.

Символіка лісу та її роль в розкритті проблеми влади землі над людиною (за повістю Ольги Кобилянської «Земля») (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
357 10600
Скачать документ

Реферат на тему:

Символіка лісу та її роль в розкритті проблеми влади землі над людиною
(за повістю Ольги Кобилянської «Земля»)

Актуальна нині економічна проблема володіння людини землею (проблема
приватної власності на землю) неминуче актуалізує й екзистенційну
проблему залежності людини від землі, тобто влади землі над людиною,
неодноразово порушену як західно-європейськими, та і українськими
письменниками.

На відміну від свого попередника Еміля Золя, що за словами Івана Франка,
«з гідною подиву гнучкістю підгледів найдрібніші деталі життя і побуту
селян, їхньої мови та вчинків, але не вглибився в душу селянина», Ольга
Кобилянська в своїй повісті «Земля» зуміла розкрити внутрішній світ
своїх героїв, показати своєрідну поетику селянської душі, гостро
поставила проблему стосунків «земля — людина», «людина — земля»,
розібратися з якою ми, очевидно, не змогли й досі, не знайшовши нічого
кращого, як просто вилучити із програми цей вершинний в творчості
письменниці твір. Така «страусина» позиція становища не рятує. Якщо ми
не зуміємо відмовитись від стереотипів, нав’язаних радянською
літературною критикою, не навчимося адекватно трактувати «незручні»
твори, нам доведеться вилучити із вжитку чи не всю українську літературу
радянського періоду та й добру частку дорадянської. Пам’ятаю, як десь
році у 80-му одна із відмінниць мого класу пояснювала мені, чому вона
«посварилась» з учителькою української літератури й отримала «двійку»:

— Ви пам’ятаєте, як ми в 7-му класі в «Алых парусах» читали про
маленького Грея, який зіпсував розп’яття, замалювавши Боженьці кровку й
вавки на ручках і ніжках, щоб Боженьці не боліло? Ми тоді казали, що він
чуйний, добрий, здатний відчувати чужий біль… А Чіпка?! Повиколупував
Боженьці очі ножем — а вчителька каже, що це він — кмітливий!..

З тим Чіпкою взагалі в моїх учнів були суцільні проблеми:

— До чого тут панство?! — сердились діти. — Закон не дозволяв злочинців
до земства обирати! А він — сторожа вбив!

— Так панство ж не знало про це…

— Але ж він — знав!

— Як такий чесний, то чого лізе туди, де йому не місце?!

— Значить, з ним — всі по закону й по правді все мають робити! А для
нього — закону не існує?! Або ще й так:

— Яка там «пропаща сила»!.. Маму — лупить!.. Ледь щось не так — і
зірвався «з котушок»… Ніякої сили там взагалі немає!

«Чіпку» з програми не вилучили. З ним якось навчилися потроху давати
собі раду.

Із «Землею» — важче, бо вона наскрізь пронизана знаковістю,
закодованістю смислів, що ведуть із світу реального в світ
трансцендентний. А ми всю українську літературу звикли читати як
літературу реалізму — критичного чи соціалістичного.

Це зумовило прямолінійність трактувань цілого ряду творів, вихолостило з
них філософічність, психологізм, знаковість тих чи інших композиційних
елементів.

Саме тому в глибоко символічному творі О. Кобилянської «Земля» ми
змушені були вичитувати єдину проблему — проблему влади землі над
людиною в умовах приватної власності, і владу цю трактували не інакше як
«згубну».

Висновок напрошувався сам: слід звільнити людину від цієї згубної влади
шляхом знищення приватної власності на землю та подолання
приватновласницьких інстинктів. Був навіть кимось написаний такий
«принагідний» віршик, що читався на всіх відкритих уроках:

Коли в колгосп заяву подала Рахіра,

Тоді скінчилася трагедія «Землі».

З такими висновками сьогодні, ясна річ, в клас не підеш… Тож давайте
спробуємо поглянути на цей глибоко філософічний твір чистим,
неупередженим оком.

Для цього нам слід пам’ятати, що повість «Земля» була чи не найпершим в
українській літературі твором, в якому авторка втілила засади
європейського символізму, до того ж у саме німецькому його вияві, де
символізм був щедро забарвлений містицизмом, таїною надприродного. Тож і
для розуміння повісті необхідно, перш за все, розкодувати знакисимволи в
ній, наблизитись до суті явищ, ними означених.

