.

Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 7466
Скачать документ

Реферат на тему:

Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.)

Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. український народ,
економічно визискуваний і політичне переслідуваний в Україні, відчував
щораз то більший голод на землю. Водночас окупаційні імперські уряди
спроваджували на українські землі чужинців (головно росіян і німців),
яким не тільки давали земельні наділи, але ще й матеріальну допомогу,
щоб вони могли загосподаритися.

Створювалася парадоксальна ситуація — українські землі колонізували
чужинці, а український селянин, не маючи вдосталь землі для утримання
власної родини, мусів шукати вільних земель поза межами своєї
батьківщини.

У пошуках “вільної землі”, нових теренів поселення, український селянин
забрів на Поволжя, дійшов до Центральної Азії і далі вздовж південних
окраїн Сибіру, понад рікою Амур, добрався ген аж до Тихого Океану,
організовуючи поселення, надаючи їм відомі в Україні топографічні
українські назви. Одночасно із західних земель України селяни заходили у
найдальші закутини американського континенту, починаючи від холодної
Канади, зокрема степових провінцій Манітоби, Саскачевану й Альберти, аж
до найдальше висунених окраїн Південної Америки, таких як провінції Ріо
Негро і Чубут в Аргентині. В кожній країні вони мусіли пристосовуватися
до локальних відносин, відмінних природних і культурних умов.

У XVIII ст. українці почали емігрувати на територію Нижнього Поволжя і в
1782 р. становили там уже 4,4% населення району. З часом українці
поселилися в Самарській, Саратівській, а також в Оренбурзькій та
Уфімській губерніях. Внаслідок того на Поволжі й Уралі створилися
українські осередки серед російського населення. На початку XX ст.
українські поселення на Поволжі були посереднім кільцем між суцільною
українською територією в Європі й українськими поселеннями в Азії.1

Зросло число українців й у північній Слобожанщині у межах Воронезької
губернії, куди ввійшов інтенсивно заселюваний українським селянством
Острогозький полк. Під кінець XIX ст. у Воронезькій губернії було
близько мільйона осіб української національності. У 1897 р. в
Острогозькому повіті вони становили 93,5%, в Богучарському — 82,2%, а в
Валуйському — 52,9% усього населення. Так само більшість українців
проживало в Грайворонському, Путивльському та Ново-Оскільському повітах
Курської губернії.2

У першій половині XIX ст. надвишка української людності йшла головно в
південну Україну, а коли вільної землі там не стало, від половини XIX
ст., — на Передкавказзя. Завдяки тому кількість українських переселенців
на Північному Кавказі зросла від 2,4% у 1792 р. до 18,6% у 1858 р. Росія
у 1829 р. захопила, на підставі Андріанопольського миру з Туреччиною,
все чорноморське узбережжя від Анапи до Гагри, і тоді розпочалася його
колонізація українцями, в основному азовськими козаками, що повернулися
з Туреччини, а також козаками з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини,
колишніх запорожців і селян-утікачів від кріпаччини, яких приписували до
козаків. Завдяки тому в першій половині XIX ст. саме на Північному
Кавказі найпомітніше зросла частка українського населення. З 1861 р. на
Закубання стали переселятися козаки-чорноморці, азовські та українські
селяни — загалом 85 тис. осіб. Особливо інтенсивно почало населення
зростати, коли в 1868 р. було дозволено брати землю також і
невійськовим. Тоді впродовж 15 років на всю Кубань переселилося майже
250 тис. селян, переважно українців.3

У 1897 р. відбувся перепис населення в цілій Російській імперії, під час
якого етнічну приналежність встановлювали за мовною ознакою, а це значно
статистичне знизило число українців, бо деякі з них уже не говорили
українською мовою, але вважали себе українцями. Незважаючи на те,
українці на Кубані становили від 50,7% у Новогригорівському — до 75,2%
населення у Темрюцькому повітах. На початку XIX століття Кубанщина
перетворилася в справжню українську етнографічну територію.

Після Кримської війни в 1854-1856 рр. збільшилася також міграція
українського населення і в Крим, де після виселених татар залишилися
вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194
тис., або заледве 35,5% населення. З розвитком курортів Криму приплив
українців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у
південній, переважно в містах. Оскільки Крим був об’єктом колонізації,
то тут поселилося також багато німців, жидів і греків. Однак жодна з цих
національностей не становила абсолютної більшості. У тому часі чимало
українців переселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх
проживало майже 380 тис., що становило 19,6% всього населення.

У степу за Уралом

Коли наприкінці XIX ст. Передкавказзя і Крим здебільшого вже були
залюднені, українська колонізація почала повертати на схід — лісостепові
простори на пограниччі Казахстану й Сибіру аж до підніжжя Алтайських
гір, і Далекий Схід вздовж ріки Амур. Щоправда, вони не були першими
поселенцями Сибіру, бо піонерами там були засланці, переважно українські
державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні.
Сюди наприкінці 1650-х рр. були заслані родичі та прихильники гетьмана
Івана Виговського, у 1670-1680 рр. — гетьман Дам’ян Многогрішний і
гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. Після Полтавської
битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана
Мазепи, т. зв. мазепинців, а в XIX ст. засилали українських революційних
діячів, одних на каторгу, інших на т.зв. вільне поселення за
“сепаратизм”.4

У Казахстані, який тоді входив разом з сусідніми частинами Сибіру й
Уральщини із головним містом Омськ до складу Степового
генерал-губернаторства і частково до Туркестанського
генерал-губернаторства, найбільше українців поселилося в Акмолінській
області. Під кінець XIX ст. їх тут проживало понад 50 тис. осіб. Вони
становили 7,5%, а в Кокчетавському повіті — майже четвертину всього
населення.5 Але найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх
налічували до 100 тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на
південь від Омська багато місцевостей своїми назвами (Українка,
Полтавка, Одеське, Павлоградка, Мар’янівка, Крута Гірка тощо)
недвозначно вказують, що їхніми засновниками були українські поселенці.6
До Сибіру найбільше українців переселилося із Харківської губернії, яка
зайняла одне з провідних місць у переселенні не тільки в Україні, але й
усій Росії. За 28 років (1885-1913) з Харківщини переселилося до Сибіру
близько 200 тис. осіб.7

Багато українців поселилося також в Алтайському краї. Тут чорноземний
сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивної української
хліборобської колонізації. Із усіх 837 населених пунктів українці
чисельно переважали в 363, зокрема в Радянському районі, де вони
становили 65% населення. Карта Алтайського краю рясно всіяна українською
топонімікою, як Новополтава, Новокиївка, Білоцерківка, Славгород,
Яготино. У Славгородському окрузі українці становили майже половину
населення.8 Простори, де українці жили майже компактними оселями,
назвали Сірим Клином.

Далекий Схід — Зелений Клин

У другій половині XIX ст. Росія поширила свої володіння в Азії й
захопила від Китаю мало залюднені простори Далекого Сходу, прагнучи
закріпити їх своїми поселенцями. Так відкрилися нові можливості
переселення до Азії.

Колонізація Амурської та Приморської областей Далекого Сходу, яку
українці назвали Зеленим Клином, відбувалася дуже повільно. Це велика
територія у басейні ріки Амуру і над Тихим океаном, які відійшли до
Росії від Китаю, Амурщина — згідно з Айгунським договором від 1858 р., а
Приморщина у 1860 р. — згідно з Пекінським договором. У той час тут жили
лише нечисленні групи корінного населення. Росія, включивши цю велику
територію (бл. 1 млн. кв. км) у свої володіння, заснувала у 1850 р.
міста-порти Ніколаєвськ над гирлом Амура та Хабаровськ, Благовіщенськ у
1856 р. У 1860 р. засновано місто і порт Владивосток — центр Амурського
краю.

Організований рух переселенців на Далекий Схід почався у 1859 р.
спочатку через Сибір, а в 1882 р. губернатор Приморської области ген. П.
Унтербергер подбав перед центральною владокї про перевіз поселенців
морем з Одеси на державний кошт і відвів для них найкращі землі в
Усурійсько-Ханківській низовині. Тут кожна родина поселенців отримувала
сто десятин землі, що було великою заохотою для українських мало- чи
взагалі безземельних селян. В 1883 р. виїхала через Одеський порт перша
група переселенців. Крім переселення на державний кошт, на Далекий Схід
відбувалося також переселення на власний кошт. Для заохочення
переселенців уряд звільняв молодих людей військового віку від
рекрутської повинності протягом 10 наборів. Крім того, переселенці
назавжди звільнялися від подушного податку, а від поземельного — на 20
років.9

Історія заселення Далекого Сходу в другій половині XIX — на початку XX
ст. ще недостатньо вивчена. Особливо слабо розроблено питання про
національний склад переселенців, які прибули до Амурського і
Приморського країв. Однак наявні дані про губернії, з яких вони вибули,
дають змогу, принаймні у загальних рисах, висвітлити цю проблему.

Оскільки заселення азійських просторів було в інтересі держави, то до
1895 р. цією справою займалися три органи: Відділ земельного поліпшення.
Департамент земельних справ і Переселенське управління, яке відало лише
перевезенням і розподілом районів переселення між губерніями, звідки
прибували селяни. Переселенське управління було підпорядковане
безпосередньо Міністерству внутрішніх справ. У зв’язку з дальшим
розвитком переселенського руху 19 вересня 1895 р. управлінню були
передані всі функції, пов’язані з питанням переселення. У 1905 р. воно
ввійшло до складу Головного управління земельних справ і
землевпорядження.10 Організація переселенських рухів перебувала в руках
московського Переселенського управління, і в перші роки була надзвичайно
погано наладнана й поправилася щойно з початку 1900-х рр.

У справі колонізації Приамур’я у 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст.
важливу роль відігравала Лівобережна Україна, особливо Полтавська
губернія. Заселення Південно-Усурійського краю Приморської області в
1883-1893 рр. відбувалося переважно з Лівобережної України, в першу
чергу з Чернігівської губернії.11

Міністерство внутрішніх справ у питаннях еміграції віддавало перевагу
губерніям Лівобережної України, оскільки там внаслідок високої питомої
ваги поміщицького землеволодіння, а також скорочення розмірів селянських
наділів у зв’язку з природним приростом населення, збільшилося число
малоземельних селян і посилилося аграрне перенаселення. Крім того,
Лівобережна Україна була порівняно близько до південних портів, з яких
переселенці від’їжджали на “нові землі”. Згідно з опублікованими
правилами, щорічно мало переселятися 250 селянських родин.

У 1886 р. переселення за кошт держави було скасовано й уряд надавав
дозвіл на переселення тільки тим, хто сам міг оплатити подорож. Крім
того, кожна родина мусіла привезти зі собою не менше 600 рублів, щоб
придбати на новому місці все необхідне для господарства. Це, очевидно,
виключило переселення біднішої верстви сільського населення. Але,
незважаючи на те, у 1883-1905 рр. на Далекий Схід переселилося з України
109 510 осіб, що становило 65,82% усіх переселенців у тому часі.
Найбільше прибуло їх таки з Лівобережної України — 65 957 осіб, з
Правобережної, переважно Київської губернії, 30 470 осіб, а з Південної
України — 13 083 особи.12

Наприкінці XIX ст. була збудована Сибірська залізниця, яка сприяла
еміграції до Азії. Багато їхало цією залізницею і через Манджурію,
зокрема до Приморщини. На Амурщину рух ішов увесь час до Чити
залізницею, потім кораблями по Амурі. Головна маса переселенців осідала
тоді в районі річки Зеї та її приток. Від 1901 до 1904 р., себто до
початку російсько-японської війни, на Далекий Схід приїхало з України 42
500 осіб, у 1905 р. їх було тільки кількасот, а від 1906 р. рух знову
збільшився і досягнув своєї вершини у 1907 р., коли прибуло 76 637 осіб.
Перед самою першою світовою війною переселенський рух становив близько
20 000 осіб кожного року.13 За 20 передвоєнних років з корінної України
виселилося понад 2 млн. людей. У 1906-1910 рр. переселялося Щорічно
пересічно 202 тис., а в 1909 р. — 290 тис.

