Реферат на тему:
Нація – це передусім культура
Політична культура
Де-юре, з набуттям Україною державної незалежності стала політичною
реальністю й українська нація, набувши конституційного права реалізувати
у своєму соціальному житті регуляторні й владні функції. Але де-факто,
задеклароване народовладдя не набуло належної повноти, бо політичну
активність українського суспільства контролювала й гасила тоталітарними
методами обрана тим же суспільством влада.
Як же стався такий парадокс у незалежній Українській державі?
Стався тому, що хоч комуністична тоталітарна доктрина й зазнала краху,
не було скасовано комуністично-номенклатурну систему влади. Та система
влади надзвичайно швидко адаптувалася, пристосувалася до нових ідейних
віянь, проникла в усі сфери суспільного життя і водночас залишилася
чужою суспільству, зберігаючи свою тоталітарну сутність. Так в Україні
утвердилася мутантна система влади – неототалітаризм. Одночасно із
зрощенням старої комуністичної номенклатури з новою посткомуністичною
промислово-фінансовою олігархією у системі номенклатурно-капіталістичної
влади відбулося привласнення загальнонародної власності й розподіл її
між правлячими кланами. Так у владній пірамідальній структурі виник
новий політичний клас, самоназваний новою українською елітою, яка
відчужена від народу, експлуатує його довіру й продуктивні сили
суспільства. Гіпотетично національна еліта має бути свідомістю нації,
але в Україні при владі опинилася самозвана псевдоеліта, яка з
привласненої нею невеликої соціальної ніші правила цілою країною.
Український народ, тривалий час перебуваючи під деморалізуючим гнітом
беззаконня й зради політиками національних інтересів, практично втратив
свою політичну волю, перестав бути суб’єктом влади. Що говорити про
участь громадян у прийнятті політичних рішень, коли самі представники
влади перетворилися з її суб’єктів на об’єкти політичного відчуження. А
сталося це тому, що ті люди, одержимі нестримною тягою до влади й
зарозумілістю, ніби від них залежить життя всіх інших, позбавлені
морального стриму в задоволенні своїх особистих потреб та об’єднані
круговою порукою заради корпоративних інтересів, зрештою були
використані як будівельний матеріал для неототалітарної системи влади.
Отак, за наявності нібито своєї держави виникла загроза, що українська
нація взагалі могла припинити своє існування й повністю перейти у
власність правлячої номенклатурно-кримінально-олігархічної верхівки. Уже
встигли досить чітко окреслитися в українському соціумі два
антагоністичні класи: владний (політична псевдоеліта), який володіє
правом на все, і підвладний (народ), який має тільки право на дармову
працю. Зрештою, все збідніле українське суспільство, попри всі його
верствові ознаки, опинилося в одній масовій ніші підвладного класу. А
середній український клас став формуватися за кордоном із соціально
найактивніших трудових мігрантів, витіснених за межі країни антинародною
політикою правлячої псевдоеліти.
Фактично, українське суспільство опинилося заручником власного вибору
моделі держави – воно не встигло розгорнути своїх сутнісних сил, бо за
десятиліття тоталітаризму національна політична культура зазнала значних
деформацій, а громадянські демократичні інститути були дуже слабкі.
“Слабке, незгуртоване, збурене внутрішніми суперечностями суспільство
може стати легкою здобиччю політичних догматиків та авантюристів і,
навзаєм, подібні лідери країни, отримавши владу, про саме суспільство
думають лише як про власний ресурс, а про його потреби – лише у
контексті задоволення власних амбіцій та потреб” [1, с. 7].
Згідно з еволюційним законом самоорганізації, з метою реалізації своїх
власних потенційних можливостей націотворення й державотворення
суспільство зобов’язане мобілізувати в собі духовно-інтелектуальні сили
й волю, солідаризуватися у взаємодопомозі й синергічній взаємодії [2].
