.

Лінгвонародознавчий аспект роботи над українською лексикою у школах національних меншин (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
226 3970
Скачать документ

Реферат на тему:

Лінгвонародознавчий аспект роботи над українською лексикою у школах
національних меншин

Державний стандарт мовної освіти орієнтує вчителя передусім на
формування в учнів комунікативних умінь у процесі засвоєння мовних
знань. Особливо актуальним цей аспект проблеми навчання є для
української мови як державної у школах національних меншин, наприклад,
для тих регіонів, де живуть представники різних етносів. Зокрема, це
стосується Запорізької і Донецької областей, де представлені не лише
українці та росіяни, а й болгари, німці, греки, поляки та інші.

Вони живуть на одній території, мають доволі розмаїту етнокультуру і
значною мірою зберегли свою національну ідентичність та рідну мову.
Кожен з цих народів у своїй суспільномовній практиці виявляє властиві
йому специфічні риси, а саме: в мові концентруються елементи
національної вдачі і національного характеру, що формувалися століттями.

Кожному вчинкові, явищу, предмету в різних народів відводяться
неоднакові роль і місце. Тому вчинки людей, їхню поведінку можна
адекватно сприйняти, зрозуміти й оцінити лише в контексті їхньої
культури. Оскільки система специфічних традицій, переконань, стосунків
втілюється у мовленнєвій діяльності представників певної культури, то
учень, який оволодіває іншою мовою, повинен вчитися спілкуванню в
контексті іншої культури. А досягнення комунікативної компетенції, на
нашу думку, неможливе без оволодіння певним обсягом культурної
інформації, без ознайомлення із культурою народу, мова якого вивчається.

У цьому плані, на нашу думку, важливе значення має лінгвонародознавчий
аспект роботи над вивченням української лексики, який спрямований не
тільки на збагачення активного словника учнів, розвиток зв’язного
мовлення, вироблення навичок свідомого оволодіння новими словами,
уточнення значення і сфери вживання відомих слів, а й на формування і
розвиток комунікативної компетенції (не тільки мовленнєвої, а й
соціокультурної), на оволодівання національними стереотипами мовленнєвої
поведінки і культурного спілкування у багатомовному та багатокультурному
середовищі з урахуванням певних особливостей національного характеру,
сприйняття світу, стереотипів поведінки.

Щоб успішно розв’язати ці завдання, вчитель повинен сам добре знати
етнолінгвістичні засади вивчення української народознавчої лексики у
поліетномовній школі, що у свою чергу створює передумови для виділення
значного національно-культурного компонента мови.

Розгляд народознавчого словесного масиву відкриває широкі можливості
паралельного розгляду розвитку мови і народної культури, етнічного
розвитку з урахуванням історичної долі нації у цілому, етнічних груп
зокрема. Саме такий підхід до вивчення мови дає можливість ознайомлювати
дітей з національною філософією, етикою, мораллю, що визначають
національний характер, ментальність і основу якої складаються ідеї
духовної досконалості, добра, честі, справедливості, милосердя тощо.

Аналіз потреб лінгвонародознавчої роботи приводить нас до того напрямку
сучасних етнолінгвістичних досліджень, що торкається мовної картини
світу, мовної особистості, розуміння культур за допомогою
національно-культурних вербальних стереотипів.

Єдність поглядів на мову і народний характер, мову і народну психіку
забезпечує етнолінгвістичний підхід до вивчення мови, оскільки
етнолінгвістика — дисципліна, яка вивчає мову в її відносинах з
культурою, а також взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних
чинників у функціонуванні й еволюції мови (вплив на структуру мови
вірувань, звичаїв, побуту, загалом культури народу) [22; 11]. Якщо
розуміти етнолінгвістику у широкому плані, вона може включати значною
мірою діалектологію, мову фольклору, частково історію мови (пов’язану з
історичною діалектологією і культурною та етнічною історією народу), а
також майже всі аспекти мови як соціального явища. Як вважає М.І.
Толстой, цей погляд на етнолінгвістику може бути продуктивним, бо завжди
важливим є суміжжя між окремими дисциплінами, їхня взаємодія, часто
спільна методологічна платформа [39; 32]. Проте нас більше цікавить той
план розуміння етнолінгвістики, який можна звести до погляду на цю
дисципліну як на галузь мовознавства, що ставить і розв’язує проблеми
мови й етносу, мови й культури, мови й народного побуту та менталітету,
мови й міфології тощо.

Ідея зв’язку мови й культури виникла ще у XVIII столітті, але
цілеспрямована розробка проблеми почалася в XIX ст. В. фон Гумбольдт у
своїх працях неодноразово наголошував на тому, що різні мови є для націй
органами їх оригінального мислення й сприйняття. Саме за В. фон
Гумбольдтом, мова описує навколо людини зачароване коло, вийти з якого
можна лише вступивши до іншого кола, тобто вивчивши іншу мову. Вивчення
іншої мови рівнозначне набуттю нового погляду на попереднє
світосприйняття. Люди, що розмовляють різними мовами, бачать світ
по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в
кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на
пізнаваний світ [13; 322].

