Реферат на тему:
Мова і політика
Мова і свідомість
Асиміляція у перекладі з латини означає «уподібнення». Асимілювати народ
— це примусити його відмовитися від своєї мови, звичаїв, традиційної
культури, тобто змусити його перестати бути собою, уподібнити до
народу-колонізатора і, в кінцевій меті, злити з цим народом.
Суть асиміляційного процесу корениться передусім у розмиванні поняття
«рідна мова». Згідно з класичним визначенням, «рідна мова» — це
материнська мова, перша мова, яку засвоює дитина в родинному
спілкуванні. З переходом на іншу мову все ширших верств населення це
фундаментальне для духовного життя нації поняття розмивається.
Тактику асимілятора найточніше сформулювала Леся Українка в драматичній
поемі «Оргія». Суть діяльності Мецената у завойованій країні — «добром і
ласкою примусити всіх видатних чужинців Рим любити. Хто любить — той
уподобитись може до любого і тілом, і душею».
«Примусити любити», прийняти чуже як своє — у цьому й полягає мета
культурної асиміляції, що здійснюється передусім через нав’язування
своєї мови. Так руйнується основний психологічний механізм колективного
самозбереження і самозахисту.
Між національною свідомістю і національною мовою існує тісний зв’язок, і
деформації в національному самоусвідомленні спричиняє передусім мовна
асиміляція.
Масовий перехід на іншу мову послаблює незримий духовний зв’язок народу
із своєю землею. «Я був ірландець, — писав Бернард Шоу у передмові до
«П’єс неприємних», — а відтак у мене нізвідки було взятися патріотичним
почуттям ні до тієї країни, яку я покинув, ні до тієї, що її розорила».
Зізнання Бернарда Шоу виразно показує те відчуження від обох культур,
почуття порожнечі, що деформує національну свідомість у результаті
мовної денаціоналізації. У позиції великого ірландця, що вклав свою
творчу енергію в розвиток англомовної культури, проглядає й підсвідоме
прагнення позбутися дискомфортного почуття роздвоєності між двома
націями, зняти з себе моральний тягар зради своїй культурі.
Порушення нормального розвитку країни внаслідок масової денаціоналізації
підтверджує й демографічна ситуація в Ірландії. Лише масовим поширенням
почуття відчуженості від своєї землі можна пояснити той факт, що
Ірландія — чи не єдина в Західній Європі країна, чисельність населення
якої постійно зменшується внаслідок масової еміграції. У США ірландців
уп’ятеро, а в Канаді втричі більше, ніж на батьківщині.
Ущербну національну самоідентифікацію значної частини української
людності породжує не тільки недостатня обізнаність із своїм історичним
минулим, а й переважно викривлена мовна ситуація. Це вона масово
продукує тип конфліктної мовної свідомості й поширює явище, що в науці
називають запозиченим із соціальної психології терміном «ненависть до
самого себе» або «самоприниження». Психологічний механізм
самоідентифікації з мовною групою, яка домінує, і самоприниження виникає
внаслідок підсвідомого зусилля уникнути відповідальності, що падає на
кожного представника зневаженої мови. Зворотний бік національного
самоприниження — це почуття агресивності, що його можуть виявляти
денаціоналізовані особи до тих, хто й надалі користується рідною мовою.
Вражаючий приклад зросійщеної холуйської свідомості, що у демонстрації
відданості імперській владі намагається перевершити господарів, наводить
Юрій Луцький у книзі «Між Гоголем і Шевченком»: «Часом, як це не
парадоксально, інтереси України краще обстоювали росіяни в Україні, аніж
українці в Росії. Разючу відповідь одержав симпатик України князь
Рєпнін, котрий хотів зберегти українські військові формування, від
українця князя Кочубея, противника цього наміру: «Хоч я походженням
хохол, але я більше росіянин, ніж хто інший і за своїми принципами, і за
своїми статками, і за своїми звичками. Моє звання і посада, яку я маю,
ставлять мене вище дрібних міркувань; я дивлюся на справи ваших губерній
з погляду загальних інтересів нашої країни. Мікроскопічні розрахунки не
моя справа» [Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком. — К., 1998. — С.
