Реферат на тему:
Митрополит Андрей Шептицький i православ’я
“Ціль моєї праці — зібрати всіх вас під стягом Христа. Наука Христова,
якою я перейнятий сто раз більше з власного переконання, ніж з уряду, —
це мій прапор і дороговказ. Хай умру сьогодні і в вічності не знайду
щастя, щоб тільки ви, мої браття, були щасливі”.
(Лист митр. Андрея Шептицького до української інтеліґенції з 1909 р.)
У многогранній діяльності визначного церковного, культурного і
громадського діяча митрополита Андрея Шептицького центральне місце
займала проблема єдности Церков, і зв’язана з нею екуменічна акція, яка
проявлялася на протязі усього його свідомого життя. На українському, або
загальнослов’янському відтинку для Митрополита унійна проблема зводилась
до відношення, співпраці, евентуально до пізнішої єдности між
греко-католицькою і православною Церквами, що саме й є змістом нашої
теми.
Справа об’єднання православних віруючих — українців, росіян і білорусів
— з Апостольською Столицею була головною спонукою навернення Романа
Шептицького з римо-католицтва до Унії, він не переставав працювати для
реалізації цієї цілі до кінця свого трудолюбивого життя. “Всі ми мусимо,
— писав він у своєму посланню в 1940 p., — вважати працю для з’єдинення
Церков за наш моральний обов’язок любови до Бога, що проявляється в
християнській любові до ближнього, але також за один з найважніших
конституційних елементів нашого християнського патріотизму”.1 Під час
совєтської окупації Галичини Митрополит Андрей звертався до Папи, щоб
він його вибрав і призначив на смерть “за віру і єдність Церкви”.
Очевидно, що Папа не дав свого благословення на мученицьку смерть
визначного ієрарха Церкви.
Ідея привернення слов’янського Сходу в лоно Вселенської Церкви зродилася
у майбутнього Митрополита Андрея ще в молодечому віці, вона
конкретизувалася у зустрічі з життям. У 1887 р. Шептицький відвідав
Київ, побачив його святині, там він познайомився з українською громадою,
був гостем професора Володимира Антоновича, який, як і він, порвав був з
польщизною й пристав до українського народу. Напевне, ця зустріч
залишила глибокі сліди в душі молодого Шептицького, і стала провідною в
дальшому його житті. Того ж року осінню він відвідав також Москву, де
познайомився з філософом В. С. Соловйовим, прихильником церковного
об’єднання.
24 березня 1888 р. Роман Шептицький був прийнятий на спеціяльній
авдієнції Папою Львом XIII, якому звірився щодо бажання стати
Василіянином, та щодо своїх плянів відносно з’єдинення Церков. Тоді ж
Папа уділив для молодого ентузіяста своє благословення для цих незвичних
задумів.
Митрополит Андрей Шептицький зумів переводити в життя здійснення своїх
унійних плянів, коли почав очолювати греко-католицьку Церкву. Рівночасно
з гідністю архиєпископа Львівського, він ставав також єпископом
Кам’янець-Подільським: епархія, яка з 1807 р. належала до Галицького
митрополита, але її територія знаходилась в межах Російської імперії.
Тут унійна праця стала можливою щойно після революції 1905 р., коли в
Росії встановлено свободу совісти. Свої пляни про організацію
католицької Церкви на території Російської імперії Митрополит представив
Папі Пієві X в першій половині 1907 р. Йшлося про висвячення священиків
і єпископів у греко-католицькому обряді для православних Росії, на що
Папа дав згоду. Осінню 1907 р. Митрополит виїздить інкоґніто на
територію Російської імперії, — Вільно — Мінськ — Слуцьк — Москва —
Петербурґ, де нав’язує контакти з прихильними людьми до Унії й назначає
о. Олексія Зерчанінова генеральним вікарієм Кам’янець-Подільської
епархії та душпастирем для католиків візантійського обряду для усієї
Росії. У лютому 1906 р. Папа Пій X леґалізував цю номінацію, а
рівночасно іменував Митрополита Андрея апостольським адміністратором
Кам’янець-Подільської епархії, і також надав А. Шептицькому
адміністративну повноважність на усю територію Російської імперії. Ці
надзвичайні права і повновласті були поновно потверджені папами Пієм X
(у 1909, 1910 і 1914), Бенедиктом XV і Пієм XI. Для обережности перед
російським урядом ці повновласті були вдержані в таємниці й відомими
тільки Папі і Митрополитові. В 1912 р. Митрополит вдруге відвідав Київ,
тоді він відправив панахиду по Тарасу Шевченкові в костелі св. Миколая і
виголосив патріотичну проповідь про Великого Кобзаря. Значіння цієї
ініціятиви Митрополита тим важніше, що в тому часі російський уряд
забороняв публічні відзначення Шевченкових роковин.
