.

Про систему персонажів повісті В. Шевчука «Горбунка Зоя» (спроба пообразного аналізу) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
260 3052
Скачать документ

Реферат на тему:

Про систему персонажів повісті В. Шевчука «Горбунка Зоя» (спроба
пообразного аналізу)

Українська література — один із найголовніших предметів у сучасній
школі. У загальному річищі гуманізації національної освіти вона може
виконувати інтегруючу роль, тому що відтворює духовний світ української
людини, сприяє активному становленню особистості.

На відміну від інших шкільних предметів, література не лише навчає, а й
більшою чи меншою мірою виховує, формує естетичний смак, визначає певний
ідеал, збагачує художнім досвідом тощо.

На жаль, останнім часом потяг молоді до української книги різко слабне.
Одна з основних причин цього — тенденційний добір творів для
текстуального вивчення, естетична звуженість проблематики, жанру,
персоналій, навіть літературних періодів розмаїтого світу літератури.
Так, з вини укладачів програм із поля зору нинішнього школяра випадає
масив літературних творів, йому близьких і психологізмом, і запитами, і
тематикою, і типажем. Мається на увазі сучасний літературний процес. З
огляду на це автори нової програми з літератури особливий наголос
кладуть на літературу сьогодення.

Поміж авторів-сучасників чільне місце у програмі посіла творчість
лауреата Державної премії ім. Т.Г. Шевченка та премії фундації
Антоновичів Валерія Шевчука — то не випадково. Адже його творчість —
багатогранна, глибоко вкорінена в національну культурну традицію і
водночас відкрита до здобутків європейського модернізму. Красномовним
підтвердженням сказаного є повість «Горбунка Зоя».

Чим може приваблювати старшокласника цей твір? Насамперед осмисленням
проблем теперішньої молоді, ствердженням ідеї необхідності пошуку
людиною істини на шляхах власного самовдосконалення, пошуку нею щастя як
сенсу життя. Крім того, творчість захоплює і витонченим гумором, і
мудрою іронією, ваговитістю художнього слова у відтворенні юначої
фантазії і прози звичайного людського життя.

Молоде товариство та його головний інтерес — сюжетний стрижень твору

У центрі психологічної лабораторії повісті — світ мешканців околиці
Житомира, точніше — звичайної вуличної компанії. Це Олег, Юрко, Геннадій
і, звичайно, оповідач. Що їх всіх об’єднує? «Мали головний інтерес:
дівчат, тобто відчували особливу спраглість до того племені і
дурманилися через те, як березневі коти». Проте колишніх однокласників,
таких різних за інтересами й уподобаннями, «з’єднувала в компанію не
спільність інтересів, а спільність вікова, тобто насущна потреба в
молодому товаристві». Сам оповідач про це зізнається так: «В нас
прийнято оповідати один одному любасні історії, саме такі розмови нас
найбільше і єднали». Чим же займалося молоде товариство? «Сходин, ігор у
шахи і карти, балачок було замало, щоб підтримувати нашу компанію, були
ми народ різноликий, тож часом влаштовували гулянки. Кожен мріяв про
свою принцесу. Кидалися в найдурніші любовні пригоди. Всі вони
виявлялися скороминущими і згоряли, як солома, а ми в них». Між тим,
кожен із хлопців глибоко індивідуалізований, неповторний, із своїми
психологічними якостями, світоглядними переконаннями.

Образи-суб’єкти повісті Оповідач. «Інтелігентного походження». Особа
трохи романтична. Студент педагогічного інституту, шукав дівчину «із
душею». Мав «сяку-таку» національну свідомість, цікавився українською
літературою. Його вабили сильні особистості. Був неоголошеним лідером у
компанії. Не бачив сенсу ні в чому: ні в навчанні, ні в майбутній
роботі, ні в читанні книжок, ні в політиці, ні в самому акті
екзистенції, тобто існування. Вважав, що в світі панує не Бог, а Смерть.
Мав сковородинівський принцип: коли не можеш нести добра, то принаймні
не нести зла. Мав щось од слідчого — любив розгадувати таємниці. Міг
покористатися особою протилежної статі без моральних затрат та
неприємних наслідків. Прихильник «лінивого кохання». Кидавсь у свої
пригоди через страх перед нудьгою».

(Про себе і про інших членів гурту оповідає він — оповідач). Найближчий
його товариш — Юрко.

