.

Розвиток поглядів на естетичну функцію мови (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
272 6176
Скачать документ

Реферат на тему:

Розвиток поглядів на естетичну функцію мови

Естетична функція мови художньої літератури виявляється у розгалуженій
системі естетичних значень, що актуалізуються у різнотипних образних
структурах тропеїчного та нетропеїчного характеру. Закони художньої
семантики мають специфічні ознаки у поезії, драматургії та прозі.
Естетичне перетворення слова у поезії, за Б.Ларіним, є максимальним
порівняно з прозою та драмою [6]. Семантична та емоційна напруга у
поетичному слові виникає завдяки наявності опосередковувального чинника
між словом й образом у прозі і відсутністю подібного чинника у поезії,
що О.Потебня називав дійсністю слова [9, с.77].

Якщо схему прозового дискурсу можна репрезентувати як триступеневу
“зміст – система образів – художній смисл”, то у поезії вона матиме
двоступеневий характер: “система образів – художній смисл”. Важливо
підкреслити, що в мові художнього твору досліджуються не всі, а (лише
мовні засоби, використані письменником задля оформлення художнього
образу( [17, с.16]. При цьому поняття художності, образності не повинно
зводитися лише до тропів, фігур поетичної мови і т.п. (Очевидно, справа
не в самих образних виразах, а у неминучій образності кожного слова,
оскільки воно підноситься з художньою метою …в плані загальної
образності(, – писав О.Пєшковський [8, с.158].

Загалом питання естетичної функції мови, актуалізація її значущості бере
початок в Аристотеля. Увага автора (Поетики( зосереджувалася в основному
не на семантичній (внутрішній) стороні художнього мовлення, а на так
званій зовнішній (до уваги бралися евфонія слова, ритміка, фігури, типи
мовлення тощо). Навіть там, де йшлося про семантичну аргументацію
термінів і категорій поетичного мовлення, перевага надавалася
(зовнішнім( структурам і моделям, а не прирощенню смислу, не змінам
семантичної ваги слова у словосполуках. В Аристотеля ще незримий дух
самої мови, бо (суто внутрішні, суто психологічні передумови мистецтва
його власне не захоплюють( [1, с.5].

Важливими явищами у розвитку теоретичних поглядів на естетичну функцію
художнього слова були праці Н.Буало (Мистецтво поетичне(, Г.-Е.Лессінга
(Лаокоон, або Про межі малярства і поезії(, дослідження Д.Дідро.

Чимало своєрідного у витлумаченні естетичної функції зустрічаємо у
працях українських вчених XVII-XVIII ст. Найглибше порушує це питання у
своїх роботах Ф.Прокопович: (до якої б мови не вдавався автор, він
повинен говорити так, щоб брати за зразок чисту вживану мову( [12,
с.480].

На початку ХІХ ст. мовознавство зайнялося вирішенням проблеми слова і
словосполук насамперед у функціональному плані. Вперше питання
смислового наповнення слова у художніх творах було ґрунтовно розглянуто
у працях видатного мовознавця О.Потебні. Його вчення про так звану
двоплановість слова, мови у художніх структурах і сьогодні не втратило
своєї теоретико-пізнавальної ваги. Учений значну увагу приділяв зв’язку
природної мови з мовою мистецтва. Торкаючись питання генезису мови і
мистецтва, він відзначав, що слово і поезія зосереджують все естетичне
життя народу, містять зародок інших мистецтв. Мова мистецтва і природна
мова мають, за вченням О.Потебні, багато спільного, але вони не тотожні
одна одній. Мова мистецтва за своїм характером більш загальна порівняно
з природною мовою. На цій основі ґрунтується універсалізм і
багатозначність художньої умовності, що характеризує специфіку мистецтва
у його зіставленні з іншими формами людської діяльності. Однак мова
мистецтва неможлива без природної мови, оскільки (Мова у всьому своєму
об’ємі і кожне окреме слово відповідають мистецтву, при цьому не лише за
своєю стихією, а й за способом їх з’єднання( [10, с.19].

О.Потебня розглядав слово насамперед як “творчий акт мовлення, а не як
комунікативну одиницю” [9, с.19], виділивши у слові три структурні
елементи: 1) “зовнішній знак значення” – єдність звуків; 2) “внутрішній
знак значення” або “уявлення” – пряме значення; 3) “саме значення” –
переносне, контекстуальне значення [11, с.181]. Він звернув увагу
головним чином на другий елемент, який назвав, за В. фон Гумбольдтом,
внутрішньою формою слова. Образне значення слова, на його думку,
розкривається у художньому контексті й особливо прозоро в поетичному, де
його внутрішній зміст набуває гнучкості, варіативності, починає жити
особливим життям, поєднуючи старі й нові уявлення, наповнюючи їх новим
змістом і цим самим створюючи новий образ (нову внутрішню форму).

