал. Капітал –
це самозростаюча варт-ть або варт-ть, що приносить додаткову варт-ть.
Капітал винакає там і тоді, де і коли власник засобів вир-ва і грошей
знаходиться на ринку вільного робітника, як продавця своєї робочої сили.
Гроші перетвор-ся в капітал тоді, коли вони аванс-ся з метою зростання
варт-ті.

Капітал – це авансована варт-ть, що в процесі свого руху приносить
більшу варт-ть, самозростає. Капітал – це категорія, що виражає не
стільки технічні чи організац-ні відносини, скільки соц.-ек., т.б.
капітал як такий може існувати лише за певних соц.-ек. умов. З таких
позицій розглядав капітал К. Маркс.

Нерідко категорію “капітал” ототожнюють із засобами вир-ва, грош.
нагромадження. Однак узяті самі по собі засоби вир-ва не є капіталом.
Вони стають капіталом лише тоді, коли використ-ся наймана робоча сила.
Формула Г-Т-Г’ є загальною формулою капіталу. Із загальної форми
капіталу не видно, що ж є джерелом приросту варт-ті, прибутку.

Загальна формула капіталу містить у собі певну суперечність. Її суть
полягає в тому, що капітал не може виникнути з обігу і одночасно поза
обігом. Він повинен виникнути в обігу і в той же час не в обігу.

Джерело додаткової варт-ті слід шукати в споживчій варт-ті того товару,
який підприємець купує на ринку. Для цього йому необхідно знайти на
ринку такий специфічний товар, споживання якого б створювало більшу ніж
його власна варт-ть. Таким товаром є робоча сила. Отже, головною умовою
перетворення грошей у капітал є перетворення робочої сили в товар,
предмет купівлі і продажу.

25. Сутність на процес еволюції грошей(Г).

Гроші – це специфічний товар, який виконує роль загального еквівалента.

Гроші об’єктивно з’явилися як результат розвитку товарного обміну.
Сусп. розподіл праці породив потребу в обміні продуктами праці, які,
таким чином, ставали товарами. Обмін відбувався пза формулою Т1 – Т2.
Одночасно виникала економічна задача: як і в яких співвідношеннях можна
поміняти свої тов. Обмін однієї корисної речі відбувався випадково і
одноразово, тобто 1 шкура=1 кг солі=1сокира. Пізніше тов. стали
виготовлятись в великій кількості. Власник якогось тов. міг виміняти
його на декілька інших корисних продуктів, кожен з яких служив йому
еквівалентом, тобто: 2 сокири=3 шкури=10 кг солі. Але, в цьому випадку,
одна річ безпосередньо обмінювалась на інше благо, що не завжди
задовольняло покупців. Тобто ймовірність знайти потрібний товар з
першого разу була дуже незначною, часто випадковою. Якщо ж власники
таких тов. і знаходили один одного, обмін теж міг не відбутися у зв’язку
з невідповідністю кількості чи якості наявного тов. потребам іншої
сторони. Це суперечливість натурального обміну обмежувала розвиток
вир-ва, робила його надто ризиковим. Коли вир-во і обмін тов. стали
регулярними, то в кожній країні і в великих промислових районах
з’явились на місцевих ринках загальні еквіваленти – найбільш ходові
товари,які поступово перетворювалися в засоби обміну, тобто набували
грошових якостей. Акт обміну перетворювався на купівлю-продаж. Спочатку
товарними Г ставали предмети першої необхідності, напр. у греків і
арабів – худоба, у слов’ян – хутро. Але, з розвитком торгівлі, з’явилась
потреба в признаному всіма еквіваленті – Г. Для виконання ролі Г
найбільше підійшло золото(срібло) – благородний метал, який має
здатність до тривалого зберігання, портативність, подільність, наявність
в достатній кількості для обміну, велику вартість.

Так, Г – особливий тов., який став загальним еквівалентом. Т.я. Г
(золото, срібло) є загальнопризнаним втіленням вартості, то вони стали
виступати в ролі свого роду етолона – ними вимірюють вартість всіх
товарів. З появою Г простий товарообмін був замінений обігом, який має
формулу Т1 – Г – Т2. З розвитком тов. відносин, з’явились нові форми
Г: паперові, депозитні, електронні.

Економічна сутність Г і роль Г проявляється в їх функціях, тобто в
конкретному призначенні їх в екон. – міри вартості, засобу обігу, засобу
платежу, засобу нагромадження, світових Г.

26. Функції грошей(Г).

Гроші – це специфічний товар, який виконує роль загального еквівалента.
Під функціми Г розуміють конкретне призначення їх в екон. Звичайно
виділяється декілька ф-цій: міра вартості, засіб обігу, засіб платежу,
засіб нагромадження, світові Г. Хоча іноді виділяють лише 2 ф-ї: міри
вартості, засобу обігу, засіб збереження.

Міра вартості – Г забезпечують вимірювання вартості тов. і послуг і
визначають її у формі ціни (тарифу). Завдяки цьому тов. і послуги
стають порівняльними. Ціни тов. виражаються в певній кільк. Г-го товару,
золота. Кількість золота,(його маса) вимірюється його вагою. Певна
вагова кільк. металу приймаєтося за одиницю його маси, яка, якщо
встановлюється державою в якості Г одиниці, наз. масштабом цін .
Вартість Г – це та кільк. тов., які можна обміняти на Г одиницю.

Засіб обігу – Г обслуговують реалізацію тов., тобто виступають як
посередник в обігу. Г, виконуючи цю ф-ю, постійно приводять в рух тов.,
зумовлюючи їх обіг. Після кожного акту купівлі-продажу тов. вибувають з
обігу, переходять у сферу споживання, а Г продовжують рух в сфері обігу.
Спочатку золото виконув. цю ф-ю в злитках., пізніше – в формі монет.
Подальший розвиток привів до появи паперових Г.

Засіб нагромадження – Г накопичуються і зберігаються як скарб. Тобто,
коли продавець отримував за свій тов. Г, але не витрачав їх на купівлю
речей, процес обігу переривався і Г ставали скарбом. Цю ф-ю спочатку
виконувало золото, а пізніше вартість почала нагромаджуватись у формі
заощаджень.

Засіб платежу – Г обслуговують погашення боргових зобов’язань, які
виникають між суб’єктами екон. в процесі відтворення; боргові
зобов’язання виникають, коли платіж відділяється у часі від передачі
продавцем товару покупцю. В цій ролі Г використовуються і поза сфери
тов. обігу в випадках, якщо виплачується з/п, виконуються різні фін.
зобов’язання(податки, за оренду землі). Боргові зобов’язання породжують
нову форму Г – кредитну. Банки почали випускати банківські білети, які
випускались на круглі суми, мали золоте забезпечення, мали велику
здатність до обігу.

Світові Г – обслуговують екон. відносини суб’єктами екон. різних країн.
Такі відносини складаються у зв’язку з зовнішньою торгівлею, туризмом,
кредитними, культурними, політичними, зв’язками між країнами. Якщо нац.
валюта країни вільно конвертується, то вона спроможна безперебійно
обслуговувати платежі не лише на внутр. ринку, а на зовн. – в тих самих
ф-ях Г. Для зовн. зв’язків на потрібна якась нава форма Г, крім нац.
валюта. Якщо ж нац. валюта в країні вільно не конвертується, то зовн.
зв’язки обслугов. іноземн. валютою, яка і виступає в формі світових Г.
Як світові Г використовуються іноз. Валюти, які мають найбільшу довіру
на світ. Ринку($, марка ФРН, фунт стерлінгів і т.д.), а також міжнародні
валюти: СДР, ЕВРО).

27. СУТНІСТЬ ВИТРАТ В-ВА, КЛАСИФІКАЦІЯ.

В-во життєвих благ потребує затрат уречевленої та живої праці людей. Є
затрати сусп-ва та окремих підп-в. Суспільні затрати становлять вартість
Т:W=C+V+N (С-варт-ть спожитих засобів в-ва; V+N – новостворена варт-ть,
яка включає варт-ть необх-го (V) і додат-го (N) продукту. Витрати
підп-ва-у що обходиться створ-ня продукту підп-ву: C+V. Це марксистська
теорія витрат в-ва.

В країнах з ринковою ек-кою з’ясовується взаємозв’язок витрат в-ва,
обсягів в-ва та цін на певний вид товару стосовно окемого Т-виробника. В
основі цієї теорії витрат лежить феномен рідкості – обмеженості всіх
ресурсів та можливості їх альтерн-го викор-ня. Тут розглядають вмінені
витрати – дійсні витрати в-ва, які дорівнюють найвищій корисності благ,
які б сусп-во могло отримати, якби по-іншому були викор-ні вир-чі
ресурси. Для підп-ва бувають: зовнішні (явні) – пов’язані з придбанням
фірмою ресурсів та внутрішні (неявні) – пов’язані з викор-ням факторів
в-ва, які є у власності самої фірми.

Існують постійні -витрати, розмір яких залишається постійним, якаб
кіль-ть прод-ції не вир-лась (виплата % по позиках, арендна плата) та
змінні. Постійні + змінні = загальні (сукупні) витрати. Щоб порівняти
витрати на в-во продукту з його ціною, неоюхідно підрах-ти витрати на
в-во одиниці Т або середні витрати.

Граничні – додаткові витрати, необхідні для приросту випуску якогось Т
чи послуги на 1 одиницю. Показують витрати останньої одиниці Т. Пок-к
середніх витрат не дає такої інф-ції. Концепція граничних витрат показує
величину витрат, які можна контролювати безпосередньо.

Затрати підп-в у грош. формі – це собів-ть прод-ції, яка є мірилом
вартості Т. Поділяється на: розрахункову, фактичну, вир-чу та
комерційну.

Вир-ча складається з витрат на виготовлення Т і оплату праці упр-кого та
допоміжного персоналу та ін.

Комерційна включає вир-чу + витрати на реалізацію.

Стр-ра собів-ті: 1). За алементами затрат: сировини і мат-ли; допоміжні
мат-ли; паливо; ел-енергія; аморт. відрах-ня ; з/п (основна і
додаткова); соц. страх-ня; інше. Визнач-ся на повний обсяг в-ва.

2). За статтями калькуляції – це обчислення собів-ті одиниці прод-ції:
всі попередні + затрати на підготовку і освоєння в-ва; на утримання і
експлуатацію устатк-ня; на упр-ня цехом, підп-вом; затрати від браку;
інші.

28. ПРИБУТОК, ЙОГО СУТЬ ТА НОРМА. ОСН. ТЕОРІЇ ПРИБУТКУ.

