Реферат на тему:
Особистість і політика
1. Людина в системі
соціально-політичних відносин
Історію розвитку людства можна розглядати як діяльність людини, що має
свої власні цілі. Але категорія «людина» — це абстракція, котра служить
для визначення тієї загальної риси, яка окреслює специфіку
життєдіяльності людей і відрізняє їх від тваринного світу. інакше
кажучи, «людина» — це соціальна якість усіх індивідів, які становлять
рід людський. Ця соціальна якість виявляється в тому, що на відміну від
тварини, яка забезпечує свою життєдіяльність безпосередньо взаємодіючи з
природою, людина задовольняє свої життєві потреби опосередковано, через
виготовлення знарядь праці, здійснення процесу праці і створення
внаслідок цього процесу суспільних відносин, соціальних і політичних
інституцій, тобто суспільства як цілого.
Отже, сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є заснованим
на матеріальному виробництві і здійснюваним у системі суспільних
відносин процесом свідомого, цілеспрямованого ставлення до навколишнього
світу і до себе для забезпечення свого існування, функціонування та
розвитку [1].
Але сутність людини не існує сама по собі. Реально вона знаходить свій
вияв у життєдіяльності всіх індивідів. Кожний індивід — це реальна, жива
людина, реальна особистість з усіма притаманними їй біологічними й
соціальними особливостями. У кожному індивіді сутність людини знаходить
свій індивідуально неповторний вияв, що й репрезентує її як особистість.
Отже, особистість — це соціальна якість індивіда, неповторна форма вияву
існування, функціонування, розвитку всієї системи суспільних відносин.
Особистість — це соціальний суб’єкт, в якому втілено всю багатющу
сутність людини.
Це означає, що особистість — це одночасно суб’єкт і носій життєвих
потреб і способів їх задоволення; суспільного виробництва і системи
суспільних відносин; суспільної свідомості і свободи, тобто соціальної
діяльності.
Ставлення особистості до об’єктивної дійсності в цілому, до реальних
умов свого життя, до себе виявляється у світогляді. Світогляд — це
система узагальнених поглядів на саму людину і світ, система, котра для
особистості набуває значення способу бачення, розуміння, аналізу оцінки
явищ, визначає характер ставлення до них, характер учинків і дій.
Основою світогляду є усвідомлення цілей і сенсу життя. Світогляд у
процесі перевірки життєвим досвідом перетворюється у життєву позицію,
яка може бути активною чи пасивною. Життєва позиція особистості — це
готовність людини до дій, що ґрунтуються на її світоглядних настановах
та життєвому досвіді. За допомогою волі життєва позиція людини
реалізується в соціальній активності особистості.
Соціальна активність — це не просто діяльність (остання може
здійснюватися і за допомогою примусу), а спосіб самореалізації
особистістю своєї сутності, розуміння нею цілей і сенсу життя, це
показник ступеня соціальної зрілості особистості, це сфера
самовдосконалення, самостановлення особистості як суб’єкта соціальної
діяльності.
Але особистість живе не в якомусь абстрактному просторі, а в реальному
соціальному середовищі, яке зумовлює можливості задоволення особистістю
її потреб, реалізацію її інтересів. Визначальним чинником
життєдіяльності особистості є суспільний лад з його системою економічних
відносин і політичної влади. А тому особистість завжди прямо або
опосередковано включається в політичне життя. Це має місце навіть тоді,
коли особистість заявляє про свою байдужість до політики. Будь-яка
байдужість зникає негайно в разі, коли будуть уражені життєві потреби й
інтереси особистості.
Соціальні суб’єкти (групи, класи, партії) постійно прагнуть завоювання
політичної влади, завжди намагаючись подати свої потреби та інтереси як
загальнонаціональні. Відтак партійно-політична боротьба за особистість,
за її життєву позицію набуває винятково важливого значення. Особистість,
з одного боку, стає об’єктом політичного впливу соціальних сил, які
намагаються прийти або вже перебувають при владі, а з іншого — вона є
суб’єктом політичної діяльності, що має власні політичні інтереси.
Ось чому проблеми особистості, її становлення, формування, виховання
підносяться до рангу однієї з найважливіших політичних проблем, стають
сферою протиборства соціальних сил, які претендують на керівну роль у
житті суспільства.
Сутність людини полягає в тому, що вона (людина) може статися як така
тільки в суспільстві. Історична практика переконливо свідчить, що
вдосконалення людини, її самореалізація відбуваються в процесі залучення
її до різних аспектів суспільних відносин. Ось чому і нині не втратила
актуальності теза Арістотеля про те, що людина є політична істота, якій
природою призначено жити в суспільстві.
Взаємовідносини людини й суспільства цікавлять мислителів з тих пір, як
виникло суспільство. Але й дотепер людство не запропонувало однозначної
відповіді. Те, що людина залежить від суспільства, зрозуміло. Вона
просто не може існувати без нього. Але чи має вона щось незалежне від
суспільства? І чи існує зворотний вплив? І якщо існує, то якою мірою
людина може змінювати суспільне життя?
Для з’ясування цього питання розглянемо три різні концепції, які були
запропоновані Е. Дюркгеймом, М. Вебером та К. Марксом.
Відносини індивіда й суспільства — одна з головних проблем теорії
Е. Дюркгейма. Учений підкреслює, що соціальна реальність є автономною
щодо індивідуальної реальності. Так, «індивідуальним фактам» він
протиставляє «соціальні факти», «індивідуальним уявленням» — «колективні
уявлення», «індивідуальній свідомості» — «колективну свідомість» і т. п.
Це безпосередньо пов’язано з тим, як соціолог розуміє сутність
особистості. Для Дюркгейма вона є двоякою реальністю, в якій
співіснують, взаємодіють і борються дві сутності: соціальна та
індивідуальна. Причому боротьба — головне в даному співіснуванні,
соціальне та індивідуальне не доповнюють, а протистоять одне одному.