Юрко. «Робочий клас, але хлопець розвинений, інтелігентний. Мав
сяку-таку національну свідомість, цікавився українською літературою, що
потім йому вилізло боком. Пари собі для «лінивого кохання» не мав, та й
до «гарячого» також. Найскромніший у товаристві і єдиний досі
незайманець. Найперший відійшов від компанії. Мав якесь своє таємне
товариство, що бавилось у політику й читання заборонених книжок. Він не
був легковажним. До багатьох речей, які можна збути жартом та
легкотравним забуттям, він ставився непомірне серйозно. Так само
непомірно серйозно ставився до житейських вартостей: розуміння держави,
рідної землі, любові, моралі, і про всі ці речі трактував зі строгою
побожністю, тобто поважністю. Він був людиною, розділеною на «так» і
«ні». Юрко відійшов од мене, а це значить, відрікся від легковажності і
подався до тих, хто плекав таємниці, приховані думки і суспільне
роздратування супроти царства Дурнів. Працюючи в друкарні, виготовив
якийсь «самвидав», був заарештований КГБ і засланий у «глибину
сибірських руд» на довгі роки. Відбувши свій строк, щасливо повернувся
додому, одружився, має сина і на долю свою не нарікає».

Геннадій. «Говорив суржиком, оскільки був робочий клас. Ні розумом, ні
манерами похвалитися не міг, простуватий хлопець. Закінчивши десять
класів, примудрився не прочитати жодної книги. За кінські зуби та за
іржання в товаристві прозвали Геннадія Конякою. Після «падіння» із Зоєю
вийшов із компанії, одружився із Мартою».

Олег. «Навчався в автодорожньому технікумі. Говорив жаргоном, який він
вважав російською мовою і чомусь через це відчував над товариством
зверхність. Розумом та й манерами похвалитися не міг. Найбільший цинік
серед компанії. Самовпевнений і трохи надутий. Бабник і фанфарон. Трохи
дивак: носить на гарному обличчі машкару і переконує себе, що та машкара
гарніша за його лице натуральне. Після дивовижного з’єднання із Зоєю
цілковито втратив інтерес до жіночої статі. Одружившись із Лєною, почав
нагально грубшати, і це відбувалося просто на очах. Тільки й мав
клопоту, що розтуляти рота, аби йому туди вклали щось смачненьке.
Неробою, правда, він не був: закінчивши автодорожній технікум, сидів у
якійсь конторі, уранці завжди в один і той же самий час виходив за
хвіртку, зупинявся, гомерично позіхав, при цьому його рот розширювався
на півобличчя, не зовсім естетично клацав зубами, стуляючи пащеку, тоді
сонно озирав заплилими товщем очками білий світ, підіймав руку до
потилиці, чухмарив її, зітхав, здвигував тілом і рушав, дибаючи
ошинкованими ногами, взутими у якусь дивну, майже чотирикутну взувачку,
— ніби це була імітація ратиць у чорта, що вирішив покинути чортівське
ремесло, аби зажити спокійним людським життям. Вуличні хлопчаки назвали
його кабаном.

Для «лінивого коханця» хлопці мали подруг — Лєну, Марту, Оксану. Пізніше
до них приєдналася фатальна горбунка Зоя.

Лєна. «З нею кожен із хлопчачого гурту перефліртував. Її інтереси далі
вдягачки і фліртів не сягали. Давно порушила бородатий закон (втратила
цноту). Найбільше тяглася до Олега, і, здається, його бажала скрутити,
тобто з «лінивої любові» переключитись на чинну, активну, через що йому
тільки й віддалася. Швидко й енергійно одружила на собі Олега.
Залишилася худенькою, швидкою, турботливою. Вона коло нього стрибала як
мала пташка біля зозуленяти в своєму гнізді.

Марта. «З нею кожен із хлопчачого гурту перефліртував. Була вона серед
дівчачого гурту найпростіша, говорила суржиком. Через неї троє з
компанії (крім Юрка) «перейшли», бо вона з того проблеми не робила. Була
доступна, тільки торкни, й вона лягає. Належала до податливих дівчат.
Після одруження з Геннадієм рішуче перестала бути доступною, трималася
строго й міцно, як воша кожуха. Вона тепер виглядала, як натоптана
бочечка, а лице мала кругле, мов тарілка, на якій закандзюбинкою стирчав
кирпа-носик».

