.

Іван Карпенко-Карий (1845—1907) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
36 15180
Скачать документ

Реферат на тему:

Іван Карпенко-Карий (1845—1907)

Важливе місце в історії духовного життя українського народу останніх
десятиріч XIX — поч. XX ст. посідає творча і громадська діяльність Івана
Карповича Тобілевича, драматурга, актора і режисера української сцени,
який виступав під псевдонімом Карпенко-Карий.

Українська драматургія своїм розвитком багато в чому завдячує Іванові
Карпенку-Карому. Адже саме він разом із Марком Кропивницьким та Михайлом
Старицьким дав могутній поштовх розвитку українського театру. Іван
Карпович належав до однієї з тих славетних українських родин, силою духу
яких живилася вітчизняна історія. Його брати — сподвижники Микола
Садовський і Панас Саксаганський, обдаровані актори, режисери,
театральні антрепренери. Їхня сестра Садовська-Берелотті — талановита
актриса та співачка. Обираючи творчі псевдоніми, усі вони підкреслювали
зв’язок із родинним гніздом.

І. К. Тобілевич народився 29 вересня 1845 р. в с. Арсенівці, колишнього
Бобринецького повіту на Херсонщині, в сім’ї управителя поміщицького
маєтку. Офіційна освіта обірвалась після закінчення Бобринецької
повітової школи у 1859 р. У чотирнадцять років приступив до
канцелярської роботи, в містечку Мала Виска, а потім в місті Бобринці.
Тоді ж відбулися перші виступи на сцені в аматорському театральному
гуртку. З 1865 по 1883 рр. працює в Єлисаветграді та веде активну
громадсько-політичну і театральну діяльність. Як головний учасник і
керівник багатьох аматорських вистав, Іван Тобілевич стояв у центрі
мистецького життя міста. Саме тут були написані перші твори — оповідання
«Новобранець» та п’єси «Бурлака» і «Підпанки». Восени 1882 р. у
Єлисаветграді М. Л. Кропивницький створив українську професійну трупу,
до якої ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, О. Вірина, О. Маркова,
Н. Жарова, К. Стоян-Максимович, І. Загорський та інші. У 1883 р. на чолі
трупи став М. П. Старицький. У цей час до трупи ввійшли І.
Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський. Так утворився
професійний український театр. Трупа М. Старицького проіснувала до 1885
року. Потім М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та І.
Карпенко-Карий виступили організаторами і керівниками окремих труп. У
трупі Марка Кропивницького та Михайла Старицького поєднувалися два
основні напрями національного театру — романтично-побутовий і
реалістично-побутовий. На цьому підґрунті Карпенко-Карий і побудує свою
театральну систему, коли разом із молодшим братом Панасом відокремиться
в самостійне товариство. У театральні сезони 1900—1903 років корифеї
українського театру об’єднувались і утворювали високомистецький
колектив. Діяльність митця була обірвана наступом реакції. У 1883 р.
Іван Карпович, як людина політично неблагонадійна, був звільнений зі
служби. Довелося Карпенку-Карому як політичному засланцеві проживати у
м. Новочеркаську (1884—1887), де він написав п’єси «Безталанна»,
«Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Мартин Боруля».

У квітні 1887 року драматург оселяється на хуторі Надія біля
Єлисаветграда, де живе біля двох років під «гласним наглядом» поліції. У
1889 році була написана комедія «Гроші», заборонена цензурою. Після
переробки комедія була дозволена до постановки під зміненою назвою —
«Сто тисяч». Пізніше, 1900 р., була написана п’єса «Хазяїн».

Крім комедій «Сто тисяч» і «Хазяїн», І. Карпенко-Карий з 1890—1900 р.
написав ще шість п’єс: «Батькова казка», «Лиха іскра поле спалить і сама
щезне», «Понад Дніпром», «Чумаки», «Сава Чалий». Найвизначнішою серед
них є трагедія «Сава Чалий», в основу якої покладено українську народну
пісню, в якій народ засудив історичну особу — Саву Чалого як зрадника
батьківщини і прославив мужнього патріота Гната Голого.

У 1903—1904 рр. драматург задумує трилогію, дві частини якої оформились
у комедіях «Суєта» (1903) і «Житейське море» (1904). Драматург не встиг
написати третю частину, яку передбачав назвати «У пристані».

«Суєта» і «Житейське море» стали останніми творами драматурга.