Паралель з біблійною історією про братовбивство в повісті очевидна.
Маємо «Авеля», що сумлінно виконує Боже приречення: «В поті лиця твого
будеш їсти хліб твій» і годується плодами земними — тим, що виростив на
землі своїми руками.

Маємо «Каїна», що на жертовник Богові може покласти хіба що наслідки
своїх походів до лісу — забитих звірят.

— Але дозвольте — вигукнуть ті, хто добре знайомий із Святим Письмом. —
В Біблії все навпаки: Каїн поле орав і приніс жертву плодами земними, а
Авель — молодими тваринами із стад, які доглядав!

Все правильно, і можна лише радіти, що ми вже знаємо біблійні тексти.
Ольга Кобилянська, очевидно, знала їх не гірше за нас, але праведником
зробила саме землероба, а Каїну-братовбивці залишила промишляти
звіриною. Мабуть, і в цьому є якийсь свій сенс, до якого ми ще дійдемо.

Нас зараз цікавить проблема влади землі над людиною (теж тісно пов’язана
з проблемою «каїнізму»), яка й призвела, на наш погляд, до вилучення
твору із шкільної програми:

Чи, дійсно, земля має владу над людиною, і чи ця влада є, дійсно,
згубною?

Матеріалу для розв’язання проблеми повість дає безліч. Ми ж зупинимось
на аналізі лише одного елементу композиційної структури твору — на чітко
простежуваній в повісті бінарній опозиції «земля — ліс» та на стосунках,
в які вступають персонажі твору з цими компонентами довкілля.

Перш за все, зауважмо, що в повісті згадується кілька лісів. По-перше,
великий, «майже безмежний великан», що «задумався над тихими полями».
Про нього Кобилянська говорить: «Ліс панський. Власність приватна». Біля
нього, наче «почувши за собою зеленого опікуна, попіднімались «хатки»»
[1; 7], ця «приватна власність» в повісті виглядить досить мило,
приваблює «ніжністю та білістю» [1; 7].

Зовсім самостійно існують ще кілька лісків, які «гордо глядять на
збіжжя, що хвилює довкіл них». Звернімо увагу, що панський ліс —
«приватна власність» — це в Кобилянської «зелений опікун сільських
хаток», він виглядить ніжно, доброзичливо. Це «оприсвоєна» територія.
Інші (належність їх не вказана) — на поля дивляться «гордо».

Цікавим, а можливо, й ключовим є зауваження письменниці, що «вузенькі,
невидні людські стежки», які в’ються між пшеницею та кукурудзою,
«ховаються незамітно в ті ліски»… [1; 8].

Найбільшим і найтаємничішим із них є «сусідній» ліс. Саме цей ліс і буде
предметом нашого розгляду.

Не важко помітити, що на відміну від землі, яка функціонує у творі через
думки, почуття, ставлення до неї людей, цей ліс — є самостійною, активно
діючою особою твору.

Письменниця заставляє нас звернути увагу на те, що ця «дійова особа»
втілює якусь чужу, ворожу людям силу. Чи не тому він і зветься
«сусідським» — тобто чужим, неоприсвоєним? «Надвечір, — пише
письменниця, — загубилась десь мряка і густий дощ спустився на землю.
«Сусідній» лісок, що визвірювався неустанно на рівнину села своїми
темними очима, закутався в миготливу темряву і ждав [1; 104]. (Тут і
далі виділено автором статті).

Протягом усієї повісті, аж до трагічної загибелі Михайла й не менш
трагічної моральної смерті Сави, ліс «чигає» на людей, «манить»,
«притягує» їх до себе, «слідкує» за ними й постійно «жде», «чекає»,
«вичікує» чогось.

Єдиний раз в усій повісті письменниця в описі лісу вживає дієслово, що
означує світле почуття, та й в цьому випадку почуття це породжене
недоброзичливістю, ворожістю: «Ліс чорнівся неприязно з темряви осінньої
ночі і, закутуючись чимраз більше в густу темряву, мов радувався
порожнечею спустілих піль» [1; 235].

В останню ніч перед трагедією, коли в Савиній душі вже все визріло,
готове оформитись в дію, письменниця до вже звичного за попередніми
описами лісу дієслова «ждав», додає уточнення: «ніби вже виговорив своє»
[1; 210].

