Реферат на тему:
Участь населення західної та центральної України в економічному і
національно-культурному розвитку Донбасу (1939-1970-ті рр.).
В українській історіографії існує погляд, що Донбас – це зрусифікований
регіон, населення якого більше тяжіє до Росії і не бажає опановувати
українську мову та культуру. Традиційне протиставлення Східної та
Західної України не тільки не сприяє взаєморозумінню між мешканцями цих
регіонів, але й може призвести до загострення суспільно-політичної
ситуації в Україні.
Тим часом у Донбасі проживають представники більш як 100
національностей, у тому числі 50,7% українців і 43,6 % росіян. Аналіз
динаміки національного складу населення Донецької області з 1925 до 1989
р. (за результатами перепису населення) дає змогу визначити, що загальна
чисельність мешканців області зростала передусім за рахунок росіян (з
199,1 тис. до 2316,1 тис. осіб, тобто на 2 млн 117 тис.). Але в регіон
прибували й українці (їх чисельність за цей період зросла на 1 млн 495,2
тис. осіб), у тому числі із західних та центральних областей України [1,
25-32; 2, 19]. Неможливо заперечувати той факт, що ці переселенці
відіграли значну роль в історії донецького краю, особливо в становленні
його промислового потенціалу, збереженні духовних традицій українців.
Дослідження участі населення цих регіонів в економічному та
національно-культурному розвитку Донбасу у 1939 – 1970-х роках є
актуальним з наукової та практичної точки зору. По-перше, таке
дослідження залучає до наукового обігу невідомі до цього часу документи
Державного архіву Донецької області, які можна використовувати при
написанні історичних краєзнавчих праць. По-друге, сприяє кращому
взаєморозумінню між населенням Східної і Західної України, що важливо
для збереження політичної стабільності у державі.
На сьогоднішній день досліджень, присвячених цієї проблемі, в
українській історіографії поки що обмаль. Серед них необхідно виділити
статтю Л. І. Суюсанова, в якій автор розглядає працевлаштування на
шахтах Донбасу переселенців з території Західної України, Північної
Буковини і Бесарабії (вересень 1939 – червень 1941 рр.) [3]. Участі
трудящих Поділля у відбудові і розвитку Донбасу (1944 – 1950 рр.)
присвячена стаття Т.В. Малахової [4]. Деякі фрагментарні відомості про
участь населення Західної та Центральної України в економічному розвитку
Донбасу містяться в колективній праці донецьких істориків “История
родного края” [5]. Проте майже відсутні дослідження, присвячені участі
населення цих регіонів у національно-культурному розвитку Донбасу у цей
період. У праці донецького краєзнавця П. Лавріва “Історія
Південно-Східної України” міститься невиликий уривок, присвячений участі
західних українців у національному русі опору під час німецької окупації
Донбасу та спробам українського культурного відродження [6].
Аналіз історіографії дає підстави для висновку, що комплексного
дослідження зазначеної у статті проблеми поки що не існує. Тому автор
поставив за мету дослідити участь переселенців із Західної та
Центральної України в економічному та національно-культурному розвитку
Донбасу протягом 1939 – 1970-х рр., виявити труднощі цього процесу.
Автор планує продовжити дослідження цієї проблеми у монографії
“Громадські об’єднання Східної України: історичний аналіз (квітень 1985
– червень 1996 рр.)”, де буде торкатися питання участі західних
українців у національно-культурному відродженні регіону у цей період.
У 1939 – 1940 рр. до Радянського Союзу відійшла територія близько 200
тис. кв. км з населенням 12 млн осіб, з них 7 млн українців. З приходом
нової влади на території Західної України, Північної Буковини і
Бесарабії постала найболючіша проблема – ліквідація безробіття. Однією з
форм її вирішення стало вербування працездатного населення в промислові
регіони республіки, особливо у вугільну галузь Донбасу, де найбільш
гостро відчувався дефіцит робочої сили. Окрім питання працевлаштування,
уряд вирішував й інші проблеми, а саме – шляхом встановлення
взаємозв’язку між мешканцями Донбасу і Західної України “радянізувати”
населення щойно приєднаного краю, а також депортувати із західних
областей України опозиційні радянській владі “класово-ворожі елементи”
і, таким чином, позбавити їх підтримки місцевого населення.
