.

Світові релігії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1619 21690
Скачать документ

Реферат на тему:

Світові релігії

План

Виникнення світових релігій.

Буддизм.

Християнство:

Православ’я.

Католицизм.

Протестантизм.

Іслам.

1. Важливою віхою в історії релігії стало виникнення світових релігій,
що на відміну від релігій етнічних та регіональних набрали
міжнаціонального характеру. Буддизм, християнство та іслам — це підсумок
тривалого розвитку політичних, економічних та культурних контактів між
різними країнами та народами. Ці релігії принесли уявлення про рівність
єдиновірців перед Богом або Абсолютом, про можливість виходу за межі
певних традиційних культур, пов’язаних з національно-державними
ідеологіями. Космополітичний характер світових релігій дав їм змогу
перетнути державні кордони. На першому етапі вони стали основою
об’єднання поліетнічних за складом імперій — Римської, Візантійської,
Арабського халіфату, Османської імперії та ін. Пізніше подекуди
сформувалися навіть особливі теократичні держави: Ватикан, Тибет, Іран
та ін.

2. Буддизм. Ця найдавніша зі світових релігій виникла в VI—V ст. до
н. е. в долині ріки Ганг у північній частині півострова Індостан. Її
засновником був Сідхартха Гаутама, Будда Шак’ямуні (Шак’я та Гаутама —
родові імена, муні — мудрець).

За легендою, майбутній Будда сам вибрав своє останнє переродження в
родині Шудходани — правителя одного з невеликих князівств Північної
Індії. Дружина правителя Махамайя побачила вві сні, як білий слон
увійшов у її правий бік, після цього вона завагітніла і також через бік
народила сина. Хлопчика, який відразу зробив три кроки, назвали
Сідхартха — «той, хто виконає призначення».

Знаки величі на тілі немовляти свідчили про те, що доля його буде
незвичайною. Мудрець Асіта, побачивши хлопчика, засміявся і заплакав, а
відтак пояснив, що сміється, бо на землю прийшов спаситель, а плаче
тому, що не доживе до виконання ним місії. Сідхартха, за словами Асіти,
міг стати або великим правителем, або врятувати світ від страждання.

На сьомий день після народження хлопчика його мати померла. Батько, який
один мав виховувати сина, вирішив уберегти його не тільки від будь-яких
труднощів життя, а й навіть від знання про існування будь-якого
страждання — у такий спосіб Шудходана намагався залишити для сина
можливість лише першого шляху.

До 29 років Сідхартха жив у палаці та вів безтурботне життя. Він мав
дружину, маленького сина й тисячі наложниць. Але якось він потрапив до
міста. Там відбулися чотири зустрічі, які змінили спершу світогляд, а
потім і все життя Сідхартхи.

Попервах він побачив хвору людину, тіло якої було вкрите виразками. Це
показало йому, що в житті існує страждання.

Далі він зустрів стару людину і зрозумів, що страждання не обминає
нікого. Поховальна процесія була останньою краплиною, що показала: все
життя — страждання. Четверта зустріч була з аскетом, заглибленим у
медитацію, який шукав спасіння від страждань. Сідхартха вирішив, що
також має стати аскетом. Царевич залишив палац, навіть не попрощавшись
із родиною, боячись, що вона може вплинути на його намір. Сім років він
навчався священних знань, медитації та аскетичної практики, перевершивши
своїх учителів — брамінів. Він навчився задовольнятися одним зернятком
рису на день, але з часом збагнув, що така практика може призвести до
смерті, але не допоможе у відкритті істини, бо смерть — лише ланка в
колесі перероджень (сансарі). Намагання будь-що досягти прозріння
привело його під священне «дерево бодхі» — баньян, де завдяки тривалій
медитації, перемігши спокушання демона Мари, він досяг бодхі
(просвітлення), тобто став Буддою. Через певний час Будда (за ним
закріпилася ця ознака просвітлення як власне ім’я) вирішив сповістити
людям істини, які нещодавно відкрилися йому. Під час першої проповіді в
«Парку оленів» у Бенаресі перед п’ятьма учнями він проголосив чотири
Шляхетні істини:

1. Життя — це страждання.

2. Причиною страждання є бажання.

3. Аби звільнитися від страждань, слід позбутися бажань.

4. Є можливість звільнення від страждань — це серединний, або
восьмиричний, шлях спасіння.