На думку вченого, соціальна реальність, «колективні уявлення»,
«колективна свідомість» повністю панують над усіма ознаками
індивідуального, над усім, що є особистістю людини. Су-
спільство в його інтерпретації стає незалежною, зовнішньою й примусовою
силою стосовно індивіда. Воно є багатшою реальністю, ніж індивід,
домінує над ним і створює його, будучи джерелом вищих цінностей.
Дюркгейм визнає, що суспільство виникає в результаті взаємодії
індивідів, але виникнувши, воно починає жити за своїми власними
законами. І тепер уже все життя індивідів визначається соціальною
реальністю, впливати на яку вони не можуть або можуть дуже поверхово, не
міняючи суті соціальних фактів.
Дюркгейм, таким чином, віддає перевагу силі соціальної реальності як
такій, що об’єктивно існує та визначає умови життя особистості. Сама ж
особистість безпорадна щодо суспільства. Воно виступає як
надіндивідуальне утворення, як те, що існує над усіма людьми, як
особлива надособистісна реальна сила [2].
протилежну позицію з цього питання займає М. Вебер. На відміну від
Дюркгейма, Вебер убачав у ролі суб’єкта тільки окремих індивідів. він не
заперечував існування й необхідності вивчення таких соціальних утворень,
як «держава», «акціонерне товариство» тощо. Але з погляду М. Вебера, ці
утворення — тільки вияви специфічних дій окремих людей, оскільки лише
останні є зрозумілими для нас носіями дій, що мають смислову орієнтацію.
М. Вебер не виключає можливості використання в соціології понять
«сім’я», «нація», «держава», але він радить не забувати, що ці форми
колективізму не є реальними суб’єктами соціальних дій. Цим колективним
соціальним формам не можна приписувати волі або мислення. Поняття
«колективна воля» і «колективне життя» можна вживати тільки умовно,
метафорично.
Соціальною дією можна вважати, за Вебером, тільки щось осмислене,
спрямоване на досягнення детально обміркованої індивідом мети. Такий тип
дій учений називав цілераціональним. Осмислені, цілеспрямовані дії і
роблять індивіда суб’єктом соціальної дії. Цей процес і повинен цікавити
соціолога. М. Вебер називав свою соціологію «тямущою», тобто такою, що
«розуміє». Ясна річ, що таку науку може цікавити (на відміну від
психології) лише осмислена поведінка особистості. Причому М. Вебер мав
на увазі не вищий «сенс життя» і навіть не той об’єктивний «сенс»,
котрий кінець-кінцем можуть мати дії індивіда, а той сенс, що його сам
індивід суб’єктивно вкладає у свої дії. Це відрізняє вчення М. Вебера
від тих соціологічних теорій, які за вихідні соціальної реальності та
суб’єктів соціальної дії беруть соціальні категорії: «класи»,
«суспільство», «держава» тощо. М. Вебер критикує «органічну соціологію»,
яка розглядає суспільство як умовний організм, де індивіди відіграють
роль біологічних клітин.
Як бачимо, позиція М. Вебера є прямо протилежною поглядам Е. Дюркгейма.
Для М. Вебера немає соціальної реальності, крім індивідів, усі суспільні
утворення (існування яких він, безумовно, не заперечує) є лише процесом
їхньої взаємодії. Він уважав, що клас або нація, держава або акціонерне
товариство самі по собі не можуть діяти цілеспрямовано й осмислено, а
тому й не можуть бути суб’єктами суспільного розвитку. Статус
соціального суб’єкта в соціології М. Вебера має тільки індивід [3].
Ще один варіант вирішення даної проблеми дав К. Маркс.
У його розумінні суб’єктами суспільного розвитку є соціальні утворення
кількох рівнів: людство, класи, нації, держава, сім’я та особа. Розвиток
суспільства здійснюється в результаті дій всіх цих суб’єктів. Але вони
зовсім не рівнозначні, а сила їхнього впливу змінюється залежно від
історичних обставин. У різні епохи один із них стає вирішальним, стає
основною рушійною силою даного історичного періоду. У первісному
суспільстві основним суб’єктом соціального життя була сім’я та
утворення, що виникали на її основі (рід, плем’я). З появою класового
суспільства суб’єктами суспільного розвитку, за Марксом, стають класи
(різні в різні періоди), а рушійною силою — їх боротьба. Наступна зміна
суб’єкта соціальної дії передбачалася Марксом після встановлення
комуністичних відносин. У цей період людство має перейти від стихійного
розвитку до свідомого, осмисленого створення суспільних відносин у всіх
сферах життя. Маркс уважав, що саме тоді розпочнеться справжня історія
людства і суб’єктом суспільного розвитку стане цілеспрямовано діюче,
звільнене від класової боротьби та інших стихійних виявів людське
суспільство, що осмислило себе й сенс свого існування.
Але необхідно обов’язково мати на увазі, що в концепції Маркса всі
суб’єкти діють у межах об’єктивних законів розвитку су-
спільства. Вони не можуть ні змінити ці закони, ні скасувати їх. Їх
суб’єктивна діяльність або допомагає цим законам діяти вільно,
прискорюючи суспільний розвиток, або заважає їм, гальмуючи історичний
процес. Перевірити це твердження неможливо, оскільки історія не допускає
експериментів (не можна повернути назад події і подивитись, як вони б
розвивалися за іншого, наприклад, співвідношення класових сил).
Як же розв’язує ця теорія проблему, що нас цікавить: особа і
суспільство? Ми бачимо, що особу тут визнано суб’єктом суспільного
розвитку, щоправда, не висуваючи її на передній план і не розглядаючи як
рушійну силу соціального прогресу. Згідно з концепцією К. Маркса особа —
це не тільки суб’єкт, а й об’єкт суспільства. Розвиток індивіда
зумовлений розвитком усіх інших індивідів, з якими він перебуває в
прямому або опосередкованому спілкуванні, але його не можна відірвати
від історії попередніх і сучасних йому індивідів.
