Реферат на тему:
Громадянське суспільство
1. Громадянське суспільство
як передумова створення
демократичної політичної системи
Громадянське суспільство — це суспільство, якому властиве самоврядування
вільних індивідів та добровільно створених ними організацій.
Громадянське суспільство як сферу самоврядування вільних індивідів
захищають від свавілля державної влади та жорсткої регламентації з боку
її органів відповідні закони. Ось чому в реальному суспільному житті
громадянське суспільство та правова держава є взаємозв’язаними
інститутами, функціонування яких забезпечується верховенством закону, що
надійно гарантує та захищає права і свободи громадян.
Громадянське суспільство може існувати тільки за умов демократії.
Водночас високий рівень розвитку й функціонування громадянського
суспільства може забезпечити тільки демократична держава. Як свідчить
суспільна практика, саме нерозвиненість громадянського суспільства є
однією з головних умов існування тоталітарних та авторитарних режимів.
Головна ознака громадянського суспільства полягає в забезпеченні широких
прав людини, у вільному виборі нею різноманітних форм економічного й
політичного життя, форм ідеології та світогляду, у можливості
пропагувати й обстоювати свої інтереси, погляди та переконання.
Початок формування елементів громадянського суспільства спостерігається
ще в Стародавніх Греції та Римі. Тоді виникає й саме поняття
«громадянин». У Стародавній Греції внаслідок боротьби народних мас з
олігархією постає напівобщинна-напівдержавна форма співжиття —
держава-поліс як своєрідний прототип громадянського суспільства.
Найбільшого свого розквіту держава-поліс досягла за часів правління
Перікла. Ось як сам Перікл характеризував державний устрій своєї країни:
«…він називається демократією через те, що основа його не меншість, а
більшість громадян. Вона згідно з нашими законами надає всім громадянам
рівних прав… Ми живемо вільні в нашій державі: ми не плекаємо в нашому
щоденному житті підозри один до одного, ми не виявляємо гніву до
ближнього, коли він учиняє щось для своєї насолоди, не показуємо йому
нашого незадоволення… Не обмежені примусом у приватному житті, ми не
порушуємо законів у житті, громадському переважно, через повагу до них.
Ми завжди слухаємося тих, хто стоїть при владі. Ми шануємо, зокрема, ті
закони, які встановлено на користь скривджених, і, хоч ці закони не
записані, вони здатні зганьбити тих, хто їх зневажає» [1].
Отже, з цих слів Перікла випливає те, що він уважав за демо-
кратичний тільки той устрій, який базувався на перевазі більшості,
повазі однієї людини до іншої та доброчесності. Це дає змогу
стверджувати, що сама ідея громадянського суспільства бере свій початок
у політико-суспільній думці тієї доби. Ці ідеї ми знаходимо в полісі
Арістотеля, societas civilis — Ціцерона та принципах так званого
природного права [2]. Так, Ціцерон, наприклад, підкреслював, що
«надбанням громадянської общини, надбанням народу є держава. Але чим
саме є громадянська община, як не силою-силенною людей, які пов’язані
між собою» [3].
Оригінальними й самобутніми щодо цього є погляди вже відомого нам
Нікколо Макіавеллі. У своєму головному творі «Монарх» Н. Макіавеллі
підкреслює, що глава держави не повинен зловживати своїми правами і
порушувати майнових та особистих прав своїх підданих. У його творі вже
чітко простежується опис елементів громадянського суспільства як
спільності людей, що протистоїть державі, яка прагне своїми діями
підірвати будь-яку самодіяльність суспільства, щоб панувати над ним.
Багато цікавого у творі Макіавеллі стосується аналізу таких неполітичних
сфер життя, як праця, сім’я, кохання, задоволення людьми власних потреб,
тобто проблем приватного життя. «Він (монарх) зобов’язаний спонукати
громадян спокійно віддаватися торгівлі, хліборобству та ремеслам, аби
вони упорядкували свої володіння, не боячись, що ці володіння в них
відберуть, інші — розпочина-
ли б торгівлю, не боячись, що їх знищать податками» [4]. Отже,
Н. Макіавеллі бачив різницю між державою та громадянським суспільством,
яке функціонує за власними законами і є автономним щодо держави, хоч
остання постійно намагається підкорити собі всі сфери життя суспільства.
