Реферат на тему:
Історія цензурних заборон творів Тараса Шевченка (1861-1900 роки)
З усіх кривд і знущань, яких зазнало українське слово від імперської
цензури, найбезжальнішими були, мабуть, заподіяні творам Т. Шевченка.
“Український народ мав геніального поета, так тісно зв’язаного з життям
народної маси, як, може, ні один поет на світі, але між поетом та
народом непорушною стіною стала цензура, і до читача доходили лиши
покалічені, знекровлені та обездушені уривки Шевченкової поезії” [1, 3].
І так було не лише за життя поета, але й ще тривалий час по смерті, коли
його творчість стала об’єктом полювання великодержавних “цензурних
скорпіонів”.
Саме на початок 60-х років ХІХ століття припадає ідея вищих правлячих
кіл Росії про перебудування старої цензурної машини, яка вже, на їхню
думку, віджила своє і стала “недостатньо дієвою”. Після перегляду деяких
документів і циркулярів, у яких містилися старі цензурні правила [2,
430-445], у листопаді 1859 року височайшим повелінням Головне управління
цензури було відокремлено від Міністерства народної освіти для
“утворення із нього особливої офіційної держави для виключного і
безпосереднього завідування цензурою в імперії і Царстві Польському” [2,
446]. Так, Головне управління цензури на початок 1860 року зазнало
глобальних перетворень і було зобов’язано стежити “систематично за ходом
літератури, скеровувати її до істинної мети освіти і державної користі”
[2, 446]. Відповідно до того, як втілювалися в життя реформи, цензурна
політика цього періоду ознаменувалася набагато суворішим, ніж це було в
попередні роки, ставленням до літератури: у 1861 році на одному із
засідань цензурної комісії було розглянуто статут про “поступовий
перехід від попереджувальної цензури до каральної” [2, 472]. Україна в
цензурному відношенні опинилася в значно гіршому становищі, ніж,
приміром, Польща чи Фінляндія, хоча й до літератур цих країн було
застосовано дуже серйозні цензурні заборони. Для прикладу: 31 травня
1861 року було видано циркуляр із вказівкою “твори польською мовою…
розглядати особливо уважно і звертати увагу на те, щоб у них не було
допущено статей, які підтримують народність польську”, циркуляр же від
31 жовтня того ж року стосувався Фінляндії і, за словами О.
Скабичевського, був результатом страху перед фінським сепаратизмом [2,
467-469]. Але саме для України, окрім загальних для всієї імперії
цензурних правил, застосовувалися ще й додаткові. Суть їх зводилася до
того, аби в українських книгах, де говориться про народність і мову
українську, “українці не давали переваги любові до своєї малої
батьківщини перед любов’ю до отечества” [3]. А якраз у творах Тараса
Шевченка любов до своєї батьківщини звучала з незнаною досі силою, тому
навіть після смерті поета і його твори, і сама пам’ять про нього стали
предметом нещадних цензурних переслідувань і заборон.
Особливо посипалися цензурні репресії на твори Шевченка після двох
ганебних антиукраїнських циркулярів – Валуєвського (1863) та Емського
(1876). “Те, що десятиліттями приховувалося й завуальовувалося, нарешті
було сказано гранично чітко й однозначно: аби поставити раз і назавжди
всілякі питання про український сепаратизм…треба було передусім
заборонити цю мову” [4, 168], а відповідно – і твори Тараса Шевченка, бо
саме вони стали, за словами Івана Огієнка, її “наріжною підвалиною” [5,
207]. Щоб зрозуміти весь трагізм ситуації, спробуємо простежити бодай за
деякими цензурними заборонами, що стосувалися творчості великого поета.
Як уже було зазначено, не дозволялося не лише видавати твори, й навіть
вшановувати пам’ять про нього. Так, 1863 року чигиринським єпископом
Серафимом було розіслано повідомлення про заборону служити панахиду по
Тарасу Шевченку [8], а деякі рукописні твори поета поповнили собою
списки нелегальної літератури [9]. Але це не зупиняє його прихильників і
послідовників: вони продовжують розповсюджувати твори Шевченка по
Україні як в друкованому, так і в рукописному варіантах. Яскравим
підтвердженням цього є рапорт київського поліцмейстера київському,
подільському і волинському генерал-губернатору (1864 рік, 16 грудня) про
“розповсюдження в Києві творів Шевченка” [10]. У тому ж таки 1864 році,
після повстання селян у селі Красний Кут, твори Шевченка вилучаються при
обшуках і стають ще однією серйозною підставою для звинувачення
повсталих [11]. Об’єктом доносів ворогів українства були твори поета і
надалі. Так, у 1867 році до шефа жандармів князя Долгорукова прийшла
анонімка про те, що “з мертвого Шевченка відродилася ціла зграя самих
завзятих сепаратистів і ненависників Росії”. Тому в тексті “Кобзаря”
1867 року було зроблено чимало купюр самими впорядниками-редакторами (М.