Гол. мета підп-цтва – одержання прибутку, як надлишку виручки від
реал-ції прод-ції над затратами її в-ва. Але не просто одержати
прибуток, а макс-ти його. Макс-ція прибутку залежить від: рівня витрат
в-ва та цін на прод-цію. Чим прибуток і навпаки.
Кількісно приб-к – це різниця між доходом від реал-ції прод-ції та
сукуп-ми витратами на її в-во.

Теорії прибутку: 1. Меркантилістів – приб-к виникає в зовн. торгівлі при
продажі Т за кордоном за вищими цінами, ніж ті, за які Т куплений. 2.
Класична ПЕ (Сміт і Рікардо) вбачає джерело приб-ку у в-ві. 3. За
Марксом приб-к – це перетворена форма додатк. варт-ті. 4. Теорія 3-х
факторів в-ва (Сей) – участь у створенні варт-ті беруть праця, земля,
капітал. А приб-к – це доход від вирор-ня капіталу. 5. Немарксистська
ПЕ: приб-к – винагорода за підп-цьку діяль-ть (підп-цький талант,
здібності). Але ближчі до істини теорії, які пов’язують приб-к з в-вом
та додат-вим продуктом.

Суть приб-ку проявляється через ф-ції: 1) як пок-к оцінки діяль-ті
підп-ва; 2) регул-ня розподілу ресурсів між суб’-ми підп-цтва.

Норма приб-ку (рентаб-ть в-ва) – віднош-ня приб-ку до собів-ті прод-ції:
Р’=Р/(C/CT) де Р-прибуток; C/CT-собів-ть. Рентаб-ть підп-ва – віднош-ня
приб-ку до обсягу вир-х фондів: R=P/ВФ.

Приб-к: балансовий – різниця між заг. сумою виручки підп-ця і заг.
витратами в-ва за певний період (з нього сплачується под-ток на приб-к).
Після сплати цих платежів залишається чистий приб-к.

30. Ринкові відносини, їх суб’єкти та об’єкти. Ринкова інфраструктура.

Ринок слід розглядати як комплексне поняття, яке включає одночасно сферу
обігу, де здійснюється обіг товарів і послуг, систему товарно-грошових
відносин, які складаються в процесі обміну товарів і послуг за даної
систмеи виробничих відносин.

Об’єкти ринку – засоби виробництва, предмети споживання, технології,
наукові відкриття і ідеї, різні послгуи, природні багатства, елемети
національного багатства, цінні папери, акції, облігації.

Якщо розглядати еволюцію ринку з точки зору суб’єктів ринкових відносин,
то ми побачимо, що зпочатку, це були безпосередньо виробники і споживачі
товарної продукції. Потім у міру свого розвитку і відокремлення в
самостійні галузі торгівлі і грошового обігу активними учасниками
ринкових відносин стають торгівельні і фінансові посередники.

Основними суб’єктами ринкових відносин є:

домогосподарства – економічна одиниця, що складається з однієї або
більше осіб, що постачають ресурси і використовують отримані гроші для
придбання товарів і послуг з метою задоволення власних потреб;

фірма або підприємство – це економічна одиниця, яка використовує фактори
виробництва і виготовляє продукцію для задоволення потреб споживачів,
прагне максимізувати свій прибуток;

держава – це самостійний суб’єкт ринку, до складу якого входять урядові
установи, що здійснюють економічну, політичну та юридичну владу для
забезпечення умов господарювання всіх суб’єктів економіки.

Основні суб’єкти господарської діяльності взаємодіють між собою і
здійснюють безперервний кругообіг ресурсів, товарів, послуг.

Для аналізу ринкової інфраструктури необхідно з’ясувати основні
компоненти ринку: попит, пропозицію, ціну, кон’юнктуру і рівновагу.

Попит – платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці можуть та
мають намір заплатити за потрібні товари.

Пропозиція – сукупність товарів з певними цінами, які готові продати
виробники.

Ринкова ціна – не може бути вищою за ціну попиту та нижчою за ціну
пропозицію.

Кон’юнктура – співідношення попиту та пропозиції щодо окремих товарів
або цілої товарної маси на відповідному ринку. Кон’юнктура змінюється
під впливом: масштабу виробництва, розмірів товарних запасів, динаміки
цін і грошових доходів, організації реклами та торгівлі.

Стан ринкової рівноваги – повна відповідність обсягу пропозиції і
обсягу попиту.

31. Роль та види конкуренції в ринковій економіці.

E

E

&

F

&

F-

&

F

&

&

CaEAeE°EvI,I†IeeeeeeaaaaaaaaUeUIIIIIIII

&

F”

„?`„?

ss-ss
ss”ss$ss&ss(ss*ss,ss.ss0ss2ss4ss6ss8ss:ssss@ssBssDssoooooooooooooooo
oooooooooooo

¤Ue`„?

&

F

??&?

&

F

Z

n

ue

X

?????X

u

ефективного функціонування ринкового механізму. Економічна конкуренція –
один із регуляторів пропозиції суспільного виробництва, фактор утворення
середньої норми прибутку, формування ринкової вартості товару,
диференціації товарних виробників за доходами.

Конкуренція виступає економічним законом ринкових відносин, товарного
виробництва взагалі, і водночас одним із важелів суспільного
відтворення.

Першою функцією конкуренції є прямий вплив на процес ціноутворення.

Друга економічна функція – стимулювання НТП.

Економічна конкуренція може виступати і здійснюватися різними методами:
може бути внутрішньогалузева і міжгалузевою. В міжгалузевій (предметній)
конкуренції йдеться про конкуренцію між виробниками, які мають
відмінності в ціні, якості, дизайні та призводить індивідуальні вартості
до єдиної ринкової ціни.

Міжгалузева конкуренція – боротьба між підприємствами різних галузей за
найбільш прибуткове застосування капіатул і отримання найбільш високої
норми прибутку. Виявляється у переході капіталу з галузей низької норми
прибутку в іншу з високою нормою. Внаслідок чого утворюється середня
норма прибутку.

За методами здійснення економічну конкуренцію поділяють на: цінову,
нецінову, неекономічну (нечесну).

При ціновій конкуренції основним елементом змагання виступає ціна.
Виробники виходять з того, що остання є вирішальним показником, який
впливає на рішення покупців. Цінова конкуренція передбачає продаж
товарів та послуг за більш низькими цінами, ніж у конкурентів. Цінова
конкуренція – змагання підприємців шляхом зменшення витрат на
виробництво, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни
асортименту чи якості.

За сучасних умов більш значну роль відіграє нецінова конкуренція. Тут
застосовується продаж товарів більш високої якості, надання більшого
обсягу послуг, подовження строків гарантованого обслуговування,
проведення рекламних кампаній. Метод нецінової конкуренції пердбачає
оригінальність, привабливість, врахування специфіки та індивідуальності
кожного з майбутніх покупців (клієнтів).

Неекономічна конкуренція – підкуп службових осіб для врегулювання справ,
переманювання кращих спеціалістів.

Залежно від режиму конкурентної боротьби розрізняють досконалу (чисту) і
недосконалу конкуренцію.

Досконала конкуренція – це вільна конкуренція в умовах ринку, де не
існує підприємцців, здатних диктувати або нав’язувати свої умови
виробнитцва і реалізації продуктів та послуг. Зараз більше існує як
теоретична модель.

32. Позичковий капітал та його роль у ринковій економіці.

Позичковий капітал – капітал, який приносить процент. Першою формою був
лихварський капітал, але з появою промислового капіталу він втратив своє
значення і поступився місцем позичковому капіталу.

Джерела виникнення позичкового капіталу:

Грошові капітали, вивільнені в процесі кругообороту промислового
капіталу є основним джерелом позичкового капіталу.

Грошові доходи і заощадження населення.

Вільні грошові кошти держави, компаній тощо.

У розвинутій ринковій економіці практично завжди існує ситуація, коли
одні підприємці відчувають нестаток трудових ресурсів, а інші мають їх у
наявності.

Капіталу не характерне перебування у стані спокою. Виникає
суперечливість між наявністю тимчасово вільних грошових коштів і
необхідністю їх використання для потреб розширеного відтворення. Ця
суперечливість вирішується тим, що тимчасово вивільнені грошові кошти
акумулюються в банках і видаються у позику. Після закінчення терміну
позики капітал повертається до власника з приростом, що утворює суму
грошей, яку виплачує позичальник за використання капіталу. Цей приріст,
який сплачується підприємцем за користування позикою називається
процентом.

37. Сутність підприємництва (під-ва) й умови його функціонування.

Під-во – організаційно-господарське новаторство на основі використання
різноманітних можливостей для випуску нових або старих товарів новими
методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту, реорганізація
вир-ві. Під-во може реалізуватися у промисловій, аграрній, науковій,
інформційній, сервісних та інших сферах. Невід”ємний атрибут під-ва –
інтерес, вигода і отримання прибутку. Отримати прибуток можна лише за
умови застосування найбільше ефективного варіанта викор-я ресурсів,
ек.ризику, новаторських ідей. Це спонукає підприємця іти непротореним
шляхом, застосовувати найкращі свої якості. Найважливішими рисами
підприємця є пошук можливостей та ініціативність, готовність до ризику,
відповідальність і здатність жертвувати в інтересах справи, орієнтація
на ефективність та якісь, цілеспрямованість, систематичне планування та
спостереження, вміння переконати, встановлювати та підтримувати зв”язки.
У прийнятому ВР Укр Законі “Про під-во” зазначається, що обов”язковою
умовою і ознакою під-ва є свобода ек.самоді-яльності людини, її
самостійніть у виборі господ.діяльності та джерел її організіції,
прийняття управлінських рішень. В останні роки в Укр панувала своєрідна
ейфорія під-ї дія-сті. Перш ніж стати на цей шлях молода людина повинна
реально і критично оцінити чи є у неї зазначені вище риси підприємця.
Світова наука довела, що такими рисами володіє (5% дорослого населення.

Під-во як явище госп.життя завжди розвивається у певному соц-ек та
історичному середовищі, тому для його безперервного відтворення
необхідні певні передумови. Існує 4 групи передумов:

Ек.передумови – суть їх полягає в тому, що у сусп-ві мають функціонувати
багатосуб”єктні (приватні, колективні і ін) власники. Це сприяє свободі
під-ї діял-ті. Шлях створення передумов- роздержавлення, приватизація і
ін.

Політ.передумови – створення сприятливого політ.клімату для під-ва. Шлях
досягнення – розробка і здійснення стабільної пол-ки в країні, яка
повинна надати усім господарюючим суб”єктам гарантії збереження їх
власності, виключення можливостей експропріації.

Юр.передумови – грунтуються на зак-ві, нормативних актах, розроблених в
країні, які повинні надавати усім однакові “правила гри” і так, щоб
під-во діяло самостійно, але в межах законів.

Психологічні – позитивна суспільна думка щодо під-ва.