У 1900 р. царський уряд видав нові “Тимчасові правила для утворення
переселенських дільниць в Амурській та Приморській областях”. На їх
основі з 1 січня 1901 р. норму 100 десятин землі на родину замінено на
15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічого роду.
Але це було загальним правилом для Далекого Сходу (тобто для Зеленого
Клина), бо в деяких районах, як наприклад, у Семиреченській області —
тільки шість десятин на чоловічу душу. Незважаючи на те, з уведенням
відомої Столипінської реформи в 1906 р. темпи заселення на

Далекому Сході ще більше зросли.

Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській
акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви
селянства. Згідно з законом від березня 1906 р., у губерніях були
створені спеціальні органи — землевпорядні комісії, які дозволяли
селянам, поодиноко чи групово, оглянути землі, призначені для
переселенців, заки вони рішаться на переселення.

Протягом 1906-1916 рр. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи обох
статей, а серед них українці становили 166 787 осіб, тобто 64,7% усіх
переселенців Амурської та Приморської областей. Насправді Приамурська
область у тому часі заселялася в основному вихідцями з України,14 які
наприкінці XIX ст. дійшли аж до острова Сахалін, на якому проживало
майже 2,5 тис. українських переселенців.

У березні 1906 р. вийшла інструкція “Про порядок застосування закону від
6 червня 1904 р.”, що заохочувала селян до переселення й уряд видавав
кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для
переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної
політики Столипіна було власне масове переселення селян, головно мало- і
безземельних, на “нові землі”.15

Але не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне проживання в
Азії. Частина з різних причин поверталася до своїх місцевостей в
Україні. Від 1890 до 1914 року таких поверненців було понад 400 тис.
Найчисленнішим було повернення під час кризи 1911-1912 рр., коли
більшість емігрантів, знеохочених умовами поселення, поверталися додому.
Назагал до 1914 р. в Азії постійно оселилося близько 2 млн. українців.

На жаль, на нових поселеннях для українців-емігрантів далі діяли укази
Валуєва з 1863 р. та Емський указ з 1876 р., які забороняли українську
мову й українці не мали права організувати ані своїх національних шкіл,
ані товариств чи організацій. Переселенці залишилися також і без
української церкви, бо Російська Православна Церква була одним із
найважливіших засобів русифікації. Унаслідок того національного життя на
поселеннях до революції 1905 р. взагалі не існувало, а опісля аж до
революції 1917 р. воно розвивалося дуже повільно, — вдалося створити
український театр та освітні гуртки. У 1907 р. організовано Український
клуб у китайському місті Харбіні, де знаходилися українці поміж
службовцями східнокитайської залізниці, які тримали зв’язок з українцями
Зеленого Клину. Щойно в 1910 р. такий український клуб засновано в
Благовіщенську.

У Владивостоці 1907 р. при Орієнтальному інституті був заснований
студентський гурток — громада, а в 1909 р. постав театральний гурток.
Спроба відкрити “Просвіту” в Микольську-Усурійському не вдалася через
заборону поліції. Оскільки легальне заборонялося вести культурно-освітню
працю, то стараннями Д. Боровика створено таємні українські політичні
гуртки в Імані та Владивостоці.

Українці на захід від української території

Далеко від суцільної української території знаходяться українські
колонії в Бачці, що лежить між Дунаєм і долішньою Тисою, й у
південно-західній Славонії, що на правому березі Дунаю. Це в основному
лемки із Закарпаття, що їх оселила тут наприкінці XVIII ст. австрійська
влада у майже пустельній, зруйнованій турецькими наїздами країні.
Австрійський уряд намагався заселити ці землі сербами, які втікали від
турків, але серби, незадоволені австрійською політикою в 1730-1750 рр.,
масово емігрували з Бачки й тоді австрійський уряд спроваджував на
державні землі угорців, німців, хорватів, словаків, а також і українців
з Південно-Східної Пряшівщини. Головним центром українців Бачки є село
Руський Керестур, а далі Коцур, Вербас, Дюрдьово та інші. Бачванські
українці називали себе русинами, так само як і в Галичині та Закарпатті,
і їх там налічувалося до 12 тис. осіб.

Головним центром русинів-українців у Сриму і Славонії було місто Вуковар
на правому березі Дунаю, довкола якого знаходилося декілька сіл із
поважною кількістю русинів-українців як Шід, Митровиці, Петрівці,
Міклошевці тощо, а всіх разом начислювано до 8 тис. Головним об’єднуючим
чинником бачванських, як і сримсько-славонських русинів-українців була
їхня Греко-Католицька Церква, при якій вони зберегли свою мову, культуру
і звичаї. Церква утримувала парохіяльні народні школи, до яких
спроваджували учителів з Закарпаття. Заходами цісарєвої Марії Терезії
папа Пій VI своєю буллою “Charitas illa” від 17-го червня 1777 р.
встановив для всіх греко-католиків, серед яких було, крім українців,
також дещо сербів, хорватів і мадярів, першу поза межами України
Греко-католицьку єпархію з осідком у місті Крижевці у Хорватії. Цю
єпархію папа передав під юрисдикцію Київсько-Галицької митрополії.

Київський митрополит Йосиф Велямин Рутський допомагав поселенцям у Бачці
і посилав їм місіонерів — отців Василіян, як також духовні та
літературні книги. Коли ж Москва у 1807 р. скасувала Київську уніятську
митрополію, то Рим у 1808 р. визнав за Галицькою митрополією всі права
Київського митрополита, з того часу галицькі митрополити постійно
опікувалися Крижевецькою єпархією.16

Окрема група українських емігрантів-поселенців знаходилася також і в
Банаті, в районі міста Лугож. Банат — це край між Дунаєм і
Трансільванськими Альпами. Українці прибули сюди також із Західного
Закарпаття у XVIII ст. після звільнення Банату від турків і приєднання
його до Австрії у 1718 р. В Банаті австрійський уряд поселив тоді
румунів, сербів, угорців, німців, а також й українців. Українці
організували тут свої поселення і своє суспільно-громадське життя у
районі міста Лугож в 11 селах, з яких два цілком українські. У 1785 р.
сюди прибули 8000 задунайських запорожців, які прийняли австрійське
підданство й мали виконувати службу пограничної охорони в
південно-східному кінці Австрійської імперії. Однак вони тут довго не
втрималися і 1812 р. повернули назад до Задунайської Січі під зверхність
турецького султана. За віровизнанням частина банатських
русинів-українців греко-католики, а частина православні. Будучи в межах
Угорщини, частина цих українців підлягла мадяризації, яку угорський уряд
дуже форсував у межах свого королівства. Перед першою світовою війною
тут налічувалося до 10 000 українців.

* * *

Захопивши Галичину в часі першого розподілу Польщі наприкінці XVII ст.,
Австрія почала спроваджувати до Галичини німців й організувала там
німецькі сільськогосподарські колонії. На початку XX ст. у Галичині й
Буковині було бл. 250 німецьких колоній. Цілком певно, ці колонії
відбивали германізаторські тенденції австрійських цісарів, але
германізаторів з цих колоністів не вийшло, бо скоро наладналося
гармонійне українсько-німецьке співжиття. Німці принесли в Україну
високу хліборобську культуру і культуру буденного побуту, що мало
позитивний вплив на українське оточення. Деякі нащадки тих переселенців
з часом цілком інтегрувалися з сусідами — українцями й самі стали
українськими патріотами.17 У XVIII ст. виникли також німецькі колонії й
на Волині, де у 1870 рр. було їх уже близько 140. Але там так само як і
в Галичині й Буковині, відносини між німцями й українцями були
добросусідські.

Найновішою українською еміграцією були українці з Галичини і трохи із
Закарпаття, які поселилися в новозахопленій Австрією провінції Боснії
під час колонізаційних заходів Австро-Угорщини в 1890-1913 рр. Найбільше
українців поселилося у повітах Прнявор, Дервента, Прієдор, Баня Лука та
ін., де вони організували свої власні греко-католицькі церкви й
культурні товариства. Заходом митрополита А. Шептицького в 1907 р. Рим
заснував для українських поселенців у Боснії окремий генеральний
вікаріят і першим генеральним вікарієм папа Пій Х іменував Йосипа Жука,
але залежного від римо-католицької єпархії у Сараєві. Щойно в 1909 р.
цей греко-католицький вікаріят для Боснії папа передав під юрисдикцію
галицького митрополита. У 1914 р. митрат Олекса Базюк став апостольським
адміністратором для українців греко-католиків з осідком у Баня Луці, а в
1915 р. для всіх греко-католиків у Бачці, Славонії, Банаті й Боснії
висвячено єпископом Дионісія Няраді, бачванського церковного письменника
українського роду.18

При церквах, як звичайно, організувалися також і українські школи. У
1908 р. митрополит Андрей Шептицький відкрив у Камениці монастир
Студитів, отже релігійне життя йшло нормальним трибом аж поки не вибухла
війна 1914 р.

Всі ці процеси відбувалися в межах Австро-Угорської імперії й були
внутрішньою міграцією населення.

Сполучені Штати Америки

Але крім внутрішньої міграції, відбувалася еміграція й до інших країн,
де були вільні землі. До таких належали в першу чергу Сполучені Штати
Америки та Канада. У цей час Сполучені Штати Америки були вже
самостійною державою, а Канада — домінією Британської імперії. Північна
Америка з її демократичними законами для українців, що довгі роки були
позбавлені своїх політичних, релігійних й економічних свобід, і покидали
рідні землі в пошуках кращих можливостей, була найбільш привабливою.

Історичні джерела свідчать, що до Сполучених Штатів Америки перші
українці приїхали ще за колоніяльних часів, коли велика частина
північно-західного побережжя Атлантійського океану була англійською
колонією. Коли ж 13 колоній під проводом Джорджа Вашінггона розпочали
революцію проти англійського панування ді 1763 р., багато українців
брало активну участь у боротьбі за незалежність, про що свідчать
українські прізвища у списках борців.

Згідно з доступними нам документами, до Нью-Йорку 1865 р. прибув
священик і революціонер Агапій Гончаренко (1832-1916), родом з
Сквирського повіту на Київщині. Справжнє його прізвище Андрій
Гумницький, син священика Онуфрія Гумницького. У 1853 р. він закінчив
Київську духовну семінарію вищого відділення і вступив до монастиря
Києво-Печерської лаври, прийняв ім’я Агапія і став на працю в Київського
митрополита Філярета. В кінці 1857 р. був переведений на службу до
церкви російської амбасади в Атенах, де незабаром зв’язався з
російськими революціонерами і став дописувати до революційного часопису
“Колокол”, що його видавав Олександер Герцен у Лондоні. У своїх дописах
він вимагав, щоб принаймні монастирі звільнили своїх селян кріпаків. Це,
очевидно, були вже революційні погляди і за те його незабаром стала
переслідувати російська розвідка, яка схопила Агапія і намагалася
доставити до Росії. Але йому вдалося втекти з корабля і він кілька
наступних років мандрував по Англії, Греції, Туреччині та Єгипті. Від
1861 р. ієродиякон Агапій Гумницький виступає під прізвищем Агапій
Гончаренко. Є підстави вважати, що псевдонім, який згодом став
прізвищем, взято з політичних мотивів, бо на Київщині в Андрія-Агапія
Гумницького лишилися батьки, брати, сестри, які могли б зазнати
переслідувань.19

Під кінець 1864 р., щоб уникнути подальших переслідувань російських
шпигунів, Гончаренко виїхав до Америки. На Новий 1865 рік він прибув до
Нью-Йорка, де спершу вчив грецької мови, відправляв богослуження
по-грецьки і старослов’янськи для малих ще тоді колоній греків і росіян,
та дописував до часописів.

