.

Політична культура та її типологізація (реферат)

Язык:
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
475 10018
Скачать документ

Реферат на тему:

Політична культура та її типологізація

Типи політичних культур

Критерії типологізації політичної культури

Протягом розвитку різноманітних держав і народів вироблено безліч типів
політичної культури, що виражають перевагу у стилі політичної поведінки
громадян різних цінностей і стандартів, форм взаємин із владою, а також
інших елементів, що склалися під домінуючим впливом географічних,
духовних, економічних та інших факторів.

У підставі типології політичних культур можуть лежати досить приземлені
фактори, що відбивають, приміром, специфіку різноманітних політичних
систем (X.Екстайн), країн і регіонів (Г.Алмонд, С. Верба), типів
орієнтації громадян у політичній грі (зокрема моралістських,
індивідуальних чи традиційних — Д.Елейзер), відкритість (дискурсивність)
чи закритість (бездискурсивність) політичних цінностей до іншокультурних
контактів (Р.Шварценберг), внутрішню цілісність культурних компонентів
(Д.Каванах), ідеологічні відмінності (Е.Вятр та ін.).

Особливу популярність у науці одержала класифікація політичної культури,
запропонована Г.Алмондом і С.Вербою у книзі «Громадянська культура»
(Нью-Йорк, 1963). Аналізуючи і зіставляючи основні компоненти й форми
функціонування політичних систем Англії, Італії, ФРН, США і Мексики,
вони виділили три «чистих» типи політичної культури: патріархальний, для
якого характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя;
підданський, де сильна орієнтація на політичні інститути і невисокий
рівень індивідуальної активності громадян; активістський, що свідчить
про зацікавленість громадян у політичній участі і про прояв ними
активності в цьому. Автори підкреслювали, що на практиці дані типи
політичної культури взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з
перевагою тих чи інших компонентів. Причому наймасовішою і одночасно
найоптимальнішою, з погляду забезпечення стабільності політичного
режиму, є синтетична культура «громадянськості», де переважають
підданські установки і відповідні форми участі людей у політиці.

У той же час типи політичної культури можуть визначатися й на більш
загальних підставах, здатних відкрити універсальніші риси різноманітних
стилів політичної поведінки громадян у тих чи інших країнах. Так,
наприклад, можна говорити про ринкову політичну культуру (де політика
розуміється людьми як різновид бізнесу і розглядається як акт вільного
обміну діяльністю громадян) і етатистську (яка демонструє чільну роль
державних інститутів в організації політичного життя і визначенні умов
політичної участі індивіда — Е.Баталов).

Існують і більш загальні критерії типологізації, задані, зокрема,
специфікою цивілізаційного устрою особливих напівсвітів — Сходу і
Заходу, цінності і традиції яких є фундаментом практично всіх існуючих у
світі політичних культур.

Особливості політичних культур західного і східного типів

Ідеали політичної культури західного типу проходять з полісної (міської)
організації влади у Стародавній Греції, що припускала обов’язковість
участі громадян у вирішенні загальних питань, а також з римського права,
що утвердило громадянський суверенітет особистості. Величезний вплив на
їхній зміст мали й релігійні цінності християнства, насамперед
протестантського та католицького його відгалужень. Специфіка ж східних
норм і традицій корениться в особливостях життєдіяльності общинних
структур аграрного азійського суспільства, що формувалися під впливом
цінностей арабо-мусульманської, конфуціанської та індо-буддійської
культур.

Коротко кажучи, найбільш істотні відмінності між цими ціннісними
орієнтаціями громадян у політичному житті суспільства виявляються в
наступному:

Захід:

– переконаність, що влада може базуватись на фізичній, духовній чи іншій
перевазі людини над людиною;

– ставлення до політики як до різновиду конфліктної соціальної
діяльності, що будується на принципах чесної гри та рівності громадян
перед законом;

– усвідомлення самодостатності особистості для здійснення владних
повноважень, ставлення до політичних прав як до умови зміцнення права
власності; примат ідеалів індивідуальної свободи;

– визнання індивіда головним суб’єктом і джерелом політики, ставлення до
держави як до інституту, залежного від громадянського суспільства,
гаранта прав і свобод особи, знаряддя підприємницької діяльності
індивіда і групи;

– надання переваги особистістю множинності форм політичного життя,
змагальнісного типу участі у владі, плюралізму і демократії; надання
переваги ускладненій організації влади (наявності партій, різноманітних
груп тиску і т.ін.);

– раціональне ставлення до виконання правлячими елітами і лідерами своїх
функцій по керуванню суспільством, розуміння необхідності контролю за
їхньою діяльністю і дотримання правил контрактної етики;

– примат загальнодержавних законів і установлень (кодифікованого права)
над приватними нормами і правилами поведінки, розуміння відмінностей у
моральній і правовій мотивації політичних дій громадян;

– досить відчутна ідеологізованість політичних позицій громадян.

Схід:

– впевненість у божественному походженні влади, не пов’язаному ні з
якими людськими перевагами;

– ставлення до політики як до звитяжницької, недоступної усім
діяльності, підлеглої кодексу поведінки героїв і принципам божественного
правління; заперечення випадковості політичних подій і розуміння
політики як засобу утвердження консенсусу, гармонії і миру;

– заперечення самодостатності особистості для здійснення владних
повноважень, потреба у посереднику у відносинах між індивідом і владою;
пріоритет ідеалів справедливості; політична індиферентність особистості;

– визнання чільної ролі у політиці еліт і держави, перевага патронату
держави над особистістю; визнання пріоритету над особистістю керівників
громад, співтовариств, груп; домінування цінностей корпоративізму;

– надання переваги особистістю виконавським функціям у політичному житті
та колективним формам політичної участі, позбавленим індивідуальної
відповідальності; тяжіння до авторитарного типу правління, спрощених
форм організації влади, пошуку харизматичного лідера;

– обожнювання (сакралізація) правителів і їхньої діяльності з управління
суспільством, відсутність переконаності в необхідності контролю над
ними;

– пріоритет місцевих правил і звичаїв (місцевого права) над формальними
установленнями держави, тенденція до згладжування протиріч між
моральними традиціями спільноти і законодавчими установленнями як
мотивами політичної поведінки;

– менш виражена ідеологізованість позицій, віротерпимість (за винятком
ісламістських течій).