Розпочинаючи виробничо-господ.діял-ть, суб”єкт має чітко уявляти задля
чого він збирається організовувати вир-во тих чи інших мат.благ або
надання послуг. Уявлення про мотивацію дія-ті виробничих ланок в тій або
іншій сфері має важливе значення в процесі упр-ня ек-ю. Від того,
наскільки ефективно впливають різні адміністративні або ек.заходи на
інтереси госп.одиниць залежать спроможність управліти ек.процесами на
нац., галузевому чи регіон.рівні, пошук найефективніших засобів для
реал-ї цієї мети. Принципи підпри-ї дія-ті в Укр: вілний вибір діял-ті
на добровільних засадах, залучення до здійснення під-ї дія-ті майна і
коштів юр.осіб і громадян, самостійне форм-ня програми дія-ті, вибір
постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін
відповідно до зак-ва, вільне наймання працівників, залучення і викор-я
мат-тех, фін., труд., природних та інших ресурсів, вик-ня яких не
заборонено або не обмежено зак-вом,вільне розпорядження прибутком, що
залишається після внесення платежів, встановлених зак-вом, самостійне
здійснення підприємцем- юр.особою зовіншньоек.діял-ті.

39. Перетворення грошей у капітал і формула його руху.

Найпершою засадою госп.дія-ті, без якої вона взагалі неможлива, є
наявність засобів вир-ва та кваліфікованих працівників, тб грошових
засобів під-ва має бути достатньо для того, щоб організувати ефективне
вир-во, доход від якого перевищуватиме витрати. Отже, для того щоб
функціонувати як виробник, потрібно мати достатню кілкість грошей,
купити за них засоби вир-ва, найняти працівників, організувати вир-о
певних товарів, реалізувати їх і отримати суму грошей, що перевищує
витрачену. Саме такий перебіг подій, які становлять життєвий цикл
виробника, перетворює витрачені ним гроші на капітал, тб капітал – це
авансована вартість, що в процесі свого рузу приносить більшу вартість,
тб самозростає.

Перетворення звичайних грошових знаків на капітал включає як суто
техн., техніко-організаційні, так і соц-ек.моменти. По-перше, виробник
(власник капіталу) повинен вступити у відносини з іншими виробниками з
приводу купівлі засобів вир-ва. По-друге, якщо його наявного капіталу
недостатньо для орг-ї ефективного вир-ва, йому доведеться звертатися до
кредитних установ. По-третє, він мусить найняти певну кількість
працівників, щоб забезпечити ефективне функціонування засобів вир-ва,
якщо цього вимагають обсяги вир-ва Отже, перетворюючи свої гроші на
капітал, виробник має вступити в ек.відно-сини з під-ми, що виробляють
необхідні йому товари та послуги, та з індивідами, що через певні
причини отримують засоби для існування не завдяки валсній
підприємницькій дія-сті, а шляхом найму за гроші. Отже, капітал –
категорія, що виражає не стільки техн чи організаційні, скільки
соц-ек.віднос-сини, тб капітал як такий може існувати лише за певних
соц-ек умов, якими є:

високорозвинені товарне вир-во і обіг;

наявність такої мотивації дія-сті виробника, як особисте забагачення;

зосередження у частини господарюючих агентів значної частки засобів
вир-ва, тб певний ступінь концентрації вир-ва і капіталу;

відсутність власних засобів вир-а у частки суб”єктів, що змушує їх
найматися

Капітал- така сума грошей, яка вик-ся для їх збільшення. Для нового
під-ва капітал починає свій рух у сфері обігу як грошовий капітал,
функцією якого є придбання елементів виробничого капіталу. За наявності
засобів вир-ва і рбочої сили можна починати виробничий процес. Капітал
тут виступатиме як виробничий капітал, функцією якого є вир-во товару і
дод.вар-ті. Для одерж-я вар-ті та дод.вар-ті у грошовій формі треба
продати продукт капіталу: доставити товар на відповідний ринок, знайти
покупця. При цьому капітал набуває форми товарного капіталу, головною
фунуцією якого є реал-я товару і одержання дод.вар-ті у грошовій формі.
Отже, капітал проходить 3 стадії і набуває відповідно 3 форм – грошової,
виробничої і товарної. Такий послідовний рух називають кругообігом
капіталу. Припинення руху на одній із стадій кругообігу призводить до
порушення процесу зростання капіталу. Формула кругообороту капіталу
нефінансової сфери така: Г (Т((ЗВ і РС)….В….Т” (Г”, де Г – гроші, Т
-товар, ЗВ – засоби вир-ва, РС – робоча сила, В -вир-ва, … –
переривання процесу обороту при переході до стадії вир-ва і від неї до
стадії обігу.

Викор-я грошей означає, що капіталість спочатку купує на свої гроші
певні товари, а потім знову отримує гроші від продажу своїх товарів:
Г(Т(Г” – формула обігу капіталу, Т(Г(Т – кругооборот товару. Між
формулами кругообороту капіталу та товару: і спільне, і відмінне: в них
зворотня послідовність фаз обігу. Метою руху капіталу є отримання Г”.
(приросту Г).

40. Вартість робочої сили: сутність і фактори, що її визначають.

Робоча сила – сукупність фізичних і духовних властивостей людини,
які вона застосовує в процесі вир-ва споживчих вартостей. Р.с є основним
елементом продуктивних сил у будь-якому сусп-ві,але товаром стає лише
при капіталізмі. Це зумовлено тим, що робітник розбавлений власності на
засоби вир-ва і на засоби існування, але сам він особисто вільний, тб є
власником своєї Р.с і може розпоряджатися нею.

Як і буь-який інший товар, Р.с має 2 сторони:

споживчу вар-ть;

вар-ть.

Та Р.с -товар специфічний. Капіталіст купує Р.с, точніше тимчасове
розпорядження нею, але її виробниче споживання означає включення у
процес праці не лише фіз і духовних властивостей людини, а й усієї
людської особи з притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними
навичками тощо. Це надає вартісним властивостям людської Р.с особливого
хар-ру і позначається на кожній із сторін товару Р.с.

З погляду споживчої вар-ті особливість цього товару в тому, що у
процесі її споживання вона не зникає, а створює нову вар-ть, більшу від
вар-ті самого товару Р.с. Тому специфічність вар-ті товару Р.с полягає у
здатності до такої кількості абстрактної праці, яка перевищує необхідні
затрати праці на відтворення самої Р.с. різницю між зановоствореною
вар-тю і вар-тю самої Р.с присвоює капіталість як додаткову вар-ть – це
вар-ть, створена найманими робітниками зверх вар-ті їх Р.с і безкоштовно
привоєна капіталістом.

Якщо Р.с розглядати з точки зору вар-ті, то зрозуміло, що як і
будь-який товар, вона потребує суспільно необхідних затрат на своє
відтворення у певних суспільних умовах. Мінімальна межа цих затрат –
вар-ть життєвих засобів, що фізично необхідні робітникові. Водночас для
відтворення Р.с потрібно більше затрат, ніж для створення фізично
необхідних робітникові життєвих засобів. По-перше, робітник не вічний, а
тому відтворення Р.с повинно містити затрати на утримання його сім”ї.
По-друге, для виконання більш складної роботи потрібен певний рівень
освіти і кваліфікації роб-ка. А це вимагає додаткових затрат на Р.с.
по-третє, на відміну від звичайних товарів, Р.с (та її носій – людина)
історично розвивається, на величину її вар-ті впливає
соціально-історичний елемент. Він виражає розвиток інтересів робітничого
класу на резних етапах еволюції капіталізму, його матеріальних і
духовних потреб в тій чи іншій країні.

45. Сутність та види економічного відтворення: просте і розширене
відтворення.

Основою життя людського суспільства є матеріальне виробництво, бо в
ньому створюються необхідні засоби існування людини. Виробництво повинно
безперервно повторюватися. Безперервне його повторення отримало назву
відтворення. Для цього необхідно вироблений продукт постійно
реалізовувати, тобто доводити до споживача й тим самим давати новий
поштовх для виробництва.

За виручені від реалізації продукції кошти купуються нові засоби
виробництва, робітникам виплачується заробітна плата, тобто починається
новий кругооборот.

Тому проблема реалізації полягає в тому, щоб вироблений суспільний
продукт (результат річного функціонування національного виробництва) без
перешкод міг реалізовуватись і тим самим створювати умови для подальшого
продовження процесу виробництва. І не тільки в незмінних масштабах, а й
забезпечуючи економічне зростання. Це означає, що відтворення – процес
неоднорідний.

Розрізняють два види відтворення: просте і розширене. Просте означає, що
виробництво з року в рік повторюється в незмінних масштабах. Це може
відбуватися за умов, коли вся створена додаткова вартість буде
використовуватися на задоволення особистих потреб товаровиробника.

Розширене відтворення передбачає, що виробництво з року в рік
повторюється у зростаючих масштабах. Це можливо лише за умов, коли
частина додаткової вартості буде використовуватися для нагромадження.
Отже, розширене відтворення передбачає розподіл додаткової вартості на
дві частини: частина відходить в особисте споживання (фонд споживання),
а частини йде на додаткове придбання засобів виробництва та робочої сили
(фонд нагромадження).

Тільки розширене відтворення забезпечує постійне збільшення обсягів
виробництва, а цим самим більш повне задоволення зростаючих потреб
суспільства. Тому просте відтворення не є характерним для людського
суспільства. Воно може бути лише як окремий епізод, а не постійно діюча
форма суспільного виробництва.

46. Розподільчі відносини та їх місце у відтворювальному процесі.
Розподіл доходів.

Для продовження існування будь-якого суспільства, воно не повинно
використовувати вироблений річний продукт не особисте споживання.
Частина продукту, яка відшкодовує спожиті засоби виробництва, повинна
повернутися у виробництво й тим самим забезпечити його безперервність.
Це так звана стара вартість, яка існувала до початку даного процесу
виробництва у вигляді певної кількості сировини, палива, допоміжних
матеріалів і знарядь праці. І лише те, що створюється впродовж року
заново, тобто національний доход, може піти на задоволення особистих
потреб громадян і нагромадження.

Тому національний доход ( це джерело, яке забезпечує існування й
розвиток суспільства. Щоб задовольнити потреби різних категорій
учасників суспільного виробництва, а також нагромадження, його необхідно
розподілити. Причому розподілити оптимально тому, що пропорції поділу
національного доходу безпосередньо впливають на особисті та сімейні
доходи, зумовлюючи матеріальний та соціальний статус окремих людей та
соціальних груп. Від пропорцій розподілу національного доходу залежать і
темпи економічного розвитку країни.

Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що
виникають з приводу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками
її виробництва ( власниками факторів виробництва (капіталу, праці,
землі, інтелекту). На рівні первинних господарських ланок (підприємств,
фірм) у процесі розподілу національного доходу утворюються такі
специфічні форми доходів як заробітна плата, додаткова вартість,
прибуток, дивіденд.

