.

Політична система суспільства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1139 12217
Скачать документ

Реферат на тему:

Політична система суспільства

1. Сутність та структура політичної системи

Термін «політична система» суспільства належить до відносно нових
понять, що стали широко використовуватися в суспільних науках уже в наш
час. Необхідність виділення в науці про політику категорії «політична
система суспільства» зумовлена значним розширенням у ХХ ст. сфери
політичних дій державних інститутів, політичних партій,
суспільно-політичних організацій, рухів, що зв’язані з боротьбою за
політичну владу та її здійснення [1].

Політична система — це цілісна, упорядкована система відносин, дій,
ідей, цілей, методів і інститутів, пов’язаних з політикою, з її
розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства — це
складна, багатогранна система відносин державних і недержавних
соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для
захисту інтересів певних класів та соціальних груп. Аналізуючи цю
проблему, американський політолог Р. Даль уважає, що політична система
включає такі головні компоненти, як влада, керівництво або авторитет.
Сутність політичної системи, на його думку, полягає в регламентації
поведінки людей. А ця регламентація реалізується за допомогою політичної
влади. Ось чому «центральним елементом, стрижнем політичної системи є
політична влада, подібно до того, як у економічній системі таким
елементом є власність» [2].

Політична система є однією з частин (або підсистем) сукупної суспільної
системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами:

соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною
тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його
класовою природою, соціальним устроєм, формою правління
(парламентського, президентського і т. п.), типом держави (монархія,
республіка), характером політичного режиму (демократичного,
тоталітарного, авторитарного), соціально-політичних відносин (стабільних
або ні, гостроконфліктних або консенсусних і т. п.), політико-правовим
статусом держави (конституційна, з розвинутими або нерозвинутими
правовими структурами), характером політико-ідеологічних та культурних
відносин у суспільстві (відносно відкритих або закритих, з паралельними
тіньовими, маргінальними структурами або без них), історичним типом
державності (централістським, з ієрархічними бюрократичними структурами
і т. п.), історичною та національною традицією укладу політичного життя
(політично активним або пасивним населенням, з кровно-родинними
зв’язками або бeз них, з розвинутими або нерозвинутими громадянськими
відносинами і т.п.) [3].

Створення політичної системи розпочинається з поділу суспільства на
класи та з виникненням держави. З розвитком суспільства та зростанням
ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою.
Її структура та механізм функціонування визначаються рівнем
економічного, соціального, духовно-морального розвитку суспільства, а
також різними факторами міжнародного та іншого характеру.

Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних
систем: постіндустріальні (посткапіталістичні), перехідні,
постколоніальні тощо. Для постіндустріальної (посткапіталістичної)
політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування
парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя
переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби,
утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського
суспільства, захист прав людини.

Для перехідного типу політичної системи (країни СНД, країни Східної
Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас,
поява демократичних інститутів та інших демократичних елементів у
суспільстві з одночасним існуванням залишків тоталітаризму та
командно-адміністративної системи. Ця обставина призводить до посилення
боротьби за владу, яка в суспільстві все більше набирає форми
міжпартійної боротьби. У суспільстві поширюються крайньорадикальні
погляди «лівого» й «правого» спрямування, посилюється націоналізм.
Перехідний тип політичної системи характеризується також швидким
зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності, стрімким
зростанням злочинності тощо.

Постколоніальна політична система характеризується: великим розмаїттям
політичних режимів і форм державного правління, низьким рівнем життя
народу, початком становлення в більшості країн капіталістичних відносин,
їх відривом від натуральної економіки, пасивністю широких мас через їхню
злиденність і неграмотність тощо.

Поняття політичної системи виконує в політології важливу методологічну
функцію. По-перше, воно дає змогу уявити політичне життя саме як систему
поведінки людей, виявити механізми впливу політичних дій окремих осіб і
цілих політичних груп на характер політичних інститутів та їхню
структуру.

По-друге, такий підхід дає можливість розглянути політику як цілісне
суспільне явище, проаналізувати способи та форми її взаємодії з
навколишнім середовищем, компонентами якого можуть бути природа,
економіка, культура, соціальна структура.

По-третє, здійснення такого системного підходу уможливлює виявлення
способів підтримання рівноваги й стабільного стану політичної системи,
її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища.

І нарешті, по-четверте, методологічна функція поняття політичної системи
полягає в забезпеченні єдності, цілісності суспільного організму, що
неминуче включає численні відмінності, різнонапрямлені тенденції
суспільних процесів. Саме політична система за цих умов стає засобом
соціальної інтеграції суспільства, важливим фактором стримування
деструктивного впливу соціальних відмінностей на функціонування
складових частин суспільного організму.

Ефективне функціонування політичної системи сприяє реалізації
суперечливих, але взаємозв’язаних цілей суспільного розвитку: оновлення
соціальних процесів, яке необхідне з погляду врахування й пристосування
до умов, що постійно змінюються, і стабілізації — фактора збереження
соціальної цілісності. Призначення політичної влади саме й полягає в
тому, щоб забезпечити як розвиток, так і стабільність соціальної
системи. Якщо влада нездатна до цього, то неминучі численні деструкції
політичних відносин.

За браком стабільності та порядку в суспільстві знижується рівень
захищеності особистості, девальвується авторитет держави, у суспільстві
зростає тривога, невпевненість та соціальне напруження. У такій ситуації
політична система все більше втрачає можливості впливу на політичні
процеси.

Зростання соціальної невпорядкованості може призвести суспільство навіть
до стану хаосу або соціальної катастрофи з різким спаданням життєвого
рівня населення, паралічем владних структур, утратою безпеки, тобто
зростанням злочинності, аварій, політичного руйнування соціальної
інфраструктури тощо.

Історичний досвід свідчить, що існує певна межа ціни, яку маси згодні
сплачувати за зміни в суспільстві. Невпорядкованість соціальних зв’язків
у суспільному житті під час переходу на нову економічну й соціальну
модель розвитку об’єктивно неминуча, але вона не повинна породжувати
почуття втрати безпеки, наслідком чого стає готовність мас сприйняти
будь-які засоби впорядкування соціальних зв’язків. Суспільна практика
свідчить, що коли влада втрачає здатність контролювати негативні
тенденції розвитку, суспільна свідомість починає все більше схилятися до
застосування насильства як протидії невдалій політиці нових
можновладців.

Звідси випливає висновок, що політична система є складним,
багатовимірним утворенням, основним призначенням якого є забезпечення
цілісності та єдності дій людей та їхніх спільнот у політиці. У
літературі зазначається, що «політична система є діалектичною єдністю
чотирьох сторін: 1) інституційної (держава, політичні партії,
соціально-економічні та інші організації, що створюють у сукупності
політичну організацію суспільства); 2) регулятивної (право, політичні
норми та традиції, деякі норми моралі

і т. п.); 3) функціональної (методи політичної діяльності, що становлять
основу політичного режиму); 4) ідеологічної (політична свідомість,
передовсім панівна в даному суспільстві ідеологія)» [4].

Погоджуючись з таким підходом до розгляду політичної системи, доцільно,
на наш погляд, зазначити такі її компоненти:

1) політичні відносини;

2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та
організацій;

3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді
конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур
регуляції політичних процесів;

4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного
режиму;

5) політичну культуру, що виявляється в політичних поглядах, ідеях,
теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці.

Політичні відносини в суспільстві виникають через боротьбу, завоювання
та здійснення політичної влади. Це, по-перше, міжкласові,
внутрішньокласові, міжнаціональні та міждержавні відносини. По-друге, це
так звані вертикальні відносини, що складаються в процесі здійснення
політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями,
суспільними організаціями тощо). По-третє, це відносини, які складаються
між політичними і неполітичними організаціями та установами
(адміністрація області та підприємство, інститут, установа культури,
партія, трудовий колектив тощо).