У класичному вигляді названі цінності і традиції взаємодії людини і
влади формують органічно протилежні політичні культури (наприклад у США
й Ірані, у Франції і В’єтнамі). І навіть перебудова політичних
інститутів за зразками одного типу культури не може часом похитнути
стійкість окремих цінностей колишньої культури. Приміром, в Індії, де в
спадщину від колоніального панування Великобританії країна одержала
досить розвинену партійну систему, парламентські інститути тощо, як і
раніше домінують архетипи східного менталітету. І тому на виборах
головну роль грають не партійні програми, а думки сільських старост,
князів (глав аристократичних родів), керівників релігійних громад і
т.ін. У той же час і в ряді західноєвропейських країн підвищений інтерес
до релігій і способу життя на Сході також ніяк не позначається на зміні
параметрів політичної культури.

Правда, у деяких державах усе-таки сформувався певний синтез цінностей
західного і східного типів. Так, наприклад, технологічний прорив Японії
у клуб провідних індустріальних держав, а також політичні наслідки
післявоєнної окупації країни дозволили укорінити в її політичній
культурі значний заряд ліберально-демократичних цінностей і зразків
політичної поведінки громадян. Дуже інтенсивна взаємодія Заходу і Сходу
протікає й у політичному житті країн, що займають серединне геополітичне
положення (Росія, Казахстан і ін.), — там формується певний симбіоз
ціннісних орієнтації і способів політичної участі громадян.

І все-таки якісні особливості вищезгаданих світових цивілізацій, як
правило, обумовлюють взаємно не перевтілювані підстави політичних
культур, зближення яких відбудеться, мабуть, у далекому майбутньому.

Друкується за: Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию:
Учебник. – М.: Аспект Пресс, 2000. – С.317-321.

О.С.Панарін

Політична культура

Політичну культуру можна визначити як символічну систему, що охоплює
політичні традиції, політичні норми і цінності, політичні ідеали і
проекти майбутнього. Іншими словами, політична культура зводить воєдино
три часи: минуле, зафіксоване у політичних традиціях; сьогодення, яке
відбивається в установках і нормах поведінки людей, що адаптуються до
сучасної політичної реальності; і майбутнє, що сполучає ймовірне, бажане
і належне.

Необхідно із самого початку підкреслити, що сучасні політичні культури,
на відміну від політичних культур минулого, характеризуються приматом
майбутнього над минулим, проекту – над традицією. Іншими словами,
реальну мотивацію людей, які сьогодні так чи інакше беруть участь у
політичному процесі, характеризує не стільки вірність минулому, з його
традиціями і цінностями, скільки відкриття бажаного майбутнього.

Навіть ті, хто свою участь у політиці пояснює прагненням захистити
заповідані батьками цінності, насправді проблематизують своє буття і
свої цінності як такі, яким кинуто виклик майбутнього. У цьому сенсі
немає несучасних політичних культур – таких, які б цілком жили минулим і
не співвідносили свої установки з викликами сьогодення і майбутнього.
Про несучасні культури можна було б усерйоз говорити лише в тому
випадку, якби в нашому світі залишалися деякі оазиси, у яких суспільне
середовище й умови життя відрізнялися незмінністю; новим поколінням тоді
залишалася б турбота як можна повніше освоїти досвід батьків і передати
його своїм дітям. Ми мали б культуру, орієнтовану на традицію.

Насправді, сьогодні немає таких оазисів: у будь-якій частині земної кулі
середовище змінюється украй швидко, що призводить до зростаючого
знецінення досвіду минулих поколінь; замість того щоб просто
відтворювати його, людям доводиться мобілізувати пошукові здібності і
пристосовувати свою поведінку до умов, у яких до них ще ніхто не жив. В
умовах мінливого середовища майбутнє діє на нашу поведінку сильніше, ніж
минуле і навіть ніж сьогодення. У культурі розв’язується не стільки
проблема наступності, скільки, з одного боку, проблема адаптації до
сьогодення, з іншого боку – проблема визначення стратегій майбутнього.
Якщо завтра нам безсумнівно доведеться жити в умовах, що значно
відрізняються від сформованих, вироблення правильної стратегії стає
більш вигідним для виживання, ніж дотримання самих вельмишановних
ритуалів. І оскільки, повторимо, у нинішньому взаємозалежному світі від
викликів майбутнього нема куди сховатися, то всі народи є сучасниками, а
всі культури – сучасними. Життя стає процедурою відкриття заздалегідь
нікому невідомого; і ніхто не знає, який саме досвід буде викликаний
завтра й одержить освячення в якості “сучасного”, а який буде забутий.

Проблематизованими виявляються усі види культурного досвіду; не можна
знайти культуру, що мала б монопольне право втілювати сучасність чи
вважати, що в майбутньому вона перебуватиме “у себе вдома” і ніякі
сюрпризи її не чекають. Сучасна глобалістика з цифрами в руках
продемонструвала усім нам, що сьогоднішні тенденції не можна
екстраполювати в майбутнє – вони погрожують нам тупіками тотальної
екологічної, економічної, політичної і духовної криз. Отже, замість того
щоб задаватися питанням, коли іншими культурами буде, нарешті, цілком
засвоєний досвід передового Заходу, настав час запитати, у якому
напрямку всім культурам, включаючи західну, треба якісно змінитися,
“реконструюватися”, щоб уникнути стратегічної поразки у великій грі з
невідворотним і непередбаченим майбутнім.

Непристосованість незахідних культур, що пізніше приступили до досвіду
модернізації, сьогодні варто визнати тактичною; непристосованість
культур, що створили сучасну екологічно і духовно руйнівну технічну
цивілізацію, варто назвати стратегічною, тому що для тих, хто збирається
жити далі, пристосованість до нового, майбутнього важливіша за успіхи і
досягнення сьогодення.

