.

Початки української середньої школи у ХІХ ст: перші підручники з літератури (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2624
Скачать документ

Реферат на тему:

Початки української середньої школи у ХІХ ст: перші підручники з
літератури

В історії української науки чи не наймолодшою галуззю є методика
викладання української літератури у школах (гімназіях) і вищих
навчальних закладах, хоча початки цієї науки заглиблені ще в освіту Русі
і в досвід вивчення художнього слова в Острозькій і Києво-Могилянській
академіях та у братських школах.

Наука про викладання української літератури починає формуватися у
середині ХІХ ст. як нова галузь вітчизняної педагогіки. Потужним
поштовхом для її появи став феномен розвитку української літератури на
мовно-народній основі, а також більш-менш сприятливі умови для
розгортання рідної середньої школи в суспільно-політичних умовах
Австро-Угорської імперії.

Певний поступ української освіти спостерігався в Галичині уже на початку
ХІХ ст., де під Австро-Угорською імперією українцям вдалося ціною
неймовірних зусиль створювати умови для розвитку української науки і
культури.

І.Я.Франко так оцінював суспільно-політичну ситуацію в Галичині у
“Нарисі українсько-руської літератури до 1890 р.”: “Перехід від
польської анархії під австрійське бюрократичне панування відбився
подекуди корисно на розвою тієї частини південноруської нації, яка
заселяла східну Галичину. Влекшення панщизняних тягарів, урядовий помір
землі і забезпечення земельної власності….заснування сільських і вищих
шкіл з руською викладовою мовою, заведення правильнішого судівництва і
громадських шпихлірів — се були важні культурні здобутки, наділені
галицько-руській людності австрійськими монархами” [1, 258].

У цьому зв’язку є цікавими спостереження безпосереднього учасника
широкомасштабного поступу українства на західноукраїнських землях у
другій половині ХІХ ст. Ізидора Сохацького, який у своїх спогадах писав:

“Було це тяжке, безперервне і послідовне лупання скали, що стояла на
шляху розвитку і поступу народу. Боротьба з москвофільством — цим виявом
зневіри у власні сили народу — і знищення його; боротьба з п’янством, що
загрожувало руїною і так безпримірно бідного селянства; створення,
завдяки довголітній боротьбі, українського народнього шкільництва;
боротьба з неграмотністю дорослих; праця над позашкільною освітою і
національним освідомленням широких мас по читальнях «Просвіти»;
організація молоді в «Соколах» і «Січах”; праця над економічним
піднесенням селянства, що виявилася в закладанні церковних і громадських
шпихлірів, цілої мережі щадничопозичкових кас і банків, асекураційного
товариства «Дністер», кооперативних споживчих крамниць та інших
кооперативних установ, організації рільничих страйків і сезонової
зарібкової еміграції та врешті створення краєвого товариства «Сільський
Господар» враз з його філіями і кружками по селах і рільничими школами;
боротьба за середнє і високе шкільництво і творення приватних народніх і
середніх шкіл по містах; утримування коло 50 бурс по містах для
незаможної молоді; створення неофіційної Академії Наук — Наукового
Товариства ім. Шевченка; створення політичних партій і організаційне
охоплення ними інтелігенції, селянства і почасти робітництва; створення
преси і різних видавництв — оце головні стовпи цієї величезної праці
нової провідної верстви. Наслідкові цієї праці було незнане в історії
інших народів перетворення впродовж відносно короткого часу темної,
безпросвітної маси в національне свідомий, зорганізований і
здисцилінований колектив” [2,84]. Отже, тільки боротьба, довготривала,
послідовна і національно свідома навіть в умовах недержавності
створювала можливості для поступу українського суспільства.

Історія розвитку підручника літератури — важлива і повчальна сторінка не
тільки для методики літератури і педагогіки, але й, без перебільшення
можна стверджувати, української культури взагалі. Дослідження здобутків
у галузі навчальної книжки з літератури сьогодні необхідне не тільки для
поглиблення знань про минуле освіти, але й для прогнозування подальших
шляхів розвитку підручника.

