Реферат на тему:
Населення Кубані в кінці XVIII – другій половині ХIX ст.
На Кубані, ще до переселення Чорноморського козачого війська,
знаходилася значна кількість «різного роду бурлак». Вони бродяжили і
займалися різними «дрібними промислами». М. Гулик під час «огляду
кубанської сторони» нарахував більше 2 тисяч таких людей. З них 114
чоловік відразу записалися в козаки [1].
На першому етапі становлення козацтва на Кубані виникали групи і
співтовариства незаможних бездомних, що існували безпосередньо в
козацькому середовищі.
Цей процес був зумовлений цілим рядом причин. Основні з них: 1)
неорганізоване переселення великої маси людей; 2) відсутність у багатьох
переселенців сім’ї і господарства; 3) проблеми облаштування на нових
кубанських землях (складність спорудження житла, нестача їжі і якісної
води, корму тощо).
Окрему групу, що входила до складу новоприбулих на Кубані, склали
представники «Чорноморської команди козаків». Ця «команда» була
сформована в Хаджибеї (Одесі) на основі наказу генерала-фельдмаршала П.
О. Румянцева. Він розпорядився зібрати всіх чорноморських козаків і
визначити їх веслярами на флот віце-адмірала Де-Рібаса [2]. Загальна
чисельність команди до початку 1795 р. становила 1123 людини. Частина
козаків померла від важких робіт, частина втекла, деякі залишилися жити
в одеському передмісті.
У 1797 р. «Чорноморську команду» офіційно скасували. У жовтні того ж
року 247 козаків команди досягли Кубані [3]. У окремих джерелах
згадується про тисячу козаків команди, що перебралися на Кубань. Однак
Б. Е. Фролов вважає цю цифру перебільшеною [4].
Перепис 1800 р. зареєстрував в Чорноморії 23 474 чоловіка і 9 135 жінок.
Крім того, була зроблена кількісна градація окремих категорій жителів:
придатних до служби – 15 573 людини; «малоліток» – 5 415, поважного віку
(старих) – 2 446 чоловік [5]. Разом з тим, необхідно пам’ятати, що
будь-яка статистика відносно Чорноморського козачого війська значною
мірою відносна – велика кількість козаків постійно знаходилася в
легальних і нелегальних відлучках, на лікуванні, на заробітках, у
відпустках, «в бігах» і т. п. За додатковим переписом, здійсненим за
наказом генерала І. І. Міхельсона, крім вказаних соціальних груп так
само було зареєстровано більше 2 тисяч бездомних [6].
«Волонтерські команди», що склали ядро Чорноморського війська, спочатку
комплектувалися з козаків Запорозької Січі. Примітно, що В.Голобуцький
розподілив всіх запорожців на наступні групи:
1) старшини; 2) заможні козаки; 3) козаки середнього достатку; 4)
запорізька біднота [7].
У контексті нашого дослідження викликає інтерес остання категорія,
представлена пізніше в Чорноморському війську, – повністю незаможні
козаки, «сірома», що складалася з бездомних бурлак. У складі козацького
війська було і велике число біглих (кріпосних, дезертирів, злочинців),
що прагнули стати козаками, легалізувати своє положення і продовжити
бродяжництво.
Як наслідок, 23 липня 1798 р. Сенат видав указ, що передбачав всіх
чорноморських козаків, «которые не находятся при своем месте и, отбывая
от службы, шатаются праздно по разным местам», записувати в “подушный
оклад”, відчужувати від служби і привілеїв і в козаки вже ніколи не
приймати [8].
Криза кріпосного господарства, що позначилася на початку XIX ст.,
збільшувала число втеч кріпосних селян від поміщиків. Багато з них
прагнули сховатися на Кубані. Втеча кріпаків продовжувалася протягом
усього передреформного періоду.
Царський уряд по відношенню до біглих на Кубані проводив подвійну
політику. З одного боку, він переслідував їх, виражаючи інтереси
панів-кріпосників центральних губерній Росії. З іншого, він був
зацікавлений у збільшенні козачого населення на південних рубежах
Імперії, яке несло службу по охороні кордонів, паралельно освоюючи
приєднані території.