Сходинки цього шляху: 1) правильне розуміння (що ґрунтується на
шляхетних істинах); 2) праведне прагнення (готовність до подвигу задля
ствердження істини); 3) праведна мова; 4) праведна поведінка (утримання
від злого); 5) праведний (миролюбний, чесний) спосіб життя; 6) праведне
зусилля (самовиховання, стриманість); 7) праведна увага (активність
свідомості); 8) праведна концентрація (правильні методи зосередження та
медитації).

Серединним цей шлях називається тому, що уникає як прагнення до
задоволення бажань, так і крайнощів аскези.

Будда проповідував своє вчення 40 років у князівствах долини Гангу, поки
його душа не перейшла в нірвану (вічне блаженство). Будді тоді
виповнилося 80 років.

Послідовники Будди утворили два напрямки — дві «колісниці» — хінаяну
(тхераваду) та махаяну, з якої потім виокремилися ваджраяна, тибетський
буддизм та ламаїзм. Тхеравада — вузький шлях спасіння, доступний лише
ченцям. Цей напрямок набув поширення в Таїланді, Лаосі, Шрі-Ланці,
частково в Індії. Махаяна — північний буддизм — «велика колісниця»,
шлях, що допускає спасіння мирян. Послідовники махаяни — буддисти Китаю,
Тибету, Монголії, Кореї та Японії. Найбільш знані на Заході форми
китайського та японського буддизму — це секти чань і дзен, центром їх
учення є твердження про можливість досягнення миттєвого просвітлення
(саторі).

У буддизмі немає централізуючих інститутів. Єдине, що об’єднує буддистів
світу, — три Скарби: будда, дхарма та сангха.

Будда — це просвітлена істота, яка досягла всевідання і духовних вершин
природним шляхом розвитку свідомості та серця під час довгого ланцюга
перероджень — сансари. Головними властивостями Будди є просвітлення —
бодхі та нірвана — збавлення від «павутиння бажань» (вана), згасання
полум’я, яке підтримують пристрасть, ненависть, ілюзії. Бодхі та нірвана
знаменують собою кінцеве звільнення (мокша).

Дхарма — закон взаємозв’язку явищ всесвіту, що відкривається
просвітленим. Викладений у проповідях Будди Шак’ямуні закон дхарми до
початку нашої ери передавався усно. Записаний близько 80 р. н. е. на
пальмовому листі, яке зберігалося у трьох кошиках, він отримав назву
Трипітака: Віная-пітака — кошик статуту, правил поведінки; Сутра-пітака
— кошик бесід, проповідей; Абхідхарма-пітака — кошик філософських та
етичних текстів.

Третій скарб — сангха — це товариство носіїв дхарми (закону), чиє вчення
та особисті інтереси єдині.

Згідно з ученням Будди людина — це не «цар природи», що нав’язує їй свою
волю, а одна з незчисленних живих істот, які постійно перероджуються
відповідно до своєї карми (карма — це дії, що спричиняють наслідки,
тобто закон причин і наслідків). Щоправда, людина — істота особлива, бо
тільки вона має можливість звільнитися від карми і досягти просвітлення
не в майбутніх переродженнях, а в цьому житті. І, навіть, як
підкреслювали послідовники чань- та дзен-буддизму, — у будь-який момент,
у «цю мить», бо природа Будди, що притаманна людині, завжди готова до
самовиявлення.

Всесвіт — це складна багаторівнева структура різних світів та «земель».
Людина потрапляє в ці світи на певних етапах свого існування. Наприклад,
у «Бардо тодол», тибетській «Книзі померлих», що датується VIII—XIV ст.,
описано проходження померлою людиною різних фаз і станів свідомості —
від зупинки дихання до нового втілення.

Таке розуміння світу й людини, як свідчить історія буддизму, може
обійтися без відповіді на головні для інших релігій питання. Сам Будда
на запитання про існування Абсолютного Духу не відповідав нічого. Це
мовчання протягом історії тлумачилося по-різному. Будда розповідав
притчу про пораненого стрілою, якому необхідно спершу витягнути стрілу,
а вже потім розмірковувати, з чого її зроблено, хто її випустив і т. д.
Можливо, «метафізичні» питання, з погляду Будди, відволікали людину від
головної проблеми — звільнення від страждань, а це проблема більше
практична, ніж теологічна.

На противагу іншим релігіям, у ранньому буддизмі нема постулату про
безсмертя душі — метою адепта є позбутися індивідуальності й досягти
нірвани, що є повним заспокоєнням дхарм (найдрібніших часточок матерії
та свідомості), а це означає зникнення індивідуальної душі. Проте, якщо
в ранньому буддизмі (хінаяні) нірвана означала небуття, то в пізніших
його формах (махаяні та ваджраяні) — це певний варіант Абсолютного Буття
інших релігій.