Лінгвокультурологічне бачення прямих і зворотних зв’язків поміж
семантикою слова, а також усім ореолом його конотативних сенсів,
динамічних асоціацій та й ширше соціокультурною реальністю задекларовано
ще в концепції О.О. Потебні (60-80-ті рр. XIX ст.). Щодо мовної й
етнопсихічної відносності О.О. Потебня у своїх роботах [31; 32; 33]
порушував такі питання:

Як люди сприймають світ, яким чином попередній мовно-культурний досвід
впливає на наше сприймання?

Як цей світ класифікують, у які класи та на підставі яких
сигніфікативних прикмет групують реалії?

Як і за допомогою яких усталених мовленнєво-мисленнєвих взірців про цей
світ думають люди?

Наш геніальний учений мав на увазі всі три кардинальні площини, у яких
відбувається складне взаємопроникнення та дуже специфічні, притаманні
кожній природній мові, мовленнєво-мисленнєвих складників і корелятивних
із ними, за термінологією О.О. Потебні, «асоціативних рядів», чи «рядів
уявлень». Учений не раз наголошував на тому, що навіть найменші
структурно-семантичні відмінності в мовах особливим чином налаштовують
увесь механізм думки. Уже навіть на рівні сенсорного сприйняття
зазначені специфічні структури по-своєму орієнтують процес сприймання,
спрямовують його, визначаючи характер вибірковості.

Ще далі в питанні про вирішальну роль мови у процесах пізнання пішли
американські вчені Е. Сепір і Б. Уорф — автори так званої гіпотези
лінгвальної відносності. Вивчаючи своєрідність культури і мов
американських індійців, вони дійшли висновку про глибокий вплив мови на
становлення світоглядних категорій. На думку Сепіра, мова не стільки
засіб передачі суспільного досвіду, скільки спосіб визначення цього
досвіду для всіх, хто розмовляє тією мовою [37; 243]. Б. Уорф твердить,
що мова — це не просто передавальний інструмент для озвучення ідей, а
скоріше сама творець ідей, програма і керівництво для інтелектуальної
діяльності людських індивідів [40; 156].

Ці ідеї з часом набули свого розвитку у британській аналітичній
філософії (віттгенштайніянстві) і гадамерівській герменевтиці (обидва
напрямки розглядають проблему розуміння-тлумачення), у загальній
семантиці з її типологічно конвергентними ідеями (Кожібський, С.І.
Хаякава) і німецькому неогумбольдтіястві (Л. Вайсгербер, Й. Трір), у
японському напрямі так званого «мовного існування» й етнолінгвістиці Д.
Гаймза, у деяких версіях сучасної психолінгвістики, етносеміотики та
етнолінгвістики.

Національно-культурний компонент у семантиці слова стає об’єктом
вивчення в українському мовознавстві на початку 80-х років. Національно
маркована лексика розглядається дослідниками під різним кутом зору,
будучи об’єктом різнобічної характеристики. Зокрема з’ясовується зв’язок
мови і ментальності, мови і культури, на матеріалі мовних фактів
встановлюються закономірності мовної поведінки різних етносів [17];
з’ясовуються особливості відображення культурних явищ у мові [35; 14];
вплив культурного компонента на конотацію слова [28]; стилізується
українська національно характеристична лексика в художньому тексті [29];
визначається естетична функція національно-культурного компонента
семантики слова [30].

Сприйняття навколишнього світу представниками різних культур по-своєму і
неоднакову оцінку одних і тих самих культурних явищ зазначені вище вчені
пояснюють тим, що мислення має національну специфіку, обумовлену
характером мови. Відображаючи ту ж саму дійсність, різні мови акцентують
у ній неоднотипні ознаки. Неповторність, своєрідність і національний
характер тієї чи іншої культури забезпечується специфікою мови. Отже,
мовні системи різних народів відрізняються національно-культурною
специфікою бачення світу, тобто виокремленням у мові істотних для
певного народу і його навколишнього середовища елементів, явищ,
властивостей.

У свою чергу рівні мови та одиниці, які їм належать, мають різний рівень
культурної «наповнюваності» та культурної обумовленості. У своїй статті
ми обмежимося зверненням до лексико-семантичного рівня мови, оскільки
саме він у сконцентрованому вияві, — як це слушно підкреслюють
лінгвісти, — відображає національно-культурну специфіку. Багато
дослідників, які аналізували способи зберігання мовою культурної
інформації, основну увагу приділяють слову.

У різні періоди перед дослідниками поставало питання: як назвати одиницю
осмислення людиною життєвих цінностей через призму однієї мови за
допомогою культурної пам’яті?

