Реферат на тему:
Xристиянське покликання жіноцтва в православній теології: традиція і
сучасність
”І сталося, як Він це говорив,- одна жінка
з народу свій голос піднесла й сказала
до Нього:”Блаженна Утроба, що Тебе
носила, і груди що Ти ссав Їх!”. А Він сказав:
“Отож, блаженні Ті, котрі слухають Слово Боже і бережуть Його” (Лк. 11,
27-28).
Християнство відновило цілий світ в усіх відношеннях. В життя і
становище жіноцтва також внесло великі зміни. На противагу принижуючому
місцю жінки в античному світі, християнство проголосило її рівноправним
створінням Божим, вільною дочкою Церкви Христової.
Гідність новозавітної жінки надзвичайно возвеличилася в особі Пречистої
Діви Марії – чеснішої від Херувимів і незрівняно славнішої від
Серафимів. Але до величі Богоматері ніколи не дорівняється жодна смертна
жінка. Отож мова йтиме про заслуги звичайних жінок, котрі своє життя
тією чи іншою мірою присвятили служінню Святій Церкві.
Сам Господь наш Ісус Христос не забороняв перебувати жіноцтву серед
своїх учнів–апостолів, слухати Його науку, служити Йому: “…дехто з
жінок, що були оздоровлені від злих духів і хвороб; Марія, Магдалиною
звана, що з неї сім демонів вийшло; Іванна, дружина Худзи, урядника
Іродового;Сусанна і інших багато…” (Лк. 8, 2-3).
Найбільшим доказом відданості, безстрашності й великої любові до
Спасителя було співстраждання жінок Мироносиць під Хрестом (див. Мф. 27,
55-61). Знаємо зі Святого Письма Нового Заповіту, що з усіх учнів
Христових у годину Його страждань був тільки св.ап. Іван Богослов,
котрого Господь доручив тоді Своїй Пречистій Матері, а Пресвяту
Богородицю – під опіку Свого улюбленого Учня (Ін. 19,26-27). А другого
дня “Як минула субота, Марія Магдалина, Марія Яковова і Соломія,
накупили пахощів, щоб піти і намастити Тіло Його” (Мр. 16,1). Найвищою
нагородою за їх безстрашність, віру, правдиве виконання Заповіді Христа
“возлюби Господа Бога твоєго” стало з’явлення Воскреслого Христа першій
серед Мироносиць – Марії Магдалині (Ін. 20, 11-18). Саме жінка стає
першою проповідницею Христового Воскресення, першою промовила світові
“Христос Воскрес!”, сповістивши майбутнім поколінням найважнішу подію
всієї історії Християнства, бо згідно з ап.Павлом, “коли Христос не
воскрес – марна віра ваша…” (1Кор. 15,17).
Свята Марія Магдалина ввійшла в історію Церкви, як рівноапостольна. В
широких вимірах проявлялась її духовно–просвітницька діяльність. І хоч
ніколи першохристиянські просвітительки–диякониси не брали на себе
вчительського обов’язку на церковних зборах чи першохристиянських
Богослужіннях, підкоряючись заповітові св.ап.Павла “жінки ваші у церквах
нехай мовчать, бо не дозволено їм говорити” (1Кор. 14,34), вони постійно
перебували зі святими апостолами, підтримуючи їх у проповідях серед
поганського люду. Зі Святого передання нам відомо, що Марія Магдалина
дійшла до Риму, де про Воскреслого Христа сповістила імператора Тіберія.
До нашого часу залишилося в традиціях православного іконопису зображати
св.рівн. Марію Магдалину з червоною писанкою в руці.
Серед числа перших дияконис, жінок–християнок, що активно діяли при
церкві, були і неодружені (наприклад, вищезгадана св.рівн. Марія
Магдалина, св.Сусанна, та ін.), і одружені (наприклад, св.Соломія, мати
св.ап. і єванг. Івана Богослова, Іванна, Марія Яковова та ін.), свідомо
ставши ученицями Христовими при Його земному житті, продовжували і після
Його Вознесіння зберігати свій послух, дотримуючись заповітів Христа і
Його Учнів – святих апостолів.