У кам’яновугільній галузі Донбасу на кінець 1940 р. кількість робітників
та службовців досягла 313,9 тис., у тому числі безпосередньо на шахтах
працювало 272,4 тис. Проте робочих рук не вистачало [7, 10 -12].
Протягом 1939 – 1940 рр. з території Західної України, Північної
Буковини і Бесарабії у вугільну промисловість України прибуло близько 35
тисяч осіб. Спочатку бажаючих поїхати в Донбас було багато. Один із
вербувальників так описує своє перебування у Львові: “Чотири дні в бруді
під парканами чекали, поки їх приймуть, влаштовували сварки, кожний
хотів раніше потрапити. Коли дізналися, що приїхали вербувальники з
Донбасу, почали прибувати люди із села. Жінок майже перестали брати. В
останньому ешелоні на 1300 чоловік усього 20 жінок. Скільки істерик,
непритомностей, сварок, сотню пропускаєш, а одного візьмеш. Нам прямо
сказали – 10 тис. зі Львова заберіть” [3, 155].
Робітники із Західної України розподілялися по трестах комбінатів
“Сталінвугілля” і “Ворошиловградвугілля” та заводах. Так, у листопаді
1939 р. в Сталінську область приїхало 6994 особи. Слід зазначити, що
прибулих робітників урочисто зустрічали на залізничних станціях,
влаштовували мітинги. Господарські і профспілкові органи забезпечували
майбутніх гірників гуртожитками і харчуванням, частина переселенців
поселялася на квартири кадрових робітників. На кожній шахті були
організовані заняття з техмінімуму, курси навчання гірницьким
спеціальностям. До молодих робітників прикріплялися старі кадрові
шахтарі, які допомагали їм ліквідувати неписьменність і опанувати
гірницькі професії. Це давало свої результати. Так, на шахті 7/17 біс м.
Сталіно деякі гірники, які раніше працювали на шахтах Німеччини і
Франції, “брали” за зміну 9 – 10 риштаків врубу замість звичайних 4 – 5.
Водночас в організації вербування, соціально-побутових умов і навчання
новоприбулих робітників допускалися істотні недоліки, які негативно
впливали на закріплення їх за шахтами. Так, вербувальні заходи
проводилися “штурмом”, тобто за дуже короткі терміни. Під час проведення
мобілізації на шахти Донбасу у Львові три вербувальники за 13 днів
повинні були набрати 10 тис. бажаючих, навіть без медичного огляду.
Більшість із числа прибулих у Донбас ніколи не займалася важкою фізичною
працею, але диференційованого підходу до них не було, всіх направляли на
шахти. Показовим у цьому плані був трест “Макіїввугілля”. Тут на 3350
осіб припадало: перукарів – 140, кравців – 177, шевців – 85 і 224 –
телефоністів, фельдшерів, фотографів, музикантів і продавців [3, 155 –
156].
Що стосується забезпечення прибулих житлом, спецодягом, харчуванням, то
це не завжди здійснювалося на належному рівні. Не враховувалися також
мовний дискомфорт, характерна для західних українців, поляків, євреїв їх
глибока релігійність, тим більше що багато з них належали до католицької
та греко-католицької церков.
Ці та інші причини негативно впливали на новоприбулих робітників. З
грудня 1939 року з Донбасу почався відплив західних українців. Так, на
шахти “Макіїввугілля” прибуло 532 особи, а вибуло 265,
“Орджонікідзевугілля” – відповідно 633 і 186, “Артемвугілля” – 780 і
339, “Будьонніввугілля” – 795 і 253, “Сталінвугілля” – 1019 і 504.
Всього на комбінат прибуло 3759, а вибуло 1547 робітників [3, 157, 159].