241-242].
Укорінений у масовій свідомості українців комплекс малоросійства створює
сприятливий ґрунт для підживлення новітніх амбіцій російських політиків,
що сподіваються на повернення панівних позицій Росії у пострадянському
просторі.
Через деформовану мовну ситуацію Україна, відокремившись від Росії,
лишилась у спільному з нею мовно-культурному просторі. Це дало
можливість Росії прибрати до рук левину частку масової культури України
і через поширення російськомовної преси і електронних засобів масової
інформації загальмувати створення масової міської культури на
українському ґрунті. Витіснення української преси російською, що
відбулося уже в незалежній Україні, ілюструють статистичні дані,
наведені в «Україні молодій» від 27 січня 1999 р.: «Якщо у 1991 р. в
Україні тільки державною мовою виходило 2,3 мільярда газетних
примірників, то через шість років даний показник скоротився до 0,64
мільярда. Тираж україномовних журналів за цей же відтинок часу впав з 81
мільйона до 13,5. І ще одна цікава деталь. Минулого року в Україні було
надруковано лише 50 мільйонів книг, тобто по одному примірнику на душу
населення. У Росії даний показник більший у три рази, у Німеччині — у
тридцять. Північна сусідка випередила нас у видавничій сфері після того,
як держава ввела податкові пільги на книгодрук. Чому наші управлінці не
наслідують приклад російських колег, лишається тільки здогадуватися.
Звідси бідність пропозиції і неймовірна дорожнеча».
Фактична втрата Україною свого інформаційно-культурного простору
становить чи не найбільшу загрозу нашому суверенітетові, оскільки в
сучасному індустріальному суспільстві засоби масової інформації
справляють величезний вплив на формування масової свідомості. Західний
дослідник тоталітаризму Карл Фрідріх, характеризуючи основні риси
тоталітарного режиму («Це загальнообов’язкова ідеологія, партія, що
посилена таємною поліцією і володіє монопольним контролем над трьома
сферами, за вплив на які в індустріальному суспільстві звичайно йде
боротьба»), додає, що основними сферами, які визначають монополію на
владу з боку «певної елітарної групи, яка прагне увічнити своє
правління, є засоби масової інформації, збройні сили і сфера економіки»
[Цит. за Данілян О.Г. Соціальні протиріччя в посттоталітарних системах.
— Харків, 1998. — С. 9].
Звернімо увагу — засоби масової інформації політолог ставить на перше
місце.
Вразливість нинішньої позиції України у протистоянні з Росією визначає,
крім інших факторів, збіг у часі двох різноспрямованих процесів, що
відбуваються в суспільстві.
Постання вільної України передбачає одночасний рух у двох напрямах — від
колоніальної залежності до самостійності і від ідеологічного
«єдіномислія» та однопартійної диктатури до ідеологічного й політичного
плюралізму. Ми маємо досягти національної солідарності, але звільнитися
від спадщини ідеологічної єдності, узгодити інтереси різних соціальних
груп шляхом компромісу і водночас відмовитися від тоталітарних
стереотипів псевдогармонії, призвичаїтися до законів самоорганізації
демократичного суспільства, де конфлікт, дискусія і критика належать до
конструктивних чинників, тоді як тоталітарна система нав’язала нам
погляд на конфлікт і критику як на деструктивні явища.
Державотворення потребує активізації факторів національної консолідації.
Кожен етнос, щоб збудувати повноцінну державу, має утвердити в довкіллі
оптимально вигідний для себе образ, що створюється через утвердження
своїх етнічних цінностей — мови, традицій, історії, міфів, культу
героїв. Показовою у цьому зв’язку є історія однієї філологічної
фальсифікації, здійсненої з метою пробудження національної свідомості
пригнобленого народу. На початку минулого століття чеський філолог і
поет Вацлав Ганка написав дві збірки патріотичних поезій і опублікував
їх під назвою Краледворського й Зеленогорського рукописів, видавши їх за
пам’ятки старочеської культури. Пізніше вчені з’ясували справжнє
походження підробних «пам’яток», але призначену їм місію пробудження в
чеському суспільстві почуття національної гордості вони успішно
виконали.