Пізніше протягом усіх віків, перші святі просвітниці мали своїх
послідовниць.
* * *
Святий ап.Павло в своєму Посланні до Галатів акцентує: “Нема чоловічої
статі, ані жіночої,- всі бо ви одне у Христі Ісусі” (Гал. 3,28). Однак,
це твердження не може служити до прагнення цілковитої рівноправності
жінок з чоловіками, не тільки в Церкві, а й у побуті, особливо тих,
котрі пов’язані шлюбом. Знову ж таки звернімося до повчання св.ап.Павла:
“Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік голова
жінки, як і Христос Голова Церкви” (Еф. 5,22-23). То ж кожна заміжня
християнка усвідомлює, що головним її покликанням є великий духовний
дар, вияв Божої опіки – материнство в найширшому розумінні цього слова.
Найяскравішим прикладом доброї матері, а водночас і визначної діячки
Церкви Христової служить нам постать св.рівн.цариці Олени, матері
імператора Констянтина Великого. Свій життєвий материнський обов’язок
вона виконала до кінця – і стосовно свого сина, і стосовно всього
людства. Знайдення нею в 326 році Чесного Животворящого Хреста
спричинилося до Всесвітного Його прославлення – Воздвиження. З
ініціативи і при усебічній допомозі цариці Олени на святих місцях у
Палестині було збудовано багато церков.
Не випадково через кілька століть велика княгиня Києва Ольга приймає
Святе Хрещення з іменем Олена. Скільки ж бачимо спільного в житті й
діяльності цих двох святих рівноапостольних жінок! Як і св.Олена, св.кн.
Ольга возвеличує Чесний Хрест на нашій землі, будує в Києві одну з
перших церков, і хоч не вдалось їй свого сина Святослава привести до
святого Хрещення, зате внука Володимира виховала на Хрестителя Київської
Русі.
На жаль, в історії нашого народу знаходимо небагато імен жінок, для
котрих діяльність св.кн. Ольги стала взірцем. Серед короткого спису
славетних княгинь і князівен, дещо знаємо про кн. Анну Ярославну (ХІ
ст.), королеву Франції, що в далекий край забрала з собою як найцінніший
скарб рукописне Святе Письмо рідною мовою і увійшла в історію України і
Франції як “Анна Реґіна”. Її сестра – ігуменя Матрона свого часу очолила
жіночий монастир в Холодному Ярі, відомий як “Матронівський монастир”.
“Блискучою зорею” в українській духовній культурі назвав митрополит
Іларіон (Огієнко) князівну Анну Всеволодівну. Коротко ознайомимося з
легендарним образом цієї славної особистості.
Епоха, в якій жила і діяла Анна,– друга половина ХІ ст. – сприяла
розвиткові науки і культури серед жіноцтва. Слід зауважити, що
українська жінка від зорі нашої історії не була приниженою чи
позбавленою загально-суспільних прав, могла при бажанні вільно працювати
як вдома, так і поза домом: “Кардинальна ріжниця староруського права
проти римського і староґерманського, щодо становища жінки полягає в тім,
що вона не знає ніяких правних ограничень становища жінки і її
правосильності. Ми не маємо тут тої потреби опіки над жінкою, яку уважає
неминучою право римське чи староґерманське, уважаючи жінку або дитину
неправосильною ціле її життя”. Описуючи право перебування жіноцтва серед
духовенства в часи Княжої доби, М.Грушевський далі константує: “Слідів
ограничень жіночої свободи ми не маємо, навпаки, кілька звісток
свідчать, що жінка свобідно появляється в товаристві публично, з
чоловіком або без нього. Правило митрополита Івана, згадуючи про пири,
що споряджалися часом в самих монастирях, або не в монастирях, але з
участю духовенства, все припускає, що на таких пирах бувають і чоловіки
і жінки”.