Традиційно основою українського солідаризму є спільна справа, що
ґрунтується на моральних засадах взаємодопомоги, і саме цим народ
дистанціюється від влади, яка керується не високою моральністю, а
високомірністю. Саме завдяки критичній масі моральності, інтелекту й
волі, що накопичилася під час президентських виборів 2004 року,
українська нація пробудилась до активного політичного життя і заявила
своє конституційне право на владу у власній державі.
Нині в Україні склалася історично рідкісна ситуація, коли основою влади
може реально стати політична воля народу. Це підтверджують післявиборчі
акції громадянського протесту по всій Україні проти клановості й
фаворитизму в органах влади всіх рівнів – цієї найгіршої спадщини
мутантної політичної системи. Проте насторожують факти нових політичних
призначень, бо персональні заміни в збережених старих інститутах влади й
старій політичній надбудові ще не несуть у собі суттєвих змін, вони
відбуваються в інтересах самого політичного класу, а не суспільства в
цілому. Таке внутрішньокласове переформатування не змінить суті
політичної надбудови й системи влади і не принесе бажаного оновлення для
національного єства.
Як тривожний симптом подальшої мутації системи влади сприймаються
висловлювання недавніх політичних опонентів, що в Україні майже не стало
опозиції (усі тяжіють до тотального єдиновладдя?). Зрештою, хто кому
опонуватиме? Ліво-лібералізм – право-лібералізмові? Це все одно, що
лівша без лівиці боротиметься з правшею без правиці. Виграє третій – на
позір безідейний, але з латентною ідеологією, лібералізм із обома
руками.
Існує загроза приходу на зміну неототалітаризмові ліберальної
вседозволеності, яка вивільняє не стільки життєтворчі моральні сили
добра, скільки руйнівні аморальні сили зла. І якщо до владних структур
проникають одержимі нестримним прагненням до влади, і та їхня активність
посилена аморалізмом, то мутантна система влади, прикрита пародійованим
демократизмом, також використає їх як будівельний матеріал для
утвердження своєї сили, своїх кланових інтересів замість сподіваного
народовладдя.
Нині в усіх сферах українського життя простежується агресивне
нав’язування ідеології лібералізму, хоч за гаслами ліберального курсу
приховується безправність народу і вседозволеність
кримінально-олігархічного політикуму.
З таким ганебно низьким рівнем політичної культури ліберально
зґвалтованій Україні лишатиметься вдовольнятися місцем наймички у
великому домі ЄС, де панують ліберальні порядки, засновані на класичних
громадянських засадах. В України ще є шанс навчитися в таких країн, як
Німеччина, Франція, Японія, запроваджувати у сферу державного управління
інституційно-національні принципи й послідовно реалізовувати політику
економічного націоналізму. Національна стратегія розвитку України має
будуватися на вивіреній досвідом сильних держав мобілізації власних
продуктивних сил.
Хоч українська нація має надто низький рівень політичної культури –
власної політичної свідомості, але ще зберігає досить високий рівень
духовної культури – життєву силу власної душі.
Клановість і фаворитизм, як і саму мутантну систему, можна ліквідувати в
процесі неминучих змін у структурі влади та відповідного структурування
соціуму на моральних засадах національної культурної традиції зі
стратегічним пріоритетом посилення державної волі українського
громадянського суспільства.
Проте, громадянське суспільство не слід ототожнювати з масою громадських
організацій та політичних партій, бо це лише формальний показник. А при
низькому рівні політичної культури суспільною свідомістю можна легко
маніпулювати за допомогою “облудних призм усяких партій” (це геніальне
осягнення Миколи Гоголя лишається актуальним уже понад півтори сотні
років). Сутнісними ознаками громадянського суспільства є рівність перед
законом усіх громадян незалежно від їхнього соціального статусу, а також
– громадян і держави.
Громадянське суспільство виникло з первісної спільності, заснованої на
природній взаємодопомозі й співпраці, що є зародками моральності (П.
Кропоткін), і сама моральність – це не низка приписів, а нормальне
природне життя, якого від народження прагне людина (П. Юркевич). Людська
моральна спільність витворила продукт колективної свідомості –
товариські звичаї та обряди, які регулюють життя суспільних об’єднань.