Лише створивши власний позитивний образ, народ усвідомлює себе
господарем на своїй землі і передає у спадок наступним поколінням
національну гідність і солідарність.
Таким чином, державотворчий процес потребує певної міфологізації масової
свідомості, активізації патріотичних почуттів, застосування у пропаганді
державних цінностей високої риторики. Водночас звільнення суспільства
зпід впливу стереотипів догматичного мислення, які систематично
нав’язував населенню радянський режим, потребує протилежних заходів, а
саме деміфологізації свідомості. Збіг обох процесів у часі значно
ускладнив українську ситуацію перехідної доби.
Якщо у прибалтійських країнах, де імперії не вдалося придушити місцевий
патріотизм і розмити колективну національну ідентичність, процеси
деколонізації і декомунізації суспільства відбуваються швидко й успішно,
то в Україні внаслідок високого рівня асиміляції населення сходу й
півдня рух у обох напрямах заблоковано. Державотворчі завдання у наших
умовах ускладнює цілковите знецінення патріотичної риторики, що
відбулося за доби тоталітаризму.
На відміну від іншого тоталітарного режиму — фашистського, що відверто
формулював свою агресивну антилюдську сутність, більшовизм завжди
приховував її за вправною демагогією, словесною грою на загальнолюдських
ідеалах і цим, властиво, сфальшував і знецінив усю лексику, вживану у
сфері державної пропаганди.
Партійний апарат створив свою мову — специфічний жаргон, що після появи
відомого роману. Дж. Оруелла «1984 рік» дістала назву новомови.
Визначальна риса її — антикомунікативність. Вона не призначена для
спілкування, не передбачає обміну думками, дискусії, роздумів. Це мова,
якою авторитарна влада, впевнена у власній безпомильності й
неконтрольованому праві нав’язувати іншим свою «єдино правильну»
ідеологію, диктувала соціуму всі норми суспільної поведінки.
Компартійна мова дуже далека від нормальної людської мови. Вона не
виконує функції спілкування, не подає інформації, не виражає конкретних
реальностей. Це радше словесний ритуальний обряд, позбавлені реального
смислу шаманські заклинання. Той набір стереотипних фраз, який день у
день повторювався у передових статтях радянських газет і журналів, мав
чисто декларативний характер.
Лицемірство радянської політичної мови полягало в тому, що вона широко
експлуатувала традиційну лексику на позначення загальнолюдських
цінностей. Партійні вожді полюбляли маніпулювати словами з родинної
сфери — найбільший тиран XX ст. називався «батьком народу», російський
народ був для всіх інших «старшим братом», комуністична партія іменувала
себе «рідною».
Найулюбленішою фігурою компартійних текстів був народ: «героїчний
радянський народ», «згуртований радянський народ», «відданий рідній
партії радянський народ». Народ нищили, присягаючи при цьому його ж таки
іменем. (Цю програму більшовиків пророчо передбачив Достоєвський в
образі Семінариста, що так виповів своє кредо: «Усунути народ…
винищити народ, скоротити Його, мовчати його примусити»). Та варто
уважніше придивитися до семантики слів і формул, поширених у радянській
ідеологічній та адміністративно-діловій сферах — і нелюдське антинародне
обличчя системи окреслиться дуже виразно. Прикладів можна навести
безліч. З армії звільняли з формулюванням: «Звільнений за неможливістю
дальшого використання», теоретики гуманітарні завдання мистецтва вбачали
в тому, щоб «підготувати такий людський матеріал, який був би здатним до
дальшого розвитку в бажаному напрямі» (Б. Арбатов), за погромної
компанії 1949 р. О. Корнійчук висловлювався в такий спосіб: «Я дуже
радий, що у нас теж почалася прополка».
Автори таких текстів не мали на меті звертання до людей, вони не
сприймали іншу людину як рівну собі особистість, це був лише об’єкт для
використання. Партійні чиновники, що звикали до такої мови, втрачали
здатність розуміти інших людей.