Оксана. «Була чудова тим, що сама говорила небагато, а вміла вислухати
іншого. Розвитку була взагалі невисокого. Не лише вміла підтримувати
розмову, а ніби її спонукала. Любила читати. З дівчат цноту утримувала
тільки Оксана. Була з іншого тіста, до легкодоступних не належала. З нею
можна гратися тільки до певної міри, можна її цілувати, чіпати
сокровенні місця, обіймати, однак лише в межах флірту, а не любові.
Оксана в таких справах була дивоглядно старомодна, і зрушити її в цьому
було неможливо. Великого вогню вона не розпалювала. Не вміла палати
сама, отже, не вміла запалювати коханця, тому своєю любов’ю вона несла
вибранцеві мир, а не заколот, умиротворення, а не пристрасті, змагання
та збурення. Мирна, порядна дівчина, котра іде на оці вибрики: компанії,
флірти, самотні гуляння із хлопцями, цілунки та притискання лишень для
того, щоб не залишитись у дівках, а хлопця собі за всяку ціну роздобути.
Але в глибині душі їй усе це коли не осоружне, то нецікаве, а інтерес
має лише один, цілеспрямований, простий, ясний: вийти заміж, мати
родину, жити спокійним і гармонійним життям без збурень та штучних
пристрастей, у житейських буденних клопотах та радощах. Тобто у цій
дівчині не було ані на мак чортівського — сатана тут увіч поселення не
мав та й не міг мати. Була вона ніби земля обітована. Була дівчина
церемонна, точніше, схильна до ритуалів. Для неї був важливіший ритуал,
а не кохання».

gd?P›

чувалася цілком повноправним товаришем». «Горбунка Зоя містичну енергію
в собі справді несла, але навряд чи була фатальною істотою. Вона не
тільки покористувалася нами, як племінними бугаями, щоб завагітніти, але
по-своєму зненавиділа нас. У горбунці Зої був образ Смерті. Книжок вона
прочитала багато, правда, хаотично і безсистемно, — що трапиться під
руки, як бувало у дівчат із зачатками духовності, але без доброї освіти
та культури. Мотиви поведінки горбунки Зої були прості, не
суперсексуальні і не містичні — вона хотіла дитини, а не чоловіка: «Мети
своєї вона досягла». «Зоя не раз пробувала «зробити» собі дитину, але
чинила це лише з одним, і в неї нічого не виходило» (Оповідач).

Неписані закони

Один із них зобов’язував мати собі пару для «лінивого кохання». Так,
оповідач уподобав Оксану, Геннадій — Марту, Олег — Лєну. Тільки Юрко не
мав пари. «Отож, коли ми вуличними подружками між собою обмінювалися,
тимчасово ходив із котроюсь із дівчат, і це ми робили для того, щоб він
не відчувався поміж нас ображеним, дівчата ж залюбки на це йшли,
очевидно, для різноманітності, та й прийнято таке було в нашій компанії.
Отак і трималося наше гармонійне товариство, хоч більш різних людей, ніж
ми, годі було й знайти, і від того всім, здається, було добре. Але кожен
із нас, хлопців, мріяв, що він незабаром знайде свою принцесу, отож і
кидалися в найдурніші любовні пригоди, але всі вони ставали
скороминущими і згоряли, як солома, а ми в них. Коли виходили з чергової
своєї любові, а нової ще не мали, займалися з своєю парою «лінивим
коханням», тобто зустрічалися, цілувалися й тискалися, але без взаємних
зобов’язань».

Чи ж моральні ці стосунки? Та хто в юності не мріяв про велике,
особливе, неземне кохання — юнаки про принцес, дівчата — про принців?
Але в житті часто буває по-іншому. Минає сп’яніння від кохання, і
одружуються хлопці та дівчата із «земною» своєю половиною, поринаючи у
океан буднів. Та доля, як відомо, все ж дає вибір. Однак чи вміємо
користуватися ним? Чи тих обираємо?

Як бачимо, в компанії всіх все влаштовує. Звісно, крім Юрка, який першим
заявляє оповідачеві, «що це не справжнє життя, а «порожнювання»:

«Бачиш, коли признатися відверто, чомусь мені нудно стає від наших
гулянок, від того обміну хлопцями та дівчатами. Ти та Оксана ще нічого,
а ті… вони ж нам товаришів, прагне знайти своє місце в житті: «Ми — не
безгрішні, кожен священник міг би нас підставно засудити — оті наші
ігри, обмін дівчатами, нестатечність. …Марту за її надмірну
поступливість, як і наші хлопчачі балачки, — аж ніяк не скромні, за
компанію нашу, де все просто й погоджено, і хоч були ми в стосунках одне
з одним вільні, але зіпсутими нас годі назвати: не хотіла, наприклад,
Оксана ні з ким входити у фізичні зносини, то й не входила, і ніхто їй
того не брав за зле: бажала того Марта, то й робила; не виявляла Лєна до
мене прихильності, я з того не журився — ми оминали одне одного. Просто
ми — молоді, хотіли весело, з пригодами жити, але зла ні світові, ні
один одному не чинили, а по-своєму одне одного шанували. І от, коли
вірити Юркові (а чому б йому не вірити), у наші ігри ввійшло якесь
насилля. Вдерлась у нашу компанію оця горбунка Зоя, і ми вперше відчули
на собі та й у світі якусь тривогу і пітьму. Це все існувало ще по
передчуттях».

Можливо, це передчуття, що скоро закінчиться рання юність, що «іграм у
життя» надходить кінець, що попереду доросле життя з усіма його
радощами, труднощами, буденністю? З’являється у сновидді оповідачеві
Оксана, яка голосом Юрка сповістила, що «ми вчинили велику дурницю,
впустивши у свій гурт Зою, вона-бо не людина, а наша смерть. …Ну,
може, не так, що повмираємо, але щось у нас помре. Наприклад, померла
вже Юркова невинність, потім помре невинність моя, потім наша компанія,
потім твоє (оповідачеве) бажання жити весело і безтурботно, потім помре
наша наївність…»

У пошуках нетлінних цінностей. Добро і зло. Проблема вибору

Хлопець дедалі більше задумується над смислом життя і мислить як
справжній філософ: «Я ж кидавсь у свої пригоди, які Юрко називав
«порожнюванням» (слово, як на мене, досить точне), через страх перед
нудьгою. Оте передчуття спокою та нудьги, яким так тішився хворий Євген
Плужник, мене жахало… Я серйозно вважав, що у світі панує не Бог, а
Смерть, бо все на цій землі тлінне, тимчасове, передусім любовні
пригоди, — всі вартості, захоплення, будь-яка діяльність, бо всьому
конечним результатом має бути Смерть. …Вважаю, що дійсним є лише
реальний, насущний момент буття, тобто екзистенції, а все інше — царство
смерті: минуле — тому, що його нема і ніколи не буде, а майбутнє —
знову-таки тому, що його нема, отже, воно фікція. Я не вірю в державу,
бо не хочу їй служити і задля неї розбиватися, «адже й вона — дочка
смерті, особливо ця, в якій волею долі мені випало жити, — в царстві
дурнів, як я люблю казати; недаремно в нас такі популярні казки про
дурня, який стає царем. Ба більше, вважаю, що моя земля власної держави
не має, бо вона населена споконвіку отакими дикими індивідуалістами, як
я». Усе це так чи інакше спонукає до глибоких роздумів над проблемою
існування людини в державі, функції якої зводяться до того, щоб
наглядати і карати. Хлопець-оповідач ставиться до себе досить критично,
розмислює над суттю буття, бо в нього горить іскра самопізнання. Це вона
стимулює пошук відповідей на ті вічно нові й неперебутні проблеми, з
якими кожен стикається, перебуваючи на землі: людина і вічність, людина
і релігія.

«Не числю себе вибраною людиною, а згоджуюсь, що особистість я нікчемна,
тобто «Пан Ніхто», як кажуть, і це знову тільки тому, що й
упослідженість, і вибраність у житті — це забавки тієї ж таки Смерті.
Ось чому я не бриджуся дружити з таким примітивом, як Геннадій, і
порожнім фанфароном, як Олег, бо розум і глупство перед обличчям Бога і
Смерті — ніщо, так само освіченість та неосвіченість, моральність і
аморальність, порожнювання в житті чи наповнення його ілюзіями,
самооблуда і пиха, слава і неслава, обжерливість чи повстриманість…»