До політичної організації (організаційного компонента політичної
системи) належать держава, політичні партії, професійні спілки,
кооперативні, молодіжні та інші організації й об’єднання. Усі ці
організації створюються для того, щоб виражати, захищати в політичній
системі багатоманітні соціальні інтереси: класові, групові, національні,
молодіжні, жіночі, професійні тощо. Усе активнішим і самостійнішим
елементом політичної організації стають засоби масової інформації.

Взаємодія політичних інститутів відбувається на засаді певних норм
політичного життя. Найбільш важливими є правові норми: конституція,
закони, які на ній базуються, та інші нормативні акти, за недотримання
котрих накладаються адміністративні санкції. Велике значення для
здійснення політичної діяльності мають також норми, створені суспільними
організаціями для регулювання відносин усередині них, — насамперед
статутні норми цих організацій.

Писані правові й статутні норми доповнюються в політичному житті
неписаними звичаями та традиціями. Особливо вони характерні, наприклад,
для британської політичної системи. Лейбористи будують свою програму,
спираючись на давню традицію робітничого руху — традицію легальної
опозиції і завжди виступають як політичні опоненти й супротивники партії
консерваторів.

Політичне життя регулюється й етико-моральними нормами. Уважалося, що
«політика — це брудна справа», і так було віками. Нині все більше
усвідомлюється необхідність моральної поведінки у сфері політики,
відбувається повернення до таких моральних рис, як совість, честь,
благородство. Для політичного діяча чесність — це насамперед єдність
слова і діла, а благородство — це толерантність (терпимість) та повага
до чужої думки (в тому числі й до думки політичних опонентів), висока
персональна відповідальність за свою діяльність.

Функціональним елементом політичної системи суспільства є політичний
режим. Політичний режим — це способи й методи здійснення політичного
владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства та
політичної влади [5]. Він включає спосіб і порядок формування
представницьких установ, взаємовідносини законодавчої та виконавчої
влади, центральних і місцевих органів, умови діяльності політичних
партій, суспільних організацій, масових рухів, правовий статус
особистості, порядок функціонування правоохоронних органів. На
політичний режим впливають рівень політичної стабільності суспільства,
співвідношення соціальних сил, історичні та соціoкультурні традиції в
суспільстві. Ці фактори покладено в основу типології політичних режимів.

Класифікувати політичні режими намагалися і представники української
політичної думки. Так, у своїх «Листах до братів-хліборобів»
В. Липинський виділяє три типи політичних режимів: 1) демократія з
республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою —
«законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією [6].

У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних
режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим —
це найбільш прогресивний політичний порядок, оскільки він створює умови
для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх
сферах діяльності. За умов демократичного режиму «індивіди домагаються
влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси
народу», отже, «демократія є правлінням політика» [7].

Нині демократичний режим панує в багатьох країнах світу. Ось лише деякі
характерні його ознаки: виборність в органи державної влади, поділ
державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, широкий спектр прав
та свобод громадян, захист та гарантування цих прав, діяльність
недержавних суспільно-політичних організацій як рівноправних партнерів
держави, політичний плюралізм, гласність, широкі можливості для
особистості впливати на процес прийняття та здійснення політичних
рішень.

Авторитарний режим базується на безумовному підпорядкуванні владі.
Заміна керівних кадрів здійснюється через кооптацію, а не передвиборну
конкурентну боротьбу між кандидатами на відповідальні державні посади.
За таких режимів немає (або вони ігноруються) встановлених законом
процедур, унаслідок чого припинення та передавання влади часто є
результатом насильства, конфронтації, а не інституціоналізації [8]. За
такого режиму неподільно панує виконавча влада. Парламент хоч і
зберігається, але, як правило, значну частину його призначають, а не
обирають. Він перетворюється на дорадчу установу при голові держави,
котрий у більшості випадків сам посідає всі ключові державні посади.
Основні методи державної діяльності — накази й команди. Особистість
утрачає здатність до самостійності суджень та дій, сліпо підкоряючись
авторитету.

Найбільш реакційним режимом є тоталітарний [9]. Це насильницьке
політичне панування групи «вибраних», яких очолює «вождь» (фюрер, дуче).
Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя
суспільства, заборона конституційних прав і свобод, демократичних
організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї
загальновизнаної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком
підкорено владі.

У політику люди (суб’єкти політики — особистості, соціальні групи,
верстви, класи, народності, нації) завжди привносять частину свого
внутрішнього світу, надій, сподівань, інтересів, уявлень про сенс життя
та щастя. Це виявляється в політичній культурі (в політичних поглядах,
ідеях, теоріях, у політичних платформах і програмах, у політичних
рішеннях, у політичній поведінці). Політична культура — надзвичайно
важливий компонент політичної системи, оскільки світ політики не існує
без людини, наділеної свідомістю. І від того, які політичні й моральні
принципи (ціннісні орієнтації) вибирає особистість у процесі політичної
діяльності, залежить ефективність політики, а отже, і життя суспільства
в цілому, його прогрес.

Сутність політичної системи виявляється в її функціях. Беручи загалом,
це можна пояснити так. Політична система відбиває стан суспільства,
включаючи економічні умови його існування, соціальну й національну
структуру, демографічні й економічні процеси, рівень освіти населення,
стан суспільної свідомості, усе духовно-ідеологічне життя, міжнародне
становище. Через політичну систему виявляються та акумулюються основні
групи соціальних інтересів, визначаються соціальні пріоритети, що потім
закріплюються в політиці. Наприклад, нині в Україні, мабуть, найбільш
складне для політико-владних структур завдання полягає в тому, щоб за
переходу до ринкових відносин знайти баланс різних соціальних інтересів.

Політична система виконує координуючу та інтегративну функції. Для
забезпечення стабільності політичної системи необхідно, щоб вона,
ураховуючи інтереси учасників політичного життя, суперечності, що між
ними виникають, домагалася найоптимальнішого узгодження інтересів,
координувала зусилля існуючих у суспільстві класів та соціальних груп, а
також інтереси організацій і груп, які їх репрезентують. Політична
система покликана інтегрувати різні елементи соціальної і національної
структур на базі консенсусу основних цінностей та ідеалів, як їх
розуміють насамперед провідні економічні й політичні сили суспільства.

У межах політичної системи відбувається весь політичний процес. Ось чому
одна з найважливіших функцій цієї системи полягає в тому, щоб домагатися
адекватного відображення пріоритетних для неї соціальних інтересів у
політичних рішеннях, що ухвалюються, та їхнього безумовного виконання.

Отже, політична система є складною підсистемою суспільства. Її
оптимальне функціонування має винятково важливе значення для
життєдіяльності й нормального розвитку як суспільства в цілому, так і
соціальних груп та індивідів, що складають це суспільство.

2. Держава в політичній системі суспільства

Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить
особливе місце в політичному житті суспільства. Саме держава є головним
носієм політичної влади, головним знаряддям реалізації класових
інтересів, головним суб’єктом і водночас головним об’єктом політичної
діяльності та політичних відносин у суспільстві [10].

Тільки держава як головний інститут влади володіє правом на
суверенність, тобто верховенство всередині країни, та на зовнішню
незалежність. Таке становище державної влади в суспільстві випливає,
по-перше, з того, що вона володіє таким засобом охорони влади, як
державний апарат і, по-друге, реалізує свою волю в нормах права.
Специфічна ознака державної влади виявляється в існуванні спеціальних
державних службовців, у функціонуванні армії, адміністрації, судів,
служби безпеки тощо. Держава — це всеосяжна організація в суспільстві і
його офіційний представник. Саме держава володіє виключним правом на
нав’язування своєї волі за допомогою апарату насильства — армії,
поліції, служби безпеки тощо. Якщо влада неефективно використовує
легітимне насильство, це може за певних умов призвести до поширення
думки про право на використання насильства приватними особами та
окремими організаціями. Така ситуація в суспільстві може підірвати
державну монополію на насильство і призвести до неконтрольованого
поширення насильницьких дій, що стане загрозою державній безпеці.