Саме тоді уряд США відкупив від Росії Аляску і йому були потрібні люди,
що могли б роз’яснити населенню нової території про нову владу і нові
закони. Уряд домовився з Гончаренком, щоб він організував російське
видавництво для людності Аляски. Гончаренко переїздить до Каліфорнії у
Сан-Франціско. Згідно з його твердженнями, він там застав українців
(політичних емігрантів з Росії) і з них організував т.зв. Клуб
декабристів. Це, мабуть, була перша слов’янська політична організація на
терені США. Гончаренко видавав протягом п’яти років газету двотижневик
“Alaska Herald — Свобода” англійською та російською мовами, призначений
для колишніх громадян Російської імперії, які залишилися на Алясці.
Діяльність Гончаренка не подобалася російському урядові, і він через
своїх шпигунів намагався знищити цю організацію, що частково вдалося
осягнути.20

Першим іммігрантом із Західної України в США вважають Івана Макогона з
Заліщик, що в Галичині, який прибув у 1860-х рр. і поселився в Колорадо.
Українська еміграція до США почалася щойно в 1870-х рр. і то головно із
західного Закарпаття та галицької Лемківщини. Емігранти працювали як
робітники на фермах, а пізніше й самі закладали власні господарства у
штатах Массашусетс, Вермонт, Коннектикат і Нью-Йорк. З кінцем 1870-х рр.
українці переселювалися до штату Пенсильванія. У 1871-1880 рр. головна
маса імміграції до США приходила з Англії, Ірляндії і Німеччини, разом
бл. 2 млн. іммігрантів, а з Центральної і Східної Європи лише 181 тис.,
у тому числі ще дуже мало українців. Щойно в 1890-х рр. до Америки
почали прибувати більшими групами також й українці з Галичини та
Буковини.

Позбавлені державної незалежності, ці іммігранти, здебільшого бідні й
неграмотні, називали себе по-різному, найчастіше русинами, або залежно
від того, з якої займанщини приїхали, австрійцями, коли з Галичини, чи
мадярами, якщо із Закарпаття. Слово “русин” в англійській мові часто
інтерпретували як росіянин і так їх записували в реєстр. Таке
неправильне реєстрування емігрантів з України тривало в Америці довгі
роки.21

З цієї причини урядова статистика не виявляла громадян українського роду
навіть у тих частинах Америки, де вони довгі роки заселювали цілі
квартали міст. Наприклад: журнал Історичного товариства “Roots”, що
виходить у Міннесоті, опублікував статистику про різні національні групи
штату за 1860-1920 рр., але там про українців не було жодної згадки,
незважаючи на те, що в 1900-х рр. у містах Міннеаполісі, Чісгольмі та
Сейнт Пол жило не менше 5000 українців22.

Починаючи з 1899 р., американці запровадили докладну реєстрацію
іммігрантів, їхньої раси й національності. І з того часу українців стали
записувати як русинів чи руснаків, як це вживалося в Австрії23. Новий
імміграційний закон від 3 березня 1903 р. пожвавив хвилю імміграції.
Якщо із Західної Європи 1901-1910 рр. прибуло 2 млн. осіб, то з
Центральної, Південної і Східної 6 100 999 іммігрантів, в тому числі
певна кількість українців. Але докладного числа не можна виявити.

Згідно зі статистикою Юліяна Бачинського у його праці “Українська
імміграція у Злучених Державах”, яка з’явилася в 1914 р., до 1898 р. до
США прибуло 108 тис. емігрантів українців, а за 1899-1909 рр. — понад
280 тис., тобто з природним приростом в 1910 р. українців, галичан і
закарпатців було бл. 470 000. Від загальної кількості населення США
українці становили 0,5%. Однак церковні джерела налічували на 1914 р.
самих греко-католиків бл. 500 000. Найбільші українські скупчення були
тоді в східних штатах, приблизно дві третини жило в Пенсильванії,
Нью-Йорку й Нью-Джерзі. У 1914 р. на території цих трьох штатів
розміщалося 76% усіх греко-католицьких парафій.24

Церква була першою інституцією, до якої горнулися українські
переселенці. За віровизнанням основна частина емігрантів з України в
1870-1900 рр. належала до Греко-католицької Церкви. Приїхавши до
Америки, де Греко-католицької Церкви не було, українські поселенці
належали до місцевих латинських костелів, польських чи словацьких, і
багато з них там і залишилися, засимілювавшись з тими національними
групами. Це свідчить про те, яку велику роль відіграла церква у
збереженні українських традицій, культури та взагалі національної
свідомості.

З часом більші українські скупчення почали організувати свої власні
парохії. Цей рух зміцнів, коли в 1884 р. львівський митрополит
Сильвестер Сембратович призначив до Америки першого греко-католицького
священика Івана Волянського (1857-1926), який став душпастирем у
Шенандоа, штат Пенсилванія. Там він збудував першу в США
греко-католицьку церкву та заснував допомогове Братство св. Миколая. У
1887 р. Волянський почав видавати український часопис “Америка”,
спочатку нерегулярний двотижневик, а потім тижневик, який виходив аж до
1890 р.

У 1889 р. на посаду пароха церкви в Шенандоа приїхав з Галичини священик
Григорій Грушка (1860-1913). Він заснував часопис “Свобода”, перше число
якого з’явилося 15 листопада 1893 р. На його сторінках о. Грушка
пропагував створення в інтересах українським емігрантів братського
запомогового товариства. Цю ідею здійснено 22 лютого 1894 р., коли у
містечку Шамокін (Пенсильванія) засновано Руський Народний Союз,
завданням якого “було дбати про згуртування, освіту й допомогу українцям
в Америці, зокрема ж про їх життєве забезпечення”. Першими урядниками
були обрані Михайло Євчак, його заступником о. Іван Констакевич,
секретарем Іван Глова, 10 радних і контрольна комісія, до якої ввійшло
три священики.25 Раніше засноване Братство ім. св. Миколая стало ядром
для створення Руського Народного Союзу. У скорому часі “Свобода” стала
офіційним органом Руського Народного Союзу, який переніс своє головне
бюро і видавництво до Джерзі Сіті у штаті Нью-Джерзі. Керівними органами
Союзу були збори, які спершу відбувалися щороку, а від 1898 р. — щодва
роки, і обирали свій “головний уряд”.

Руський Народний Союз, як також і його відділи, не були тільки братською
допомоговою організацією, а стали культурно-освітніми осередками
української еміграції в США. Не можна забувати, що кінець XIX і початок
XX ст. був періодом інтенсивного українського національного
усвідомлення. Це був час, коли в Україні як під російською, так і під
австро-угорською займанщинами русини, малороси і хохли перетворювалися в
національне свідомих членів української нації. Цей процес захопив також
і українців поза Україною. Внаслідок того Руський Народний Союз на своїй
XIII конвенції у Баффало 1914 р. замінив назву на Український Народний
Союз.

Про ідейно-програмові напрямні Руського Народного Союзу чи не найкраще
свідчить його заклик до американських українців у “Свободі” від 17
жовтня 1900 р. п.н. “До діла, браття”. У цьому заклику стверджено, що
єдиний вихід із трудного положення українського народу є — З’єднання
всіх українців в одну самостійну державу, з порядками наскрізь
демократичними (виділення з оригіналу). А закінчується цей заклик
оптимістично, що при добрих зусиллях і співпраці всіх українців успіх
буде забезпечений.

“Лише до діла, браття, не спіть, просніться та пізнайте, що ми не
найгірші й що нас не мала горстка, а понад 30 мільйонів, отже майже
половина стільки людей, скільки живе в цілих З’єдинених Державах, —
стверджує заклик. — Ми можемо, ми повинні, ми мусимо мати свою власну
українську країну, в якій не німець, не москаль, не поляк і мадяр, але
українець буде панувати. А коли здвигнемо велику і вільну українську
державу, без холопа і без пана, тоді не будемо тинятись по заморських
країнах, мов ті сироти бездомні, але вернемо назад до нашого
українського краю, до нашої української хати, бо в своїй хаті своя
правда і сила і воля! Лише до діла, браття”.26 Слова справді гідні
уваги, висловлені далеко від України на самому початку XX ст., ще й досі
не втратили своєї вартості та мають неабияке значення.

На Х конференції Руського Народного Союзу 1910 р. у місті Клівленді
штату Огайо, під впливом єпископа С. Ортинського, що був головою
Статутової комісії, винесено ухвалу, щоб змінити назву Руського
Народного Союзу на Греко-католицький Руський Союз. Крім того, єп.
Ортинський настоював, щоб Союз був підпорядкований кожночасному
єпископові, та що тільки греко-католики могли бути його членами.

Ухвала зі зміною назви організації наробила великих заколотів і роздорів
вже на самій конференції, але ще більше після неї. Навіть самі делегати,
які на конференції голосували за зміну назви, почали виступати проти
неї, повернулись додому. Деякі відділи та й поодинокі члени на знак
протесту виступили з членства Руського Народного Союзу й заснували Новий
Руський Народний Союз, який пізніше (1918 р.) переназвали на Український
Робітничий Союз. Була це так само, як і Руський Народний Союз, братська
забезпеченева й культурно-освітня інституція, яка від самих початків
виявила себе як демократична загальноукраїнська і неконфесійна.
Український Робітничий Союз був толерантний до всіх релігійних
віровизнань і спершу мав антиклерикальне спрямування. Політично він
орієнтувався на демократично-радикальні групи в Галичині. З 1911 р.
Український Робітничий Союз став видавати свій власний пресовий орган
тижневик “Народна Воля”. Остаточно головна канцелярія Українського
Робітничого Союзу, як і редакція “Народної Волі”, осіли в місті Скрентон
штату Пенсильванія.

Але створення “нового” Руського Народного Союзу не закінчило суперечок
усередині первісного Руського Народного Союзу, бо незабаром, як тільки
адвокати ствердили, що зміна назви на “Греко-католицький” є
протизаконна, єп. С. Ортинський вийшов зі своїми відділами з Союзу і
заснував Союз Руських Греко-католицьких Братств “Християнська Любов”,
який у 1912 р. перейменовано на “Провидіння”, з виразно релігійним
характером і метою надання морально-релігійної та матеріальної допомоги
українським іммігрантам і їхнім родинам. Від 1914 р. осідком
“Провидіння” стало місто Філядельфія, де знаходився також і осідок
єпископа Ортинського. Того ж року “Провидіння” почало видавати також
свій пресовий орган тижневик “Америка”.

Релігійне життя в США

Організування релігійної громади східного обряду зустріло великі
перепони з боку американської римо-католицької ієрархії, яка нічого не
знала, або не хотіла знати про інший обряд, крім латинського. Зокрема
дуже неприхильне поставився римо-католицький архієпископ Джон Айрленд з
Сейнт Пол (Міннесота) до греко-католицького священика Олександра Товта,
який щойно прибув із Пряшівщини на посаду першого пароха церкви
Пресвятої Богородиці Діви Марії. Він заборонив О. Товтові виконувати
душпастиські обов’язки й наказав покинути межі його дієцезїї. Це
викликало негативну реакцію парохіян, шкідливу для української громади.
Парохіяни на чолі зі своїм священиком знайшли дорогу до представника
Російської Православної Церкви в Америці і попросили взяти їх під свою
опіку. Внаслідок цього 25 березня 1891 р. емігранти із Закарпаття 361
чол. стали членами Російської Православної Церкви. Оскільки вони
насправді хотіли належати до Греко-католицької Церкви, для задоволення
вірних їхню церкву названо Греко-католицька Російська Православна Церква
Пресвятої Богородиці Діви Марії.