Ці доходи є первинними або основними. Водночас їх можна назвати й
факторними, оскільки кожен з них пов’язаний з певним фактором
виробництва. У привласненні тієї чи іншої специфічної форми доходу й
відбувається економічна реалізація власності на даний фактор
виробництва.

В результаті розподілу національного доходу утворюються доходи
безпосередніх учасників матеріального виробництва.

Доходи учасників нематеріального виробництва формуються в результаті
перерозподілу національного доходу, під яким розуміється сукупність
економічних відносин між учасниками сфери матеріального виробництва й
представниками нематеріальної сфери з приводу вторинного привласнення
національного доходу.

Отже, первинні доходи не залишаються повністю в розпорядженні суб’єктів
виробництва, а частково трансформуються в так звані вторинні або похідні
доходи учасників нематеріальної сфери. Механізм перерозподілу
національного доходу є однією з найважливіших підсистем національної
економічної системи.

У сучасних економічних системах похідні доходи реалізуються також через
виплати із соціального страхування, стипендії, проценти по вкладах,
виграші по облігаціях тощо.

У результаті розподілу та перерозподілу національного доходу в усіх
групах населення, підприємствах та установах утворюються кінцеві доходи,
з реалізацією яких пов’язана заключна стадія руху національного доходу –
його використання. Використання національного доходу здійснюється в
процесі споживання та нагромадження.

48. Зайнятість та відтворення сукупної робочої сили.

Процес відтворення національного виробництва передбачає відтворення не
лише сукупного продукту, але й робочої сили. Це означає, що робоча сила,
яка використовується в процесі виробництва (матеріального та
нематеріального), повинна постійно відновлювати свою працездатність
шляхом споживання необхідних засобів існування (матеріальних, духовних,
соціальних). В умовах ринкової економіки отримати ці засоби існування
можна, лише купивши їх, для чого потрібно мати певні кошти. Основним
джерелом отримання цих коштів для переважної частини працездатного
населення є продаж робочої сили, в результаті чого робітники (носії
робочої сили) включаються у виробничий процес і отримують статус
“зайнятих”. Отже, відтворення робочої сили перш за все передбачає
забезпечення працездатного населення, а точніше, трудових ресурсів
країни, роботою, їх зайнятість.

Трудові ресурси – це частина населення країни, яка володіє необхідним
фізичним розвитком, має певні знання, практичний досвід для роботи й
знаходиться в певних вікових межах. В Україні – це жінки від 16 до 54
років, чоловіки – від 16 до 59 років. В інших країнах світу віковий ценз
трудових ресурсів може бути більшим або меншим залежно від чинного
законодавства.

Зайнятість – це сукупність економічних, правових, соціальних,
національних та інших відносин, пов’язаних із забезпеченням
працездатного населення робочими місцями та його участю в суспільно
корисній діяльності, яка приносить заробіток або доход.

Форми реалізації зайнятості населення:

Наймана праця за трудовою угодою в державному секторі, на об’єктах
колективної або приватної власності;

Особиста праця на об’єктах, де робітник має свою частку акцій, пайовий
внесок, тобто є співвласником;

Особиста праця власника засобів виробництва, коли він є власником і
трудівником;

Робота на спільному підприємстві.

Оптимальним варіантом функціонування національного виробництва й
важливим фактором захисту населення в трудовій сфері є повна зайнятість
трудових ресурсів. Теоретично повна зайнятість означає забезпечення
робочими місцями й оплачуваною роботою всіх, хто бажає і вміє працювати.
Але практика господарювання нібито спростовує таке визначення, і на це
вказують багато відомих економістів Заходу, стверджуючи, що висока
ефективність національної економіки можлива лише за наявності певного
резерву незайнятого самодіяльного населення.

49. Фактори розширеного відтворення робочої сили суспільства.

РС, яка використовується в процесі вир-ва, повинна постійно відновлювати
свою працездатність шляхом споживання необхідних засобів існування.
Розширене відтворення РС означає забезпечення існування робітника та
його здатності до праці, утримання його сім`ї, можливості навчатися і
підвищувати кваліфікацію, споживання певного рівня духовних благ, а не
просто відтворення фізичних сил робітника.

В умовах ринкової економіки отримати ці блага (мат., духовні, соціальні)
можна, купивши їх, для чого треба мати певні кошти. Тому безпосереднім
чинником розширеного відтворення РС є її ціна на ринку трудових
ресурсів.

В свою чергу, на формування ціни РС впливають такі основні фактори:

1) природно-кліматичний фактор; в різних кліматич. поясах люди
потребують різну кількість мат. благ для свого існування (одежа, їжа…);

2) цивілізаційний; в різних країнах з різним рівнем розвитку відповідно
різні потреби в духовних і соц. благах—відрізняється і ЗП;

3) економічний; збалансованість на ринку РС попиту і пропозиції визначає
ціну;

4) соціальний; рівень організованості робітників у їх боротьбі проти
спроб роботодавців знижувати ЗП;

5) інституціональний; рівень захищеності працівників з боку держави
(встановлення мінімал. ЗП, обмеження тривалості роб. дня, встановлення
соц. гарантій тощо).

Також можна виділити такі чинники, як кваліфікація працівника, місце
його проживання (село/місто), досвід роботи та багато інших суб`єктивних
з точки зору роботодавця чинників.

50. Господарський механізм (ГМ), його сутність і елементи.

ГМ—це система основних форм, методів і важелів використання ек. законів,
розв`язання суперечностей сусп. способу вир-ва, реалізації власності, а
також всебічного розвитку людини й узгодження її інтересів з інтересами
колективу, класу, суспільства.

Якщо розглядати структуру ГМ, то можна виділити такі елементи:

1. Управлінські форми відносин власності, форми її реалізації та
організації; йдеться про такі конкретні форми реалізації відносин
власності на засоби

вир-ва (або, конкретно, на осн. і додатков. продукт) як ЗП, прибуток
(торговельний, підприємницький), позичковий процент, податок тощо. До
конкретних управлінських форм відносин власності належать тривалість
роб. дня, його інтенсивність, контроль над процесом праці, вартість
товару, робоча сила, дивіденд і т. ін. На ці конкретні форми відносин
власності можна свідомо впливати, їх можна регулювати на різному рівні
(п-ство, відомство, мін-во, на держ. рівні і навіть на
наднаціональному).

2. Техніко-економічні відносини—відносини спеціалізації, кооперування,
комбінування та концентрації вир-ва, тобто конкретні форми організації
вир-ва, госп. зв`язків між п-ствами однієї та різних галузей
промисловості, за допомогою яких вони обмінюються виготовленими
продуктами праці тощо. Такими зв`язками також можна керувати. Так, в
Україні після розпаду СРСР більшість зв`язків було порушено, деякі з них
стали нераціональними, що частково зумовило кризу у виробництві.
Поступово ці старі зв`язки замінюються новими, раціональними.

3. Форми і методи організації вир-ва як одни зі складових продуктивних
сил. Інші ланки продуктивних сил (робоча сила, засоби і предмети праці,
наука, використовувані людьми сили природи та інформація) безпосередньо
не входять до ГМ, але ті їхні сторони, що формують функціональні риси
прод. сил і дають змогу останнім взаємодіяти між собою (напр., рівень
освіти робітників, рівень розвитку техніки, розвитку, якості та
кількості сировинної бази тощо), вже є складовими ГМ.

51. Економічна система монополістичного капіталізму.

Вища стадія розвитку кап-зму (його монополістична форма) почалася в
перші роки ХХ ст. і триває досі. Від домонополістич. кап-зму її
відрізняють значні зміни у прод. силах сусп-ва, у техніко-ек.
відносинах, відносинах власності, а також в цілому в госп. механізмі.

Зміни у ПС характеризуються перш за все активним використанням науки, її
зближенням з вир-вом; прод. силою стала і інформація, а також форми та
методи організації вир-ва.

Зміни у техніко-ек. відносинах полягають у ще більшому поглибленні
суспільного поділу праці (виникають нові галузі – космічна, ядерна,
якісно змінюється машинобудування, приладобудування тощо), посиленні
міжгалузевих зв`язків, процесу стандартизації у виробництві деталей.
Широких масштабів набула концентрація вир-ва (виникнення ТНК).

Відносини власності на сучасному етапі відзначаються персоніфікацією,
тобто найманий працівник перетворюється на співвласника завдяки переходу
до колективних, акціонерних форм власності. Цей процес має в основі
загальну тенденцію до усуспільнення вир-ва, зумовлену стрімким розвитком
ПС. Іншою важливою зміною стало різке зростання ролі державної
власності. З`явилася “наддержавна” (інтегрована) форма власності.

У госп. механізмі з`являється держ. регулювання економіки, розробляються
плани розвитку н/г. Виникають принципово нові явища і процеси, зазнають
істотних змін такі ек. категорії, як ринок, товар, гроші, капітал,
фінанси, кредит тощо. Відбувається поступовий перехід до наднаціональних
форм і методів управління економікою в межах цілих регіональних
об`єднань (наприклад, ЄС).

Для монополістичного кап-зму є характерним інтенсивний тип ек. прогресу,
коли вся система ПС вдосконалюється якісно, на основі НТП. За умов все
більшої нестачі ек. ресурсів сусп. вир-во йде шляхом інтенсифікації, і,
як наслідок, його ефективність зростає.

52. Фінансово-монополістичні групи (ФМГ) і фінансова олігархія.

ФМГ—це організаційна форма розвитку фін. капіталу та панування фін.
олігархії. Фін. капітал в свою чергу—це якісно нова форма капіталу та
усуспільнення засобів вир-ва на вищій стадії розвитку кап. способу
вир-ва, яка виникає внаслідок сплетіння, злиття монополістичного
банківського та пром. капіталів.

У ФМГ об`єднуються монополістичний капітал промисловості, торгівлі,
банківської сфери, страхування тощо. ФМГ утворюються переважно навколо
великого банку, ін. фін. інститутів, проте значну роль відіграють і
неакціонерні форми контролю (особиста унія, кредитні зв`язки, спільна
біржова діяльність тощо). ФМГ займають вирішальні позиції в економіці,
мають тісний зв`язок з державою, здійснюють суттєвий вплив на зовнішню
та внутрішню політику країни. ФМГ розширюють сферу впливу за межі своєї
країни шляхом експорту капіталу та співробітництва з іноземними ФМГ. В
сучасних умовах зростає могутність японських ФМГ і дещо
послаблюється–американських.