У махаяні розвивалася концепція бодхісатв — «тих, хто прагне
просвітлення». Бодхісатви, дійшовши до нірвани, вирішили залишитись у
сансарі для допомоги в здобутті просвітлення всім живим істотам. Відома
обітниця бодхісатви Авалокітешвари — не приймати спасіння самому доти,
доки остання часточка пилу не досягне стану Будди.

Бодхісатвою вважається і Майтрейя — будда, який має прийти в
майбутньому.

Махаяна розробила кодекс із шести чеснот — параміт («переправ») для
мирян. Це — терпіння, мужність, здатність до споглядання, мудрість,
щедрість, а також моральність, яка полягає в дотриманні п’яти заповідей
— «панча шила»: відмови від убивства живих істот, від крадіжок, від
неправди, від уживання алкоголю, від зради в шлюбі.

Ченці та миряни в буддизмі повинні користуватися на своєму шляху
спасіння певними духовними вправами та практиками.

Медитація — найбільш поширена й деталізована духовна практика — полягає
в зосередженні уваги на об’єкті, ідеї, образі аж до «розчинення» в них,
або навпаки — у концентрації на зникненні образів, на припиненні всіх
думок. Медитація може служити практичним цілям, наприклад, розвитку
надприродних властивостей людини, подоланню майї (ілюзії) та досягненню
повного пізнання — праджня, а також досягненню кінцевої мети —
просвітлення (бодхі) та нірвани. У медитативних практиках часто
застосовувалися магічні діаграми, «мапи Всесвіту» — мандали.

З інших практик можна назвати мантри, мондо та коани.

Мантри — короткі молитовні формули, цінність яких залежить не стільки
від слів, що з них вони складаються, скільки від волі та стану
віруючого. Згідно з традицією ритуальна дія одночасно стосується трьох
аспектів живої істоти — тіла, мови та свідомості (тіло діє через жест,
мова — через мантри, свідомість — через транс). Найбільш відома в
буддизмі шестискладова мантра: Ом ма ні пад ме хум, присвячена
Авалокітешварі.

Мондо — питання-відповіді, своєрідна практика в дзен-буддизмі, коли
вчитель на запитання учня дає несподівану ексцентричну відповідь, що
лежить в іншій площині, ніж питання. Такою відповіддю міг бути піднятий
палець, крик, навіть удар. Це мало поглиблювати розуміння учнем природи
власної свідомості, а іноді приводити до саторі. Ось приклад розмови
дзенського ченця Хакуїна з початківцем:

«Воїн Нобусіге прийшов до Хакуїна і запитав його: Чи є насправді рай та
пекло?

— Хто ти? — запитав Хакуїн.

— Самурай,— відповів той.

— Це ти — самурай?! Який же правитель міг узяти тебе на службу, в тебе ж
обличчя жебрака!

Нобусіге так розсердився, що почав добувати меча з піхов. А Хакуїн
продовжував:

— У тебе і меч є? Мабуть, він такий тупий, що ним не можна й голови
відрубати.

Коли ж Нобусіге підняв меча, Хакуїн зауважив:

— Так відкриваються двері пекла.

Ці слова раптово відкрили самураєві, що перед ним справжній учитель.
Сховавши меча, він уклонився ченцеві.

— А так відкриваються двері раю, — сказав Хакуїн».

У цьому мондо ми бачимо, що «сакральний простір» буддизму міститься в
самій людині.

Коани — парадоксальні інтелектуальні завдання, що вимагали від учня
виняткового ментального напруження, яке приводило до раптового прориву
на інший рівень свідомості, коли ставав зрозумілим прихований сенс
коана. Наприклад, треба було почути звук «плескання однією долонею».

Практики буддійських монастирів продовжувалися і в бойових мистецтвах:
«Шаоліньська школа боротьби» (шаоліньсі цюань-фа) сформувалася під
сильним впливом чань-буддизму і протягом кількох століть своєї історії
зберігала тісні зв’язки з цим ученням.

У Японії дух дзен-буддизму пронизує різні види діяльності, насамперед
мистецтво. Чайна церемонія, традиційна три- або п’ятирядкова поезія —
хоку і танка, мистецтво композиції, наприклад, букетів (ікебана),
ландшафтної архітектури (сади каміння), каліграфія, фехтування, музика
(гра на стародавньому струнному інструменті кото), виготовлення
паперових іграшок (оригамі) — усе це можна розглядати як різні форми
духовної практики, започаткованої на Японських островах сектою дзен.