Тому нам здається, що запропонована американськими політологами
Г.Алмондом і С.Вербою класифікація культур, яка донині залишається
настільки впливовою, уже не є адекватною. По-перше, вона ігнорує реалії
сучасного глобального світу, що миттєво втягує у сучасність усі світові
культури, не чекаючи їхньої природничо-історичної еволюції в якомусь
заздалегідь заданому, “формаційному” напрямку.

По-друге, вона недооцінює виклик ніким не запрограмованого,
невизначеного і непередбаченого майбутнього, перед яким усі культури
можуть так само виявитися “не зовсім пристосованими” і який примушує їх
до більш-менш адекватної реконструкції.

Нарешті, вона виходить зі старої етнографічної посилки щодо цілісності
типів національного культурного досвіду, тоді як насправді сьогодні самі
нації розколюються за культурною ознакою і виділяють культурні типи, що
відрізняються різними способами поєднання трьох типів часу (минулого,
сьогодення і майбутнього) і різними стратегіями освоєння майбутнього.

От чому ми спробували запропонувати нову класифікацію політичних
культур, що, з одного боку, давала б наскрізні, універсальні типи, що
охоплюють усе сучасне людство, усі країни і континенти, а з іншого боку,
розкрила б конфліктність сучасного культурного простору, драматизм
відносин між різними культурними типами, кожний з яких по-своєму мотивує
політику, мобілізує політичний потенціал сучасності, групує учасників
політичного процесу. При цьому потрібно, щоб запропонована класифікація
політичних культурних типів не випустила з уваги основні функції, що
покликана виконувати будь-як політична культура. Мова йде про наступні
функції:

когнітивну, пов’язану з розумінням сучасного світу, тлумаченням його
реалій і тенденцій;

мотиваційну, пов’язану з особливими, емоційно забарвленими стимулами
політичної поведінки;

нормативну, пов’язану з вибудовуванням певного культурного (не опертого
на юридичні санкції) “законодавства” – еталонів поведінки, що втілюють
уявлення про належне і престижне;

проективну, пов’язану з відповідями на виклики майбутнього і уявленнями
про краще суспільство, про перспективи власної нації і всього людства.

Нам представляється, що класифікація політичних культур тоді може бути
визнана евристичною, “працюючою”, коли виділені нею типи будуть
пізнавані, відповідні реальному емпіричному досвіду, а риси, об’єднані в
них, – справді внутрішньо взаємозалежні. Іншими словами, класифікація
повинна назвати ознаку, що дійсно є системоутворюючою, що поєднує всі
інші ознаки в цілісний поведінковий ансамбль. Поряд з цим, класифікація
повинна охоплювати основні різновиди поведінкових типів, що
зіштовхуються в сучасній політиці й утворюють її драматургію.

Сьогодні серед культурологів переважає думка, начебто системоутворюючі
ознаки пов’язані з історичною спадковістю або з культурною пам’яттю.
Культурний код, архетип, ген – усі ці символічні поняття вказують на
минуле, яке усвідомлено чи неусвідомлено детермінує нашу сучасну
поведінку. Нам представляється, що установки політичної поведінки
пов’язані не стільки з фаталізмом культурно-історичної спадковості, з
тиском “середовища”, скільки із самовизначенням у відношенні майбутнього
і свого місця в ньому. Культура – це не тільки спадковість, у якій ми не
вільні (у цьому більше інстинкту, ніж культури); культура – це
насамперед наш вибір в альтернативній ситуації, де саме і виявляються
наші інтелектуальні і моральні якості.

Нам здається евристично виправданим наступне визначення поля культурного
вибору у сучасній політиці:

економікоцентризм – як вибір, що дає відповідний
(економікоцентристський) тип політичної культури;

соціоцентризм – як вибір, що дає соцієтальний тип політичної культури;

етноцентризм – як вибір, що дає етноцентристську політичну культуру.

Кожний з цих типів утворює певний ансамбль, що поєднує у деяке ціле
відомі когнітивні, мотиваційні, нормативні і проективні установки, які
відрізняються від відповідних установок інших культурних типів.

І хоча виділення трьох зазначених типів політичної культури має свою
специфіку у різних регіонах планети, у цілому все-таки не стільки
історія і географія, скільки логіка сучасного політичного буття і
сучасних викликів визначає і поширеність цих типів, і характер їхніх
взаємин.

Друкується за: Панарин А.С. Политология. Учебник. Издание второе,
переработанное и дополненное. – М.: Проспект, 1999. – С.327-330.

Т.Адорно

Типи і синдроми. Методологічний підхід

(фрагменти з «Авторитарної особистості»)

Конструювання психологічних типів не просто припускає довільну,
нав’язливу спробу внести деякий «порядок» у сумбурність людської
особистості. Це конструювання виявляє собою засіб «концептуалізації»
різноманіття відповідно до його власної структури, засіб досягнення
точнішого розуміння. Доведена до крайності зневага до всіх
генералізацій, якщо не брати до уваги найочевидніших результатів,
призвела б не до істинного проникнення в сутність людських індивідів, а,
скоріше, до темного і неясного опису психологічних «фактів». Будь-який
крок, спрямований за межі фактичного змісту до психологічного, — Фрейд
визначив його в такий спосіб: будь-який наш суб’єктивний досвід
осмислений — неминуче спричиняє узагальнення, що виходять за рамки
нібито «унікального випадку», і ми бачимо, що ці узагальнення, як
правило, припускають існування певних, регулярно відтворюваних «nuclei»
чи синдромів, що виявляються дуже близькими до ідеї типів. Такі ідеї,
як, наприклад, оральність, чи компульсивний характер, хоча, на перший
погляд, здаються такими, що з’явилися завдяки аналізу особливих
випадків, мають сенс лише тоді, коли супроводжуються неявним допущенням,
що структури, подібним чином пойменовані і виявлені усередині
індивідуальної динаміки особистості, входять у деякі базові констеляції,
які, як ми вважаємо, є репрезентативні. І не має значення, чи так вже
«унікальні» спостереження, що лежать у їхній основі. Оскільки існує
типологічний елемент, внутрішньо властивий психологічній теорії, було б
помилкою виключати типологію per se. Методологічна «чистота» у цьому
випадку була б рівносильна відмові від концептуальних засобів чи усякого
теоретичного проникнення в матеріал і призвела б до ірраціональності,
такої ж глибокої, як і та, що відтворюється в довільному
«класифікаторстві етикеткових школ».

