Реферат на тему:
Українсько-білоруські зв’язки у 20-ті роки ХХ ст.
Сучасні геополітичні тенденції на пострадянському просторі привертають
особливу увагу як дослідників, так і громадськості. Особливо це
стосується слов’янських держав колишнього СРСР, де пострадянський
розвиток і становлення незалежних держав супроводжується рядом
соціально-економічних проблем, які стосуються широких мас населення.
Взаємини між їх громадянами охоплюють широке коло відносин: родинних,
трудових, бізнесу, культури, науки та ін., які впливають на розвиток
кожної з держав. Радянська історіографія не приділила належної уваги
вивченню взаємозв’язків між окремими слов’янськими народами, що цілком
зрозуміло, оскільки пропагувалася теза про єдиний радянський народ та
про провідну роль російського народу у міжнаціональних відносинах, а
зв’язки між окремими націями, в т.ч. між українцями і білорусами,
залишалися поза увагою. У працях Ю.О. Горбаня, С.В. Кульчицького, С.І.
Якубовської [1] та ін. досліджувалися роль партійних, комсомольських та
профспілкових організацій, соціалістичне змагання, розвиток окремих
галузей виробництва, а проблеми етнічної історії, взаємини між народами
та націями СРСР та їх внесок у соціально-економічний та культурний
розвиток України залишалися поза увагою або згадувалися побіжно, тільки
як додатковий інструмент для розкриття теми. У працях З.Г. Лихолобової,
Р.Д. Ляха[2] йшлося про формування робітничих кадрів у вугільній
промисловості та їх кількісні зміни, проте не аналізувався етнічний
склад робітничого класу. Праці В.З. Дробижева [3] та його учнів теж
торкалися змін у робітничому класі СРСР.
На сучасному етапі розвитку суспільства все більше уваги приділяється
дослідженню окремих питань етнічної історії, особливо в радянський
період, проте більшість дослідників зосередилися на вивченні періоду
1940-1990 рр., періоду 1920-х років приділено значно менше праць. Проте
й з них праці І.Г. Біласа[4], О.М. Бута та П.В. Доброва[5], В.М.
Нікольського[6] та ін. торкалися політичних репресій, проблем
сталінізації економіки. З.Г. Лихолобова [7] розглянула особливості
міського населення того часу, К.В. Нікітенко – проблеми недержавного
сектора в умовах непу [8], О.В. Струченков – умови праці
інженерно-технічних спеціалістів [9], О.Ю. Сучкова дослідила зміни у
складі єврейської етнічної меншості [10], Н.Г. Малярчук – створення
російських національних адміністративно-територіальних одиниць [11],
Я.Д. Якубова – національно-культурне життя етнічних меншостей України
[12]. Питання українсько-білоруських зв’язків, внесок білорусів у
соціально-економічний розвиток не були виокремлені і не стали темою
спеціальних досліджень.
Мета статті – на основі комплексного аналізу літератури і джерел
дослідити українсько-білоруські зв’язки у 20-ті роки ХХ ст.
Історично склалося так, що Білорусія й Україна завжди визначалися
високою рухливістю населення, особливо у прикордонних районах, що
призводило до взаємопроникнення та взаємовпливу представників обох
націй, виникнення змішаних родин та відповідного впливу на їх мовну
культуру. Революція і громадянська війна призвели до руйнації економіки
обох країн та зростання міграційних настроїв, особливо білоруського
населення, бо Білорусія залишалася на початку 1920-х років суто
сільськогосподарською державою, водночас це поєднувалося з малоземеллям
населення. Майже 6,6% господарств були безземельними, а 31% –
малоземельними, що стимулювало відхідництво [13].
Початок 1920-х років характеризувався змінами в економічній,
національно-культурній сфері, створенням СРСР як багатонаціональної
держави, проведенням політики „коренізації”. В економічній сфері
визначальну роль відігравав перехід до НЕПу як тимчасового, протягом
1921-1928 рр., відступу державної партії від спроб замінити ринковий
механізм регулювання народного господарства директивним управлінням
[14]. Перехід відбувався болісно і тільки під тиском очевидних
реальностей господарського життя – руйнування економіки, голоду
1921-1923 рр., зростання антирадянських настроїв у селянства,
повстанського руху та ін. Він розпочався зі скасування продрозверстки і
заміни її натуральним податком. Згодом було проведено грошову реформу,
легалізовано приватну торгівлю, виведено з підпілля підприємницьку
діяльність, що призвело до появи нової буржуазії – орендаторів,
торговців, промисловців, комісіонерів, брокерів. У промисловості України
дрібні підприємства, які складали 1/2 промислового потенціалу країни,
було передано в оренду організаціям або приватним підприємцям, що дало
швидке зростання промисловості, особливо легкої та харчової. Державні
підприємства об’єднувалися у трести, главки, синдикати й переводилися на
госпрозрахунок.