У середині ХІХ ст. роль букварів та граматик у навчально-виховному
процесі початкової школи змінюється. До них починають широко включати
український фольклор, переклади із церковних книг рідною мовою ,
поступово вводяться тексти творів українських письменників. До змісту
читанки входили оповідання і вірші про родину, рідний край, село,
церкву. Дітям також пропонувались “повістки” — оповідання
моралізаторського змісту, байки, коротенькі казки, оповіді зі святих
книг. Власне, дитина одержувала найнеобхідніші відомості про оточуючий
світ зрозумілою рідною мовою.

Крім М.Шашкевича, навчальні книжки для початкової школи — букварі та
читанки — створювали О.Духнович, Й.Кобринський, Я.Головацький,
Ю.Федькович та ін. Їх відзначало прагнення подавати тексти зрозумілою
народною мовою, а виховний ідеал зосереджувати переважно в оточуючому
українському світі.

Проблема навчальної книги з рідного письма і читання гостро хвилювала
українську інтелігенцію і на “підросійській” Україні, де в несприятливих
суспільно-політичних умовах, за відсутності української школи, все ж
розвивалась наука підручникотворення. У 50-х-початку 60-х років ХІХ ст.
у Наддніпрянській Україні з’являються такі навчальні книжки для
початкової школи, як “Граматка” П.Куліша (1857), “Южно-русскій букварь”
Т.Шевченка (1861), “Букварь” О.Потебні (1861) та азбуки В.Золотова,
К.Шейковського, М.Гатцука та ін . Вони будувалися на живому українському
слові, близькому і зрозумілому дітям.

На жаль, у подальших десятиліттях в умовах російської імперії українське
шкільництво на Лівобережній Україні практично не розвивалося, а спроби
щодо його активізації українською інтелігенцією деспотично присікалися
російською владою , засобами різних урядових та царських указів і
циркулярів.

Із розвитком літератури з початку ХІХ ст. на народній мовній основі,
коли художнє слово стає виразно національним за змістом і духом,
вивчення словесності і її підручники кардинально змінюються. Становлення
нової української літератури та переосмислення здобутків давньої
української словесності потужно впливають на шкільну літературну освіту.
Виникає проблема систематизації українського літературного процесу
спочатку у граматиках у вигляді додатків-хрестоматій з
мовно-літературними зразками [3]. Пізніше з’являються фольклорні і
критичні праці з історії української літератури М.Драгоманова, М.Петрова
[4]. Російські вчені-філологи І.Прижов, О.Пипін і В.Спасович видають
дослідження з історії української літератури [5].

На Західній Україні серйозним дослідженням з історії української
літератури була праця Я.Головацького “О первом литературном движении
Русинов”, надрукованій у 1865 р. у “Науковому збірнику” Матиці.

Середня і старша ланки освіти в Галичині вимагали навчальних книжок, які
б подавали знання про літературний процес послідовно і в певній системі,
за етапами його власного розвитку та озброювали учнів знаннями з історії
та теорії літератури, виховували патріотів свого народу. Процес
підручникотворення, позначений складними проблемами літературознавчого і
педагогічного характеру, тривав не одне десятиліття…

Укладачем першого підручника з української літератури для середньої
школи (нижчі класи гімназії) став Василь Ковальський (1826-1911),
український письменник, громадський діяч. Він уклав підручну книжку з
літератури, призначену для середньої школи “Руську читанку для нижчої
гімназії. Част. І”. Видана вона була у Відні, у 1952 р. Підручник
створювався у надзвичайно важких суспільно-політичних обставинах
Західної України, відірваної від Лівобережжя, де, власне, і знаходились
потужні джерела української духовності, де з кінця ХVIII ст. почала
формуватися нова українська література.

У своєму підручнику-хрестоматії В.Ковальський умістив твори
найрізноманітніших жанрів письменників М.Шашкевича, О.Духновича,
Я.Балагури, В.Воляна, Н.Наумовича, А.Добрянського, М.Маштовського, Луки
з Ракова, В.Зборовського, М.Устияновича, І.Гушалевича, Я.Головацького,
А.Могильницького та ін. західноукраїнських письменників.

Лівобережна Україна представлена чомусь творами Олександра Даля, який не
був українським письменником. Упорядник подав їх у дещо інтерпретованому
вигляді, додавши у тексти окремі українізми, видно, прагнучи
модернізувати їх під “язичіє”.