Звичаї та обряди – це водночас і основні механізми культурної еволюції,
і символічні вияви культурної традиції. Згодом у колективній свідомості
виникають культи, які стають основою влади. А влада, стаючи абсолютною,
руйнує традиційну моральну спільність як основу громадянського
суспільства.
Для відродження моральної спільності, підвищення рівня суспільних
інтересів і прагнень необхідно відновити, ідейно наповнити систему
національних цінностей, що становлять моральну сутність традиційної
національної культури. Проте досі в оцінках суспільно-державного
розвитку України превалюють лише економічні й біологічні показники (ВВП
й демографія), а не духовна якість людського життя, що визначає рівень
самоорганізованості, саморегульованості суспільства, його еволюційні
можливості – власне саму культуру.
Духовна культура
Саме культура як вища функція суспільного організму здатна розкрити
потенційні можливості нації у перспективі її самореалізації в
духовно-інтелектуальному й соціальному планах. Нація
самоорганізовується, консолідується, саморегулюється, реалізовуючи в
собі власні духовні сутності – моральні імперативи питомої культури.
“Культура” в антропологічному значенні слова – все, витворене
суспільством”, на відміну від природного середовища, яке дано живим
істотам у готовому вигляді [3, с. 13]. Народ, як і окрема людина,
розкриває свою духовну сутність через культуру, відтак потенційні
можливості культури реалізуються в буттєвому світі, який у кожного
народу має свої особливості. Так Український світ є неповторною
реальністю української культури, створеною самим народом.
Згідно з філософським вченням Г.Сковороди, що по суті є філософією духу,
людина як духовна істота являє власну культуру при своєму “другому
народженні”, осягаючи “божественне” в собі (“Дух Духа творить”). Рівень
культурного розвитку людини – це насамперед рівень її моральної
зрілості, реалізованості духовних першозародків. За Г.Сковородою,
зародки духовності “наявні в серці людини від першого народження”, але
вони не усвідомлюються, і їм протистоять могутні сили темної тілесности,
під які він підводить все зле, антисоціальне в людині. Лише через
пізнання, усвідомлення і вирощування своєї істинної, духовної природи,
свого призначення у світі, того, до чого нас закликає божественна
істина, людина народжується вдруге [4, с. 14-15]. Тобто, культурне
визрівання людини – це просвітлення серця, самоочищення духовним
світлом. М.Реріх розшифровував поняття культура як ушанування світла
(культ – ушанування, Ур – світло, Дух Світла). З латини культура
перекладається як освіта, розвиток. У цьому сенсі культура – одвічна
духовна практика, творча еволюція, це самореалізація людиною власної
духовної сили і єднання із Всеєдиною духовною енергією.
Живий механізм культури
Наявність культури виявляється в кожній дії людини як її внутрішня
сутнісна ознака, її еволюційна програма. Якщо в людині від першопочатку
закладено цю еволюційну програму, то має бути й механізм її здійснення.
Таким живим механізмом, сформованим у процесі еволюції, що забезпечує
самореалізацію людини, усвідомлення нею своєї сутності, є головний і
спинний мозок, які утворюють центральну нервову систему. За допомогою
енергії, яка проходить через центральну нервову систему, людина
просвітлюється, самоусвідомлюється, самореалізується – здійснює в собі
те, заради чого живе на Землі, бо самореалізація є метою творчої
людської еволюції.
Для реалізації еволюційної програми в суспільному єстві нації необхідний
механізм її вищої нервової діяльності. Цим витонченим живим механізмом і
є національна культура, основні функції якої: творення
високоенергетичного інформаційного поля, де переробляється, зберігається
й передається інформація про життя нації в минулому, нині й визначається
перспектива її майбутнього; здійснення синергічної взаємодії,
саморегуляції всіх складових суспільства як відкритої соціальної
системи; забезпечення цілісності нації та її енергопродуктивної
взаємодії з іншими націями. Культура як механізм вищої нервової
діяльності – це система отримання людиною чистих достовірних знань, які
є дієвим чинником її еволюції. За своїми сутнісними ознаками культура –
це водночас і центральна нервова система нації, і сам процес та
результат її самореалізації, явлений у розмаїтті культурних феноменів та
форм, і потенційні можливості її самовідтворення.
