Реферат на тему:
Україна щодо Німецької східної політики (1941 – 1944 рр.)
На сучасному етапі демократизації суспільства у вивченні складних
питань недавньої історичної минувшини дослідники звертаються до історії
тоталітарних режимів та їхніх впливів на долю українського народу. На
основі використання нових історіографічних і документальних джерел
науковці одержали можливість всебічного дослідження історії України,
тому зросла необхідність вивчення історичної долі її окремих регіонів.
Серед актуальних проблем, які заслуговують на увагу, – українське
питання в контексті німецької східної політики (1941 – 1944 р.).
Дослідження виконується в рамках наукової проблематики історичного
факультету Прикарпатського національного університету імені Василя
Стефаника “Етнополітичні і культурні процеси в країнах Центральної та
Південно-Східної Європи ХІХ – ХХ ст.”. Своїми конкретно-історичними
матеріалами і науково-теоретичними висновками доповнює об’єктивне
вивчення історії України періоду Другої світової війни.
Аналізуючи основні наукові праці з проблеми дослідження, слід
відзначити, що українське питання в планах Німеччини у роки Другої
світової війни вивчалося науковцями Н.Антонюк, В.Косиком, П.Рекотовим,
Л.Шанковським та багатьма іншими.
Використавши здобутки історичної науки з проблеми дослідження, автор
вважала одним з важливих завдань знайти і залучити до наукового обігу
нові джерела. Основна частина документів, вивчена з даної проблеми,
зосереджена у Центральному державному архіві вищих органів влади і
управління України, а також у Державному архіві Львівської області.
Об’єктом дослідження є політичні плани нацистської Німеччини у роки
Другої світової війни.
Предметом дослідження є місце України в політичних планах нацистської
адміністрації у 1941 – 1944 рр.
Особливу увагу автор концентрує на адміністративний поділ території
України між райхскомісаріатом Україна, Трансністрією та Генеральним
губернаторством.
Мета дослідження – на основі переосмислення здобутків історіографії та
вивчення архівних матеріалів визначити місце України в німецькій східній
політиці у 1941 – 1944 рр.
Практичне значення даного дослідження полягає в тому, що його результати
можуть бути використані при підготовці праць з проблеми німецької
окупації українських земель у період “нового порядку”.
Німецька політика на Сході Європи передбачала принцип “поділяй і
владарюй”, який вважався єдиним, щоб завадити народам об’єднатися для
створення опозиції Німеччині. У зв’язку з цим існувала гітлерівська
концепція “життєвого простору”, в основі якої лежала програма
германізації територій шляхом колонізації.
Гітлер зовсім не турбувався про територіальну цілісність завойованих
країн. З економічних і стратегічних причин ще менше він переживав про
етнографічну цілісність України.
У планах нацистської Німеччини щодо захоплення “життєвого простору” на
Сході Європи українське питання займало важливе місце. Уже в перші
місяці війни німці почали активно закладати підвалини своєї політики на
окупованих територіях, реалізуючи концепцію повного уярмлення
українського народу та підпорядкування собі українських земель без
будь-яких застережень. На нараді, що відбулася 16 липня 1941 р.,
А.Гітлером були обґрунтовані і визначені напрямки діяльності окупаційної
адміністрації. Зокрема він заявив: “Тепер перед нами стоїть завдання
розчленити територію так, як це потрібно, з тим щоб зуміти: по-перше,
панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її”
[1].
Нацистська Німеччина розглядала українське питання в контексті своєї
глобальної зовнішньої політики, якою передбачалося створення найбільшої
і наймогутнішої у всі часи німецької держави. У цих планах Україні
відводилася особлива роль як країні з величезними економічними
можливостями і сприятливим географічним положенням, що заклало б основи
могутності рейху і завоювання для нього “життєвого простору”
(“лебенсрауму”) на Сході. При цьому зовсім ігнорувалися національні і
політичні інтереси українців. “Мені потрібна Україна, – відверто говорив
А.Гітлер, – щоб нас не змогли ослабити голодом, як це було під час
попередньої війни” [2]. А райхсміністр східних окупованих територій
А.Розенберг так визначав роль України в третьому рейху: “Завдання
України полягає в тому, щоб забезпечити продуктами харчування Німеччину
і Європу, а континент – сировиною” [3].