У січні 1907 р. через хворобу він залишає сцену. І. Карпенко-Карий був
одним з найкращих акторів, чия майстерність заявила про себе ще в
аматорських виставах і розквітла на професійній сцені. Серед сценічних
образів, створених Іваном Карповичем, були возний («Наталка Полтавка» І.
Котляревського), Назар Стодоля і Хома Кичатий з драми Т. Шевченка,
старшина Михайло Михайлович, Дід-мірошник, Герасим Калитка, Терентій
Пузир, Терешко з власних драм і комедій, Хома («Ой не ходи, Грицю, та й
на вечорниці» М. Старицького), Барабаш («Богдан Хмельницький» М.
Старицького), Сторож («По ревізії» М. Кропивницького).

Помер драматург і актор 15 вересня 1907 р., похований недалеко від
хутора Надія.

Талановитий драматург-новатор збагатив українську літературу творами
різноманітних жанрів — соціально-побутовою і соціально-психологічною
драмою, соціальною комедією характерів, історичною драмою, в якій
органічно переплелися реалістичні й романтичні прийоми зображення,
реалістичною трагедією з гострим соціальним конфліктом.

У своїй першій драмі «Чабан» (пізніша переробка — «Бурлака») І.
Карпенко-Карий виводить образ народного борця. Бурлака Опанас шукає
правду і бореться за неї. І бачить він її у священній боротьбі з
експлуататорами.

«Безталанна» і «Наймичка» — це класичні зразки психологічної
соціально-побутової драми в українській літературі. Драма «Безталанна»
має підзаголовок «Хто винен?». Хто винен, що рішучі, діяльні натури,
люди сильної волі, великого почуття, гострого розуму, такі, як Варка і
Гнат, стають на шлях злочину. Драматург доходить висновку, що причиною
всіх страждань були важкі соціальні умови життя народу. У драмі
«Наймичка» Іван Карпович правдиво розкрив трагедію простих чесних людей
в задушливій атмосфері тогочасного суспільства. У п’єсі зображена
трагічна історія Харитини, сільської наймички, яка стала жертвою
розбещеного багатія Цокуля.

Новим явищем в українській драматургії була комедія «Мартин Боруля»
(1886). Фанатичне прагнення Мартина Борулі домогтись «дворянських прав»
і таким чином вийти із становища «бидла» драматург показує в
трагікомічному плані.

І. Карпенко-Карий звертався і до життя української інтелігенції —
«Суєта», «Житейське море».

У комедії «Суєта» автор гостро висміює мораль інтелігенції, що,
потрапивши в полон кар’єристських прагнень, втратила «природність» своєї
поведінки, відірвалась від народу. Проблема мистецтва, частково порушена
у зазначеній п’єсі, стала основною в комедії «Житейське море», де
зображено сценічну діяльність актора Івана Барильченка. Талановиті
митці, до яких належить і сам герой, намагаються присвятити свої сили
служінню справжній красі й правді життя, а не залежати від «грошового
мішка».

Найкращі твори І. Карпенка-Карого були написані у 80-ті роки ХІХ ст. На
той час у суспільстві відбулися глибокі зміни, набули розвитку нові,
капіталістичні, відносини. Почалося інтенсивне розшарування суспільства
на класи.

У своїх п’єсах драматург зображує нові явища тогочасного життя яскраво,
сильно і переконливо. Він виводить українську драматургію з кола хатніх,
особистих проблем, головну увагу зосереджуючи на громадських питаннях і
настроях, на економічному розвиткові народного життя.

Драматург звертається до жанру «серйозної» комедії. У 1903 році
театральний сезон у Харкові почався п’єсами «Сто тисяч» і «Хазяїн», в
яких грали і сам автор, і такі корифеї, як М. Кропивницький, М.
Садовський, П. Саксаганський.

«Сто тисяч» — значний крок на шляху творчого зростання Карпенка-Карого
як комедіографа-сатирика. У цьому творі вістря своєї сатири драматург
спрямував проти сільських глитаїв, пройнятих ненаситною жадобою до
збагачення. Свою увагу він зосередив на типовому образі «стяжателя»,
Герасима Калитки, невдала спроба якого задешево придбати сто тисяч
фальшивих карбованців виступає при цьому лише як епізод, що допомагає
глибше розкрити його характер.

?