Однак, виявити себе повністю в просвітницькій діяльності жінка мала
змогу тільки в монастирі. В той час саме в жіночому монастирі могла
отримати освіту світська жінка. Заслуга цих монастирів у творенні
української культури безмежно велика.
З цієї причини і Анна Всеволодівна стала монахинею, присвятивши своє
життя служінню Богові і розвитку богословської науки серед жіноцтва.
Князівна увійшла в нашу історію під іменем Янка і прославилась, як
видатна діячка: в 1086 р. заснувала в Києві жіночий монастир св.Андрія
Первозванного з першою на Україні жіночою школою, повністю присвятивши
себе вдосконаленню освіти українських жінок.
В 1240 році монголо-татари зруйнували Янчин монастир св.Андрія
Первозванного, а разом з ним і Янчину школу, але її неоціненний внесок у
розвиток українського теологічного просвітництва не забутий. Св.преп.
Анну з гідністю можемо вважати Небесною покровителькою тих її
послідовниць, котрі продовжували орати, почату Анною освітянську ниву.
Поміж визначних українських церковних діячок знаходимо не тільки
монахинь, Невіст Христових. Були також і жінки–матері, що мали великі
родини і при всіх своїх мирських турботах знаходили час для виконання
суспільного християнського обов’язку. Переважно матері давали своїм
дітям перші уроки Закону Божого. Майже в кожній парафії існували
церковно–парафіяльні школи, де нерідко вчителювали і освічені дружини
священиків.
Відомий арабський мандрівник, архидиякон Павло Алепський, який
супроводжував Антіохійського Патріарха Макарія до Москви, і в 1653 та
1655 рр. побував на Україні, у своїх спогадах зазначав, що: „…по всій
землі Руських (українців-мя), ми помітили прекрасну рису, що викликала
наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, а навіть їх жінки і
дочки вміють читати і знають порядок церковних служб і знають церковні
співи.”
Прагнення боголюбивих жінок–матерів внести свій вклад у процвітання
Церкви збільшило число офіродавиць–фундаторок в XVII ст., коли виникла
потреба підтримки і оборони Святої нашої прабатьківської Православної
віри. Незабутні імена Анни Гойської, фундаторки Свято-Успенського
Почаївського монастиря; Раїни Могилянки, котра в 1615 р. заснувала
монастир і школу під Лубнами; кн.Корецької, кн.Сандомирської; Маргарити
Грицівни та ін.
?
–uuuuuuuuuuuuuuuuuuuiuuuuuuu
Особливе місце серед фундаторок того часу посідає Гальшка Лисавета
Гулевичівна, дружина маршалка мозирського Стефана Лозки. Відома з нашої
історії як меценатка Києво-Могилянської Академії, вона 14 жовтня 1615 р.
заснувала Освітянську Фундацію, в “Акті” котрої, було зазначено:
“Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах
воєводств Київського, Волинського і Брацлавського будучим, станом
духовним і світським, інокам, священником і дияконом чину мнишеського і
чину мирського, также освіцоним княжатам, вельможним паном шляхти і
якого ж кольвек іного заволання і стану людей руських, єднак тим тілько,
коториє в Православной благочестивой церкві всходній набоженства
греческого Вірі, в послушенстві і теж благословенії св.патріарха
Константинопольського неодмінні трвають і трвати будуть…”. З історії
знаємо, що прагнення Лисавети Гулевичівни спричинитися до вдосконалення
освіти серед православних було зумовлене натиском католицизму і
порушенням постанов Берестейського собору з 1596 р.
Вільна діяльність жінок у церковній сфері (і не тільки в церковній)
стала слабнути з кінця XVII ст. Не з вини самих жінок, а через історичні
обставини в яких опинилась Українська Православна Церква. Тривалий
процес приєднання України до Москви, починаючи з 1654 року, завершився в
1686 році переходом Київської Митрополії в “послушаніє” Московського
Патріарха. Якими були причини цієї події, і яким шляхом все відбувалося,
сьогодні загальновідомо, як і те, що акція та не була канонічною. В
документі під назвою “Патріарший і Синодально-Канонічний Томос
Вселенської Константинопольської Патріархії” від 13 листопада 1924 р.