Слід підкреслити, що всі священики, які приїжджали з Галичини чи із
Закарпаття, підпадали під юрисдикцію римо-католицьких єпископів даного
терену, які не знали й не розуміли східного обряду. Крім того, у висліді
постійних польських доносів, які й тут не могли залишити українців у
спокої, українським одруженим священикам заборонено виконувати
душпастирські функції. У 1890 р. Рим також заборонив одруженим
священикам в Америці виконувати душпастирську функцію. Це викликало
незадоволення серед священиків і деякі з них повернулися на батьківщину,
а інші, разом зі своїми парохіянами, стали переходити на православ’я, як
це зробив священик О. Товт у Міннеаполісі. Завдяки такій політиці
римо-католицького кліру і самого Ватикану за 10 років православна місія
у США мала вже 13 церковних громад та бл. 7 000 вірних з колишніх
греко-католиків. Цей рух був щедро фінансований Синодом з Петербурга, що
мав на меті поширення русофільства серед української еміграції.
Промотором цього руху були священики — малороси з Наддніпрянщини або
галицькі й закарпатські москвофіли.27

Розвиток Греко-католицької Церкви супроводила гостра внутрішня боротьба
між священиками із Закарпаття, яких було 26, та з Галичини, яких було
заледве чотири. Галицькі священики були вже під сильним впливом
українського відродження. Вони спілкувались вже літературною мовою, нею
виголошували свої проповіді, тому очолили рух українського національного
освідомлення й намагалися створити свідому національно і сильну
економічно українську спільноту. Закарпатські священики були
мадярофілами, далекі, ба навіть ворожі до українського національного
руху, між собою говорили по-мадярськи, а подекуди навіть свої проповіді
виголошували по-мадярськи або по-словацьки. Для них духовним центром не
був Львів чи Київ, а Будапешт. Працю на національній ниві вони вважали
небезпечною політикою.28 Це призвело до швидкого процесу оформлення
української національної спільноти в США, але одночасно й віддалення, а
то й ворожого наставлення до українського національного руху частини
українських емігрантів, які опинилися в чужих таборах. Таке явище в
житті української громади в США мало важкі наслідки в церковному,
організаційному та й політичному розвитку громади.

Але внутрішня боротьба між окремими священиками та вірними на
територіальній, національній, ба навіть і персональній базі, відходила
на другий план, коли йшлося про унезалежнення Греко-католицької Церкви.
Основну енергію спрямовано на боротьбу за незалежність від
римо-католицьких єпископів, за скасування декрету про заборону одруженим
священикам обслуговувати емігрантів та проти втручання римо-католицьких
єпископів у внутрішні організаційні та обрядові справи греко-католицьких
парохій. Спочатку ця боротьба не мала успіху, щойно перехід на
православ’я деяких церковних громад заставив церковну ієрархію частково
задовольнити висунені вимоги.

Важливим етапом у боротьбі за унезалежнення греко-католицьких священиків
від латинських єпископів був церковний з’їзд у Гаррісбургу 1902 р., на
якому схвалено домагатися самостійного греко-католицького єпископства в
Америці. У відповідь на те церковна влада ще того самого року призначила
пряшівського крилошанина А. Годобая апостольським візитаторам
Греко-католицької Церкви в Америці. Але його як мадярофіла вірні
Греко-католицької Церкви галичани і закарпатці не прийняли, і в 1905 р.
він сам уступив.29

Помимо опору латинських єпископів, заходом митрополита Андрея
Шептицького, Рим 1907 р. погодився створити окреме греко-католицьке
єпископство в США. Першим єпископом був іменований василіянин Сотер
Ортинський (1866-1916) з Галичини. Але він не дістав повної юрисдикції
над греко-католицькими священиками і був тільки генеральним вікарієм
кожного латинського єпископа, в якого єпархії жили греко-католики. Цей
стан, очевидно, не задовольняв українців, які домагалися створення
незалежної єпархії, скасування булли про целібат і про заборону тайни
миропомазання безпосередньо по схрещенні дітей.

Проти єп. Ортинського в скорому часі виступили закарпатські священики,
які завзято його поборювали й домагалися “угро-руського” єпископа, бо їм
не подобалася національно-виховна праця галицьких священиків. У 1910 р.
з нагоди Євхаристійного Конгресу в Монтреалі Америку відвідав митрополит
Андрей Шептицький і мав окрему зустріч із “угро-руськими” священиками,
однак вона не мала успіху. В серпні митрополит посвятив катедру
Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у Филадельфії, відвідав разом з
єпископом Ортинським парафію св. Івана Хрестителя в Нью-Йорку і посвятив
угро-руську церкву Пречистої Діви Марії у Трентоні.30

На Євхаристійний Конгрес, що відбувся в першій половині вересня 1910 р.,
митрополит Шептицький поїхав разом з єп. Ортинським, де вони
репрезентували українську Греко-католицьку Церкву. Після конгресу
митрополит Шептицький ще раз повернувся до Америки і відвідав
греко-католицьку церкву св. Івана Хрестителя в Пітсбургу та угро-руську
церкву Успення Пресвятої Богородиці у Гвайтійнгу (Індіяна), де його
надзвичайно щиро вітали.

Остаточно на постійні домагання духовенства й вірних папа Пій Х вилучив
греко-католицького єпископа з-під юрисдикції латинських єпископів у 1913
р., однак не підпорядкував його львівському митрополитові, але
безпосередньо Східній Конгрегації у Римі. В міжчасі єп. Ортинський
дійшов до порозуміння із закарпатськими священиками та установами на
культурно-політичному полі. На жаль, його несподівана смерть у 1916 р.
припинила короткий період консолідованої співпраці всіх греко-католиків
під єдиним церковним проводом.

Серед першої української еміграції було мало православних, а ті, що були
з Наддніпрянщини чи Буковини, вливалися до Російської Православної
Церкви, що підлягала Священому Синодові у Петербурзі і стояла повністю
на послугах російського уряду. Згодом однак більшість членів
Православної Церкви в США становили українці, колишні греко-католики із
Закарпаття, Лемківщини й Галичини, що перейшли на православ’я в
1891-1905 рр.

Російська Православна Церква, незважаючи на те, що більшість її вірних
складалася з українців, була очолена єпископами росіянами, або
українцями-москвофілами. Навіть священиків Святіший Синод Російської
Православної Церкви присилав також з Росії, які дуже ворожо ставилися до
українства як такого, а зокрема до українців греко-католиків. У 1911 р.
між вірними Російської Православної Церкви було 11 800 емігрантів з
Галичини і 6400 із Закарпаття. Деякі українці не були задоволені
російським духом, що панував у тій церкві й почали повертатися до
української Греко-католицької Церкви. Щоб протидіяти цьому, російська
ієрархія висвятила в 1916 р. на єпископа колишнього греко-католицького
священика С. Дзюбая, але він скоро відійшов від православ’я і на цьому
поступки українцям закінчилися.

* * *

Під кінець XIX ст. кількість українських іммігрантів у США зросла до
півмільйона, а в 1914 р. їх налічувано 800 тис. Еміграція до США від
самого початку мала переважно робітничий характер, і поважна частина
після кількарічного побуту, заробивши трохи грошей для підтримки
господарства, поверталася додому. Ті, що залишалися, розсипалися по
широких просторах, поміж чужі національні групи, що мало негативні
висліди, коли йшлося про збереження української мови і традиції.31 Це
негативно відбивалося і на організаційному житті поселенців, бо взаємна
комунікація була дуже утруднена. Перед вибухом першої світової війни в
Європі українська спільнота в Америці мала ще тільки одну українську
Греко-католицьку Церкву, хоча не бракувало вже серед української громади
і визнавців різних релігійних сект, і три братські забезпеченеві,
суспільно-громадські інституції, кожна із власним пресовим органом.

Бразилія

Другою країною, яка відкрила свої кордони для європейської імміграції,
була Бразилія зі своїми величезними просторами 8,5 млн. кв. км у
Південній Америці, головно у басейні найбільшої у світі ріки Амазонки.
Це колишня португальська колонія, яка поділена на 20 автономних
провінцій і чотири території зі столицею у місті Ріо-де-Жанейро, що над
Атлантійським океаном.

У 1888 р. в Бразилії скасовано жорстоке невільництво чорношкірих. Як
тільки про це проголошено декрет — вони покинули своїх
панів-плантаторів. Але плантації потребували робітника і плантатори
стали організувати приїзд білих з Європи. Вони оплачували кошти
подорожі, а на місці забезпечували робітників харчами й одягом. Все це
виглядало дуже заманливо й викликало в Галичині т.зв. бразилійську
гарячку. До пристаней стали тікати тисячі чоловіків, а то й цілі родини,
бо можна було емігрувати й не треба було продавати грунтів і турбуватися
коштами подорожі.

Щойно приїхавши до Бразилії, нові емігранти переконувалися, що
пропаганда не все говорила. Плантатори за харчі й одяг заламували
настільки високі ціни, що робітник ніколи не міг залишити плантатора і
стати економічно незалежним. Крім того, плантатори поводилися з
робітниками мало що не так як з чорними невільниками. Робітники
бунтувалися та втікали з праці, але за те плантатори їх карали й були
випадки, що замикали робітників на ніч до давніх невільничих в’язниць.

Перші відомі українці в Бразилії — це родина Миколи Морозовича, що
виїхав з Золочівщини у 1872 р. Окремі випадки еміграції з Галичини до
Бразилії були в 1876 р., потім у 1886, а в 1891-1892 рр. виїхало до 60
українських родин-емігрантів.

Уряд Бразилії намагався заселити землі внутрі країни, щоб їх
загосподарити. Масового характеру еміграція набрала в 1895-1896 рр.
внаслідок т. зв. бразилійської гарячки, спровокованої агентом
італійських пароплавних ліній, який обіцянками дешевої землі, а також
тим, що бразилійський уряд покривав кошти подорожі, зворохобили сільську
бідноту північно-східної Галичини. Протягом двох років виїхало понад
5000 родин, тобто близько 15 000 українців. У 1897-1907 рр. була друга
хвиля масової еміграції знову з Галичини і цим разом виїхало понад
тисячу родин, але вже на власний кошт.32

Перші групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині в кількості 120
родин прибули до Бразилії між 1892-1914 рр. З них близько 90 родин
поселилися у провінції Ріо Гранде до Суль, а решта розпорошилася по
інших провінціях.

Однак життя емігрантів у Бразилії не було легким. Їх спершу саджали до
бараків, в яких санітарне облуговування було зовсім незадовільне, де
вони чекали на обіцяну землю. Багато з них не змогло дочекатися її й
умирало з виснаження, голоду та епідемій. Але ті, що пережили, діставали
по 60 акрів, тобто 25 га землі, серед пралісів у провінції Парана, в
непривітних гористих околицях сучасного Прудентополя, зарослої
непрохідною пущею. Щойно, викорчувавши дерева з допомогою дуже
примітивних знарядь, — сокир, ручних пилок і лопат, можна було зробити
перші посіви. Висохлі, зрубані дерева усували при допомозі вогню.33 Один
із сучасників так описував долю українського поселенця: “Земля його
бідна, насіння винищують мурахи й величезні табуни папуг, а мавпи
руйнують засіяні поля. Але найгірше давалися взнаки індіяни, на землях
яких опинилися іммігранти. Вони нападали на новопоселенців й масакрували
їх як небажаний елемент. В місцевості Моема провінції Санта Катаріна
стоїть хрест на пам’ять вимордованих поселенців”.34

3/4

j

gdv&f

га дозволили їй вийти переможно з цієї, здавалось би, безнадійної
ситуації.35 Треба підкреслити, що до вибуху першої світової війни
українські поселенці займалися головно хліборобством серед субтропічних
лісів.36

У духовному житті українських поселенців у Бразилії головну роль
відігравала Церква, що була єдиним стабільним чинником з-посеред усіх
інституцій культурно-освітнього характеру. В умовах величезного
розпорошення українців Церква зв’язувала їх в одну національно-релігійну
спільноту. Але в перших роках виникли поважні труднощі щодо організації
церковно-релігійного життя, бо місцевий латинський єпископат,
неознайомлений зі східнім обрядом, поставився неприхильно до приїзду
українського духовенства, зокрема жонатого.37

Першим українським католицьким священиком, який приїхав до Парани в
червні 1896 р., був о. Михалевич, але місцева церковна влада заборонила
йому, як жонатому, виконувати душпастирські обов’язки, і він покинув
Бразилію. У липні 1896 р. за дорученням митрополита Сембратовича прибув
о. Никон Роздольський, повдовілий світський священик. Він отримав дозвіл
на виконування душпастирських обов’язків у колонії Ріо Клеро. У
листопаді та грудні 1896 р. колонії Парани і Санта Кароліни відвідав о.
Іван Волянський (1857-1926).