У прийомі збіглих була зацікавлена і козача старшина. Приймаючи і
записуючи їх в козачий стан, вона отримувала можливість експлуатації
цієї категорії населення.
У зв’язку з цим військовий отаман Т.Котляревський клопотався перед
Павлом I про дозвіл зараховувати в Чорноморське козаче військо всіх
«бурлак», що втекли на Кубань з Волги і України до ревізії 1795 року.
Необхідність їх легалізації у війську він пояснював тим, що колишні
збіглі і бурлаки могли б працювати на риболовецьких заводах, а також
нести прикордонну службу.
Це прохання монарх задовольнив і рескриптом від 6 березня 1799 року
наказав прирахувати в козаки «являющихся к вам бродяг». Ця постанова
відкрила широкі можливості для зарахування в Чорноморське військо
втікачів [9].
Незабаром після цього, 21 серпня 1799 року вже було дано конкретний і
законодавчо затверджений дозвіл на «причесление в войско Черноморских
казаков бродяг из польских, малороссийских и бывшего Запорожья людей…»
[10]. Цей документ не передбачав можливості офіційної легалізації
«бродяг» з Росії. Інтереси великоросійських власників кріпосних
формально зберігалися.
Таким чином, принципи комплектування Чорноморського козачого війська
спочатку дозволяли «записуватися в козаки» представникам «соціального
дна», декласованим шарам суспільства, маргінальним елементам. Як
результат, багато хто з подібних людей, отримавши документи, зброю і
одяг, переховувався, продовжуючи бродяжити і займатися кримінальними
діяннями. Військовий уряд Чорноморії, розуміючи їх небезпеку, вважав їх
«більш шкідливими для суспільства, ніж корисними» [11]. З цього приводу
Ф.Щербина категорично відмічав: «Крадіжка, бродяжництво… проходить
червоною ниткою через всю історію чорноморського козацтва» [12].
Іншою важливою причиною, що викликала бродяжництво, жебрацтво і
бездомність певної частини козаків Чорноморського війська, був їх надто
важкий матеріальний стан. «Сіроми» (самотніх незаможних людей) було у
війську досить багато. За даними В.Голобуцького, в 1800 році їх
нараховувалося в Чорноморії до 10 тисяч чоловік [13]. Можливо ці цифри
дещо перебільшені. Разом з тим, вони свідчать про досить велике
представництво у війську убогого бездомного населення.
У контексті нашого дослідження цікавою є і наступна інформація. За
деякими даними, до 1832 року число всіх «бродяг» в Кавказькому лінійному
війську (частина якого згодом увійшла до Кубанського козачого війська)
перевищила 10 тисяч чоловік. У зв’язку з цим Сенат указом від 13 березня
1833 року розпорядився припинити прийом бурлак у це військо, а виявлених
здавати в рекрути або посилати у військово-робочі і арештантські роти
[14].
З середини XIX ст. Кубань стала одним з центрів міграційних процесів в
Російській імперії, які посилювалися в роки неврожаїв. Число незаможних
росло внаслідок постійного притоку жебраків з голодуючих губерній,
«іногородніх» і осіб, що прибували в область на заробітки. Як наслідок,
велика кількість новоприбулих ставали потенційними бездомними.
Крім цього, «бездомний елемент» на Кубані перманентно поповнювався
незначною кількістю осіб, що звільнилися з місць ув’язнення.
З другої половини XIX ст. основна маса убогого і бездомного населення
Кубані збільшувалася за рахунок іногородніх. Вони вважалися найбільш
безправною частиною кубанського населення і несли основний тягар
податків і повинностей.
’
”
^`fb?c¬coeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeeeeeeeeeeeee
6Офіційно всі іногородні ділилися на дві категорії: ті, що мали місце
проживання, і ті, що його не мали. Іногородні, що придбали в містах,
станицях і хуторах області садибу, отримували статус осідлості. Ті, що
не мали цього статусу, жили на квартирах, займалися роботою по найму або
випадковими зарабітками. Їх називали «сторонніми» або «квартирантами».