У суспільному житті держава володіє цілою низкою виключних прав, що
притаманні тільки їй. Тільки вона володіє правом на видання законів, що
регулюють суспільне життя та мають загальнообов’язковий характер.
Водночас у демократичному суспільстві цю діяльність не закрито й для
інших політичних сил, оскільки вони мають право законодавчої ініціативи.
Виключним правом держави є право на отримання податків, які обов’язково
сплачують усі верстви громадян без винятку. Держава також здійснює
фінансову й зовнішньополітичну діяльність, вирішує питання війни і миру
тощо.

Ще однією суттєвою ознакою держави є територія. Для держави принципове
значення мають кордони, які є не тільки географічним, а й політичним
чинником. Будь-яка держава, особливо в процесі створення та формування,
намагається встановити кордони на зручних природних рубежах. Дуже
важливо, щоб територіальні кордони держави збігалися з її етнічними
кордонами. Коли ці кордони, як здебільшого буває, не збігаються, можуть
виникати територіальні претензії сусідніх держав, що загрожуватиме стати
однією з причин майбутніх міжнародних конфліктів.

Прихильники класового підходу вбачають у державі «основний інститут
політичної системи класового суспільства, що здійснює управління
суспільством, охорону його економічної та соціальної структури».
«Держава, — стверджував В. І. Ленін, — це машина для гноблення одного
класу іншим. Машина, щоб тримати в покорі одному класові інші, підлеглі
класи» [11].

Такий підхід не є вичерпним, оскільки обмежує суть держави тільки
пануванням одного класу над іншим, тільки насильством. Саме через це
анархісти, наприклад, виступали проти держави як такої. З цього приводу
М. Бакунін писав: «Якщо є держава, то обов’язково є панування, отже, і
рабство; панування без рабства, відкритого чи замаскованого, немислиме,
ось чому ми вороги держави… Будь-яка держава, не виключаючи й…
народної, є ярмо, що породжує, з одного боку, деспотизм, а з іншого —
рабство… Вони (марксисти. — Авт.) говорять, що така держава — ярмо,
диктатура — є необхідний перехідний засіб для досягнення повного
народного визволення: анархія або свобода — мета, держава чи диктатура —
засіб. Отже, для визволення народних мас їх потрібно спочатку
закріпачити. На цій суперечності й ґрунтується наша полеміка. Вони
стверджують, що лише диктатура, звичайно їхня власна, може створити
народну волю; ми відповідаємо: жодна диктатура не може мати іншої мети,
крім увічнення себе…» [12].

Вульгаризація природи держави в практиці колишнього СРСР призвела до
цілковитого заперечення теорії і практики парламентаризму, прав людини і
громадянина, концепції правової держави. У процесі політичної реформи в
Україні відбувається поступове формування громадянського суспільства,
правової держави, визнано роль концепції та практики поділу влади,
конституційного суду, інституту невідчужуваних прав людини і
громадянина. Проте попереду ще складний і тривалий процес законодавчого
відродження, оновлення й збагачення соціальних цінностей політичного
життя, перетворення їх на обов’язковий здобуток повсякденної
суспільно-політичної практики.

Держава як певна політична структура має надзвичайно складну будову.
Традиційно виділяють три гілки державної влади — виконавчу, законодавчу
і судову, які мають у різних країнах різне оформлення й назву. Держава,
виступаючи від імені всього суспільства, регламентує політичну
діяльність усіх його організацій, установлює основні норми цієї
діяльності, її методи, умови формування й функціонування недержавних
організацій.

Існування держави невіддільне від здійснення нею сукупності необхідних
функцій. Такими функціями є: захист суспільного ладу, запобігання й
усунення соціально небезпечних конфліктів, регулювання економічних та
інших суспільних відносин, здійснення єдиної для країни внутрішньої
політики як системи її конкретних виявів — соціальної, економічної,
фінансової, наукової, культурної, освітньої та іншої політики,
зовнішньополітична функція захисту інтересів країни, функція оборони
країни тощо.

Методи, якими здійснюються функції держави, характер установлених у
державі соціальних та інших відносин дає змогу класифікувати різні види
держав і побудувати їх типологію. Така типологія може здійснюватися за
різними ознаками.

Досить поширеною є класифікація держав за формою державного правління.
Під формою державного правління слід розуміти організацію верховної
державної влади, її структуру, правовий (конституційний) статус та
субординацію вищих органів, порядок їх діяльності. як правило, головними
сучасними формами правління є: парламентська республіка, президентська
республіка, конституційна монархія.

Парламентська республіка як форма правління оформилася у Франції в 70-х
рр. ХІХ ст., а потім установилася і в деяких інших буржуазних державах,
де було повалено монархію. Основу концепції парламентської республіки
становить ідея рівноваги влад (законодавчої, виконавчої, судової). На
чолі республіки стоїть посадова особа (президент), яку обирає парламент.
Уряд формується двопалатним парламентом, перед яким він несе політичну
відповідальність. Основним засобом впливу парламенту на уряд є вотум
недовіри, що означає відставку уряду. Вплив уряду на парламент полягає в
можливості дострокового розпуску однієї з його палат.

Президентська республіка — це також республіканська форма правління, що
базується на ідеї поділу влади. На чолі такої держави стоїть президент,
якого обирають загальним (прямим або опосередкованим) голосуванням.
Президент поєднує повноваження глави держави з повноваженнями глави
уряду. При цьому уряд призначається особисто президентом і не відповідає
перед парламентом. Парламент має всю повноту законодавчої влади і не
залежить від президента, котрий не має права розпуску парламенту, але
має право «вето» — право заперечити прийняттю парламентом небажаного
йому закону. Значні за обсягом конституційні повноваження президента
(глава держави та глава уряду) зумовлено тією широкою соціальною базою,
яку надає йому порядок обрання через всенародне голосування. Президент
не несе відповідальності перед парламентом, але в разі порушення
президентом конституції він може бути притягнутий до кримінальної
відповідальності за дотримання особливої процедури (імпічменту — в США).
Президентська республіка була вперше впроваджена в США і є дуже
поширеною в країнах Латинської Америки.

Парламентська та президентська республіки — близькі форми правління.
Відтак нині спостерігаємо тенденцію трансформації парламентських
республік у президентські.

Конституційна монархія нині існує тільки у вигляді парламентської
монархії — такої форми правління, коли посада глави держави (монарх)
передається у спадок одночасно з наданням найвищого в історії даної
країни феодального титулу (король, імператор, великий герцог і т. п.).
Уперше конституційна монархія виникла в Англії, де існує й досі.
Конституційні монархії є також в інших країнах, наприклад у Японії,
Швеції. Законодавчу владу за цієї форми правління зосереджено в
двопалатному парламенті, виконавчу — в уряді, який формується
парламентом і є відповідальним перед ним. Монарх у парламентській
монархії не має конституційних повноважень вирішувати важливі державні
справи і стає, по суті, лише символом стародавніх традицій країни.

Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою.
Адміністративно-територіальний устрій держави, що включає механізм
взаємовідносин між державою та її складовими частинами, центральними та
місцевими органами влади, є і формою державного устрою: унітарною чи
федеративною.

Унітарна — це така форма державного устрою, коли в країні функціонують
єдині вищі органи влади й управління, а держава поділяється лише на
адміністративно-територіальні одиниці (Італія, Польща та ін.).

Федеративна — це така форма устрою держави (як правило,
багатонаціональної), коли відбувається добровільне об’єднання державних
утворень, що мають високу політико-правову самостійність і власний
адміністративно-територіальний поділ.

У федерації (союзній державі) діють спільні для всієї країни вищі органи
влади та управління, але водночас у кожній державі, що входить у
федерацію, зберігаються власні вищі органи (США, ФРН та ін.).

