Реферат на тему:
Медицина запорізької Січі
План
Козацька медицина.
Перші шпиталі на Запорізькій Січі.
Відкриття медичних шкіл на Запорізькій Січі.
Використана література
Історія України XVI—XVII ст. характеризується запеклою боротьбою
українського народу за свою національну самобутність, велику і почесну
роль у якій відіграли українські козаки. Медичну допомогу пораненим і
хворим воїнам-козакам подавали здебільшого народні цілителі. Та й самі
козаки володіли певними прийомами само- і взаємодопомоги: вміли пускати
кров, виривати зуби, накладати лещата при переломах тощо.
Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових
сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони
подавали за правилами та засобами народної медицини тих часів. Козаки
вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування
ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із
запасами зброї і харчами брали й ліки.
Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків
знаходимо у рукописах французького інженера Боплана, який прожив на
Україні 17 років і свої спостереження виклав у окремій книзі,
надрукованій у 1650 р. Він пише: «Я бачив козаків, які, щоб позбутись
гарячки, розбавляли у чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш,
лягали спати і на ранок просинались в доброму стані. Часто бачив я, як
козаки, поранені стрілами, коли не було хірургів, самі засипали свої
рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні
слиною. Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в
сутичках з ворогом або від старості… Від природи наділені вони силою
та ростом високим…» Боплан зазначає також, що під час зимових походів
серед козаків великих втрат від холоду не було, оскільки вони тричі на
день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем.
Звичайно, що відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони
грунтувалися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою
дійсного стану лікарської допомоги.
З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених,
частина яких залишалась назавжди інвалідами. З цих причин козаки змушені
були мати свої шпиталі.
Перший такий шпиталь було засновано в Дубовому лісі на острові між
річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будинки й церква,
оточені захисними ровами. На прохання козаків з Києва в цей шпиталь було
запрошено ієромонаха Паїсія, на якого крім духовних обов’язків
покладався Запорізький Спас»—головний козацький шпиталь в Межигір’ї коло
Києва.
Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь в
Трахтемирівському монастирі на Дніпрі нижче Канева.
Військові шпиталі були й у монастирях: Лебединському біля Чигирина і
Левківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування
про козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток. В козацьких
шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не
тільки інваліди, тут також лікували поранених та покалічених. Це були
своєрідні перші військові лікувальні заклади на Україні.
В самій Запорізькій Січі були цирульники-професіонали. Так, у 1675 р.,
коли турецькі війська несподівано напали на Січ, під час боїв було, як
про це йдеться в літопису Величка, «ранено до осмидесяти товариства»,
яких кошовий Іван Сірко «целюрикам сечовим, за награждение им данное
лечити приказал».
Запорізька Січ задовольнялась медичною допомогою своїх цирульників.
Медична канцелярія для боротьби з чумою в Запоріжжі командирувала
лікарів (1738, 1760). Відомо, що кошовий отаман Г. Федорів звертався
через гетьмана К.Розумовського в Петербург з проханням призначити до
запорізьких козаків на постійну службу лікаря «з доволною аптекой й
помощниками». На це клопотання було видано згоду, але медичний пункт з
дипломованим лікарем так і не було відкрито.
Шпиталь в Межигір’ї після 1755 р. передбачалось перетворити на
інвалідний громадський будинок.
Проте такий будинок було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а
в Межигір’ї наказано відкрити військовий шпиталь, який у 1787 р., в день
наміченого відвідування Межигір’я Катериною II згорів. Архів монастиря
згорів ще раніше – в 1764 р. Цим і пояснюється брак відомостей про
організацію і роботу цього лікувального закладу.
Однак було б невірно думати, що в козацькому війську не подавалася ніяка
кваліфікована медична допомога. У війську Б.Хмельницького, наприклад,
майже в кожній сотні були цируль-ники, при полках — лікарі. З історичних
джерел відомі імена лікарів Лук’яна Салтицького, Мартина Родомського,
Івана Гладкого, Матвія Таборовського та ін.
У XVI ст. для поранених козаків створюют-ся шпиталі в монастирях,
найбільші з них — у Трахтемирівському та Межигірському. Лікували в них
обізнані в медицині ченці.
З козацького скарбу вносилися вклади на лікування у шпиталях поранених.
Б.Хмельницький навіть подарував Межигірському монастирю містечко
Вишгород на знак вдячності за подання допомоги пораненим воякам його
війська.
Велику підтримку мали шпиталі з боку українських православних братств,
які почали створюватися з середини XV ст. У 1591 р. Львівське братство
заклало великий шпиталь у Львові. У 1629 р. було відкрито шпиталь у
Києві. В XVII ст. при багатьох українських військових полках були свої
шпиталі.
Варто згадати і про своєрідну діяльність цехів цирульників, які почали
з’являтися у XV ст. Такі цехи були у Львові, Києві, Луцьку,
Кам’янці-Подільському та інших містах України. Крім гоління, тут навчали
подавати медичну допомогу, особливо при травмах, пораненнях, переломах
кісток, кровотечах. Без перебільшення можна сказати, що цирульники,
попри критичного ставлення до них з боку дипломованих лікарів, відіграли
неабияку роль у поданні хірургічної допомоги, особливо пораненим у
війнах.
У XVIII ст. після створення медико-хірургічних шкіл при великих
шпиталях, а також відкриття медико-хірургічних академій в С.-Петербурзі
і Москві медична допомога у військах в організаційному і професійному
плані набула нового значення і була піднесена на значно ви-щий якісний
рівень.
??
??
??
?Імператриця Австрії Марія Терезія з метою поліпшення медичної опіки над
населенням, розвитку медичної освіти і науки у королівстві Галичина та
Лодомирія декретом від 22 грудня 1772 року призначила доктора медицини
Андрея Крупинського крайовим протомедиком Галичини. Йому було доручено
створити на західноукраїнських землях систему медичної служби і медичної
освіти.