Одночасно відбувалися зміни у національно-державній сфері. Створення
СРСР відбувалося шляхом автономізації формально незалежних національних
республік. Цьому намагалися перешкодити керівники України і Білорусії,
які у березні 1922 р. звернулися до центру з пропозицією конкретизувати
відносини РРФСР з УСРР і БРСР. Політбюро ЦК РКП(б) 10 серпня визнало
доцільним створити комісію для підготовки на черговий пленум проекту
вдосконалення відносин між республіками. У другій половині серпня
сталінський проект резолюції «Про взаємовідносини РРФСР з незалежними
республіками», який передбачав входження останніх до Росії на правах
автономії, надійшов на обговорення ЦК республік. Ініціатива республік,
таким чином, дала протилежний результат, й 30 грудня 1922 р. 1-й
Всесоюзний з’їзд Рад затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний
Договір, які фактично перетворили незалежні національні республіки на
автономії, що обмежило можливості національного керівництва у всіх
сферах життя. У 1924 р. відбулися територіальні зміни БРСР. До цього її
територію складала Мінська губернія, а за декретом ВЦВК 3 березня 1924
р. до БРСР було передано території ряду повітів Вітебської, Гомельської,
Смоленської губерній, де більшість мешканців складали білоруси. Це, з
одного боку, призвело до зростання розміру території республіки (вдвічі)
та її населення (з 1,555 млн осіб до 4,171 млн осіб), змін у
національному складі – 70,4% складали білоруси, 16,7 – росіяни, 9,7% –
євреї, 2,2 % – інші, в т.ч. українці, а з другого – до зростання
міграційних настроїв.
Значна частина відхідників прямувала до України у пошуках заробітку у
сільському господарстві та на промислових підприємствах. Особливо
привабливими в цьому плані були південно-східні райони України. Це
знайшло відображення у національному складі Одеської губернії. У
Херсонській окрузі мешкало 1489 білорусів, у Зінов’ївській
(Єлисаветградській) – 1991, у Миколаївській – 12798, Одеській – 3114,
Первомайській – 535 [15], тобто білоруси посідали 6-7 місце в округах
після українців, росіян, молдаван, німців, поляків, євреїв або (в
містах) греків [16]. Виходячи із розподілу білорусів за округами, слід
відзначити, що найбільш привабливими виявилися Миколаївська округа з її
суднобудуванням та міцним сільським господарством, спрямованим на
товарне виробництво, та Одеська з її найважливішим торговельним портом
України. В окремих сільських районах відхідники створювали й суто
білоруські поселення. Так, у Херсонській та Миколаївській округах у 1924
р. було 3 білоруських поселення, основу яких склали в основному вихідці
з Клімовицького повіту Могильовської губернії.
h‹
h‹
h‹
h‹
gd‹
gd‹
Донбасі обмаль). Це призвело до зростання чисельності білорусів у складі
населення. Так, за переписом 1926 р., білоруси складали 0,7% населення
України. Серед міського населення частка білорусів, за довідкою
Центральної комісії у справах нацменшин при ВУЦВК, була вищою – 6,3%
[19]. При цьому майже 61,3% нацмешин було зосереджено у степових районах
[20]. Зрозуміло, що це відбивалося й на користуванні рідною мовою. Так,
у 1926 р. рідною мовою користувалися лише мешканці німецьких,
єврейських, польських поселень [21].
Разом з цим розвивалися зв’язки не тільки білорусів з українцями та
представниками інших націй в Україні, але й зв’язки українців з
білорусами в БРСР. Вони йшли як на державному рівні, так і на рівні
громадських, наукових, культурних організацій, підприємств. Відбудова
Донбасу, спорудження нових підприємств, піднесення сільського
господарства в Україні призвели до розширення зв’язків. У 1921 р. ряд
дрібних підприємств та майстерень було перетворено на заводи
сільськогосподарського машинобудування, а Кічкаський завод випустив
перший власний трактор, на Харківському паровозобудівному заводі з 1924
р. почалося виробництво потужних гусеничних тракторів „Комунар”.