Наступного року у червні приїхав до Бразилії монах о. Антін Мартинюк, а
в 1902 р. дісталися ще три монахи-василіяни. На початку XX ст. прибули
два монахи і три світських священики.38

У 1911 р. з Галичини приїхали Сестри Служебниці Пречистої Діви Марії й
осіли у Прудентополісі, друга їх група прибула 1913 р. Хоч до їхніх
завдань належало передусім ведення сиротинців, допомога хворим, обслуга
церков і т.п., обставини заставили сестер насамперед зайнятися школами і
виховною роботою. З самого початку перебрали вони школи в Прудентополісі
та в Ірасемі, а надалі й в інших скупченнях українців. Жодній ділянці
культурно-освітнього життя не присвятили українці Бразилії стільки
уваги, як рідному українському шкільництву.

У надверчір’я св. Івана 1897 р. приїхав до Прудентополісу перший монах
василіянин о. Сильвестер Кизима, який зразу стрінувся з поважними
труднощами. Польські поселенці приїхали швидше до Бразилії й мали вже
своє духовенство, яке наставило місцеву латинську ієрархію цілком вороже
до українців. Коли о. Сильвестер прибув до Куритиби і пішов до місцевого
єпископа Йосипа Барроса, щоб отримати дозвіл душпастирювати серед
українських поселенців, то єпископ, за намовою польського священика, не
хотів його прийняти й казав йому повертати назад до Європи. Польські
священики запевняли єпископа Барроса, що українських священиків не
треба, бо польські розуміють українську мову й можуть обслужити
українських поселенців. І щойно на інтервенцію Апостольського нунція в
Ріо-де-Жанейро єп. Баррос дозволив о. Кизимі душпастирювати в
Прудентополісі.

Але поляки не змирилися і звернулися до префекта Конгрегації Поширення
Віри в Римі кард. Ледуховського, поляка за національністю. Цей кардинал
наприкінці 1899 р. видав дві інструкції у справі душпастирювання серед
українських поселенців в Бразилії, які, якщо б застосувати їх на
практиці, спричинили б повільну смерть української громади в Бразилії.
О. Кизима запротестував, справа знов опинилася в Римі і папа Венедикт XV
видав новий декрет, яким заборонив латинським священикам перетягати
українців з українсько-візантійського обряду на римо-католицький.39
Початки українського шкільництва в Бразилії сягають 1897-1898 рр.
Спочатку школи організувалися у приватних хатах завдяки батькам і
священикам. Від 1907 р. державні колонізаційні чинники почали їм навіть
матеріально допомагати. Згідно зі статистикою, в 1913 р. було 35
українських шкіл: у Прудентополісі 22, а в межах провінцій Парана і
Санта Катаріна 12 та одна у Ріо Гранде до Суль. Школа у Прудентополісі
мала в 1913 р. 123 учні, а всі інші школи — 507. Державні допомоги
отримувало вісім шкіл.

У 1913 р. з ініціативи оо. Василіян була створена центральна шкільна
організація — Шкільний союз, який мав виконувати ту саму роль, що “Рідна
школа” в Галичині. Продовж наступного року організовано філії Шкільного
союзу у 14 місцевостях. Але розвиток шкільництва натрапляв на великі
перешкоди через брак належного зрозуміння батьків, з одного боку, та
кваліфікованих педагогів, з іншого. Шкільний союз просив допомогу в
австрійсько-угорської амбасади у Ріо-де-Жанейро та консуляту в Куритибі,
які щедро допомагали польським школам, але ці заходи, поза пустими
обіцянками, не мали успіху. Тільки одна школа у Прудентополісі отримала
раз грошову допомогу в 1913 р. Таку неприязнь треба пояснювати ворожим
ставленням до українців людей, якими були наповнені закордонні
австрійські представництва. Українці домагалися, щоб при австрійському
консуляті у Куритибі був окремий український секретар, але вибух війни
1914 р. перекреслив всі ці заходи.40

З розвитком української громади в Бразилії настала потреба розширити
діяльність і на суспільно-громадські установи подібно як це було в
Галичині. Внаслідок того у Куритибі 1902 р. постало товариство
“Просвіта”, яке поставило собі за мету ширити освіту серед українських
поселенців Бразилії. До 1914 р. таких “Просвіт” організовано декілька
під різними назвами. В парі з тим вже в половині 1904 р. виникла думка
видавати український часопис, що вимагало друкарні з українськими
черенками. Тоді був обраний т.зв. Друкарняний комітет, який вислав до
Галичини свого представника закупити черенки. На жаль, він там помер і
справу так і не завершено. Щойно в 1907 р. з’явилося перше число газети
“Зоря — часопис русько-українська в Бразилії” за редакцією Степана
Петрицького, з датою 15 листопада. “Зоря” спершу виходила періодично
щодва тижні тиражем 500 прим. Але незабаром між членами “Просвіти”
розпочалася боротьба за напрям часопису, який став на радикальні
позиції. Дійшло до зміни редактора, але в половині 1910 р. видавництво
перестало існувати з браку фондів і часопис більше не поновлювався.

У міжчасі опоненти радикального напрямку, згуртовані в новому Товаристві
ім. Шевченка, заснованому в Куритибі, з січня 1910 р. почали випускати
часопис “Прапор” тиражем 500 прим. Редактором був студент, що приїхав зі
Львова, — Клим Гутковський. “Прапор” виходив до половини 1911 р., тобто
аж від’їзду Гутковського назад до Європи.

Однак потреба пресового органу для українських поселенців Бразилії не
відпала. Її вперто пропагував монах-василіянин о. Маркіян Шкірпан. У
Прудентополісі 22 грудня 1912 р. з’явилося перше число часопису “Праця”,
під редакцією учителя Осипа Мартинця, який саме тоді прибув з Європи до
Бразилії. У вступній статті редактор писав, що “треба було дати
розпорошеним поселенцям часописний зв’язок, і не тільки дбати про їхню
інформацію про біжучі події дня, та їхній ріст у діяспорі, але нести
знання рідної історії, обряду, політичної думки тощо. Бажаємо заспокоїти
духові потреби нашого руського народу в Бразилії, піднести його рівень
просвіти, збудити в нім народню свідомість та злучити всі наші сили до
спільної просвітньої народної праці”.41

В останньому абзаці редактор наголошував, що “Праця” стане народним
заборолом перед винародовленням наших дітей і виховає їх на спільних
духом синів нашої Руси-України. Слід підкреслити, що з цих позицій
“Праця” ніколи не сходила і сповнила їх у своїй інформативній та
виховній місії.42 По смерті О. Мартинця в 1913 р. редактором став
василіянин Рафаїл Криницький.

З розвитком української громади в Бразилії виявилася потреба мати
загальногромадську центральну організацію, яка б охоплювала керівництво
всіх ділянок суспільно-громадського життя. Ініціаторами здійснення цього
задуму були монах Р. Криницький і К. Гутковський.

У Куритибі 31 липня 1910 р. бразилійські українці організували свій
перший Конгрес, який розглядав потреби українських колоній, головно
будову шляхів і встановлення поштового зв’язку, можливості заснування
“Експортового Дому” і потребу спровадження нових священиків та
призначення українського єпископа для українців греко-католиків
Бразилії. У тій справі Конгрес звернувся з окремим меморіалом до папи
Пія Х про призначення єпископа, або принаймні апостольського вікарія для
українців католиків. Меморіал мав деякий успіх, бо хоча тоді єпископа не
призначено, але окремим декретом Конгрегація Поширення Віри доручила в
1916 р. латинським єпископам безпосередню опіку над духовенством і
вірними греко-католицького обряду в Бразилії й Аргентині і це вплинуло
на ставлення до української Церкви.43

У висліді цих нарад Конгрес покликав до життя Українську Народну Раду з
осідком у Прудентополісі, яка мала зайнятися виконанням конгресових
ухвал. Тобто українці заснували свого роду центральну установу, чи
репрезентацію, що було неабияким досягненням. Слід підкреслити, що деякі
делегати ішли пішки до 150 км, щоб взяти участь у цій історичній події.

Українська Народна Рада найбільше уваги присвятила організації ”
Експортового Дому”, який мав розв’язати пекучу проблему — збуту
хліборобських продуктів. З цією метою Рада нав’язала контакт з
львівською “Народною Торгівлею”, яка в порозумінні з Галицьким Краєвим
Відділом і віденським Міністерством Торгівлі вислала до Бразилії свого
представника Заячківського для налагодження торговельних контактів.
Однак війна 1914 р. стала на перешкоді здійснення цього проекту.44

Канада

Серед багатьох українських поселень поза українською етнографічною
територією поселення в Канаді належить до найважливіших. Це величезна
країна у Північній Америці, яка простягається від Атлантійського океану
на сході до Тихого океану на заході площею 9 962 000 кв. км. і
адміністративно поділяється на 10 провінцій і дві території на північ
від 60-ї паралелі: Північно-Західна Територія і Юкон, який на заході
межує з Аляскою. Провінція Квебек зі столицею тієї самої назви та другим
щодо величини містом Канади — Монтреаль, заселена головно французами і
тому є франкомовна, а всі інші провінції англомовні, з тим що обидві
мови вважаються державними.

На півдні Канада межує зі США: відкритий кордон становлять великі озера
на сході, а далі аж до Тихого океану — 49 паралель.

На півночі Канаду омивають води Льодовитого океану. Столицею Канади є
місто Оттава, розташоване над рікою з тією ж самою назвою, що відділяє
англомовну провінцію Онтаріо від французько-мовної провінції Квебек.
Середуща частина Канади, від провінції Онтаріо аж до Скалистих Гір на
заході, де починається провінція Британська Колюмбія, — це рівнина звана
прерії, подібна до українських степів. Прерії поділені на три провінції:
Манітоба, Саскачеван і Альберта. До кінця XIX ст. вони були дуже слабо
заселені, головно тубільцями, різними кочівними племенами індіян та
малочисельними поселенцями з Європи. За своїм кліматом Канада подібна до
Сибіру, північні простори якої покривають вічні леди, зате південна її
частина, вздовж американського кордону, найбільш відповідна для
хліборобської колонізації.

Початком української еміграції до Канади офіційно вважають 1891 р., коли
на кораблі “СС Орегон” 7 вересня до порту Квебек приїхали перші два
поселенці — Іван Пилипів і Василь Єлиняк з села Небилова, Калуського
повіту в Галичині. Сталося це саме тоді, коли в Галичині заіснувала
т.зв. бразилійська гарячка, тобто масове емігрування мало- і
безземельних галицьких селян до Бразилії, де існували зовсім інші,
невідповідні соціальні й економічні умови праці, про що емігранти не
знали, та субтропічний клімат.

За еміграцію з Галичини “агітували” голод на землю та зустріч з
німцями-менонітами, які вже раніше виїхали до Канади й ширили прихильну
рекламу для неї. Однак урядові австрійські чинники, а зокрема великі
землевласники, себто сільські дідичі, розвели страхітливу пропаганду
проти Канади. Вони лякали народ великими морозами, неурожайними
пустирями, браком опіки над поселенцями з боку уряду тощо. І тому, коли
І. Пилипів повернувся до Галичини, щоб забрати свою родину, його
покарали за агітування на виїзд до Канади.45

Хоча народ боявся голосно говорити про еміграцію до Канади, щоб за те не
покарали, можливість набути даром 160 акрів (40 га, чи 113 моргів)
землі, а ще й 10 доларів на початок, беручи до уваги, що клімат Канади
не багато різнився від клімату в Україні, промовляли на користь
еміграції. Внаслідок того кількість емігрантів до Канади зростала з року
в рік.