Для популяризації духовних взаємовідносин між Сходом і Заходом
Митрополит Шептицький ініціює в 1907 р. міжнародні зустрічі — з’їзди,
присвячені плеканню ідеї з’єднання Церков, передусім представників
слов’янських народів, католицького і православного віровизнань. Ці
з’їзди відбувалися у Велеграді в Моравії, відомому місійному осередку
св. Кирила й Методія, в яких брали участь богослови і обговорювали
справи, що єднали обидві Церкви і проблеми взаємопізнання і зближення
між ними. На цих з’їздах, до 1927 р., Митрополит Андрей виголошував
доповіді, а на деяких головував. Доповіді конґресів у Велеграді були
друковані в серії “Акти Велеградські”.
Під час окупації Галичини російськими військами в 1914 р. Митрополит
Андрей виступив проти насильного запровадження російської православної
Церкви, за що був заарештований і засланий спершу до Києва, а згодом в
Росію: в Новгород, Курськ і Суздаль. Свій побут в неволі Митрополит
використав для спроби оформити греко-католицьку Церкву в Україні і
Росії. Під час свого короткого перебування в Києві Шептицький висвятив
о. Йосифа Боцяна, ректора Львівської духовної семінарії, на єпископа
Луцького. Після звільнення в березні 1917 р. Митрополит скликав у травні
1917 р. синод у Петрограді, на якому номінував о. Леоніда Фьодорова на
свого екзарха на всю Росію, а для Білорусі й України призначено двох
інших екзархів: для Наддніпрянщини о. Володимира Громницького екзархом,
а генеральним вікарієм о. Михайла Цегельського. Новостворена структура
греко-католицької Церкви на Сході протривала до приходу большевицької
влади, коли вона була зліквідована, як і всі інші Церкви.
Під час свого побуту в Росії і Україні в 1917 р. Митрополит Шептицький
зустрічався з українським громадянством, відвідав українські національні
установи. I хоча йшлося про українців Наддніпрянщини, що були
православними, всюди його вітали як мученика і оборонця загальної
української справи. Особливо тепло прийняла Митрополита українська
громада в Петрограді. У Києві він мав зустріч з провідними членами
Української Центральної Ради, відвідав визначних особистостей в столиці
України: М. Грушевського, Д. Дорошенка, вдову М. Драгоманова і інших.
Навіть В. Винниченко, який спочатку ставився з резервою до Митрополита,
згодом, за Директорії, пропонував А. Шептицького як кандидата на
митрополита України. За Гетьманату Всеукраїнський православний собор у
Києві задумував 21 червня 1918 року створити патріярхат, а кандидатом на
його очолювання висувалося особу Андрея Шептицького. Назагал Митрополит
Галицький вдержував добрі взаємини з наддніпрянськими політичними
діячами і державними керманичами — М. Грушевським, П. Скоропадським і С.
Петлюрою — в часі української державности.