Виникнення та інтенсивний розвиток ФМГ є однією з форм вияву дії законів
адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку прод. сил,
інтернаціоналізації госп. життя. Це виявляється у тому, що вони значно
посилюють процес концентрації та централізації капіталу, сприяють його
переливу у передові науко- і капіталомісткі галузі, завдяки чому
розширюються масштаби планомірного розвитку.

Суть фін. олігархії (ФО) полягає в ек. і політичному пануванні невеликої
групи фін. магнатів (найбільших власників банківських і пром.
монополій). ФО, привласнюючи переважну частину сусп. багатства і
захоплюючи політ. владу, значною мірою впливає на держ. апарат і
визначає внут. і зовн. політику наймогутніших країн світу. Інші ФО
багатих країн світу поширюють свій вплив і на менш розвинені країни.

Панування ФО—одна з найхарактерних ознак сучасного капіталістичного
сусп-ва. Процес виникнення ФМГ призводить до панування в економіці кап.
країн нечисленних фін. груп., які контролюють сотні корпорацій у різних
галузях промисловості, торгівлі, банківської справи тощо. Для прикладу,
в США 7% населення володіє біля 70% всього нац. багатства країни.

53. Економічна система соціалізму: теорія і практика.

Як доктрина соціалізм виник з ідей Маркса та ін радикальних мислителів
19ст. Соціалізм знаходиться посередині між капіталізмом та комунізмом.
Соціалізм хар-ся: власність держави на виробничі ресурси (соціалісти
вірять, що розміри приватної власності повинні бути зменшені. Такі
основні сфери, як залізниці, добування кам вугілля та виробництво заліза
повинні бути націоналізовані. В останні роки через низьку
результативність підприємств, що знаходяться в держ власності, ентузіазм
з приводу націоналізації в більшості розвинених демократ країнах потух);
державне планування (соціалісти не підтримують “хаос” ринків та
ефективність невидимої руки. Вони наполягають, що для координації різних
секторів необхідний механізм планування); перерозподіл доходу
(багатство, доставшееся в наследство і самі високі доходи повинні бути
зменшені шляхом активного використання державної податкової влади, в
деякіх західноєвропейських країнах граничні податкові ставки досягли
98%. Допомога по соціальному запеспеченню, мед обслуговування та ін
послуги, що надавались людям, колективно забеспечені за рахунок системи
прогресивного оподаткування, збільшують добробут громадян, що
знаходяться в менш привелейованому положенні і гаррантують мінімальний
рівень життя); мирна і демократична еволюція (соціалісти часто захищають
мирне і поступове розповсядження державної власності – “еволюцію через
виборчі бюлетні а не революцію через пулі”).

Протягом останніх десятиліть привабливість соціалізму зменшилась через
падіння комунізму та тріумфу ринку.

54. Сутність і ознаки змішаної економіки.

Змішана ек-ка – це ек с-ма, в якій поєднюється хар-ні риси капіта-лізму
і соціалізму, ін словами, у ЗЕ джерела ресурсів розподіл-ся част-ково
через децентрал-ні ринки і част-ково – за допом рішень, які приймаю-ться
централізовано державою або відповідними держ органами. Озна-ки: розумне
поєднання хар-к рин мо-делі ек-ки з держ-ю з урахуванням нац
особливостей, направлене на досягн сусп цілей; високе соц захище-нність
населення; екон законод-во явл основой ек порядку; антимонопо-льна
політика, напрвл на захист спо-живачів; широкий спектр політ прав та
свобод, багатопартійность, розв проф руху тощо; розв колект власт-ності
та відповідн демокр напрвл-ення; престижність гарної праці, його висока
платня; широкий розвиток науки; високий рівень культури пра-ці, нова
якість освіти та всього образу життя; прагнення до задовільнення
різноманітн потреб.

Це переважаюча форма економічної організації в некомуністичних країнах.
В змішаній економіці господарська організація базується, в першу чергу,
на ціновій системі, але при цьому для зменшення (преодоления)
макроекономічної нестабільності і недосконалості ринку використовуються
різні форми держ втручання (податки, держ витрати, держ регулювання). Це
економіка з елементами ринку і командної форми управління. Напр, в США
більша частина рішень приймається ринком, але і уряд країни відіграє
важливу роль в зміні роботи ринку.

55. Чинники загальної кризи і розпаду світової системи соціалізму.

Світова система соціалізму грунтувалась на адміністративно-командних
методах, розвивалась успішно, екстенсивно використовуючи гігантський
економічний та науково-технічний потенціал. В 70-80рр СРСР, Польша,
Китай, Болгарія, Угорщина та інші члени соціалістичної співдружності
зіткнулись з гострими проблемами заниження темпів економічного
зростання, прихованого безробіття, зниження життєвого рівня, ускладнення
демографічної ситуації, забруднення навколишнього середовища та ін.
Причин цього немало. Надто сильний виявився тягар широкомасштабної
мілітаризації і тотального одержавлення, що стосується механізму
державного управління і планування, то він застарів і став неефективним.

Криза соціалізму була неминучою, її передбачали ще у 60-ти роки. Першим
поштовхом до ліквідації соціалізму була реформа 1965р, яка мала
позитивні наслідки.

Загальна криза соціалізму розпочалась у квітні 1985р. В її розвитку
можна виділити такі етапи: 1) квітень 1985 – червень 1988; 2) червень
1988 – серпень 1991; 3) серпень 1991 – жовтень 1992; 4) кінець1992 – до
нашого часу.

Криза проявляється: у зниженні обсягів виробництва і темпів економічного
зростання; у дефіцитності державного бюджету; у зростанні безробіття; в
інфляції тощо.

56. Зміст перехідної економіки: загальне і особливе.

Перехідна економіка (ПЕ) – це тип економічної системи, яка існує
протягом переходу від однієї ек системи до іншої. Вона характеризується
високим рівнем безробіття, високою інфляцією, економічним спадом,
політичним хаосом (частіше у країнах, що розвиваються).

Прискорення світового НТП різко підвищило вимоги до ефективності
економіки всіх держав, активізувало намагання країн, що розвиваються
подолати економічну відсталість.

Методологія аналізу соц-екон перетворень у країнах що визволились,
вимагає відрізняти їх техніко-орган. форми, пов’язані з функц-ням
продукт сил (загальне), та подолання відсталості виробничих відносин,
тобто перетворення в соціально-економічних формах (особливе). Як форма
існування і розвитку продуктивних сил, виробничі відносини не можуть не
відображати їх стану.

В ек-ці країн, що розвиваються діють дві підсистеми виробничих відносин
– та що змінюється (неринково-традиційна) і та що змінює (ринкова).
Аналіз усієї системи виробничих відносин буде неможливим якщо не будуть
враховуватися ті виробничі відносини які виникають у ході становлення
системи і при занепаді її. Ці виробничі відносини і є перехідними. У
перехідних виробничих відносинах переплітаються різноманітні за своїм
змістом виробничі відносини, поєднуються властивості відмираючих і
народжуваних економічних зв’язків. Перехідні відносини різноманітні.
Вони не можуть бути однаковими навіть при переході від одного й того
самого екон устрою але в різні історичні епохи і в різних країнах.
Перехідні форми охоплюють не тільки економічний базис і соціальну
структуру а й політичну організацію суспільства.

Перех. відносини для розвинених країн мають менше значення ніж для
відсталих. Вони не можуть бути кінцевою метою розвитку, вони завжди є
засобом досягнення основної мети, займають проміжне положення між
закінченими системами.

Оскільки соціально-економічна природа будь-якої економічної системи
визначається не формою господарювання, а основними виробничими
відносинами(способом сполучення РС із засобами виробництва і розподілу
їх за галузями виробництва), то виділяють два типи перехідних відносин:
перехідних лише за формою (коли переплітаються елементи різних форм
ведення господарства) і перехідних як за формою так і за змістом (коли
моє місце поєднання різних за своєю соціально-економічною природою
відносин). В країнах що розвиваються зміст і характер перехідних
відносин залежатиме від того які виробничі відносини виражатиме
держсектор, а в країнах з розвиненою економікою вони мають формальний
характер, оскільки держсектор у них є результатом концентрації і
централізації виробництва не вищій стадії і у вищій формі.

Товарні відносини країн що розвиваються навряд чи зможуть повторити
класичний шлях і етапи розвитку що були характерними напр. для Англії.
Власне тому перехідні вироб відносини в конкретно-історичних умовах
країн що розвиваються є перехідними не тільки за формою а й за змістом.

57. Світове господарство: його суть та структура.

Світове господарство – це сукупність національних господарств та
економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність виробничих відносин,
які функціонують на національному та міжнародному рівнях.

Необохідність таких зв’язків зумовлена:

прагненням народів світу вижити в умовах надмірного нарощування ядерних
потенціалів і загрози можливої ядерної війни, політикою мирного
співіснування.

Розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна з країн світу не
може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки,
тому вони повинні об’єднувати свої зусилля у цій сфері.

В сучасних умовах країни світового співтовариства можуть ефективно
розвивати своє виробництво на рівні світових стандартів, випускати
високоякісну продукцію, використовуючи процеси спеціалізації та
кооперування виробництва на міжнародному рівні.

Необхідністю об’єднання зусиль країн при розв’язанні глобальних проблем
(екологічних, продовольчих).

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового
господарства. Характерною ознакою такого господарства є інтегративність,
тобто процес зближення між його структурними елементами. Цей процес
відбувається у функціонуванні прямих зв’язків між підприємствами,
об’єднаннями, у поглиблені процесів спеціалізації та кооперування
виробництва, створені міжнародних господарських організацій, товариств,
спільних підприємств тощо.

У широкому плані структура світового господарства включає дві складові
частини:

всі національні господарства

міжнародні економічні зв’язки між країнами-партнерами.

Перший елемент передбачає вивчення продуктивні сил і виробничих
відносин, промислового, науково-технічного, трудового потенціалу кожної
країни, її системи управління тощо. Щодо розгляду міжнародних
економічних відносин як складової частини світового господарства, то до
його структурних елементів належать міжнародні відносини у сфері
виробництва, обміну, науково-технічні зв’язки, валютно-фінансові
відносини, форми створення інфраструктури світового господарства,
міграції робочої сили.

Якщо виходити з примату загальнолюдських цінностей, то світове
господарство слід розглядати як цілісну і взаємозалежну систему
національних господарств, що взаємодіють на основі спільних економічних
законів і формують загальносвітові економічні явища та процеси,
комплекс міжнародних економічних відносин.

58. Міжнародні економічні відносини та їх форми.

Ефективність функціонування національної економіки залежить від її
участі в МПП, ступеня інтегрування у світове господарство. МЕВ є
елементом світового господарства. МВЕ – це система господарських
зв’язків між національними економіками різних країн, що базується на
МПП. Вони являють собою частину цілісної системи економічних відносин.