У контексті нашого дослідження міркування зовсім іншої природи ведуть
тим же напрямком. Це прагматичні думки: необхідність, щоб наука
створювала зброю проти потенційної загрози фашистського мислення.
Залишається відкритим питання, до якого ступеня і чи може взагалі
фашистській загрозі протистояти психологічна зброя. Психологічне
«лікування» упереджених особистостей проблематично як через їхню велику
кількість, так і тому, що вони, як правило, не «хворі» у звичайному
сенсі і, як ми бачимо, принаймні на поверхневому рівні часто краще
«пристосовані», ніж особистості без забобонів. Оскільки, однак, сучасний
фашизм немислимий без масової основи, внутрішня будівля його
передбачуваних послідовників усе ще зберігає своє вирішальне значення, і
жоден захист, що не бере до уваги суб’єктивну сторону проблеми, не буде
дійсно «реалістичним». Очевидно, що психологічні контрзаходи через
поширеність фашистського потенціалу серед мас є ефективними, тільки якщо
вони диференційовані таким чином, що адаптовані для певних груп.
Усеохоплюючий захист вийшов би на рівень настільки широких узагальнень,
що, цілком ймовірно, втратив би сенс. Можна вказати як на один з
практичних результатів нашого дослідження, що така диференціація повинна
принаймні також відповідати психологічним напрямкам, тому що певні
базові перемінні фашистського характеру присутні поза залежністю від
відзначених соціальних відмінностей. Не існує психологічного захисту від
упереджень, який би не був орієнтований на певні психологічні «типи». Ми
створимо фетиш з методологічної критики типології і провалимо будь-яку
спробу прийти до психологічного розуміння упередженої особистості, якщо
велика кількість дуже серйозних і різноманітних відмінностей (таких,
наприклад, як між психологічною будовою звичайного антисеміта і
садомазохістського «крутого» хлопця) виключалося б просто тому, що жоден
з цих типів не представлений у класичній чистоті в жодній особистості.

Можливість конструювати дуже відмінні набори психологічних типів
загальновизнана. У результаті попереднього обговорення ми засновуємо
власну спробу на трьох наступних основних критеріях:

а) ми не хочемо класифікувати людські істоти ні за типами, що розділяють
їх строго статистично, ні за ідеальними типами у звичайному сенсі, що
повинні будуть доповнюватися «змішуваннями». Наші типи справедливі,
тільки якщо ми змогли знайти для кожного типу певне число рис і
характерів і помістили їх у контекст, що показує деяку спільність
значення цих рис. Ми відносимося до цих типів як до найбільш
продуктивних з наукового погляду, які узагальнюють риси (в інших
випадках розпорошені) у багатозначні цілісності, і висувають на перший
план внутрішні зв’язки елементів, що належать один одному відповідно до
їх невід’ємної «логіки» за умов психологічного розуміння покладеної в
основу динаміки. Це означає не просто аддитивне, або механічне додавання
рис у тому самому типі. Основним критерієм для цього постулату повинно
бути те, що протиставлені «істинним» типам навіть так звані відхилення
не можуть більше здаватися випадковими, але повинні розумітися як
багатозначні в структурному змісті. Генетично послідовність значень
кожного типу вимагає припущення, що більшість рис може бути виведена з
певних базових форм глибинних психологічних конфліктів та їхніх
розв’язань;

б) наша типологія повинна бути критичною в тому сенсі, що вона розуміє
типізацію людей саму по собі як соціальну функцію. Що більш строгий тип,
тим більш глибоко демонструє він відбитки соціальних штампів. Це
узгоджується з такими характерними рисами наших «високобальних»
респондентів, як жорстокість та стереотипність мислення. Тут закладений
кінцевий принцип усієї типології. Її головна дихотомія полягає в
питанні: чи стандартизована особистість сама по собі, чи вона дійсно
«індивідуалізована» і протистоїть стандартизації у сфері людського
досвіду? Індивідуальні типи будуть специфічними конфігураціями усередині
загального поділу.

Останнє розрізняє prima facie «низькобальних» та «високобальних»
суб’єктів. Однак при ближчому розгляді цей поділ може бути застосований
до «низькобальних»: чим більше вони «типізують» себе, тим сильніше, самі
того не зауважуючи, виражають фашистський потенціал;

?

Ue UeOa?ae?e?e|n°o?

?

?

в деяких випадках нерозрізнювані, й існують більш глибокі контрасти між
архітектурними стилями. Це, однак, призвело до настільки ускладнених
дефініцій, що за їхнього застосування майже неможливо вказати, чи є
даний будинок романським, чи готичним, хоча структурна цілісність майже
не залишала сумнівів щодо його приналежності до тієї чи іншої епохи.
Так, у кінцевому рахунку, довелося використовувати примітивні і наївні
класифікації. Щось подібне знадобиться і при розгляді нашої проблеми.
Поверхневе, на перший погляд, питання «Які люди зустрічаються серед тих,
хто підданий забобонам?» може виявитися цілком виправданим з погляду
типологічних вимог, ніж спроба визначити типи за допомогою фіксацій
прегенітальних чи генітальних фаз розвитку тощо. Істотного спрощення
можна досягти шляхом інтеграції соціологічних критеріїв у психологічні
конструкти. Такі соціологічні критерії можуть відноситися до членства в
групі чи ідентифікаціям наших суб’єктів, так само як і до соціальних
цілей, установок та зразків поведінки. Задача співвіднесення критеріїв
психологічного типу із соціологічними критеріями здійсненна в тій мірі,
у якій нашим дослідженням виявлено, що багато «клінічних» категорій
(наприклад, прагнення догодити грізному батькові) інтимно пов’язані з
соціальними установками (наприклад, вірою в авторитет заради
авторитету). Таким чином, для гіпотетичних цілей цілком можна
«перевести» багато основних психологічних концептів у близькі їм
соціологічні поняття (…(