Повернувшись до Львова Митрополит Андрей великодушно поставився весною
1919 р. до православних ієрархів — архиєпископа Олексія Дородницина, що
тікав від большевиків, та до ув’язнених польською владою митрополита
Антонія Храповицького і архиєпископа Євлогія Георгієвського; останній у
1914 р. змагав до ліквідації греко-католицької Церкви в Галичині. Він
прийняв їх у своїх палатах і робив заходи перед польською адміністрацією
про їх звільнення. Поступування Митрополита Андрея супроти православних
ієрархів заслуговує тим більше на увагу, бо сам Митрополит і його Церква
потерпіли від вчинків одного з них.
Після невдачі Визвольних Змагань багато православних еміґрантів з
Наддніпрянщини знайшлися у Львові, де отримали батьківську допомогу і
притулок у Митрополита Андрея. Згадаємо деяких з них: Микола Вороний,
Леонід Білецький, Михайло Корчинський, Іван Огієнко, Василь Дядинюк,
Василь Кричевський, Іван Шендрик, Володимир Дорошенко, Вячеслав Заїкін і
багато інших.
Справі релігійного з’єднання між Сходом і Заходом мали служити і
навчально-освітні інституції; створена Митрополитом у лютому 1928 р.
Греко-Католицька Богословська Академія у Львові мала бути “підвалиною
духового відродження Нашого Народу та приготування нашої св. Церкви до
сповнення великої грядучої місії у Христовому винограднику на
Українській Землі та серед народів Східньої Европи…”2
У періоді між двома світовими війнами великий відгомін з позитивними
наслідками мав пастирський лист Митрополита з 2 серпня 1938 року в
обороні православної Церкви на українських землях під Польщею. У цьому
листі, зверненому до свого духовенства Андрей Шептицький гостро засуджує
брутальну акцію польського уряду, який при помочі адміністративних і
поліційних чинників проводив нищення православних церков на Холмщині та
примушував православних переходити на католицизм. (Текст пастирського
листа прикладаємо як додаток I).
Нищення православних церков під проводом повітових старостів і польської
державної поліції набрало широких розмірів на весні-літі 1938 року. На
Холмщині і Підляшші з 389 православних церков поляки забрали для себе
149 і перемінили їх на римо-католицькі костели, а 189 православних
церков спалили чи збурили. При цьому часто нищили і цвинтар біля церкви,
викидали з могил з найбільшою наругою тлінні останки православних,
висміювали релігійні і національні почування православних вірних.
У своєму посланні Митрополит Андрей став в обороні “переслідуваних наших
братів нез’єдинених православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і
Полісся”.3 Після вичислення руйнацій церков та знаряддя релігійного
культу, а “людей змушували, іноді насильством, прийняти католицьку віру
в латинському обряді”, Львівський і Галицький Митрополит стверджує:
“Ціле православне населення Польщі затривожене. Населення Холмщини
зранене у найсвятіших і найблагородніших почуваннях. А всі з’єдинені з
Вселенською Церквою восточні боліють над ударом, завданим самому ділу
з’єдинення”. Митрополит пробує відмежувати Апостольський Престіл від
акції польського уряду, хоча “в очах кількамільйонового населення Польщі
Апостольська Столиця представлена співвинною діла знищення. Отвирається
нову пропасть поміж Східньою і Вселенською Церквою”. Антихристиянські
поступки та факти релігійного переслідування, на думку автора послання —
це тріюмф ворогів Церкви — масонів, які завдали “моральний удар самій
ідеї з’єдинення Церков та авторитетові Вселенської Церкви й
Апостольської Столиці”.4
Це послання було заборонене польською цензурою, однак воно розійшлося
масово і зробило успокоююче вражіння серед православних. За
посередництвом Митрополита Діонісія Валединського вони дякували
Митрополитові Шептицькому за гідний і відважний виступ в обороні
православної Церкви. Послання Митрополита і інтерпеляція українських
парляментаристів у польському соймі і перед урядом мали відгук, і
міністерство внутрішніх справ спинило дальше нищення церков і примусове
навернення на католицизм.
Після окупації Галичини большевиками Митрополит Андрей, гідно обороняючи
свою Церкву перед безбожницькою акцією влади, користає з нагоди доступу
до східніх областей Совєтського Союзу, щоб відновити, так як і в часі
першої світової війни, апостольську діяльність на цих теренах.