Українські суспільно-громадські чинники, знаючи про прикрий досвід з
Бразилії, не задовольнялися прихильними для Канади слухами. Щоб
остерегти людей і врятувати їх від тяжкого невільництва, д-р Осип
Олеськів, учитель середньої школи, написав, а товариство Просвіта” у
Львові видало книжечку “Про вільні землі”, в якій автор вичислив країни,
до яких можна емігрувати, але при тому твердив, що найкращі умови в
Канаді.

Щоб на місці перевірити життєві умови й еміграційні можливості
українських селян, Головний Виділ товариства “Просвіта” у Львові вислав
до Канади двох людей, д-ра Осипа Олеськіва і селянина Івана Дорундяка з
Коломийщини, як офіційних представників українців на переговори з урядом
Канади у справі групового поселення українських хліборобів. Олеськів і
Дорундяк побачили зовсім пригожі терени призначені на поселення.
(Найкращі землі вже були зайняті англійськими та іншими європейськими
емігрантами, які приїхали раніше!). При тій нагоді д-р Олеськів дістав в
урядових чинників згоду, що у Вінніпегу, осередку переселенчого руху,
буде урядовець-українець виключно для справ українських переселенців.

У міжчасі Олеськів написав ще одну брошуру “О еміграції”, яка з’явилася
друком 1895 р. і була дальшим мобілізаційним чинником еміграції до
Канади. Починаючи з другої половини 1898 р., українці почали численніше
прибувати до Канади. Як подають тогочасні звідомлення, 60% з них
поселилося в Манітобі і 10% на теренах Північно-Західної Канади”.46
Інформативні брошури д-ра О. Олеськова погасили “бразилійську гарячку” і
дали поштовх для масової еміграції до Канади.

Щоб емігранти не падали жертвою корабельних чи інших еміграційних
агентів, 1896 р. у Львові був створений Емігрантський Допомоговий
Комітет, який очолив відомий економіст-кооператор Микола Нагірний.
Допомоговий Комітет підготував виїзд першого значного транспорту
українських поселенців до Канади, який налічував 107 осіб і приїхав до
порту Квебек 30 квітня 1896 р. Ця група майже повністю поселилася в
провінції Алберта в околиці місцевості Една і дала початок новій
колонії, яку назвали Руською свободою.47

У Канаді відбулися 1896 р. нові вибори і до влади прийшли ліберали на
чолі з Вілфридом Лор’є, а міністром внутрішніх справ став Клифорд
Сифтон. Новий уряд ставився прихильно до європейських емігрантів,
бажаючи заселити Західну Канаду. Оскільки англійські та
західноєвропейські поселенці виявилися замало відпорними до невигод
піонерського життя, К. Сифтон зосередив свою увагу на Австро-Угорщині. У
1899 р. він навіть уклав угоду з корабельною компанією в Гамбурзі, за
якою уряд Канади зобов’язувався платити за голову родини 5 доларів, а
всіх інших членів родини — по два долари.

Згідно з переписом населення в 1901 р., українські іммігранти в Канаді
становили вже 5682 особи. Одначе міністр внутрішніх справ, звітуючи у
Парламенті про імміграційну акцію, стверджував, що в 1899 р. вже було в
Канаді 12 950 осіб, в одному тільки 1899 р. прибуло 5500.48 Люди, які
приїжджали з Галичини й Буковини, здебільшого називали себе русинами,
галичанами, буковинцями, а також австрійцями, оскільки прибували з
Австро-Угорщини і мали австрійські паспорти. Навіть Греко-католицька
Церква, до якої переважна більшість іммігрантів-українців належала,
називала себе ще “руською”, чи по-німецьки Ruthenische. І так вона була
заінкорпорована в Канаді — the Ruthenian Greek Catholic Church — Руська
Греко-католицька Церква.

З уваги на те, число українців, які прибули до Канади в 1891-1924 рр.,
не усталене і хитається між 100 і 170 тис.49 Канадський науковець Чарлз
Г. Янг (Charles Н. Young), добре обізнаний з питанням української
імміграції до Канади і об’єктивний у подаванні інформації як і в
висновках, на основі даних Канадського Міністерства Імміграції твердив,
що загальне число прибулих до Канади “галичан”, “буковинців”, чи
“рутенців” у 1896-1914 рр. включно перевищує 170 тис.50 Правдою є те, що
деяка частина українців емігрувала з Канади до США, а дехто повернувся
на рідні землі, але перепис населення в 1911 р. стверджує тільки 75 432
особи. На основі даних імміграційного Бюро загальне число “галичан”,
“буковинців” і русинів за період від перепису населення 1911 р. до
вибуху першої світової війни в 1914 р. прибуло 63 515 осіб. Коли це
сумувати з населенням до 1911 р., то всіх українців перед війною 1914 р.
повинно було бути не менше 138 947.51

Згідно з офіційною статистикою 1911 р., найбільше українців поселилося у
провінції Манітоба зі столицею Вінніпег — 30 684 особи. На другому місці
провінція Алберта зі столицею в Едмонтоні — 22 276, на третьому —
Саскачеван зі столицею в місті Ріджайна — 17 583 особи, а на четвертому
— Онтаріо зі столицею в Торонто — 3078 осіб. У Британській Колюмбії було
не цілих сімсот мешканців, а в найбільш висуненій на схід провінції Нова
Скошія, зі столицею у місті Галіфакс — заледве 300 осіб.

Українські поселенці у степових провінціях — це в основному хлібороби,
за винятком тих, що жили по містах і працювали здебільша на фабриках та
залізницях. Ті, що затрималися в Онтаріо і в Британській Колюмбїї — це
здебільша індустріальні робітники. Завдяки цим поселенцям у степових
провінціях появилася низка українських топографічних назв таких самих як
і в Галичині, чи взагалі в Україні: Київ, Львів, Теребовля, Україна,
Шевченко і т.п. Але центром українського церковного та культурного життя
стало місто Вінніпег, столиця Манітоби.

Слід підкреслити, що канадський уряд під проводом Ш. Лор’є не тільки був
радий українським емігрантам, він навіть давав субсидії на покриття
коштів транспорту. Зате публічна опінія, зокрема у західніх провінціях,
не схвалювала урядової імміграційної політики й українських поселенців
стрічало вороже наставлення на кожному кроці. Навіть канадські урядовці
поводилися з українськими іммігрантами з недовір’ям, чого не могли
зрозуміти деякі поселенці тому, що в Галичині канадські агенти їх
запрошували до Канади, а тут до них ставляться вороже.

Проти імміграції “галичан” виступали і деякі посли в парламенті, а також
і преса, яка остерігала уряд перед допущенням “галичан” до канадських
міст, але не протестувала проти населення їх на преріях, тільки не
компактними оселями, щоб не допустити до створення “нової

Галичини” в Канаді.

Незважаючи на поодинокі протести й вороже наставлення, українські
поселенці творили свої громади, власні організації й інституції,
будували церкви. Важкою працею, витривалістю і вірою в краще майбутнє
для своїх дітей поборювали неприхильне ставлення до себе англосакського
населення.

Коли ж вони довідалися, що уряд не побудує шкіл для їхніх дітей, вони
творили свої власні школи у багатьох місцевостях, а в 1905 р. відкрили
Руську Нормальну Школу в Вінніпегу. Всюди вивчалася також і українська
мова. І до тих шкіл ходили не тільки діти, але й старші віком від 10-21
років життя, які не вміли читати й писати.

* * *

Приїхавши до чужої країни і не знаючи ані мови, ані звичаїв тієї країни,
а ще й до того стрінувшись із неправильним, а то й ворожим наставленням
місцевого англосакського населення, вони не могли включитися в загальне
суспільно-громадське життя країни. Це, очевидно, ще більше підсилювало
тугу за рідним краєм й українські поселенці на канадських фармах, чи по
містах були прямо змушені творити своє власне товариське життя.

Першою українською громадською будівлею у Канаді була церква, яка в
Галичині опікувалася не тільки духовим життям своїх парафіян, але також
і всіма іншими видами суспільно-громадського життя. Тому що основна маса
поселенців походила з Галичини, де Греко-католицька Церква була церквою
українців, приналежність до неї звичайно визначала також і українську,
чи пак руську національність. Як тільки українські емігранти прибули до
Канади, вони зразу ж організували свої парафії.

Д-р Олеськів та Допомоговий Еміграційний Комітет вживали заходів, щоб до
Канади разом з поселенцями приїжджали священики того самого обряду, які
б полагоджували духовні потреби поселенців й одночасно були дорадниками
та провідниками новозаснованих колоній. У цій справі д-р Олеськів
звертався до канадського уряду в Оттаві, але уряд, не маючи фондів для
оплачування священиків, передав справу римо-католицькій ієрархії у
Вінніпегу.52

Протягом першого десятиліття поселення в Канаді постійних
греко-католицьких священиків не було і поселенців тільки на деякий час
відвідували українські греко-католицькі священики з Америки. Першим
греко-католицьким священиком, який відвідав українські поселення в
Канаді, був о. Нестор Дмитрів, редактор часопису “Свобода” в Америці.
Він протягом 1897 р. приїздив два рази до Канади для релігійного
обслуговування, відправляв богослуження і давав поради.

Першу зорганізовану парохіяльну громаду створили українські поселенці у
Вінніпегу в 1899 р., коли туди приїхав о. Дамаскин Поливка зі США. У
1900 р. громада закупила площу і за півтора року збудувала там малу
церковцю св. Миколая, в якій першим парохом був василіянин о. Матей
Гура, який приїхав з Галичини під кінець 1903 р.

У вересні 1905 р. з ініціативи парафіян Володимира Карпинця й Миколи
Гладкого та о. М. Гури засновано Запомогове Братство св. Миколая, яке
поставило собі за мету допомагати морально й матеріально своїм членам,
організовувати шкоди та працювати для піднесення слави
українсько-руської самосвідомості, зберігати добрі народні звичаї і
святощі.53 У своїй організаційній діяльності основники повністю
орієнтувалися на Руський Народний Союз в Америці. Від самого початку
Братство намагалося займатися цілістю справ українських поселенців і в
1914 р. влаштувало величаве відзначення століття народин Тараса
Шевченка.

* * *

Як тільки українці почали масово приїжджати до Канади, над ними духовну
юрисдикцію обняв римо-католицький єпископ Аделард Лянжевен з міста Сейнт
Боніфас у Манітобі. Він спершу пробував включити греко-католиків до
Римо-католицької Церкви, і духовні потреби українських іммігрантів
заспокоювали в початках латинські місіонарі: Обляти й Редемптористи.54
Але галицькі українці відносилися з недовір’ям до римо-католицизму, який
вони ототожнювали з польською римо-католицькою церквою у рідному краю.

Йому хоч-не-хоч довелося запросити греко-католицьких священиків з
Галичини. Восени 1898 р. єп. Альберт Паскаль з Прінц Альберт і
єпископ-помічник Еміль Легаль з Ст. Альберта їздили до Риму, Відня і
Львова, щоб для Канади виклопотати українських священиків. Єп. Паскаль,
будучи в Римі, зложив меморіял на руки поляка префекта Священної
Конгрегації Поширення Віри кардинала Мечислава Ледуховського. Одночасно
у відповідь на заклики латинської ієрархії, як також Апостольського
Делегата в Оттаві, митрополит Андрей Шептицький почав клопотати, щоб
відвідати українських поселенців у Канаді, що він міг зробити тільки за
згодою папи, а радше Священної Конгрегації Поширення Віри. Але її
префект кард. Ледуховський заявив, що така візита в тому часі не є
бажаною. Переконавшись, що сам не зможе відвідати заморських поселенців,
митрополит Андрей 7 вересня 1901 р. написав пастирський лист “Русинам
осілим у Канаді” і вислав свого секретаря о. Василя Жолдака, який мав
перевірити справу на місцях і зробити докладний звіт.