Так, зокрема, оповідання О.Даля о “Родство и служба” має такий початок:
“В одном из имений Сибирской губернии…жила родина Ворошиловых…” [6,
123], а в казці “Легко прійшло, легко і пошло…” (про паромника
Тимофєїча) авторське повчання за інтерпретацією укладача звучить так:
“…А он працею своєю и с тверезою головою прійшол до великого богатства…”
[6, 104].

Не одне десятиліття на західноукраїнських землях ця книжка виконувала
роль підручника літератури для середньої школи, задовольняючи потреби
освіти у 50-60 рр. ХІХ ст. Наступні покоління авторів-укладачів читанок
включали твори з підручника В.Ковальського до своїх навчальних книжок.
Та з поступом української освіти, з розвитком літератури на порядок
денний постали нові вимоги до навчальної книжки.

Спроба впорядкування наступної навчальної книжки з літератури належала
Олексію Торонському, греко-католицькому священику, педагогу і
письменнику (1838-1899). Підручник з української літератури
О.Торонського “Руская читанка для вищої гімназії” (1868) відображав
значний поступ у створенні навчальної книжки з української літератури. У
ній були вміщені систематизовані відомості про розвиток нової
української літератури (критичні нариси) з текстами художніх творів.

Книжка охоплювала творчість письменників обох частин України —
Правобережної і Лівобережної України. У доборі імен є відчутним
прагнення укладача якнайширше представити письменників обох частин
України. Правда, О.Торонському це не завжди з різних причин вдавалося.
Так, поруч з видатними іменами І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка,
Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка, Олександра Духновича ми зустрічаємо
твори маловідомих письменників О.Павловича, І.Гушалевича, М.Попеля,
кубанського письменника Я.Кухаренка та ін. Зі славнозвісної “Руської
трійці” у підручнику представлений лише Я.Головацький.

У хрестоматії О.Торонського, що є надзвичайно позитивним для формування
учнівського світогляду, представлена народна творчість сусідів-слов’ян.
Так, у перекладах на українську мову учням пропонуються для вивчення
уривки з “Короледворського рукопису” (пізніше буде доведено, що це не
народна творчість — О.В.) та дві сербські народні пісні (“Заручення з
воєводою Степаном” і “Заздрість”).

Представлена у книжці маловартісна творчість відомого москвофіла
Б.Дідицького з його густо суржиковою, наближеною до російської мовою.

До характерних рис підручника можна віднести наявність у ньому старих
букв, зокрема, “Ъ”, “Ы”, “h””””, “O”, що свідчило про тяжіння укладача
до старослов’янізмів і до правопису тодішньої російської мови. Він
виявив себе “прихованим” прихильником “язичія” — штучного поєднання
церковнослов’янської, української і російської мов.

Такий підхід позначився на мові нарисів про життєвий і творчий шлях
письменників, уміщених до підручника. Так, зокрема, про творчість
Т.Шевченка укладач писав так: “Глубокое сердечное чувство, викончена
форма и сладкозвучна бесhда отличают поезіи Шевченкаю В пhснях его
отбиваются всh тіи чувства, которіи грудью его волновали, въ них
струится чистая радость над красотами природы, его глубокій жаль за
тымъ, що житье отмовило, особливо же его любов для Украины и Украинских
братей” [7, 159].

Зрозуміло, що цей суржик нічого спільного не мав з новою українською
літературною мовою, яка на той час вже почала панувати, з новими
граматико-стилістичними законами, що органічно входили в культуру народу
на сході і на заході країни.

Читанка О.Торонського викликала гостру критику з боку певної частини
галицької української інтелігенції (О.Барвінський), одержала негативну
оцінку нового підручника від Львівської Шкільної Ради, яка фінансувала
це видання. Шкільна Рада висловила такі зауваження щодо змісту читанки
Торонського. На думку керівників освітньої справи, вона:

—“давала неповний образ літератури руської”;

*

o

—“в читанці Торонського підмінений правопис розличних писателів і що
автор не держав ся правописи Д-ра Осадци…”;

—“що писателям руським — одним не дано зовсім місця в читанці
(Федькович, Млака, Вагилевич), иншим знов замало (Шевченко, Куліш, Марко
Вовчок)” [8, 1]. Також Торонський звинувачувся у відсутності у
підручнику творів Стороженка і допущенні помилок у біографії Шевченка.