Так, Ю.Є. Прохоров у своєму дослідженні такі одиниці визначає як
національний соціокультурний стереотип мовленнєвого спілкування [34;
25]. За визначенням В.В. Воробйова, такі одиниці називаються
лінгво-культуремами [9; 96-117]. В останній час найбільш активно в
теоретичній та прикладній лінгвістиці використовується термін
«прецедентність» та утворені від нього поняття. Поштовхом до цього
служить введення Ю.Н. Карауловим поняття прецедентного тексту, під яким
він розуміє тексти, які мають значення для особистості у пізнавальному
та емоційному відношеннях і мають історико-культурну та країнознавчу
цінність. Прецедентний текст не завжди вводиться повністю, частіше у
стислому вигляді — переказом, уривком або натяком — семіотично
(здійснюється процес текстової редукції) [19; 216 ].

Із часом, за поняттям прецедентного тексту вводиться поняття
прецедентного висловлювання [21], прецедентного прагморефлекса [34],
прецедентного імені [12], прецедентного феномена та прецедентної
ситуації [23]. Прецедент у свою чергу (чи то Прецедентний текст, чи то
прецедентна ситуація, або ж прецедентне ім’я) виступає як певний зразок
характеристик або вчинків, які утворюють моделі поведінки, того, що
необхідно або навпаки, небажано робити.

У свою чергу, А. Вежбицька виділяє лінгвоспецифічні одиниці, які мають
найважливіше значення для певної культури і називає їх ключовими словами
культури. Це слова з національно-культурним компонентом, які
відображають свідомість людини певної національності, її ментальність.
Різні культури можуть виділяти різні концепти, відрізняючись групами
концептів, ключових слів і їх значень [5]. Адже неповторність,
своєрідність і національний характер тієї чи іншої культури відбивається
насамперед у лексичному значенні слова, яке виступає як історично
закріплена у свідомості людей співвіднесеність слова з певним явищем
дійсності. На думку А. Вежбицької, значення слів «відображають і
передають спосіб життя та спосіб мислення, характерні для певного
суспільства (чи мовної спільноти), вони являють собою безцінні ключі до
розуміння культури» [5; 18].

Безумовно, у будь-якій мові важлива і цікава національно-культурна
семантика мови, тобто ті мовні значення, які відображають, фіксують і
передають особливості матеріальної культури, суспільних ритуалів та
звичаїв, духовних цінностей та ідеалів. Адже загальновизнано, що звичаї
впливають на комунікативну систему етносу, а культурні цінності й
вірування частково створюють етномовну реальність, що складає
національно-культурний компонент будь-якої мови [41; 232, 233]. З цього
приводу А. Вежбицька виділяє дві основні групи ключових слів — духовна
культура та матеріальна культура і відзначає: «дуже важливо, що те, що
стосується матеріальної культури та суспільних ритуалів і установлень,
торкається також і цінностей, ідеалів і установок людей та того, як вони
думають про світ і про своє життя у цьому світі» [6; 15].

Ключові слова культури, у яких знайшли своє найповніше відображення
особливості національного характеру і сприйняття світу, вже не раз
ставали предметом етнолінгвістичного дослідження [1; 4; 6; 15; 20].

На основі аналізу таких лінгвокультурологічних одиниць дослідники
вивчають мовну картину світу, яка виявляється у певній мові і яку можна
порівняти з відповідною мовною картиною світу іншої мови [2; 38; 42].

Мовна картина світу, як сукупність уявлень людини про навколишній світ,
закріплена в системі значень певної мови, у її лексико-семантичній
підсистемі загальної семантичної системи, у структурі енциклопедичних,
тлумачних словників, у незліченних мовленнєвих ситуаціях, текстах різних
видів, типів, жанрів, нарешті, в індивідуальному спілкуванні.

Ідея розуміння культур за допомогою ключових слів є, безумовно, плідною
для шкільного навчання мов, зокрема для наповнення лінгвонародознавчої
лінії змісту мовних курсів. Передусім, виникає необхідність дібрати,
проаналізувати та класифікувати так звані лінгвоспецифічні слова, які є
в одній мові, але яких немає в іншій, або вони істотно відрізняються за
значенням.

Ключові слова, які відображають духовну і матеріальну культуру певного
народу, ми відбирали за такими критеріями:

— семантичний (за яким враховується основне і додаткове значення);

— граматичний (показовий насамперед щодо одиниць фольклорного,
діалектного, розмовно-про-сторічного характеру, які мають певні
формальні показники);

— функціонально-стилістичний (назви народознавчого плану можуть
виконувати в тексті функції створення національного колориту,
стилізації, інтимізації тощо);

— перекладний (частина культурологічної лексики відноситься до
безеквівалентної, що не має відповідників в інших мовах, а тому
транслітерується або транскрибується, калькується чи передається описово
у відповідних контекстах);

— експериментальний (наприклад, під час проведення психолінгвістичного
експерименту, описаного у словниках асоціативних норм Н.П. Бутенко, до
поля слів-реакцій на певне слово-стимул потрапляє низка слів, що мають
національно-культурні елементи значень).

