Реферат на тему:
«Титарівна» Тараса Шевченка й Марка Кропивницького
У 80–90-х роках ХІХ ст. щойно створений український професійний театр
дуже гостро відчував репертуарний голод. Обумовлено це було насамперед
тим, що національне театральне мистецтво протягом багатьох десятиліть
розвивалося в умовах постійних утисків та обмежень з боку російського
царизму. Одним із таких обмежень була, зокрема, заборона перекладати
українською мовою п’єси зарубіжних драматургів. Отож, цілком природно,
що провідні діячі молодого українського театру, насамперед Марко
Кропивницький і Михайло Старицький, у якійсь мірі знаходять вихід у
тому, що пристосовують для потреб національної сцени кращі зразки
української і світової літератури. Притому це були не тільки
малосценічні драми й комедії, а також прозові і поетичні твори. Інколи
за основу сюжету п’єси бралась навіть народна пісня (наприклад, «Ой не
ходи, Грицю, та й на вечорниці», за якою спочатку В. Александров, а
потім М. Старицький створили свої однойменні драми). Формально такі
переробки не підлягали забороні і давали можливість поповнити небагатий
національний репертуар, а отже, хоч якось зарадити тому тяжкому
становищу, в якому опинилась у другій половині ХІХ ст. українська
культура.
Вітчизняні дослідники неодноразово звертали увагу на те, що саме завдяки
вдалому переосмисленню та переробці чимало цікавих творів європейських і
вітчизняних письменників не тільки стали відомі масовому глядачеві, а й
зажили неабиякої популярності. Характерним прикладом є комедія того ж
Старицького «За двома зайцями» (за п’єсою Нечуя-Левицького «На
Кожум’яках»), котра не сходить зі сцен українських театрів і в наші дні.
За її сюжетом знято два високорейтингові кінофільми. Взагалі Старицький
чи не найчастіше з усіх українських драматургів використовував у своїх
п’єсах фабули творів інших авторів. У ті часи це було звичайною
практикою.
Проте досить активно працює в цьому напрямку і Кропивницький. З-під пера
письменника виходять драматичні твори за сюжетами Ж-Б. Мольєра, М.
Гоголя, І. Котляревського, Є. Гребінки, О. Стороженка, І. Гушалевича. Не
залишилася поза увагою митця й духовна спадщина його улюбленого поета
Тараса Шевченка. Вперше до творчості Кобзаря Кропивницький звернувся ще
1872 року, коли написав за його поемою «Невольник» однойменну драму, яка
протягом багатьох десятиліть користувалася великим успіхом у глядачів,
особливо коли роль Коваля виконував автор, а Ярину грала Марія
Заньковецька.
На початку 1890-х років Кропивницький створює ще одну п’єсу за
шевченківським сюжетом. Цього разу він перероблює для сцени поему
«Титарівна». На жаль, однойменний твір Кропивницького (друга назва —
«Глум і помста») за життя автора в Наддніпрянській Україні побачив світ
лише в понівеченому цензурою вигляді, що суттєво позначилося на його
художніх якостях. Мабуть, саме тому вітчизняна критика й не приділила
йому належної уваги. Хоча, на думку Олени Пчілки, і в цьому варіанті
драматург досить вдало зумів намалювати «загальну «народну» сцену, як
молодь гуляє, співає, жартує…». Більш високу оцінку одержала «Титарівна»
на сторінках галицького часопису «Зоря», де 1892 року драма була
опублікована в своєму первісному вигляді. «Своєю «Титарівною», — пише
редактор згаданого журналу В. Лукич-Левицький, — знаменитий автор дуже
збагатив як літературу нашу драматичну, так і репертуар театральний, в
якім вона, на наш погляд, займе визначне місце». В цілому позитивно
оцінювалась п’єса і за радянських часів, зокрема, в працях Й. Куриленка
й І. Пільгука. Однак зазначений твір Кропивницького ще жодного разу не
був об’єктом спеціального наукового дослідження. Отож, настав час
заповнити цю прогалину.
За змістом перший варіант (основний) драми Кропивницького багато в чому
нагадує Кобзареву «Титарівну». Хоча є у теми перш за все в
морально-психологічній площині, то Кропивницький, не виключаючи ці
важливі шевченківські аспекти, намагається зосередити увагу глядачів і
читачів насамперед на патріотичному звучанні п’єси. Саме цим, напевно, й
можна пояснити зміщення акцентів у висвітленні образу головного героя
його п’єси.
Кобзар зображує Микиту вкрай негативним персонажем («сатаною» в образі
людини). Він тяжко помстився титарівні за її гордовитість, за те, що
дівчина на людях посміялась над ним — віднеслась як до нерівні, хоча
після й спокутувала свою провину палким коханням.