Іноді держави об’єднуються в тимчасовий союз для вирішення певних,
конкретних завдань. Такий союз держав заведено називати конфедерацією.
Конфедерація, на відміну від федерації, що є союзною державою, є лише
союзом держав, практично міждержавним об’єднанням. Історичний досвід
показує, що конфедерації (США, Канада, Швейцарія) в процесі розвитку
поступово перетворюються на федерації або розпадаються.

Сучасні держави можна типологізувати і за тими функціями, які вони
виконують. За цією ознакою можна виділити військову, або поліцейську
державу, правову, а також соціальну державу. Військова, або поліцейська,
держава характеризується гіпертрофованим розвитком і особливо великою
роллю структур державного насильства — армії, військово-промислового
комплексу, органів охорони порядку та безпеки. На відміну від
поліцейської основне призначення правової держави полягає в розвитку
структур, що забезпечують захист прав усіх членів суспільства, а також
їх підкорення праву як вищій силі, рівноправність усіх громадян (як
рядових, так і можновладців) перед законом. Соціальна держава свою
діяльність зосереджує на проведенні активної соціальної політики, яка
допомагала б пом’якшенню й запобіганню соціальних конфліктів.

Ще одним із критеріїв класифікації держави може бути географічний, суть
якого виявляється у спільності історичної долі, культури народів, що
населяють державу. З допомогою цього критерію можна виділити західні,
східні, європейські, африканські, азіатські та інші держави.

Радикальні зміни в житті нашого суспільства та інтеграційні процеси на
міжнародній арені зробили об’єктивно необхідним формування в Україні
правового типу відносин як таких, що найбільше відповідають
демократизації політики, економіки, соціального й духовного життя,
ліквідації тоталітарного режиму, формуванню громадянського суспільства.
У політиці такий курс називають формуванням правової держави.

Витоки правової держави треба шукати в античності часів Платона та
Арістотеля. Теоретичні ж її концепції склалися в Західній Європі під час
буржуазних революцій XVII — XVIII cт. Ідейно-теоретичним фундаментом
учення про правову державу стали концепції поділу влади (Ш. Монтеск’є),
народного суверенітету (Ж.-Ж. Руссо), держави як об’єднання людей, що
підвладні правовим системам (І. Кант) тощо [13].

Які ж основні принципи правової держави можна назвати? Насамперед це
принцип загального верховенства правової системи. Закони країни — це
обов’язкові (нормативні) акти, що видаються вищим законодавчим органом
держави (Верховною Радою) з метою регулювання найбільш значних
суспільних відносин.

У правовій державі верховенство законів означає, що не тільки громадяни,
а й сама держава, її органи та посадові особи, що репрезентують
законодавчу, виконавчу й судову влади, діють тільки в установленому
законом порядку.

Всевладність законів (їхня юридична сила) виражається також і в тому, що
тільки законодавчий орган може їх скасувати або змінити.

Верховенство законів починається з верховенства Конституції країни. Це
фундаментальна засада конституційного режиму, законності та правопорядку
в країні, демократичного розвитку суспільства, забезпечення прав і
свобод особистості. Звичайно, і конституція, і закони країни можуть
відставати від життя, а відтак гальмувати суспільний розвиток. Це має
бути підставою для зміни або скасування їх у встановленому (самою
конституцією або спеціальним законом) порядку.

Правова держава тільки тоді може вважатися такою, коли її «підкріплено»
правом на всіх стадіях її життєдіяльності: правотворчій,
правозастосовній, правоохоронній, правовиховній. Правове «підкріплення»
держави та її органів означає, що вони можуть діяти виключно в межах
своєї компетенції, визначеної законом.

Верховенство законів у всіх сферах суспільного життя (всеосяжність
права) означає, що правлять саме закони, а не окремі особи, що саме
закони, а не відомчі нормативні акти є актами прямої дії, головними
регуляторами суспільного життя. Отже, відомчі акти не можуть бути для
всього населення загальнообов’язковими. Рішення та вироки судів можуть
ухвалюватися тільки на підставі законів. Порушення законів громадянином,
посадовою особою або державним органом має спричиняти неминучу юридичну
відповідальність.

Важливим принципом правової держави є поділ влади. Цей принцип
передбачає оптимальний поділ сфер діяльності, поділ функцій і
компетенцій між основними органами державної влади — законодавчої,
виконавчої, судової, забезпечення їхнього демократичного функціонування
в межах законів, гармонійних взаємовідносин особистості, держави,
суспільства.

Найвища з трьох гілок влади — законодавча. Вона є виразником народного
суверенітету у формі вищої представницької установи. Своєрідним
законодавцем може бути і все населення країни, коли проводиться
референдум з якогось важливого питання.

Вищість законодавчої влади пояснюється тим, що саме вона визначає
правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у
законах, верховенство яких і забезпечує пріоритет, провідну роль
законодавчого органу. Демократичні вибори членів законодавчого органу
(парламентарів, народних депутатів), можливість їх відкликання в
установленому законом порядку створюють умови для контролю з боку народу
діяльності законодавчої влади. Крім того, своєрідний юридичний контроль
законодавчої влади має здійснювати комітет конституційного нагляду
(конституційний суд).

Призначення виконавчої влади — реалізація тих законів, що їх ухвалено
законодавчим органом. Виконавча влада формується представницьким
органом, підконтрольна й підзвітна йому, працює на засаді та в межах дії
законів. Так само мають діяти й вищі посадові особи держави, що
обираються безпосередньо населенням.

Призначення судової влади — бути арбітром, вирішувати юридичні
суперечки, запроваджувати правосуддя, яке може здійснюватися тільки
судом. Ні законодавча, ні виконавча влада не можуть і не повинні
виступати в ролі суду. Система судових органів країни має вирішувати
суперечки, що стосуються не тільки норм застосування права, а й
правотворчих, законодавчих процесів. Щоб бути стримуючим фактором у
системі влади, суд має бути незалежним і діяти лише на підставі закону.

Незалежність суддів та народних засідателів забезпечується встановленим
законом порядком їх обрання та звільнення, недоторканністю, чіткою
юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею наради суддів
перед винесенням рішень, забороною вимагати розголошення цієї таємниці,
відповідальністю за неповагу до суду або за втручання у вирішення
конкретних справ, а також належним матеріальним і соціальним
забезпеченням суддів, що має відповідати їхньому високому статусу. Вияви
неповаги до суду з боку окремих осіб або громадян, які присутні на
судовому засіданні, є каральними. Юридичну відповідальність передбачено
також за втручання у вирішення судових справ, погрози суддям або
народним засідателям, неповагу до них, невиконання судового рішення і
деякі інші протиправні дії.

Одним із фундаментальних принципів правової держави є пріоритет прав та
свобод людини. «Усі люди народжуються вільними й рівними у своїй
гідності та правах», — проголошує стаття 1 Загальної декларації прав
людини (декларацію ухвалено Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948
року). Права і свободи громадянина — економічні, політичні, соціальні,
культурні — знаходять правове підтвердження в Конституції та законах,
котрі водночас є і правовим гарантом їх реалізації. Пріоритет прав і
свобод людини відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права
починають сприймати і в нашій державі як найважливіший принцип
державного будівництва. Послідовне втілення в життя цього принципу
означає гарантованість законом прав людини і її основних свобод,
неможливість реалізації небезпечних ідей на кшталт «права нації понад
усе».

Згідно з Паризькою хартією для нової Європи кожна людина має право на
свободу думки, совісті, релігії та переконань, на вільне висловлювання
своїх думок, створення асоціацій, проведення легальних зібрань, на
свободу пересування. Ніхто не може бути підданий незаконному арешту або
тортурам чи іншим видам жорстокого поводження та покарання. Кожний має
право знати свої права й діяти згідно з ними, брати участь у вільних та
справедливих виборах, підлягати справедливому й відкритому суду,
володіти власністю одноособово або спільно з іншими та займатися
індивідуальним підприємництвом.