Аналіз зібраного нами матеріалу дав змогу класифікувати українську
лексику народознавчих реалій у зіставленні (у даному випадку з
російською та болгарською мовами). Класифікація побудована за тематичним
принципом, оскільки тематична група — найбільш розповсюджений спосіб
об’єднання слів. У його основі лежать екстралінгвальні зв’язки між
предметами і явищами дійсності, об’єднання слів відбувається на основі
логіко-предикатної спільності.

Отже, культуру українського, російського та болгарського народів
представляють такі групи номінацій:

— матеріальна культура (національні символи, традиційне житло,
господарське начиння, знаряддя праці, їжа та напої, національне вбрання,
осередки громадського спілкування);

— суспільні ритуали та звичаї (сімейні звичаї та обряди, календарні
свята й обряди, трудові обряди й свята);

— організація суспільства (сім’я, сімейна община, господарська
діяльність, ремесла й промисли);

— знання про світ і природу (астрономія, метеорологія, демонологія,
флора, фауна);

— кількість і рахунок (математика, метрологія);

— здоров’я людини і тварини (народні цілителі, хвороби);

— етикет (вітання, побажання (віншування), стосунки тощо);

— абстрактні поняття (доля, недоля, горе, щастя, правда, брехня,
добробут, бідність тощо).

Для виділення національно-культурного компонента із мови, як правило, у
ролі індикатора потрібна інша мова. Бо хоч понятійний світ різних
національних спільнот майже однаковий, але мовна система кожного
етнічного об’єднання кодує одні й ті самі поняття по-своєму, на основі
власного досвіду. А розбіжності між мовами найчастіше виявляються при їх
зіставному вивченні. Відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури,
зводяться до відмінностей у лексиці й фразеології, у лексичних фонах
слів з тотожним денотативним значенням [9; 43]; до типологічних
особливостей літературних мов [30]; до своєрідності самого процесу
спілкування в різних культурах [22; 36]. Дехто з мовознавців вважає, що
діапазон впливу культури на мову є значно ширшим.

Так, зокрема, М.А. Кондрашов стверджує, що з культурним розвитком
пов’язане «багатство функцій мови і сфер її використання,
взаємовідношення між літературною мовою і діалектами, стилістичне
розшарування мови, наявність великої кількості абстрактних та
інтернаціональних слів, особливі структурні типи речень» [18].

В.О. Маслова у свою чергу, наголошує на тому, що предметом вивчення
впливу культури на мову повинні стати і «взаємодія релігії та мови,
обрядово-ритуальні форми культури, легенди, звичаї, закріплені у мові»
[26].

У своїй статті ми беремо до уваги лише ті відмінності мов, зумовлені
своєрідністю культури, які зводяться до відмінностей у лексиці,
лексичних фонах слів з тотожним денотативним значенням і ті, які
зводяться до своєрідності самого процесу спілкування в різних культурах.

У кожній мові наявна безеквівалентна лексика, до якої належать слова, що
співвідносяться з реаліями (денотатами), специфічними тільки для окремої
етнічної (чи етнолокальної) культури чи для окремого етнокультурного
ареалу та фіксують своєрідність світосприйняття окремого
національно-культурного колективу і не мають однослівного перекладу
іншою мовою. При перекладі вони передаються описово або запозичуються.
Запозичені безеквівалентні слова називають екзотизмами [8; 22].
Наприклад, укр. плахта (жіночий одяг замість спідниці з шерстяної
тканини); рос. парка (зимовий верхній одяг з оленини або собачатини);
болг. дънест (широкі селянські штани особливого покрою).

У своїй статті ми подаємо критерії відбору безеквівалентної лексики,
оскільки вважаємо це необхідним для точного визначення саме цього пласту
лексики. Таким чином, звертаємо увагу на сучасні дослідження
вчених-лінгвістів [9; 11], які стверджують, що:

1. Безеквівалентна лексика притаманна всім без винятку мовам і на
лексичному рівні втілюється у:

а) специфічних словах, які номінують предмети матеріального і духовного
життя національно-культурного колективу;

б) у словах, які етнічно особливо сегментують об’єктивну дійсність (в
одному слові може відбуватися звуження або розширення поняття);

2. Категорія безеквівалентності має у різних мовах однакові
параметральні характеристики — структурує на лексичному рівні досвід
національно-культурного колективу.

ть центр і периферію. Так, до центру вони відносять слова-реалії, а до
периферійної системи — фонові слова.

Словареалії з’являються у мові разом із появою етнічно значущого об’єкта
у культурі соціуму. Для виділення слів-реалій із загального лексичного
складу, як правило, в ролі індикатора не потрібна інша мова. Склад
слів-реалій найбільш сталий та чітко обмежений відносно фонової лексики.
У зв’язку з цим зазначені лексичні одиниці зручніші для аналізу, ніж
фонова лексика.