На Україні компартійна новомова набула ще потворніших форм, оскільки
вона повністю калькувала російську, знецінюючи у такий спосіб уже не
тільки слова, а й мову як таку. Український варіант радянської новомови
добре охарактеризував Леонід Кіпніс: «У нас під осміювання з
великоруського боку масово підпадають два об’єкти, дві мішені: 1. Суржик
позбавлених мови робітників простої праці; 2. Явище, яке я називаю «ДУ —
мова», тобто «Для українців — мова». Це версія української мови,
створена працівниками засобів масової комунікації на догоду начальству,
щоб обслуговувати частину агітпропсистеми, що зображувала «УРСР» і
українську культуру. Визначальний фактор: ні начальство, ні самі ці
працівники ні між собою, ні у своїх родинах не говорили, як правило, ні
по-українському, ні, тим паче, на цій версії, бо нею говорити незручно.
Вони створювали її не для себе, а буцімто піклуючись про нас. Епіграфом
до цієї операції можуть слугувати слова (Постишева?): «Ми будемо робити
українську культуру без українців». Фактичне призначення цієї версії
мови — показувати свою слабкість при зіставленні з великоруською мовою —
своїм першоджерелом» [Науменко І.М., Кіпніс Л.І., Прокопенко І.Г. Вступ
до соціоекології (Екологія людського суспільства). — К., 1995. — С.
166-167].
У відкритому суспільстві радянська новомова як політичний стиль наказу й
диктату не може мати успіху. Мова політики орієнтована тут на
спілкування з людьми, на порозуміння. У демократичних державах влада не
наказує, а веде діалог з суспільством, прагне узгодити шляхом компромісу
інтереси різних соціальних груп, що нерідко конфліктують між собою.
Для українських політиків дуже важливо в сучасних умовах перейти на
новий стиль офіційної мови, очистити її від авторитарності, від
смислового знецінення, знайти живі, справжні слова. Натомість влада
лишається в руках колишньої партноменклатури, нездатної перейти на мову
діалогу.
На жаль, не звільнились від стилю радянського офіціозу й чимало тих
політиків, особливо з колишніх партійних працівників і секретарів
партійних організацій, що нині називають себе українськими патріотами.
Однак їхній патріотизм досить специфічний. Такі патріоти пишуть промови
й гасла за звичними схемами радянської пропаганди, лише підставляючи
слово «Україна» на місце колишньої найуживанішої абревіатури «КПРС». І
хоча в нинішніх своїх промовах наші патріоти, можливо, не лицемірять, бо
ж любити свою країну природніше, ніж любити «авангард пролетаріату», сам
стиль галасливого і нав’язливого патріотизму надто нагадує людям
остогидлу пропаганду радянської доби.
Тоталітарний канон патріотичної агітації, що цілковито ігнорує зворотний
зв’язок, значно полегшив орієнтованим на Москву засобам масової
інформації справу дискредитації національної ідеї.
Вацлаву Гавелу належать відомі слова: «У демократії є свої недоліки:
вона дуже зв’язує руки тим, хто її поважає, а тим, хто не поважає, —
дозволяє майже все».
ім і фальшивим і розводить національне і демократичне по різні боки
барикад. Властиво, виникає питання: а під який прапор мала б перейти
Україна після відмови від червоного: чи не під триколірний?
Російськомовні засоби масової інформації лишаються в полоні вчорашніх
догм тоталітарної пропаганди, яка наполегливо й методично нав’язувала
масовій свідомості ототожнення національних цінностей з
націоналістичними у більшовицькому розумінні цього слова. На рівні
пересічної свідомості русифікованого українця стійкість цього стереотипу
виявляється у реакціях, подібних до відомого звинувачення Василя Стуса з
боку одного із свідків на судовому процесі: «Я знал, что Стус
националист, потому что он всегда говорит по-украински».