На пропозицію Шкільної Ради усунути названі помилки О.Торонський
відповів відмовою.

Підручник О.Торонського керівництво освітою Галичини до вжитку в школах
не дозволило.

Та все ж не будемо забувати, що ціною величезних зусиль всієї
української педагогічної громадськості і О.Торонського зокрема, хоча і з
названими вище недоліками, українська освіта здобула свого першого
підручника з української літератури для старших класів середньої школи і
гімназії. Цей важливий науково-методичний факт є не тільки свідченням
досягнень вітчизняної педагогічної науки, але й вагомим здобутком усього
українського суспільства, роздертого у ті часи між двома сусідніми
державами, і приреченого здавалося б, на духовне зубожіння. Отже,
методика літератури одержала підручник, в якому вперше українська
література постала як суспільно-культурне явище в його історичному
розвитку. Українська науково-методична думка ставала в один ряд з
педагогічними і літературними здобутками Європи.

Львівська шкільна рада, відкинувши читанку Торонського, запропонувала
молодому вчителеві Олександру Барвінському (1847 — 1927), який щойно
закінчив Львівський університет, скласти підручник для середньої школи
та гімназій, який би відповідав своїм змістом вимогам української
середньої школи.

Треба відзначити, що ім’я педагога, філолога і політика О.Барвінського
та його вагомі здобутки у багатьох галузях українського духовного життя
практично були вилучені з історії радянської педагогіки і методики
літератури та пофальшовані аж до початку 90-х років ХХ ст. Пам’ять про
видатного українця, вченого, педагога і письменника послідовно нищилася
радянською владою. Складна ідеологічна боротьба в Галичині у ХІХ ст.
розглядалися радянською наукою навмисно спрощено, з вульгарних
соціологічних та партійних позицій, які були далекими від об’єктивного
розуміння труднощів становлення української культури в умовах
колоніального гніту.

Якщо ж О.Барвінського радянські вчені і згадували, то лише у негативному
плані, як приклад “мілкобуржуазного і націоналістичного діяча” (звісно в
їхньому розумінні!), який вів запеклу боротьбу з
революціонерами-демократами Галичини і був прихильником злочинної
українсько-польської угоди.[9]. Та навіть побіжний неупереджений погляд
на діяльність О.Барвінського, відгуки і спогади про нього його
сучасників свідчать про інше: це був справжній патріот України,
діяльність якого високо оцінена в Галичині ще за його життя, і правдиве
слово про нього вже сьогодні почало відроджується [10].

Історія створення О.Барвінським підручника з української літератури є
свідченням нового етапу у розвитку форми і змісту навчальної книжки для
середніх освітніх закладів. Шляхом тривалих студій історії викладання
літератури в школах та гімназіях Галичини, вивчення досвіду створення
підручників та власних педагогічних спостережень, при науковій підтримці
П.Куліша новий підручник був створений.

У листі до Д.Танячкевича за 1868 р. О.Барвінський так виклав основні
принципи побудови підручника з літератури: “Твори авторів мають
попереджати біографії, а при кінці має бути короткий огляд цілої нової
літератури” [11, 85-86].

Такий підхід визначив форму і зміст підручника з української літератури
на кілька десятиріч наперед. Це було результатом багаторічної плідної
співпраці О.Барвінського з видатним українським письменником,
літературознавцем і педагогом П.Кулішем, який двічі відвідував
О.Барвінського і листувався з ним із різних наукових і видавничих питань
протягом багатьох років. Слід додати, що Куліш, крім того, написав до
підручника О.Барвінського нарис історії українського фольклору. Він
використовувався О.Барвінським практично в усіх наступних виданнях
навчальних книжок з літератури для старших класів шкіл і гімназій. Про
вагомість цієї праці П.Куліша свідчить той факт, що О.Барвінський
перевидав цей нарис окремою книжкою на початку ХХ ст.