У свою чергу словареалії мають внутрішнє розшарування на власне
слова-реалії, означальні слова-реалії та гіпонімічні слова-реалії.
Розглянемо ці слова-реалії на прикладах української лексики.

Так, до власне слів-реалій належать лексеми, які вказують на
характеристику історичного життя, дають етноспецифічне пояснення й
усвідомлення світу, називають конкретні предмети матеріальної та
духовної культури соціуму. Наприклад, запаска (чотирьохкутний шмат
грубої вовняної тканини з зав’язками на верхніх кутах); пшонина (одна
зернина пшона); конюшинище (поле, що було під конюшиною або засіяне
нею); вівсянка (вівсяна солома); дерга (товсте і шорстке сукно, ткане з
овечої вовни та пофарбоване у чорний або червоний колір).

Лексичні одиниці, які містять у собі характеристику етнічно важливого
стану, дії або ознаки самих реалій дослідники виділяють як означальні
слова-реалії. Наприклад, знедолений, настовбурчений, напільний,

сірячковий, чумацький; скубти, кортіти, квилити, бентежити, вовтузитися,
вщухати, глузувати та ін. Згадані власне слова-реалії та означальні
слова-реалії можуть вступати між собою у гіпонімічні відносини. У
зв’язку з цим виділяються ще й гіпонімічні слова-реалії, тобто лексеми,
у значенні яких родове поняття розшаровується на ряд видових. Наприклад:

Як бачимо, без знання слів безеквівалентної лексики у їхньому не лише
власне мовному, а й народознавчому змісті важко до кінця зрозуміти
носіїв будь-якої мови.

Розглянемо це на прикладі художніх текстів українських класиків, які
вивчаються за шкільною програмою. Наприклад, у Г. Квітки-Основ’яненка:
«Настя стала роздавати із скрині усе добро, яке було: …чи плахточку, чи
запасочку, чи сорочку, чи хусточку, чи що-небудь, роздавала вбогим
дівчатам та сиротам…». У Панаса Мирного: «Ось підвелася одна молодиця у
чорній дерзі, підперезана червоною крайкою…». Подібними специфічними
словами насичені численні приказки та прислів’я: «Скочила з пенька
плахта рябенька», «Кожух та свита — та й душа сита», «Гуляй, душа, без
кунтуша».

Отож, безеквівалентність лексем, як підкреслює Кісь Р. [17], пов’язана
не тільки з етнолокальною унікальністю реалій на денотативному рівні,
але й також із особливим способом «включеності» цих реалій у процеси
повсякденної життєдіяльності й у відповідне соціокультурне середовище.
Безеквівалентна лексика є скарбницею для здобуття знань про країну,
культуру і побут народу, мова якого вивчається. Тому, на нашу думку, у
навчанні мови необхідно враховувати те, що слова «відображають і
передають спосіб життя та спосіб мислення, характерні для певного
суспільства (чи мовної спільноти) і являють собою безцінні ключі до
розуміння культури» [1; 4; 7].

Якщо слова-реалії відображають предметний світ етносу, то фонові
лексичні одиниці фіксують своєрідність віддзеркалення об’єктивної
дійсності на лексичному рівні.

Фоновими називаються такі лексичні одиниці, які мають різні конотації
(оцінні й емоційні відтінки), а також різні асоціативні зв’язки і зрідка
ці відмінності зумовлені в самих реаліях [9; 22]. Наприклад, укр. хата
(гладенько обмазані глиною білі стіни, солом’яний дах, що опускається на
всі чотири сторони, всередині — побілені стіни, розмальована орнаментами
піч, на стінах над образами рушники, між піччю і стіною — підлога), рос.
изба (чорні стіни, складені з ялинових або соснових колод, над дахом, що
опускається лише з двох сторін, вирізаний півник або різьблене з дерева
кільце з мачульною стрічкою, дах оздоблений причелиною, яка називається
у народі рушником, усередині стіни також чорні, під стелею полаті.) і
болг. къща (сірі стіни, складені з каменю, дах вкритий плоскими
кам’яними брилами, часто къща ніби підпирає гору і має два поверхи,
оздоблення із дерева, всередині стіни обмазані глиною). Іноді
спостерігається розбіжність у символічних значеннях. Так, зокрема, укр.
лебідь і рос. лебедь символізують дівчину, однак укр. лебідь символізує
ще жінку, молодицю, а інколи й чоловіка; укр. зозуля і рос. кукушка — це
вісниця, провідниця, однак укр. зозуля — ще й символ безпритульності,
самітності, а також дружини, сестри, матері; укр. калина — символ краси,
здоров’я, дівчини, дівоцтва, любові, України, рос. калина символізує
розлуку і невдале заміжжя.