За даними Л.Македонова, до кінця XIX ст. по Кубанській області сімей
таких квартирантів стало понад 130 тисяч, що склало біля 40 % від
загального числа іногородніх на Кубані [15]. Соціально-економічне
становище вказаної групи було дуже важким. Вони поповнювали армію
жебраків і бездомних в області.
У 80-х рр. XIX ст. на Кубань щорічно прибувало на заробітки біля 100-150
тис. чоловік. Начальник Чорноморського округу пояснював загострення
криміногенної ситуації на Кубані збільшенням «іногороднього бродячого
населення, що прибувало на тимчасові заробітки» [16].
Ситуація з прийшлим населенням залишалася складною. Це підтверджується
звітом губернатора Чорноморської губернії: «… наплыв таких жителей
является нежелательным не только потому, что они отбивают заработок у
местного рабочего населения, но и еще более потому, что, оставаясь
беспочвенным бродячим элементом, нередко не находящим ожидаемого
заработка, подобные лица впадают в распутную и преступную жизнь…» [17].
Російські соціальні історики кінця XIX ст. справедливо зазначали, що для
ефективної профілактики і боротьби з жебрацтвом і бродяжництвом було
потрібне активне розгортання аграрної реформи, зміна трудового
законодавства (у бік його лібералізації), розвиток страхування
робітників і селян [18].
До кінця XIX ст. притік іногородніх на Кубань став менш значним.
Соціальна структура регіону не зазнавала істотних змін.
У той же час на початку XX ст. в Російській імперії наростала соціальна
напруженість. Відчувалася вона і в Кубанській області. Матеріальне
становище населення було нестабільним. Продовжувало збільшуватися число
іногородніх поселенців, що не мали права осідлості. З 1900 по 1914 рік
їх кількість в області зросла вдвічі, досягши 574, 9 тисяч чоловік [19].
Вони продовжували становити найбільш знедолену частину населення.
Не меншав і притік на Кубань сезонних робітників, що збільшували
маргінальний шар кубанського соціуму. У основному вони прибували з
центральних губерній Росії. Наприклад, тільки через станцію Тихорецьку,
де вони реєструвалися, щорічно прибувало від 75 до 130 тис. чоловік. У
1902 році, за даними отаманів відділів, у Кубанську область на літні
заробітки офіційно прибуло більше 90 тис. чоловік [20].
Дані того часу по кількості жебраків і бездомних в кубанській столиці
вельми сумні. За інформацією «Кубанских областных ведомостей», в
катеринодарських нічліжках в 1900 році було зареєстровано 110 тисяч
відвідувань. У 1901 році їх було вже 134 тисячі [21].
За відомостями катеринодарського поліцмейстера, в 1902 році понад 90
тис. чоловік потребувало постійного або тимчасового нічлігу [22].
Кількість незаможних в Катеринодарі постійно збільшувалося: «Нищих на
улице такая масса, что пройти даже одного квартала нельзя, чтобы не
видеть пяти просящих» [23].
Кількісні дані про наявність офіційно зареєстрованих жебраків в
адміністративно-територіальних утвореннях Кубанського козачого війська
ілюструє наступна таблиця.
Таблиця. Кількість жебракуючих у відділах Кубанського козачого війська,
1907 р. (за даними Л.Оспіщевої, 2003 р.) (24).
№
п/п Відділи
війська Жебракуючі
Усього Чоловіків Жінок На кожні 10 тис. жителів
1. Катеринодарський 235 151 84 9
2. Баталпашинський 250 148 102 11
3. Єйський 385 235 150 14
4. Кавказький 287 189 98 11
5. Лабінський 471 285 186 15
6. Майкопський 324 194 130 11
7. Темрюкський 295 190 105 8
8. Загалом 2247 1392 855 11
Потрібно зазначити, що наведені дані дуже занижені. Офіційний статус
жебрака отримати було досить складно. Реальне число жебраків було
суттєво більшим.