Отже, життєдіяльність особи в концепції Маркса всебічно визначається
суспільством через соціальні умови її існування, наслідки минулого
розвитку, об’єктивні закони історії тощо. Але деякий простір для
соціальної її дії все-таки залишається. Згідно з Марксом «історія» не є
чимось таким, що користується людиною для досягнення своїх цілей, а є не
що інше, як діяльність людини, котра домагається своїх цілей.
Як саме людина, «обмежована» з усіх боків, творить історію? Як особа
впливає на хід історичного розвитку?
Для розуміння цього в марксизмі величезне значення має категорія
«практика». Суб’єктивність людини, за Марксом, є результатом її
предметної практики, засвоєння людиною в процесі праці об’єктивного
світу і його перетворення. У процесі практики люди стають вільними в
освоєному ними світі. Вони постійно розширюють сферу своєї свободи, а
водночас і своєї відповідальності за результати власної праці, завдяки
якій вони змінюють середовище. Щодо цього, кожний індивід, так чи інакше
заохочений до людської практики, стає суб’єктом суспільного розвитку. А
названі вище рушійні сили залишаються лише рівнодійними багатьох
людських бажань та спрямувань. Ось чому історичний результат людських
дій часто буває неадекватним, а іноді й прямо протилежним суб’єктивним
намірам людини. Є великі особистості, котрі, на думку К. Маркса, можуть
справляти значний і безпосередній вплив на хід історії (звичайно, тільки
в межах «прискорити-загальмувати») за умови, що вони зрозуміли інтереси
класу, що їх висунув. Але й тут результат може бути проблематичним, а
іноді й прямо протилежним сподіваним цілям [4].
Ми розглянули три різні погляди на відносини особи й суспільства. Як
було сказано, остаточної думки з цього питання людство ще не виробило. А
тому кожний може вибирати собі позицію, яка найбільше подобається. На
нашу думку, особа в суспільстві, навіть найбільш вільному й
демократичному, має досить обмежену свободу, оскільки її діяльність
зумовлена багатьма чинниками, які важко навіть перелічити. Як кажуть
англійці, моя свобода махати руками закінчується там, де починається ніс
мого ближнього.
Можливості впливати на процеси в суспільстві багато в чому залежать від
політичної активності особи, її здатності знаходити канали участі в
соціальній і політичній практиці, масштабності впливу та соціальної
значущості ролей, які відіграє особа в соціальному та політичному житті.
У реальній ситуації політичний вплив «пересічного» громадянина на
суспільно-політичні процеси залежить від таких головних чинників:
соціальний статус (класова належність, професія, місце в професійній і
соціальній ієрархії, міра життєвої зрілості);
усвідомлення людиною своїх власних інтересів і їх співвідношення з
інтересами соціальних груп, верств та класів;
масштаби та значущість виконуваних особою соціальних ролей;
політична активність особи та її вміння провадити політичну діяльність;
наявні в суспільстві соціальні обмеження активності особи (групові
привілеї, різноманітні цензи — майновий, освітній, національний,
релігійний, тягар традицій тощо);
рівень свідомості та політичної культури особи тощо [5].
Розглянемо докладніше деякі з цих факторів. Становище людини в системі
суспільних відносин у політології визначається поняттям «статус». Статус
— це певне місце людини в суспільній ієрархії, зумовлене її походженням,
професією, віком, статтю, родинним станом. Розрізняють природний статус
(соціальне походження, національність) і той, що досягається (освіта,
кваліфікація тощо). Людина має й особистий статус. Це — становище, якого
вона досягає в первинній групі залежно від того, як вона оцінюється саме
як людина. Кожна людина поєднує кілька статусів (мати, дружина,
службовець, член політичної партії тощо).
Статус тісно пов’язаний з політичною роллю особи, тобто сукупністю її
прав та обов’язків. Політична роль — динамічний бік статусу, його
функція, певна поведінка [6]. Які політичні ролі особи об’єктивно
можливі? Звернімося до тексту загальної декларації прав людини. Саме в
ній, як відомо, зафіксовано загально визнані права, що стали
міжнародними стандартами, на які рівняється багато конституцій світу.
До невід’ємних політичних прав і свобод особи належать: право обирати і
бути обраним в органи державної влади, об’єднуватися в суспільні
організації, у тому числі й політичні партії; свобода слова, зборів,
мітингів, вуличних процесій. Кожна людина має, таким чином, право брати
участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через своїх
представників. Разом з тим «кожний має обов’язки перед суспільством, в
якому тільки й можливий вільний й повний розвиток його особистості» [7].
При цьому мета законодавчих обмежень прав і свобод людини може бути
тільки одна — повага до прав і свобод інших та задоволення справедливих
вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в
демократичному суспільстві [8].
Ці положення закріплюються, конкретизуються в законодавчих актах
багатьох держав, що забезпечує високий правовий статус їх громадян.
Динамічною стороною статусу людини є так звана роль. Кожна людина не
тільки посідає певне місце в соціальній, політичній структурі
суспільства, а й виконує відповідно до цього місця певні функції.
Політичні ролі особистості багатоманітні: виборця, депутата, члена
політичної партії, страйкаря, учасника мітингу тощо.
Візьмімо, наприклад, мітинги. Це одна з форм, що в ній реалізується
природне право громадянина прилюдно висловлювати свою думку. Мітинг — це
організована форма політичних дій, оскільки в нього є організатори, цілі
та завдання (наприклад, домогтися якомога більшої підтримки виборців на
користь того чи іншого кандидата і виграти виборчу кампанію). Водночас
мітинг, як і будь-яка багатолюдна сходка, може перетворитися за певних
умов у стихійний некерований процес і супроводжуватися раптовою зміною
настроїв учасників, вибухом емоцій, бурхливими пристрастями: народ, що
зібрався, перетворюється у натовп, а демократія — в охлократію — владу
натовпу. Для охлократії характерні імпульсивність дій, коли почуття
переважають над розумом, відкидання будь-яких аргументів і доказів,
безпричинна лють та агресивність. Чому це відбувається? Людина в натовпі
є анонімом. І це призводить до того, що вона перестає контролювати свою
поведінку. Історія і сучасність знають чимало випадків, коли мирна
демонстрація або мітинг перетворювалися на буйство оскаженілого натовпу,
який все знищував на своєму шляху. А жертвами натовпу ставали часто
цілком невинні та сторонні люди.
