Реферат на тему:
Проблеми навчання в пунктах вивчення української мови у Польщі
Підчас проводження кваліфікаційного курсу для вчителів української мови
(2001) одні із зайнять присвячено обговоренню наболілих проблем, з якими
стрічаються вчителі (а також і учні та батьки), які працюють у того роду
комплектах.
Редакція “Рідної мови” від самого початку поставила собі за мету
якнайбільшу конкретну поміч вчителям, отже зараз постараємося деякі
запитання обговорити і пояснити.
І група – матеріальні проблеми:
– брак дидактичних посібників
– проблема добору матеріалів
– відсутність підручників до всіх класів
– брак приміщень
– нестача дитячої художньої літератури і лектур
– брак програми навчання для пунктів
ІІ група – дидактично-методичні проблеми:
– брак методистів
– поверховний спосіб читання лектур
– мішані групи (віково та рівнем знання мови)
– вживання діалекту
– брак активних мотод навчання на уроках
ІІІ група – психологічно-побутові проблеми
– польськомовність дітей
– відсутність на уроках
– байдужість батьків
– негативне ставлення освітньої адміністрації до проблем навчання
української мови
– пізня пора уроків
– несистематична праця дітей
Ясна річ, що всі вищенаведені приклади проблем з якими стрічається
вчитель української мови в терені пов,язані зі собою, а неоднократно
самі з себе послідовно виникають. Полськомовність батьків, паралельно
перекладається на польськомовність дітей. Їх байдуже ставлення – на таке
ж ставлення учнів.
Однак за чергою:
Дидактичні матеріали, посібники, програма навчання для пунктів
Програма навчання для пунктів існує. Вона дістала позитивні оцінки
рецензентів і вже понад рік чекає на затвердження МЕН. Можна нею
користуватись, можна теж скласти власні авторські програми – з користю
для себе (полегшення роботи, професійний аванс).
УВТ зрештою цю програму (авторства Марка Сирника) розповсюджувало серед
вчителів.
Посібників, матеріалів – дійсно бракує. Тобто – немає достосованих до
метод і потреб навчання у мішаних групах. Який вихід? – Кожен вчитель
через роки своєї праці напевно зібрав це, що називається його верстатом.
Зараз лише треба це відповідно оформити, проаналізувати, додати що
потрібне, розділити на окремі класи і тим дальше користуватися.
Ніхто за нас цього не зробить, а ми в цей спосіб значно полегшимо собі
роботу.
І знову – поки відповідні позиції надрукуються. Вони в планах УВТ, і над
ними йде вже серйозна робота. Однак варто, щось такого (свого) мати – не
перестрибнемо умов в яких працюємо, в кожному пункті інші діти, інші
проблеми.
Приміщення. Проблеми, коли навчання ведеться в школі, проблеми коли воно
відбувається в домівці ОУП, чи катехетичному залі. Все ж таки нам
здається, що найкраще, коли уроки відбуваються у школі. Пропонуємо
завжди до початку нового шкільного року зв,язатися зі школою, щоб ця
виділила одне приміщення для постійного викладання мови. Однак не
вимагаймо, щоб цей клас був тільки для нас – це неможливо. Мусимо
забезпечитись перед постійним перекиданням з класу до класу. Оскільки
ситуація не покращає, можна попросити відповідного методиста (коли є)
про поміч, або кураторію (згідно з законом, саме кураторія веде нагляд
над правильним виповненням обов,язків зв,язаних з забезпеченням
едукаційних потреб нацменшостей). Лишається ще звичайно управа місцевого
ОУП, а коли ні то відповідного відділення цієї організації.
Дитяча література, лектури – немає. Конкретніше – немає такої як нам
потрібно. Однак цю проблему постараємося детальніше представити в дещо
іншому місці.
Проблеми дидактично-методичні
Методистів у нас бракує. І фізично, і частинно через нашу байдужість у
минулому, і звичайно через незрозуміння наших потреб освітньою владою.
Єдиний вихід – постійне зголошування цього постулату відповідним
установам – так довго аж проблема дозріє до її вирішення. Тут велике
завдання для наших організаці в терені, оскільки не можна лишати
вчителів самих, і наділяти їх додатковими завданнями. Тим більш, що це
завдання саме для громадських товариств.