Проголошений І.Франком наприкінці ХІХ ст. метод індуктивної естетики на
чільне місце висував естетично використовуваний мовний матеріал твору.
Вперше було звернено увагу на матеріальний та ідеальний аспекти слова в
їх органічній єдності з образом та ідеєю твору. Особливо наголошує поет
на ролі зорових, слухових, дотикових, смакових і нюхових почуттів,
відбитими у мові художнього твору. І.Франко надавав великого значення
естетичним властивостям мови ще в її системному (“холодному”) вимірі і
називав мову (скарбівнею людських досвідів, спостережень, поглядів і
чуття…( [15, с.129]. Якщо в концепції О.Потебні домінувало вчення про
мистецтво мови, то в естетичній концепції І.Франка, крім уваги до
мистецтва слова, з особливою силою виявлялася увага до естетичної
функції мови, зокрема щодо поезії Т.Шевченка.

Зацікавлення гносеологічною природою мови й органічно пов’язаними з нею
комунікативною та естетичною функціями (праці В. фон Гумбольдта,
Х.Штейнталя й особливо О.Потебні) у 2-ій половині ХІХ – поч. ХХ ст.
значно зросло. Думка В. фон Гумбольдта про мову як постійну (роботу
духу, сутність в її почуттєвій і духовній значимості( [5, с.70], що
зробила свій крок в естетичному напрямку, у Б.Кроче та К.Фослера була
гіпертрофована і доведена до рівня естетичного ідеалізму. Саме К.Фослер
зробив спробу (розчинити мову( в естетиці: (Історія мовного розвитку є
не що інше, як історія духовних форм вираження…( [14, с.239].

Французькі дослідники (Ш.Баллі, А.Сеше, Ж.Вандрієс) рішуче виступили
проти спроби К.Фослера та його однодумців розчинити мову в естетиці та
протиставити психологічні категорії граматиці. Наголошуючи на еволюції
мовних образів Ш.Баллі стверджує, що: “мова завжди має потребу в
образах…, самі образи створені для того, щоб служити природною функцією
мови. …нові образи безупинно і повсякчасно виникають лише тому, що
необхідно замінити старі…”, тому “було б глибокою помилкою вважати, що
образна мова – насамперед плід естетичних потреб нашого розуму і що до
неї вдаються тоді, коли прагнуть повити свою думку в привабливу форму”
[там само]. Навпаки, у самій національній мові – як системі – закладені
властиві їй образи, засоби до творення мовної образності. Майстерність
художника слова передбачає й потребу глибокого знання цієї природної
образності, уміння використовувати її компоненти, засоби для створення
своєї, індивідуальної образності, що становить його творчий почерк.

Розглядаючи поетичне слово як самоцінну реальність у її відношенні до
буденної мови, варто звернутися до концепцій М.Хайдеґґера та
Ґ.-Ґ.Ґадамера про онтологічну природу поетичного тексту. Так,
М.Хайдеґґер констатує, що поезія – це “радше сон, ніж дійсність, радше
гра словами, ніч велич дії. Вона є самою безневинністю і не тягне за
собою жодних наслідків. Бо що ж може бути безпечнішим, ніж самі слова?
Поезія… творить у царині мови, мова є її матеріалом” [16, с.347]. Тому
слово є сущим, поезія – це буття, і перше загрожує другому, бо “вона
(мова) є небезпекою з небезпек, бо власне вона й створює саму можливість
небезпеки. Небезпека – це загроза для буття з боку сущого” [там само,
с.348].

Розгортання цієї думки, на наш погляд, є продуктивним для розуміння
основоположних засад філософії поетичної мови. М.Хайдеґґер конкретизує
зміст цієї “загрози”, стверджуючи що: “Лише мова вибудовує простір, у
якому під загрозою є все буття, простір, у якому можна заблукати; таким
чином, вона створює можливість втрати буття, тобто власне небезпеку…
Лише там, де є мова, є світ… І, у свою чергу, лише там, де є світ, є й
історія… Завдяки мові людина має можливість бути історичною. Мова… є
чимось, що окреслює найвищі можливості самої людської природи” [16,
с.349-352]. У такий спосіб М.Хайдеґґер висловлює думку, що основою
людського буття є мова, а “поезія як становлення буття є прамовою”, бо
саме у поезії “людина зосереджується на самих основах власного
існування” [там само, с.357].

Концепція поетичного слова як реальної сутності викладена Ґ.-Ґ.Ґадамером
у статті “Про вклад поезії у пошук істини”: “…усе проголошене… словом
існує, причому настільки переконливо, що деколи й сам поет не
здогадується, що саме він сказав його” [3, с.389]. У певних тезах своїх
теоретичних міркувань Ґ.-Ґ.Ґадамер підходить упритул до концепції
М.Хайдеґґера, по-своєму проектуючи її у світ поезії, оскільки
“…поетичне слово своєю наявністю засвідчує нам наше існування” [там
само, с.391].