Але, незважаючи на ці недоліки, частина мешканців Західної України,
Північної Буковини і Бесарабії залишилася у Донбасі та зробила вагомий
внесок у становлення його промислового потенціалу, збереження духовних
традицій українського народу. Для багатьох західних українців Донбас
став другою батьківщиною. Тут народилися їхні діти й онуки, виросли нові
покоління. Звідси вони пішли на фронти німецько-радянської війни.
Неможливо обійти увагою участі українців у національному русі опору під
час німецької окупації Донбасу. Серед них було чимало вихідців з
Західної України та інших областей. Так, колишній член Центральної Ради
й Генерального Секретаріату Микола Стасюк очолював місцевий осередок
“Просвіти” у Маріуполі, був директором українського театру. До грудня
1942 р. тут видавалася “Маріупольська газета”. Одначе “маріупольське
національне відродження” тривало недовго. У серпні цього року німці
арештували першого провідника ОУН Маріупольської округи Степана Держка
родом зі Стрия на Львівщині. Його та інших арештованих перевезли до
тюрми в Сталіно, де він, важко побитий, помер, не видавши нікого. У
грудні німці ув’язнили М. Стасюка.
У червні 1943 р. окупанти розстріляли члена ОУН Теодора Грицева, який за
власні гроші купував книжки та роздавав їх мешканцям міста. У листопаді
німецькі поліцаї вбили заступника обласного провідника ОУН Донбасу
Михайла Кривошапку, який разом з дочкою організував підпільні осередки в
Сталіно, Макіївці й Горлівці [6, 165 – 166].
Війна завдала Донбасу важких ран. За 12 місяців окупації фашисти знищили
279 тис. населення, 200 тис. було примусово відправлено на працю до
Німеччини, затоплено 120 основних шахт. Тому одразу після визволення
Донбасу постало питання відбудови народного господарства [5, 107].
21 листопада 1943 р. ЦК ЛКСМУ прийняв рішення про мобілізацію 20 тис.
осіб молоді, у тому числі 10 тис. комсомольців, для праці на шахтах
Донбасу. Мобілізація проводилася комсомольськими організаціями у
Дніпропетровській, Сумській, Чернігівській, Запорізькій, Полтавській,
Харківській, Сталінській та Ворошиловградській областях. У результаті
проведеної масово-політичної роботи серед молоді на 1 травня 1944 р.
було мобілізовано 43 тис. 582 особи, з них 11 тис. 503 комсомольці [8,
30-31].
Промислові центри країни відправили у Донбасс сотні кваліфікованих
робітників, інженерів, техніків, зокрема в 1944 р. – 102 тис., у 1945 р.
– 191 тис. По Кам’янець-Подільській області, наприклад, здійснювався
організований набір робочої сили для відбудови Краматорського
металургійного заводу ім. Куйбишева і заводів важкого машинобудування
ім. Сталіна та ім. Орджонікідзе. Діяльність партійних організіцій
Поділля в цьому напрямку мала конкретний і оперативний характер. Так, 23
квітня 1944 р. бюро Кам’янець-Подільського обкому партії прийняло
рішення мобілізувати для постійної роботи, зокрема на комбінаті
“Ворошиловградвугілля”, 12,5 тис. осіб і вже протягом серпня-вересня
1944 р. відправити туди 8 тис. осіб. Все це відігравало велику роль у
поповненні робітничих кадрів одного з найважливіших економічних регіонів
України.
Їхала також і молодь. Тільки протягом 1944 – 1947 рр. з Поділля в Донбас
прибули близько 20 тис. юнаків та дівчат. Багато з них пішли вчитися у
школи ФЗН та ремісничі училища, що готували кадри кваліфікованих
робітників для вугільної та металургійної промисловості. У 1946 – 1950
рр. на Поділлі широкого розмаху набув від’їзд добровольців на відбудову
шахт. Так, у жовтні 1947 р. з ініціативи партійної організації
Мало-Чернятинської артілі ім. Ворошилова Старокостянтинівського району
на донецьку землю прибула перша группа добровольців. Потік бажаючих
виїхати туди невпинно зростав [4, 101-105].