Спосіб читання лектур. Все, що пов,язане з цим питанням торкається вже
безпосередньо методики праці на уроці. Пропонуємо слідуючий порядок:
– добирати відносно короткі лектури і читанки (дитина легше їх сприймає,
не відштовхує її їхня величина)
– текст мусить бути поданий чітко і виразно, букви великі (пристосовані
до віку)
– недопустиме є подавання листків писаних ручним письмом (таке
стрічається)
– текст читає вчитель на уроці, пояснює значення окремих слів, звернень
– текст вивчають читати учні вдома (подаємо такий, яким будемо
користуватись на наступних заняттях)
– лектури – подібно, можемо домовлятись, що частину лектури читаємо на
уроці (в тому й учитель), а решту вже діти вдома
– подаємо відносно короткий термін прочитання лектури (вона коротка) –
чим довший час, тим менше діти зроблять
– дітям з молодшої групи даємо (оскільки це можливо) фрагмент з цієї
самої лектури, чи читанки нпр опис природи, діалог героїв – просто те,
що нам буде підходило до занять, які з ними реалізуємо. Тут важливе те,
щоб вчитель якнайдовший час працював зі всіма учнями в групі, щоб в усіх
було те ж саме, або подібне завдання.
Діалект. Не ошукуймося – ми не в силі викорінити діалект. Інше питання –
чи це потрібно, оскільки наш діалект, це наше багатство. Тут звичайно
мусимо розрізнити діалект від полонізмів, чи “кальки” польської мови.
Слово “самохід” діалектним не є, і його потрібно замінити українським.
Подібно – слово “льодівка”, чи ціла низка інших, загально стосованих
українцями в Польщі, а яких виникнення є просто наслідком 50-ти річної
ізоляції від живого українського слова.
І знову – все ж таки основне завдання вчителя української мови – дати
учневі максимально можливе глибоке знання української літературної мови.
При великій пошані до цього що діалектне, місцеве, тутешнє – наше. Бо це
знову наш вклад у багатство української мови.
Активні методи навчання. Чи вони є, чи їх немає залежить просто від
вчителя. Його віміння і підходу до навчання. Висновок – слід постійно
вдосконалювити себе і своє ремесло.
Проблеми психологічно-побутові
Польськомовність дітей. Вона є, і неможливо проходити біля цього питання
мовчки. Одначе причина цього стану не в дітях (не лише в дітях), а в нас
самих. У свідомості нашої громади в цілому. А цього поки що редакція РМ
не в силі змінити. Тут можливі деякі поодинокі заходи, які немов
природно змушують дітей користуватися своєю мовою. Маємо на увазі хоч би
організацію спільних таборів в Україні, з дітьми з України. Два тижні
такого табору може нам принести кращі наслідки, як два роки роботи.
Звичайно це кошти, але це можливо при мінімальному зусиллі батьків. Для
прикладу: в роках 1996 та 1998 вчитель з Валча зорганізував два подібні
вишкільні мовно-танцювальні табори для дітей. Кошт одної вплати батьків
на дитину це – 50 зл (1996р. Львів), 70 зл – тоді табір був проведений у
санаторії на Закарпатті з усіма лікувальними діями (1998р). Взагалі,
здається, що виникає потреба організації якнайбільшого числа подібних
заходів, з метою гуртування наших дітей та їх взаємної інтеграції.
Звичайно все це залежить від можливостей – хоч здається нам теж, що перш
за все від добачення проблеми людьми в яких кермо тереновими структурами
наших організацій. Керування ними це – на нашу думку – велика
відповідальність. Дуже цікавими і вдалими є ті заходи, які ставлять за
мету збирати дітей і молодь ( кошалінський та ельбльонзький фестивалі,
білобірські церковні зустрічі, всякого роду спортивні змагання). Тут
лише можна призадуматись, як зробити, щоб вони насправді виправдали
сподівання.