На жаль, такі хворобливі ментальні деформації демонструє не тільки
люмпен, котрий під час виборчих кампаній пише на агітаційних плакатах
кандидатів від Руху «бандери». Подібне сприйняття української мови як
мови «націоналістичної» лишається впливовим і в середовищі працівників
засобів масової інформації. Показовим у цьому плані є виступ на
міжнародній науковій конференції, присвяченій проблемам утвердження
державної мови, Ігоря Слісаренка, ведучого теленовин популярної студії
«Один плюс один». Позицію журналіста задекларовано уже в назві виступу
«Державна мова як знаряддя контролю владою засобів масової інформації в
Україні». Як вважає Ігор Слісаренко, «контроль над засобами масової
інформації є одним з головних елементів політичної легітимації правлячої
еліти в Україні. Взята нею на озброєння ідеологія національного
державотворення забезпечує владі моральне виправдання для такого
контролю. Фактор мови в цій націоналістичній ідеології відіграє навіть
вагомішу роль, ніж етнічна приналежність» [Слісаренко Ігор. Державна
мова як знаряддя контролю владою засобів масової інформації в Україні //
«Проблеми утвердження і функціонування державної мови в Україні»
(Матеріали міжнародної наукової конференції 28-29 листопада 1996 р.) —
К., 1998. — С. 85].
Таким чином, обстоюючи не свободу слова, як він сам, очевидно, вважає, а
свободу мови масмедіа, І. Слісаренко припускається вельми симптоматичної
логічної хиби. Адже якщо вважати українську мову репресивним органом
контролю засобів масової інформації, то таку ж функцію слід визнати і за
російською мовою з тією суттєвою різницею, що її використовує як орган
контролю не українська, а російська влада.
То що врешті-решт обстоює «ліберал» Ігор Слісаренко?
Російськомовна преса жодною мірою не справдила наївних сподівань деяких
українських інтелігентів на те, що вона стане ефективнішим засобом
обстоювання й пропаганди української історії й культури серед
російськомовного населення, ніж україномовні засоби масової інформації.
І російська преса, і преса, що видається в Україні російською мовою, за
рідкісними винятками, використовує свободу слова з протилежною метою —
для доведення престижності російської культури і меншовартісності
української.
На відміну від українських ЗМІ, що для пропаганди українських
національних цінностей застосовують переважно малоефективну після
тоталітарної доби високу риторику, журналісти російськомовних ЗМІ
вправно володіють методами непрямої пропаганди російської культури й
дискредитації української. Так, ефективним засобом компрометації в
масовій свідомості української історії й культури є створення
асоціативного зв’язку їх з найбільш одіозними постатями і культовими
явищами тоталітарної доби.
Прикладів можна навести багато. Ось один з них. Статтю про історію
об’єднання України, опубліковану в «Киевских ведомостях» (13 березня
1998 р.), О. Бузина і Я. Тинченко називають «Радянський Бісмарк, який
об’єднав Україну залізом і кров’ю». Якби не Сталін, роз’яснюють читачам
автори статті, недолугі українці ніколи б не спромоглися об’єднатися, та
й саме їхнє об’єднання лишається проблематичним, бо територіально вони
завжди поділялись на різні політичні (!) табори. Наведемо хоча б такий
фрагмент із статті: «Ідеологією часів Сталіна було викоренено такі
історичні поняття, як Галичина й Наддніпрянщина, Південно-Західний край
і Донецько-Криворізький регіон. Ці поняття завжди поділяли українців на
різні політичні табори. Як би абсурдно й парадоксально це не звучало,
але грузин і радянський диктатор Йосиф Сталін зробив те, чого не змогли
зробити українці за все своє існування, — реально, а не на папері
об’єднати країну, у якій вони жили».
Сторінки, відведені на огляд культури, у російськомовних газетах
заповнює інформація про події культурного життя чужих країн, де домінує,
звичайно, Росія. Усе, що з’являється в українській культурі,
коментується тут як бездарне, не варте уваги, вторинне щодо
великоросійської культури. Так, мистецтвознавець І. Разумний у рецензії
на одну з популярних музичних програм телестудії «Один плюс один» пише:
«Повірте, Ірині Білик аж надто далеко до Ірини Аллегрової, Олександру
Пономарьову — до Філіпа Киркорова, Наталі Могилевській — до Наташі
Корольової, Андрію Миколайчуку — до Ігоря Ніколаєва, а ведучому,
Олександру Ягольнику, — до Івана Демидова (список можна й продовжити).
