Реферат на тему:
Громадське виховання у школі
Звертаюся до Вас словом: друзі, бо де ми не жили б по широкому світі,
лучить нас спільне, велике завдання: виховувати українських дітей. Наш
учительський стан – це не просто звання: це велике покликання й
обов,язок.. Для успішного його виконання, треба повного напруження усіх
наших людських сил, а треба й помочі, звідкіля її лиш можна одержати.
Один із дуже успішних таких засобів – це наше спілкування, обмін своїми
мріями та описами труднощів, власне понад простори та різні умовини, в
яких приходиться працювати нам для тієї самої мети. Почуття спільноти
піддержує!
Ото ж поговоримо про те, що нас усіх заторкає й хвилює.
Дзвінок! Входимо у клас і перед нами у лавках рівні ряди дитячих
голівок. Стараємося відмітити їх вигляд, получити з іменами, спостерегти
різниці у поведінці та поставі кожного. Встановити наше особисте
відношення до кожного з них: тепле, приязне – та відчути наше
зобов,язання супроти сподівань їх батьків і самих жє дітей.
Усвідомляємо собі, що час, коли, саме нам приходиться виховувати саме
цих дітей – особливо переломний та важкий. Не говоримо тут про труднощі
нашого щоденного побуту, зв,язані із загальною економічною скрутою – хоч
це тема з немало болючих. Тут поговоримо про духовну ситуацію нашого
народу, про те, як нам виховати саме в ній нашу дітвору, щоб відповісти
вимогам сьогодення, а що важливіше – вимогам завтрашнього дня. Нам же
ясно, що “завтра” Української Держави буде в руках оцих
зворушливо-безжурних дітей, які сьогодні заселяють наші класи.
Первісне і одвічне завдання школи – бути джерелом знань. Передати дітям
як найбільше досвіду попередніх поколінь, зорієнтувати їх правдиво у
житті та їх місці у ньому.
Тут натрапляємо на величезну різницю між цими вимогами до вчителя за
минулого, тоталітарного режиму, і сьогодні. У минулому, впродовж вже
трьох поколінь, правда була стандартно запрограмована і забезпечена у
приписаних підручниках. Правдивість того, що діти чули, не лежала на
сумлінні вчителя – бо він мусів повинуватися. І так закріплювалася у
свідомості дітей казка про “спільну колиску трьох слов,янських народів”,
про неповноцінність українства та його необхідну залежність від
“старшого брата”, про шкідливу ролю Церкви в житті народу.
Замовчувалися, або ж не славилися світлі постаті нашого минулого,
давнього а тим більше недавнього. Навіть із безпрісного, найвищого
вислову українства, Тараса Шевченка, робили атеїста, ідеолога рабства,
носія ідей ворожих нашій волі й самобутності.
Ще гірше – у слова, які самі по собі означають позитивні вартості:
дружба, чесність, вірність, чуйність – вкладали поняття, які ніяк їм
відповідали. Що ж можна сказати про “дружбу народів”, “чесність
чекістів”, “ чуйність на потреби народу номенклатурних апаратчиків”!?
Наслідки цього господарювання людськими переконаннями та долями ми
відчуваємо на собі і до сьогодні. “Чорнобиль”- їм спільна назва, на все
лихо екологічне, і, що гірше, духовне. Тому й так невимовно важко
двигнутися нам із колін.
Отже є з чого очищувати свідомість наших дітей, є чим наповнювати їх
молоді серця. Вони мають знати правду про тристалітнє намагання
північного сусіда- знищувати та знецінювати все що українське, про
мільйони жертв ГУЛАГ-у, рострілів, про знищену нашу інтелектуальну вищу
вертсву та три голоди, невідомі досі в історії світу. Про замінювання
достойних господарів – носіїв народньої гідності й традицій, у
колгоспних наймитів, про насильну, піддержувану терором русифікацію, яка
триває і до сьогодні. І з другого боку треба їм відновити пошану до
Панька Куліша, Маркіяна Шашкевича (священика, так!), Симона Петлюри,
героїв Крут, Базару, отця Августина Волошина, Олени Теліги, Василя Стуса
і не перечислиш їх. Можливо, що й у Ваших вухах ці імена та події
звучать дещо незвично. Та вони були нерозривною частиною української
дійсности, українського змагання за своє життя. Щоправда, небагато
сьогодні джерел, з яких навіть ми самі могли б дізнатися всю правду, що
передавати її дітям – але ці джерела таки існують – їх можна при добрій
волі роздобути. І не лиш можна – необхідно. Діти заслуговують на правду.