про визнання Православної Церкви в Польщі Церквою Автокефальною,
читаємо: “…розглядаючи також факт, чому не заперечує й історія, бо ж
написано, що перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й
Православних Митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також
прилучення їх до святої Московської Церкви наступило не за приписами
Канонічних Правил, а також не дотримало всього того, що було установлено
відносно повної церковної Автономії Київського Митрополита, який носив
титул Екзарха Вселенського Престолу”. Не ставлю собі за мету аналізувати
дії тих часів, залишаю це питання історикам. Однак, серед трагічних її
наслідків для українців, а особливо для українок – це початок
невластивого для нашої нації трактування жінки. Не лише в церкві, а й в
усьому суспільстві. Згадаймо хоч би героїню відомого літературного твору
Лесі Українки “Бояриня”. Не змогла волелюбна козачка погодитися зі своїм
принизливим становищем, котре для московської жінки було звичайним,
навіть законним. На жаль, тривала така ситуація досить довго і
зневажливе ставлення до жіноцтва, накинене нам східним сусідом, зуміло
вкоренитися в свідомості багатьох…
Зрештою, було б несправедливим звинувачувати тут тільки
північно-східнього сусіда. Нічого втішного не пропонував і католицький
захід. Навпаки, ще в 1690 р. у Франкфурті вийшов трактат латинською
мовою: “Жінка – не людина”, а року 1753-го в Ляйпцігу вийшла книжка
німецькою мовою: Цікаві докази, що жінка не належить до людського роду”.
Чого ж могла сподіватись при таких обставинах українка з опущеною додолу
головою?
Сьогодні важко окреслити, якою була духовно-харитативна діяльність
жіноцтва в ті часи. Дана епоха вимагає докладнішого дослідження цього
питання. Але, безумовно, жіночі згуртування-сестринства існували при
церквах, а при жіночих монастирях – сиротинці, школи, майстерні та ін.
Розвиток церковного образотворчого мистецтва, зокрема іконографія,
вишивання церковного одягу, оздоблення речей церковного вжитку, багато в
чому завдячує просвітницько-практичній роботі жіночих монастирів. Таким
важливим цетром у XVII – XVIII ст. був Києво-Вознесенський Печерський
монастир, ігуменею котрого, свого часу була мати гетьмана Івана Мазепи
Марія Магдалина Мазепина, саме вона розпочала функціонування
гаптярсько-іконописної школи, і послужила прикладом для інших.
Ігуменя Чернігівського П’ятницького монастиря Фотинія Максимовичева
протягом 40 років очолювала школу шиття священичого одягу.
В 20-30 роках XVIII ст. ігуменя Києво-Флорівського монастиря Олена
керувала майстернями, де гаптувалися митри, золотом оздоблювалися ризи.
Києво-Йорданський, Ніжинський, Благовіщенський та Кам’янський монастирі
сталися значними центрами іконопису, в яких монахині виконували почесні
відповідальні замовлення з виготовлення ікон і навіть цілих іконостасів.
При цих монастирях було чітко організовано школи і училища з докладно
розпрацьованою систематичною програмою художнього навчання.
Отож, навіть на основі цих вибраних історичних фактів можна
констатувати, що від початків нашої історії жіноцтво різними шляхами
прямувало до осягнення найвищої християнської мети – служіння церкві і
народові. А волелюбність українок, їх щиру побожність, прагнення
духовного самовдосконалення і бажання бути потрібними не вдалося знищити
ані пригнобити ворогові видимому і невидимому.
* * *
Поняття “жінка-теолог”, як бачимо, не є зовсім новим і безтрадиційним як
в усьому Православному світі, так і в Україні. Але в минулі віки не
існувало конкретних галузей теології в сучасному розумінні, тому й
сьогодні поки що не визначено чіткого окреслення належності тієї чи
іншої діяльності жіноцтва до певного теологічного нурту.