Зовсім інша річ титарівна. На відміну від Микити в центральної героїні
поеми добре серце, якому притаманна ціла гама позитивних емоцій. Дівчині
дуже прикро за той ганебний вчинок, який вона зопалу скоїла по
відношенню до убогого байстрюка. Ось як автор передає її почуття:
Ти насміялась… Стало жаль
Тобі його… Нудьга, печаль
І сором душу оступила,
І ти заплакала! Чого?
Того, що тяжко полюбила
Микиту бідного того! Отож, «нудьга, печаль і сором» поступово
переростають у кохання. Але це не звичайне кохання, а справжня хвороба.
Дівчина, що зросла в заможній родині, «тяжко полюбила» чи не
найбіднішого парубка, до того ж ще й байстрюка. З точки зору тогочасної
моралі, така поведінка героїні була викликом суспільству, яке в цілому з
осудом ставилось до незаконнонароджених. Батько й мати що тільки не
робили, щоб зарадити лиху. Возили вони доньку і в Київ «на прощу», і
«святими травами поїли» — ніщо не допомогло.
Проте Микита не вартий такого великого й щирого почуття. Всі його
зусилля націлені тільки на те, щоб помститися титарівні. Його жага до
помсти немає меж і не вгамовується навіть після того, як дівчина на глум
людям стає покриткою. У фіналі Микита «неначе щеня те» кидає у криницю
власного сина, а сам звинувачує у злочині його матір. Лиходійство
головного героя заслуговує, звичайно ж, найсуворішого покарання. Адже
воно з тих, що виходять за будь-які межі людської моралі. Однак ще більш
жахливою, не зрозумілою для людини зі здоровим глуздом є його подальша
поведінка. Дуже переконливо поет показує це всього одним штрихом.
Скоївши злочин, Микита
…пішов, співаючи,
Соцькому сказати,
Та щоб ішов з громадою
Дитину шукати!
Громада засуджує титарівну до страти. За давнім звичаєм її
…живую положили
В домовину!.. й сина з нею!
Та й засипали землею!
Стовп високий муровали,
Щоб про неї люде знали,
Дітей своїх научали,
Щоб навчалися дівчата,
Коли не вчить батько, мати. Образ Шевченкової титарівни має, без
сумніву, тісний зв’язок з фольклором. Як зауважує Іван Франко в своїй
науковій праці «Жіноча неволя в руських піснях народних», усна поетична
творчість є свідченням того, що народ завжди суворо засуджував «тих
дівчат, котрі дали волю нерозважливій любові; їх ждала ганьба перед
цілою громадою, декуди на зарінку за церквою або коло корчми били їх
прилюдно шнурами від дзвонів, котрі перед тим на кілька день намочені
були в соляній ропі». Проте ще тяжчою була доля тих нещасних, «котрі з
боязні перед ганьбою вбивали своїх дітей». Сумна доля героїні Шевченка
співзвучна з долею Ганнусі з народної пісні, наведеної Каменярем у
згаданій вище праці:
Ой у місті Гусятині сталася причина — Ковалева Ганнусенька породила
сина. Зродила го, повила го, пустила го в воду: Плини, плини, біле дитя,
та до свого роду! Відповідним є й фінал пісні: Там на ринку дівчатонька
мед-горілку п’ють, Ковалеву Ганнусеньку перед коршмов б’ють. Збили її,
взяли її та й кинули в воду: От то маєш, Ганнусенько, та за свою вроду6.
Однак повернемося до Шевченкової поеми. Бог бачить все. Від нього не
можна приховати те, що вдалося скрити від людського ока. За порушення
головних християнських постулатів Всевишній карає Микиту відповідно до
його тяжкого злочину. Але, зауважує Кобзар,
Не смертію! — він буде жить,
І сатаною-чоловіком
Він буде по світу ходить
І вас, дівчаточка, дурить
Вовіки.
Кара ця, безперечно, страшніша за смерть. Навіть таку жахливу, котра
випала на долю головної героїні Шевченкової поеми. Адже Микита на
відміну від титарівни і в потойбічному світі позбавлений права на каяття
і прощення.
gda\
я її вбив! Люде добрі! Цурайтесь мене, жахайтесь! Перед вами не людина
стоїть, а диявол! А дияволові не меж людьми місце, а в пеклі!»
Щодо художнього портрету центрального жіночого персонажу, то у
Кропивницького він також дещо відрізняється від Шевченкового. Головна
відмінність героїні Кропивницького полягає в тому, що вона насправжки
втопила свого сина. І хоча зробила це Настя не навмисне, а по
необачності, вирок, винесений їй громадським судом, з точки зору
тодішніх звичаїв, є виправданим, чого не можна сказати відносно
Кобзаревої титарівни.