Користаючи з повновластей, наданих йому Папою Пієм X, потверджених його
наслідниками Бенедиктом XV і Пієм XI, Митрополит Шептицький творить 9
жовтня 1939 р. чотири екзархати, які охоплювали територію усього
Совєтського Союзу, а саме: екзархат Волині і Холмщини на чолі з
єпископом Миколою Чарнецьким; екзархат для Білорусі (отець Антоній
Нєманцевіч); екзархат Великої Росії і Сибіру (отець ігумен Клементій
Шептицький); і екзархат для Великої України (Наддніпрянщини)
(архиєпископ Йосип Сліпий).5 Рівночасно Митрополит пише листа 10 жовтня
1939 р. до Папи Пія XII і просить його про потвердження повновластей,
даних йому Папою Пієм X, і дозвіл на висвячення на єпископа о. Йосипа
Сліпого на свого коад’ютора з правом наслідства. Два тижні пізніше
Конґреґація для Східньої Церкви іменує о. Йосипа Сліпого коад’ютором і
надає Митрополитові нові надзвичайні повновласті. Ці нові повновласті,
однак, анулювали попередні (за офіційною номенклятурою “були на місце
тих, уже неважних повновластей”), значить остаточне стягнення
повновластей, про що повідомив Митрополита Секретар Стану 30 травня 1940
р. — повідомлення, яке дійшло до Львова 26 вересня 1940 р., внаслідок
чого Митрополит Андрей повідомив 12 жовтня 1940 р. чотирьох екзархів, що
він не має вже навіть власті, щоб прийняти їхнє звільнення від
обов’язків і залишає їх сумлінню вибір напряму, як далі поступати.
З половини 1941 р. почалася окупація України німцями і тоді знову
Митрополит вбачав перспективи для своєї традиційної праці для з’єдинення
Сходу. У цій справі він вислав 27 жовтня 1941 року свою
реляцію-звідомлення до Папи, зміст якої подає К. Королівський
французькою мовою. (Повний текст прикладаємо в додатках ч. II).
Після аналізи стану Церкви на Україні під большевицькою, а згодом і
німецькою окупаціями Митрополит порушує також делікатну справу
“повернення в лоно церкви Христа мільйонів східніх вірних, відлучених
досі від єдности”.6 Для цього потрібно священиків, однак німці
забороняють як греко-католикам, так і православним з Волині і Холмщини,
щоб вони вели місійну роботу на Наддніпрянщині. Серед інтеліґенції на
Україні є люди прихильно наставлені до греко-католицької Церкви, їм
потрібний тільки єпископ, який би був згідний поширювати церковну
єдність. Тому Митрополит ще раз просить Папу Пія XII потвердити
повноваження, яке йому уділив Папа Пій X, потвердити вже іменованих
екзархів, що йому допоможе промінювати на Схід. 22 листопада 1941 р.
Папа потвердив екзархів і іменував Митрополита Андрея як делеґата
Апостольского Престолу. Однак Папа не відважився задовольнити прохання
Митрополита, щоб висвятити декілька єпископів з-поміж навернених
православних.
В розгарі другої світової війни помимо трудного загального положення
українства, браку єдности на політичному відтинку, невпорядкованости в
церковно-релігійних справах, Митрополит Шептицький вважав ситуацію не
безнадійною, але навіть і сприятливою, щоб знову розпочати заходи над
зближенням католицької і православної Церков; цим разом обмежуючися
тільки Україною.
При кінці 1941 р. Митрополит Шептицький звернувся до українських
православних архиєреїв, пізніше і до української віруючої православної
інтеліґенції, з закликом до церковної єдности, яка могла б багато
допомогти також до осягнення національної єдности. Спроба порозуміння
цим разом велася виміною листами, які, почасти, й були друковані в
тодішній українській пресі. В хронологічному порядку йшлося про такі
документи:
1. Лист Митрополита Шептицького до Іларіона Огієнка, архиєпископа
Холмського, з 21 жовтня 1941 р.;
2. Послання Митрополита Андрея до православних Архиєреїв в Україні і на
українських землях з 30 грудня 1941 р.;
3. Послання Митрополита Андрея до української віруючої інтеліґенції з 3
березня 1942 р.