Невже не вистачило фантазії придумати хоча б іншу назву, щоб вкотре не
нагадувати глядачеві про те, як нашій доморощеній естраді далеко до
російської? Думаю, зі мною багато хто погодиться: ви вкотре примусили
нас відчути себе провінціалами» («Киевские ведомости», 10 січня 1997
р.). Показово, що, звинувачуючи українську естраду у провінційності,
київський мистецтвознавець демонструє глибоку провінціалізацію власного
світосприйняття, в якому Москва становить центр світобудови.
Цікаво простежити, як різко в цій же пресі міняється стильова
тональність рецензій на українські і російські твори. Так, на одній
сторінці «Киевских ведомостей» (18 січня 1997 р.) огляд українських
творів на історичну тематику насичено такою лексикою: «строчат, как под
диктовку», «доводит до одури читателей», «чувствует себя дьячком в
храме, имя которому — Украина» і под., рецензія ж на новий роман
російського письменника «Бандитский Петербург» починається так: «Еще бы
неинтересно… После Петербурга Пушкина и Достоевского в сокровищницу
наших душ войдет Петербург Горбатого й Кости-Могилы».
Аналогічну мету доведення неповноцінності українців як нації й
нікчемності створеної ними культури переслідує й пародіювання
української класики на сторінках тих же «Киевских ведомостей». І тут
популярний у відкритому суспільстві жанр сміхової пародії
використовується як нечесний прийом для дискредитації всієї української
літератури.
У демократичній культурі кожен високомистецький твір, у тім числі
класичний, може стати об’єктом травестії. У комедійному ключі можуть
подаватися й факти біографії великих людей. Сміхове обігрування твору
високого мистецтва наближає його до широкої аудиторії і переводить у
явище популярної культури. Твори такого жанру почали з’являтися і в
сучасній українській літературі, наприклад «Дзеньки-бреньки» Володимира
Даниленка, опубліковані у книжці «Опудало» (К., 1997), або дотепна
імітація листування Т. Шевченка з П. Кулішем «Кохайтеся, чорнобриві»,
опублікована в харківському журналі «Ґіґієна» [Передруковано в газеті
«Література Плюс», червень 1998 р.].
Цілком інше призначення має пародійне обігрування українських класиків у
російськомовній пресі. Опублікована в «Киевских ведомостях» (18 січня
1997 р.) пародія О. Бузини на Шевченка — це не літературна забава, що
вводить високий образ у сміховий контекст, не літературна гра з
класиком. Сміх Бузини продиктовано бажанням знищити об’єкт пародіювання.
«Сокровіщніцу» його душі вщерть заповнив Петербург Горбатого і
Кості-Могили. Може, є там трохи місця й Пушкінові з Достоєвським, але
Шевченкові в цій «сокровіщніце» місця немає. Шевченко був Петербургові
чужий. Чужий він і Олесеві Бузині.
Бездарна пародія Бузини може стати, проте, вдячним матеріалом для
психоаналітика, оскільки в ній виразно проглядає проекція авторової
ущербної свідомості на пародійований образ. У одній з телепередач Бузина
висловлювався про Шевченка в такий спосіб: «він полюбляв страждати в
солдатській неволі». Саме таким, «полюбляючим страждати» холуєм
зображено в пародії поета на засланні, де він тільки те й робить, що
малює «пару-тройку голых барышень для дембельских альбомов» і з страху
перед фельдфебелем пише лозунг «Слава самодержавию» до дня царських
іменин.