Доповнює свою п’єсу Кропивницький і деякими новими дійовими особами. У
нього з’являються, зокрема, такі персонажі, як старий осавул Свирид
Глоба, лірник Явдоким, бандурист Мусій, козаки Худолій і Деркач,
борець-січовик Хома Рогач та деякі інші. І хоча образи щойно згаданих
героїв, за виключенням Свирида Глоби, залишились незавершеними, в цілому
вони мають велике позитивне значення для створення автором загального
патріотичного пафосу драми. Саме ця обставина дала підстави Й.
Куриленкові дійти висновку, що головним героєм п’єси Кропивницького є
«волелюбний український народ, що хоче жити вільним життям».
Козаків Кропивницький зображує як мужніх, надійних захисників Вітчизни,
які вміють і добре погуляти в шинку, і завжди готові виступити в похід
проти ворога. Очолює їх старий осавул Свирид Глоба, котрий ще в молоді
роки зробив свій вибір — проміняв тихе сімейне щастя зі своєю коханою
Ганнусею на козачу славу. «Вернись, бо помру на цвіту!» — благала його
Ганнуся, виряджаючи на Січ. «Не вернусь!» — відрізав Глоба і загукав на
весь степ:
Ой тепер же мені та, милії браття,
Аж три доріженьки вкупі:
Одна на Дін, а друга в Крим по сіль,
А третя на те Запоріжжє!..
Після цього він уже ніколи не бачив коханої, бо, сумуючи за своїм милим,
дівчина померла. А Свирид, як і багато інших запорожців, «женився на
вольній волі, на козачій долі». На своєму віку Глобі довелося взяти
участь у багатьох славетних битвах з ляхами, татарами, яничарами, але, й
ставши літньою людиною, він не хоче залишатись удома, коли його товариші
знову збираються до Великого Лугу, щоб помірятись силами з ворогами,
котрі чорною хмарою нависли над Україною. Водночас старий осавул добре
розуміє, що на цей раз уже, мабуть, доведеться-таки розпрощатися «з
шаблею гострою та козачою чуприною».
На таку ж самопожертву заради Вітчизни готові й інші козаки. Досить
добре загальний настрій товариства передається в пісні, котру співає
лірник Явдоким:
Поуз шлях Ромодан
Збиралися на майдан.
Збиралися соколята,
З України вилітали.
Готуйтеся, яничари,
Розминайте кості,
Ідуть до вас з України
Непрохані гості6.
Дещо скупими, але разом з тим яскравими барвами змальовує Кропивницький
і образ Марини — Микитиної матері — яка сумує за сином, що поїхав на Січ
здобувати козачої слави. Її тужіння нагадує плач Ярославни зі «Слова о
полку Ігоревім» та образи матерів з народних пісень. Марина порівнює
сина з «соколоньком», що літає по «чистому полю» досхочу. Вона хоче
прислухатись до «буйного вітру», щоб дізнатись, чи не несе він голосочку
її «єдинчика», хоче запитати в «орла, чи не бачив він її сина?»
Через цензурну заборону Кропивницький змушений був протягом багатьох
років доопрацьовувати твір. Тому виникло кілька його варіантів. Перша
редакція драми під назвою «Титарівна» датована 12 січня 1891 року. На
примірнику дуже багато поміток та різноманітних виправок. Власником
зазначеного рукопису став згодом прийомний син драматурга Костянтин
Маркович Кропивницький-Вукотич.
З огляду на цензурні умови письменник дещо доопрацьовує п’єсу і в
листопаді того ж 1891 року надсилає до цензурного комітету. 14 січня
наступного 1892 року на рукописі з’являється помітка: «К представлению
признана неудобной». Формальною причиною для заборони стали деякі
морально-етичні моменти, що мали місце у творі (вбивство головною
героїнею драми своєї дитини), козацький самосуд, а, головне, — згадка
про старовинні українські вільності.
Розуміючи, що цензурні митарства можуть затягтися на невизначений
термін, Кропивницький вирішує надрукувати «Титарівну» у львівському
журналі «Зоря», тобто за кордоном, де не діяли заборони російського
царизму. «Приїхавши до себе на хутір, — пише письменник своєму давньому
приятелеві редакторові часопису Василю Лукичу-Левицькому в листі від 29
березня 1892 року, — я занедужав і тижнів зо три не брав пір’їни в руки;
тепер же хоч і очуняв, так мушу ж через скільки день виїздити до Вільно,
де маємо почати сезон 8 апреля (звідти вже і пришлю Вам драму
«Титарівну», перероб (або, краще сказати, позика сюжету) із Т.