Ae
@zIiN
?
i
станньому місці, то все ж таки це головна причина незадовільного підходу
значної частини учнів до своїх обов,язків. Ревізії вимагає ствердження,
що ми витримали піввіку офіційного небуття. Нас теж хтось виховував,
отже, коли б все було добре у нас в хатах, зараз цієї проблеми просто не
було б. А так задумуємося – кого інколи виховувати, кому пояснювати
важливість знання мови – батькам, чи їхнім дітям? Не змінивши підходу
батьків, наша – хоч би найкраща робота – буде даремною.
Другий момент – це чітке пояснення: мова не є нічим додатковим. Так
ставить проблему відповідне розпорядження МЕН, і цього слід
дотримуватись. Оцінку слід вписувати в аркуші та у свідоцтві. Додаймо –
справедливу оцінку. Оцінку, яка відображує знання учнів, та їх відносин
до самого предмета. Вона у цьому випадку, має ще виповнити виховну роль
– на позитивну ноту треба засвоїти це, що передбачене програмою. Так, як
ми не можемо вдавати, що працюємо – так і діти не можуть вдавати, що
вчаться. У цей спосіб, ми виховували б дальше психічних калік – людей,
яким самі ми прищеплювали б, що своє гірше, меншевартісне.
Звичайно – мусимо брати до уваги всі моменти – і пізню пору уроків, і
працю в мішаних групах. На все ж треба дивитись реально.
Ставлення освітньої влади. Воно різне. Дуже часто певні проблеми
виникають з факту незрозуміння наших потреб. Трапляється, що навчання
дозволяється, “як з ласки”, і так згодом воно трактоване. Це вчительська
справа, і справа відповідних структур не допускати такого. Через ці
“відповідні структури” розуміємо теренові управи гуртків ОУП – люди, які
взялися за громадську роботу, мають розуміти потребу мови і в усьому
вчителеві допомагати. Не може бути такого, що один з чільних діячів
твердить, що “вчителі сплять”, а поодинокі гуртки аж ніяк не виповнють
основного завдання організації. Основного, бо воно записане в статуті. І
основного, бо його невиповнення відіб,ється згодом негативно на самому
товаристві. Ми не живемо лише сьогодні. Ми ставимо перед собою просту
перспективу – бути!
Звичайно – коли намагаємося, щоб освітня влада відносилася до проблеми
навчання української мови “нормально”, то і ми мусимо в такий же спосіб
виповнювати свої обов,язки. Включно з документацією і згідним з планом
відбуванням уроків. Це ясно.
Слідкуючи за проблемами вчительської праці – проблемами, яких
розв,язання шукаємо не від сьогодні, слід звернути увагу й на те, як ми
працюємо. Бо коли хочемо (і мусимо) вимагати від інших, самі даємо
приклад. Слід – перш за все – поставити собі питання: яким має бути
випусник наших уроків? Отже – нагадати, що навчання це процес, якого
кінцевим результатом має бути відповідно оформлена людина. Оформлена під
оглядом знання, але й відповідного сприймання світу.
То ж – яка мета ставиться перед вчителем української мови, чи взагалі
українським вчителем ( тут вже незалежно від форми навчання)?
Основна – передати відповідне до віку знання української мови, та
виховати в пошані до традицій і минулого. Прищепити любов до рідного.
Так – але не тільки – український вчитель має виховати не лише свідому
людину, але й людину активну, креативну. Людину, для якої українство це
не тягар минулого, але щось що надихує до пізнавання світу,
вдосконалювання. Людину, яка буде хотіти (і вміти) продовжувати естафету
поколінь.
Коли у вчителя немає такого плану – повинен змінити професію, зайнятися
чимось іншим. Нам вже просто починає не старчати матеріалу на чергові
експерименти і постійний пошук. Час не жде, і шкода кожної дитини.
І наступне питання – як здійснювати цю мету? Як її здіснювати, коли
проблема і з батьками, і з дітьми, і довкіллям, і (признаймося) з нами
самими. Напевно непросто. Хоч…..