З цього часу майже до XVII ст. в суспільній думці не виникало нових ідей
з приводу громадянського суспільства. Принципово нову концепцію такого
суспільства висунули англійські політичні теоретики Т. Гоббс та Д. Локк.
Т. Гоббс у своєму знаменитому творі «Левіафан» підкреслював, що якісно
нове людське співжиття виникає внаслідок переходу від природного стану з
війною всіх проти всіх до впорядкованого культурного суспільства з
існуванням держави. Лише домовившись про створення держави, зазначав
Т. Гоббс, громадяни здатні домогтися спокою і порядку в суспільстві та
створити умови для виникнення якісно нових суспільних зв’язків.
Продовжуючи міркування Т. Гоббса, Д. Локк зазначав, що люди до створення
держави розпоряджалися своїм майном та своїми правами згідно із законом
природи. Але, щоб гарантувати собі права та свободи й захистити свою
власність, люди створюють державу. Д. Локк у своїх творах використовував
поняття «громадянське суспільство» і «держава» майже як взаємозамінні.
Дальшу розробку цієї проблеми можна знайти в дослідженнях французьких
мислителів Ш. Монтеск’є і Ж.-Ж. Руссо. Ш. Монтеск’є у своїх творах,
особливо в знаменитій праці «Про дух законів», стверджував, що
суспільство лише тоді може успішно функціонувати та розвиватися, якщо в
ньому панують республіканські закони. Ось чому він так палко обстоював
ідеї парламентаризму, законності, сформулював концепцію правової держави
з поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову. На його думку, у
справжній державі «шануватимуть людей не за їхні зовнішні таланти та
властивості, а за їхні справжні якості» [5].
Ж.-Ж. Руссо пропагував ідею суверенності волі народу. Виходячи із
засади, що джерелом влади може бути тільки народ, він протиставляв
теорії розподілу влади свою систему постійно діючого в державі
плебісциту для вирішення суспільно-політичних проблем. Для французького
політичного мислителя терміни «громадянське суспільство» й «держава»
також були синонімами. Головною ознакою громадянського суспільства, на
його думку, є участь кожного громадянина в державних справах та
безумовне повновладдя народу. Руссо визнавав «дійсним лише один акт
суспільного договору, а саме — створення народу і суспільства (у формі
демократичної держави) як єдиного й абсолютного джерела та суверена
загальної волі (верховної політичної влади)» [6].
Поняття «громадянське суспільство» і «держава» вперше чітко відокремив
відомий німецький філософ Г. Гегель. Він дійшов висновку, що соціальне
життя, яке властиве громадянському суспільству, принципово відрізняється
від світу сім’ї і від публічного життя держави. «Громадянське
суспільство, — зазначав Гегель, — є диференціація, яка постає поміж
сім’єю та державою, хоча розвиток громадянського суспільства починається
пізніше ніж розвиток держави» [7]. У сферу функціонування громадянського
суспільства німецький мислитель включав ринкову економіку, соціальні
класи, корпорації, інститути, що призначалися для забезпечення
життєдіяльності суспільства. На думку Г. Гегеля, громадянське
суспільство включає комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів,
відносини яких регламентуються цивільним правом і діяльність котрих
безпосередньо не залежить від дій держави. Поява громадянського
суспільства, яке ґрунтується на системі приватної власності та
всезагальній формальній рівності людей, стала можливою лише з
утвердженням буржуазного суспільства.
Досліджуючи природу громадянського суспільства, ще один відомий
французький мислитель А. Токвіль підкреслював, що етичні, релігійні,
професійні, робітничі й локальні об’єднання утворюють таку структуру
громадянського суспільства, з якої може постати правова держава.