Як центральна нервова система людини здійснює свої функції за допомогою
рефлексів, які лежать в основі її регуляційної, координаційної
діяльності, так і культура народу здійснює регуляцію, узгодження
діяльності всіх систем соціального організму на основі генетичної
природи нації у взаємозв’язку з обжитим, окультуреним нею середовищем,
на основі культурно-історичної спадщини та всієї культурної
інфраструктури (бібліотеки, навчальні заклади, індустрія культури). Як
центральна нервова система утворює з периферичною нервовою системою
цілісну нервову систему організму, яка здійснює взаємозв’язок окремих
органів між собою і всього організму з навколишнім середовищем, так
ірраціональна сфера культури має утворювати єдине ціле з раціональною
сферою політики, і тоді вони разом здатні забезпечувати повноцінне
функціонування всіх сфер життєдіяльності громадянського суспільства в
геополітичному просторі. Завдяки взаємодії культури й політики
відбувається саморегуляція суспільного життя, й нація виявляє себе як
повноправна державотворча сила. При цьому функцією політики як
периферичної системи управління процесом суспільної життєдіяльності є
забезпечення реалізації еволюційної програми нації, що її транслює
культура як центральна нервова система до всіх структурних складових
соціуму.
Процес життєдіяльності нації не вичерпується раціональними засобами
політики. Визначальними в цьому процесі в перспективі реалізації
еволюційної програми нації є ірраціональні ціннісні орієнтири культури.
У розумово-раціональній сфері людської діяльності (влада, бізнес)
виявляється загальне для всіх людей прагнення керувати, володіти, що
звільняє їх від моральної оцінки власних вчинків і робить їх у цьому
однаковими. Адже розум як інструмент діяльності людського духу доносить
до свідомості загальні ідеї й виявляє загальне в життєдіяльності людей.
А серце як місце перебування індивідуального духу разом із його носієм –
душею – особистою життєвою силою людини формують неповторність
особистості. Неповторна душевно-індивідуальна творча первина виявляється
в духовно-ірраціональній сфері культури, і в серці як центрі духовного
життя людини й джерелі її моральних почуттів (П.Юркевич) [5, 104-105]
породжує унікальність особистості та індивідуальність духовного типу
людини.
Культурна самореалізація й духовний тип людини
Саме духовний тип є найвищою цінністю, витвореною в процесі культурної
самореалізації людини, високоорганізованою реальністю її земного життя й
унікальною особливістю індивідуальної й національної ідентичності.
Духовний тип людини складається з тих душевно-індивідуальних і
архетипно-спільнотних ірраціональних сутностей, які уможливлюють
індивідам, а відтак і народові відчувати, осягати вищі смисли буття й
наповнюють людське життя непроминущими, істинними цінностями.
Ірраціональні ціннісні орієнтири, які не піддаються раціональним
вимірам, підносять людську гідність, посилюють волю до життя,
спрямовують людину на добродіяння та забезпечують їй перевагу й перемогу
над грубими силами раціонального.
Кожна особистість має власний своєрідний розвиток, що є виявом
неповторності людської душі – безсмертної істоти, яка живе в безвічності
особистим життям. У духовній самореалізації виявляє себе особистий
людський дух як індивідуальна сутність духовного типу людини, а також
проявляється національний дух як колективна сутність духовного типу
народу.
Здійснюючи самореалізацію, людська душа виявляє три основні здатності:
пізнання, почування, волю. Саме в цьому виявляється й сутність культури:
людина пізнає саму себе, почуттєво переживає життя і власною волею
творить світ своєї культури відповідно до рівня самопізнання душі.