Єпископ Лянжевен, не знаючи історії Греко-католицької Церкви, не
допускав жонатого духовенства до душпастирської праці, а Галичина не
мала стільки нежонатого духовенства, щоб задовольнити потреби місійних
теренів.

У 1902 р. приїхало з Галичини три українські священики, один монах та
чотири монахині на постійний побут. Небавом прибуло ще більше, але їх у
жодному випадку не вистачало для задоволення духовних потреб поселенців,
розкинених по широких просторах прерій. А це мало серйозні наслідки для
розвитку релігійно-церковного життя українських поселенців у Канаді.

У м. Монтреалі у 1910 р. відбувався Євхаристійний Конгрес, в якому взяв
участь і митрополит Шептицький, не потребуючи окремого дозволу Священної
Конгрегації. При тій нагоді він відвідав українські поселення в Канаді й
домовився з латинською ієрархією про потребу окремого греко-католицького
єпископа. Старанням кир Андрея Рим призначив наприкінці 1912 р.
єпископом для греко-католиків Канади єпископа-українця Никиту Будку. В
той час у Канаді було вже близько 80 церков і каплиць, 20
греко-католицьких священиків, що обслуговували приблизно 80 тис.
українців католиків, три школи, й “Малу семінарію” в місті Сіфтон у
Манітобі. У 1913 р. усі церкви дістали однаковий статут в усіх
канадських провінціях, схвалений провінційними парламентами, а
єпископський статут був схвалений федеральним парламентом в Оттаві як
Руська Греко-Католицька Церква — the Ruthenian Greek Catholic Church.

Однак з легальним установленням Греко-Католицької Церкви в Канаді не все
було гаразд, бо по-перше, єпископ підпорядкувався не митрополичому
престолу у Львові, але безпосередньо папі у Римі, а крім того одружені
священики не могли виконувати душпастирських обов’язків на терені
Канади. Українська інтелігенція в Канаді це потрактувала як знехтування
Берестейської Унії від 1596 р., яка забезпечувала українській церкві
незалежність у внутрішній організації.

Крім того, єп. Будка намагався зосередити суспільно-громадське та
культурно-освітнє життя українських поселенців довкруги
Греко-католицької Церкви і підпорядкувати його собі. Одночасно він не
противився введенню деяких практик римо-католицького обряду до
греко-католицького. Ба що більше, не приділив належної уваги духовному
та національному відродженню українського народу, де назва “українець”
поступово усувала назву “русин” в межах Австро-Угорщини, чи “малорос” в
межах Російської імперії, а держався кріпко традиційної назви “русин”.
На це звернули увагу деякі українські інтелектуали й виступали проти
латинізації, з одного боку, та проти його консерватизму стосовно
національного відродження, з іншого. Так консерватизм єп. Будка не
усунув, а радше скріпив опозицію до нього.

* * *

Поміж українськими поселенцями були також і православні, які походили з
Буковини і становили приблизно 20%. Статистичні зведення крайової
жандармерії стверджують, що за станом на 15 вересня 1913 р. з Північної
Буковини (крім міста Чернівців) виїхало 25 294 осіб, в тому 17 785
чоловіків, 2821 жінок і 4688 дітей (до 18 років). Серед них найбільше
було українців, бо емігрували також і румуни. З них понад 90% емігрувало
до Канади, а решта до США й інших країн.55 Православні українці
організували свої власні буковинські православні церкви, які знаходилися
в ще гіршому становищі, ніж греко-католицькі, бо не мали своїх
українських православних священиків взагалі. Через те впливовою між ними
була русофільська пропаганда, яку матеріально підтримувала Російська
Православна Церква зі США.

У 1903 р. до Канади прибув російський єпископ Серафим й почав
організувати Православну Церкву. Він висвятив близько 20 священиків, які
не були в жодному випадку ані здібні, ані приготовлені до душпастирської
праці. Однак за їх допомогою йому удалося приєднати до своєї церкви не
тільки декілька тисяч православних українців, а також і греко-католиків.
У 1905-1907 рр. єпископ Серафим видавав у Вінніпегу українською мовою
свій власний орган часопис “Православіє”.

Але у 1904 р. в його церкві настав різкий розкол, деякі священики
відійшли від Серафима і 1905 р. організували Незалежну Греко-православну
Церкву, яку очолив Іван Бодруг. Але ця Церква незабаром занехала
православне вчення і в 1911 р. переорганізувалася на Пресвитеріянську
Протестантську Церкву. Однак багато членів церкви покинули її. Брак
задовільної кількості священиків греко-католиків та українських
православних священиків призводив до того, що поселенці взагалі, а
православні зокрема, були першою жертвою проповідників із різних
християнських сект.

Українська преса в Канаді

Водночас з розвитком релігійного, політичного та інших організаційних
форм життя й інституцій у демократичній країні, якою Канада була,
з’явилася також й українська преса. Першим часописом українською мовою в
Канаді був тижневик “Канадійський Фармер”, що його заснував у 1903 р.
Франк Оливер, міністер внутрішніх справ ліберального уряду на чолі з
Вілфридом Лор’є. Видання газети фінансувала канадська Ліберальна партія,
як свій орган для українських поселенців. Очевидно, головним завданням
цього тижневика були канадські справи, а зокрема діяльнісь Ліберальної
партії, щоб українці підтримували цю партію в наступних виборах. Першим
редактором “Канадійського Фармера” був учитель Іван Негрич.

У 1904 р. Консервативна партія, готуючись до нових виборів, також стала
видавати часопис для українців під назвою “Слово”, якого з’явилося
заледве кільканадцять чисел.

Іван Бодруг, учитель і пастор Української Євангелицької Церкви, та
священики Незалежної Грецької Церкви у 1905 р. започаткували часопис
“Ранок”. Українці лівих радикальних переконань 1907 р. стали видавати
власний часопис під назвою “Червоний Прапор”, під редакцією Павла Крата,
в 1908 р. переназваний на “Робочий Народ”, який редагували Мирослав
Стечишин, Павло Крат та інші.

Група вчителів народної школи на чолі з Тарасом Ферлеєм з
соціалістичними переконаннями 1910 р. заснували у Вінніпегу “Українську
Видавничу Спілку” на чолі з Ярославом Арсеничем. Тарас Ферлей став її
секретарем. Спілка почала видавати часопис “Український Голос”, першим
редактором якого був Василь Кудрик. Це були ті часи, коли ще рідко можна
було почути слово “українець”, “український”. З уваги на те на перших
порах газета вживала обидві назви “українець” і “русин”, як синоніми,
щоб люди звикли до нового терміну і знали, що “русин” це українець.
Через деякий час, коли читачі до нової назви звикли, газета вживала лише
назви “Україна”, “українець” та прикметники “українська”,
“український”.56

“Український Голос” став трибуною української прогресивної інтелігенції
і пропагував програму самостійності України. Це був часопис — піонер у
процесі перетворювання “австріяків”, “рутенців”, “галичан” і
“буковинців” на українців.

У 1911 р. почав виходити тижневик “Канадійський русин”, першим
редактором якого був Микола Сироїдів. З приїздом єп. Н. Будки
“Канадійський русин” став його офіційним органом. Часопис, як вже сама
назва вказувала, був консервативного напрямку, тому відбувалася постійна
полеміка поміж прогресивним “Українським Голосом” та “Канадійським
русином”, який у 1919 р. також змінив назву на “Канадійський українець”.
Серед української громади тривала полемічна війна, головно в питаннях
релігії, і не так в її духовному аспекті, як у матеріальному, тобто за
інкорпорацію храмів і всього церковного майна на Руську греко-католицьку
Церкву в Канаді, яку підпорядковано безпосередньо папі римському.
Непохитна постава єпископа Будки викликала завзятий опір української
соціалістично настроєної інтелігенції, яка гуртувалася довкола часопису
“Український Голос”.

Хоча українські поселенці в Канаді в жодному випадку не представляли
собою одноцілої й ідейно згуртованої громади, вони все ж таки могли
похвалитися не тільки культурними й релігійними здобутками, але також і
політичними, оскільки вже мали своїх представників в кількох міських
радах, а в 1915 р. здобули два місця у провінційних парламентах — Андрій
Шандро був обраний в Алберті, а Тарас Ферлей у Манітобі. Іншими словами,
українська етнічна група дала про себе знати, що вона є і з нею треба
числитися.

З вибухом першої світової війни на 26 липня австрійський консул в Оттаві
видав заклик про загальну мобілізацію австрійських громадян-резервістів,
які повинні голоситися до австрійської армії. Згідно з інструкціями
консула, єпископ Будка видав 27 липня пастирський лист до “вірних
Канадської Руси-України”. Цей лист був друкований у “Канадійському
русині” і деякі чоловіки зголосилися на виїзд.

Але в міжчасі Великобританія, а з нею і Канада, вступили в війну на боці
Росії, а це вже зовсім зміняло ситуацію і тоді єп. Будка видав другий
пастирський лист, “До … вірних канадійських русинів-українців”, з
датою 6 серпня 1914 р., в якому говорив: “Русини, горожани Канади! Се
наш великий обов’язок стати в обороні Канади, бо ж се край, що пригорнув
нас, дав захист під стягом свободи Бритійської імперії, де ми найшли не
лише хліб, але і можність духового розвою.

……….

Се наша дорога вітчина, бо тут наша сімя, наші діти, тут майно наше, тут
і серце наше ціле, наша ціла будучність. Тому в отсій переважній хвилі
пам’ятаймо, що як вірні сини Канади, вірні присязі зложеній Вітчині і
нашому королеві і ми маємо гуртуватися під прапор бритійської
держави”.57

Перший пастирський лист виявляв турботу про українців в Європі, а другий
був продиктований життєвими інтересами тих українців, що для них Канада
стала вже обраною батьківщиною, в якій вони почувалися краще ніж в
Австро-Угорщині. На жаль, канадійський уряд не звернув уваги на цей
пастирський лист й інтернував всіх тих, які зголосилися на поворот до
Галичини чи Буковини, а також і тих, кого підозрівали в симпатіях до
Австрії. Всі вони опинилися в таборах інтернованих. В одному тільки
Онтаріо в таборі Капускейсінг було понад 1300 українців, а такі табори
були в Манітобі, Алберті та Британській Колюмбії. Так тисячі чоловіків,
яких єдиною провиною було те, що вони колись були австрійськими
громадянами, замкнено в таборах, а на решту накинено строгий контроль,
обмежено свободу слова, сходин і т.п.58

Це все використали також опоненти єпископа Будки, які, покликаючись на
перший пастирський лист, доказували, що греко-католицька ієрархія не
здібна безпечно вести своїх вірних через загрозливі роки війни.

Аргентина

Четвертою й останньою заморською державою, яка відкрила свої кордони для
української масової імміграції, була Аргентина, колишня іспанська
колонія, яка в 1816 р. під проводом генерала Хозе Франціска де Сан
Мартін проголосила свою незалежність.

Аргентина — республіка в Південній Америці. Площа її 2798 тис. кв. км.
Складається вона з 22 провінцій та одного федерального дистрикту —
столиці Буенос-Айрес. Автохтонне населення Аргентини в основному
винищене іспанськими колоністами й величезні простори урожайної землі
стояли пусткою. Уряд намагався їх заселити європейськими поселенцями,
головно з Південної Європи, але опісля й іншими європейцями. Внаслідок
того до Аргентини емігрували люди різних національностей, а між ними й
українці.