Сільськогосподарська техніка, що вироблялася на цих підприємствах, йшла
не тільки в села України, але й сусідніх держав – Білорусії та Росії, що
визначалося тим фактом, що у 1927-1928 рр. в Україні вироблялося близько
2/3 всесоюзного випуску сільськогосподарських машин. Донбас поставляв
вугілля, метал, різні вироби. Зростали зв’язки й між працівниками
сільського господарства. В серпні 1923 р. було відкрито Першу Всесоюзну
сільськогосподарську виставку. Україна взяла участь у 25 галузевих
павільйонах, а Білорусія мала свій. Саме тут відбувався перший широкий
обмін досвідом між відомими науковцями, практиками кооперативного руху
обох республік, було покладено початок зв’язків між ними. „На виставці,
– писав голова ВУЦВК Г.І. Петровський, – незаможник з України
познайомився зі своїми братами по праці, які прибули з різних куточків
нашого Союзу” [22]. Наприкінці лютого – початку березня 1925 р. відбувся
Всесоюзний з’їзд колгоспників, на якому було обговорено роботу республік
по створенню колективних господарств. Йому передував 1-й Всеукраїнській
з’їзд представників колгоспів і працівників з колективізації у лютому,
котрий підбив підсумок роботі з колективізації й накреслив заходи щодо
кредитування, землевпорядкування, культурно-просвітницької роботи та ін.
На Всесоюзному з’їзді колгоспів представники України ознайомилися з
роботою деяких губерній Росії, Білорусії та ін. Отриманий досвід було
використано у практичній діяльності та при проведенні районних,
окружних, губернських сільськогосподарських виставок. Їх проведення
стало традиційним й було формою обміну досвідом та пропаганди досягнень
сільського господарства. Згодом, напередодні проведення суцільної
колективізації, їх стали проводити як Дні врожаю та колективізації, в
яких брали участь представники колгоспного руху з інших республік, у
т.ч. з Білорусії [23]. У свою чергу представники комнезамів України
виїздили до інших республік, зокрема до Білорусії, для участі у
створенні колективних господарств [24]. У 1926 -1927 рр. відбулися
наради представників сільськогосподарських кооперативів Росії, України,
Білорусії та інших республік з питання забезпечення сільського
господарства тракторами вітчизняного виробництва, на яких прийшли до
висновку про необхідність будівництва нових тракторних заводів, серед
яких був і Харківський тракторний. На його будівництво прибули й
робітники з Білорусії та інших республік, завод було побудовано за 15
місяців. Згодом співробітництво між представниками республік у
сільському господарстві доповнилося угодою про соцзмагання між
створеними колективними господарствами. Було також підписано угоду про
соцзмагання терміном на два роки між селянськими товариствами
взаємодопомоги Росії та України, до яких згодом приєдналися товариства
Білорусії, Узбекистану та Таджикистану [25].
Зміцнювалися українсько-білоруські зв’язки і в інших сферах. У тому
числі й у сфері вищої та спеціальної освіти. У вузах та технікумах
України резервувалася певна кількість місць для трудової молоді
Білорусії, Молдавії, Казахстану, республік Середньої Азії. Тільки у 1928
р. у вузах Києва навчалося 250 студентів з БРСР [26].
Науково-педагогічні працівники України разом з колегами з Москви та
Ленінграда, брали участь у створенні вищих і середніх навчальних
закладів у Білорусії. Відбувалося становлення діяльності академічної
науки, з’являлися нові напрямки досліджень. Багато питань вирішувалося
на галузевих всесоюзних, республіканських наукових з’їздах,
конференціях, нарадах. Зв’язки між науково-дослідними закладами
розвивалися від інформативних взаємовідносин до координації та
спеціалізації у науково-дослідній роботі. Тісні творчі зв’язки
встановилися між українськими і білоруськими вченими і фахівцями при
вирішенні проблем Великого Дніпра, Великого Донбасу, Полісся, актуальних
питань сільськогосподарської науки, автотракторобудування та ін.
Збагачувалися й культурні зв’язки. У 1920-ті роки в практику
міжнаціональних зв’язків ввійшло взаємне видання художніх перекладів
творів класиків і сучасних письменників, проведення літературних
зустрічей, диспутів, лекцій, ювілеїв, публікації доборок творів у
республіканській періодиці. Масовим святом дружби став Тиждень
білоруської науки і культури в Україні у 1929 р. Це сприяло розвитку
обміну і взаємозбагаченню культур обох народів.
Висновки
Таким чином, у 1920-ті роки зростали й зміцнювалися
українсько-білоруські зв’язки. Це відбувалося на всіх рівнях:
державному, громадському, виробничому, науковому, культурному та ін.