8 : ® j

l

gd¶V3

f

TH

a

8дових осіб, активні дії кожного громадянина країни для захисту своїх
законних прав, свобод, честі та гідності.

Надзвичайно важливим принципом правової держави є також принцип
юридичної взаємовідповідальності держави і особи. Цей принцип спрямовано
на реалізацію права, законів, забезпечення стабільного правопорядку.
Наскільки важливим є державне проголошення та забезпечення прав і свобод
громадян, настільки важлива й відповідальність громадян перед державою
та суспільством.

Оскільки право є мірою свободи, то, безумовно, право є водночас і мірою
несвободи. Зміст міри несвободи достатньо повно розкрито в статті 29
загальної декларації прав людини: «У здійсненні своїх прав і свобод
кожна людина повинна мати тільки такі обмеження, що встановлені законом
виключно з метою забезпечення необхідного визнання й поважання прав і
свобод інших людей, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного
порядку та суспільного добробуту в демократичному суспільстві».

Обмеження прав і свобод людини закріплені конституційно і виявляються в
конкретних законах. Безсилля законів, зневага до них, а тим більше
відкрите порушення — це шлях до несвободи, безправ’я, насилля,
антилюдяності, безвідповідальності за злочини, руйнування державності.

Основними методами забезпечення відповідальної поведінки громадян у
правовій державі є стимулювання, переконання, правове виховання,
підвищення рівня правової культури. Ясна річ, що з профілактичною метою
правова держава теж змушена впроваджувати санкції за порушення закону,
застосовувати примус, але тільки в обсязі і згідно з процедурами,
визначеними законами, принципами моралі та гуманізму.

Форми відповідальності держави перед особою різні. До них належить і
звітність виконавчих органів перед законодавчими, і референдуми, які б
оцінювали роботу або пропозиції уряду, і надання повної та вірогідної
інформації громадянам з усіх питань, за винятком тих, що становлять
державну таємницю. Однією з ефективних форм відповідальності є
можливість судового оскарження громадянином дій посадових осіб
відповідно до закону.

Такі основні принципи правової держави, що є й орієнтирами для її
формування. Треба лише нагадати положення Конституції України, що
побудова правової держави в Україні — це не самоціль, а життєва
необхідність. Тільки правова держава зробить можливим вільний розвиток
кожної особистості й усього суспільства.

3. Роль і місце політичних партійта громадсько-політичнихоб’єднань у
політичній системі

У політичній cфері носіями політичної діяльності та політичних відносин
є різні організації, а насамперед політичні партії [14]. Політична
партія — це організація, що об’єднує на добровільній основі
найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та
груп. Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання
цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту
власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в
усіх країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення
інтересів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави.
Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності — захист
соціально-політичних інтересів певних груп населення. Саме заради
реалізації цих інтересів і ведеться боротьба за завоювання й утримання
влади.

Політичні партії, як правило, мають свою програму, систему цілей, які
вони активно пропагують та захищають, більш-менш розгалужену
організаційну структуру, вони покладають на своїх членів певні обов’язки
та встановлюють норми поведінки. Це дає змогу партіям стати могутнім
чинником підвищення рівня організованості політичного життя. У тих
суспільствах, де існує розвинута система політичних партій, діяльність
яких базується на правових нормах, панує й політична стабільність.
Суспільство за таких умов здатне цивілізовано вирішувати всі політичні
проблеми, що виникають, використовуючи для цього різноманітні засоби, не
боючись ані кризи, ані анархії.

Ось чому помилковими є твердження деяких політиків про те, що партії за
сучасних умов не потрібні, оскільки їм на зміну, мовляв, приходять
«широкі соціальні рухи». Ось як, наприклад, висловився з цього приводу
лідер Лівії М. Каддафі: «партія — це сучасна диктатура, це влада частини
над цілим, знецінення демократії». «належність до партій — це зрада.
Причому кількість партій не міняє суті справи» [15]. Намагання
протиставити політичні партії «широким соціальним рухам», як це
практично робить М. Каддафі, виливається в панування жорстокого
тоталітарного режиму, в якому нема не тільки політичних партій, а й
самої демократії.

Процес становлення політичних партій як необхідних і впливових елементів
політичної структури суспільства створює реальні можливості залучення до
політики все більш широких верств населення. Ефективність функціонування
партій визначає можливість їх реального впливу на політичну владу в
державі.

Відомий німецький політолог М. Вебер виділяв три періоди в розвитку
партій як суб’єктів політичної діяльності: у XVI—XVII ст. в Європі — це
аристократичні групи, що об’єднували невелику кількість представників
політичної еліти; у XVIII—XIX ст. — це вже політичні клуби, що
орієнтувалися на залучення до активної політичної діяльності людей,
впливових не тільки в політиці, а й в інших життєво важливих сферах
суспільного життя; у ХІХ—ХХ ст. формуються сучасні масові партії.

Зміст і сутність партій розкривається через їх класифікацію. В основу
класифікації політичних партій можуть бути покладені різні критерії:
соціальна база, ідеологічне обличчя, принципи організації та ін.
Виходячи з природи соціальної бази, можна виділити партії, що виражають
інтереси: 1) окремих класів (буржуазні, пролетарські, селянські тощо);
2) окремих соціальних верств та груп (інтелігенції, дрібної буржуазії);
3) кількох класів та соціальних груп (політичні партії, що виникають на
основі національно-визвольних рухів). З ідеологічного погляду
розрізняють: 1) ідейно-політичні або світоглядні партії, які у своїй
діяльності керуються певними ідеологічними принципами; 2) прагматичні
або партії виборчої кампанії, які не мають певних ідеологічних програм і
беруть собі за мету мобілізацію можливо більшої частини електорату для
перемоги на виборах. У свою чергу, серед ідейно-політичних партій можна
виділити консервативні, що намагаються зберегти існуючий устрій,
допускаючи лише незначні зміни; реформістські, що орієнтуються на значні
перетворення існуючого устрою, але за умови збереження його засадних
принципів; революційні, що заперечують існуючий устрій та ставлять собі
за мету його цілковиту заміну іншим; реакційні, що орієнтуються на
часткове або повне повернення до старого устрою.

За принципами організації розрізняють:

1) кадрові партії, що об’єднують невелику кількість професійних
політиків та спираються на фінансову підтримку привілейованих верств
суспільства;

2) масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої
кількості членів з метою забезпечення за допомогою членських внесків
фінансової підтримки своєї діяльності;

3) партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах
членства (статут, форми та умови вступу до партії, партійна дисципліна
тощо);

4) партії, в яких немає інституту офіційного членства, а належність до
партії виявляється, наприклад, через голосування за її кандидатів на
виборах;

5) парламентські партії [16]. Основні функції останніх мають багато
спільного з усіма іншими. Проте діяльність парламентських партій більш
різноманітна й охоплює всі аспекти парламентської діяльності: розробку
стратегії і тактики виборчих кампаній та програм, здійсненню яких вони
сприятимуть в органах влади; зондаж громадської думки щодо ситуації в
різних регіонах і в країні в цілому; оцінку формальних та неформальних
лідерів, добір і висування кандидатів та їх відповідну підготовку до
участі у виборчій кампанії, а згодом і до діяльності в органах влади;
ідеологічну та організаційну роботу серед населення за місцем проживання
для забезпечення перемоги своїх кандидатів на виборах; вирішення
технічних та фінансових питань, пов’язаних із виборчою кампанією;
організацію різноманітних акцій для послаблення впливу конкуруючих
партій та їхніх кандидатів; здійснення відповідного контролю за
діяльністю обраних від партії депутатів та їх фракцій у парламенті,
муніципалітетах і т. п. Сучасні парламентські партії характеризує
наявність чіткої організаційної структури та постійно функціонуючих
органів управління. Організація їхнього внутрішнього життя дозволяє
діяльність різних течій і навіть фракцій усередині партії. Саме такий
вид партій зараз дуже поширений у багатьох країнах світу.
Парламентськими партіями можна назвати й деякі партії, що виникли в
останні 2—3 роки в Україні, державах Східної Європи та СНД;

6) «кишенькові партії», — це дуже малолюдні організації, які створюються
певними лідерами «під свою програму» для здійснення «вождистських» та
егоїстичних намагань. Такі партії, як правило, не мають сталої
соціальної бази і здійснюють свою діяльність, керуючись передовсім
настановами самого лідера. У цих партіях лідери, писав один із видатних
політологів минулого Р. Міхельс, «користуються таким необмеженим
впливом», що впливати на членів партії можна тільки вплинувши на лідера
[17].