А.В. Волошина фоновими лексичними одиницями називає ті одиниці, в яких
на лінгвістичному рівні відбивається етнічно визначений кут зору на
об’єктивну дійсність при спільності міжетнічних понятійних систем і
додає те, що у фоновій лексиці віддзеркалюються гіперогіпонімічні
відносини на міжмовному рівні. Під впливом закону лінгвальної економії
ті ж самі явища або стани об’єктів навколишнього світу (матеріального та
ідеального), поняття про яких містяться майже у всіх етнокультурах, в
одній із них фіксуються лексичними одиницями детальніше, аніж в інших
[9]. Наприклад, родове поняття ліс, зокрема хвойний ліс, яке відоме всім
слов’янським культурам, набуває у них різного видового членування. В
українській мові це поняття передається такими лексичними одиницями, як
бір, хвойник. Якщо взяти поняття березовий ліс, то можна побачити також
видове членування: березовий гай, березнячок.

Отже, фонова лексика являє собою існування безеквівалентності на рівні
лінгвістичного коду. Предметний та понятійний світ залишаються одним і
тим самим, варіативна лише його лінгвальна характеристика.

На позначення фонової лексики термінологія перебуває у стані формування,
проте вже визначилися деякі терміни:

• «самобутні слова» — самодостатні, своєрідні та специфіковані лексичні
одиниці, що вказують на особливі тенденції у розвитку мови. Наприклад,
укр. вітряк передається лексиколізованим словосполученням російської
мови ветряная мельница, а лексема дармувати співвідноситься з описовим
словосполученням ничего не делать. Самобутні слова виступають «типом
лексичних одиниць, які альтернативних паралелей не знаходять, бо
спрямовують цілу мовну побудову, змінюють, утверджують і специфікують
побудовані мовні основи» [5];

• «універби» — слова, які співвідносяться в порівнюваній мові зі
словосполученням. Аналітичні номінативні одиниці виступають як єдино
важливі або у складі синонімічних рядів поруч із універбами. Наприклад:
лівиця, ліва рука — левая рука; правиця, права рука — правая рука;
хмаритися — покрываться тучами; провесінь — начало весны; напровесні — в
начале весны, ранней весной [3].

Критеріями виділення таких слів лінгвісти [3; 5; 9] вважають:

1) детальнішу сегментацію однією лексичною одиницею у порівнянні з
лексичною одиницею іншої мови, об’єктивної дійсності:

а) лексичну характеристику людини за її професією, родом занять,
притаманну не тільки українському соціуму Однак саме для української
етнокультури характерне визначення сімейно родових взаємин безпосередньо
через рід занять або походження старшого чоловіка у сім’ї (діда,
батька). Наприклад, війтенко (син війтів), золотаренко (син
золотаря-майстра), бондарівна (донька бондаря), бондаренчиха (дружина
сина бондаря);

б) лексичну характеристику сімейно-родових стосунків, які складаються у
людському суспільстві, переносяться етнічною свідомістю українців на
світ живої та неживої природи. Наприклад, ятлиня (дитя дятла), громовеня
(маленький грім або дитя грому), сішненко (лютий — син січня).

Відбиття у лексичній системі особливостей етнічної психічної будови,
тобто наявність у мові великої кількості лексичних одиниць із емоційним,
експресивним додатком до основного значення. Наприклад, пика — личко,
кінь — шкапа, черевички — шкарбани.

Фонові лексичні одиниці виділяються із загального лексичного складу під
час зіставлення з лексичною системою іншої мови. Той факт, що в іншій
мові існує лексичний еквівалент якого-небудь слова, зовсім не означає
однозначності взятих для зіставлення слів. Найважливішими в таких словах
виявляються позалінгвістичні плани, які можна зіставити. Наприклад,
українське слово колиска, російське слово люлька і болгарське слово
люлка мають спільне лексичне значення. Проте навколо кожного з цих слів
є свій ореол ознак, пов’язаних з предметом, названим цим словом.
Схематично це можна зобразити так:

Термін «фонова лексика» характеризує відношення, котрі утворюються між
одноплановими лексичними одиницями різних мов. Гіпонімія при
контрастивному аналізі — це констатація відношень семантичного включення
лексем.

Межі фонової лексики характеризуються аморфністю. Чисельність та склад
гіпонімів варіюється залежно від того, з якою мовою порівнюється базовий
мовний код. Саме тому фонові лексичні одиниці складають периферійну
підсистему безеквівалентної лексики.