Нині помітно зріс загальний інтерес до проблем громадянського
суспільства, а наукові його дослідження громадянського суспільства
здійснюються в органічному зв’язку з проблематикою правової та
соціальної держави. Зусиллями сучасних політологів політична теорія
поповнилася багатьма новими положеннями, а саме: громадянське
суспільство стає основою держави, його розвиток відбувається в тісному
взаємозв’язку із становленням правової держави; для цивілізованого
розвитку обох феноменів необхідно створювати надійний механізм взаємодії
та збагачення; не лише держава, а й певні інститути самого
громадянського суспільства можуть негативно впливати на інші його
складові; формування громадянського суспільства є передумовою
становлення політичної демократії, обмеження всеосяжної ролі держави.
Дальший розвиток відносин суспільства і держави є гарантією того, що
суспільство стане громадянським, а держава — демократичною [8].
Сутність громадського суспільства полягає передовсім у забезпеченні прав
людини. Особистість у громадянському суспільстві має гарантоване
законами право вибору різноманітних форм економічної, соціальної та
іншої діяльності, право вибору певної ідеології, світогляду тощо.
Економічною основою громадянського суспільства є відносини ринкового
характеру, передовсім різноманітні форми власності, особливо приватної.
Наявність власності в громадянина спонукає його до ділової активності та
плідної роботи, стає умовою свободи особистості в суспільстві.
Політична основа громадянського суспільства — це демократична правова
держава, що забезпечує кожному громадянинові можливість узяти участь у
державних та громадських справах. У демократичній правовій державі
абсолютно неприпустимою є будь-яка дискримінація за
національно-етнічними, політичними, релігійними та іншими ознаками. Як
характерну ознаку такої держави можна назвати можливість вільного
самовизначення людини щодо світоглядних та духовних уподобань, гарантій
життя та безпеки людини, усебічний захист найрізноманітніших прав людини
з боку судових органів та громадських організацій.
Соціальним підґрунтям громадянського суспільства стає суспільство з
динамічною соціальною структурою, яка весь час розвивається та
вдосконалюється. Щодо духовного життя, характерною ознакою
громадянського суспільства можна вважати високий розвиток освіти, науки,
мистецтва, індивідуальний вибір культурних цінностей.
Культурно-політичний плюралізм сприяє реалізації різнопланових духовних
інтересів людей і стає важливою умовою розвитку й удосконалення такого
суспільства.
Відтак, головними ознаками громадянського суспільства є:
— динамічна соціальна структура суспільства, яка перебуває в постійному
розвитку і є відокремленою від держави;
— ринкові економічні відносини, які формують демократичну політичну
систему, де правова, демократична держава стає породженням
громадянського суспільства;
— забезпечення вільного виявлення, реалізації численних та різнобічних
інтересів громадян;
— забезпечення сфери особистого, повсякденного життя людей на відміну
від держави як втілення умовного, формального життя;
— пріоритет громадянських прав особистості та її повага до державних
законів;
— плюралізм ідей, поглядів, переконань, соціальних ініціатив тощо.
R
T
e
e
AE
E
:
O°( -l0$5U: C*EoeaeaeaeaeaeaeaeaeaeOeE3/43/43/43/43/43/43/43/43/43/4
gd$hI
o ?¦?©-¬oooooooooooooa*oooooooooo
/…
нтагонізм цих сфер суспільного життя, а про їхню взаємозалежність та
взаємозумовленість. Як без громадянського суспільства не може бути
правової демократичної держави, так і без такої держави не може
ефективно функціонувати й динамічно розвиватися громадянське
суспільство. Ось чому громадянське суспільство та демократична правова
держава нині стають двома складовими життя кожної окремої людини і
сучасного загальноцивілізаційного розвитку суспільства.
2. Становлення громадянського
суспільства в Україні
Перші елементи формування громадянського суспільства на території
сучасної України криються в сивій давнині. Ще в VII—V ст. до н. е. на
землях теперішньої Україні функціонували рабовласницькі міста-держави:
Ольвія, Херсонес, Боспор, Феодосія та ін. з різноманітними формами
правління — від монархії до аристократичної та демократичної республік.