У своїх меморіалах від 30 травня та 30 серпня 1773 року Андрей
Крупинський з болем і гіркотою констатував, що че-рез відсутність
дипломованих акушерок під час пологів часто помирають матері зі своїми
немовлятами. Тому першочерговим завданням він вважав відкриття у
королівстві медичних на-вчальних закладів. На його клопотання губернатор
граф Антоні Перген 20 березня 1773 року видав розпорядження, згідно з
яким у Львові почалось читання лекцій з усіх галузей медичної науки для
осіб, що займалися лікарською, акушерською та аптекарською практикою,
але не мали дипломів.
Урочисте відкриття Львівського акушерського колегіуму Одбулося 1 жовтня
1773 року. Цей день ознаменував зарод-ження середньої медичної освіти на
західноукраїнських зем-лях. Навчання в колегіумі було безкоштовним.
Більш того, слу-хачі перебували на повному утриманні землевласників, які
ске-рували їх на навчання. З губернаторського фонду вони одержували по
одному гульдену на тиждень. Слухачами колегіуму могли стати фізично
здорові, морально стійкі особи обох статей віком від 21 до 30 років.
Звичайно, підбирали інтелекту-ально розвинених, які відзначалися
милосердям та любов’ю до акушерської справи.
За статутом навчання в колегіумі тривало один – три роки. При колегіумі
діяли курси прискореної підготовки акушерок. Це сприяло значному
поліпшенню акушерської допомоги в королівстві.
При такій системі освіти відчувалась гостра нестача середнього медичного
персоналу. Не дивлячись на це, багато з них не мало роботи, або
займалось приватною практикою. На цей час дрібні лікувальні установи
взагалі працювали без середнього медичного персоналу, а у великих – на
одного лікаря припадав лише один середній медичний працівник. У зв’язку
з цим їхні умови праці були вкрай важкими, а платня мізерною. В клініках
єдиного в Західній Україні медичного факультету Львівського університету
медичними сестрами працювали переважно монашки, які недостатньо володіли
навіть найелементарнішими навичками догляду за хворими.
Приблизно на цей період припадає відкриття перших навчальних закладів
для підготовки медичних сестер у Західній Україні. Перша школа медичних
сестер була створена лише у 1895 році при загальній лікарні у Львові.
Вона була організована і фінансувалась крайовим відділом здоров’я
спільно з товариством Червоного Хреста. Навчання в школі в різні періоди
часу тривало від 2 до 6-7 місяців.
При одержанні диплома випускниці медсестринської школи давали урочисту
обіцянку такого змісту: “Клянуся і обіцяю вірно служити ідеям Червоного
Хреста, дотримуватися вимог професійної етики, виконувати свої обов’язки
добросовісно, не ухилятись від догляду за різного роду хворими і сприяти
поширенню принципів охорони здоров’я населення і особистої гігієни
народу на території моєї діяльності”.
Друга школа для підготовки медичних сестер була відкрита у Львові в
грудні 1937 року і носила назву “Приватна школа догляду за хворими”.
Школа була власністю Товариства імені Христової дитини і готувала
медичних сестер для дитячих установ. Навчання було платним. Сюди
приймали жінок у віці 18-25 років. Підготовка тривала 2,5 роки. Зі школи
виходили грамотні, за тогочасними мірками, медичні сестри по догляду за
грудними та хворими дітьми. Після закінчення навчання вони йшли
працювати в дитячі лікарні, а частково – в дитячі консультації і багаті
сім’ї, щоб доглядати за новонародженими та, хворими дітьми.
Паралельно з реорганізаціями в практичній охороні здоров’я проводились
відповідні зміни в системі медичної освіти. Львівська
фельдшерсько-акушерська школа, яка була створена в грудні 1939 року на
базі Львівської державної акушерської школи, в січні 1940 року розпочала
підготовку медичних працівників за трьома спеціальностями: фельдшер,
акушерка (три роки) та медсестра (два роки). Усього в школі навчалося
109 чоловік. У червні 1941 року відбувся перший випуск акушерської
групи.
Після Кримської війни з новою активністю звертається увага на підготовку
медичних кадрів середньої ланки. Із середини XIX століття почали діяти
фельдшерські школи в Києві та Харкові. У 1870 році в Києві відкрито
військову фельдшерську школу, а в 1877 році – курси медичних сестер. Але
забезпеченість медичною допомогою населення залишалась на низькому
рівні.
Українська держава відчула потребу опрацювання законодавчої бази та
перебудови в галузі освіти. Згідно з розробленою 1992 року Державною
національною програмою “Українська освіта в XXI столітті” взято курс на
створення власної системи національної освіти. У цьому ж році Верховна
Рада схвалила “Закон про освіту”, яким передбачено запровадження в
Україні неперервної ступеневої вищої освіти чотирьох рівнів. Відповідно
до нього спростовано термін “середня спеціальна освіта” та замінено
терміном “вища освіта першого рівня”. Навчальні заклади, які надають
такий рівень освіти, називаються закладами освіти І рівня акредитації.
З’являються вищі навчальні заклади нового типу – коледжі, які належать
до закладів освіти II рівня акредитації. У цих освітніх закладах
студентам надається базова вища освіта та після закінчення – ступінь
бакалавра. У закладах III-IV рівнів акредитації надається повна вища
освіта на рівні спеціаліста та магістра.
З 1995-1996 років почали відкриватися факультети сестринської справи в
медичних університетах та академіях України.
Література:
1. Н.В.Пасєчко. Основи сестринської справи.
2. О.Грандо Визначні імена в історії української медицини.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