Яскравими прикладами фонової лексики можуть послужити лексичні одиниці
української мови, які характеризують вола за різними ознаками:

— за кольором — барна (темно-сірий віл), бокшій (чорний або сірий з
білими боками), диман (темно-ко-ричневий), залізняк (темно-червоної
масті), кешель (рябий), ляшок (пісочного кольору);

— за формою ріг — герун (з короткими і тупими рогами), кешуля (із
загнутими назад рогами), козій (роги розходяться у різні сторони ще й
закручені), козирьок (роги розходяться майже горизонтально), шуляк (віл
з опущеними рогами);

— за розмірами — гостяк (худий віл, якого важко відгодувати);

— за бровами — брова (віл з чорними бровами);

— за формою шиї — пригористий (з добре виділеною шиєю, на яку легко
накидається ярмо);

— за ногами — кодій (віл з товстими ногами);

— за чистотою хутра — мерха (брудний віл);

— за ходою — блиндарь (віл з кривими ногами), швейнога (віл, у якого
задні ноги у колінах чіпляються одна за одну), шмалко (назва вола з
швидкою ходою);

— за поведінкою — бадя (лінивий віл); віник (віл, який часто махає
хвостом), каплун (хитрий віл) та інші.

Таким чином, родове поняття української мови віл, яке у російській та
болгарській мовах відповідає слову вол, допускає досить роздріблену
сегментацію на ряд видових понять. А це, є свідченням того, що
використання вола у господарській діяльності українців визначило появу
значної кількості диференційованих найменувань. Отже, для українського
етносу було важливим за тих чи інших обставин дати характеристику волові
на основі зовнішніх ознак.

Навіть сама людина в українській етнокультурі може характеризуватися за
своїм ставленням або схожістю до волів, наприклад, волопас (той, хто
пасе волів), забильняк (1. зайвий віл у чумаків, 2. зайва людина),
пропий-воли (чумак, який пропив воли), волистий (подібний до вола),
волоокий (людина, яка має випуклі очі).

Отже, велика кількість лексичних одиниць, за допомогою яких мовний код
фіксує різні оцінні характеристики, вказує на можливість його
присутності в житті етносу й одночасно визначає своєрідність української
лексичної системи.

Повертаючись до поняття безеквівалентної лексики, мусимо погодитися з
думкою вчених [17; 24], які зазначають, що в еткультурознавчому
контексті денотатами можуть бути не тільки специфічні виокремлені й
вербалізовані словареалії та фонові лексичні одиниці, але й специфічні
уявлення (ідеологеми, мітологеми, етноейдеми), етнокультурні ситуації
(діяльнісно-трудові, обрядові, звичаєві, статусно-рольові, етикетні
тощо), ідіоетнічні дії і способи орудування речами.

З цього приводу хочемо детальніше зупинитися на етнокультурному
наповненні лексичних одиниць у семантичному прошарку української
лексики, що пов’язана з розмаїтими специфічними уявленнями,
етнокультурними ситуаціями, ідіоетнічними діями та способами орудування
речами.

У цьому плані такі українські лексеми, як дівичвечір, гільце тощо
утворюють лексико-семантичне поле і будуть семантично «порожніми» для
носіїв іншої культури саме до того часу, поки вони не спробують
зануритися в саму атмосферу українських звичаїв та обрядів, поки не
стануть утаємниченими в їхній релігійний, символічний сенс, у внутрішню
семіотичність і, зрештою, у сам їхній етнос. Проаналізуємо це на
прикладах двох культур — української та російської.

Так, наприклад, дівичвечір у домі нареченої відзначався особливою
ліричністю. Дівчата-подруги завивали гільце, тобто оздоблювали вишневе
деревце або гілку сосни барвінком, стрічками та букетиками колосків,
виготовленими під час барвінкових свят. Гільце символізувало
незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли
маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених. У
росіян теж є подібний обряд, але він дещо відрізняється і насамперед
відмінність полягає у лексико-семантичному полі, яке містить такі
лексичні одиниці, як зорю окликать, красота. Дівчата разом із нареченою
ходили вулицями з красотой у руках — невеличкою гілкою ялинки, яка була
оздоблена стрічками, бантами. Коли сяде сонце, а потім рано-вранці вони
йшли зорю окликать, тобто голосно голосити, звертаючись до небесних
світил та до природних сил і прощаючись з ними. Красота символізувала
молодість, недоторканість нареченої, а голосіння — прощання з місцями,
де пройшло її дитинство. З наведених для прикладу лексико-семантичних
полів можна зробити висновок, що вони мають різну етносемантичну
наповненість і це певною мірою, пояснюється відмінними реаліями.

Попри пласт безеквіалентної лексики, українська мова має значний
лексичний пласт, який умовно вчені [17; 24] називають частково
безеквівалентним. Ідеться про те, що такий клас лексем може мати
орієнтовні відповідники у мовах інших, наприклад, слов’янських народів.
Проте цей пласт менше семантично сконкретизований і менше
здиференційований.