раїнського населення, евакуйованого з території Польщі”, згідно з якою
місцеві органи влади повинні були виділити земельні ділянки та житло для
депортованих. З кінця вересня 1945 по 2 серпня 1946 р. в Сталінську
область було вивезено 3110 родин чисельністю 12490 осіб. Депортованих
українців розміщували зазвичай у колгоспах Сталінської області.
Нові депортації дав поділ районів між Польщею та СРСР у 1951 р. Бюро
Сталінського обкому КП(б)У та облвиконком 30 квітня 1951 р. затвердили
план розміщення депортованих із Дрогобицької області. До Сталінської
області виселялося 2670 родин. Враховуючи середню чисельність родин у
5-6 осіб, можна підрахувати і приблизну кількість депортованих у 1951
р.: від 13350 до 16020 осіб, що навіть перевищувало чисельність
місцевого населення у деяких районах області [9].
У перші післявоєнні роки важливе місце у розв’язанні кадрової проблеми
Донбасу відіграла демобілізація з лав Радянської армії. Так, у першому
кварталі 1946 р. колектив Маріупольського заводу поповнився 775
демобілізованими воїнами, промислові підприємства Свердловського району
м. Макіївки прийняли на працю 2,4 тис. робітників.
З травня 1947 року згідно з постановою Ради Міністрів СРСР почала діяти
система організованого набору робочої сили, яка відіграла значну роль у
поповненні робітничих кадрів, особливо вугільної промисловості. Певна
частина населення прибула у Донецьку область за так званими громадськими
закликами, переважно це була молодь, яка прибувала на шахти Донбасу за
комсомольськими путівками.
Так, на шахти Донбасу в роки четвертої п’ятирічки через систему
оргнабору щорічно прибувало від 20 до 50 тисяч робітників. Особливо
великі групи прибули з Вінницької, Київської, Полтавської та інших
областей України, а також з Росії. За комсомольськими путівками тільки з
жовтня 1947 по травень 1948 р. з Київської, Львівської, Житомирської,
Запорізької та інших областей України прибуло 12 тис. осіб [5, 117-118].
Система оргнабору та громадських закликів діяла і в 50-і роки. Зокрема
за наказом начальника Головного управління оргнабору робітників при РМ
УРСР (№ 10 від 02.02.1955 р.) у вугільну промисловість України
планувалося направити у січні 1955 р. 8690 осіб, у тому числі із
Дрогобицької, Тернопільської, Чернівецької, Львівської, Волинської,
Полтавської областей. [10, 214]. За наказом від 19.05.1955р. на будови
металургійної та хімічної промисловості у червні 1955 р. направлялося
2100 робітників з Волинської, Дрогобицької, Закарпатської, Київської,
Львівської, Рівненської, Хмельницької, Вінницької, Кіровоградської,
Одеської та Харківської областей [10, 168].
За комсомольськими путівками у травні-червні 1955 р. планувалося
відправити 15000 комсомольців і молоді на підприємства трестів
комбінатів “Сталінвугілля” і “Ворошиловградвугілля” – “виключно
чоловіків, здорових, здатних на підземні роботи строком не менше двох
років” [10, арк. 174]. На будівництво каналу “Сіверський Донець –
Донбас” за комсомольськими путівками прибуло 16 тис. юнаків та дівчат з
областей України із загальної кількості працюючих 20 тисяч [11, 1-2].
Тільки у другому кварталі 1957 р. для будівництва каналу направлялося
2000 робітників з Вінницької, Житомирської, Закарпатської, Київської,
Чернігівської, Черкаської, Хмельницької та Харківської областей (по 250
осіб з кожної області). Навесні 1957 р. 8 областей України направили
сюди 500 кваліфікованих робітників [10, 72 – 74].
За підсумками роботи Головного управління органабору за 9 місяців 1958
р. план оргнабору було виконано на 118,5 %, а спеціальне завдання уряду
по направленню робітників на шахти Донбасу виконано достроково на 105,5%
[12, 18].