Костомаровим та Г. Вашкевичем), щоб урятувати хоч щось із цієї книги.
Повнішими були два закордонні видання 1867 року (Львів) та 1876 (Прага),
але й вони були неповними, бо чимало творів сховано було або в архівах
урядових установ, або в приватних осіб [1, 4].
Після видання горезвісного закону 1876 року, де “на відміну від
валуєвського обтічного, невизначеного “приостановить” головною
домінантою стає слово “воспретить” [4, 169], цензурні причіпки до
Шевченкового слова незмірно збільшилися.
Щоб хоч якось обійти цензурні рогатки і донести Шевченкове слово до
читача, у драгоманівській друкарні в Женеві 1878 року накладом 1000
примірників виходить “Кобзар”. Книга містила 19 творів, мала мініатюрний
формат (55х85 мм) і саме завдяки цьому потрапила в Україну (саме такого
розміру часто пересилалися до Росії цигарки), обійшовши п. 1 Емського
указу. І, треба сказати, книга ця досить успішно виконала свою місію, бо
вже у 1879 році вона вилучається при обшуках як заборонена у містах
України, зокрема Одесі [12]. А через деякий час про “шкідливий” вплив
ідей Шевченка на молодь пише у своєму донесенні (від 27 листопада 1879
року) тимчасовий одеський генерал-губернатор [13]. Так само це видання
“Кобзаря” фігурує у звинувачувальному акті справи членів партії “Народна
воля” у 1880 році [14]. Забороненим у цьому ж році є й неповне празьке
видання “Кобзаря” 1876 року і окреме видання “Гайдамаків” [15].
Після приходу на престол Олександра ІІІ (1 березня 1881 року) цензурні
причіпки до Шевченкових творів і пам’яті, за словами О. Лотоцького,
“досягли свого апогею”. Недремне око цензури не могло, звичайно,
пропустити ювілей пам’яті Тараса Шевченка 1881 року. Відповідно, ця дата
теж була “відзначена” цілим рядом заборон. Наведемо бодай кілька
прикладів останніх. Так, уже наперед (щоб, не дай, Боже, не спізнитися)
24 лютого 1881 року на світ з’явився циркуляр Головного управління у
справах друку про заборону публікувати в газетах статті, які закликають
шанувати пам’ять поета [16]. А 6 квітня 1881 року циркулярами того ж
відомства забороняється до друку рукопис книги М. Комарова “Про життя та
пісні Кобзаря Т. Г. Шевченка”, бо вона, на думку цензорів, “не
позбавлена тенденційності і при тім, судячи з її викладу й обсягу, що
навряд чи перевищує одного друкованого аркуша, призначається для читання
простому народу” [17]. А в поданні, надісланому до Київського окремого
цензора з іноземної цензури від 26. 11. 1881 р., було зазначено, що на
його запит за № 820 повідомляється для відповідного розпорядження, що
брошура “на малоруському наріччі “Гайдамаки” Т. Г. Шевченка з огляду на
її тенденційну спрямованість уявляється незручною до надрукування” [17].
Так само “незручною”, а тому такою, що “повинна бути заборонена до
надрукування” визнається збірка “Чтение для народа. Выпуск 2-ой. Т. Г.
Шевченко”, яка мала б вийти 1882 року [17], а “Кобзар” впевнено
тримається у каталозі нелегальних книг [18]. У 1883 році Цензурний
комітет вимагає заборони навіть тих поезій, які раніше були надруковані.
Так, у виданні “Кобзаря” 1883 року (СПб, друкарня В. Балашова) було
вилучено:
1. “Послання до А. О. Козачковського”, в якому автор, на думку цензорів,
“жаліючись на своє важке становище під час заслання, дає занадто
прозорий натяк на те, що постраждав лише за пристрасть свою складати
вірші”.