Деталізованому опису деяких типів може передувати загальна
характеристика. «Поверхневу заздрість» (Surface Resentment) легко
розпізнати через обґрунтовані, або необґрунтовані відчуття соціальної
тривожності; наш конструкт нічого не говорить про психологічні фіксації
чи захисні механізми, що обумовлюють типові думки.

«Конформіст» — це, звичайно, насамперед прийняття загальних шаблонних
цінностей. Super-ego так і не установилося досить міцно й особистість
знаходиться в цілому під впливом його зовнішніх уявлень. Найбільш
очевидним механізмом, що лежить в основі цього синдрому, є острах
«виділитися», бути не таким як усі. «Авторитарний» тип керується
super-ego і постійно повинний боротися із сильними і дуже суперечливими
прагненнями. Його веде страх виявитися слабким. У випадку «крутого»
хлопця переважають подавлені прагнення «Id» у загальмованому і
деструктивному стані. Як «дивак», так і «функціонер-маніпулятор»,
очевидно, розв’язали свій Едипів комплекс через нарцисичний відхід у
свою внутрішню сутність. Їхнє ставлення до зовнішнього світу, однак,
відрізняється. Диваки в цілому заміняють зовнішню реальність уявлюваним
внутрішнім світом, цьому супутньою є як головна характеристика
проективність, і основний страх полягає в тому, що їхній внутрішній світ
буде «опоганений» контактом з небезпечною й огидною реальністю: їх
обтяжують важкі табу, у формулюванні Фрейда — delire de toucher.
Маніпулятивна особистість уникає небезпеки психозу, зводячи зовнішню
реальність до простого об’єкта дії: таким чином, вона не здатна до
будь-якого позитивного катексису (катексис — психоаналітичний термін, що
означає прихильність до об’єкта, «заряження» об’єкта лібідозною
енергією). Цей тип схильний до примусу навіть більш, ніж авторитарний, і
його примусовість бачиться цілком відчуженою від super-ego: він не
досягає трансформації зовнішньої примусової сили super-ego. Найбільш
видатним захистом є його повне заперечення будь-яких пробуджень до
любові.

У нашому випадку «конформіст» і «авторитарний» тип будуть, очевидно,
найбільш частковими.

Поверхнева заздрість. Феномен, обговорюваний тут, знаходиться не на тому
ж логічному рівні, що й різні «типи» з високою чи низькою кількістю
балів, які ми охарактеризуємо далі. Справді, він не складений зсередини
і не є сам по собі психологічним «типом», але, швидше, являє конденсацію
раціональніших, як свідомих, так і підсвідомих проявів забобонів,
оскільки вони можуть бути помітні на глибших, несвідомих рівнях.

Ми можемо сказати, що існує достатня кількість людей, які «підходять
одне одному», гармоніюють у термінах більш-менш раціональної мотивації,
у той час як інші з наших «високобальних» синдромів характеризуються
відносною відсутністю чи облудністю раціональних мотивацій, що, у даному
випадку, повинні визначатися як проста «раціоналізація». Це не означає,
однак, що особи з високими балами, чиї забобонні висловлення виявляють
певну раціональність, самі по собі вилучені з психологічного механізму
фашистського характеру. Тому у запропонованому нижче прикладі бали є
високими не тільки за Ф-шкалою (Ф-шкала («шкала фашизму») – техніка
вимірювання установки, розроблена на основі методики Р.Лікерта й
використана в дослідженні «Авторитарної особистості»), але й за всіма
шкалами: існує загальність забобонних поглядів, що ми розглядаємо як
безсумнівну ознаку того, що тенденції, покладені в основу особистості, є
кінцевими детермінантами. І все-таки ми почуваємо, що феномен
«поверхневої заздрості» хоча і живиться більш глибокими інстинктивними
джерелами, не повинний бути цілком відкинутий у нашому обговоренні,
оскільки являє соціологічний аспект проблеми, важливість якої може бути
недооцінена для виявлення фашистського потенціалу, якщо ми зосередимося
цілком лише на її психологічному описі та етіології.

Ми розглянемо тут людей, що сприймають стереотипні забобони ззовні як
готові формули, для того щоб раціоналізувати і — психологічно або
фактично — перебороти явні труднощі у своєму власному існуванні. У той
час як самі респонденти, без сумніву, належить до «високобальних»,
стереотипи їхніх забобонів, очевидно, не занадто лібідизовані й у цілому
підтримуються на визначеному раціональному чи псевдораціональному рівні.
Не існує повного розриву між досвідом людей і їх забобонами: часто вони
досить виразно співвіднесені одне з одним. Ці суб’єкти здатні
представити відносно розумні доводи для своїх забобонів і здатні до
раціональної аргументації. До них належить незадоволений, сварливий
батько сімейства, який щасливий, якщо когось можна обвинуватити у
власних економічних невдачах, і ще щасливіший, якщо він може одержати
економічні вигоди з дискримінації меншості, реальних чи потенційних
«скорених суперників». Такими є дрібні крамарі, яким загрожують
розоренням фірмові магазини, причому останніми, на їхню думку, володіють
євреї. Ми також можемо згадати негрів-антисемітів у Гарлемі, приречених
на надмірну квартплату єврейськими збирачами. Такі люди є у всіх
секторах економіки, де почувається тиск процесу концентрації, але не
видно його механізму, у той час як їм доводиться примудрятися
підтримувати своє економічне функціонування.

