Реферат на тему:
Борис Грінченко (1863—1910)
Борис Дмитрович Грінченко (літературний псевдонім — Василь Чайченко та
ін.) — видатний письменник, перекладач, фольклорист і етнограф,
мовознавець-лексикограф, критик і публіцист, організатор періодичних і
науково-популярних видань.
Народився Борис Дмитрович 9 листопада 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на
Харківщині в дрібнопоміщицькій родині. Навчався в Харківському реальному
училищі, але в 1878 р. був виключений з шостого класу і заарештований.
Причина — зв’язок юнака з гуртком революційних народників. До кінця
життя він потрапив під жандармське пильнування, а тяжкі тюремні умови
спричинили невиліковну хворобу — сухоти.
Деякий час працює канцеляристом, а в 1881 р. складає екстерном іспити на
народного вчителя і здобуває посаду в сільській школі на Харківщині. За
винятком 1886—1889 р., коли Б. Грінченко працював статистиком у
губернському земстві на Херсонщині, педагогічній діяльності він віддав
десять років (1881—1893). Особливо плідним був для Грінченка період з
1887 по 1893 рік, коли він разом із своєю дружиною працював у приватній
школі Христини Алчевської, відомої просвітительки і педагога. Як педагог
Борис Дмитрович відзначався глибоко прогресивними переконаннями. У
численних розвідках, як-от: «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «На
беспросветном пути», «Об украинской школе» та інших, він піддавав різкій
критиці систему освіти, обстоював зв’язок навчання з життям народу.
Грінченківською «Граматикою української мови» користувались наймолодші
школярі. У 1917 р. був надрукований підручник Бориса і Марії Грінченків
«Рідне слово. Українська читанка». Підручники привертали увагу школярів
до усної народної творчості, до кращих зразків української літератури.
1894 р. Б. Грінченко переїхав до Чернігова, де працював дрібним
службовцем у земстві. Він організовує перше в Україні справді народне
видавництво (у його «штаті», крім самого Б. Грінченка та його дружини —
української письменниці М. Загірньої, — не було нікого), яке випустило
цілу бібліотеку народопросвітних видань.
З 1902 р. живе в Києві, багато працює як журналіст, очолює товариство
«Просвіта». Б. Грінченко працює над упорядкуванням та редагуванням
«Словаря української мови». Значною заслугою стало те, що в його
словнику представлене мовне багатство всієї тогочасної України — як
східної, так і західної. Не випадково саме на практиці Грінченкового
словника ґрунтувався перший прийнятий у радянський час український
правопис, що був затверджений у 1921 році Всеукраїнською академією наук.
Виснажлива важка праця підірвала здоров’я письменника. У 1910 році Б.
Грінченко поїхав на лікування до Італії, де й помер у травні. Тіло було
перевезене в Україну і поховане на Байковому кладовищі в Києві.
Літературна спадщина Грінченка відзначається жанровою і тематичною
різноманітністю. Він писав вірші, байки, поеми, оповідання, повісті,
драматичні твори. Талановитий письменник у них з великою майстерністю
відобразив картини побуту жителів українських міст і сіл. Глибоким
проникненням у внутрішній світ своїх персонажів позначені дитячі
оповідання митця.
Перші поетичні збірки вийшли в Харкові та Києві. Це — «Пісні Василя
Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи
Василя Чайченка» (1887). У подальші роки до них додалися книжки «Під
хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Писання Б. Грінченка»
(1903). Активно виступає Б. Грінченко в жанрах віршованого оповідання та
віршованої казки. З народних джерел з’явилася його «Книга казок віршем»,
яка вміщувала близько двадцяти творів і здобула велику популярність.
Найактивнішим учасником літературного процесу в Україні Б. Грінченко був
у 90-ті роки. Це період його творчого найвищого злету. У львівському
журналі «Зоря» надрукована його повість «На розпутті» (1892), виходить
найкраща поетична збірка «Під хмарним небом» (1893), першу премію на
конкурсі в Галичині (1895) здобуває історична драма «Ясні зорі», в цей
же період написано чимало повістей, найповніші збірки оповідань, гострі
виступи в літературній критиці.
Цікавою є мала проза письменника. Б. Грінченко був великим педагогом, і
тому вмів глибоко і вмотивовано відтворювати дії та вчинки своїх героїв,
розкривати їх психологію.
I ? `
b
\
>.?oooooooooooooaaaUaaaaaaaa
,чна особа», котра була волосним писарем, а тепер пішла «угору», наганяє
страху і на вчителя, що потерпав від «компетентної» перевірки, і на
дітей. Вірогідність зображеного підтверджується спогадами самого
письменника, який, учителюючи, зазнавав постійних переслідувань з боку
шкільного начальства та сільських властей. Продовжується ця тема і в
оповіданні «Непокірний» (1886). Основний напрям зображення — сатиричний.