2. “Послання до М. І. Костомарова”, хоча у примітці до цього вірша і
зазначено, що його вже було надруковано в “Русской Старине” (1880. – №
3). Але воно, на думку цензорів, не може бути дозволене до друку, бо в
ньому “неначе відчувається та думка, що автор був скоріше невинним
мучеником, ніж злочинцем, який заслужив покарання”.
3. “Хіба самому написать…”, в якому автор нібито говорить, що йому
“ненависна причина його заслання, вказуючи, як здається, на те, що його
неправильно було засуджено”.
4. “Якби тобі довелося в нас попанувати…”, де автор “неначе зі
схваленням ставиться до випадку, що сам він і передає, як один хлопець,
заставши пана, який мордує дівчину, проткнув його як жабу вилами”.
5. “П.С.”, в якому висловлюється до того “глибока відраза до панів
поміщиків… що легко може послужити приводом до збудження незадоволення
між станами” [1, 5].
З цього приводу варто згадати сьоме з тринадцяти тимчасових правил по
цензурі від 12 травня 1868 року. Цим правилом заборонялося допускати до
друку твори, в яких:
а) “збуджується неприязнь і ненависть одного стану до іншого” , а також
б) “заключаються образливі насмішки над цілими станами”.
До цих правил вийшли ще два додатки, в яких наголошувалося, що цензура
повинна “не допускати… ніяких різких і дошкульних відгуків про
стосунки між поміщиками і селянами і взагалі статей, які б могли
збуджувати незадоволення і роздратування одного стану проти іншого” [2,
475-476]. Можна було б повірити, що ці заборони були здійснені на
“законних підставах”, якби йшлося не про твори Шевченка – втілення
самого духу української нації, планомірне і цілеспрямоване цькування і
калічення яких тільки-но набирало обертів.
Так, у 1884 році “Кобзар” теж включено до списку нелегальної літератури,
як один з основних “доказів злочину”, фігуруючи у справі вихованців 3-ї
київської гімназії, яких було звинувачено у розповсюдженні забороненої
літератури [19]. У тому ж році 21 травня вийшло розпорядження Головного
управління у справах друку про дозвіл подати на видрук альманах “Эхо”,
якщо звідти буде вилучено вірш “Памяти Т. Г. Шевченко” [20].
1885 рік приніс заборону видавати окремою книжкою поему “Катерина”, бо,
на думку цензорів, вона вся “проникнута негативним ставленням до
“москаля” і “Московщини” і, розповсюджувана в Малоросії між простим
народом, буде тільки допомагати підтриманню племенного антагонізму” [1,
6]. Ще у 1860 році, коли цей твір увійшов до “Кобзаря” (виданого П.
Симиренком), він зазнав цензурних заборон: крапками було замінено 28
рядків, зміст яких “не являє собою рівно нічого особливого,
заборонного… Приводом до непорозуміння і цензурної заборони стало, як
видається, слово: москаль” [6]. “Немає сумніву, – говорить інший критик,
– що якби замість москаля-офіцера був український “панич”, він також
обдурив би Катерину, якби мав однакові моральні задатки з москалем” [7].
Того ж 1885 року циркуляром від 26 липня було дозволено перевидання
поеми Тараса Шевченка “Наймичка” за однієї умови: “…з обов’язковим
дотриманням правил правопису російської мови, а не до буквального
передрукування примірника, що додається, тому що в останньому
знаходяться значні відхилення від правил правопису, прийнятих у
російській мові” [21]. З приводу цієї цитати варто повернутися трохи
назад – на початок 60-х років – до циркуляра Міністерства освіти на
адресу Київського цензурного комітету, який виявився своєрідним
підґрунтям до Валуєвського: “…постановити правилом, аби твори на
малоросійському наріччі, писані власне для поширення їх між простим
народом, друкувалися не інакше, як російськими буквами…” [22].