Загалом, дослідники дорадянського періоду основними причинами жебрацтва
і бродяжництва в суспільстві визначили: 1) особистісні (пияцтво, низький
освітній рівень тощо); 2) соціальні (масове зубожіння населення, втрата
працездатності, недостатньо ефективна соціальна підтримка держави) [25].
За відгуками «начальників губерній і областей», в Росії існували
побутові, етнографічні і психологічні причини крайніх форм
маргінальності [26]. На основі великого емпіричного досвіду авторитетний
дореволюційний дослідник народного життя Е. Д. Максимов в 1901 році
згрупував причини жебрацтва і пов’язаних з ним явищ таким чином: 1)
індивідуальні; 2) сімейні; 3) соціальні; 4) ситуативно-стихійні [27].
Література
1. Государственный архив Краснодарского края (ГАКК). Ф. 249. Оп. 1. Д.
161. Л. 69, 72.
2. Сапожников И. В., Сапожникова Г. В. Черноморские казаки и И.М.
Де-Рибас // Дворяне Северного Кавказа в историко-культурном и
экономическом развитии региона / Под ред. В.К. Чумаченко. – Краснодар,
2002. – С. 180.
3. Там же. – С. 190.
4. Фролов Б. Е. Переселение Черноморского казачьего войска на Кубань //
Historia Caucasica. – Краснодар: КГИАМЗ, 2005. – Вып. 4. – С. 34.
5. ГАКК. Ф. 249. Оп. 1. Д. 442. Л. 53.
6. Фролов Б. Е. Переселение Черноморского казачьего войска… – С. 78.
7. Голобуцкий В. А. Черноморское казачество. – Киев, 1956. – С. 143.
8. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗ). Собр. 1. Т. 25.
СПб., 1830. Ст. 18597.
9. Прошлое и настоящее Кубани в курсе отечественной истории / Под ред.
В.Н. Ратушняка. – Краснодар, 1994. – С. 83.
10. ПСЗ. Собр. 1. Т. 25. СПб., 1830. Ст. 19091.
11. Очерки истории органов внутренних дел Кубани: 1793 – 1917 гг. / Под
ред. В. Н. Ратушняка. – Краснодар, 2002. – С. 34.
12. Щербина Ф. А. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар,
1910 (репринтное издание). – Краснодар, 1992. – Т. 1. – С. 808.
13. Голобуцкий В. А. Черноморское казачество… – С. 215.
14. Кубанский сборник. – Екатеринодар, 1901. – Т. 7. – С. 88.
15. Македонов Л. В. Население Кубанской области по данным вторых
экземпляров листов переписи 1897 г. – Екатеринодар, 1907. – С. 549.
16. Российский государственный исторический архив (РГИА). Ф. 1268. Оп.
19. Д. 180. Л. 399.
17. РГИА. Ф. 1268. Оп. 19. Всеподданнейший отчет по Черноморской
губернии за 1898 г. – Л. 24.
18. Горбунов А. В. Борьба с нищенством и бродяжничеством. – М., 1909. –
С. 3; Каменский П. В. Проблемы борьбы с бедностью посредством
общественной самодеятельности. – Екатеринослав, 1904.
19. Очерки истории органов внутренних дел Кубани… – С. 415.
20. ГАКК. Ф. 454. Оп. 2. Д. 2988. Л. 83 – 92.
21. Кубанские областные ведомости (КОВ). – 1902. – № 67. – С. 1.
22. КОВ. – 1902. – № 240. – С. 1.
23. КОВ. – 1913. – № 67. – С. 2.
24. Оспищева Л. Е. История благотворительных организаций на Кубани
(конец XIX – начало XX века). – Майкоп, 2003. – С. 212.
25. Сперанский С. К истории нищенства в России. – СПб., 1897
26. Ливенстим А. Нищенство в России по отзывам начальников губерний. –
СПб., 1899. – С. 6.
27. Максимов Е. Д. Происхождение нищенства и меры борьбы с ним. – СПб.,
1901.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