Шевченка). Російська цензура не дала дозволу її виставляти на кону, того
ради я її переробив і один екземпляр пошлю Вам, а з другим знов
постукаюсь у двері отечественной цензуры»9. Вийшла в світ «Титарівна» на
сторінках «Зорі» 1892 року (№№ 13–16).
Удруге до російської цензури новий текст п’єси Кропивницького під назвою
«Микита Безбатченко» надійшов 12 жовтня 1894 року. Однак, незважаючи на
те, що до цього варіанту автор вніс ряд суттєвих змін (зокрема уже не
зазначалось, що «діється в стародавні часи», були зняті й деякі слова,
що нагадували про героїчне минуле України — наприклад, «січовик»,
«осаул»), цензурний комітет дійшов висновку, що і в цьому вигляді п’єса
має явний «українофільський характер» і тому не може бути ні
опублікованою, ні дозволеною для театральних постанов. Цензуру не
задовольняло насамперед те, що «козак іде захищати свою Україну, народ,
тобто козацтво, самостійно чинить суд і засуджує до страти матір-вбивцю
та все т. і.». Царські опричники боялись, що волелюбна п’єса
Кропивницького нагадуватиме уярмленому українському народу «про
самостійне життя Малоросії», а цього вони аж ніяк не могли допустити. На
думку цензора, що розглядав твір, це «є небезпечним у
політико-етнографічному відношенні».
Але навіть після такого сумного вердикту Кропивницький не втрачає надії
добитись дозволу на постанову «Титарівни». В листі до Бориса Грінченка
(від 25 жовтня 1895 року) драматург зазначає: «Переробив я «Глитая»,
«Замуляні джерела» і «Титарівну». «Глитая» перехрестив у «Сельського
благодітеля», «Замуляні джерела» у «Загублені душі», «Титарівну» у
«Гультяя». Найшов у Петербурзі чоловічка, котрий береться провести в
цензурі — попробую ще раз послати».
Проте назва «Гультяй», напевно, не задовольняла письменника, і він ще
раз змінює її — на «Глум і помсту». Значні зміни були внесені й до
тексту. У цьому варіанті дія відбувається вже не в «стародавні часи», а
на початку ХІХ ст. Відсутня в зазначеній редакції драми і сцена
громадського суду. Батько Насті Гаврило Бакаляр тепер не козацький
сотник, а багатий обиватель. Значні метаморфози відбулися і з головним
героєм твору Микитою. З борця за волю він перетворюється на пересічного
лиходія, якого розшукує влада. Саме цей варіант в лютому 1896 року
цензурний комітет нарешті дозволяє до постанови.
Прем’єра п’єси відбулася 2 червня 1896 року в Харкові. Спектакль був
поставлений трупою Кропивницького. Автор виконував роль Гаврила
Бакаляра, Настю грала Ю. Шостаківська, а Микиту — Д. Гайдамака. Згодом в
ролі Насті стала виступати М. Заньковецька.
Саме в Харкові вперше на території Наддніпрянської України було й
надруковано «Глум і помсту». Але сталося це значно пізніше — 1903 року в
третьому томі «Повного зібрання творів» драматурга. До того ж, як уже
йшлося, в понівеченому цензурою вигляді. Первісний варіант драми під
назвою «Титарівна» опубліковано було лише 1959 року в шеститомному
зібранні творів письменника.
До цього слід додати, що Кропивницький завжди з великим задоволенням
виставляв на сцені також твори інших авторів, в основі яких була чудова
Шевченкова поезія, не говорячи вже про драму самого Кобзаря «Назар
Стодоля». Особливо до вподоби драматургові була опера Миколи Аркаса
«Катерина» за однойменною поемою безсмертного поета. Цей твір, до речі,
вперше побачив світло рампи саме в постановці Кропивницького — 1899 року
в Москві — під час гастролей його трупи в першопрестольній. Спектакль
користувався неабиякою популярністю. Ось що зокрема писав автору про
прем’єру опери сам Кропивницький: «Сліз у публіці багато. Коли Катря
провалюється в озері і двічі викидає руками з криком — картина
страшенна! Визивають разів 6-7, і мене кличуть обов’язково […] Я
гримируюсь Тарасом Григоровичем: у вишиваній сорочці, білих штанях,
поясом зеленим підперезаних, й в свиті…»
Звертаючись до літературної спадщини Тараса Шевченка, Кропивницький і як
драматург, і як театральний діяч не тільки популяризував творчість
духовного батька українського народу, привертав увагу до того, що
українці мають багату й самобутню культуру, а й намагався пробудити
національну свідомість своїх земляків, нагадати їм про героїчне минуле
пращурів, а отже, й підштовхнути до активних дій у боротьбі за
відновлення української державності.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