*,D

F

o-?!A$\&U&?+@,I.z0v5oooooooooooooaaaaaaUaaUaa

oe

льна риса — сліпа жадоба і пристрасть до грошей, ненаситне прагнення до
наживи, до придбання великих земельних володінь. Життя в уявленні
Герасима Калитки складається з двох понять: грошей і землі, навколо
цього зосереджуються всі його помисли і мрії, розмови і вчинки. Автор
висміює зажерливість, скупість, бездушність, неуцтво сільського глитая.

Повною протилежністю за своїм характером до Калитки виступає
Бонавентура, який не зумів пристосуватися до нових умов життя. Він мріє
знайти закопані скарби і так розбагатіти, але поступово опускається на
соціальне дно.

Велике значення для розкриття характерів героїв має мова персонажів. Як
зазначає проф. Януш Я. В., «в грубому, різкому, а подекуди
вульгарно-образливому мовленні Калитки зменшено-пестливі форми мають
переважно слова, пов’язані із збагаченням і наживою». Науковець
зазначає: «Пестливі слова земелька, грошики й ін. ріднять Калитку і
Бонавентуру — ці два типи, породжені капіталістичним суспільством.
Обидва образи є великою творчою удачею І. Карпенка-Карого, який зумів не
лише помітити типи, висунені на передній план тогочасною дійсністю на
селі, а й правдиво змалювати їх у своїх творах».

П’єса «Сто тисяч» тематично близька до комедії «Хазяїн» (1900), у якій
образ «стяжателя» в сільському господарстві знайшов своє завершення.
П’єса «Хазяїн» як одне з найвизначніших явищ української драматургії
виявила завидну життєздатність, зберігши виховне й естетичне значення.

Особливий інтерес викликає її проблематика, майстерно втілена в яскраві,
соціально й психологічно переконливі образи дійових осіб, виразно
відтінена характерними подробицями побуту, колоритними деталями, які
передають дух часу.

Пореформені десятиріччя характеризуються кардинальними змінами в
суспільно-економічному житті українського народу. Відбувається соціальне
розшарування селянства, що характеризувалося народженням у його надрах
мас безземельних наймитів, з одного боку, і піднесенням сільських
багатіїв, — з другого. І. Карпенко-Карий прагнув розкрити всю механіку
блискавичного збагачення тих нових «хазяїнів» південного українського
степу, що вибилися з «мужиків», наголосити на антигуманному характері їх
господарювання.

Центральний образ п’єси — Терентій Гаврилович Пузир. У своєму збагаченні
він піднявся ще вище, ніж Герасим Калитка, на що вказує й авторське
пояснення — «мільйонер». На його земельних володіннях розташовано кілька
великих економій, де працюють сотні робітників. На степах Пузиря
випасають сорок тисяч овець, вирощують сотні тисяч пудів пшениці. Хазяїн
має свою контору, штат управителів. Розуміючи, що його багатства
зростають на основі експлуатації найманої робочої сили, Пузир
намагається всіляко вдосконалювати механізми визиску. Витягти все з
робітника — його здоров’я, силу, використати всякий відповідний момент
для збагачення, «користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть», —
ці принципи покладені з основу «хазяйського колеса» мільйонера. Він і
чути не хоче про поняття честі, порядності, щирості, сумління. За
двадцять процентів валової виручки, яку передбачається одержати від
продажу двадцяти тисяч овець, Пузир погоджується взяти участь у
прикритті злісного банкрутства Петьки Михайлова, стаючи, таким чином, на
шлях прямого злочину. З метою одержання більших прибутків від
експлуатації робітників хазяїн наказує Ліхтаренку «загнуздати мужиків» у
Мануйлівці. Хоча дочка Соня кохає учителя Калиновича, батько вирішує
віддати її за сина багатія Чобота. Ощадливий хазяїн не хоче позбутися
латаного халата, тому його рідні підсунули йому новий дорогий халат за
дешеву ціну. Всі ці вчинки доповнюють один одного, бо випливають із
фанатичної пристрасті Пузиря до «стяжання для стяжання». Тому думки про
допомогу обездоленим, як і все інше, що не стосується збільшення
прибутків, йому видаються якимись вигаданими химерами. Хазяїн-мільйонер
неодноразово показує свою некультурність, духовну вбогість. Пузиреві
«без надобності» не тільки увічнення пам’яті І. П. Котляревського, а й
взагалі незрозумілі будь-які гуманні, патріотичні громадські заходи.
Характерним виявом інтелектуальної обмеженості і примітивності Пузиря є
його дрібна честолюбність, яка проявляється у комічній сцені з орденом,
одержаним хазяїном за пожертвування на приют.