Політичні партії розрізняються також за місцем, яке вони займають у
системі державної влади. Тут можна виділити легальні й нелегальні
партії, а також правлячі та опозиційні.

До основних функцій політичних партій у суспільстві належать:
представництво соціальних інтересів, соціальна інтеграція, політична
соціалізація, створення ідеологічних доктрин, боротьба за державну владу
та участь у її здійсненні, розробка політичного курсу, формування
громадської думки тощо.

Роль та місце політичних партій у політичній системі суспільства
ґрунтовно розглянув один із найвпливовіших політологів сучасності —
французький теоретик М. Дюверже [18]. Аналізуючи ці проблеми, М. Дюверже
розглядає два головні питання: по-перше, наскільки політичні партії
демократичні, тобто наскільки вони реально виражають і обстоюють
інтереси і сподівання широких мас; по-друге, який режим є
демократичнішим: партійний чи безпартійний? Даючи відповідь на перше
питання, М. Дюверже підкреслює, що організація сучасних політичних
партій багато в чому не відповідає демократичним принципам. Внутрішня
структура цих партій в основних рисах є автократичною та олігархічною.

Постійну тенденцію до олігархізації структури й діяльності партій, до
протиставлення інтересів керівників партії та рядових її членів помітив
іще Р. Міхельс: «покликання організації — це завжди вияв тенденції до
олігархізації. Сутність будь-якої організації (партії, профспілки і т.
п.) містить у собі аристократичні риси. Організаційна машина, яка
створює масові структури, спричиняє в організованих масах серйозні
зміни. Відносини вождя і мас вона перетворює на свою протилежність.
Організація завершує остаточний розподіл будь-якої партії або
професійної спілки на керуючу меншість та керовану більшість» [19].
Керівники сучасних політичних партій, як правило, визначаються центром
або кооптуються ним. А тому в партіях фактично виникають замкнені групи,
дії яких спрямовані не тільки на ізоляцію від суспільства, а й від
рядових членів партії.

Така еволюція сучасних політичних партій справляє суттєвий вплив і на
їхню парламентську діяльність. Її все більше визначають партійні
функціонери, а не виборці. Реальне політичне життя складається так, що
на виборців постійно «тисне» певна група членів партії та активістів,
яка водночас у всьому підкоряється керівним органам партії. Партійні
функціонери формують громадську думку у вигідному для себе напрямку за
допомогою телебачення, радіо, преси та інших засобів.

Убачаючи в діяльності партії, яка діє на постійній та організованій
основі, джерело формування приватного інтересу керівників, що
відрізняється від інтересів решти членів партії, інший авторитет у
теорії політичної партії — М. Острогорський взагалі пропонував
«відмовитися від практики постійних партій, які мають своєю кінцевою
метою владу і … зберегти справжній характер партій як груп громадян,
що спеціально організовані для здійснення певних політичних вимог» [20].
Обмеження діяльності партії тільки реалізацією конкретного політичного
завдання, проблеми, заміна її вільною та тимчасовою асоціацією людей
могли б, на його думку, запобігти неминучій олігархізації. Водночас
сучасна політична партія, щоб бути впливовою в суспільстві, мусить
серйозно дбати про виявлення й підготовку справжніх лідерів, здатних
посісти високі посади в партії і системі влади. Брак таких лідерів
обертається трагедією для партії. З цього приводу М. Вебер зазначав:
якщо партія залишається без загально визнаного вождя, то «поразки
наступають одна за одною» [21].

Що стосується питання про те, який режим є більш демократичним:
партійний чи безпартійний, то, відповідаючи на нього, М. Дюверже
доходить висновку, що за всіх своїх недоліків партійний режим усе-таки є
ліпшим, ніж режим безпартійний. Режим без партій є набагато далі від
демократії, ніж партійний, бо призводить до увічнення керівних еліт,
створених за правом народження, багатства або посади, відкидає вікову
традицію пошуку народними масами тих організаційних форм впливу на
політичне життя, які б активно протистояли державі. Ось чому, на думку
М. Дюверже, політичні партії були й залишаються гарантами прогресивних
змін у політичному житті суспільства. А тому обмеження або навіть повне
виключення політичних партій з активного політичного життя, як того
бажають політики типу М. Каддафі, означало б посилення реакції в її
намаганні паралізувати дію прогресивних сил у суспільстві.

Характерною ознакою 80-х років ХХ ст. стало значне зменшення впливу
багатьох традиційних партій, у тому числі й комуністичних, серйозне
посилення в багатьох із них відцентрових процесів: відбулася
самоліквідація ряду партій, розкол у них або докорінна реорганізація.
Однією з причин цих процесів стала їх бюрократизація, застарілість
організаційних структур та методів партійної роботи, догматизація
ідеологічних та програмних настанов, нездатність до самооновлення,
невміння враховувати в політиці нові реалії. Нині керівництво й актив
багатьох політичних партій проводять переоцінку цінностей, шукаючи
способів модернізації партійних структур, програмних настанов,
підвищення ефективності політичної роботи.

Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього політичного життя всіх
країн світу є співвідношення однопартійності та багатопартійності.
Політичний досвід свідчить: однопартійність притаманна, як правило,
політичному життю суспільства, де бракує розвинутої соціально-класової
структури, функціонує відстала економіка, спостерігається низький рівень
політичної культури більшості населення, а демократія перебуває в
зародковому стані. Такий характер відносин у суспільстві неминуче
породжує політичну пасивність громадян. Ось чому далеко не випадково в
такому суспільстві формується одна партія, яка зосереджує у своїх руках
не тільки функції політичного керівництва, а й
адміністративно-господарські, що неминуче призводить до її злиття з
державою. Саме такими були в недалекому минулому КПРС та правлячі
комуністичні партії в так званих країнах реального соціалізму. Інші
партії в цих країнах, якщо й функціонували, то виступали як філії при
правлячих партіях. Саме в такій ролі існували демократичні партії в
недалекому минулому в колишніх НДР, Чехословаччині, Польщі та в інших
країнах.

Як показала політична практика, головною вадою однопартійності є
гальмування економічного й соціального розвитку суспільства,
сповільнення демократичних процесів його розвитку, використання партією
державних методів впливу на маси. Уся влада зосереджується в руках
партійно-державної бюрократії, а все це, у кінцевому підсумку,
«заперечує саму партію, ставить її в становище просто непотрібної» [22].
Партія за таких умов, як зазначав відомий у минулому політичний теоретик
Дж. Мілль, не може відчувати своєї «партійної ваги», оскільки на її
терези «буде покладено й вагу держави» [23].

Ось чому в сучасному світі в більшості держав функціонують
багатопартійні політичні системи, бо саме такі є важливою умовою
демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена
форма політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність
інтересів класів, соціальних груп та спільнот, що виявляються в
політичній сфері.

Існування та функціонування суспільно-політичних об’єднань — характерна
ознака будь-якого демократичного суспільства. Діяльність суспільних
організацій та рухів, на відміну від державних інститутів,
характеризується тим, що ці організації і рухи не мають жодних владних
повноважень. Вони відрізняються і від політичних партій, бо не мають на
меті оволодіння державною владою, хоча їхня діяльність за певних умов
може набирати політичного характеру. Виходячи з цієї різниці, суспільні
рухи та організації можна класифікувати як масові добровільні
об’єднання, що виникають у результаті волевиявлення громадян на основі
їхніх спільних інтересів. У демократичному суспільстві держава не
втручається в їхню діяльність, хоч і регулює її згідно з чинним
законодавством. Головні засади діяльності суспільних об’єднань — це
добровільність, поєднання особистих та суспільних інтересів,
самоврядування, рівність усіх членів, законність та гласність.