Коли в ІХ ст. виникла Київська Русь, її основними державними інститутами
стали князь, князівська рада та народне віче. Як свідчать про цей період
нашого політичного розвитку писемні пам’ятки, надзвичайно великі
повноваження належали народному зібранню громадян. Повноваження віча
поширювалися на всі функції державної влади, у тому числі на вибори
князя, укладання з ним договору та обговорення найважливіших питань
суспільно-політичного життя.
Згодом, уже за доби феодалізму, селяни об’єднувалися в сільські общини,
обираючи зі свого середовища отаманів, старшин та інших представників
громадськості. Особливе місце у формуванні рис громадянського
суспільства та боротьбі за волю й незалежну, суверенну державу належить
козацтву. Як підкреслює один із найбільш авторитетніших дослідників
цього питання Д. Дорошенко, «козаччина є не тільки найблискучішою,
найефектнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу
найбільшого напруження сил українського народу і його державної,
соціальної та культурної творчості…» [9].
Найбільш повно ідеї громадянського суспільства та становлення
демократичних засад вітчизняного державотворення знайшли своє втілення в
конституції Пилипа Орлика 1710 р. Хоча цю конституцію не було
впроваджено в життя, вона має велике значення як документ, котрий уперше
в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу
державно-політичного устрою. Уперше ідеї громадянського суспільства та
українська державна ідея знайшли втілення в юридичному документі, де
було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні
реформи в Україні. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною
участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження
стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на
рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і
послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність
державного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана.
Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства,
особливо козацтва, а також правам міст» [10].
Поширенню ідей української державності на українських землях значною
мірою сприяв розвиток поняття громадянина. Виникнувши як термін після
Французької революції XVIII ст., поняття «громадянин» набуло широкого
вжитку в усіх європейських країнах і в Україні зокрема. Відношення
окремих громадян до держави та її інститутів виявлялося через власність,
сім’ю, різноманітні організації. Кожний індивід у процесі своєї
життєдіяльності так чи так був пов’язаний з функціонуванням тієї чи
іншої організації або групи, що сприяло розвитку в ньому рис
громадянина. Роздумуючи над цим питанням, наш видатний вітчизняний
просвітитель і поет Григорій Сковорода висунув ідею суспільної,
позастанової цінності людей, рівності й однакової моральної значущості
всіх видів трудової діяльності. Ці міркування близькі ідеям
західноєвропейських мислителів щодо проблем формування та розвитку
громадянського суспільства.
1 грудня 1991 року народ України на всенародному референдумі висловив
свою суверенну волю побудувати українську незалежну державу. А почався
цей процес ще до референдуму — з ухвалення Верховною Радою в липні 1990
р. Декларації про державний суверенітет України. Її засадним принципом
було сучасне розуміння суверенітету народу як багатогранного поняття.
Так, декларація не обмежувалася проголошенням права народу України
вирішувати свою долю. Вона визначала сучасне комплексне наповнення цього
права — верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади
республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у
зовнішніх стосунках. Декларація передбачала народовладдя, утвердження
громадянства Української держави, її економічну самостійність,
екологічну безпеку, національно-культурне відродження українського
народу. Водночас гарантувався вільний національно-культурний розвиток
усім національностям, що проживають в Україні. Усі розділи Декларації
пройнято гуманізмом та демократизмом. Так, проголошуючи Україну
суверенною національною державою, Декларація виходила з того, що
український народ як єдине джерело державної влади в республіці — це
громадяни всіх національностей, що живуть в Україні.
Наступний історично значущий крок — це ухвалення Конституції України 28
червня 1996 року. У цьому головному політико-юридичному документі
держави підкреслюється, що суспільне життя в Україні ґрунтується на
засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності,
багатопартійності, розвитку самоврядування. У статті 3 Конституції
України проголошується: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною
цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за
свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є
головним обов’язком держави» [11].