Сучасні МЕВ є системою економічних зв’язків, які характеризуються:

виходом за межі національних господарств

взаємодією юр і фіз осіб, держав і міжнар організацій

визначеністю форм

різними рівнями глибини існування, функціонування, здійснення.

Рівні МЕВ можна розбити на макро-, мета-, мікрорівень, де макро – це
рівень державних і міждержавних міжнародних процесів, мета – це
міжнародні зв’язки галузевого і регіонального значення, мікро – рівень
зв’язків між фірмами різних країн.

Також розрізняють рівні МЕВ за ступенем розвитку стосунків між
суб’єктами МЕВ, за ступенем тривалості угод і переплетеності економік.
Виділяють: міжнародні економічні контракти; міжн ек взаємодія; міжн ек
співроб-во; міжн ек інтеграція.

Виділяють такі форми МЕВ: міжн вал від-ни; фін- кред; виробниче
співроб-во; науково-технічне співроб; трудові від-ни; міжн торгівля
товарами та послугами; міжн трансп від-ни.

Суб’єктами МЕВ є учасники міжн екон явищ і процесів, котрі здатні
самостійно й активно діяти з метою реалізації своїх екон інтересів.

59. Закон грошового обігу: сутність і значення.

Кількість грошей, необхідних для обігу, тобто для реалізації товарів,
визначається законом грошового обігу. Різні форми грошей
підпорядковуються своїм особливим законам. З урахуванням двох перших
функцій грошей (міри вартості і засобу обігу) він набуває вигляду
формули, в якій кількість грошей залежить від суми цін товарів(що у свою
чергу визначається кількістю товарів і рівнем цін на кожний з них) і
швидкості обігу однойменної грошової одиниці. К= Ц / О, де К- кількість
грошей необхідних для товарного обігу в даному році; Ц- сума цін
товарів, що реалізуються у даному році; О- середнє число обертів за рік
кожної грошової одиниці.

Це загальний закон кількості грошей в обігу. З розвитком функції засобу
платежу формула закону набуває більш складного вигляду: Кп = (СЦ – К + П
– ВВ) / Шо, де СЦ- сума товарних цін; К- сума цін товарів проданих у
кредит; П- сума платежів за борговими зобов’язаннями; ВВ- сума
взаємопогашуваних безготівкових платежів; Шо- середня кількість обертів
грошової одиниці(як засобу обігу і платежу).

Основними елементами закону грошового обігу виступають товарна маса, яка
перебуває в обігу, рівень цін товарів і швидкість обігу грошей. Причому
не рівень цін товарів залежить від кількості грошей в обігу, а навпаки.
Також кількість грошей залежить від швидкості обігу.

Із сформульованих законів випливає дуже важливий принцип грошового обігу
– обмеження грошової маси реальними потребами обігу. Отже, у підтриманні
рівноваги в економіці, збалансованості попиту і пропозиції важливу роль
відіграє грошова маса. Вона виступає як сума купівельних та платіжних
засобів, що обслуговують господарський обіг і належать державі, фірмам
та окремим особам.

Суть закону: протягом даного періоду часу для обігу необхідна лише певна
об’єктивно-зумовлена маса купів. і плат. засобів. Це можна виразити
рівнянням: Кн = Кф,. Кн – об’єктивно необхідна для обігу маса грошей, Кф
– фактична маса грошей в обігу. Якщо Кф > Кн, значить в обігу з’явились
зайві гроші, і навпаки.

Якщо сферу обігу обслуговують паперові гроші, то порушення закону
грошового обігу стає хронічним, оскільки держава випускає їх у
відповідності зі своїми потребами, а не з потребами обігу, які
визначають величину Кн. Поступове знецінення гр знаків, розладнання їх в
обігу набувають постійного характеру і виступають зовнішнім проявом
порушення закону гр об. Досягнення рівності Кн=Кф за таких умов можливе
тільки шляхом збільш-ня цін. Внаслідок чого збіль-ся Кн до Кф. Т.ч.
знецінення гр знаків є наслідком порушення закону гр обігу і проявом
об’єктивності його дії в умовах обслуговування обігу паперовими грошима.
Стримування зростання Кф з метою зрівнювання його з Кн можливо лише як
тимчасове явище і може здійснюватись державними заходами спрямованими на
оздоровленя держ бюдж, чи зменш-ня його дефіциту.

60. Структура економічних відносин: критерії класифікації.

Економічні відносини(вирбничі) – відносини, що виникають між людьми в
процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Суть і основу названих відносин складають відносини власності на засоби
виробництва. Тому що вони характеризують по-перше, суспільний спосіб
поєднання робітника із засобами виробництва, по-друге, відносини між
людтми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва,
по-третє, умови розпорядження і використання факторів і результатів
виробництва, тобто ту суспільнуформу, у якій відбувається виробництва.
Отже відносини власності визначають, у чиїх інтересах ведеться
виробництво, тип суспільства, а також його класову і соціальну
структуру. Ця група виробничих відносин отримала назву
соціально-економічних відносин.

Проте виробничі відносини виникають не лише з приводу вироб-ва,
розподілу, обміну і споживання, вони виникають і в процесі організації
вир-ва та управління ним. Ця група відносин називається
організаційно-економічними відносинами. Специфіка їх полягає в тому, що
вони характеризують лише стан виробництва, відображають особливості
розвитку факторів вир-ва, їх суспільну комбінацію. При цьому не
зачіпаються соціально-економічні форми вир-ва(феодалізм, капіталізм,
соціалізм тощо). Тому орг-екон відносини можуть мати спільний зміст на
різних історичних ступенях розвитку.

Підкреслюючи інертність орг-ек відносин до відносин власності на засоби
вир-ва, в той час слід пам’ятати, що саме вир-во, а отже й орг-ек
відносини теж є похідними(як і соц-ек) від відносин власності. Історично
будь-яке вир-во починається з привласнення кимось засобів вир-ва. Правда
потім на відміну від соц-ек, вони функціон-ть як самостійні, що створює
зовнішню видимість непричепності їх до власності на засоби вир-ва.

8. Єдність і суперечності в с-мі інтересів.

Головним у вир-чих відносинах є те, що це завжди відносини між певними
соц суб’єктами – виробниками та споживачами матер-х благ. А ці суб’єкти
мають певні потреби й інтереси, т.б. цілу гаму спонукальних мотивів до
госп дія-ті.

Саме через інтереси як спонукальні мотиви й проявляються вир-чі
відносини. Тому інтереси розгляд-ся як рушійна сила ек-ного прогресу

Ек-ні інтереси – об’єктивні спонукальні мотиви ек-ної дія-ті людіе,
зумовлені розвитком їх потреб, місцем у сист-мі сусп поділу праці,
еволюцією відносин ек-ної власності та управління нею. Отже, ек-ні
інтереси визнач-ся місцем людей в ек-ній системі.

Ек-ні інтереси мають досить складну стр-ру. Це зумовлено тим, що людина
водночас виступає і як індивідуум, і як член певного колективу, і як
представник певного класу й цілого сусп-ва. Отже, вона є одночасним
носієм найрізноманітніших інтересів. Важливим методологічним критарієм
виділення різних груп інтересів є виявлення конкретних суб’єктів –
носіїв інтересів. Згідно з цим критерієм виділяються 3 основні види
інтересів:

Суб’єкти Інтереси

Індивідуум особистий

Колектив колективний

Держава загальнонародний

Але такий поділ є досить елементарним. У міру ускладнення н/г зв’язків
все більш чітко прояв-ся інтереси регіональні, відомчі, нац-ні, сімейні
тощо. Нарешті, залежно від прийнятого критерію, можна виділити:

1) за сферою дії: нац-ні, регіональні, відомчі, сімені;

2) класові: буржуазії, робітників, селян, інтелігенції;

3) демограф-х груп: прац-х, вже не прац-х, ще не прац-х; не бажаючих
прац-ти.

Поряд із реальними, об’єктивними інтересами існують надумані,
сфальсифіковані, невірно зрозумілі інтереси. Вони реально проявл-ся
прояв-ся в усіх формах життєдіяльності людей і теж виступають як
спонукальні мотиви дія-ті. Такого роду інтереси є результатом
трансформації об’єктивних інтересів за певних умов:

Трансформація інтерсів.

Реальний інтерес трансформований інтерес

Особистий егоїстичний

Колективний інтерес груповщини

Відомчий вузьковідомчий

Регіональний місцевий

Нац-й націоналістичний

Загальнонародний держ-бюрократичний

Така трансфомація відбув-ся за умов, коли той чи ін вид інтересу
реаліз-ся за рах-к інтересів ін видів.

Отже, всі види інтересів не діють в основному напрямку як спонукальні
мотиви. Вони суперечливі і різноманітні й тому постійно породжують
колізії, конфліктні ситуації, бо спонукають людей іноду навіть при
досягненні одних і тих же цілей діяти в різних напрямках.

Напр, в Укр зараз всі політичні сили виступають за забезпечення
добробуту народу, але їхні дії для досягнення цієї мети зовсім
протилежні. Результатом цього є деградація вир-ва та ін.

16. Екон теорія й ек політика: діалектика взаємозв’язку.

Екон. теорія –це наука о с-мах ек відносин в сусп-ві. Предметом ЕТ – явл
ек відно-сини в сусп-ві. Функції ЕТ: 1.Що предст собою ек с-ма, як вона
ство-рена,які її осн структ елементи, цілі та форми руху; 2. Як функ ек
с-ма, як здійсн-ся взаємозв-к її елементів в про-цесі функц-ня і який
вплив оказує прийняття ек рішень; 3. Як с-ма ек відносин взаємодіє з ін
сферами сусп-ва (соц-ною, політикою). ЕТ, опираю-чись на вивчення
реальних ек-х проце-сів, вироб. основу для прийняття ефект-них рішень
пристосованих як до всієї ек-ки, так і при рішенні конкретн. задач. Екон
політика –– це сукупність науково сформульованих ідей і положень,
довгострокових і найближчих завдань, цілеспрямованих дій, з допомогою
яких здійсн-ся керів-во ек-кою. Т.б. це розробка і проведення в життя
системи госп-х заходів, скерованих на розвиток і підвищення ефект-ті
вир-ва. ЕП баз-ся на методологічних та теорет засадах ек теорії., на
основі пізнання об’єктивних з-нів та законом-тей, потреб, інтересів і
цілей індивіда, трудового колективу, сусп-ва. Осн ел-тами ЕП: є
науково-техн, структурна, соц, інвест, еколог, аграрна, регіональна
політика та ін.

18. Власність як ек-на категорія, її суть, види та форми.

Власність–це с-ма виробн відносин між людьми (класами, соц верствами,
групами) щодо привлас-нення різноманітних обєктів влас-ності (засобів
в-ва, предметів спож-ня, послуг, роб сили, патентів та ін) у всіх сферах
сусп відтворення (безпо-сер в-ві, розподілі, обміні та спожи-ванні).