Місця народження, смерті, першої та останньої проповідей Будди
відвідуються і шануються буддистами всього світу, як і храм Зуба Будди
на острові Шрі-Ланка. Ще одне з місць паломництв буддизму — Лхаса,
релігійний центр Тибету, колишня (до 1959 р.) резиденція далай-лами, де
знаходяться палац Потала і ступи з прахом попередніх далай-лам. З-поміж
визначних пам’яток буддійської культури варто назвати й Боробудур —
храмовий комплекс VIII ст. н. е. на о. Ява (Індонезія) з кількома
сотнями статуй будд і бодхісатв.

Найбільші свята буддійського календаря відзначаються в травні — вони
присвячені народженню Будди, його просвітленню та зануренню в нірвану.

На Заході буддизм поширювався в основному завдяки зацікавленню ним
інтелектуальної еліти. Філософи (А. Шопенгауер), письменники (Г. Гессе,
Г. Майрінк, Дж. Керуак і Дж. Селінджер), художники (М. та С. Реріхи),
композитори (А. Шенберг, Дж. Кейдж), кінорежисери (автор «Маленького
Будди» Б. Бертолуччі) намагалися створити зрозумілий для європейця та
американця образ східної релігії, не позбавляючи її ореолу таємничості.

Присвячені основам буддизму книжки росіянки О. Реріх, американця
А. Уотса, японця Д. Судзукі, твори французької письменниці О. Девід-Ніль
(Неель), яка мандрувала Тибетом, а також книжки англійського письменника
Лобсанга Рампи добре відомі читачеві (останнього автора, щоправда, було
звинувачено у фальсифікаціях). Вони пробудили зацікавлення надприродними
здібностями тибетських лам та загадковими країнами (Шамбала) у досить
широкої аудиторії. І тому не дивно, що в текстах Б. Гребенщикова
трапляється буддійська термінологія, «техаський рейнджер» Чак Норріс
пише книжки про дзен, сповідують буддизм зірка італійського футболу
Роберто Баджо та знаний американський кіноактор Річард Гір, а один з
найактивніших проповідників буддизму — лама Оле Нідал — з походження
датчанин.

3. Християнство. Християнство виникло в I ст. н. е. в Палестині. Нині
кількість віруючих різних християнських конфесій становить близько 2
мільярдів осіб на всіх континентах. Проте більшість із них живе в Європі
та Америці.

Ісус Христос, який вважається засновником цієї релігії, шанується в
християнстві як Син Божий, уособлення другої іпостасі єдиносущного і
триіпостасного Бога, як Бог і людина одночасно.

Канонічним текстом усіх гілок християнства є Біблія, що складається зі
Старого й Нового Завітів.

Загальними рисами християнства вважають:

1) універсальність проповіді, що не пов’язана з будь-якими політичними
чи етнічними рамками; 2) звернення до особистості як до носія
відповідальності перед Богом (Абсолютом); 3) ідея «спасіння людини».

Християнство ґрунтується на розрізненні земного та небесного світів,
двох «градів»; віруючі мають розв’язати складне завдання: «бути у світі
та не від світу цього». Це положення має два аспекти: прагнення досягти
Царства Небесного — особистого спасіння, а також ідею спасіння самого
світу. Вирішення цієї проблеми християнські теологи шукали,
протиставляючи тимчасові земні форми влади й соціального ладу формам
ідеальним. Одним із можливих способів її розв’язання був устрій церкви
як організації або громади людей, що керуються в земному житті
небесними, божественними законами.

Протягом історичного розвитку християнства виникало багато різних
тлумачень основних положень його віровчення та організації (церкви).
Найпоширенішими є три християнські конфесії (віросповідання) —
православ’я, католицизм і протестантизм.

Незважаючи на певні розбіжності в догматиці, культі та соціальній
практиці, їх віровчення спираються на дві євангельські заповіді Христа і
є, власне, варіантами тлумачення цих заповідей:

«Люби Господа Бога свого усім серцем твоїм, і всією душею своєю, і всім
своїм розумом, і з цілої сили своєї!»

«Люби свого ближнього, як самого себе». (Мр., 12: 30, 31).