В липні 1941 р. нацисти окупували західні області УРСР, а до кінця
листопада – майже всю Україну і розпочали виконання своїх задумів. Щоб
послабити політичну єдність українського народу і його силу, німці
свавільно розшматували українські землі і встановили між ними “штучні”
кордони [4].
Окуповані Німеччиною території були поділені на дві частини: зону
цивільного та зону військового управління. Українські землі, що належали
до зони цивільного управління, були поділені між райхскомісаріатом
Україна, Румунією та Генеральним губернаторством. Крим перебував під
спільним управлінням цивільної адміністрації райхскомісаріату Україна
(формально) і військової адміністрації (фактично). Територія
Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (Донецької) і
Ворошиловградської (Луганської) областей знаходилася в зоні військового
управління [5]. Згідно з наказом В.Кейтеля від 22 червня 1941 р. “Про
управління в зайнятих областях СРСР” визначалася міра компетентності
відповідних органів: “Військове командування має право в цих областях
використовувати повну владу і уповноважене передавати це право
командуванню окремих військових груп і армій” [6].
Наказом від 17 липня 1941 р. А.Гітлер визначив, що управління Галичиною,
яка раніше перебувала у складі Польщі, переходить до генерал-губернатора
Генерального губернаторства Г.Франка. 1серпня 1941 р. на підставі його ж
декретів від 17 та 22 липня того ж року і за розпорядженням Г.Франка
Галичина була офіційно приєднана до Генеральної губернії [7]. За
розпорядженням Г.Франка Дрогобицька, Львівська, Станіславська та
Тернопільська області (за винятком її північних районів) утворили
дистрикт Галичина. Однак включення Галичини до Генерального
губернаторства спричинило окремі суперечки. У так званій “Урядовій
нотатці Міністерства закордонних справ у Берліні від уряду Генерального
губернаторства у Кракові для Міністерства закордонних справ у Берліні
про українське питання” від 28 вересня 1941 р. вказувалося: “Генеральне
губернаторство повинно залишитися “окраїнною землею” тривкіше
інтеґрованої складової Райху; просування вперед східного кордону цієї
“окраїнної землі” повинно розглядатися як необхідний фактор безпеки.
Після того як Східна Галичина вже відійшла до Генерального
губернаторства, пожвавилися “тенденції до об’єднання”. Це стосується: а)
Волині – щоб покращити базу постачання продовольством Генеральне
губернаторство; б) так зване Полісся… З області Полісся Генеральне
губернаторство хотіло б усунути небажані для нього або менш бажані
(неповноцінні) елементи населення” [8]. Тут же зазначалося: “Ці наміри
Генерального губернаторства зазнали поразки. Названі під а) та б)
області залишаються у складі райхскомісаріату Україна (Волинь) або ж
мають до нього відійти (Полісся)” [9].
В липні 1941 р. територія колишньої Чернівецької області передавалася
Румунії як винагорода за її участь у війні проти СРСР. Закарпаття ще 15
березня 1939 р. А.Гітлер доручив окупувати Угорщині. Замість обіцяної
автономії угорці визнали вузьку самоуправу “Підкарпатському краєві”,
проводячи політику “угорщення” в культурному житті та адміністрації
[10].
На початку вересня 1941 р. у Бухаресті було опубліковано декрет, в якому
визначався новий статус та устрій Бесарабії і Буковини – губернаторства
[11].