Нині процеси формування в Україні громадянського суспільства та
створення незалежної, демократичної, соціальної та правової держави
відбуваються паралельно. Прискоренню цих процесів активно сприяє
політична реформа, оновлення політико-правової бази нашого суспільства з
урахуванням власного та світового досвіду. Громадяни, громадські
організації та різноманітні політичні інститути України за цих умов
намагаються ефективно використати досвід передових, демократичних країн
щодо захисту прав і свобод кожної людини. Як свідчить світовий
політичний досвід, саме з усвідомлення кожною людиною думки про свою
самоцінність, про спроможність і можливість своєю працею побудувати
достойне життя власній родині та суспільству в цілому розпочинається
процес становлення громадянського суспільства.
Суспільний прогрес в Україні за сучасних умов можливий не тільки через
включення до процесу суспільного розвитку всіх можливостей і потенціалу
демократичної держави, а й через використання здобутків громадянського
суспільства. Усі політичні спроби здійснити в нашій державі радикальні
зміни, і передовсім в економіці та соціальній сфері, будуть марними без
урахування людського чинника та ступеня розвитку громадянського
суспільства.
Людина, взаємодіючи з державою і громадянським суспільством, повинна
виступати не тільки в ролі суб’єкта приватного права, а і як носій
публічного права. Права і свободи громадянина в демократичному
суспільстві визначаються юридичними законами, які ухвалює держава, а
діяльність останньої теж повинна відбуватись у межах нею самою
встановлених правових процедур. Право визначати та змінювати
конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути
узурповане державою. З цього приводу в Конституції нашої держави
зазначається: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є
народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади
та органи місцевого самоврядування» [12].
У Конституції України та в Законі «Про місцеве самоврядування», що був
ухвалений у травні 1997 р., чітко визначено та сформульовано права і
обов’язки органів місцевого самоврядування. Згідно з цим законом держава
надає широкі права територіальним об’єднанням громадян щодо розв’язання
різноманітних місцевих завдань у інтересах населення на власну
відповідальність і в межах закону.
Увесь світовий досвід переконливо свідчить, що саме місцеве
самоврядування створює необхідні умови для наближення влади до
населення, функціонування дійової системи управління, яка б ураховувала
місцеві умови та особливості. Для здійснення своїх повноважень органи
місцевого самоврядування мають виконувати такі головні функції:
захищати населення від невиправданого тиску з боку центральних органів
влади;
забезпечувати надання населенню житлово-комунальних, медичних,
транспортних, культурних та інших послуг з найбільшою ефективністю;
активізувати населення з тим, щоб воно брало безпосередню участь у
вирішенні місцевих питань, місцевих проблем тощо.
Ясна річ, що формування в Україні сучасної та ефективно діючої системи
місцевого самоврядування стає важливим чинником побудови правової,
демократичної держави. Водночас розвиток громадянського суспільства та
його взаємодія з правовою, демократичною державою багато в чому
залежатиме від оптимального співвідношення системи центральних органів
виконавчої влади та системи органів місцевого самоврядування.
Нині самоорганізація громадянського суспільства в Україні виявляється в
діяльності різноманітних організацій у економічній, соціальній та
духовній сферах. Так, в економічній сфері такими організаціями є
приватні колективи, підприємства, кооперативи, різні асоціації,
корпорації. У соціальній — сім’ї, громадські організації, органи
самоврядування. У духовній — самостійні творчі та наукові об’єднання
тощо. Обов’язковими є також вивчення громадської думки, практика
розв’язання соціальних конфліктів цивілізованим шляхом, можливість
вільно висловлювати свої думки.
Отже, громадянське суспільство є сукупністю суспільних відносин
(економічних, соціальних, духовних), формальних та неформальних
структур, які задовольняють потреби й реалізують інтереси індивідів або
груп, що відповідають досягнутому рівню суспільного розвитку.
Література
Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.
Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної
трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.
Там само. — С. 325—333.
Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.
Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические
науки. — 1990. — №10. — с. 88.
Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.
Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с.
6.
Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.
Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.
Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка.
— К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.
Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка,
К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.
Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —
с. 256.
Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.
Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