Дуже важливо в політичній практиці вміти відрізняти суспільні
організації від суспільних рухів. Суспільні організації — це масові
об’єднання громадян для здійснення цілей, які сягають у далеку
перспективу. такі організації ухвалюють відповідний статут, а їхні
підрозділи мають чітко визначену структуру.

На відміну від суспільних організацій, суспільні рухи, маючи також
масовий характер, створюються переважно для реалізації ближчих цілей, а
тому можуть бути структурно не оформлені і об’єднувати багато
організацій з різною соціально-політичною орієнтацією. Як правило,
суспільні рухи не завжди складаються з однодумців, а можуть включати
групи, що об’єднуються лише на короткий час із тактичних міркувань.
Таким був в Україні в недалекому минулому «Народний рух», що об’єднав
тоді прихильників незалежності та реформ з різних політичних течій та
організацій.

Необхідно також підкреслити, що існують форми об’єднань, в яких
поєднуються ознаки суспільних організацій та рухів. Це так звані фронти,
наприклад, Народний фронт, Фронт національного порятунку, Патріотичний
фронт тощо.

Важливою проблемою в політології є критерії класифікації суспільних
організацій. За найбільш важливий звичайно беруть характер
взаємозв’язків членів організації або рід їхньої діяльності. В основу
типології суспільних організацій можна також покласти завдання
організації: захист громадянських, політичних, економічних та культурних
прав і свобод громадян (наприклад, професійні спілки, Союз підприємців,
товариство споживачів і т. п.), задоволення професійних чи аматорських
інтересів (союзи журналістів, письменників, художників і т. п.), участь
у добродійній діяльності (товариство милосердя, Фонд миру).

Різниця в цілях різних організацій дає можливість типологізувати і за
видами їх діяльності. За цим показником можна виділити економічні,
релігійні, науково-технічні товариства, товариства у сфері освіти і
культури, спортивні й туристичні, охорони здоров’я тощо.

Зрозуміло, що базою для типології суспільних організацій можуть бути й
інші критерії: класові та національні ознаки, демографічні чинники,
масштаби діяльності, методи й способи дій і т. д.

Наявність різноманітних цілей суспільних об’єднань породжує й
багатоманітність їхніх функцій. Так, головними функціями суспільних
об’єднань можуть бути: репрезентування та захист інтересів громадян,
заохочення людей до управління державними та суспільними справами
(політична соціалізація). Усі існуючі в суспільстві об’єднання виконують
також функції зв’язку з іншими політичними інститутами та організаціями.
Спільною для всіх суспільних об’єднань можна вважати функцію впливу та
відповідного тиску на органи влади.

Усе сказане вище про роль та місце політичних партій і
суспільно-політичних об’єднань у політичній системі випливає з аналізу
вітчизняного та світового досвіду. Для формування в нашій країні
політичних партій і суспільно-політичних об’єднань, що сприяють
утвердженню демократичного, гуманного суспільства, ці міркування мають
не стільки теоретичне, скільки практичне значення, бо вказують основні
способи зміцнення їхнього авторитету та підвищення ролі в суспільному
житті.

4. Політичні партії та суспільно-політичні

об’єднання в Україні

Розвиток політичних процесів в Україні неможливий без дальшої
демократизації суспільства, важливим елементом якої є виникнення та
функціонування в конституційних рамках політичних партій та рухів.
Створення політичних партій в Україні почалося на межі 90-х років.
Спочатку через громадські рухи, а потім

і політичні партії до активної державотворчої діяльності залучалися
значні прошарки населення, діяльність яких мала надзвичайно велике
значення для формування засад української демократії.

Економічним фундаментом становлення нової політичної системи в нашому
суспільстві є процес створення багатоукладної економіки, пов’язаний із
роздержавленням власності, створенням спільних і власних підприємств,
індивідуально-трудової діяльності, широкого кооперативного руху,
фермерства і т. д. Ці нові форми власності й господарської діяльності
значною мірою сприяють появі нових соціальних структур суспільства, які
виявляють свої конкретні інтереси в політиці [24].

Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається
за надзвичайно складних умов. Тривала економічна криза, крах попередніх
суспільних ідеалів, які поділяла значна частина населення нашої держави,
призводять до стрімкого зростання соціальної напруженості в суспільстві,
дискредитують в очах певної категорії громадян демократичні цінності. Як
свідчать проведені різними соціологічними службами дослідження
суспільної думки, більшість населення є байдужою до політики і
політиків. Нині в Україні склалася досить парадоксальна ситуація, коли
тільки зареєстрованих політичних партій налічується вже понад 100, але
жодна з них не має достатнього впливу в загальнодержавному масштабі.
Значна кількість зареєстрованих міністерством юстиції політичних партій
поки що не стали міцними організаціями, які б спромоглися виражати й
захищати інтереси різних верств населення. Ці партії ще не здатні вести
за собою маси, здобути сталу соціальну базу та справити помітний вплив
на суспільство.

Одна з причин цього — негативний образ партій у масовій свідомості. Як
свідчать соціологічні дослідження, 63% опитаних уважають, що політичні
партії в Україні є насамперед об’єднаннями людей, які прагнуть влади.
Безумовно, прихід до влади законним шляхом є метою будь-якої політичної
партії. Але тривожить те, що 34% опитаних уважають партії організаціями,
далекими від реальних проблем народу, і тільки 17% — такими, що
обстоюють його інтереси; 20% навіть убачають у партіях організації, що
виконують волю мафії, і тільки 17% — організації, діяльність яких сприяє
розвитку демократії і політичної стабільності в Україні; 11% упевнені,
що діяльність партій дестабілізує становище в державі [24].

Нині в політичному житті України умовно можна виділити п’ять головних
напрямків диференціації діяльності політичних об’єднань, виходячи з їх
ставлення до: 1) ідеї державної незалежності; 2) історичного періоду
перебування України в складі Росії та СРСР; 3) самої нинішньої Росії та
СНД; 4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму;
5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ. Класифікуючи таким
чином сучасні політичні партії України, можна назвати чотири основні
напрямки: націонал-радикальний, націонал-демократичний,
ліберально-центристський та соціал-комуністичний.

Характеризуючи програмні настанови та практичну політику
націонал-радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним
спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української
держави і все, що з цим пов’язане. Як свідчить навіть невеликий досвід
практичної політичної діяльності цих партій, саме державотворчій ідеї
вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні,
соціальні, духовні, моральні тощо). А відокремити націонал-радикалів від
націонал-центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй
діяльності.

Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнське політичне об’єднання
«Державна самостійність України» (ДСУ), Конгрес українських
націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і
національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація українських
націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА),
Українська народна самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів
домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні
крайні вияви «етнічного патріотизму». Головним для націонал-радикалів є
розбудова незалежної української держави. Державотворчій ідеї вони
підпорядковують усю свою діяльність, а методи досягнення цієї мети
вибираються, звичайно, найрадикальніші [25].

Як і в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і
політичні організації, налаштовані більш помірковано. Такими, очевидно,
можна назвати ДсУ, Організацію українських націоналістів в Україні,
Українську консервативну національну партію, Українську консервативну
республіканську партію. Ці політичні сили виступають за створення та
розбудову на етнічних українських землях сильної незалежної унітарної
держави з громадянським суспільством та розвинутою багатопартійністю, де
права людини гарантувалися б державою. Вони прихильники розвинутих
ринкових відносин, проведення політики мінімуму одержавлення й максимуму
приватизації за справедливих стартових умов (дещо меншу активність
виявляють такі об’єднання, як ДСУ та ОУН в Україні).