До речі, голі баришні, що їх полюбляв малювати бузиновий Шевченко, як і
бузинове «відкриття» щодо приналежності Лесі Українки до сексменшин, —
далеко не невинна гра такої собі розкутої уяви на любові публіки до
сенсацій. Навіть у найвільнішому суспільстві, не кажучи вже про
закомплексоване десятиліттями ханжества пострадянське, сексуальні
збоченства завжди викликають у більшості людей огиду. Саме тому в часи
Брежнєва-Щербицького, коли після засудження культу Сталіна трафаретний
ярлик «ворог народу» вже не впливав на масову свідомість, КГБ розробило
нову технологію звинувачення вільнодумців. У 70-х роках, поряд з
політичними арештами, країною прокотилась хвиля арештів із звинуваченням
у спробі зґвалтування. Справи фабрикувались надзвичайно просто. До
приреченого на ув’язнення дисидента підходила на вулиці молода енергійна
особа, кидалась йому на шию і, шматуючи на собі сукню, кричала:
«Ґвалтують!» Тут же відкілясь виринали стражі порядку — і чоловік
одержував відповідний термін ув’язнення [Див.: Марченко Валерій. Листи
до матері з неволі. — К., 1994. — С. 351-352].
У випадку з Б. Антоненком-Давидовичем, до якого, враховуючи його вік і
слабке здоров’я, застосувати таку методу не випадало, подібну провокацію
вчинили з його сином, щойно той досяг повноліття, і загубили молоду
людину лише заради того, щоб зробити у батька черговий трус і
опублікувати в газеті огидний компромат на всю родину (див. «Літературна
Україна», 13 липня 1973 р.).
Нинішній стиль уведення імен українських класиків у сексуальні контексти
походить, скоріш за все, з тієї ж опери. Адже саме тепер маємо нарешті
можливості відкрити їхню творчість у всій її красі і величі. Тому й
поспішають малоросійські апологети великоросійського шовінізму облити
брудом великі імена, щоб обмежити силу впливу їхнього слова, звільненого
з кайданів догматичного тлумачення.
Отже, розпізнати «почерк» деяких київських великотиражних, добре кимось
фінансованих газет доволі легко. Та це й не дивно. Заснував ті ж
«Киевские ведомости» вихованець Московського.
ГРУ Сергій Кичигін, та й колишній головний редактор газети Олександр
Швець, що після «Киевских ведомостей» зробив популярними на різного роду
сенсаціях ще дві газети — «Всеукраинские ведомости» і «Факты», також
свого часу не пас задніх у загоні борців з «українськими буржуазними
націоналістами».
Таким чином, конфліктна двомовна-двокультурна ситуація, а також
неспроможність суспільства звільнити засоби масової інформації з-під
впливу колишніх бійців ідеологічного фронту заблокували як процес
деколонізації, так і процес декомунізації країни, бо тільки справжня, а
не контрольована колишніми співробітниками КГБ свобода слова здатна
відкрити шлях до порозуміння україномовного населення з російськомовним.
Від доби тривалої русифікації значна частина українського соціуму
успадкувало не тільки комплекс меншовартості своєї мови і культури, що
часом приймає й агресивні форми ворожості до неї. Слід сказати й про
нездорові психологічні наслідки, які провокує синдром «чужого у своїй
країні» в середовищі свідомого українства. Адже українська людина, що
оберігає природне право говорити своєю мовою у своїй державі, мусить
щоденно у найрізноманітніших ситуаціях міського спілкування протистояти
тискові оточення і переживати в той чи інший спосіб почуття відторгнення
більшістю.
Особливо гостро постає в русифікованих містах проблема мовного вибору в
родинному вихованні дітей. Гіркі почуття батьків, що спостерігають, як
україномовне виховання обмежує їхню дитину у контактах з іншими дітьми,
описав Микола Рябчук в одному з листів до журналу «Кур’єр Кривбасу».