Письменник тонко розкриває складну боротьбу, яка відбувається в душі
оповідача. Юнак зізнається: «Але не варто гадати, що я людина
безпринципна і що всі вартості для мене не існують. Я люблю книги,
звісно, справжні, а не ідеологічно-продажні чи ідеологічно-революційні,
вони для мене — сурогат, бо книги — це не дійсність, а лише гра в неї, а
саме гра не підвладна тлінові. Я люблю дівчат, бо вони субстанція
народжуюча, отже, саме вони втримують, хай ілюзорну вічність існування,
а це значить: є несвідомими носіями вічності, як і сонце, дерева, трави,
ріки, земля, а не штучно зведені на ній споруди — діти тліну, тобто
смерті. Я люблю музику, бо вона знову-таки дійсність, непідвладна
тлінові. Я люблю простір, налитий повітрям, бо воно також вічне, люблю
вогонь, який ховається в камені, дереві, сірнику, вугіллі, нафті, як
насінина в плоді дерев — він теж позначений вічністю. Саме тут, де
присутня вічність, панує не Смерть, а Бог, і йому, як Вічності, я
вклоняюся, хоч мені смішно думати, що малограмотний чи й освічений піп у
дивоглядних одежах, чи чернець, чи богомільна бабка — із їхньою
прив’язаністю до не менш смішних та умовних ритуалів — є Божі істоти, —
вони, як і я, вічності не знають, не розуміють і не несуть. Вони не
знають Бога, а лише граються в нього, і Бог у них присутній, як у кожній
грі — не більше».

Звичайно, юнак — максималіст, але думки його не позбавлені сенсу.

Переймається юне покоління й проблемами добра і зла: «Був переконаний,
що людина має бути доброносною активно, не розуміючи, що цим прирікає
себе на жертовність, а відтак — на смерть».

Проте чітких граней між добром і злом хлопець ще не може визначити
«Жертовність ув ім’я добра я вважав річчю марною тому, що людині не дано
точного розуміння добра і зла, і ця пара між собою часто перемішується —
зло є справжнє і позірне, як і добро. Скільки фанатиків віддало життя за
видиме добро, твердо переконані, що воно справжнє, а воно, виявляється,
було машкарою чи різновидом зла. Ось чому я вважаю, що в таких речах
треба бути вельми обережним і ніколи не фанатичним, а в усьому
сумніватись, і ліпше, я гадав, бути ніким, як фальшивим кимось…»

І хоча оповідач відчуває свою провину перед колишнім другом Юрком, але
його роздуми в дію так і не переходять. «Він сам від мене відійшов, ніби
я був причиною його падіння — адже то я організував оте фатальне
жеребкування, за яким йому дісталася горбунка Зоя, тоді він від неї
відрікався, отже, над ним було учинено своєрідне насилля — те, що й
справді заперечувало наші компанійські принципи. Мав рацію тоді він, а
не я. Ця думка прикра мені тим, що я часом починаю гадати, чи не є і я,
поза свою інтелектуальну еквілібристику, яку виклав вище, — людиною
несвідомо лихоносною, а це значить — без вини винуватим? А, може, і з
виною? Коли прийняти цю думку, висновок із неї несподіваний: зло у світі
може бути щось не завжди осяжне, а саморушне, часом воно твориться
незалежно від самоконтролю та волі людини. Моєї ж волі до того зла не
було».

Та все ж, як би оповідач не самозаспокоювався, він — людина байдужа,
навіть егоїстична. Знаючи про свою причетність до порушення гармонії
Юркової душі через горбунку Зою, він не прагне порозумітися з другом.
Навіть тоді, коли товариш потрапляє в біду (ув’язнення), «з ним не
листувався, тобто стосунків не підтримував, і то з тієї причини, що він
сам від мене відійшов». А як же плече друга в тяжку хвилину? Хоча
потрібно віддати належне Валерію Шевчуку: він показує своїх персонажів
не романтично ідеалізованими, а такими, якими вони є в реальному житті.
Можливо, юні читачі знайдуть відповідь на запитання, які їх непокоять,
прочитавши такий епізод. «Часом себе запитую: чому Оксана не полюбила
Юрка, адже не я їй пара, а таки Юрко? Для того, щоб зійтися, в них були
можливості: не раз залишалися сам на сам, не раз гуляли, тобто не раз
жеребок падав Юркові на Оксану. Але в жіночій природі, як мені здається,
є якась особлива невідповідність чи точніше — суперечність: спокійну
дівчину не цікавить спокійний хлопець, її ваблять особистості сильні та
неординарні, тобто чорти. І тільки справжня сатанюка в спідниці може
задовольнятися мужчиною інфантильним. Секрет тут, очевидно, в тому, що
спокійній дівчині потрібен не тільки об’єкт для творення родини, а й
поле для завоювання, а яке поле завоювання в Юркові? Сатанюка ж
задовольниться інфантильним чоловіком через те, що їй не потрібно
джерела для енергетичної підзарядки, вона сама — те джерело, кипить сама
в собі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020