У 1886 році з “легкої руки” того ж таки Рафальського, який цензурував у
1885 році “Катерину”, з поеми “Невольник” викинуто було абзац про
пограбування москалями церкви Покрови та згадку про царицю Катерину. З
приводу останнього пункту знову ж таки звернемося до одного з циркулярів
1860 року (від 8 березня), в якому заборонялося подавати до друку твори,
в яких би були відомості “про життя та урядові дії августійших осіб
царської сім’ї, що вже померли і належать історії… періодом, до
котрого не повинні доходити подібні звістки, прийняти кінець
царствування Петра Великого. Після цього часу забороняти оголошення
відомостей, які можуть бути приводом до розповсюдження думок про
померлих августійших осіб царської сім’ї…” [2, 437-438]. Забігаючи
трохи наперед, зауважимо, що з творів Шевченка викреслювалося і все те,
що стосувалося часів правління Петра І, нібито “дозволене” цим
циркуляром. Мабуть, не так турбувалася цензура за честь і спокій своїх
давно покійних монархів, як надто вже ризикованою була сама згадка про
них в устах Шевченка, бо викликала у читача досить небезпечні асоціації
з сучасною їм добою.
У наступному, 1887 році, знову було “покалічено” “Катерину”. На цей раз
уже петербурзький Цензурний комітет викреслив із поеми початок, “який у
деяких місцях співають селяни, як пісню, бо в цій пісні розвиваються
неприязнені почуття до всього російського” [1, 6].
(
gdeT?
о Київського окремого цензора надійшла відповідь такого змісту:
“Внаслідок представлення за № 1141, Головне управління у справах друку
повідомляє Ваше Високородіє, що із повернутих рукописів на
малоросійському наріччі… “Іван Підкова” не повинна бути дозволена до
друку” [22]. Мотивацією такої заборони було те, що поема “вся проникнута
жалем про втрачену Україною незалежність” і тому вона “може збудити в
народних масах вельми небезпечні спогади” [1, 6]. Цікаво, що до цього
циркуляра додано й рукописний варіант “Івана Підкови” з резолюцією
величезними літерами поперек обкладинки – “Недозволено” (від 24 червня),
накладеною яскраво-червоним олівцем. А в самому тексті підкреслено
слова:
“та про волю нишком в полі
з вітрами говорять”.
Мабуть, спочатку цензора, який вирішував долю твору, не влаштувало лише
таке відверте нагадування про вкрадену в України волю, але потім (для
більшої упевненості!) він вирішив, не розмінюючися на дрібниці,
заборонити “Івана Підкову” повністю.
Виникає закономірне запитання, а як же склалася доля заявленої до друку
тим самим документом за № 1141 разом з “Іваном Підковою” зовсім не
винної за змістом “Тополі”? Здавалося б, уже цей твір аж ніяким чином не
може збудити “небезпечних спогадів”, яких так боялися великодержавні
“цензурні скорпіони”. Та навіть і цей абсолютно “безпечний” твір не міг
дійти до читача у справжньому, неспотвореному вигляді. 26 липня 1891
року від того ж Головного управління у справах друку до Київського
окремого цензора надходить лист про те, що “Тополя” – твір Шевченка –
може бути дозволена до друку з умовою збереження у тексті правопису
російської мови” [24]. Цей документ є ще одним яскравим прикладом
неухильного виконання вже згадуваного вище розпорядження Міністерства
освіти початку 60-х років друкувати твори українською мовою російськими
буквами [22]. Отже, настановою цензури було якщо не “покромсати” твір,
викинувши небезпечні з точки зору цензорів рядки, або заборонити його
цілком, то хоча б понівечити, переписавши за законами російського
правопису, по суті, російською мовою. І хтозна, що гірше у цьому
випадку: твір, який все-таки дійшов до читача українським, хоча й з
крапками замість окремих рядків, чи по-блюзнірському зросійщений
цензурною рукою твір-покруч.
У тому ж 1891 році знову звернула на себе особливу увагу цензури
Шевченкова “Катерина”. 9 вересня від Міністерства внутрішніх справ
Головного управління у справах друку до Київського окремого цензора з
іноземної цензури було надіслано листа за № 4188 такого змісту:
“Внаслідок представлення за № 1518, Головне управління у справах друку
повідомляє Ваше Високородіє, що повернута при цьому брошура Т. Шевченка
“Катерина” не повинна бути допущеною до передрукування” [23]. До цього
листа додано друкований примірник поеми (Тарас Шевченко. Катерина. –
СПб, 1887, видання Наколкіна), тобто варіант, дозволений цензурою
Санкт-Петербурга 30 жовтня 1886 року [23]. На обкладинці книги – вже
знайома нам резолюція червоним чорнилом – “Недозволено”.