Передумовою цього стали міграції білорусів в Україну, що обумовило
зростання частки білоруського населення та його внесок у розвиток
промисловості, сільського господарства, науки і культури України.
Особливо тісними були українсько-білоруські зв’язки у прикордонних
районах. Важливу роль відіграли білоруси й у відродженні промислового
потенціалу Донбасу, до якого вони прибували на заробітки. Значна частина
залишилася тут назавжди, що відбилося й на етнічному складі населення
Донбасу.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Горбань Ю.А. Ленинским курсом индустриализации. – К.: Изд-во при
Киевском ун-те, 1984; Кульчицкий С.В. Внутренние резервы
социалистической индустриализации СССР (1926-1937). – К.: Наукова думка,
1979; Якубовская С.И. Строительство союзного социалистического
государства. – М.: Политиздат,1960.
2. Лихолобова З.Г. Поступь новаторов. – Донецк: Донбасс, 1976; Лях Р.Д.
Как заселялся наш край // Неизвестное об известном. – Донецк: Донбасс,
1978.
3. Вдовин А.И., Дробижев В.З. Рост рабочего класса СССР 1917-1940 гг. –
М., 1976.
4.Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні: 1917-1953:
суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2-х кн. – К.:
Либідь-Військо України, 1994.
5. Бут О.М., Добров П.В. Економічна контрреволюція в Україні в 20-30-і
роки ХХ століття: від нових джерел до нового осмислення. – Донецьк:
УкрНТЕК, 2002.
6. Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР
в Україні (кінець 1920-х – 1950-ті рр.) – Донецьк, 2002.
7. Лихолобова З.Г. Міста Донбасу у роки радянської модернізації:
Особливості менталітету городян (кінець 1920-х – 1930-і рр.) // Нові
сторінки історії Донбасу: Зб. статей. – Кн. 12. – Донецьк: ДонНУ, 2006.
– С.93-105.
8. Нікітенко К.В. Висвітлення проблем недержавного сектору промисловості
України в умовах непу в історіографії 1920-х рр.// Нові сторінки історії
Донбасу. Кн.13/14. – Донецьк: ДНУ, 2007. – С.108 – 115.
9. Струченков О.В. Умови праці інженерно-технічних спеціалістів
промисловості Донбасу в добу радянської модернізації (кінець 1920-х –
1930-і роки) // Нові сторінки історії Донбасу. – Кн.13/14. – С. 260-274.
10. Сучкова О.Ю. Єврейська етнічна меншість у Донбасі (1920-1930-і рр.)
// Нові сторінки історії Донбасу. – Кн.12. – С.105-107.
11. Малярчук Н.Г. Створення російських національно-територіальних
одиниць в Донбасі в 20 – на початку 30-х рр. ХХ ст. // Нові сторінки
історії Донбасу. – Кн. 13/14. – С. 274-291.
12. Якубова Л.Д. Національно-культурне життя етнічних меншостей України
(20-30-ті роки): коренізація і денаціоналізація // УІЖ. – 1998. – №6. –
С.22-35.
13. Бєларуський державний архив (БДА). – Ф. 48. – Оп. 1. Спр.2648. –
Арк. 5.
14. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України.
– К.: Україна, 1993. – С. 196.
15. Всесоюзний перепис людності 1926 р. – М., 1929. – Т. ХIII. – С. 20.
16. Черлючакевич Н.А. Національні меншості на Україні // Більшовик
України. – 1926. – № 4-5. – С.108.
17. История Украинской ССР в десяти томах. – Т.7. – К., 1982. – С.23.
18. Коммунистическая партия Украины в резолюциях и решениях съездов,
конференций и пленумов ЦК. – Т.1. – К.: Политиздат Украины. – С.133.
19. Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине. – Х., 1927. –
С.26.
20. Цекіновській І. Нацпитання у світлі соціалістичної реконструкції
сільського господарства // Більшовик України. – 1930. – №4. – С.41.
21. Центральний державний архів вищих органів влади і управління (ЦДАВО
України). – Ф.2. – Оп.3. – Спр. 982. – Арк.16.
22. Вісті ВУЦВК. – 1923. – 6 жовтня.
23. Ленинский план построения социализма и его осуществление на Украине.
– К.: Политиздат Украины, 1982. – С. 262.
24.История Украинской ССР в десяти томах. – Т.7. – К., 1984. – С.150.
25. Ленинский план построения социализма и его осуществление на Украине.
– К., 1982. – С.266.
26. Там само. – С. 274.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