Отже, право переконувати людей, організовувати політичні акції, як і
інші політичні права, покладають велику відповідальність на громадянина
(правову, моральну, політичну) за наслідки своїх дій. Негативні наслідки
неминучі, якщо організатори та учасники не дотримуються демократичних
правил поведінки. Які це правила? Правдива, перевірена інформація,
стриманий тон ораторів, надання слова не тільки своїм прихильникам, а й
своїм опонентам, терпимість до інших поглядів, повага до людської
гідності.
Психологи встановили, що ефективність заходів зростає, а можливість
неконтрольованих дій натовпу зменшується, якщо правильно вибрати місце
проведення мітингу, не затягувати його, ураховуючи, що спека, задуха,
утома негативно позначаються на поведінці людей, мати на увазі, що в
центрі (ближче до ораторів), де люди стоять тісніше, — емоції сильніші.
Що далі від центру перебуває людина, то менше на неї діятиме масовий
психоз.
Або інше досить складне питання: чи такою вже простою є роль виборця?
Кожен громадянин залежно від життєвих обставин, особистих потреб,
здібностей і можливостей вибирає собі конкретну політичну роль або ролі.
Не всі можуть постійно ходити на мітинги або стати, наприклад, членами
політичної партії. Проте завжди існує необхідний, гарантований
конституціями мінімум політичної діяльності. До нього належать
демократичні вибори. Участь у них — справа відповідальна. Голосуючи за
кандидата в депутати, особа делегує йому право виражати й захищати свої
інтереси на державному рівні. Як же правильно зробити свій вибір і не
припуститися помилок?
Головне — проаналізувати й оцінити передвиборну програму кандидата. Для
чого це потрібно? Річ у тім, що суть депутатської діяльності — це
виконання своєї передвиборної програми. Її розробляє кандидат з
урахуванням потреб і вимог мешканців свого виборчого округу, а також
загальних програмних настанов тієї партії, котру він репрезентує. У разі
здобуття партією більшості голосів у парламенті ці настанови
визначатимуть політичний курс країни.
Відтак, виборець голосує передовсім за передвиборну програму кандидата.
Що ж це за документ і яким вимогам він має відповідати? «Сильна»,
«конкурентоспроможна» програма мусить мати чітко сформульовану ціль,
здатну об’єднати інтереси різних груп населення.
У передвиборній політичній програмі необхідно визначити також і засоби
для досягнення поставленої мети. «сильна» програма завжди дає чітку
відповідь на питання: які економічні, соціальні, демократичні та духовні
здобутки матиме виборець і його сім’я, якщо програму буде виконано. Мова
передвиборної програми повинна бути зрозумілою, точною та виваженою.
Грамотна оцінка передвиборної програми є важливою, але не єдиною умовою
безпомилкового вибору кандидата в політичні діячі. З того, як складено
передвиборну програму, можна певною мірою дізнатися про інтелектуальні
здібності кандидата, його кругозір і компетентність. Але чи достатньо
цього? Мабуть, ні. Виборцю завжди цікаво знати, кому він вручає мандат
довіри, що це за людина, яка в неї біографія і навіть особисте життя.
Важливо, однак, щоб деталі особистого життя кандидата не впливали на
виборця сильніше, ніж його передвиборна програма. З іншого боку,
згадаємо відомий афоризм: «Найбільш серйозне випробування — випробування
владою». Психологи та політологи вважають, що влада розбещує багатьох
людей: добрі можуть стати поганими, а погані — ще гіршими. А тому людей,
яким притаманний тиранічний характер, не слід допускати до державної
влади.
На які ж особисті риси кандидата треба звернути увагу виборцю? Чи є такі
риси, котрі повинна обов’язково мати людина, яка претендує на роль
політичного діяча? Звичайно, вона повинна вміти розпізнавати об’єктивні
проблеми розвитку суспільства, бачити, у чому полягають можливості й
небезпека, знати свої цілі і залежно від них приймати рішення,
виконувати свої обіцянки. Необхідні й «пробивна сила» та вміння
переконувати й об’єднувати навколо себе людей. Політичний діяч має бути
також толерантним (терпимим), душевним, чуйним, благородним, чесним та
совісним. Усе це має оцінити виборець на підставі документів і (у
більшості випадків) досить поверхового знайомства з кандидатом на
передвиборчих мітингах і зборах.
Отже, успішне виконання нескладної, на перший погляд, ролі виборця
потребує високої політичної культури кожного з нас.
Для оцінювання становища людини в суспільстві, крім понять «статус»,
«політична роль», вироблено ще категорії «престиж» і «авторитет».
Соціальний престиж можна визначити як співвідносну оцінку суспільством,
групою, окремим її членом соціальної ролі та дій людини, її достоїнств
та психологічних рис на підставі певної системи цінностей. Престиж,
носієм якого є людина, виступає як спонука її бажань, почуттів, намірів,
дій, прагнень посісти відповідне становище в суспільстві. Престижні
оцінки як регулятори поведінки багато в чому визначають такі важливі
соціальні процеси, як професійна зайнятість, соціальні переміщення,
структура споживання тощо.
Авторитет — одна з форм здійснення влади. У ширшому розумінні авторитет
— неформальний вплив окремої особи або організації на вчинки й думки
іншої людини (або людей). Вплив авторитету не пов’язаний, як правило, з
примусом. Він базується на високій оцінці оточенням знань, моральних
якостей, гідності, життєвого досвіду певної особи (авторитет батьків,
друзів, лідера політичної партії тощо), оскільки складність сучасного
життя часто не дає пересічній людині змоги правильно оцінити проблеми,
що постають перед нею. За цих умов виникає потреба «сприймати на віру»
твердження носіїв авторитету.