”
”
З професором Іваном Огієнком, пізнішим архиєпископом Холмським
Іларіоном, Митрополит був знайомий з 1920-их років, коли I. Огієнко в
складі “петлюрівської еміґрації” прибув до Львова і знайшов захист у
митрополичих приміщеннях. Нагадуючи про давнє знайомство, приязнь,
Митрополит привітав Іларіона з його недавньою хіротонією, побажав йому
відновити “віру св. Володимира і митрополита Іларіона”7 і прохав
очистити Українську Православну Церкву з неканонічних, шкідливих,
накинених неволею установ чи законів, а передусім з тієї московської
нетерпимости і тісноти, якими відзначалося усе московське православ’я.
Відповідаючи Митрополитові своїм листом з 14 листопада 1941 р.,
архиєпископ Іларіон вважав, що наближення між двома українськими
Церквами є можливе, коли не тільки Українська Православна Церква
очиститься від московських впливів, але також греко-католицька Церква
буде очищена від чужих нам латинських додатків, тоді “обидві Українські
Церкви наблизяться одна до однієї, як дві рідні сестри”.8
Центральне місце у довголітній акції Митрополита Андрея по з’єдиненню
двох українських Церков займає відкритий лист “До всіх
Високо-преосвященних і Преосвященних Православних Архиєреїв в Україні і
на українських землях” з 30 грудня 1941 р., який був друкований у
щоденнику “Краківські Вісті” з 15 лютого 1942 р. У цьому листі (додаток
ч. III), названому і посланням (С. Баран), Митрополит тісно пов’язує
релігійні справи з українськими національними справами, гаряче апелюючи
своїх земляків до єдности, як передумови до осягнення національних
ідеалів українців. Вказуючи на роздори, які ділять українців, роздори,
які дещо згодом змусили Голову греко-католицької Церкви звернутися з
посланням 21 листопада 1942 р. “Не убий”, наплямовуючи політичні
убивства серед українців, Митрополит Андрей уважає, що релігійна єдність
стане могутнім поштовхом в осягненні й національної єдности. Автор листа
стверджує, що моменти, які нас роз’єднують, сталися дуже давніми віками,
це були суперечки між греками й латинянами. Запрошуючи православних
архиєреїв до церковної єдности, Митрополит Андрей вказує на деякі
потрібні передумови для важного діла поєднання. А саме, щоб насамперед
всі бажали примирення, щоб за це поєднання увесь народ молився, просив у
Бога благодаті, і вкінці, з обох сторін потрібні уступки. Запрошуючи
всіх взяти участь в обговоренні поставлених пропозицій, тому й він
оприлюднює цього листа через пресу.9
Як доповнення до свого листа до архиєреїв, два місяці пізніше, з датою 3
березня 1942 р., Митрополит Андрей звертається до української віруючої
православної інтеліґенції (додаток ч. IV), до представників української
науки, літератури, мистецтва і до суспільних діячів України, як також до
патріотичного духовенства, яких уважає за провідну верству суспільности,
і які мають вагомий голос і в церковних справах.
Лист до інтеліґенції уточнює об’єднуючі пляни Митрополита і вказує,
якими шляхами прямувати до повної злуки. Насамперед він пояснює свій
особистий стан, він, як греко-католик не може стати Київським
митрополитом, для цього він не має й фізичної змоги через свій вік,
через хворобу. На думку А. Шептицького, Київський митрополит мусить бути
обраний із православних; а коли б він був з’єдинений із Вселенською
(католицькою) Церквою, всі греко-католики підлягали б йому, і “я перший,
— каже Митрополит Андрей, — радо піддався б його верховній владі”.10
Митрополит свідомий того, що повна злука греко-католицького і
українських православних віроісповідань — це справа дальшої майбутности.