Власне, “культура – це шлях душі до самої себе” (Г.Зіммель), а все інше
в культурі – лише засоби (освіта, наука, філософія, право, релігія,
мистецтво), які допомагають людині осягати душу, самореалізовувати свій
дух – здійснювати свою творчу еволюційну програму. Творча еволюція
людини – це постійне збільшення своїх можливостей, виходячи з прагнень
душі. Саме в неповторному житті безсмертної душі відбувається
індивідуальна творча еволюція, самореалізація людської особистості, яка
здатна змінювати силою власного духу культурну дійсність. Через культуру
як внутрішню діяльність душі людини й нації виявляється непроминуща
цінність життя.
?
??????ціональній меті культури нація самореалізується духовно, завдяки
раціональним засобам цивілізації нація утверджує себе у світовому
просторі. Цивілізації як вторинні явища виникають на кореневій основі
культур і зникають у нескінченному процесі культуротворення. Тільки
культура за своєю первинною сутністю лишається позачасовим феноменом і
являє собою могутню життєтворчу силу. Культура як вища,
духовноенергетична діяльність людини й нації, як пробуджений стан
людської душі є носієм непроминущих духовних цінностей і моральних
принципів. Культура – це нинішній духовний стан нашого індивідуального й
суспільного єства, в якому єднаються минуле й майбутнє і виявляється
здатність до саморозвитку. Культура або є в нас, або вона відсутня. Як
живий механізм, культура забезпечує нам нове народження й
самореалізацію, єднає нас із всеєдиним життєтворчим процесом.
Прагнення людської душі жити, що, власне, є первинною ознакою наявності
в людському єстві культури як еволюційної програми, найповніше
виявляється в духовному типові. Духовний тип у своїх глибоко внутрішніх
особистих прагненнях не так сильно узалежнений від природного життєвого
довкілля й соціокультурного середовища, де він самореалізує свою
глибинну духовну сутність, на противагу адаптивному типові, який
органічною суттю цілковито залежний від суспільно-природної сфери, де
він сформувався. Сила життєвості обох типів свідчить про
духовно-біологічні потенційні можливості нації, однак при цьому
органічні буттєві прагнення адаптивного типу є засобом душевних життєвих
прагнень духовного типу.
Проникливо охарактеризував сутність духовного типу професор Володимир
Антонович у задушевній бесіді з молодим тоді ще священиком Андреєм
Шептицьким: “…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини –
на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід
може під сильним натиском змінити зовнішні ознаки своєї національності,
але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними
мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним
культурам, але духовно змінитися не можна [6, с. 19]1. І Антонович, і
Шептицький своїм життям і діяльністю в ім’я України підтвердили цю
істину. Будучи нащадками сполонізованих українців, вони зберегли й
розвинули індивідуальну ідентичність і в душевно-індивідуальному явили
світові феномен українського національного духу.
Питомі ознаки українського духовного типу виявляються сьогодні і в
материковій Україні, і за її межами та набувають особливої ваги в пору
пробудження в широких колах українського соціуму національної
самосвідомості та набуття українцями статусу повноправного державного
народу. Духовний тип є осердям культурного розвитку людини, основою її
духовної волі й самоідентифікації, що забезпечує їй повноцінне життя.
До соціально визначальних явищ духовного типу народу належать мораль і
право, які покликані зміцнювати його духовність, посилювати
взаємодопомогу, витворювати з етнографічної спільноти
державно-національну спільноту, з етносу – націю. Разом з освітою,
наукою, філософією, мистецтвом вони становлять найдієвіші функціональні
складові культури і мають спільну мету: забезпечення реалізації
еволюційної програми людини, підвищення духовно-інтелектуальної якості
цілого суспільства. На жаль, духовно-соціальну функцію цих чинників, як
і культури в цілому, в самореалізації, самовідтворені української нації
держава належним чином не забезпечує, і вони не стали її стратегічними
пріоритетами.