М. Вебер запропонував таку типологію авторитету: заснований на традиції,
на раціонально обґрунтованій законності та на харизмі [9]. В останньому
випадку (дуже поширеному) авторитет пов’язаний з особистою прихильністю
до лідера, який (в очах своїх прихильників, зрозуміло) володіє
винятковими людськими рисами — героїзмом, мудрістю, проникливістю тощо.
Головним критерієм розрізнення статусів (соціальних відмінностей) є
поділ суспільства на класи, соціальні групи та верстви. західна
соціологія (наприклад, теорія М. Вебера) стверджує, що структура
суспільства визначається не тільки економічними (доступ до суспільного
багатства) і політичними (влада, право), а й соціальними (престиж)
показниками. Останні створюють соціальну спільність, що базується на
специфічному стилі життя, певних життєвих цінностях, нормах повсякденної
поведінки тощо.
”
oooooooooooooooooa*EEEE
gd;Y‡
??Т?альна група, а їх конкретним виразником — окрема особистість.
Конкретна особистість, що є представником певної соціальної спільності,
може розглядатися як соціальний тип, котрий виявляє себе тільки в
соціальних зв’язках і відносинах.
Отже, соціальний тип особистості характеризує не специфічні особливості
окремого індивіда, а загальні соціальні риси класу, соціальної групи або
суспільства в цілому. Розгляд індивіда в плані соціальної типізації дає
можливість співвіднести особистість із соціальною структурою
суспільства, вивчити соціальну зумовленість індивіда.
Радянське суспільство створило особливий тип особистості — «радянську
людину» [10]. І нині маємо все більше аргументів на користь того, що
«радянська людина» — це не вигадка пропагандистів, а реальний тип
особистості. Російський письменник М. Харитонов зазначає: «Ми тільки
зараз почали усвідомлювати, що Жовтнева революція не тільки встановила
новий лад з усіма особливими економічними й політичними інститутами, але
також створила нову, доти невідому організацію зі своєю історією та
міфологією, зі своєю системою етичних і моральних цінностей, культурою
та літературою. Це суспільство не тільки оголосило про народження нової
людини, а й справді досягло цього» [11].
О. Зінов’єв, російський філософ, письменник, що мешкає в Мюнхені, автор
книг «Зияющие высоты», «Гомо советикус», «Катастройка», характеризуючи
«нову людину», що була створена за роки радянської влади, називає як її
негативні риси — соціальний конформізм (у тому числі готовність завжди і
в усьому погоджуватися з начальством), байдужість до політичного життя
тощо, так і позитивні — безкорисливість, здатність іти на жертви заради
спільної справи та ін.
Аналізуючи участь людини в політичному житті, можна виділити кілька
політичних типів особистості. Цікаву типологію особистості запропонували
українські політологи Є. І. Головаха, І. Є. Бекешкіна та
В. С. Небоженко. У найзагальнішому вигляді соціально-історичну типологію
особистості репрезентовано трьома основними типами.
1. Особистість, що «розчинена» в суспільстві. вона не виділяється із
системи суспільних політичних зв’язків, а характеризується
колективістською ідеологією, у межах якої окрема людина є лише
функціонально визначеним елементом суспільної системи, тільки в ній
знаходячи сенс функціонування і тільки в її цілях — власну гідність та
цінність.
2. Особистість, що відчужена від суспільства. Це базовий тип, який
відповідає періоду поступового занепаду тоталітарної ідеології і
характеризується подвійною системою цінностей. Одна система призначалася
виключно для внутрішнього користування як вияв власних «егоїстичних
інтересів», а інша — для пристосовування до зовнішніх вимог, до умов
жорсткого ідеологічного контролю.
3. Амбівалентна особистість, яка навіть визнаючи основоположні цінності
демократії за суспільно значущі цілі, не володіє достатнім рівнем
правової, економічної і політичної культури для послідовної реалізації
цих цілей.
На особливу увагу заслуговують типові форми вияву амбівалентного
ставлення людини до демократії:
— конформно-амбівалентний тип, для якого «так» демократичному вибору
зовсім не означає «ні» — авторитарному правлінню;
— нігілістично-амбівалентний тип, який виявляється в запереченні як
консервативно-соціалістичного, так і радикально-демократичного
суспільного розвитку;
— мозаїчно-амбівалентний тип, якому притаманне суперечливе поєднання
елементів демократичної свідомості та колишніх тоталітарних структур.
Якщо конформно-амбівалентна свідомість веде суспільство до авторитарної
форми правління (по суті, до неототалітаризму),
нігілістично-амбівалентна — до бунту, закономірним фіналом якого буде
загальний хаос або (чи «і») диктатура, то мозаїчна свідомість є
найгнучкішою і найбільш спроможною до сприйняття демократичних норм у
процесі руйнування ідеологічних стереотипів минулого. Перевага того чи
іншого типу свідомості зумовлює й можливий варіант розвитку суспільства:
до авторитарної влади, до бунту й диктатури або до демократичної
еволюції [12].
2. Політична соціалізація особи
та її особливості в Україні
Усвідомлення місця людини в системі соціально-політичних відносин
потребує розгляду поняття політичної соціалізації, тобто комплексу тих
соціально-політичних процесів, які готують людину до активного
політичного життя, участі в політичному житті, визначають політичну
поведінку індивідів і груп, що приймають рішення. Політична соціалізація
розглядається як сукупність суспільних процесів, які впливають на
політичну позицію людини [13].
Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення
індивіда в політичну систему. процес взаємодії особистості з політичною
системою двоїстий. По-перше, політична система самовідтворюється,
оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх
організацій. У цьому процесі політична соціалізація стає механізмом
акумуляції політичних цінностей та цілей системи, створює необхідні
умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці. По-друге, вимоги
політичної системи організують структуру самої особи. Політична
соціалізація активно впливає на формування політичної свідомості особи
та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості
громадянина. Варто наголосити, що поняття політичної соціалізації є
ширшим, ніж поняття політичного виховання або освіти. Це можна пояснити
тим, що процес політичної соціалізації включає не тільки цілеспрямований
вплив на особу панівної ідеології і політичних інститутів суспільства,
але також і стихійні впливи та власну активність індивіда.
Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини та
політичної системи. Так, наприклад, на першому, соціальному рівні (рівні
соціальних груп) на особу впливають загальносоціальні проблеми розвитку
суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні,
екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми. Другий
(соціально-психологічний) рівень політичної соціалізації
характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі
механізми, як вплив, навіювання, ідентифікація особистості з тим чи
іншим політичним цілим, політичне навчання, наслідування тощо. Третій
(внутрішньоособистісний) рівень політичної соціалізації характеризується
дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні
орієнтації, настанови, які впливають на політичну свідомість і політичну
поведінку особи.
З’ясовуючи дію механізмів політичної соціалізації, необхідно враховувати
стадії розвитку особи, що зумовлені її віковими змінами. Так, уже у віці
3-4-х років дитина отримує перші уявлення про політику. Батьки і старші
члени сім’ї передають дитині певні політичні погляди, зразки політичної
поведінки. Вони дають дитині перші приклади участі чи ухилу від
політичного життя, перші емоційні та раціональні оцінки. Усе це можна
назвати безпосередньою політичною соціалізацією в сім’ї. Атмосфера, що
панує в домі батьків, формує риси особистості індивіда, що в майбутньому
матиме велике значення для його політичної поведінки, як, наприклад,
здатність до погодження дій, уміння обговорювати питання, що не
збігаються з власною позицією, наявність чи брак агресивних тенденцій. У
цілому можна сказати, що вже в сім’ї формуються основні риси майбутньої
політичної поведінки. Пізніше, коли дитина піде до школи, почнеться
наступний етап розвитку політичних уявлень. Під впливом учителів,
засобів масової інформації та стихійних факторів у свідомості дітей
відбувається не тільки кількісне накопичення знань про політику, а й
певні якісні зміни: формування ставлення до політики. Наступний етап —
етап юності — характеризується включенням нових механізмів передавання
політичних цінностей, зокрема неформальних — різні молодіжні групи,
молодіжна субкультура в цілому.
Результати соціологічних досліджень свідчать, що політичний світ дитини
починає формуватися ще до того, як вона піде до школи, найбільш значний
розвиток відбувається між 11 і 13 роками, власне політичне «я» в
основному формується до 18 років, піднесення політичної активності
спостерігається в ранній дорослості, процент участі в голосуванні, а
також ідентифікації з політичними партіями і рухами зростає у віці 20—30
років, після чого або ще підвищується, або починає знижуватися. Дитячі
та юнацькі роки вважаються найбільш важливими для соціалізації взагалі,
політичної соціалізації зокрема. Недоліки соціального й політичного
розвитку в цьому віці обов’язково даватимуться взнаки в майбутньому.
Політична соціалізація особи триває протягом усього життя. Етапами цього
процесу стають уже не тільки певні вікові зміни, а й належність особи до
тієї чи іншої соціальної групи, засвоєння відповідних соціальних і
політичних ролей, досвід особистої участі в політичній діяльності.
Політична свідомість і поведінка особи формуються не тільки під впливом
політичних факторів, які можуть відігравати визначальну роль, а й
неполітичних чинників, а саме — умов життя, що в них відбувається
становлення людини. Так, до неполітичних факторів, що багато важать у
формуванні політичних цінностей та ціннісних орієнтацій, належать сім’я,
школа, праця, група ровесників, церква, культура, засоби масової
інформації, соціально-економічні відносини, спосіб життя, національні й
етичні традиції тощо.
Політична соціалізація в суспільному житті є системою, з таких, головно,
складових: характер і тип державного устрою, панівний режим, політичні
інститути, партії, організації, рухи. Усі ці інститути й організації за
допомогою спеціальних механізмів коригують і контролюють політичну
поведінку індивіда. У повсякденному житті політичні й неполітичні
фактори політичної соціалізації особи складають органічну єдність. Так,
у реальному житті політичного значення для індивіда можуть набувати
далекі від політики чинники: праця, характер відносин людини і природи,
науково-технічний прогрес та його негативні наслідки, ядерні
випробування і збереження довкілля тощо.
Які ж основні фактори впливають на процес політичної соціалізації особи?
Передовсім це моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому
(політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури,
засобів масової інформації, культури і мистецтва тощо).
По-друге, притаманні індивіду певні біопсихологічні характеристики
(темперамент, інтелект, воля тощо).
По-третє, рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід
особи. Суспільна практика свідчить: що багатший соціальний досвід, то
складніше і суперечливіше відбувається політична переорієнтація особи в
новій соціально-політичній ситуації, а інколи вона взагалі стає
неможливою.
По-четверте, соціальний статус особи. коли позитивний статус у людини не
змінюється тривалий час, то цей процес веде до закріплення політичної
свідомості особи. У разі, коли політичні орієнтації заходять у
суперечність із соціальним статусом, можливі як зміцнення політичної
свідомості та поведінки особи, так і радикальна політична
переорієнтація. Ось чому переорієнтація особи може ефективніше
відбуватися на ранніх етапах політичної соціалізації, коли політичні
знання й погляди ще не цілком трансформувалися в переконання. Не
випадково основні надії в реформуванні всіх сторін свого життя
суспільство покладає на молодь.