І лише після того, як непоправне сталося, як гріх братовбивство був
доконаний, ліс перестає «ждати», «чигати»: «Ліс лежав замкнений у собі,
вдоволений» [1; 215].

Отже — ліс! Ліс, а не земля, винен у злочині братовбивства! Це він, ліс,
увесь час манив до себе людей (згадаймо Анну, яка панічно боялась його
притягальної страшної сили…), доки не заманив Саву, не «виговорив»
йому всього, що зробило злочин можливим, щоб, врешті, вдовольнитися
своєю перемогою над людиною.

Якщо згадати про серйозний інтерес Ольги Кобилянської до новітніх (на
той час) німецьких філософських течій і концепцій (Шопенгауер, Ніцше з
їх волюнтаристською концепцією, Фройд з його теорією позасвідомого та
боротьби життєносного (еротичного) й смертоносного (танатичного) начал в
людській душі, то не важко здогадатися, що образ лісу в повісті якраз і
є втіленням отого позасвідомого людського «ego», темних смертоносних
інстинктів людської душі.

Те, що вчинки Сави часто (а то й здебільшого…) носять позасвідомий
характер, ми бачимо впродовж усієї повісті: то він безцільно стріляє
горобців біля бурдею, то безцільно блукає лісом, то вбиває на льоту
пташину. Та й сама його патологічна любов до Рахіри є якимось цілком
містичним, непідконтрольним свідомості почуттям.

Найяскравішим епізодом, що засвідчує панування в Савиній душі чогось
позасвідомого, чому він сам не може знайти ні назви, ні пояснення, є
епізод із вбивством зайця під час весняної оранки.

Побачивши живе створіння, хлопець в ту ж мить хапає камінь і точним
ударом вбиває звірятко. На батькове питання «Пощо ти вбив зайця?» він,
відкинувши геть далеко убиту тварину, відповідає втомлено: «Бо так!…»,
й дійсно не знає, — говорить авторка повісті, — якесь «щось» підказало
йому те зробити [1; 159].

Отже, наявність в Савиній душі отого підсвідомого «щось» — не наша
вигадка. Це факт, засвідчений самою письменницею. Недарма ж і улюблений
колір Сави — чорний — колір темних сил, колір містики. Волею
письменниці, навіть Івоніка з його «дитячою душею», неспроможною
збагнути «ту необмежену тайну», наближається (чи наближає нас) до
філософської, а не реалістично-побутової суті проблеми: «Кров страшна, в
яку вступив Сава… — міркує він, — але те, що затягнуло його в ту кров,
чи не було воно в тисячу разів страшніше? Що се було? Звідки походило?»
[1; 269].

Нашу, таку спокусливу спробу знайти відповідь на ці питання в
соціально-побутовому просторі, письменниця тут же спростовує, додаючи:
«Він чув силу якоїсь незнанної могутності… Відчував насліпо, неясно
існування ще якогось іншого світу, крім того, що його знав».

Саме оте «щось» темне, жорстоке, що існує в тому «іншому», позасвідомому
світі, антилюдське в своїй суті, й уособлене в образі «сусіднього» лісу,
що так чекає своєї перемоги над людиною й вдовольняється лише тоді, коли
злочин скоєно, коли антилюдське в людині перемогло.

Не дарма ж і Рахіра, що постійно підживлює оте неусвідомлене «щось» у
Саві, живе не деінде, а якраз біля самого «сусіднього» лісу.

Чи має владу «сусідній» ліс — тобто оте неусвідомлене «щось» — над
іншими персонажами твору, і що, на думку письменниці, допомагає іншим
протистояти цій темній неусвідомленій силі?

D

F

F

hAЛітература: 1. Кобилянська О. Твори в 5-ти томах. — К., Держліт. вид. 1962-1963 р. 2. Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі. Зібрані твори у 50 т. — К., 1982. — Т. 35. 3. Рубчак Б. Пробний лет. «Розсипані перли». — К., 1991. — С. 18-41. 4. Ковальчук О. Письменницька позиція в повісті О. Кобилянської «Земля» // Українська мова і література в школі. — 1993. — № 2. 5. Погребеник Ф. Ольга Кобилянська. До 125-річчя дня народження. — К., 1986. 6. Пахаренко В. Художнє слово // Українська мова та література в школі. — № 4. — С. 29-32.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020