Цензор Фрейман мотивував цю заборону тим, що “розповіді подібного
змісту… розбещують поняття про мораль”, а тодішній голова цензурної
установи Феоктістов додав до цього, що “українофільські тенденції
Шевченка надто відомі, як і його вплив на малоросів у сепаратистському
напрямку, а тому, на думку Комітету, доцільніше нових видань маленьких
брошур з тенденційними творами цього письменника, подібно до
розглянутої, не допускати” [1, 6].
Цензурні цькування Шевченкових творів не припинялися ні на мить і у
наступних роках. Заборонялись як окремі їх видання, так і ті, що входили
до різних збірок. Так, 20 лютого 1892 року циркуляром за № 1064 уже
відомий нам цензор Фрейман заборонив п’ять творів Шевченка, що входили
до збірки українських пісень. “Внаслідок представлення за № 205,
повертаючи при цьому рукопис на малоросійському наріччі під назвою:
“Текст к сборнику Украинских писень” П. Лисенка, Головне управління у
справах друку повідомляє Ваше Високородіє, що зазначений рукопис може
бути дозволений до друку, але за умови виключення звідти п’яти віршів
Тараса Шевченка:
1. “Гомоніла Україна”;
2. “Ой гляну я, подивлюся…”;
3. “Ой я свого чоловіка в дорогу послала…”;
4. “Орися ж ти, моя ниво…”;
5. “Понад полем іде…” [24].
До названого наказу додано рукописний варіант поезій із резолюцією
“Недозволено” [24].
Найголовніше і найганебніше те, що подібні заборони чинилися на цілком
законних підставах. До вже названих слід додати з цього приводу
короткий, але вельми промовистий витяг ще з одного цензурного циркуляра,
що вийшов якраз 20 лютого – 8 січня 1892 року, в якому було дано наказ
“скорочувати число малоросійських творів з метою суто державною” [5,
237]. Суть і напрям цієї “державної мети”, мабуть, не потребує ні
пояснень, ні коментарів.
3 лютого 1893 року Головне управління у справах друку забороняє вихід у
світ “Гайдамаків” Тараса Шевченка [25], а вже 9 лютого начальник
Головного управління у справах друку Феоктістов повідомляє цензурні
комітети і окремих цензорів з внутрішньої цензури, що він уважає за
необхідне “заборонити на майбутній час випуск у світ окремим виданням на
малоросійському наріччі поеми Т. Шевченка “Гайдамаки” [25].
І наступний, 1894 рік теж був позначений цілою низкою заборон і віршів
самого Шевченка, і творів про нього. Так, 24 жовтня 1894 року було
дозволено видрук рукопису українською мовою “В досужий час. Лирна
поезія” Грицька Кернеренка за умови виключення зі збірки вірша “31
роковини смерти Т. Г. Шевченка” [25]. Що ж до творів Шевченка, то 22
листопада 1894 року циркуляром за № 6846 зі збірки “Украинский кобзарь.
Малороссийские песни знаменитых писателей: Шевченко, Котляревского и
пр.” були виключені три його вірші, а решта творів повинна була бути
виправлена “согласно требованиям русского языка” [25].
Додамо, що 1894 року в Санкт-Петербурзі вийшов “Алфавитный каталог
изданиям на русском языке, запрещенным к обращению и перепечатанию в
России”. Серед інших видань 9 позицій цього каталогу присвячено виданим
за кордоном книгам творів Шевченка, офіційно забороненим для
розповсюдження і друкування в Російській імперії. Уважаємо за необхідне
повністю навести ці видання:
“1314. Шевченко Т. Кобзарь. Прага, 1876 г. – 2 тома;
1315. Шевченко Т. Кобзарь. Женева, 1878 г. – Частина І;
1316. Шевченко Т. Кобзарь. Видання стереотипне. Львов, 1881 г.
1317. Шевченко Т. Мария. Поэма. С передним словом и замечаниями М.
Драгоманова. Женева, 1885 г.;
1318. Шевченко Т. Поэзии Т. Г. Шевченко. Коштом Сушкевича. Львов, 1869
г. С портретом и биографиею. Издание дополненное не разрешенными в
России произведениями;
1319. Шевченко Т. Поэзии. Коштом Товариства “Просвіта”. Львов, 1880 г.