А. Православ’я. Розділення християнства на православ’я та католицизм
пов’язане з історичним поділом Римської імперії на Західну та Східну
наприкінці IV ст. н. е. Виникли два релігійні центри — в Константинополі
та Римі. Починаючи з VII ст. загострювалися суперечності з догматичних,
обрядових та організаційних питань. У 1054 р. папа римський Лев ІХ і
патріарх Керуларій оголосили анафему (прокляття) і відлучили один одного
від церкви (цю взаємну анафему було проголошено забутою в 1965 р.).

Основу православного віровчення становлять Святе Письмо (Біблія) і
Святий Переказ — постанови Вселенських і помісних соборів, творіння
отців церкви. На 1-му і 2-му Вселенських соборах було прийнято «Символ
віри» — стислий виклад сутності вчення церкви. Головними постулатами
«Символу віри» були догмати про Бога Отця — творця неба і землі, про
Ісуса Христа як Сина Божого, його втілення, жертовну смерть,
воскресіння, вознесіння на небеса, друге пришестя, Страшний суд, про
Святого Духа, який сходить від Отця, єдину святу соборну апостольську
церкву, воскресіння мертвих та настання Царства Божого.

Центром православного культу є літургія — богослужіння, під час якого
відбувається причащання віруючих хлібом і вином, які «перетворюються в
тіло та кров Ісуса Христа». Православне розуміння Бога, що поєднує
Істину, Добро і Красу, породжує втілення цих ідеалів у церковній
обрядовості та в культовому мистецтві. Звідси походить особливо
шанобливе ставлення до культу й традиції в православ’ї.

Літургія, як і більшість інших православних обрядів, відбувається в
храмі (церкві або соборі), канонічна архітектура якого поєднує в собі
традиції іудаїзму та символіку Євангелія. Християнській храм має три
частини — вівтар, відділений у православ’ї іконостасом, середній храм і
притвор (нартекс), що відповідають трьом частинам Єрусалимського храму:
святая святих, святилище, двір. Кожен елемент храму має символічне
значення. Так, вівтар символізує і печеру Різдва Христова, і дім Таємної
вечері, і печеру поховання.

У храмах відправляються сім таїнств — хрещення, миропомазання, покаяння
(сповідь), причастя, шлюб, священство, маслосвяття (соборування).

Право відправляти літургію, обряди й таїнства мають лише священики
(ієреї). Духовенство поділяється на чорне (з ченців) та біле (одружені
священики). Єпископами, митрополитами та патріархами (архієреями) можуть
бути лише представники чорного духовенства.

У православ’ї вшановуються Богородиця та святі (канонізовані церквою
мученики за віру або подвижники, тобто ті, хто втілив у своєму житті
ідеали праведності за допомогою християнського самовдосконалення).
Способи такого самовдосконалення — це молитва, добрі справи та аскетизм
(вправи для доброчесно-

го життя) — поміркованість у бажаннях та прагненнях, суворий контроль
своїх пристрастей. Різновидами аскетизму є піст, відлюдництво,
затворництво, схимництво, стовпництво. Також аскетичною практикою є
започаткований Григорієм Паламою в ХІV ст. ісихазм (перебування в
спокої) — мовчазне споглядання, що має кінцевою метою бачення
фаворського, божественного світла. Серед православних святих особливе
місце посідають Василій Блаженний, Ксенія Петербурзька та інші юродиві,
які зрікалися не тільки слави і шани земної, а й відмовлялися від
«здорового глузду» заради наближення до божественної мудрості.

Але проблема спасіння хвилювала не тільки ченців, які сповідували
скрайні форми аскетизму, а й віруючих мирян.

У православ’ї, на відміну від протестантизму, спасіння досягається не
лише вірою, а й втіленням віри в добрих ділах. Учення церкви визнає
свободу волі та вважає, що благодать Божа може діяти в людині лише в
узгодженні з її власною волею.

Шляхом до спасіння є праведність, «подвиги та святість життя», що
можливі і за звичайних умов, а не тільки в монастирі. Головними рисами
праведного життя є розвиток у собі християнських чеснот, перша з яких —
любов, і боротьба з гріхами, коренем яких є гордість.

Ось як учив розвивати в собі любов старець Амвросій Оптинський: «Якщо ти
бачиш, що в тобі немає любові, а бажаєш її мати, то роби діла любові,
хоча спершу без неї. Бог побачить твоє бажання та прагнення і вкладе в
серце твоє любов» (Прометей 16. — М., 1990. — С. 133).