???????????? ? український нарід прийняти як велику кривду і глибокий
удар своїм національним почуванням і інтересам факт злуки етнографічних
українських земель Північної Буковини і Бесарабії з Румунією та
прилучення Галичини до Генерального губернаторства. Буковина й Бесарабія
є тими землями, що нерозлучно зв’язані з Україною, що в 1940 р. стали
складовою частиною УРСР шляхом міжнародного договору, підписаного
Румунією. Їх вилучення з українського материка уважає український нарід
лиш наслідком хвилевого силового відношення між українським і румунським
народом та ніколи не погодиться з новою окупацією” [12].
Керівник східного відділу зовнішньополітичного уряду
націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини в Берліні Ляйббрандт
у доповідній записці до райхсміністра і начальника райхсканцелярії
Г.-Г.Ляммерса зазначав: “Я дуже добре знаю, як цінується лояльна позиція
нинішньої Румунії і яка всебічна готовність винагородити Румунію за її
позицію. На сьогодні найбільше, на що могла б претендувати румунська
сторона, була Бесарабія. Якщо існує безумовна необхідність дати румунам
ще щось, окрім Бесарабії, то компенсування румунських бажань в окремих
місцях аж до надзвичайно важливої залізниці Львів-Одеса уже становило б
для них велике задоволення” [13].
Чутки про те, що німці мають намір створити Українську державу, без
сумніву, посилювали стурбованість румунів. Румунський посол у Німеччині
24 липня 1941 р. повідомив німецький уряд, що румунський уряд просить,
щоб “майбутня Українська держава” не була надто велика, бо Україна з
40-мільйонним населенням чинитиме тиск на Румунію та на інші європейські
держави. Посол особливо просив, щоб Галичина не була приєднана до
України, а стала частиною Німеччини, щоб можна було мати “прямий зв’язок
між Німеччиною і Румунією” [14].
Німецькою владою 20 серпня 1941 р. було утворено райхскомісаріат Україна
на чолі з гауляйтером Східної Прусії Е.Кохом. Зокрема у декреті
райхсканцлера А.Гітлера про створення райхскомісаріату Україна
говорилося: “На доповнення мого декрету про управління новоокупованих
східних територій від 17 липня 1941 р. постановляю: 1) замешкана
українцями частина зайнятих східних територій, оскільки вона не підлягає
управлінню генерального губернатора, утворює райхскомісаріат в дусі мого
декрету про управління новоокупованих східних територій від 17 липня
1941 р. і переходить під цивільне управління, яке підпорядковане
райхсміністрові для окупованих територій Сходу. райхскомісаріат отримує
назву “Україна”; 2) зовнішні кордони райхскомісаріату Україна будуть
визначатися мною відповідно до стану бойових операцій і у певний час
вони будуть остаточно встановлені. Час запровадження цивільного
управління в райхскомісаріаті Україна чи його частинах визначатиму
окремо” [15]. Цікавою була та обставина, що райхскомісаріат Україна
підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ, тоді як
райхскомісаріати Голландія та Норвегія підпорядковувались Міністерству
зовнішніх справ. Це ще раз свідчило про те, що на Україну дивилися як на
частину німецьких колоніальних володінь. Сам Е.Кох писав: “В Україні
мусить бути створений простір для німців, чого, між іншим, не досягнуто
в 1918 р. Просторів, що ніколи до Європи не належали, не треба
зараховувати до Європи. Це брехня, що Україна буде колись європейським
фактором” [16].
На території України 19 серпня 1941 р. І.Антонеску (маршал Румунії) при
попередньому погодженні з А.Гітлером видав декрет про введення
румунської адміністрації на території між Дністром і Бугом з офіційною
назвою “Трансністрія”. Її адміністративним центром стала Одеса.
Трансністрія включала Одеську, частину Миколаївської і частину
Вінницької областей [17].