Вона вкл в себе 2 осн сторони: кількісну (озн сукуп-ть мат благ у
сусп-ві, різноманітн обєктів власнос-ті, осн з яких є: засоби праці,
предме-ти праці, предмети споживання, роб сила, послуги, ЦП, золото
гроші, патенти., ліцензії, використ-ні людь-ми сили природи, форми і
м-ди орг-ції в-ва, корисні копалини) і якісну (озн процес привл-ння різн
субєктами вл-ті тих чи ін обєктів вл-ті у безпо-серед в-ві, розподілі,
обміні та спожи-ванні).Типи: приватна (хар-ся тим, що зас в-ва, а отже,
й вироблена продук-ція, належить приватн особам) і сусп-на (хар-ся
спільним привласненням засобів в-ва й виробн продукту). Види приватної:
трудова (основана на влас-ній праці власника або його членів сімї ) та
нетрудова (осн на викор наймана праці). Види сусп-ї: власність на-роду
та власність колективу. Форми трудової: одноосібне госп-во, реміс-ниче
госп-во, дрібнотов фермерське госп-во. Форми нетрудової: рабовла-сницьке
госп-во, феод госп-во, прива-тне капіталіст госп-во. Форми власно-сті
народу: заг.державна вл-ть, власн-ть автономії Республіки Крим,
кому-нальна власність. Форми власності колекти-ву: акціонерна,
кооперативна, госп тов-в, гром-х організацій.

19. Власність на засоби в-ва та способи з’єднання факторів вир-ва.

Власність на ЗВ –визначає не тільки характер економ-х взаємозв-ків між
людьми в проц в-ва, але і форми розподілу виробн-го продукту, його
обміну та споживання.; -це відносини, які відобр хар-р і засіб
присвоєння мат благ (засіб в-ва і предмети спожи-вання).

Будь яке вир-во характ-ся деякими спільними рисами: воно має в основі
єдині 3 компоненти (фактори): роб силу людини, предмети праці і засоби
праці.

Факт в-ва – б/я ел-ти процесу в-ва, які впливають на нього, визн-ть його
рез-ти та ефектив-ть;у вузьк роум-ні ФВ – це прод сили сусп-ва. У
першому випадку до ФВ відносять техн прогрес, розв науки, освіти і
кваліфік працівників, соц-й, етичний, гуманіт-й та дух-й фактори та ін.
У др – засоби і предмети праці, робоча сила , наука, форми і м-ти
організ-ції в-ва, викор-ні людьми сили природи та інформація.

Роб сила – це здатність людини до праці. Предмет праці – те, на що
скерована дія-ть людини, з чого вона виробляє необхідні матер-ні блага.
Засоби праці – це інструменти, знаряддя, з допомогою яких люди
обробляють предмет праці, виробляючи з нього необхідні засоби існування.

В результаті взаємодії факторів вир-ва створ-ся продукт праці,
призначений задовольняти ті чи ін потреби людей.

Засоби вир-ва, у т.ч. земля, виступають речовими, т.б. природними,
об’єктивними факторами вир-ва, а роб сила – суб’єктивним. Засоби вир-ва
як речовий фактор беруть участь у створенні споживчої варт-ті, але
варт-ті, в т.ч. додаткової, не створюють. Їхня варт-ть лише переноситься
на новостворений продукт конкретною працею найманого працівника.

29. Інституц основи РЕ.

РЕ- це економіка, яка розвивається по законам товарного гопод-ва та
ринка як саморегульована с-ма. (з-ни вартості, попиту та пропозиції),
тобто ін словами, ек-ка в якій ек субєкти можуть виступати тільки в
якості продавців чи покупців, а процес реалізації товара носить назву
купі-влі-продажу.Ці закони регулю-ють ціни, які встановл-ся вільно та
балан-сують попит та пропозицію, відкло-няючись, в св чергу, в ту чи ін
сторо-ну під впливом зміни співвідн між ними.

33. Процент та його ек-на природа: ставка і норма %.

Пр – плата кредитору за користування позиченими грошима або мат цін-ми;
один із видів доходу. П виплач-ся за держ ЦП і сож-чому кредиту, за
банк-ми депозитами і облігаціями пром компаній, застав-ним під
нерухомість, міжнар пози-ками і т.і. Величина і динаміка П виявл-ся у
зміні норми П, яка є від-ношенням суми П до вел позичк капі-талу. Вона
залежить від середн норми прибутку, від співвідношення попиту і
пропозиції на позичк капітал на гро-ш ринку, від ек конюктури, процесу
інфляц-го знецінення. Позичк проце-нт на відміну від прибутку встановл
до початку в-ва. Виріш-ми факторами будуть обсяги грош капіталу,
конку-ренція між підприємцями, а також фа-за пром циклу. Під час кризи-
% дуже високий, внаслідок зрост попиту на гроші. Переверш попиту над
пропоз, як правило, приводить до зростання цін. І навпаки, у фазі
піднесення % зниж. Виход-ть, що у позначен фазах циклу % підвищ тоді,
коли норма прибутку зниж-ся.

34. Сутність кредиту та його форми.

Кр – угода між партнерами (фіз, юр особами) про надання у власність
майна або грошей ін особі на умові відстрочки повернення такої ж
вартості з виплатою проценту. Осн форма Кр- грош позика, яка є формою
руху позичк капіталу. Форми: Комерційний (пред у тов формі); Банківський
(пред у грош формі); Споживчий і Поточний (під заставу нерухомого
майна); інвестиціцйний (сума кредита, яка викл-ся з підрах-вого податку
на прибуток корпорації, в той час як звичайна податкова знижка відрах-ся
від суми доходу , і не впливає на вартість осн капіталу); державний
(совокуп-ть грош відносин, в яких однією з сторон явл-ся держава, а
кредитором – фіз і юр особи або іноземні п-ва); міжнародний (пред
грош.-мат. ресурсів державами, банками, організаціями на міжнародн рівні
).

35. Капітал п-ва та його кругообіг.

Кап- сук вир відносин капітал-го способу в-ва, при яких засоби праці,
певні мат блага, гроші та різні види ЦП служать знаряддям експлуатації,
привласнення частини чужої неопла-ченої праці. У Кап слід виділяти
мат.-речовий зміст( нагромадж праця, зна-ряддя праці, сировина, дороги,
мости, споруди, компютери та ін) і сусп фор-му (сук вир відносин між
найман пра-цівниками та власниками засобів в-ва, грошей тощо). Форми
капіталу: інди-відуальний (частина сусп капіталу, яка знаход в приватн
власності окре-мого п-ва); акціонерний (частина фін рес-сів АТ, створена
за рах-нок пайо-вих взносів та\або реал акцій); проми-словий (кап-л,
авансований дла в-ва додатк вартості та функц-й в сфері мат в-ва);
торговельний (особл вид капіталу,спеціалізований на веденні торгових
операцій. Явл рез-том роз-поділу праці та спец-ції підприємців на
виконання функцій обігу); грошо-вий (одна із форм пром-го кап, яку він
приобрет у процесі кругообігу); банківський (сук грош коштів, яка
склад-ся із власних, залучених і емі-тованих засобів. БК викор банком
для кредитно-розр та ін операцій) та ін. Кругообіг К.- рух пром капіталу
у сф в-ва і обігу, в процесі якого він на-буває 3-х функц форм
(грошової, про-дуктивної, товарної) і проход-ть 3 стадії (обмін- в-во –
обмін). Гр- товар – (1.робоча сила + засоби в-ва) – в-во – товар* – Гр*.

36. Основний і оборотн капітал.

Виробничий К -одна з фукціон-х форм та друга стадія кругообігу
промисл-го К (засоби в-ва та роб сила).ВК: основний та оборотний.

Основний капітал – це та частина продуктивного капіталу, яка повністю
бере участь у вир-ві й тривалий час зберігає свою споживчу варт-ть, а
варт-ть його пернос-ся частинами на прод, яка виробл-ся, впродовж усього
періоду використання і повертається до свого власника теж по частинах, в
міру реалізації готової прод.Іншими словами, осн. К – це ті частки К,
які переносять свою вартість на знов створ-й продукт поступово по мірі
знош-я (нафто, – газо проводи, тран-спорт; виробн будівлі, госп та
складські приміщ, машини, верстати, обладнання, інструментарій вел
вартості).

Оборотний капітал – це частина продуктивного капіталу, яка впродовж
одного періоду вир-ва втрачає свою стару споживчу варт-ть, а її варт-ть
повністю переноситься у вартість товару, що виробляється, і повністю
повертаються до свого власника у грошовій формі після реалізації товару.
Таким чином, обор К- це ел-ти К, які переносять свою вартість на
створ-го продукту на протязі одного вир-го циклу (осн і допом матеріали,
паливо, ел.енергія, роб.сила;).

Поділ капіталу на основний і оборотний властивий лише для продуктивного
капіталу. Грошовий і товарний капітали, які функціонують у сфері обігу,
такого обігу не мають. В основі поділу капіталу на основний і оборотний
лежить спосіб участі різних частин продуктивного капіталу в процесі
перенесення варт-ті.

38. Первісне нагромадження капіталу.

ПНК – це істор процес відокремлення безпосер працівників, перш за все
селян, від засобів в-ва, в рез-ті якого вони перетвор-сь у капі-тал, а
працівники – у найм-х робітни-ків. ПНК є вихідним пунктом кап способу
в-ва. Методи: колоніальна система (поневолення відсталих народів
Америки, Азії та Африки); податкова с-ма (податки з населення); с-ма
протекціонізму (політика держави, спрямована на стимулюв-я нац ек-ки, на
захист внутр ринку та захисту від іноз конкуренції (митні збори, обмежен
імпорту і т.і.) та посилена експлуатація. В рез-ті ПНК була створена у
масовій кіл-ті роб сила, позбавлена засобів в-ва та створились грош
багатства в руках небагатьох осіб. Гр-Т-Гр*, де Гр*- додаткова вартість.
Гро-ші + приріст додатк вартості = капітал.

41. Сутність з/п. Номінальна і реальна з/п.