1320. Шевченко Т. Поэзии. Части І-я и ІІ-я. Львов. Издания 1884 и 1885
(Библиотека “Зорі”);
1321. Шевченко Т. Псалми Давидові.
1322 Шевченко Т. Сотник. Марія. Титарівна. Прага, 1876 г.” [26].
У 1896 році у цензури знову з’явився привід “покромсати”
багатостраждальний “Кобзар”. Так, цензор Косович мотивував це тим, що
“культом знаменитого письменника все ж неможливо прикривати злобні
витівки, які явно ображають честь Росії, не можна нарешті дозволяти кому
би то не було зухвало заявляти у пресі, що прийде пора, коли Україна
зведеться, оживе” [1, 8]. Тому цензор пропонує викреслити з уже
надрукованого “Кобзаря” ще п’ятнадцять нових уступів – “незручних місць”
– з поем “Гайдамаки”, “Сон” (“У всякого своя доля”) і “Невольник”, у
посланні “І мертвим, і живим…”, поезіях “Мені однаково, чи буду”,
“Іржавець” та інших творах. “Найбільш переконливим мотивом настійної
необхідності виключення вищезазначених місць, – пояснюючи причини
чергового обтинання “Кобзаря”, зазначає цензор Косович, – головним чином
надзвичайна дешевизна (35 коп.) і швидка розповсюджуваність
пропонованого до надрукування знову збірника віршів Т. Г. Шевченка…”.
До такого висновку цензора зі свого боку ще долучається
санкт-петербурзький Цензурний комітет, “турбуючись” про те, що “вже одне
швидке розповсюдження дешевого видання “Кобзаря”, що розійшлося протягом
двох років за відносної обмеженості кола читачів малоросійських творів,
говорить про те, що ідеї Шевченка про Україну вільну, про її поневолення
сприймаються” [1, 8].
Такі погляди цензорів виникали від розуміння тих впливів, які мав
“Кобзар” на народ, і від панічного страху перед цими впливами, будучи
найпершим і головним джерелом перешкод, з якими стикалися видавці
Шевченкових творів.
У журналі реєстрації рукописів і книг, що надійшли на цензурний розгляд,
знаходимо такий запис (від 18 березня 1898 року): “Надрукована брошура
“Петрусь. Перебендя. Иван Пидкова. Написав Т. Шевченко.” Представив
Гринченко. – Заборонити” [27].
24 березня 1898 року циркуляром за № 283 ці твори було направлено на
“благоусмотрение” Головного управління у справах друку. Процедуру
цензурного розгляду цієї брошури не можна назвати оперативною, бо
відповідь на названий циркуляр надійшла тільки 29 червня. Висновок же
було винесено вже звичний: “Означена брошура не може бути дозволена до
надрукування” [28]. Мало того, мабуть, для “підстрахування” усе тим же
горезвісним Головним управлінням у справах друку та Київським окремим
цензором з іноземної цензури на адресу Харківського окремого цензора
було надіслано категоричне розпорядження такого змісту: “Визнавши
рукопис під назвою: “Петрусь. Перебендя. Иван Пидкова. Написав Т.
Шевченко”… таким, що підлягає забороні, а також затримавши оригінали
названих творів при справах Канцелярії Цензури, маю честь повідомити про
це Вашому Високородію на випадок надходження цих творів на розгляд
Харківської цензури” [29]. Ось якраз у цьому випадку цензурна машина
спрацювала дуже швидко – це повідомлення датується 21 серпня 1898 року.
5 серпня наступного року було заборонено також коректуру “Неофітів”,
представлену на цензурний розгляд О. Лотоцьким [30]. На глуху стіну
цензурних перешкод натрапило і київське видавництво “Вік”, яке у цей же
період серед інших планів мало цілком реальні наміри видавати твори Т.
Шевченка. Так, 1900 року було заборонено три брошури – “Невольник”,
збірку “Було колись” (куди входили “Іван Підкова”, “Тарасова Ніч”,
“Гамалія”, “Чернець” та ін.) та поему “Княжна” (теж зроблену окремим
виданням) [30]. Щодо перших двох книжок, то мотивацією заборони було те,
що: 1. “Вірші, що входять до складу рукопису, мають українофільське
тенденційне забарвлення”.