Визначити рік приїзду першого українця емігранта до Аргентини дуже
важко. За час від 1857 р., тобто від часу оформлення спеціального
імміграційного уряду в Аргентині, з Австро-Угорщини приїхало 5363
емігранти й не може бути сумніву, що між ними був якийсь відсоток
українців. Про це, зрештою, свідчать прізвища іммігрантів, щоправда
часто перекручені до невпізнання. За 1881-1885 рр. до Аргентини приїхало
5529 австро-угорців і 120 “русос”, тобто русини. Від цього часу щораз
частіше появляються австро-угорські іммігранти з означенням “русос”.59

Докладніші інформації про українських поселенців в Аргентині маємо від
липня 1897 р., коли до порту Посадас прибули іммігранти з Галичини і, як
виявилося, в них не було достатком грошей на закуп землі у провінції
Буенос-Айрес. Тоді Др. X. Лянуссе, губернатор Національної Території
Місіонес, запропонував їм поселитися в Місіонес, де вони дістануть на
довготермінові сплати землю та ще й державну допомогу. І так вже в липні
вирушила в дорогу валка возів, запряжена волами, до віддаленої майже на
1 200 км провінції Місіонес. Вона складалася з 14 родин, разом 69 осіб,
головно з Товмацького повіту Західної України.

Ця група українських поселенців 27 серпня 1897 р. прибула до місцевости
Апостолес у провінції Місіонес, колишнього індіянського поселення. Там
вони застали вже шість українських родин, засновників Апостолес, що
приїхали через Бразилію. Насправді провінція Місіонес, яка розміщена в
субтропічному кліматі, своєрідне продовження теренів, що їх колонізували
українські поселенці в штаті Парана з Бразилії.60 Місіонес знаходиться у
північно-східній Аргентині, поміж ріками Парага й Уругваєм, і межує на
сході з Бразилією, а на заході — з Парагваєм.

За один рік число українських поселенців в Апостолес зросло до 250 осіб;
в липні 1900 р. приїхало ще 1600 осіб, в 1901 р. — 1700, а в 1903 р. —
також близько тисячі. Протягом кількох років село Апостолес та
навколишні колонії були заповнені українськими переселенцями
греко-католиками, хоча серед них було трохи латинників, але всі вони
говорили українською мовою. Ці перші іммігранти приїжджали з
південно-східніх повітів Галичини — Коломийського, Бучацького.
Чортківського, Гусятинського, Заліщицького й Тернопільського.

У провінції Місіонес дуже родюча земля, на якій організовано великих
розмірів плантації чаю, тютюну, цукрової тростини і “жерба мати” (рід
південно-американської рослини, з якої виготовляють напиток, подібний до
чаю, але зелений), а також великі лісові простори, що творять головне
багатство провінції. Тут є також великі гори, озера та водоспади (Ігвазу
на ріці тієї самої назви, заввишки 80 м і завширшки понад 1 км, тобто
два рази більший від водоспаду Ніагара та ще кілька менших — Сальтос
дель Мосона, Сальтос Енкантадо, Сальтос де Алегріа та ін.).

Від перших днів свого поселення українці перетворили місіонерські
джунглі в продуктивні рільничі господарства та різні плантації. З
початку поселенцям в Місіонес призначувано по 50 га землі та одноразову
допомогу в харчах і худобі. Але ту землю треба було очищати, щоб зробити
її придатною для хліборобства, що робилося звичайно при допомозі вогню.
В околицях лісостепу такий спосіб давав добрі висліди, але де землю
вкривав густий праліс, то вогнем можна було випалити тільки кущі та
дрібніші дерева, а великі дерева тільки обгорали і їх треба було
зрубувати й корчувати. Але з бігом часу, при наполегливій праці, колишні
праліси перемінювалися в орні поля.61

У 1900 р. на території Місіонесу налічувалося понад 800 родин українців,
що осіли на господарствах в Апостолес, Азара, Трес-Капонес та ін.62 До
вибуху першої світової війни в Місіонес було понад 5000 поселенців.

Приїхавши на нові місця поселення і поборовши перші життєві труднощі,
українці організовували своє життя на свій лад. Всі вони тужили за
батьківщиною, звичаями, зокрема відчували брак церкви, щоб задовольнити
свої духовні потреби. Тому одним з перших громадських будинків були
церкви. Згідно з деякими відомостями, першу українську маленьку
церковцю-капличку збудували українські поселенці в місцевості Ляс-Тунас,
віддаленої від Апостолес на яких 13 км, вже 1901 р., але докладніших
даних про неї немає.63

Проте вже є достатня інформація про церкву в місцевості Трес-Капонес,
збудовану в 1904 р. Оскільки українського священика не було, то громада
дозволила відправляти в своїй церкві польському священикові. Однак він
відправляв богослуження латинською мовою, якої парафіяни не розуміли,
отже не міг задовольнити духовних потреб віруючих. Тоді, щоб церква не
стояла пусткою, українці запросили з Буенос-Айрес російського
православного священика Костянтина Ізразцова. У 1908 р. він прислав до
Трес-Капонес православного священика о. Тихона Гнатюка. Т. Гнатюк був
свідомим українцем і провадив релігійну працю в українському дусі,
правив у церкві по-церковнослов’янському з українською вимовою, а
проповіді виголошував по-українськи.

У той час у Місіонес було вже чимало православних українців з Волині та
Буковини. Місіонерська праця о. Т. Гнатюка не обмежувалася виконанням
душпастирських обов’язків, він дбав про піднесення загальнокультурного
та господарського стану українців.64

Майже кожна українська громада в Місіонес — це відбиток української
громади на рідних землях. Вона має свою церковцю з дзвіницею,
парохіяльний дім, цвинтар, а деякі також і школу. Основна різниця
полягала в тому, що в Аргентині немає сіл, бо українські поселенці
живуть хуторами і кожний з них має наділ землі не менший 25 га.65 Зате
великі труднощі виникали з приїздом священиків для душастирської праці в
Аргентині. Прохання українців до митрополита А. Шептицького натрапляли
на різні перешкоди в Галичині й у Священній Конгрегації для Поширення
Віри в Римі.

Інша частина поселенців того часу осіла в столиці Буенос-Айрес і
місцевості Беріссо, коло Ля Пляти, віддаленій від Буенос-Айреса на 60
кілометрів. Це були здебільша особи самітні або й одружені, які вже до
виїзду за океан заробляли на прожиток по містах, а то й поза кордонами
Австро-Угорщини, у Франції і в Прусії. Маючи вже уявлення про фабричну
працю чи взагалі міські зайняття, так легко не піддавалися пропаганді
еміграційних агентів, які в першу чергу шукали аграрних поселенців.

Українські католицькі священики прибули до Аргентини щойно в 1908 р.,
першим прибув з Бразилії о. Климентій Бжуховський, монах василіянського
чину з короткочасними відвідинами. Пізніше приїхали до Місіонес світські
священики, в 1909 р. о. Ярослав Карп’юк, який організував в Апостолес
першу читальню “Просвіти”. Однак він також пробув у Місіонес лиш два і
пів року й повернувся на рідні землі. У 1911 р. приїхали до Місіонес ще
два українські греко-католицькі священики, о. Омелян Й. Ананевич й о.
Іван Сенишин.66 Перший пробув у Місіонес до 1915 р., не проявивши якоїсь
помітної активності. Головну організаційну роботу провадив о. Сенишин,
який короткий час був навіть посадником Апостолесу. Це завдяки йому в
Апостолесі була організована і діяла українська кооператива, яка
проіснувала аж до його смерті в жовтні 1926 р.67

Головними місцями поселення українців в Аргентині були в першу чергу
столиця Буенос-Айрес з околицею. У 1909 р. до Буенос-Айрес прибув на
працю Пилип Бак, колишній учитель і сторож в редакції українського
щоденника “Рада” в Києві. Він приїхав працювати над скріпленням правого
берега ріки Ля-Плята і там познаходив “хохлів”, “малоросів” та
“русинів”, і зорганізував у Бельграно “під вербами” першу українську
школу, в якій в 1910 р. було 30 учнів. Тоді ж із учнів був створений
перший український дитячий хор. Тут була створена маленька бібліотека,
для якої книжки подарували Володимир Винниченко, Василь Королів і проф.
Михайло Грушевський. Сюди приходили також часописи “Рада”, “Засів” і
“Рідний Край” з Києва та “Діло” зі Львова.68 Все це робилося з наміром,
щоб усіх тих “малоросів”, “хохлів” і “русинів” перевиховати на
українців.

Першою спробою організації культурно-освітнього характеру було створення
Культурно-просвєтітельськаго общества в Буенос-Айрес у 1910 р.
Ініціяторами його були “малороси” і росіяни, але членство у переважній
більшості складалося з українців. Вони, переконавшись в імперіялістичних
стремліннях провідників “общества”, відійшли й “общество” перестало
існувати.69

Найактивніший наплив українців до Аргентини був від початку імміграції в
1897 р. аж до вибуху світової війни 1914 р., зокрема в 1901-1903 рр.
Перед першою світовою війною, головно в 1901-1913 рр. до Аргентини
приїхало близько 10 000 українських поселенців. Українці поселилися
майже в усіх передових провінціях Аргентини: червоноземнім Місіонес,
тропікальному Чако, Мендозі, Тукумані, а також у Ріо-Негро, Чубуті. Але
основною провінцією українського хліборобського населення аж до вибуху
першої світової війни залишилася таки Місіонес, а Буенос-Айрес — центром
українців-робітників.

Однак скільки всіх українців прибуло в тому часі до Аргентини — важко
твердити, оскільки урядову статистику в Аргентині, так само як і в
Бразилії, не оголошують. Зрештою, у тій статистиці національність
визначається не місцем народження, але з якої держави вони приїхали.
Тому українці, народжені в Україні під російською займанщиною, фігурують
як росіяни, а ті з Галичини чи Буковини — як австрійці.70

За певними даними урядової статистики (релігія, професія, поселення і
все, що характеризує національність) можна дійти висновку, що до вибуху
першої світової війни 1914 р. в Аргентині було понад 46 тис. українців.
В це число входили всі українці, ті що називали себе “австріяками”, але
ними не були насправді, ті, що називали себе “русинами”, і ті, що
подавали себе за “русских”, але по-російськи говорити не вміли.71

Такою була громада українських поселенців в Аргентині 1914 р.,
національне малосвідома, позбавлена української інтелігенції,
незорганізована, ані під оглядом релігійним, ані під оглядом політичним,
але свідома одного, що вона не є ні російською, ані польською.

* * *

Впродовж цілого XIX ст., докладніше від останнього поділу Польщі 1795
р., Україна опинилася під пануванням двох імперій — Росії та
Австро-Угорщини. Цей поділ мав добрі й злі сторони. Тоді як російський
уряд провадив політику тотальної русифікації українського народу,
намагаючись перетворити його у малоросів — вітку російського народу,
частини України під австрійським пануванням користувалися деякими
конституційними правами, які українські культурно-політичні діячі
використали для перетворення Галичини й Буковини в український П’ємонт,
центр українського національного відродження. Це, очевидно, стояло на
заваді Росії й тому вона намагалася захопити Галичину й Буковину від
Австрії, щоб і там знищити “мазепинство”. Негативним було те, що
розвиток в обох частинах ішов нетотожними шляхами.

Колоніяльне становище України в системі Російської імперії дещо
відрізнялося від долі Польщі, яка також була поділена між трьох сусідів,
Австрії, Прусії і Росії. Відрізнялося також і від становища Фінляндії та
інших балтійських народів. Проводячи на всіх окраїнах політику
національного гноблення, російський уряд все ж таки визнавав існування
польського, фінського та інших народів Прибалтики. Однак щодо України
царський уряд застосовував політику повної русифікації українського
народу, не визнаючи його прав як нації. Це по суті перекреслювало не
тільки минуле українського народу, але і його майбутнє. Як нація він був
приречений на загибель. Проте і в таких складних умовах народні маси
України ніколи не втрачали надію на кращу долю, шукаючи шляхів
визволення. У таких складних і невідрадних обставинах захопила
український народ перша світова війна. Та найгірше було те, що з вибухом
війни український народ, поділений поміж дві ворожі імперії, був
змушений служити в цих арміях, воювати проти себе і вмирати за своїх
гнобителів. Така доля всіх поневолених народів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020