Особливо вимогливого ставлення громадянського суспільства потребує
релігія як дуже специфічна функціональна складова культури і могутня
сила. Чи виконують своє надзвичайно відповідальне морально-духовне
завдання наявні в Україні релігійні структури? Однозначно можна
стверджувати – нинішнє українське суспільство позбавлене ясної духовної
перспективи через міжконфесійну розчленованість релігійних організацій,
які формалізують релігійні чуття людей, ідеологізують їх і спонукають
намолювати чужі ідейні цінності. А в наслідок – духовно розчленоване
суспільство, яке перебуває лише на біологічному рівні самоорганізації,
не здійснює своєї еволюційної програми й, продукуючи самодостатню
біологічну й інтелектуальну енергію, постачає її іншим суспільствам,
виконуючи донорську функцію й стаючи живим капіталом для інших держав.
Національна культурна політика
Убезпечити українську націю від розчленування, від винародовлення може
тільки цілеспрямована національна культурно-політична стратегія, яка,
гармонійно поєднуючи в собі ірраціоналізм культури й раціоналізм
політики, створить універсальний дієвий механізм захисту унікального
українського духовно-біологічного генотипу. Передусім необхідно
запровадити стратегічну концепцію розвитку продуктивних сил України, яка
має гарантувати кожному українському громадянинові цілковиту реалізацію
своїх професійно-творчих потенційних можливостей у себе вдома, не
допускаючи відтоку наших інтелектуально-духовних і фізичних сил як
“живого товару” за кордон. Як першорядне стратегічне завдання Українська
держава повинна запровадити реалізацію сьогоденної української мрії –
покращення добробуту й піднесення культурного рівня життя всіх складових
української нації.
В інтересах збереження й самовідтворення української нації необхідно
виробити цілком нову стратегію національної культурної політики. І
головною стратегічною метою її має стати забезпечення кожній людині й
цілому суспільству можливості реалізувати в продуктивній життєдіяльності
свою еволюційну програму. Саме на це необхідно зорієнтувати стратегічні
завдання національної культурної політики України, визначальною
сутнісною ознакою якої має стати українська національна ідеологія як
сукупність культурно зумовлених ідей. Народна ідеологія, заснована на
духовних засадах українського консерватизму й спрямована на пробудження
волі життєтворчого національного духу, на реалізацію сутнісних сил
індивіда й народу, на піднесення життєвої енергії цілої нації.
Необхідність української національної ідеології як системи ціннісних
орієнтирів та суспільно-правових норм для забезпечення стабільності,
послідовності процесу націотворення й державотворення – цілком очевидна.
Без цих духовно-ціннісних чинників неможливо досягти консолідації й
спільних солідарних дій українського громадянського суспільства в
органічній єдності титульної української нації й національних меншин.
Здійснити належні суспільно-політичні перетворення в Україні з метою
зміцнення й розвитку української нації й національної держави зможуть
лише ідеологічно зорієнтовані політична воля громадянського суспільства
й державотворча функціональність усіх ланок влади.
Засадничим принципом національної культурної політики має стати
підвищення духовної ролі культури як головного чинника націотворення в
гуманітарній, науково-технічній, виробничій галузях, культивація
національних духовних цінностей в усіх сферах суспільного життя.
Першорядне завдання національної культурної політики України – захист
унікальних національних культурних надбань в усьому їх розмаїтті та
забезпечення безперервності культурного процесу на основі етнічних
традицій та духовно-ціннісних орієнтирів української нації. В
національній культурі етнічні культури поєднуються за тим самим
принципом, як і в етнічних культурах – субетнічні культури, і складають
унікальне розмаїття. Національна культура поєднує в поліетнічній державі
субетнічні групи й етнічні спільноти, надаючи міжетнічним відносинам
націотворчого спрямування. Таким чином, відбувається самоусвідомлення
культурно-політичної ідентичності української нації в цілісному
інформаційному культурному просторі України із залученням до процесу
розвитку національної культури інфраструктур українського етнічного
соціуму з-за кордону.