Перед тим, після довгих змагань з обох боків, слід себе наближувати і
взаємно себе пізнавати. Ось чудове формулювання українського екуменізму.
Аналогічний шлях — зближення і взаємного пізнання — необхідний і до
осягнення національної єдности. До майбутньої єдности слід іти через
помирення, усуваючи взаємні роздори і ненависті між українцями, між
українськими конфесіями. Митрополит запевняє, що, поєднуючись із
Вселенською Церквою, не потрібно відрікатися своїх звичаїв, передання чи
обряду Української Православної Церкви. Між греко-католиками і
українськими православними різниці малі. Помирення на віроісповідній
площині причиниться і до національної єдности.
Відгуки на обидва листи Митрополита Андрея з боку православних були
слабими, виминаючими, а по суті відмовними. Коротко їх з’ясуємо.
Архиєпископ Краківський і Лемківський Палладій Видибіда-Руденко (1
березня 1942), уболіваючи за єдністю, з захопленням голосить: “Ваш зазив
до Православної Української Ієрархії є те, чого вже більше як 300 років
очікувала наша церква…, а роздор, що в кінці XVI віку був у значній
мірі штучно впроваджений неприятелями Української Церкви та Українського
народу, мусить бути закінчений”.11 При чому уточнює, “що з боку
Православної Церкви ми намагатимемось усунути всі перешкоди на шляху
великої справи поєднання, що спиратиметься на повернення до стану
з-перед офіційного, у XVI в. розпаду Православної Української Церкви”12
(значить до становища передунійного).
Олексій (Алексій) Громадський, митрополит Волинський і Житомирський,
екзарх Української Автономної Православної Церкви, що лишилася в
юрисдикції Московської патріярхії, [16 червня 1942] у принципі
згоджується з виложеною Митрополитом Андреєм ідеєю єдности Церков,
тільки сумнівається щодо можливости її реалізації. Вказує на труднощі
довести до співпраці Автономної Православної Церкви на Україні, яку він
очолював, з Українською Автокефальною Православною Церквою митрополита
Полікарпа Сікорського. Тому вважає, що “може і потрібна на землі ота
різноголосниця і в релігійних сгіравах, бо красота заключається в
різноманітності”.13 Щодо поєднання нам треба молитися, але воно не
відбудеться до скінчення віку.
Зміст цих двох листів Митрополита Андрея був також розглянений Собором
Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Ґубернаторстві, що відбувся
27 травня 1942 року у Варшаві і прийняв у цій справі ухвалу. Вітаючи
заклик Митрополита Андрея Шептицького про поєднання двох наших Церков в
одну Церкву, Собор висловив свою готовність прийняти до своєї
Православної Церкви всіх наших братів греко-католиків.14 Іншими словами
пропонувалася ліквідація греко-католицької Церкви і її інкорпорація в
Українську Православну Церкву. Цю ухвалу підготував архиєпископ Іларіон
Огієнко, а в складі Собору брали ще участь митрополит Діонісій
Валединський і архиєпископ Палладій Видибіда-Руденко. Останній вважав цю
ухвалу зарізкою, яка замикала можливість дальшої дискусії.
Повищі відповіді українських православних ієрархів, супроводжені
звичайними реверансами в сторону всіма ціненого і шанованого
Митрополита, були по суті відмовними. Болючим для Митрополита була
мовчанка єпископів Української Автокефальної Православної Церкви, що
себе оформила під проводом митрополита Полікарпа Сікорського і
поширювала свою діяльність на території Наддніпрянщини, в так званому
Райхскомісаріяті України.