Трансністрія формально до складу Румунії не входила. У доповідній
записці Ляйббрандта від 22 липня 1941 р. про значення порту Одеса з
обґрунтуванням, чому Одеса повинна відійти не до Румунії, а до
райхскомісаріату Україна, говорилося: “Для здійснення німецьких планів у
Східній Європі, з політичних, національних, господарських,
комунікаційно-політичних підстав з відступленням Одеси Румунії важко
погодитись, оскільки українська Одеса для Німеччини є без порівняння
ціннішою, аніж румунська. Вона б впливала на політичне забезпечення цієї
території для Німеччини” [18]. “Угода про забезпечення безпеки
адміністрації та економічної експлуатації території між Дністром і Бугом
та Бугом і Дніпром”, підписана 30 серпня 1941 р. представниками
німецького і румунського командувань, надавала Румунії лише німецький
мандат на здійснення тимчасової економічної експлуатації цих територій.
“Доброта” А.Гітлера була викликана необхідністю більш широкого залучення
військ Румунії до участі у війні. “З політичного погляду райхскомісаріат
Україна не може обійтися без Одеси. Тут має постати німецький бастіон на
західному узбережжі Чорного моря, який повинен здійснювати свої завдання
з великим родючим гінтерландом райхскомісаріату Україна в плані
забезпечення німецького політичного впливу і зміцнення німецького
господарства” [19].
Так німецькі власті ліквідували цілісність української території,
позбавили український народ його державності. Назва “Україна” вживалася
окупантами лише як географічне поняття [20].
У “Директиві Райхсміністерства для окупованих східних територій у
Берліні, надісланій для ознайомлення Міністерству закордонних справ у
Берліні” від 8 жовтня 1941 р. про ставлення до українського питання і
майбутнього українців говорилося: “Доки український народ дружньо
ставитиметься до Німеччини і передусім добровільно співпрацюватиме у
сільському господарстві з німецьким управлінням, з німецького боку буде
зберігатися прихильне ставлення. Допускатиметься співробітництво
придатних українців у крайовому управлінні, у громаді й окрузі за
принципом рад довір’я. Жодних державно-політичних обіцянок щодо
майбутнього влаштування країни не допускається. Рівень життя
українського народу слід підносити відповідно до його старанності” [21].
Щодо політики відносно України доктор Бройтигам у директиві від 15 січня
1942 р. зазначав: “Поки що український народ поводиться дружньо стосовно
Німеччини й охоче співробітничає з німецькою адміністрацією, насамперед
в галузі сільського господарства. Порятунок України коштував Німеччині
чимало крові, тому вона вважає, що має право розпоряджатися її землями
відповідно до загальнополітичних вимог. З іншого боку, ставлення
Німеччини до України буде залежати від українських настроїв стосовно
нас” [22].
Таким чином, в окупованій Україні впродовж 1941 – 1944 рр. була створена
розгалужена система і цивільного, і військового управління, що
передбачала використання економічних можливостей України для потреб
вермахту та Німеччини. Маніпулювання нацистською верхівкою українським
питанням у роки Другої світової війни переконливо довело, що А.Гітлер
ніколи не розглядав його вирішення в інтересах українського народу. Доля
окупованих територій цікавила його лише під кутом зору успішної
реалізації планів Німеччини.
Література
Преступные цели – преступные средства. Документы об оккупационной
политике фашистской Германии на территории СССР ( 1941 – 1944 гг.). –
М., 1968. – С. 20.
Антонюк Н. Українське культурне життя в Генеральній губернії (1939 –
1944 рр.). – Львів,1997. – С.11.
Германский империализм и вторая мировая война // Материалы научной
конференции истории СССР и ГДР в Берлине 14 – 19 декабря 1950 г. – М.,
1961. – С.22.
Центральний державний архів вищих органів влади і управління України
(ЦДАВО України). – Ф. КМФ-8, оп.1, спр.180, арк.55.
Рекотов П. Органи управління на окупованій території України (1941 –
1944 рр.) // Український історичний журнал. – 1993. – №3. – С.90.
Там само.
Державний архів Львівської області. – Ф. Р-35, оп.5, спр.13, арк.10.
Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і
матеріалів. – Львів-Київ, 2001. – С.408.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