У внутрішній невидимій боротьбі з гріхом, яку мали вести всі віруючі,
допомогти могли ті, хто сам, перемігши гріх, удостоївся «світоносних
осіянь Духа Святого».

У монастирі за порадами саме до таких досвідчених ченців — старців,
вірячи в їхні пророчі та цілительські здібності, приїздили князі, царі,
письменники, паломники й віруючі, які шукали підтримки та бажали
навчитися християнського благочестя.

Подвижники й старці з любові до ближніх намагалися передати свій досвід
у слові, бесіді, книзі. Головними пам’ятками православної літератури є
«підручники благочестя», такі як «Добротолюбіє», «Києво-Печерський
патерик», «Лествиця» та ін.

Але іноді досвід міг передаватись і «безпосередньо» — як, наприклад,
свідчить записана М. Мотовиловим його розмова з Серафимом Саровським про
мету християнського життя: «У дитинстві … ви дуже хотіли знати, у чому
полягає мета життя нашого християнського, і в багатьох великих духовних
осіб про те запитували, але ніхто не відповів вам про те з певністю, —
так почав отець Серафим. — Казали вам: ходи до церкви, молися Богу,
дотримуйся заповідей, твори добро — ось тобі і мета життя
християнського… Але вони не так говорили, … справжньою метою нашого
християнського життя є надбання Духа Святого Божого… Ісус Христос
уподоблює життя наше торжищу і справу життя нашого на землі нарікає
купівлею… Земні товари — це чесноти, вони надають нам благодать
Всесвятого Духа, без якого нікому спасіння немає та бути не може.
Будь-яка справа, що твориться заради Христа, дає благодать Духа Святого,
але найбільше дає молитва». «Отче, ви кажете про надбання благодаті Духа
Святого, … але хіба Дух Святий можна побачити? Як я знатиму, зі мною
він чи ні?» — запитав я отця Серафима. — «Це, ваше боголюбіє, дуже
просто!» — … він узяв мене досить міцно за плечі та сказав: «Ми обидва
… в Дусі Божому з тобою!… Чого ж ти не дивишся на мене?» Я відповів:
«Я не можу, бо … обличчя ваше світліше сонця…» «Що ж ви ще
відчуваєте?» «Незвичайну радість у всьому моєму серці!» «Так і повинно
бути насправді, тому що благодать Духа Святого повинна оселитися в серці
нашому, бо Господь сказав: — Царство Боже всередині вас є».

В одному з коментарів до описаної дивовижної події стверджується:
«Досвід святості, досвід блаженства, досвід любові — те саме».

Старець Серафим називав джерелом благодаті молитву. Але творіння молитви
є складною практикою самозаглиблення й богопізнання. Молитва повинна
ввійти в тіло, душу та дух людини та очистити їх для поєднання людського
духа з Духом Святим. Першу сходинку можна назвати молитвою усною
зовнішньою, далі — зовнішня розумна молитва, третій крок — це молитва
розумово-сердечна, або внутрішня, потім молитва стає душевною
внутрішньою і, нарешті, сердечною внутрішньою і неперестанною.
Помічниками й учителями віруючих на благодатному, але не позбавленому
спокус, а відтак і небезпечному шляху до творіння сердечної молитви були
старці в монастирях.

Монастирі в православній традиції — це центри паломництв, подвижництва,
освіти, книжництва та друкарства.

Найбільш знані й шановані з них — це чоловічі монастирі на горі Афон
(Греція), Києво-Печерська лавра, Трійце-Сергієва лавра під Москвою,
Почаївська лавра (на Тернопільщині), Олександро-Невська лавра в
Петербурзі, Оптина пустинь, Серафимо-Дивеєвський жіночий монастир,
Покровський та Флорівський жіночі монастирі в Києві.

Історія православ’я пов’язана з розквітом і занепадом Візантії,
хрещенням східнослов’янських народів, співіснуванням і боротьбою з
ісламом на південних та католицизмом — на західних кордонах, утворенням
завдяки унії (1375, 1596) греко-католицької церкви. У Росії етапними
стали реформи патріарха Никона та розкол церкви в ХVII ст., що
позначився драматичними подіями: переслідуваннями та самоспаленнями
«старообрядців», а також утворенням сектантського руху.

У ХХ ст. православні церкви змушені були діяти, зазнаючи тиску
державного атеїзму — тогочасної (1917—1991) офіційної ідеології в
більшості традиційно православних країн. Велику частину духовенства було
репресовано, багато храмів і пам’яток православної культури знищено.