Слід зазначити, що активізація правих сил характерна не тільки для
України. Це загальна тенденція. Та якщо в Європі ультраправі пропагують
ідеї «захисту» від переселенців зі сходу та півдня, у Росії — ідеї
реваншизму і відновлення старої імперії, то в Україні метою багатьох
ультраправих є побудова нової слов’янської імперії на кшталт Київської
Русі з центром у Києві.

До націонал-демократів можна віднести Народний рух України (НРУ),
Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України
(ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП),
Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), політичне об’єднання
«Конгрес національно-демократичних сил» (КНДС), Всенародний рух України
(ВНРУ). До цих же партій у найбільш принципових питаннях усе частіше
приєднуються Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і
Соціал-демократична партія України (СДПУ). Історично об’єднання
політичних сил націонал-центристського спрямування відбулося з
утворенням Народного Руху України (вересень 1989 року). До проголошення
незалежності та виборів Президента України

(1 грудня 1991 року) блок діяв у системі Руху, об’єднуючись на ґрунті
боротьби за національну, демократичну державу. Після перемоги на виборах
Л. Кравчука і необхідності визначення стратегії державотворення в період
становлення Української держави виникло два напрямки:
національно-державницький, котрий орієнтувався на підтримку Президента
як гаранта нової держави (ДемПУ, УРП), та націонал-демократичний,
центристський, що задекларував статус опозиції (Рух).

Рух уважає, що соціальною базою політичної стабільності та економічних
реформ в Україні має стати широкий середній клас власників і сім’я.
Основним пріоритетом економічної реформи має стати підвищення добробуту
народу та надання соціальних гарантій усім громадянам України. А
засобами для здійснення цих заходів мають бути лібералізація цін,
запровадження конкуренції та демонополізація. Проведення земельної
реформи має відбуватися через приватизацію землі та майна на основі
паювання. Потрібно створити ринок землі, який забезпечить її вільний
продаж. Соціальною базою Руху є ті громадяни України, що поділяють ідеї
національного відродження і розбудови демократичної незалежної України
[26].

До партій ліберально-центристського політичного спрямування належать
Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП),
Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної
справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.

Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно-демократична
партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах проголошує
розвиток соціально орієнтованої економіки ринкового типу, що забезпечує
стійкі темпи зростання та економічну рівновагу. НДП підтримує всі форми
та види підприємницької діяльності, виступає за активне cприяння держави
вільному розвитку виробничого, банкового, торговельного і
посередницького бізнесу, усунення адміністративного диктату
державно-бюрократичних структур, за приватну власність на землю,
розвиток фермерських господарств за державної підтримки, надання
переваги іноземним інвестиціям перед імпортом товарів. Завдання держави:
забезпечення вільного розвитку ринку, заохочення конкуренції,
запобігання монополізму, структурна перебудова народного господарства.
НДП наполягає на структурній перебудові народного господарства з метою
збільшення частки галузей та підприємств, що працюють для потреб людини;
приватизації державної власності в масштабах, необхідних для розвитку
конкуренції; передачі засобів виробництва незалежним власникам;
створення механізму соціальної орієнтації економіки, коли зростання
виробництва товарів народного споживання стимулювалося б зростанням
прибутків усіх верств населення [27].

До політичних партій соціал-комуністичного спрямування належать
Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ),
Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія
України (ПСПУ).

Найбільш важливою партією лівого спектра є Комуністична партія України.
Партія збирається зосередити свої зусилля на виведенні країни з глибокої
кризи, протидії капіталістичній реставрації, на збереженні Радянської
влади. Водночас КПУ підтримує рівноправний розвиток різних форм
власності, що виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним
забезпеченням суспільної власності на засоби виробництва, виступає за
збереження землі, її надр, лісів, вод як спільного надбання всього
народу. КПУ визнає необхідним припинення «обвальної» приватизації;
відновлення порушених, як уважають комуністи, з політичних міркувань
господарських, наукових, культурних зв’язків з Росією та іншими
державами СНД; усебічне стимулювання інтеграційних процесів; здійснення
комплексу заходів для запобігання масовому безробіттю [28].

Аналіз програмних положень партій, організацій і рухів свідчить, що
більшість із них ще не мають серйозної концепції, спрямованої на
стабілізацію суспільства, вихід його з кризи, не кажучи вже про
перспективи просування по шляху прогресу. Декларації одних — це перелік
абстрактних загальнолюдських цінностей, інших — антикомуністичні
маніфести, третіх — повторення ортодоксальних марксистсько-ленінських
ідей, агітація за повернення до застійних часів, четвертих —
екстремістські, націоналістичні та шовіністичні заклики. Така
розбіжність політичних поглядів не може не хвилювати, особливо за умов
поглиблення кризи в усіх сферах суспільства.

Говорячи про чинники консолідації суспільства, які можуть бути покладені
в основу діяльності громадсько-політичних організацій, слід назвати
насамперед загальнодержавний ринок. Такий ринок не тільки можливий, але
об’єктивно необхідний, бо поодинці регіони України і навіть колишні
республіки СРСР вийти з кризи неспроможні: немає в них для цього
матеріальних, фінансових і людських ресурсів.

Однак треба погодитися з думкою багатьох учених, котрі хоч і вважають
ринок інтегруючим чинником, який так чи інакше є регульованим,
контрольованим і керованим державою (саме такий ринок функціонує в
розвинутих капіталістичних країнах), але впевнені, що його треба вводити
поступово, з дозріванням інфраструктури, готовності людей і колективів
вступати в ринкові відносини, без «шокової терапії».

Тому політичним партіям і громадським організаціям слід розглядати ринок
не як самоціль, а як засіб оздоровлення економіки й
суспільно-політичного життя України, а в кінцевому підсумку — як засіб
для задоволення інтересів і запитів людей, забезпечення зростання
виробництва, підвищення рівня життя.

Отже, вихід України з кризи багато в чому залежить і від того, як
політичні партії, громадські організації та рухи зможуть консолідувати
суспільство.

Порівняння програм і платформ дає підставу висновувати, що багато
світоглядних позицій громадсько-політичних рухів ніколи не зблизяться і
завжди існуватимуть причини для ідейного суперництва з широкого кола
проблем. Однак ідеї громадянського миру та ненасильства, побудова
правової незалежної держави, забезпечення прав людини, захист
навколишнього середовища, інші демократичні цілі й цінності можуть і
мусять бути покладені в основу зближення різних позицій, досягнення
розумних компромісів з метою виведення суспільства з кризи. Розширенню
бази для співробітництва має сприяти спільна робота з утвердження
державного суверенітету та незалежності України, перехід до соціально
орієнтованої ринкової економіки. Саме з цих базових цілей мають виходити
політичні партії та громадські організації, визначаючи можливість
взаємної співпраці [29].

Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати
завершення правового оформлення багатопартійності. Ухвалені Верховною
Радою закони «про об’єднання громадян», «Про політичні партії» є лише
першим кроком на цьому шляху. Треба ще ухвалити відповідні нормативні
акти, які б чітко визначили характер державного фінансування політичних
партій за результатами парламентських виборів, і здійснити необхідні
заходи для державної підтримки виборчих кампаній. Визначною подією в
розвитку демократичних процесів в Україні стало прийняття нової
Конституції. Прийняття Основного закону нашої держави сприятиме
розвиткові громадянського суспільства, формуванню професійного
парламенту та ефективній реалізації принципу поділу влади. А щоб
політичні процеси рухалися саме в такому напрямку, державні інститути
повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності,
допомагати становленню партій та суспільно-політичних організацій в
Україні

Література

Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.

Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної
трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

Там само. — С. 325—333.

Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.

Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические
науки. — 1990. — №10. — с. 88.

Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.

Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с.
6.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.

Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка.
— К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.

Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка,
К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —

с. 256.

Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020