За сучасних умов виявляються дві тенденції, у боротьбі яких відбувається
процес політичної соціалізації. Перша тенденція полягає в зростанні
суспільної потреби в розвитку політичної свідомості особи, в її
активному включенні в політику. Цей процес особливо яскраво помітний за
демократизації різних типів політичних систем і режимів. Друга
тенденція, на противагу першій, виявляється в різних формах відчуження
людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень.
Дія першої тенденції нині виявляється в збільшенні активності та
поінформованості особистості про політику, у серйозних зрушеннях у
політичній свідомості та політичній поведінці суспільства, у залученні
до політики нових верств населення. Дія другої тенденції — у політичному
відчуженні громадян від держави та інших інститутів політичної системи,
у зростанні в суспільстві апатії та цинізму, зневіри в офіційній
політиці, владних структурах усіх рівнів. У боротьбі цих двох тенденцій
відбувається формування нових механізмів регуляції політичної поведінки
і становлення нового суб’єкта політики: людини активної, яка приймає
самостійні й відповідальні рішення.
Проблема політичної соціалізації людини загострюється під час переходу
суспільства від одного стану до іншого. Українське суспільство переживає
саме такий перехідний період. Нестабільність, невизначеність суспільних
процесів, швидка зміна політичної, економічної ситуації — усе це ставить
надто суворі вимоги до пересічної людини. Питання входження людини до
ринку, її ставлення до влади, можливості адаптації до кризи —
економічної, соціально-політичної, духовно-ідеологічної — усе це
стосується кожного. Реалізація програми переходу до ринку кардинально
змінює економічний устрій держави, систему відносин власності, становище
людини в економіці. Ринкова економіка базується на багатоманітних формах
власності, змаганні самостійних товаровиробників, розвинутій системі
фінансів, на дії могутніх стимулів особистої і колективної
заінтересованості в досягненні високих кінцевих результатів праці.
«Двадцяте століття, — пише російський політолог і суспільний діяч
А. М. Яковлєв, — повністю підтвердило: тільки ринкова економіка здатна
забезпечити високу ефективність народного господарства. Світова політика
не знає жодної високорозвиненої країни, де не було б ринкової структури,
і, навпаки, приклад негнучкості, низької ефективності, уповільнення
технічного прогресу демонструють країни, де нема ринкової економіки.
Ринок виявився явищем, народженим людською цивілізацією через відбір»
[14].
Проблема створення ринку в нашій державі є досить складною не тільки
внаслідок економічних та організаційних труднощів, а й унаслідок
соціальних колізій, що неминуче виникають на ґрунті реальних
соціально-історичних обставин. Процес формування ринку на Заході тривав
кількасот років. Він відбувався багато в чому під впливом історичних
подій, наприклад Реформації, що сформувала в людей такі риси, як
раціоналізм, акуратність та ділова сумлінність. Епоха Просвітництва,
визначивши основні політичні свободи та гарантії недоторканності особи
(у тому числі й у сфері економіки), сприяла розвитку політичної
демократії, формуванню правових держав. У суспільстві утвердилися
закони, норми, правила, а також певні моральні засади, які
регламентували поведінку людей, сформувалися громадяни з певними рисами
особистості.
Усе це сприяло побудові західної промисловості на засадах суворо
регламентованої адміністративно-командної організації з дуже жорстким
розподілом управлінських і виконавських функцій, на засадах організації
різних стандартних робіт-операцій, виконуваних робітниками. А ці
принципи, за твердженням Ф. У. Тейлора, засновника американської системи
промислового виробництва, «можуть бути з однаковим успіхом застосовані
до будь-яких видів соціальної діяльності» [15].
Зовсім інша ситуація в Україні. Виявилася майже повна неготовність
людини працювати за умов ринку, легальна ділова активність у галузі
виробництва перебуває майже на нулі. Зате набула широкого розмаху
активність у сфері перерозподілу — «вибивання» ресурсів і кредитів у
держави (легальні форми), розкрадання й шахрайство (нелегальні форми),
«тіньова» комерційна та банківська діяльність. Ці види «активності»
накладають на людей свій відбиток, формуючи такі риси, як злодійкувата
спритність, нечесність, неповага до закону, невіра в можливості
відкритого вияву своєї активності в межах легальних організацій.
Формування нових норм і правил поведінки людини в суспільстві, створення
нових типів організації потребують тривалого часу. Для нашого
суспільства перехід від адміністративної до ринкової економіки означає
докорінну зміну способу життя: посилення мобільності та готовності до
постійного підвищення кваліфікації або зміни роботи й відповідної
перекваліфікації, зростання інтенсивності праці для забезпечення собі
належного достатку за умов значної різниці в рівні життя різних верств і
соціальних груп.
Значна частина населення до цього не готова. Багато людей не можуть
знайти своє місце в ринковій економіці, пристосуватися до нових умов. Це
стосується насамперед малокваліфікованих робітників, частини службовців
і відповідальних працівників апарату управління, наукових працівників,
викладачів та деяких інших категорій населення. Зростання кількості
людей, що не здатні адаптуватися до ринкових відносин, може призвести до
дестабілізації суспільства, виникнення гострих соціальних конфліктів, до
екстремістських виступів. Ситуація дестабілізації суспільства загрожує
навіть неосталінізмом. Ось чому за переходу до ринкової економіки в
повному обсязі мають бути враховані соціальні наслідки такого переходу.
Перехід нашої країни до ринкової економіки навряд чи можливий без опори
на власні національно-культурні традиції. Досвід історії це підтверджує.
Самобутнім шляхом здійснила модернізацію Японія. Але запозичити досвід
японських менеджерів американцям, наприклад, не пощастило — інші
традиції, інша культура. Підприємства в Японії організовані за типом
«природної спільності», з наймом на все життя, неформальними,
доброзичливими стосунками членів колективу на зразок традиційно-общинних
або сімейних. У центрі уваги — робітник. Управління спрямоване не на
«керівництво працею», а на створення сприятливого соціального
мікроклімату, на підтримку стабільності персоналу, розвиток позитивних
особистісних рис у висококваліфікованих робітників.