2. “Невеликий обсяг рукопису і ймовірна його дешевизна змушують
припускати, що він призначений для широкого розповсюдження серед
малоросійського простого люду”.
Про третю брошуру (“Княжна”) цензор Воршев (за словами О. Лотоцького,
навіть не найбільш завзятий серед інших цензорів) писав: “хоч цей
невеликий за обсягом твір і увійшов до загального зібрання творів поета,
але видрук такого окремо цензор вважав би незручним тому, що написане у
формі популярній, воно призначається дешевим виданням для широкого
розповсюдження серед простого народу, причому може і тепер, у цей час,
збудити вороже ставлення останнього до дворянського стану” [1, 8].
Як бачимо, у цей період цензурою було влаштовано справжню антиукраїнську
учту, серцевинною “стравою” якої були Шевченкові твори. Українському ж
читачеві доводилося вгамовувати свій духовний голод лише їх
“покромсаними” залишками, які іноді падали з імперського цензурного
столу. Твори Тараса Шевченка будуть жахливо препаровуватися блюзнірською
рукою цензури ще протягом десятків років. Так цілеспрямовано і методично
створювалося жахливе у своєму трагізмі становище для цілої великої
справи: український народ на тривалий час було відтято від найглибшого
джерела своїх визвольних змагань – творчості Тараса Шевченка.
Література:
Лотоцький О. Поезії Тараса Шевченка під російською цензурою. – Львів,
1937.
Скабичевский А. М. Очерки истории русской цензуры (1700-1863). – СПб,
1892.
Бурча к Л. На тернистом пути // Украинская жизнь. – 1916. – № 2. – С. 7.
Тимошик М. С. Її величність – книга. – К., 1999.
Огієнко І. Історія української літературної мови. – К., 2001.
Каминский Ф. Ещё щепотка на могилу Шевченка // Киевская старина. – 1885.
– Т.ХІ. – Кн. 3. – С. 520-521.
Мордовцев Д. Критика. Кобзарь Тараса Шевченка. Коштом Платона Семеренка.
– СПб, 1860 // Русское слово. – 1860. – VІ. – С. 57.
Центральний державний історичний архів України у Києві. – Ф. 183. Оп. 1.
Од. зб. 187. Арк. 1.
Там само. – Ф. 473. Оп. 1. Од. зб. 20. Арк. 125 – 126.
Там само. – Ф.442. Оп. 813. Од. зб. 738. Арк. 1- 4.
Там само. – Ф. 485. Оп. 1. Од. зб. 15974. Арк. 239, 240.
Там само. – Ф. 385. Оп. 1. Од. зб. 135. Арк. 126.
Там само. – Ф. 442. Оп. 829. Од. зб. 416. Арк. 16.
Там само. – Ф. 419. Оп. 1. Од. зб. 599. Арк. 41.
Там само. – Ф. 1191. Оп. 2. Од. зб. 141. Арк. 5; Ф. 733. Оп. 1. Од. зб.
3. арк. 276.
Там само. – Ф. 294. Оп. 1. од. зб. 4а. Арк. 292.
Там само. – Ф. 294. Оп. 1. Од. зб. 147. Арк. 1.
Там само. – Ф. 419. Оп. 1. Од. зб. 645. Арк. 163.
Там само. – Ф. 317. Оп. 1. Од.зб. 296. Арк. 40.
Там само. – Ф. 294. Оп. 1. од. зб. 282. Арк. 29.
Там само. – Ф. 294. Оп. 1. Од.зб. 147. Арк. 55.
Там само. – Ф. 293. Оп. 1. Од.зб.552. Арк. 1.
Там само. – Ф. 294. Оп. 1. Од. зб. 226. Арк. 5.
Там само. – Ф. 294. Оп. 1. Од. зб. 227. Арк. 7, 28, 29.
Там само. – Ф. 294. Оп. 1. Од. зб. 268. Арк. 9, 10, 39, 96.
Там само. – Ф. 442. оп. 844. Од. зб. 8. Арк. 66.
Там само. – Ф. 294. Оп. 1. Од. зб. 313. Арк. 266.
Там само. – Ф. 294. Оп. 1. Од. зб. 323. Арк. 86, 118.
Там само. – Ф. 1680. Оп. 1. Од. зб. 21. Арк. 51.
Там само. – Ф. 294. Оп. 1. од. зб. 343. Арк. 230, 338.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