Респондент 5043 — домогосподарка, із украй високою кількістю балів по
шкалах, яку «часто чули, як вона обговорювала сусідів-євреїв», але «дуже
дружелюбна жінка похилого віку», що «любить необразливі плітки», виражає
велику повагу до науки і виявляє великий, хоча й у деякому роді
подавлений інтерес до живопису. Вона «боїться економічної конкуренції з
боку модних кравців»; «інтерв’ю показало таке ж вибіркове ставлення до
негрів». Вона «перетерпіла дуже суворе погіршення в сенсі статусу й
економічної забезпеченості з часів юності. Її батько був дуже багатим
власником ранчо…».

Причина, згідно з якою вона була обрана як представник синдрому
«поверхневої заздрості», — її відношення до расових питань. Вона
«виражає дуже сильні забобони стосовно всіх меншин» і «ставиться до
євреїв як до проблеми», причому її стереотипи слідують «багато в чому
традиційним уявленням», які вона механічно перейняла ззовні. Але «вона
не вважає, що всі євреї неминучо мають усі ці характеристики. Також вона
не вважає, що вони можуть бути визначені за виглядом чи за якими-небудь
особливими рисами, крім того, що вони галасливі й агресивні».

Остання цитата показує, що вона не вважає риси, приписувані нею євреям,
уродженими і природними. Тут немає ні твердої проекції, ні
деструктивного прагнення карати. «Що стосується євреїв, вона відчуває,
що їхня асиміляція й освіта, цілком можливо, вирішать проблему».

Її агресивність спрямована явно проти тих, хто може, як вона побоюється,
«забрати в неї що-небудь», як в економічному, так і в статусному сенсі
(…(

Можна додати, що якщо і є частка правди в популярній думці, що
антисемітизм — «теорія козла відпущення», то це застосовно до людей її
сорту. Їх «сліпі плями», принаймні, частково належать до вузьких
«дрібнобуржуазних» обмежень досвіду та пояснень, за які вони змушені
чіплятися. Вони бачать у євреях виразників тих тенденцій, що у дійсності
властиві загальному економічному процесу, і обвинувачують у цьому лише
їх. Цей постулат необхідний їм для врівноважування власного ego у
пошуках деякої «провини», відповідальності за ненадійний соціальний
стан: у противному випадку порушився б справедливий порядок світу.
Цілком ймовірно, вони в першу чергу шукають цю провину в собі і
підсвідомо відносять себе до «невдах». Євреї дають спосіб зовнішнього
звільнення цього почуття провини. Антисемітизм пов’язаний у них із
задовольняючим відчуттям, що вони «гарні» і безневинні, і покладає тягар
відповідальності на деякий видимий і високо персоналізований об’єкт. Цей
механізм інституалізується. Особистості, на зразок нашої 5043, можливо,
ніколи не мали неприємностей з євреями, а просто сприйняли проголошуване
зовні судження, оскільки їм це вигідно.

Синдром конформіста. Представляє стереотипи, що приходять ззовні, але
інтегровані усередині особистості в загальну погоджену структуру. У
жінок особливо виявляються витонченість і жіночність, у чоловіків —
прагнення бути «справжнім» чоловіком. Сприйняття переважаючих стандартів
більш важливо, ніж невдоволення ними. Переважає мислення у внутрішньо-
та зовнішньогрупових термінах. Забобони, мабуть, не виконують
вирішальної функції у внутрішньопсихологічній будові індивідів, а є лише
засобами зовнішньої ідентифікації з групою, до якої вони належать чи
хотіли б належати. Забобони у них проявляються в особливому сенсі: вони
переймають ходячі судження від інших, не утруднюючись самостійно увійти
у суть справи. Їхні забобони «розуміються самі собою», можливо
«підсвідомі» і навіть невідомі самим суб’єктам. Вони артикулюються лише
за певних умов. Існує антагонізм між забобонами і досвідом; їхній
забобон «нераціональний», так само як і слабко пов’язаний з їхніми
власними тривогами, але в той же час, принаймні зовні, він не виражений
докладно, через характерну відсутність сильних імпульсів, завдяки
повному сприйняттю цінностей цивілізації і «благопристойності».

Хоча цей синдром і включає «вигодуваних антисемітів», він властивий,
безсумнівно, вищим соціальним прошаркам (…(

Авторитарний синдром. Він ближче за все підходить до загальної картини
осіб з високими балами, оскільки проявляється у всьому нашому
дослідженні. Синдром слідує «класичній» психоаналітичній картині, що
включає садомазохістське розв’язання Едіпового комплексу, і був
показаний Еріхом Фроммом під назвою «садомазохістський» характер.
Відповідно до теорії Макса Хоркхаймера, у колективній роботі, де він
писав соціопсихологічну частину, зовнішнє соціальне придушення
супроводжує внутрішнє придушення імпульсів. Щоб досягти «інтерналізації»
соціального управління, що ніколи не дає особистості стільки, скільки
вимагає ставлення останньої до авторитету і до його психологічної сили,
super-ego, набуває ірраціональний аспект. Суб’єкт досягає власної
соціальної пристосованості, тільки одержуючи задоволення від
підпорядкування субординації. Це включає в гру імпульси
садомазохістської структури, так само як умову і результат соціальної
пристосованості. У суспільстві нашого типу садистські, так само як і
мазохістські, тенденції знаходять підкріплення в дійсності. Картиною
трансляції таких підкріплень у риси характеру є особливе розв’язання
Едіпового комплексу, що визначає формування синдрому, про який тут іде
мова. Любов до матері в її первинній формі підлягає суворому табу.
Підсумкова ненависть до батька трансформується формуванням реакцій у
любов. Ця трансформація веде до особливого виду super-ego. Трансформація
ненависті в любов — найбільш важка задача, яку особистість повинна
проробити на ранньому етапі розвитку, ніколи не завершується цілком
успішно. У психодинаміці «авторитарного характеру» частина попередньої
агресивності усмоктується і перетворюється в мазохізм, у той час як інша
частина співвіднесена із садизмом, що шукає виходу в тому, з чим суб’єкт
себе не ідентифікує, тобто у зовнішніх групах. Єврей часто стає
замінником ненависного батька, здобуваючи на рівні фантазії ті ж самі
риси, що були огидні для суб’єкта в батькові, такі, як практичність,
холодність, домінування, навіть сексуальне суперництво. Ця двоякість
всепроникна, причому виразно супроводжується сліпою вірою в авторитет і
готовністю атакувати тих, хто виявляє слабкість і соціально підходить у
якості «жертви». Стереотипи в цьому синдромі служать не тільки засобам
соціальної ідентифікації, але і виконують істинно «економічну» функцію у
власній психології суб’єкта: вони допомагають спрямувати енергію лібідо
відповідно до вимог занадто строгого super-ego. Таким чином, самі
стереотипи можуть бути вкрай лібідизованими і відігравати велику роль у
внутрішній будові суб’єкта. Він відтворює глибоко «примусові» риси
характеру, частково за допомогою регресу до анально-садистскої фази
розвитку. Соціологічно, такий синдром особливо характерний для середніх
класів Європи. У цій країні (США) ми можемо очікувати його серед людей,
чий дійсний статус відрізняється від того, котрого вони домагаються
(…(