Проблемність забезпечення цілісності процесу культурного розвитку в
Україні полягає передусім у тому, що більше третини українського соціуму
опинилося з різних причин за межами Батьківщини. Як наслідок – в
українському культурному процесі утворилися дві паралельні течії: одна –
в Україні, інша – в діаспорі та на українських етнічних землях, які
після територіальних переділів відійшли до сусідніх держав. Національна
культурна політика у цій сфері має забезпечити долучення до української
культурної спадщини й до всеукраїнського процесу культуротворення тієї
частини української культури, яка розвивалася за кордоном і була
відгороджена від материкового культурного масиву стіною ізоляції. При
цьому слід зважати на той позитив, що закордонні українці, завдяки своїй
інтеґрованості у світ, помітно поширили у світовому культурному просторі
духовно-інтелектуальні набутки української культури, і той
цивілізаційний внесок багатьох поколінь українців ще належно не
осмислено й не поціновано в Україні й за її межами. Активне залучення
української закордонної культури до процесу націотворення уможливлюється
введенням її інформаційного ресурсу в єдине українське інформаційне
культурне поле.
Вся неповторна своєрідність українського культуро- і націотворчого
процесу, його інформаційно-дієва місткість виявляється у феномені
Українського світу як етнокультурної, духовно-природної,
геополітично-соціальної реальності, що живе в триєдиному зв’язку
традиції, нинішньої самореалізації й перспективи майбутнього. Життєва
енергія самотворчого Українського світу живе в носіях його духовного й
адаптивного типів, синергічна взаємодія яких забезпечує цілісність цього
національного феномену.
Інформаційна безпека
Єдине інформаційне поле української культури є визначальним чинником
національної культурної політики і її важливої складової – інформаційної
безпеки та синергічною основою самоорганізації українського
громадянського суспільства. Потоки життєво важливої культурної
інформації забезпечують внутрішню взаємодію складових українського
державного соціуму та його комунікацію з частинами українського
етнічного соціуму за кордоном і з іншими суспільствами на зовнішніх
рівнях. Інформація активно стає одним із найважливіших ресурсів, поряд з
енергією та корисними копалинами. Але разом із тим, поширення
недоброякісної та шкідливої інформації завдає великої шкоди духовному
здоров’ю людини й цілої нації. Одними з найбільших загроз інформаційній
безпеці України є руйнування або спотворення системи національних
культурних цінностей та маніпулювання на цій основі суспільною
свідомістю. Для убезпечення й збереження національних культурних
цінностей потрібен дієвий правовий захист. А для того, щоб пріоритети
культурної політики визначалися на підставі реальних життєвих потреб і
духовних прагнень суспільства, необхідно постійно провадити дослідження
культурного процесу й здійснювати системний аналіз повної бази даних
національних культурних цінностей.
Один із найважливіших пріоритетів національної культурної політики –
забезпечення продуктивного взаємозв’язку процесу самоорганізації,
самореалізації нації з національними культурними цінностями, духовною й
природною спадщиною.
Державна мова
Провідним чинником актуалізації української духовної спадщини та
убезпечення інформаційного простору національної культури від
деструктивних впливів є українська мова. Як державна мова вона є також
вирішальним етноконсолідуючим чинником українського громадянського
суспільства. Окрім повсякчасної комунікативної функції в українському
інформаційному полі, питома мова здійснює також духовний зв’язок між
поколіннями народу в триєдиній системі – минуле-теперішнє-майбутнє,
забезпечуючи безперервність еволюційного культурного процесу соціального
єства. “Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що
з’єднує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одне велике,
історичне живе ціле. …будучи найповнішим і найвірнішим літописом
усього духовного, багатовікового життя народу, мова в той же час є
найбільшим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще
ні книг, ні шкіл, і продовжуватиме навчати його до кінця народної
історії. Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове
покоління засвоює водночас плоди думки й почуття тисяч поколінь, що
передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не
на берегах Рейну і Дніпра, а десь біля підніжжя Гімалаїв” [7, с. 123].
Задля збереження духовної основи національної культури, її
інформаційного поля та з метою духовного зростання нового покоління
української нації має бути забезпечений розвиток мов етносів України та
культивація на реґіональному рівні діалектних особливостей української
мови. А державне патронування державної мови має ще й іншу стратегічну
мету: повернення українській мові у власній країні всіх прав і
можливостей, яких її було позбавлено, бо територіально найбільшій
європейській державі, яка розташована на власних етнічних землях,
належить бути не маргінальною, а традиційною і національною.