Носіями багатьох суттєвих рис Пузиря виступають образи Феногена,
Ліхтаренка, Зеленського, Маюфеса, які є відповідним тлом діяльності
хазяїна. За допомогою змістовних ситуацій твору, розвитком характерів і
самого хазяїна, і його управителів, економів, прикажчиків драматург
показує, що зростання їхнього добробуту основане на експлуатації простих
людей, шахрайстві, обмані. Прослуживши 35 років у хазяїна, Феноген добре
вивчив його вдачу, пізнав усі слабкості і вміло використовує їх у своїх
корисливих цілях. Він переконує Пузиря, що його помічник найчесніша і
найвідданіша йому людина, але при першій же нагоді обдурює хазяїна.

Ліхтаренко, на відміну від Феногена, не лицемірить, не плазує перед
хазяїном, дбаючи про свої егоїстичні інтереси, діє сміливіше і
нахабніше.

Зрештою, помічники Пузиря уклали між собою неписаний договір: «брать, де
дають і де можна, а на менших звертать»; покривати один одного, ділитись
«доходами». Автор сміливо вводить у комедію елементи суто драматичні і
навіть трагічні (бунт робітників, самогубство Зозулі), що збільшує
сатирично-викривальну силу п’єси.

У плані контрасту до образу Пузиря драматург вивів образи Золотницького,
Калиновича й Соні. Автор наділив їх рисами культурності, гуманності. Але
поміщики-ліберали і культурницька інтелігенція не здатні зломити «дику,
страшенну силу» хижаків-капіталістів.

Отже, тільки нагромадженню багатства підпорядковані усі наміри і
Калитки, і Пузиря, обидва вони — хижаки. Для них характерна моральна
деградація, і не випадково існування «хазяїнів» закінчується
трагікомічно: Калитка лізе в петлю, втративши свої п’ять тисяч, а Пузир
гине безглуздою смертю.

Важливе місце у п’єсі займають діалоги. Мова кожного персонажа
індивідуалізована, відбиває і його культурний рівень, і особливості
характеру, і коло життєвих інтересів. Пузир часто вживає такі слова, як
чорт, пройдисвіт, ідол проклятий, дурний, анафема з анафем, голяк,
ідольське, прокляте діло.

Проф. Януш Я. В. слушно зауважує: «Саме негативно-оцінні та
вульгарно-образливі слова є тим важливим мовним складником, за допомогою
якого автори відтіняють грубу, неотесану вдачу, брутальну натуру Пузиря
і Калитки, підкреслюють жагуче прагнення до наживи, до збагачення, …
крайню обмеженість, неуцтво, жорстокість у ставленні до своїх жертв, а
нерідко — до рідних і близьких».

У п’єсі «Хазяїн» драматург поставив завдання звернути увагу
громадськості на несумісність глитайського способу життя з одухотвореною
працею людини, яка приносить користь суспільству.

Багато дослідників стверджують, що твори Карпенка-Карого є найвищим
здобутком тогочасної драматургії завдяки їх ідейно-тематичній вагомості
і новаторству художньої образності. Він першим з українських драматургів
виступив за межі усталеного шаблону. Іван Франко не бачив рівного йому
драматурга в нашій літературі.

Список рекомендованої літератури

Віовський В. З творчої лабораторії комедіографа (До 150-річчя від дня
народження Карпенка-Карого) // Вітчизна. — 1995. — № 11—12.

Драматичні твори (АН УРСР). — К.: Наук. думка, 1989. — Б-ка укр. літ.

Пільгук Іван. Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). — К., 1976.

Спогади про Івана Карпенка-Карого. — К., 1987.

Стеценко Леонід. Карпенко-Карий і його комедії // І. К. Карпенко-Карий.
Вибрані твори. — К., 1989.

Януш Я. В. Мова української класичної драматургії. — Л., 1983.

Януш Я. В. Мова української класичної драматургії. — Л.: Вища школа,
1983. — С. 39.

Там само.

Януш Я. В. Мова української класичної драматургії. — Л.: Вища школа,
1983. — С. 45.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020