ЗП – грош вираз вартості ціни грош сили. Визн-ся вартістю засобів
існування, необх для її відтво-рення. Форми ЗП: погодинна (від кіл-ті
відпрац часу) та відрядна (від кільк -ті виробл прод-ції), а також
тарифні, преміальні, колективні. Номін ЗП –це сума грошей, яку отрим-ть
робітники згідно з оцінкою вартості роб сили. НЗП відрізн від реал ЗП
тим, що, по-перше, вкл в себе податки із заробіт-ків у бюджет держави та
фонди соц страх, по-друге, не враховує динаміки цін. При зрост цін на
спож товари, НЗП вист одним з осн факторів під-вищ реал ЗП. В той же час
її ріст відобр мат зацікавлен-ть працівників у рез-тах св праці й
підвищ-і ефект-ті в-ва. Регул-я НЗП доп забезп раціона-льну
проф-кваліфік, міжгалуз і регіон диференц в оплаті роб сили, впливати на
розподіл і перерорзп труд ресурсів. Реал ЗП –це к-ть спож вартостей
(то-варів), яку працівник може придбати за св грош (номін) ЗП при даному
рів-ні цін після сплати податків. Рівень РЗП залеж: від НЗП, рівня цін
на пре-дмети спож та послуги (індекс варто-сті життя); податків у бюджет
та фон-ди соц страх. Мат основою зростання РЗП , є розщир маштабів в-ва,
підвищ його ефект-ті.

43. Ек функції держави та її роль в ек-ному розвитку.

Функції держави поляг в спрямуванні держави щодо створення нормального
процесу сусп відтворення, сприятливих умов для функц н\г. Д не була
ніколи па-сивн спостеріг-м розвитку ек-ки, вона завжди втруч в госп
життя. Проте масштаби і форми були різні. Функції: розробка політики
соц-ек розвитку країни (де визн головні цілі, пріоре-тети та засоби
розвитку економіки – стратегія соц-ек розв-ку: визн-ть ре-сурси та
передбачає певні заходи, які необх для її реалізації; складає ек
прогнози, плани та програми і т.і.) формув-я правових засад (правовий
статус окремих форм власності, уза-конює існув різн видів госп д-ті,
ре-гулює відносини між окремими су-бєктами ринку, тобто встан “правила
гри” на ринку, а також викон роль ар-бітражу в сф госп відносин) захист
конкуренції (антимонопольна політи-ка) перерозподіл доходів та ресурсів
(встановл мін ЗП, регулюв-я цін на товари першої необхідності,
податко-ва політика і т.і.) стабілізація еконо-міки (контроль за рівнем
зайнятості та безробіття, грошова-кредитна та фіскальна політика)

44.Сусп продукт, його форми.

Рез-том сусп в-ва є сукупн сусп продукт.( це сук створе-них мат благ за
відповідн період часу. Визн як сума вал продукції галузей мат в-ва:
промисловості, сільского, лісового госп-ва, будівництва, торгі-влі,
мат-тезн забезп та ін). За мат-реч складом поділ-ся на 2 осн типи
това-рів: предмети виробн призначення і предмети споживання). Форми:
вар-тісна (за нею:C+V+M –сук фонд ЗП); за функцю роллю (= фонд заміщення
+ фонд спож + фонд нагромадження. При цьому: ФЗ –це част СП, що йде на
відновлення знош-х зас в-ва. За св натур-реч формою ФЗ явл собою за-соби
в-ва. ФС- це та част СП, яка йде на задовол мат і дух потреб людей. За
нат-реч формою ФС явл собою пред-мети спож-я і кошти. ФН –це част СП, що
йде на розшир в-ва (тобто збільш особ факторів в-ва, удосконал-я
технічної організації в-ва).

47. Важелі держ регул-я розподілу доходів.

Регулювання економіки – це система форм і заходів впливу на діяльність
підприємств усіх форм власності, на інтереси окремої людини, трудових
колективів, соціальних верств у всіх секторах економіки. Основними є
адміністративні, економічні, правові.

Ринок визнає лише один варіант розподілу доходів, один критерій
справедливості. Справедливим визнається б-я доход, отриманий в рез-ті
конкуренції.

Важелі: механізм ціноутворення (сфера обігу), ставка різних видів
податків та мита до держ бюджету та соц витрат держави, державні
замовлення, встановлення мін ЗП, та відповідні правові закони та
пост-ви.

Наприклад, втручання держави в процес ціноутворення здійснюється за
допомогою 3 основних форм:

обмеження рівня цін;

введення податкових платежів, що ведуть до вилучення доходів у
виробників та споживачів;

державна підтримка цін через дотації.

Застосування цих форм здійснюється за допомогою 2 методів: прямих і
непрямих.

Прямі::

встановлення фіксованих цін на найважливіші товари та послуги;

застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів;

декларування зміни цін;

замороження або блокування ціни на певний строк;

введення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торгівельних
надбавок;

дотування виробників деяких товарів;

укладання договорів про ціни між підприємством і державою;

затвердження встановлених індикативних світових цін.

Непрямі:

акцизний збір;

пільгове оподаткування та кредитування ставок державного ввізного мита;

граничних нормативів рентабельності.

42. Форми господар-ня в с\г та їх особливості в різних країнах.

Аграрні відносини в багатьох країнах Європи у 19 – 20 ст. харак-сь
пануванням великого землеволодіння. Значного поширення в цей період
набуло фермерське госп-во. Так в Англії в цей час налічувалось понад 500
тис. Ферм. У Німеччині 3 млн. госп-в мали менше 2 га землі. У Франції
була поширена дольщина, за якої земля бралась під заставу, селяни
сплачували лихварям великі %. У США панівн-ю формою агр0х відносин було
фермерське госп-во, що утвор-ся переважно в наслідок купівлі землі у
держави і великих землевлас-ків та оренди. В україні в перш пол-ні 19
ст. панувала панщина. Після скасування кріпас-тва селяни отр-ли 1\2
частину земель, а інша залиш-ся у поміщиків. Після столипінської реформф
селяни закріпили землі в інди-ну влас-ть. Роз-к агр-х відносин у 20 ст.
у кап. Кр-х відб-ся за рах-к створ-ня круп-х кап-х ферм, клоектив-х
госп-в, скор-ня кіль-ті ферм-х госп-в, розшир-ня оренд-х відносин. В цей
же час в нашій країні відбувалось насильницьке усуспільнення засобів
праці, худоби, тощо. У наступні десятиріччя більшість колгоспів і
радгоспів була збитковою, в них впроваджувався примус до праці, тощо.

Аграрні реформи на початку 1991 року в Укр-ні налічували елику
кіль-ть колгоспів і радгоспів. За час ек-ї кризи с\г Укр-ни, як і інших
країн колиш-го СРСР зазнало значних збитків. Головною причиною цього є
порушення закону вартості в с\г. Це означає відсутність паритету цін на
с\г продукцію і на пром. Товари для аграрного вир-ва. В україні крім
цього через аварію на ЧАЕС велика кіль-ть угідь забруднена
радіонуклідами.

Аграрні реформи – це також перетвор-ня ек-ї та юрід-ї влас-ті на
селі, наслідкоі яких є зміни соц-ї стр-ри. Це передбачає роздержав-ея і
приватизацію землі, викор-ня колектив-ї та приват-ї форм влас-ті.

У країнах центральної та східної Європи в процесі аграрних реформ
створ-ся АТ, вваучерні АТ, індивід-ні фермерські госп-ва.

Зі сказаного щодо досвіду розвинутих країн світу випливає
висновок про приорітетність колективної форми влас-ті в с\г. початковий
етап таких перетворень в Україні відбувся в 1990 році. Переважна кіль-ть
радгоспів функціонують з правом влас-ті кожного члена на свою частку
майна, крім тогго утворились так звані селянські спілки, кооперативи,
об`єднання, тощо.

20. Трансформація відносин власності на засоби вир-ва в Україні.

Для Укр, яка розбудовується на засадах ринк ек-ки, проблемою №1 стало
реформування відносин власн-ті на засоби вир-ва. Річ у тім, що в Укр,
яка в складі Радянського Союзу протягом тривалого часу будувала
соціалізм, склалася своєрідна стр-ра власності, в якій переважали її
сусп-ні форми. Стр-ра власності в Укр до 1991: державна, гром-х
організацій, колгоспно-кооперативна, особиста.

Така стр-ра власності формувалась під впливом вимог концепції побудови
соц-му, яка передбачала, що соц-м повинен довести свої переваги перед
кап-мом більш високим рівнем прод-ті праці; високий рівень прод-ті праці
може забезпечити лише велике вир-во, яке має ряд суттєвих ек-х переваг
перед дрібним вир-вом; найбільш сприятливим середовищем для зростання
прод-ті праці може бути лише сусп власн-ть на засоби вир-ва.

Проте в ході формування основ соц сусп були допущені суттєві помилки,
найважл з яких була підміна сусп власності державною, в результаті чого
факт право розпорядження народною власністю перейшло до рук держ
бюрократ апарату, а безпосередній виробник поступово втратив з нею
зв’язок.

Нові форми власності набули чинності згідно З-ну Укр “Про власність”.
Види: індивідуальна, колективна, держ, власність ін держав, міжн
організацій, СП та іноземних громадян.

Путеводитель.

1.С-ма ек. законів

2.Ек.т-я в с-мі ек. наук

3.Заг м-ди наук піз-ня та їх викор

4.Осн.фактори сусп.в-ва.

5.Вироб рес.та їх обмеж.

6.Корисн. та гранична кор. прод

7.Ек. інтереси і потреби.

8.Єдн і супер-ті в с-мі інтересів.

9.Екном с-ма

10.Продуктивні сили.

11.Сусп поділ праці і стр-ра ПС

12.Економ відносини

13. Соц-ек відносини

14.Орган-ек відносини

15.Механізм дії та викор-ня ЕЗ

16.Екон теорія й ек політика

17.Форми орг-ції сусп в-ва

18. Власність

19.Власність на засоби в-ва.

20.Трансф-ція відн-н вл. на ЗВ.

21.Тов форма орган.сусп в-ва.

22.Товар та його особл-ті

23.Вартість і ціна

24. Розвинута форма тов в-ва

25. Сутність та процес ев-ції Гр

26.Функції Гр

27.Сутн витрат в-ва.

28. Прибуток

29.Інституц основи РЕ

30. Ринк відносини

31. Роль та види конкуренції в РЕ

32.Позичковий капітал

33. Процент

34. Сутність кредиту

35.Капітал п-ва та його кругообіг.

36.Осн і оборотн капітал

37.Сутн підприємництва

38.Первісне нагромад-ня кап-лу

39. Перетворення Гр в капітал

40.Вартість роб сили

41.Сутн ЗП

42. Форми господ-я в с\г.

43.Ек функції держави

44.Сусп продукт

45.Сутн ек відтворення:

46.Розподільчі відносини

47. Важелі держ рег-я розп дох-в

48.Зайнятість та відтв-ня РС

49.Фактори розш відт-я

50.Господ мех-м.

51.Екон с-ма монопол капіт-зму

52.Фінансово-монопол групи

53.Екон с-ма соціалізму

54.Змішана ек-ка

55.Чинники заг кризи

56.Зміст перехідної ек.

57. Світове господарство

58. Міжнар ек відносини

59. Закон грош обігу

60.Структура ек відносин

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020