Взагалі ж у своєму ставленні до держави православна церква намагається
зберігати власну свободу: не втручатися в державні справи, не намагатися
керувати державою, але й не підкорятися їй у внутрішніх справах.

Зараз у світі існує кільканадцять автокефальних (незалежних)
православних церков: Константинопольська, Олександрійська (Єгипет, деякі
країни Африки), Антіохійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська (Палестина),
Російська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська,
Елладська (Греція), Албанська, церква Чехії та Словаччини, Польська,
Американська. Є й чотири автономні церкви — Синайська, Фінляндська,
Критська та Японська. (Ситуація в українському православ’ї
розглядатиметься окремо.)

Православна культура поєднала в собі елементи іудейської, грецької,
візантійської культур та національні традиції народів, що прилучалися до
християнства. Архітектура, містобудування, іконопис, музика (хоровий
спів), література східноєвропейських країн тісно пов’язані з
православ’ям, починаючи від діяльності просвітителів св. Кирила та св.
Мефодія (ІХ ст.) до православного модернізму — філософського та
культурного напрямку ХХ ст.

«Світ горній» втілили у своїх творах православні іконописці — Феофан
Грек, св. Андрій Рубльов, Діонісій, художники — В. Васнецов,
М. Нестеров, М. Ге, М. Врубель, композитори — А. Ведель,
Д. Бортнянський, М. Березовський. Літургійну музику писали також
П. Чайковський, К. Леонтович, А. Чесноков, С. Рахманінов. Філософи та
письменники, що жили на слов’янських землях — Іван Вишенський, Авакум,
Дмитро Ростовський (Туптало), Петро Могила, Григорій Сковорода,
Ф. Прокопович, П. Юркевич, М. Гоголь, Л. Толстой, Ф. Достоєвський,
В. Соловйов, о. П. Флоренський, о. С. Булгаков та багато інших — убачали
в християнстві смисловий центр культури, її джерело. Хоч їх ставлення до
історичної церкви не було однаковим — від воцерковління М. Гоголя до
відлучення від церкви Л.Толстого — їх творчість тісно пов’язана з
православ’ям.

У православному календарі кожного дня відзначається пам’ять святих.
Найшанованіші з них — святителі Микола Чудотворець та Дмитро
Ростовський, преподобні Антоній, Феодосій, Агапіт та Алімпій Печерські,
преподобний Сергій Радонезький, Пантелеймон Цілитель, Великомучениця
Варвара, князь Олександр Невський.

У літургійному році є також чотири пости: Великий — сім тижнів до Пасхи,
Різдвяний, Петрів та Успенський. Серед тижня два дні — середа та
п’ятниця — уважаються пісними.

Головні православні свята — Великдень (Воскресіння Христове) та
дванадесяті свята: Різдво Христове, Стрітення Господнє, Хрещення
Господнє, Вхід Господній в Єрусалим, Вознесіння Господнє, Трійця
(П’ятдесятниця), Благовіщення Пресв. Богородиці, Преображення Господнє,
Воздвиження хреста Господнього, Різдво Пресв. Богородиці, Введення в
храм Пресв. Богородиці, Успіння Пресв. Богородиці.

б) Католицизм.

Католицизм (від грец. ??(?????? — «загальний, вселенський») — один із
трьох основних напрямків християнства. Остаточно сформувався як
віровчення та церковна організація після розділення церков 1054 р.
Католицизм має низку особливостей у віровченні, культі та структурі
релігійних організацій, що пов’язано з особливостями розвитку
західноєвропейської культури. Католицька церква має єдиний світовий
центр у державі Ватикан, що географічно знаходиться в Римі. Папа
Римський, перший єпископ церкви, вінчає її ієрархію, обирається
конклавом кардиналів на все життя і шанується як намісник Ісуса Христа
на землі. З 1978 р. Ватиканом і католицькою церквою керує Іоанн-Павло ІІ
(колишній польський прелат Кароль Войтила). З його ініціативи було
відкрито чимало нових сторінок у діяльності католицької церкви, особливо
це стосується її соціальної доктрини та екуменізму й діалогу з іншими
конфесіями. Іоанн-Павло ІІ відомий у себе на батьківщині також як
літератор — драматург і поет.

Джерелом віри католики вважають не тільки Святе Письмо (Біблію), а й
Святий Переказ, до якого долучаються й судження пап. На відміну від
православ’я в католицизмі визнаються догмати про сходження Святого Духа
«і від Сина» (filioque), про непорочне зачаття Богородиці, про
чистилище, про непогрішність Папи у справах віри та деякі інші.