На лист Митрополита Андрея до української інтеліґенції прибуло більше
відповідей, деякі позитивні, інші полемічні й з неґативним наставленням
до унійних пропозицій. Друкований був тільки одвертий лист з квітня 1942
р. деяких українських православних діячів з Праги і Варшави, старих
еміґрантів.15 Цей лист написаний у полемічному тоні, гостро, а часто й
несправедливо, засуджуючи в історичному аспекті Унію й католицьку
Церкву. Автори одвертого листа оцінюють церковну Унію як одну з
найсумніших діб української минувшини, порівнюючи її хіба з добою
панщини. На думку авторів цього листа всі унійні спроби, — це не
з’єднання греко-католицької і православної Церкви, а тільки приєднання
української православної Церкви до римо-католицької, експонентом якої
усе було польське католицтво. Обороняючись від закидів, що українське
православ’я має “забагато московського намулу”, однак, на думку авторів,
від нього буде легше позбутися, ніж греко-католицькій Церкві від впливів
римо-католицьких, наприклад, запровадження целібату. Багато місця
присвячено загально-традиційним догматичним суперечкам про примат Папи
римського і ролю східніх патріярхів, — справи загальновідомі. Є ще одна
заява, а саме, в питаннях взаємовідносин української православної Церкви
з іншими Церквами компетентними є лише українські православні ієрархи.
Річ ясна, що подібний лист не міг послужити не тільки справі з’єдинення,
але навіть спробам порозуміння, взаємного пізнання.
На цьому заходи в справі з’єдинення Церков й були припинені, тим більше,
що в цю відважну акцію з евентуальними наслідками також скріплення
українства в національній і політичній площинах вмішалася німецька
окупаційна влада, забороняючи публікувати що-небудь в справі об’єднання
двох українських Церков.
Такий стан речей не міг задовольнити голову греко-католицької Церкви,
який, як було видио, справу єдности уважав за пріоритетну над усіма
своїми заняттями, за неї він був готовий віддати своє життя. Тому і
зрозумілий був його біль, коли бачив, на схилі свого життя, слабі
висліди його трудів на цій ниві. Він ще раз пробував пояснити, про що
йому йшлося в його унійній акції 1941—1942 років.16 Запевняв
інтеліґенцію, що приєднання до католицької Церкви не є підчиненням, що
можна зберігати свою автономію, своєрідну автокефалію. По-друге, не
йдеться відразу про злуку в одну Церкву, а передусім про порозуміння, а
злука може прийти тільки після довгих обосторонніх зусиль до єдности.
Митрополит Андрей уточнює, що злука двох українських віроісповідань
виглядала б скоріше як підкорення греко-католиків під владу Київського
патріярха, з умовою, що Київський патріярх прийняв би Вселенську Віру,
себто православ’я перших сімох Вселенських Соборів, доповнених рішеннями
Вселенських Соборів від X століття до сучасних часів. Відкидаючи
твердження інтеліґенції, що Римська Церква кривдила нас, Митрополит є
думки, що справа з’єдинення церков від 300 літ є головним предметом
дослідів наших учених і побажань наших патріотів. Він радить Панам
одвертого листа лишити на боці арґументи з історії, бо при кожному
примиренні треба з обох сторін сказати “забудьмо”, не робити
греко-католиків відповідальними за історичні факти з початку XVII, а
навіть і з X століття. Митрополит Андрей ще раз підкреслює, що
звертаючися до православної інтеліґенції, бажав тільки зближення і
взаємного пізнання, які є передумовою також для осягнення національної
єдности. Бо злука греко-католицького і українських православних
віроісповідань є справа хіба дальшої майбутности.17
Аналізуючи діяльність Митрополита Андея Шептицького відносно
православ’я, особливо його унійну спробу під час другої світової війни,
з перспективи пів століття можна не тільки дати об’єктивну оцінку
преважливої релігійно-церковної проблематики, але й в ній знайти науку
ддя деяких процесів в сучасній Україні.
Добрий знавець суспільно-політичних процесів XX століття, як також автор
доброї монографії про Митрополита Андрея Шептицького, сам беручи участь
як греко-католик в обороні переслідуваних православних в Польщі, як
також у зближенні двох традиційних українських віроісповідань, ось так
схарактеризував трактований аспект праці Шептицького: “На практиці з
великих унійних плянів митрополита вийшло дуже мало, чи властиво нічого.