У 60-70 -ті роки значення органабору та громадських закликів з інших
областей сильно знижується. У міру збільшення чисельності населення
Донецької області влада розглядала можливості для забезпечення народного
господарства робочою силою за рахунок власних кадрових резервів. Так, у
вересні 1965 р. на комбінат “Ждановбуд” було направлено 1159 осіб
(заплановано – 2000), в цілому по тресту “Головдонбасбуд” – 2236
робітників (заплановано – 3350) із Волинської, Івано-Франківської,
Тернопільської та Донецької областей [13, 15].
За 1972 р. у м. Донецьку тільки 163 особи з інших областей України
звернулися з приводу працевлаштування, 112 було направлено на роботу, з
них -35 працевлаштовано [14, 3]. У 1973 р. із Вінницької, Волинської,
Закарпатської, Івано-Франківської, Київської, Черкаської та інших
областей України до Донецької області прибуло 200 переселенців, які
поселялися у колгоспах і радгоспах [15, 24].
Але, як і раніше, важкі житлово-побутові умови, недоліки кадрової та
організаційної роботи приводили до значного відпливу робітників,
особливо у післявоєнні та 50-ті роки. Так, за 10 місяців 1948 р.
промислові підприємства та будови залишили 32737 осіб, або 37,1 %
молоді, а за 10 місяців 1949 р. ще 22054 осіб, або 20 % молодих
робітників.
На підприємствах і будовах Донбасу працювали представники багатьох
національностей, але більшість становили українці. Так, у вугільній
промисловості у 1957 р. було зайнято 55,4 % українців, машинобудуванні
та металообробці – 62,2 %, чорній металургії – 41,2 %, промисловості
будівельних матеріалів – 71,1 % [5, 119]. Проте промисловий профіль
регіону і постійне розширення виробництва, приплив робочих рук з усіх
республік СРСР сприяли подальшій інтернаціоналізації населення Донбасу.
Це призвело до посилення процесів русифікації, зниження тут частки
українців. Так, за переписом населення 1989 р., у Донецькій області 40,4
% українців назвали рідною російську мову, а в Луганській області – 33,7
%. Це вражаючий показник русифікації населення регіону [16, 80-83].
В умовах зросійщення краю серед мешканців Донбасу були і приклади
збереження національних духовних традицій. Особливо це стосується
вихідців із Західної України. Так, рідну мову як найдорожчий скарб
зберегли три тисячі бойків з села Лісковатого Старосамбірського району
Дрогобицької області. Передаючи цей клаптик української землі в 1951 р.
Польській Народній Республіці, уряд СРСР переселив цих підкарпатців у
степові села Званівку, Роздолівку й Чубарівку (перейменовану на Верхню
Кам’янку) Артемівського району Донецької області. Житло та усе нерухоме
майно мали залишитися цілими та неушкодженими новим господарям –
полякам. Усього до сіл Херсонської, Миколаївської, Дніпропетровської,
Сталінської областей було переселено 32 тис. українців.
Села Донеччини, спустошені війною та голодом 1946 – 1947 рр., ніяк не
могли звестися на ноги. У Званівці, наприклад, колгосп мав 14 корів,
конюшню в церкві і один вантажний автомобіль. За згадками переселенців,
мешканці села прийняли їх добре, а взимку майже 100 родин жили по хатах
званівчан. Тільки на другий рік для всіх було побудовано хати.
Тяжка, клопітка праця селян дала свої наслідки. Зростав добробут
колишніх переселенців, народжувалися та виростали діти, розквітали села.
Діють тут хор та драматичний гурток. Зберігають львів’яни і пам’ять про
рідну землю, відроджують духовність. Сьогодні в кожному селищі
побудовано храми – власним коштом та власними руками [17].
Таким чином, все сказане дає підстави зробити висновок, що у 1939 – 1970
х рр. населення Західної та Центральної України відіграло значну роль у
створенні економічного потенціалу Донбасу, збереженні української
духовності. Нащадки цих переселенців стали корінними “донеччанами” і
продовжують трудові та культурні традиції регіону.