Державна мова – це стратегічний пріоритет національної держави. Про
мову, як і про цілу культуру, треба менше говорити – нею необхідно
більше жити. Це стосується і нашої суспільної свідомості, і всієї
культурної атмосфери в нашій країні. Посилаючись на К.Ушинського,
нагадаю: коли наш організм потребує бути, то наша душа прагне жити. І
душа заявляє про своє життя саме через мову, мова – це спосіб життя
людської душі. Саме через мову людина являє свою найвищу, духовну,
необхідність – жити. В потребі душі жити якраз і виявляється первинність
та імперативність культури нації.
Викладене дозволяє зробити такі висновки.
Культура як спосіб життя людства зазнає дедалі потужнішого тиску від
динамічних змін зовнішнього світу, що спричиняє, зокрема, уніфікацію й
стандартизацію культурного виробництва. І хоч явище спрощення
намагаються пояснити демократизацією культури, однак культурна
уніфікація й продукування стереотипів масової свідомості в кінцевому
рахунку призводять до ентропії. Хоч масова культура й виконує певні
комунікативні функції та функції соціалізатора, але звільняючи людей від
духовних зусиль, від внутрішньої напруги сприйняття (мовляв, національна
культура зрозуміла лише вузькому колу), вона послідовно й сама
звільняється від сутнісних національних ознак, від ірраціонального сенсу
душевно-індивідуальної творчості й набуває агресивних ознак
раціонально-прагматичної вигоди. Претендуючи на суперкультуру, маскульт
стає знаряддям асиміляції, насильної інтеґрації, й примітивізуючи
людські потреби, зупиняє процес духовної еволюції людини й цілого
людства.
Навіть в агресивних умовах глобалізаційних процесів, коли нації
потерпають від нівеляційного натиску, саме культура як центральна
нервова система національного єства здатна задіяти
духовно-інтелектуальну енергію, моральну силу нації для звільнення від
виснажливих, проминущих пов’язань з метою створення нових
духовно-продуктивних взаємозв’язків із сутнісними силами світу. Саме
духовно-інтелектуальні сили морально зрілих носіїв національної культури
здатні скористатися глобалізаційними процесами для поширення
синергетичної взаємодії архетипно-спільнотних сутностей, сповнених
непроминущого смислу, з метою самоорганізації духовного середовища як
високоенергетичного інформаційного поля національних культур.
Суть дієвості культури як вищої нервової діяльності людини, як живого
механізму самореалізації, самовідтворення нації якраз і полягає в тому,
щоб актуалізувати духовну спадщину предків як основу саморозвитку
сучасних поколінь, задіяти закодоване в пам’ятках знання в інформаційне
поле української культури.
Нарощене творчими зусиллями людей і посилене культурною індустрією
потужне національне інформаційно-культурне поле забезпечить суспільство
високоцінною духовною поживою, що мобілізує духовно-інтелектуальні сили
й волю нації для реалізації своїх потенційних можливостей.
Культура розширює межі реальності, визначає перспективу й формує сам
процес нашої життєдіяльності, забезпечуючи тим самим подолання проблем
нашого особистого, соціально-економічного й політичного життя.
Література
1. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред.
В.С.Крисаченка. – К.: НІСД, 2004. – 648 с.
2. Черленяк І.І. Синергетика і проблеми оптимізації державного та
соціального управління // Стратегічна панорама, 2004. – №1. – С. 91-99.
3. Лісовий В. Культура – ідеологія – політика. – К.: Видавництво імені
Олени Теліги, 1997. – 352 с.
4. Шинкарук В. Філософія культури у творчості Григорія Сковороди //
Український Світ. – 1995. – № 7-12. – С. 14-15.
5. Юркевич П. Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з
ученням слова Божого // Памфіл Юркевич. Вибране. – К.: Абрис, 1993. – С.
73-114.
6. Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері. – Л.: Світ, 1994.
– 80 с.
7. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори. У двох томах. Т. 1. – К.:
Радянська школа, 1983. – 488 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