Участь у підготовці навчальної книжки Куліш почав брати з того моменту,
як одержав від М.Лисенка на початку 1869 року лист-прохання від
О.Барвінського про надання йому допомоги в укладанні читанки для вищих
класів гімназій. І вже з першого свого листа-відповіді (Прага, 9 (21)
квітня) О.Барвінському письменник із захопленням почав консультувати
молодого педагога з проблем, які приходилось тому вирішувати як
укладачеві. Остаточним етапом уточнення змісту читанки та її редагування
була зустріч П.Куліша у О.Барвінського вдома, у селі Шляхтинці біля
Тернополя, куди влітку 1869 року спеціально приїздив письменник. Основна
допомога, яку надав П.Куліш, полягала у написанні ним вступу до першої
частини “Усна словесність” та в наданні маси рекомендацій до
біографічних нарисів та щодо аналізу творчості
письменників-наддніпрянців: І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка,
Т.Шевченка, Марка Вовчка, М.Костомарова, Д.Мордовця, Ганни Барвінок,
М.Петренка та ін.

У нарисі П.Куліша “Погляд на усну словесність” (ч.1, с.2-4), який
передує першій частині “Руської читанки” — фольклору — дається огляд
історії усної народної творчості від доісторичних часів, визначається
поняття феномену української народної культури, розкривається суспільна
і культурна роль українсько-руської словесності в житті народу ,
подається типологія явищ УНТ, детально розглядається її жанрова
своєрідність.

Після “Погляду…” укладачем подаються матеріали хрестоматії: пісні, думи,
співанки, коломийки, колядки і щедрівки, гагілки, обжинкові пісні,
весільні пісні, легенди, перекази про померлі душі та запорожців,
приказки та загадки.

Співпраця П.Куліша і О.Барвінського становить яскраву сторінку в історії
створення перших підручників з літератури для середньої школи, в
зародженні методики літератури як науки. Праця над навчальною книжкою
вимагала від укладачів надзвичайно великих інтелектуальних і моральних
зусиль у трагічних для українського народу обставинах колоніальної
залежності обох частин України, перешкод, що чинили на шляху обміном
інформацією кордони між обома імперіями. Гальмував процес укладання
підручника і чинник нерозвиненості на той час (60-ті роки ХІХ ст.) науки
про історію української літератури та її методики викладання.

Повчальною була позиція О.Барвінського щодо мови творів, які часто несли
в собі діалектизми сходу і заходу України. Автор-укладач вирішив не
втручатись у тексти, мотивуючи це тим, “щоб тим подати вірний образ
руской литератури і її розвою, так в Галичині як і в Україні” [8, 2].

Барвінський мав розвинене філологічне чуття, розумів значення
вмотивовано вдалого добору творів для дитячого читання і виховання.
Навіть із творів видатних письменників він зважено і ретельно вибирав
тексти для підручника. Так, у своєму листі від 15 травня (1869 р.) до
брата Осипа в Бережани він писав: “З Марка Вовчка подаю до читанки цілу
Сестру, Два сини, і частини з Інститутки. З ІІІ тому не думаю нічого
давати, а тільки згадати, що далеко слабкі оповідання. З Назара Стодолі
подав я 1 акт. Біда тільки, що з творів Костомарова драматичних нічого
подати не можу. Переяславська ніч і Сава Чалий заяскраві і самі вже
титули ingalta. Загадка — комедійка в Основі за “tlusta” як каже поляк,
за багато простацтва, і менскої вартості. Отже нічого не зістає більше
як подати Кремуція Корда в добрім переводі..” [11, 91].

Свою “Руську читанку” для середньої школи і гімназії О.Барвінський видав
у 1870 р.(ч.І). Це була “Усна словесність”, а в 1871 р. (ч. ІІ) —
“Писану Словесність” у двох частинах. Перша частина містила в собі
уривки з творів письменників, а також їхні біографії від Котляревського
і до поч. 60-х років включно з Т.Шевченком, а друга подавала навчальний
матеріал післяшевченківського періоду.