Цікавою в психологічному плані є й особиста реакція Миколи Рябчука на
деформацію міжгрупових стосунків у двомовному соціумі. «І все ж я чую
певну провину перед дитиною, — пише Микола Рябчук, — яку мимоволі
вплутав у свою українськість, як у спадкову хворобу, а ще більше — перед
її ровесницями з родин учорашніх колгоспників, а нинішніх двірників,
міліціонерів та заводських чорноробів, для яких українська мова — не
вияв «лічності» (бо й де та «лічность»!), а лиш зайвий баласт, неприємне
нагадування про «жлобство», «когутство», «рогульство». Словом — про
соціальну, а не лише мовно-культурну другосортність. Я не знаю, як
зробить для них цей світ толерантнішим і комфортнішим» [Кур’єр Кривбасу.
— 1997, грудень. — С. 165].
У цитованому листі окреслено основні соціальні групи киян, що зберігають
україномовне спілкування у зросійщеному місті. До першої, кількісно
більшої групи належать вчорашні селяни, які переїхали до Києва і
працюють переважно на малопрестижних роботах. Ця група не виявляє мовної
стійкості, оскільки підсвідомо пов’язує свій низький соціальний статус
із мовною відокремленістю від міської більшості. В намаганнях
пристосуватися до міста ця група утворює основну соціальну базу
суржикомовної частини населення. Тут нерідко можна спостерігати, як
подружжя, що між собою говорить по-українському, у спілкуванні з дітьми
намагається перейти на «городську» мову. У свідомості молодшого
покоління українська мова батьків асоціюється з їхнім низьким соціальни
статусом, тому воно швидко асимілюється.
Друга соціальна група україномовних киян це інтелігенція, переважно
гуманітарна, що на лежить до свідомих носіїв української мови.
Однак її малочисельність і мовно-культурна ізольованість у
російськомовних містах викликає у її представників почуття відчуження й
безсилля, що також тягне за собою різного роду комплекси. Можна
зауважити принагідно, щ у цитованому вище уривкові з листа Миколи
Рябчука проглядає комплекс вини — і перед власною дитиною, і перед тими
ж непристосованими до іномовного міста вчорашніми селянам Як освічений
інтелектуал Микола Рябчук свідомий власної відповідальності за долю
своєї мов й культури, а тому гостро переживає почуття безсилля перед
загрозою розкрученого маховик русифікації, який швидко поглинає і ту
соціальну меншість, що є стихійним носієм національно ідентичності.
Поширення комплексу «без вини винних» серед української еліти, що його
провокує нездорова мовно-культурна атмосфера країни, належить до
задавнених хвороб українського соціуму. Про це свідчить, зокрема,
цікавий лис Лесі Українки від 26 березня 1903 р. до Михайла Кривинюка,
чоловіка її сестри Ольги, з яким письменницю пов’язували стосунки
взаємної поваги і приязні. До порад, що їх Леся Українка дала зятеві, не
зайве дослухатись і сьогодні:
«Варто б, на мою думку, покинути тую форм доказу: «Що ж я винен, що я
українець? Хоч би хотів, то я не вмію бути іншим». Для недержавного
народу се самоприниження зовсім зайве, б нагадує «рабий язык», та й
приклад української інтелігенції показує, що українець зовсім так вміє
бути неукраїнцем, коли схоче (різниця в ак центі і маленьке «закидання»
по-українськи річ властиве, пуста). Тоді тільки починається справді
вільна, не шовіністична, але й не «рабья національна психологія, коли
чоловік каже: я може б і вмів бути іншим, але не хочу і не потребую бо я
хоч і не ліпший, так зате й не гірший від інших, принаймні від тих, що
хотять мене на свій лад перестановити. Приймайте мене таким, як є, і
тим, ким я сам хочу бути, не ваше діло вибирати мені мову і звичаї. Моя
мова мужицька Так і всі мови мужицькі, а пани скрізь намагаються
говорити по-чужому, аби не так, як свої мужики говорять: московські пани
хотять говорити по-французьки і донедавна так і говорили а по-московськи
часто й читати не вміли, бо то було для них «простонародное наречие».
Такий спосіб доказів заміряю я вживати скрізь, де буде треба, і хотіла б
знати, наскільки Ви з тим згоджуєтесь» [Косач-Кривинюк Ольга. Леся
Українка. Хронологія життя і творчости. — Нью Йорк, 1970. — С. 678].
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