Зокрема, часто спостерігається розбіжність у символічних значеннях, коли
культурний компонент у лексичній одиниці можна визначити за умови знання
особливостей соціальної семантики, скажімо, предмета, означуваного
певним словом, ураховуючи при цьому конотацію [39]. Наприклад, слово
називає відомий і поширений у кількох мовах денотат, проте національна
ознака криється в особливому символічному значенні. Так, зокрема, верба
має суперечливе (часто протилежне) символічне значення. Для українського
народу верба — це символ Космічного океану; Прадерева життя;
надзвичайної працездатності; запліднюючої, родючої сили; пробудження
природи, весни; засмученої жінки; вдівства; України, батьківщини. У
російського народу верба — символ швидкого росту, здоров’я, життєвої
сили, родючості. Для болгар върба (особливо стара) — це прокляте,
демонічне дерево, оскільки не давало плодів та затінку, але іноді верба
(особливо у переддень «Връбници») символізувала «Христовото
Възкресение», її ставили перед іконами і сподівалися на захист від
різних захворювань тощо.

Символічна семантика слова — лише відбиття символізації самого предмета,
його концепта, образу [39]. Скажімо, предметна реалія «береза —
рослина», що дістала наймення береза, у свідомості українця переростає у
символізовану реалію (береза — дерево-тотем, береза — мати козака,
білокора береза, то дівчина-красуня, яка була неслухняною і через це
втопилася, «береза» — старший ватаги колядників).

У свідомості російського народу береза символізує інше і має певні
кваліфікативні ознаки: «берёза — священное дерево, берёзовый дух,
высаживание берёзы в час рождения ребёнка, крепкая берёза — крепкий
малыш». Для болгарського народу береза не має символічної семантики,
оскільки це дерево дуже рідко зустрічається на території Болгарії, а
тому в свідомості болгар не переростає у символізовану реалію.

Як бачимо, особлива культурна конотація того чи іншого слова виникає на
основі важливої соціальної ролі предмета чи явища, які позначені цим
словом у межах окремої національної культури. Важливо, що соціальна
значущість референта розуміється не в суб’єктивному аспекті, а в
соціально-типізованому як певна реакція носіїв мови на ті чи інші
предмети і явища позамовної дійсності. Таку значущість референта
закріплює фольклор, а літературні традиції зберегли її. У зв’язку з цим
В.В. Жайворонок наголошує: «Речовинний світ, як відомо, сприймається
через його розуміння етносом і через відтворення його у рідному слові,
тому ім’я речі часто свідчить про її постання або призначення.
Сприймаючи річ передусім як щось фізичне, людина одухотворює її, а через
одухотворення речей одухотворює і себе» [15].

Найбільші розбіжності слова-відповідники різних мов мають у семантичних
асоціа

Література:

1. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. — 2-е изд. — М., 1999. — I-XV. —
896 с.

2. Бартминский Е. (Bartminski J. Stereotyp jako przedmiot lingwistyki
(1) || Z problemow frazeologii polskiej i slowianskiej. Warszawa, 1985.
T. III.

3. Бублейник Л.В. Типологічні співвідношення в лексиці української та
російської мов: Навчальний посібник. — К.: ІЗМК, 1996. — 84 с.

4. Булыгина Т.В., Шмелёв А.Д. Языковая концептуализация мира. — М.,
1997. — С. 33.

5. Ващенко В.С., Поповський А.М. Самобутні тенденції у розвитку мови:
Навч. посібник. — Дніпропетровськ: Видво ДДУ, 1995. — 44 с.

6. Вежбицкая А. Понимание культуры через посредство ключевых слов //
Пер. с англ. А.Д. Шмелёва. — М.: Языки славянской культуры, 2001. — 288
с.

7. Вежбицька А. Язык, культура, познание. — М., 1996. — 416 с.

8. Верещагин Е.М., Костомаров В.Г. Язык и культура: Лингвострановедение
в преподавании русского языка как иностранного. — М.: Рус. яз., 1976. —
248 с.

9. Волошина А.В. Безеквівалентна і фонова лексика у східнослов’янських
мовах: Дис. канд. пед. наук: 10.02.17., Кіровоград — 2001. — 195 с.

10. Воробьёв В.В. О статусе лингвокультурологии // Материалы IX
Симпозиума МАПРЯЛ Братислава, 1999. Доклады и сообщения российских
учёных. — М., 1999. — С. 96-117.

11. Влахов С., Флорин С. Непереводимое в переводе // Под ред. Вл.
Россельса. — М.: Межнародные отноше¬ния, 1980. — 352 с.

12. Гудков Д.Б. Прецедентное имя и проблемы прецедентности. — М., 1999.
— 248 с.

13. Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих языков и его
влиянии на духовное развитие челове¬ческого рода // Звегинцев В.А.
История языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960.
— Ч. 1. 322 с.

14. Грищенко А.П. Лексикологія. Фразеологія // Сучасна українська
літературна мова. Навчальне видання — К.: Вища школа, 1997. — С. 98-237.

15. Жайворонок В.В. Українська етнолінгвістика: деякі аспекти досліджень
// Мовознавство. — 2001. — № 5. — С. 48-63.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020