І тут жде на них чиста і повна історія та постаті, які здібні захопити
їх молодечу уяву й стати предметом їх молодечого “захоплення героями” й
бажаннями наслідувати їх.
Правда, і тільки незамовчувана й невикривлювана правда повинна стати
основою свідомости й її завершення- світогляду наших учнів. І світогляд
не повинен бути накинений, насильно вщеплений, а має стати вислідом їх
власного знання та віри в правдивість своїх переконань.
Первооснова здорового та життєздатного світогляду українця – це віра в
Бога-Творця, визнання беззастережного авторитету Його доброти, від якої
походять зобов,язання людини творити добро й справедливість. Ніякі
суспільні етики, ні державні приписи не вдержать людства у межах
моральности, а тільки релігія, що походить із власної совісти та надає
життю повної його вартости. Зрештою – релігія – прадавня традиція і
нерозривний складник української культури. До чого довів воюючий і
навіть науковий атеізм – бачимо сьогодні: людина людині – звірем,
небезпечно вірити кому-небудь.
Друга опора здорового й творчого світогляду – це доглибне відчуття
національної приналежности. Це свідомість спадщини незчисленних поколінь
пращурів, свідомість їх надій, спрямованих навіть на сучасних, далекіх
їх нащадків. Почуття кровної спільноти, закорінене у найприродніших
емоційних зв,язках в нутрі найближчої родини, скріплене почуттям ідейної
єдности та опори у ділах предків, дає здоровий, життєздатний патріотизм.
aP
gd2jO
ьної дії для спільної кровно-ідейної спадщини – єднає та кріпить народи
і веде їх до розвитку і створення можливостей людяного життя для людей.
Якщо любов вимагає його оборони, навіть кривавої – то все ж це не той
“озвірілий націоналізм”, яким страшили так довго комуністи. Хто любить
своє – зуміє і належно пошанувати чуже, але ж не піддасться йому в
неволю.
Людина такого праведного й чистого, нелукавого світогляду буде мати й
відповідний до своїх переконань – характер.Світогляд – це порядок
поглядів – характер – вміння діяти згідно з цими поглядами. І саме
характер кожної свідомої одиниці в народі, її здібність та готовість
діяти на добро народу – це й основа, на якій стоїть народ і його
держава. Партіярх Української Католицької Церкви, ісповідник Йосиф
Сліпий, сказав: “Я буду таким патріярхом, яким ви будете народом”. А
великий президент найпотужнішої між країнами світу Америки, залишив
повторювані до сьогодні слова: “Не питай, що Америка може дати тобі,
питай, що ти можеш дати Америці”. Наскільки ж ваговитіші ці слова для
нашої України, яку щойно збудили так жорстоко окраденою!
І саме на важливості і відповідальності кожної одиниці у демократичному
суспільстві треба постійно наголошувати нашим уням. Дай Боже, щоб сидів
у кожному класі майбутній великий президент, чи новий ідеолог. Але
навіть кожен рядовий громадянин є співтворцем великого – державного
храму. Не лиш тоді, коли вкидає свій виборчий голос у скриньку, але коли
кожного дня виконає свою, хай і невелику працю, з почуттям
відповідальности та охотою причинитися до доброго діла. Кожному ж треба
зрозуміти, що не скриєшся за традіційне в нас, а таке руйнівне “моя хата
скраю” – бо при байдужості громадянства – лихоліття народу поділять по
рівному всі його члени.