Отже, навчальна книжка з літератури, не зважаючи на кордони і трагічну
розмежованість українства, стала витвором і явищем загальноукраїнським
як за своїм змістом, так і за способом її укладання. Методика і практика
вивчення української літератури для старших класів середньої школи
вперше здобули підручник побудований на принципі історичного розвитку
літератури з урахуванням кращих здобутків української літератури на
Лівобережній та Правобережній Україні.

Видатний історик і теоретик української літератури І.Франко дав таку
високу оцінку цій подвижницькій педагогічній праці О.Барвінського: “Сі
три томи мали служити як учебники руської мови і письменства в класах
шостому, сьомому і восьмому. В порівнянні уживаної перед тим читанки
Торонського, якої редактор, хоч і не зовсім виразно, хилився до
москвофільства …читанка Барвінського творила дуже значний поступ, а
фонетика, захована в писаннях українців, приготовлювала побіду
фонетичного правопису в цілім письменстві” [1, 365].

Уведений Барвінським термін “українсько-руський”, а також фонетичний
правопис (кулішівка) у підручниках стали нормативними для шкіл Галичини
з 1892 року.

Позитивні пошуки в укладанні підручників з літератури О.Барвінський
продовжував розвивати далі у своїх наступних навчальних книжках. Він
удосконалював підручники літератури, враховуючи зміни в педагогіці і
методиці, здобутки українського літературознавства і розвиток самої
літератури. Його наступниками у підручникотворенні стали відомі
педагоги, письменники і вчені Ю.Романчук, О.Огоновський, Й.Застирець,
К.Лучаковський, М.Возняк, А.Крушельницький та ін. Читанки В.Барвінського
вивчалися українськими дітьми в Південній і Північній Америках на
початку ХХ ст.

Література:

Франко І. Народна українсько-руська література до 1890 року // Твори у
50-ти томах. — Т.41.—С. 194-470.

Сохоцький І. Будівничі новітньої української державності в Галичині//
Історичні постаті Галичини ХІХ-ХХ ст. — Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто,
1961. — 344 c.

Павловський О. Грамматика малоросийского наречия (1818); Grammatik der
Ruthenischer oder Klein Russischer sprache in Galizien von Joseph
Lewicki (Mit einer Kupfertepel) — ГРАММАТИКА ЯЗЫКА РУССКОГО ВЪ ГАЛИЦІИ.
— Prztmysl, 1834.

Драгоманов М.. Малороссия в ее словесности (1870); Петров М. Очерки из
истории украинской литературы XVIII века (1879-1880), Очерки истории
украинской литературы Х1Х столетия (1884).

Пыпин А.Н., Спасович В.Д. История славянских литератур (1865) та ін.;
Прыжов И.Г. Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по
XVIII век. — «Филологические записки», Воронеж, 1869. — Вип.1. — 2. Ця
праця була українською мовою передрукована Львівською “Правдою”:
Малоросія (Южна Русь) в історії її літератури, почавши від XI до XVIII
віку. — «Правда», Львів, 1869, №№ 36 — 44.

Руска читанка для нижшои гимназіи. Часть 1. Составил Василій Ковальский.
— Тископечатано накладом правительства в Вhдню, 1852. — 368 с.

Руская читанка для высшой гимназіи. Составлена А.Тороньскимъ. Т.ІІІ.
Часть первая. — Львов: В типографіи Института Ставропигійского, подъ
зарядомъ Стефана Гучковского, 1868. — 484 с.

Олександр Барвінський. Руска читанка для высшои гимназіи / Улож.
А.Барвиньскій. Част. Перша. — У Львовh, 1870. — 54 с.

Див., напр., О.Р.Мазуркевич. Нариси з історії методики української
літератури. — К.: Рад. школа, 1961. — 376 с.

Див., напр.: Богдан Ступарик, Богдан Гречин. Становлення національного
виховання в українській педагогіці // Українська мова й література в
середніх школах, ліцеях та колегіумах, 2000. — №1. — С.20-26.

Барвінський Олександр до Данила Танячкевича. Лист за 1868 р., №78 //
К.Студинський. Галичина й Україна в листуванні. 1860-1880 р.р. Матеріали
до історії української культури в Галичині та її зв’язків з Україною —
Харків: Пролетар, 1931. — 606 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020