Не шкодуючи в’їдливих мазків, автор створює відворотні портрети тупих,
обмежених багатіїв, у лабети котрих потрапив учитель. Його поведінка
викликає настороженість і підозру з боку представників сільської влади —
волосного старшини Пастушенка, поліцейського урядника Швидкова,
волосного писаря Льовшина, сільського старости Губаня і поштаря
Цупченка. Для боротьби з непокірним вчителем Василем Дмитровичем вони
обирають найпідліші засоби. У нього було виявлено «припаганду» й
звільнено зі школи. Адже він не мав «благородного виду», розмовляв
«по-мужицькому», грав у м’яча з дітьми, ще й підгодовував їх за свій
кошт.
Значно пізніше відірвану від народних джерел і зокрема від рідної мови,
систему освіти Б. Грінченко викрив у оповіданні «Дзвоник» (1897).
Оповідання «Дзвоник» за темою і характером розгортання конфлікту не має
аналогів в українській літературі. У ньому йдеться про семирічну сироту
Наталю, яку після смерті матері віддали до міського притулку. Вся увага
письменника зосереджена на зображенні моральних страждань дитини, що
опинилась у зовсім незнайомому середовищі, серед людей, які не хочуть і
не можуть зрозуміти її душі. Наталя довго не може звикнути до нових умов
життя. Ровесниці дівчинки ставляться до неї зневажливо, насміхаються, не
прощаючи жодного промаху, продумують образливі прізвиська — «ляпало»,
«селючка», «сонна середа». Але найбільших страждань зазнає вона через
нерозуміння чужої мови: «… ніяк не могла звикнути до нових умов життя».
Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, довершує відчуття
нестерпності казарменого режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує
її думку. Він здається Наталі живою істотою, яка за всіма наглядає.
Через роздуми маленької людини автор показує, як її внутрішній біль
переростає у відчай і в самотній душі з’являється думка про самогубство.
Грінченко співчутливо описує отупіння здібної дівчинки, ілюструючи
істину, давно відкриту вченими: відречення від рідної мови рано чи пізно
викликає інтелектуальне зубожіння нації.
Майстерно розкриває письменник беззахисність та вразливість людської
душі в оповіданні «Каторжна» (1888), де напівсирота Докія після того, як
у дім увійшла лиха мачуха, ураз і вже до кінця свого короткого віку
замкнулася в собі, перетворилася у «каторжну». То була реакція на
відсутність ласки, доброти, сама ж дівчина могла б наділити цими
якостями багатьох. Зневажена шахтарем Семеном, вона мститься
відступникові й гине.
Цей актуальний мотив звучить і в оповіданні «Украла» (1891), хоча тут
мудрий учитель Василь Дмитрович зробив усе так, щоб у голодної дівчинки
Олександри, котру впіймали на крадіжці їжі, не травмувалася душа, щоб не
виросла з неї ще одна «каторжна». Дочка сільського писаря-п’янички
вкрала у подруги хліб. Обурені школярі вже готові вчинити свій дитячий
самосуд. Глибока людяність вчителя допомогла всім знайти вірний вихід із
складної ситуації. Олександра призналася у крадіжці і пояснила причину
скоєного: вже другий тиждень у них немає чого їсти, батько пропиває всі
гроші.
Учні були вражені гіркою правдою чужого життя, зрозуміли жорстокість
своєї поведінки і, чим змогли, допомогли дівчинці. Школярі отримали урок
людяності і доброти, який запам’ятається їм назавжди.
Видатний педагог Б. Грінченко глибоко знав дитячу психологію, умів
нерозривно поєднувати у своїх творах моральний, соціальний і
патріотичний аспекти. Щирим гуманізмом пройняті оповідання «Ксеня»
(1885), «Грицько» (1890), «Кавуни» (1891).
Діяльність Б. Грінченка — один з прикладів невтомного громадянського
служіння народові України. Вершиною наукової і культурно-просвітницької
діяльності письменника став укладений ним чотиритомний «Словарь
української мови», що здобув високу оцінку фахівців.
Його ім’я стоїть поряд з іменами М. Коцюбинського, Лесі Українки, І.
Франка, В. Самійленка, А. Кримського та інших видатних митців кінця XIX
— початку XX ст.
Список рекомендованої літератури
Білецький О. Борис Грінченко. Збір. праць: У 5 т. — К., 1965.
Гаєвська Л. Б. Грінченко і художня еволюція укр. прози: (кінець XIX —
початок XX ст. ) // Рад. літературознавство. — 1990. — № 1.
Гаєвська Н. Борис Грінченко // Дніпрова хвиля. — К., 1989.
Гончар О. Письменницькі роздуми. — К., 1980.
Дещо про Бориса Грінченка // Прапор. — 1967. — № 10.
Пільгук І. Поетична творчість Бориса Грінченка // Грінченко Б. Поезії. —
К., 1965.
Хропко П. Гуманістичний пафос дитячих оповідань
Б. Грінченка // Література. Діти. Час. — К., 1987.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