Офіційною філософською доктриною католицької церкви визнано томізм —
учення домініканського ченця Фоми Аквінського (близько 1225—1274),
одного з головних представників схоластики, та неотомізм — сучасну його
форму.

Католики, як і православні, визнають сім таїнств (із незначними
розбіжностями). Особливостями католицького культу є використання
музичних інструментів (орган) під час богослужіння, скорочена літургія
(меса), можливість причащання лише хлібом та деякі інші.

Протягом століть богослужіння в католицьких храмах відправлялося
латинською мовою і лише на ІІ Ватиканському соборі (1962—1965 рр.) було
дозволено користуватися національними мовами.

Католицький культ відрізняється від православного намаганням зробити
таїнства та обряди зрозумілішими та прийнятнішими для сучасної широкої
аудиторії. Проти цього виступають прибічники традиціоналізму —
старокатолики.

У католицизмі, як і в православ’ї, існує культ святих, ікон, мощей,
реліквій, але на відміну від інших конфесій дозволені скульптурні
зображення Христа і святих, а також специфічні культи — Серця Ісуса,
Серця Марії. Особливо шанується Богородиця, створюються її санктуарії.

Подвижництво, аскетизм, молитовна практика, добрі вчинки, паломництва
визнаються шляхами до праведності та святості.

У католицизмі існує целібат — дотримання обітниці безшлюбності — для
всіх священиків; для дияконів целібат не обов’язковий.

Чернецтво в католицизмі репрезентоване багатьма орденами, кожен із яких,
наслідуючи Христа в певному аспекті його особистості, діяльності або
проповіді, намагається втілити в життя ідеали святості та праведності.
Найбільш відомі чернечі ордени: бернардинці — наступники св. Бернарда
Клервоського, кармеліти й кармелітки (ходять босоніж, як Христос),
бенедиктинці, францисканці [(жебрущий орден послідовників св. Франціска
Ассізького (бл. 1181—1226)], домініканці (орден проповідників), єзуїти
[засновником цього ордену був Ігнатій Лойола (1491—1556)], пауліни,
клариски та ін.

Найбільші центри паломництв католиків — Єрусалим, Рим, Лурд, Шартр,
Фатіма (в 1917 р. тут, за певними свідченнями, сталося чудесне явлення
Богородиці трьом португальським дітям), Турин, де знаходиться Туринська
Плащаниця, Ченстохова — у цьому польському місті зберігається
богородична ікона візантійського письма, знана як «Чорна мадонна».

Календар у католицизмі включає основні свята (їх три — Різдво, Пасха,
Зішестя Святого Духа), а також Вознесіння, Успіння Богородиці,
Богоявлення, Непорочне зачаття Богородиці, дні св. Апостолів Петра і
Павла, Усіх Святих, Свято Євхаристії, Новий рік, дні пам’яті святих. Як
і в православ’ї, у католицькому літургійному році є пости, найбільший з
яких, Великий піст, триває сім тижнів перед святом Великодня. На кожному
тижні віруючі постяться в п’ятницю.

x

z

//////////ccUUUC??U

&

&

9Oe9P>a@rETHHhKueK?NvO?Soooooooooooooooooooooooooooo

dEgEkael,p>vthwry6z?z |???‚oooooooooooooooooooooooooooo

«i¶?·i1/4Ae1/2FAUeAuA?CvEUeIDOoooooooooooooooooooooooooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

Література Гараджа В. И. Религиеведение. — М., 1995. Історія і теорія релігії і вільнодумства. — К., 1996. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство: Підручник. — К., 1997. Лубський В. І. Релігієзнавство. — К., 1997. Мень А. История религии: В 2-х кн. — М., 1997. Основы религиоведения. — М., 1998. Радугин А. А. Введение в религиоведение. — М., 1996. История религии. — Ростов н/Д, 1996. Религиозные традиции мира: В 2-х т. / Пер. с англ. — М., 1996. Релігієзнавство / За ред. М. Ф. Рибачука. — К., 1997. Релігієзнавство / За ред. С. А. Бублика. — К., 1998. Релігієзнавчий словник. — К., 1996. Самыгин С. И., Нечипуренко В. М., Полонская И. Н. Религиоведение: социология и психология. — Ростов н/Д, 1996. Тихонравов Ю. В. Религии мира. — М., 1996. Угринович Д. М. Введение в религиоведение. — М., 1985.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020