Бунтівник і психопат. Розв’язання Едіпового комплексу, характерне для
«авторитарного» синдрому, — не єдина складова типової структури для
«високобальних» осіб. Замість ідентифікації з батьківським авторитетом
може з’являтися «бунт». Це, звичайно, у визначених випадках ліквідує
садомазохістські тенденції. Однак бунт може проявитися таким чином, що
авторитарна структура особистості в цілому не буде порушена. Так,
ненависний батьківський авторитет може зникнути лише для того, щоб
поступитися місцем іншому авторитету — процес полегшується «утіленою»
структурою super-ego, що збігається з загальною практикою особи з
високими балами. Інакше мазохістський перехід до авторитету може бути
прихований на підсвідомому рівні, у той час як на демонстраційному має
місце опір. Це може призвести до ірраціональної і сліпої ненависті до
будь-якого авторитету, з могутнім деструктивним доповненням,
супроводжуваним таємною готовністю «здатися» і подати руку «ненависній»
силі. Насправді вкрай складно відрізнити таке ставлення від дійсно
неавторитарного, і майже неможливо досягти такої відмінності на чисто
психологічному рівні: тут, як і всюди, береться в розрахунок
соціополітична поведінка, що визначає, чи правда незалежна особистість,
чи просто заміщає свою незалежність негативним переносом.

В останньому випадку, коли вона поєднується з прагненням до
псевдореволюційних дій проти тих, кого індивід у кінцевому рахунку
вважає слабкими, виходить «бунтівник». Цей синдром відігравав велику
роль у нацистській Німеччині: покійний капітан Рем, що називав себе
державним зрадником у своїй автобіографії, послужив відмінним прикладом.
Тут ми, очевидно, знаходимо і «кондотьєра», що був включений у
типологію, розроблену Інститутом соціальних досліджень у 1939 р., і який
описується в такий спосіб: «Цей тип виник разом зі зростаючою непевністю
післявоєнного існування. Він переконаний, що важливо не життя, а удача.
Він нігілістичний, але не із «спонукання до руйнування», а оскільки
байдужий до індивідуального існування. Одним із джерел виникнення цього
типу є сучасний безробітний. Він відрізняється від колишніх безробітних
тим, що його контакти зі сферою виробництва спорадичні, якщо вони
взагалі існують. Не можна більш очікувати, що індивіди, які належать до
цієї категорії, будуть зникати з залученням у процес праці. Вони готові
ненавидіти євреїв почасти за їхню обережність і фізичну тендітність,
почасти за те, що, будучи самі безробітними, не мають економічних
коренів, надзвичайно піддані будь-якій пропаганді і готові піти за
будь-яким лідером. Іншим джерелом, на протилежному полюсі суспільства, є
група, що належить до небезпечних професій — бурлак-колоністів,
гонщиків, повітряних асів. Вони народжені лідерами попередньої групи.
Їхній ідеал, дійсно героїчний, тим більше чуттєвий до «руйнівного»
критичного інтелекту євреїв, бо вони в глибині душі самі не вірять у
свій ідеал, а виробили його як раціоналізацію свого небезпечного способу
життя».

Симптоматично, що цей синдром характеризується крім того схильністю до
«припустимих ексцесів» усіх видів — від глибокого запою і прихованої
гомосексуальності під маскою замилування «молоддю» до схильності до
актів насильства в сенсі «путчу». У суб’єктів цього типу немає такої
жорстокості, як у тих, хто проявляє ортодоксальний «авторитарний»
синдром.

Крайнім представником цього синдрому є «крутий» хлопець, чи «психопат» у
термінах психіатрії. Тут super-ego здається цілком покаліченим, не
знайшовши вихід з Едіпового комплексу, оскільки цим виходом виявляється
регрес до всеосяжної фантазії самого раннього дитинства. Ці індивіди
«найінфантильніші» з усіх: їм так і не вдалося «розвитися», зазнати
формуючого впливу цивілізації Вони «асоціальні». Деструктивні прагнення
виявляються у прихованому нераціональному вигляді. Тілесна сила і
міцність — також у сенсі здатності «взяти перешкоду» відіграють
вирішальну роль. Межа між ними і злочинцями хитка. Їхнє задоволення від
переслідування грубо садистське, спрямоване проти будь-якої безпорадної
жертви, воно є неспецифічним і навряд чи пофарбоване «забобонами». Сюди
входять різного виду хулігани, дебошири, кати й усі, хто виконує
«брудну» роботу фашистського руху (…(