Про цю саме нерозривність долі одиниці й народу треба вчителеві постійно
нагадувати учням. І не лиш повчати, роз,яснювати словами. Треба вже
змалку привчати їх до громадської дії та її правил. Хай це буде маленька
послуга класу – хай лиш добре стерти дошку, щоб усім було видне
написане. Хай лиш доглянути, щоб вікно було відчинене на перерві, щоб
вогонь у печі не вигас, чи доглянути за ростинкою чи класовим звіриком –
пестунчиком. Все це, хоч яке дрібне – початок науки громадської
відповідальности у великих розмірах.
Добрий засіб громадського виховання, теж класові самоуправи з виборними
діловодами, з завданнями у житті класу. Там діти вчаться демократичних
практик: організуватися, добровільно вибирати те, що вважають добрим,
рішати, вміти переконувати других, але й коритися волі більшости –
полагаджувати згідливо розходження.
Велика школа громадського вироблення – це шкільні кооперативи, на зразок
“дорослих” – із добровільним членством, крамничками зі шкільним
приладдям, чи то для спільного здобування фондів (збирання лічничих зел,
дрібне виробництво, тощо) із відкритою спільною контролею заробітків та
їх розподілу – із взаїмним довір ,ям та пошаною. Це добра підготовка до
відродження добрих традицій добровільної кооперації, яка в минулому
внесла стільки добра в народне життя України, а яка, можливо, могла б
стати виходом із сьогоднішньої кризи.
До добродійности та жертвенности теж ніколи не заскоро призвичаювати
учнів. Може не так легко сьогодні складати по копійці матеріальну
допомогу потребуючим, але ж є і інші способи: відвідини самотніх і
немічних, виконування їм можливих послуг, доглядання залишаних самих
малих дітей, святкові концерти по лікарнях та домах для старших… І так
без числа можна б називати приклади такого практичного виховання
громадян.
Не можна тут забути і самостійної участи школярів у шкільних імпрезах,
де треба їм дати змогу виявити власну уяву і вмілість. А взагалі – добре
проведені імпрези – річ високо виховна. Не лиш виявом ініціативи учнів
та та пізнанням нового матеріалу, потрібного до цього заходу, але і
створенням відповідної атмосфери пошани до подій чи осіб, яких
вшановуємо цими святкуваннями. Подібне значення мають і вичерпно
обговорювані відвідини історичних місць Батьківщини, як теж і зустрічі з
живими ще свідками й учасниками минулого нашого народу. Саме цього
минулого, яке так завзято замовчується і до сьогодні: дисидентів,
політв,язнів, учасників підпілля. При цьому особливо важливе і практичне
зріднення дитини з українською книжкою, і знов же цілий ряд самостійних
і самовідповідальних зайнять учнів при їх класовій, чи шкільній
бібліотеці.
При цьому не можна забувати, яке значення для національної та
громадської свідомости має мова. Ця мова, за яку доводиться так важко
змагатися і в нашій власній Державі. Понад усі вимудрувані теорії – мова
таки одна з основних прикмет національної приналежности, щоденний
референдум вірности своєму народові. Мова ж – і жива частина живого
народнього організму з окремою історією свого життя, розвитку і з
правами на невмирущість в устах поколінь народу.
Легко писати і радити – але як же важко провести цю зміну поглядів, цей
основний духовний перелом у свідомости дітей. Їх же вчили від трьох
поколінь, а то й давніше, чогось зовсім протилежного. А ще важче того,
що є поверховні подібності між колишнім і новим – і треба дуже уважати,
щоб не замінити механічно червоного тільки на синьо-жовте. Виховний
ідеал людини-гвинтика такий же відмінний від ідеалу свідомого,
несебелюбного, активного з власної волі й переконання громадянина. І
тільки учитель, який знає добре свою мету та всім бажанням і трудами
готовий її осягнути, не помилиться і дасть Україні цього завтрашнього її
громадянина, який зуміє переламати неподвижний, здається, застій та
повести Україну справді на висоти належного Їй розцвіту.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