Перші переселенці прибули в Донбас з території Західної України,
Північної Буковини і Бесарабії у 1939 – 1940 рр., коли з метою
ліквідації тут безробіття почалося вербування працездатного населення в
промислові регіони республіки, особливо у вугільну галузь Донбасу, де
найбільш гостро відчувався дефіцит робочої сили. Цей процес проходив з
певними труднощами: вербувальні заходи проводилися за дуже короткі
терміни, не було диференційованого підходу до працевлаштування
переселенців, не завжди відповідали належному рівню соціально-побутові
умови, не враховувалися також мовний дискомфорт та характерна для
західних українців, поляків, євреїв їх глибока релігійність. Проте,
незважаючи на ці недоліки, частина мешканців Західної України, Північної
Буковини і Бесарабії залишилася у Донбасі та зробила вагомий внесок у
становлення його промислового потенціалу, збереження духовних традицій
українців.
Під час німецької окупації Донбасу вихідці із Західної України брали
участь у національному русі опору, акціях українського культурного
відродження у регіоні. Після визволення регіону з осені 1943 р. почалася
мобілізація робітників на відбудову промислових об’єктів з Полтавської,
Кам’янець-Подільської та інших областей України.
У післявоєнні та 1950-ті роки розв’язання кадрової проблеми Донбасу
вирішувалося шляхом демобілізації з лав Радянської армії, приїзду
працездатного населення з Західної, Центральної України та інших
регіонів за системою оргнабору робочої сили, за громадськими закликами.
Населення Донбасу поповнювалося також за рахунок західних українців,
депортованих з території Польщі.
У 60-70-ті роки значення органабору та громадських закликів з інших
областей сильно знизилося: у міру збільшення чисельності населення
Донецької області влада розглядала можливості для забезпечення народного
господарства робочою силою за рахунок власних кадрових резервів. Проте й
у ці роки прибували переселенці з Західної та Центральної України, які
брали участь у розвитку економічного потенціалу Донбсу, збереженні
духовних традицій українського народу.
література:
1. Национальный состав Советской Украины. – Б. в., 1925. – 130 с.
2. Социальное развитие Донецкой области: Цифры и факты. – Донецк: Обл.
упр. статистки, 1991. – 135 с.
3. Суюсанов Л.І. Вихідці із Західної України, Північної Буковини і
Бесарабії на шахтах Донбасу (вересень 1939 – червень 1941 рр.) // Нові
сторінки історії Донбасу. – Кн.7. – Донецьк: Вид-во Донецького
державного університету, 1999. – С. 153 – 160.
4. Малахова Т.В. Участь трудящих Поділля у відбудові і розвитку Донбасу
(1944 – 1950 рр.) // Український історичний журнал. – 1975. – № 7. – С.
101-105.
5. История родного края (Часть вторая). Учебное пособие. – Донецк:
“Кардинал”, 1998. – 320 с.
6. Лаврів П. Історія Південно-Східної України. – К.: Українська
Видавнича Спілка, 1996. – 208 с.
7. История рабочих Донбасса: В 2-х т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т. 2.
– 431 с.
8. Із довідки ЦК ЛКСМУ “О мобилизации комсомольцев и молодежи для
восстановления угольной промышленности Донбасса по состоянию на 1 мая
1944 г.” // Архивы Украины. – 1973. – № 4. – С. 30-31.
9. Алфьоров М. Слідами депортації // Донеччина. – 2000. – 2 червня.
10. Державний архів Донецької області. – Ф. 5895. – Оп. 3. – Спр. 1.
11. Державний архів Донецької області. – Ф. 424. – Оп. 10. – Спр. 30.
12. Державний архів Донецької області. – Ф. 5895. – Оп. 3. – Спр.14.
13. Державний архів Донецької області. – Ф. 5895. – Оп. 3. – Спр. 69.
14. Державний архів Донецької області. – Ф. 5895. – Оп. 3. – Спр. 229.
15. Державний архів Донецької області. – Ф. 5895. – Оп. 3. – Спр. 233.
16. Национальный состав населения СССР: по данным Всесоюзной переписи
населения 1989г. – М.: Финансы и статистика, 1991. – 160 с.
17. Алфьоров М. Бойки на Донеччині // Спадщина. – 1997. – № 30
(грудень).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