Дивак. Оскільки інтроекція батьківської дисципліни в «авторитарному»
синдромі означає постійне придушення «Id», цей синдром може бути
охарактеризований як фрустрація чи розлад у цьому самому широкому сенсі
цього слова. Однак, очевидно, є картина, у якій фрустрація грає більш
специфічну роль. Ця картина виявляється у тих людей, що не змогли
пристосуватися до світу, сприйняти «принцип реальності», що не зуміли
знайти рівновагу між зреченням і задоволеністю, і чиє внутрішнє життя
цілком визначається запереченнями, що накладаються на них іззовні, не
тільки протягом дитинства, але також і протягом дорослого життя. Ці люди
ввергаються в ізоляцію. Вони повинні побудувати хибний внутрішній світ,
часто близький до ілюзії, наполегливо протиставляючи його зовнішній
реальності. Вони можуть існувати тільки завдяки самозвеличуванню, у
поєднанні з могутнім запереченням зовнішнього світу. Їх «душа» стає їх
найдорожчим надбанням. У той же час вони високопроективні й підозрілі.
Не можна пропустити схильність до психозів: вони «параноідальні». Для
них забобони є найважливішими: це засіб уникнути гострого розумового
захворювання шляхом колективізації і шляхом побудови псевдореальності,
проти якої їхня агресивність може бути спрямована без будь-якого
прихованого вторгнення у «принцип реальності». Стереотипність є
вирішальної: вона працює як форма соціального підтвердження їхніх
проективних формул і, отже, інституалізується часто до ступеня,
близького до релігійних уявлень. Ця картина виявляється у жінок і літніх
чоловіків, чия ізоляція соціально підсилюється їхнім дійсним виключенням
з економічного виробництва (…(

Функціонер-маніпулятор. Цей синдром, потенційно найбільш небезпечний,
визначається стереотипами в крайньому ступені: тверді уявлення — швидше
ціль, ніж засоби, і увесь світ розділяється на порожні, схематичні,
адміністративні поля. Практично цілком відсутні об’єктивний катексис й
емоційні зв’язки. Якщо в синдромі «дивака» виявлялося щось
параноідальное, то у «маніпуляторі» є щось шизофренічне. Однак розрив
між зовнішнім і внутрішнім світом у цьому випадку не виливається у щось
типу звичайної інтроверсії, а, швидше, навпаки: у деякий тип примусового
надреалізму, що береться для власних теоретичних і практичних цілей.
Технічні аспекти життя, речі як «інструменти» переповнені лібідо.
Особливо виявляється любов до «виконання» за глибокої байдужості до
змісту виконуваної роботи. Ця картина проявляється у багатьох
бізнесменів, а також у все зростаючій кількості, серед менеджерів, що
з’явилися, і інженерів, що здійснюють у процесі виробництва проміжну
функцію між старим типом власника і робочою аристократією. Багато
фашистських політичних антисемітів у Німеччині виявляють цей синдром.
Гіммлер може служити їх прикладом. Тверезий розум, поряд з майже повною
відсутністю яких-небудь прихильностей, робить їх самими безжальними з
усіх. Організаційний підхід до речей припускає прийняття тоталітарних
рішень. Їх ціль, швидше, конструювання газових камер, ніж погроми. Вони
навіть не відчувають ненависті до євреїв, вони просто «справляються» з
ними за допомогою адміністративних заходів, без всякого особистого
контакту з жертвами. Антисемітизм матеріалізується під девізом: «він
повинний функціонувати». Їхній цинізм майже досконалий. «Єврейське
питання повинно бути вирішене суворо легально», — так вони говорять про
холоднокровно спланований погром (…(

Друкується за: Политология: хрестоматия / Сост. проф. М.А.Василик, доц.
М.С.Вершинин. – М.: Гардарики, 2000. – С.588-600.

Література:

1. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За
редакцією О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К.: Видавничий центр
“Академія”, 1998. – С.218-230.

2. Основи політології: Навч. посібник / Керівник авт. кол. Ф.М.Кирилюк.
– К.: Либідь, 1995. – С.259-270.

3. Політологія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1994. – С.409-475.

4. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: (Монографія(. – К.: МАУП, 2000. – С.222-233.

5. Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1997. –
С.220-240.

6. Політологія: Курс лекцій: Навч. посібник / За заг. ред. І.С.Дзюбка. –
К.: Вища шк., 1993. – С.203-215.

7. Политология: Учебник для вузов / Под ред. М.А.Василика. – М.: Юристъ,
1999. – С.362-385.

8. Панарин А.С. Политология: Учебник. – М.: Проспект, 1999. – С.327-378.

9. Панарин А.С. Политология: Учебное пособие. – М.: Гардарики, 2000. –
С.134-144.

10. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку: Учебник. – М.:
Издательская корпорация «Логос», 2000. – С.434-464.

11. Гаджиев К.С. Политология: Учебник. – М.: Логос, 2001. – С.312-346.

12. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник. – М.:
Аспект Пресс, 2000. – С.310-327.

13. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии
// Политические исследования. – 1992. – №4.

14. Бебик В., Головатий М., Ребкало В. Політична культура сучасної
молоді. – К., 1996.

15. Бердяев Н. Судьба России. Опыты по психологии войны и
национальности. – К., 1996.

16. Бердяев Н. Философия неравенства. – М., 1990.

17. Головаха Е.И., Бекешкина И.Э., Небоженко В.С. Демократизация
общества и развитие личности: от тоталитаризма к демократии. – К., –
1992.

18. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття: нариси політичної
історії. – К., 1993.

19. Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі 16-17 ст.:
Підсумки, джерела, методи дослідження // Сучасність. – 1992. – №3.

20. Кононенко П.П. Українознавство. – К., 1994.

21. Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні
процеси (етнополітологічний аналіз). – К., 1998.

22. Кухта Б. З історії української політичної думки. – К., 1994.

23. Липинський В. Листи до братів-хліборобів // Повне зібрання творів,
архів, студії / Інститут східноєвропейських досліджень НАН України.
Східноєвропейський дослідний інститут ім. В.Липинського. – Т.6. – Кн.1.
– Київ; Філадельфія, 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020