В далеко кращих обставинах знаходиться православна християнка-теолог у
наші дні. Про становище нашої сучасниці можна сказати словами відомого
православного проф. теології Пауля Евдокимова: “Жінка – Орантка
…опікується кожною людською істотою, наче своєю дитиною. Однак своє
післанництво сповнює тільки тоді, коли приймає службу Євангельської
Мудрої Діви, Лампада котрої, по вінця наповнена Даром Духа Святого…
Сьогодні, перед лицем світових трагедій і катаклізмів, перед лицем
практичного матеріалізму, перед лицем прояву демонічної деструкції, саме
жінка покликана до того, щоб затримати людство над межею прірви, щоб
нагадати чоловікові про його властиве, гідне чоловіка, покликання”. Шлях
у сферу богословських наук проклали і благословили нам Ієрархи
Православної Церкви майже в усьому світі. Двері Теологічних Академій і
Факультетів відкриті для православних жінок у Варшаві, Белграді, Парижі,
Пряшеві та багатьох інших європейських містах, а також і на інших
континентах.
В цьому короткому дописі я не ставлю собі за мету ґльорифікації
жіноцтва, ані в жодному разі не підтримую будь-який напрям радикального
фемінізму. Дякувати Богові, православна християнка знає своє місце в
Церкві, і ніколи не відважиться переступити поріг Святого Вівтаря, а
отже не домагатиметься рівності з чоловіками, котрих Господь вибрав для
служіння при Святім Престолі. Зрештою, нам було б це забагато, ми маємо
свої обов’язки, своє християнське покликання в сфері церковної
діяльності. А наше від віків служіння рідній Православній церкві не
залишається поза увагою світу. У 1997 р. в православній парафії Смоки
Лейк в Канаді відбулася візитація владики Івана з метою освячення
пам’ятника Українському Православному Жіноцтву, котре споконвіку
трудилося і тепер трудиться на благо нашої Святої віри. Видно, що
заслужили собі українські жінки на пошану від людей. І все ж, основною
нагородою залишається нагорода Небесна, котру боголюбива українка,
будемо вірити, успадкує, бо не закопує свій талант, даний Богом, у
землю, а в міру власних сил старається примножити. Саме до цих
талановитих, а їх у нас тисячі, відноситься наша сучасна поетеса
Антоніна Листопад, котра по-своєму, поетичним словом оспівала всі Псалми
Давидові, доречі, вперше серед жінок поеток.
На закінчення прагну виразити бажання, щоб мої спостереження про потребу
присутності наших сестер в теологічній діяльності, стали запрошенням до
глибшої рефлексії сучасних українських теологів.
Література:
1. Архієп. Адам. По Святій Землі // Церковний Календар. – Вид.
Перемисько–Новосанчівської Єпархії, 1997.
2. Геллей Г.Г. Біблійний довідник. – Торонто, 1984.
3. Грушевський М. Ілюстрована Історія України. – Київ-Львів, 1913.
4. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. ІІІ.
5. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. V.
6. Ілюстроване життя святих. Львів, 1907.
7. Кара-Васильєва В. Літургійне шитво України XVII-XVIII ст. – Львів,
1996.
8. Митр. Іларіон. Наша літературна мова. – Вінніпег, 1969.
9. Митр. Іларіон. Преподобна Анна Всеволодівна. – Вінніпег, 1960.
10. Митр. Іларіон-Огієнко. Українська церква. – Вінніпег, 1982.
11. Православная Энциклопедия. – Т. І. Спб., 1900.
12. Путешествие Антиохийского Патриарха Макария в Россию в пол. XVII в.
– Кн. 1-4 – М., 1897.
13. Церковний Календар. – Вид. Перемисько-Новосанчівської Єпархії,
Сянік. – 1994.
14. Bendza M. Tendencje unijne wzgl?dem Cerkwi Prawos?awnej w
Rzeczypospolitej w latach 1674-1686. – ChAT, 1987/
15. Danielou J., Marrou H. Historia Ko?cio?a. – Warszawa, 1984.
16. Evdokimov P. Kobieta i Zbawienie ?wiata. – Pozna?. 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