Почнемо з того, що слід повернутися до того, що природне в кожної
людини. Що у нас природне – саме – починаючи з малого: дім. Отже
тематикою наших зустрічей з дітьми, нехай буде дім, батьки, дідусі,
рідня. В українській літературі безліч прикладів цієї теми. Гріх її не
розробити, коли на це час – в молодшому шкільному віці. І тут ніхто нам
не закине, що вщеплюємо дітям те, чого хтось собі не бажає. Другою
провідною темою нехай буде громада – в розумінні – ровесників. Наших
ровесників. Нам не треба пояснювати, що в громаді легше – пояснім це
дітям, добираючи відповідні лектури, читанки – дозвольмо дітям самим
доходити до правильних висновків. Вчімо їх відповідальності один за
одного, відчуття потреби помочі один одному, спільної забави, і спільної
праці. Відчуття потреби буття саме з собою.
Не менш важливою провідною темою є наші традиції – хай це будуть
церковні звичаї і традиції. Вони не накидаються, вони змалку просто з
нами є. І тут вже ціла наша обрядовість минулого і сьогодення,
переказувана в спосіб природний і невимушений. Нічого тут не
накидається, немає того, що напевно правильне – але передане не так,
просто відштовхує. Як змога вистерігаймося вербальних форм навчання і
повчання.
Обговорюючи згадані теми, вимагається від вчителя постійного пошуку.
Треба ж знайти відповідні матеріали, нерідко самому їх опрацювати,
пристосувати. Треба змінити спосіб праці – не виголошувати правд, а
дозволяти дітям віднайти їх. Бути не наглядачем, а провідником. Це
вимога нової школи, і нового часу. До того дотримуватися різко всіх
законних норм і приписів.
І останнє, хоч не менш важливе. Матеріал, який самі опрацьовуємо, чи
здобуваємо в інший спосіб, має бути відповідно поданий. Це банальне. Але
придивімся – дитині (скажімо) третього класу дає вчителька вирізок
паперу з нечіткою ксерокопією, до того малим шрифтом – так, що і
дорослому важко відчитати. Як це сприйме? Відштовхне зразу – і це буде
природне. Ми ж мусимо розуміти, що діємо також на психічну сферу дитини.
Отже все, що українське має сприйматися нею як змістовне, гарне,
привабливе, миле і приємне. Не хочемо хіба, щоб українство асоціювалося
дитині змалку вже, як щось сіре, одноманітне. До того ж – так твердять
фахівці – найглибше лишається в нас те, чого вчимося можливо
якнайбільшим числом смислів. Адже ми хочемо щоб воно лишалося. І не лише
у голові, але теж у серці.
Чи не так?
Варто однак вказати ще на те, чого у вчительських дискусіях іноді
бракує. Може тому , що це зовсім ясна справа, а може через те, що якось
самі легковажимо її.
Йдеться про спосіб, чи форму оцінки дитини. Відносне розпорядження МЕН
чітко вказує, що оцінка з предмета “українська мова” вписується на
свідоцтві. Також, коли навчання ведеться в групах (міжшкільних,
міжкласових). З цього запису виникає, що потрібно цю оцінку подати до
відома школі (на кінець першого і другого семестру). Як це зробити, щоб
все було згідне з законом? Оцінка лишається у шкільній документації
учня. Отже вчителеві потрібно виписати її та підтвердити печаткою школи
при якій працює пункт начання та додатково підписом її директора. Тоді
вона стає щойно документом і тоді лише буде так прийнята школою даного
учня. До того – вчитель, який працює у старших класах повинен знати, що
в зінтегрованому навчанні (кл. І-ІІІ) обов,язує описовий спосіб оцінки
знань і уміння учнів.
До чого стремить УВТ і редакція РМ? Не йдеться про забаву в зайву
бюрократію. Інколи однак добачуємо охоту і дозвіл влади на несерйозне
ставлення до проблеми навчання української мови. Але – признаймося – і
нам іноді з цим вигідно. Зараз однак час все поставити на свої місця –
навчання нашої мови має відбуватися згідно з законом – з усіма цього
факту консеквенціями. Зросте престижність предмета, вчитель перестане
вкінці бути заложником батьків, а школа буде мусіла виповнювати всі
обов,язки які на неї накладуються.
Нам просто потрібна нормальність. І з того починаймо.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