Серед росіян тільки дуже нечисленні пристали до католицтва…
Католицьких прозелітів у Московщині було дуже мало, а в Україні, де
Митрополит теж побував у 1917 р., мабуть ще менше, хоч особисто
митрополит Шептицький втішався там великою і загальною пошаною”.18 З
цією оцінкою, яка узгляднює тільки прагматичний бік справи, не можна
погодитись. Коротко приглянемось, як розвивалась діяльність Митрополита
в ділянці з’єдинення Церков — православної з католицькою.
У початку йшлося про приєднання до Апостольської столиці усього Сходу,
від Збруча по Камчатку, включаючи крім Росії увесь Сибір. Приступаючи до
реалізації цього універсального пляну, маючи дозвіл і підтримку Папи Пія
X, Митрополит творив екзархати на території Російської імперії в часі
першої світової війни; цю ж саму тактику повторює на території
Совєтського Союзу під час другої світової війи. Очевидно, що обидві
спроби залишилися в стадії народження, обстави-ни не дали їм можливости
розвинутися. На думку українських дослідників (С. Баран, В. Дорошенко)
ці задуми були понад сили і спроможності кадрів, якими диспонував
Митрополит, а воєнні обставини зі своїми позарелігійними турботами їм не
сприяли. Ба що більше, обидва повищі дослідники вважають, що спроба
включити в унійну справу також Росію, в деякій мірі шкодила навіть
зближенню обох українських Церков. Мабуть і сам Митрополит переконався в
цьому, тому в останній фазі своїх унійних спроб в 1941-1942 роках
обмежився тільки до України. А щоб заохотити ще більше своїх
співвітчизників, він тісно пов’язав церковну єдність з такою потрібною
на той час загально-національною і політичною єдністю. Реалізацію
унійної справи в Україні уявляв собі Митрополит шляхом покликання в
Києві українського патріярхату, який мав визнати примат Папи, але був би
цілком самостійний, своєрідна українська автокефалія, зберігаючи
дотеперішні обрядні звичаї Православної Церкви. Іншими словами
повторювався проєкт єдности Церков, який триста років тому пропонував
другий великий український митрополит Петро Могила.19
Довголітня практика у змаганні за церковну єдність привела Митрополита
до устійнення шляхів для осягнення бажаної мети. Тоді коли в початках
Митрополит хотів привести до Унії з Римом увесь “Схід” — українців,
білорусів і росіян, здійснити навернення “нез’єднаних” — так називалося
православних — в лоно правдивої Церкви, яка одинока веде до спасіння,
так з часом місце навернення заступлено поняттям злуки або релігійної
єдности греко-католиків з українськими православними. А наколи
реалізація і цієї єдности знаходила перешкоди, тоді унійні заходи
обмежено до екуменічної дії — припинення неприязні, помирення між
віроісповіданнями, взаємне наближення і взаємне самопізнання. Сама злука
мала б наступити багато пізніше, коли ці перші етапи будуть
зреалізовані. Іншими словами, до єдности може дійти щойно після довшої
підготовки, а найважніша запорука її живучости, щоб бажання до єдности
було з двох сторін.
I ще одна заввага на основі дотеперішніх спроб з’єдинення. Воно може
наступити, коли обидві сторони будуть рівнорядними і добре
зорганізованими. У 1941 р. Українська Православна Церква знаходилась на
початку свого відродження, без досвідчених церковних кадрів і практики
міжконфесійного спілкування. Тому вона й не могла приступати до важливої
проби, започаткованої головою добре зорганізованої Церкви. Якщо Великому
Митрополитові не вдалося зреалізувати мрію свого життя, то проведена ним
підготовка стала цінною спадщиною, яка послужить в майбутньому до
змагання за повне здійснення заповіту Христа “щоб всі були одно, як Ти
Отче в Мені, і я в Тобі”. Тому його труд не пішов намарно, він може
послужити дороговказом і для застанови над розв’язанням не менш складних
відносин між двома традиційними українськими віроісповіданнями в
сучасній Україні.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