Реформа політичної системи в Україні має забезпечити перехід від
адміністративно-командної системи влади й управління до плюралістичної
системи. Плюралістична демократія надає однакові можливості для участі в
політичному житті всім соціальним групам суспільства, кожній людині.
Важливо, що політичне життя, яке базується на свободі, плюралізмі думок,
парламентаризмі, неминуче породжує альтернативні шляхи розв’язання
суспільних проблем. А єдине спрямування державної політики може
забезпечуватися коаліційним правлінням різних політичних сил. Це має
бути тільки правова держава, що в ній верховенство закону є імперативом.
Найвища функція держави — забезпечення прав і свобод громадян, створення
гарантій і умов для вільної діяльності людей.
Слід усвідомити, що нормальна держава не може існувати без ідеології та
ідеологічних інститутів, метою яких є відтворення цієї ідеології в
масовій та індивідуальній свідомості. Для сучасного суспільства єдиною
ідеологією, що забезпечує стабільність держави та гідний рівень
матеріального й духовного життя людини, є гуманістична та демократична
система цінностей, що базується на політичному плюралізмі, вільній
ринковій економіці, рівності громадян перед законом. На жаль, як у
жодній іншій посттоталітарній державі, в Україні існує найглибша прірва
між метою (на словах) та умовами її реалізації.
Ми вже зазначали, що населення України досить критично оцінює політичну
діяльність партій і рухів, професійну політичну діяльність узагалі. Не
завадить знов нагадати, що опитування жителів Київщини показало:
позитивно ставляться до професійної політичної діяльності лише 16%
респондентів, негативно — близько 51%, 23% не змогли відповісти, а 6% до
неї байдужі. Характерно, що з віком негативне сприйняття політики як
професії посилюється [16].
Нині в Україні відбувається створення демократичної інфраструктури
політичної соціалізації, яка здатна відіграти суттєву роль у подоланні
стереотипів тоталітарної масової та індивідуальної політичної
свідомості. Цей процес разом з організаційними зусиллями потребує
розробки концепції і засад політичної соціалізації особи стосовно
сьогоднішніх умов формування демократичної культури населення.
Щодо організаційної сторони проблеми, то варто зазначити, що Україна, як
і інші країни СНД, має досвід функціонування системи політичної освіти.
Цей досвід, а також матеріальна база цілком можуть бути використані з
метою демократичної політпросвіти населення держави. Набагато складнішою
справою є залучення до діяльності в системі політичної освіти
спеціалістів і громадськості. Накопичений досвід старих «спеців» тут не
завжди може бути придатним, а ентузіасти-аматори навряд чи можуть на
професійному рівні осмислити й здійснити цю важливу роботу за сучасних
умов.
Так, польський політолог Є. Вятр, аналізуючи перспективи розвитку
демократії в країнах Східної Європи, підкреслює велике значення для
розвитку демократії спадщини минулого, тобто такого типу політичної
культури, який би характеризувався взаємотерпимістю і впевненістю в
тому, що переможений поважатиме демократичні правила гри. Щодо цього, на
думку Є. Вятра, минуле країн Східної Європи не дає підстав для
заспокоєння. Гоніння на інакомислячих, підозрілість, фанатизм,
сприйняття політики в категоріях «образу ворога» — саме так виховано
цілі покоління [17].
Як свідчить суспільна практика, політична соціалізація є невіддільною
від загальної (загальнокультурної) соціалізації. Ці два потоки
зумовлюють один одного, хоч межі їхніх внутрішніх стадій можуть не
збігатися і між ними можуть виникати суперечності, особливо в тих
випадках, коли новий політичний режим намагається утвердити свою владу
на базі старої культури або коли стара культура намагається відтворити
себе на базі нового політичного режиму.
Як може сьогодні відбуватися процес політичної соціалізації в Україні?
Зрозуміло, що сама можливість переходу від тоталітаризму до демократії
робить об’єктивно необхідною зміну як ролі політики в житті людей, так і
типу політичної культури, що склався раніше. За сучасних умов
відбувається не лише соціалізація покоління, яке вступає в життя, а й
ресоціалізація всього раніше соціалізованого населення. Для здійснення
цього процесу система цінностей, норм та стереотипів, що їх одержала
Україна в спадщину від тоталітаризму колишнього СРСР, має бути замінена
на систему демократичних норм і цінностей.
Головною передумовою для здійснення такої роботи має стати створення в
Україні системи демократичної політичної освіти населення із залученням
найбільш компетентної і демократично заангажованої частини наукової,
педагогічної та управлінської інтелігенції; системи, що вже існує в усіх
демократичних державах. Без цього неможливо забезпечити нормальний
процес політичної соціалізації та формування громадянської свідомості.
Створюючи таку систему, слід ураховувати як досвід країн з розвинутою
демократією, так і специфіку громадсько-політичного буття в Україні, що
потребує реалізації в політичній освіті таких засад:
пропаганди національної та соціально-класової толерантності як єдиної
можливості уникнути соціального вибуху й громадянської війни за умов
тяжкої соціальної кризи;
утвердження свободи (слова, пересування, совісті і т. д.) як абсолютної
й неминущої цінності, в ім’я якої суспільство здатне пережити труднощі
посттоталітарного розвитку;
руйнування психологічного стереотипу «засвоєної безпорадності»,
пов’язаного з переконанням, що нормальне життя можливе тільки «десь
там», а ми приречені на жалюгідне периферійне животіння, залежне від
благодійності багатого Заходу;
створення іміджу української держави як спільного дому для всіх, хто в
ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім цивілізованим
країнам, але насамперед — своїм найближчим сусідам, від миру в домі
котрих залежить мир і в нашому власному домі [18].
Література
Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.
Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної
трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.
Там само. — С. 325—333.
Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.
Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические
науки. — 1990. — №10. — с. 88.
Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.
Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с.
6.
Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.
Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.
Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка.
— К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.
Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка,
К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.
Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —
с. 256.
Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.
Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