На початку ХХ ст. ряд лінгвістів (В.Виноградов, Б.Ларін, О.Пєшковський,
Л.Щерба, Л.Якубінський та ін.) порушили питання словесного оточення як
умову, що породжує нові відтінки значень слів – (комбінаторні
прирощення( (Б.Ларін), про естетичне значення як (потенційну величину(,
про семантичні обертони слів, що не мають своїх знаків у художньому
мовленні, про естетичне значення граматичного звучання думки, про
естетичну (навмисність(, про незамкненість художнього уявлення, про
мовну символіку як стимул до нових багатооб’ємних асоціацій
(В.Виноградов), про мовну тональність та багато інших словесно-художніх
категорій. Власне, ці питання розвивалися у подальших дослідженнях з
проблем естетики мови (пор. праці М.Бахтіна, О.Білецького,
Л.Булаховського, Г.Винокура, В.Жирмунського, Ю.Тинянова та ін.).

j

l

$&

@

LВ. Григорьєва, І. Грицютенка, С.Єрмоленко, М.Жовтобрюха, В. Карпової,
І. Качуровського, А.Коваль, В. Кожинова, О.Кондрашової, Г.Левченка,
В.Масальського, В. Неборака, В. Ніколаєва, Л. Новикова, С.Павличко, М.
Павлишина, П. Плюща, Л. Скрипник, П.Савчака, С.Саржевського,
Л.Ставицької, Р.Харчук, В.Чабаненка та ін.) пов’язаний насамперед з
дефінуванням понять естетика мови, мовна естетика тощо.

Естетична функція мови та її зв’язок із мовною експресією виявляється
найбільшою мірою в художній літературі, оскільки художня література – це
мистецтво слова, це та галузь людської творчості, яка взагалі неможлива
без естетично спрямованого й лінгвістично осмисленого слова, той
різновид мовної дійсності, який розвивається на ґрунті використання всіх
зображально-виражальних засобів мови з естетичною метою.

Так само як ми не можемо правильно проаналізувати у філософії поняття
“об’єктивне” без його взаємозв’язку з поняттям “суб’єктивне”, так і в
естетиці – прекрасне знаходиться у певному взаємозв’язку з потворним, а
високе – з низьким, трагічне – з комічним [2, с.14]. Тому предмет
естетики не можна обмежувати лише вивченням прекрасного чи величного.

Під мовною естетикою ми розуміємо закономірності реалізації
загальномовних естетичних понять лаконічності, витонченості вислову,
динамізму, змістовності тощо, специфіку вираження основних естетичних
категорій – прекрасного і потворного, піднесеного й низького,
драматизму, трагічного й комічного, героїчного тощо – мовними засобами.

Естетична функція мови багатогранна. Вона поширюється на всі сфери
сприйняття суб’єктом навколишнього світу, оскільки це сприйняття, будучи
інтелектуально-поняттєвим, виражається у слові, висловленні.

Розв’язання проблеми виразності мови багато в чому залежить від того, що
розуміти під естетичним (гр. aisthetikos – почуття, сприймання). Так,
В.фон Гумбольдт “заслугою” і “недоліком” мови вважав “не те, що здатна
відобразити мова, а те, на що ця мова надихає і до чого спонукає завдяки
власній внутрішній силі” [5, с.70]. За його концепцією, мова є активним
посередником між світом і людиною, стає для народу органом мислення і
сприймання, є народжувачем і вихователем усього високого і вишуканого,
що притаманне людству. Однак ці особливості мови (високе і витончене)
можна відчути лише у зв’язному мовленні як частині мови, бо “кожна мова
є актом її реального породження” [там само, с.324] і засобом вираження
думок і почуттів людини.

Отже, естетична суть мови зумовлена творчою діяльністю народу, сумою
почуттів, які він вклав у неї, й полягає у здатності збуджувати
естетичні смаки й оцінки.

Багатьох послідовників В.Гумбольдта привернуло увагу в цьому вченні те,
що кожна мова має “внутрішню форму”, яка увібрала риси національного
менталітету. Так, І.Огієнко довів, що у мові позначився дух її носія –
народу, що кожна мова – це вираз національної психіки, національного
“Я”, і на основі цих положень вивів поняття культурності української
мови [7, с.22].

При дослідженні естетики мови важливим є питання: що слід відносити до
естетики мови, а що – до естетики мовлення. Коли аналізується мова
певного письменника, особливості його естетичного ставлення до мови,
звичайно детермінуються його індивідуальною поетикою. Подібні
особливості виступають як характерні риси мовлення певної особи й можуть
бути далекими від естетичних ознак мови взагалі. У таких випадках
говорять про естетику мовлення, а не про естетику мови. Саме таку
естетику мови та естетику мовлення слід розрізняти. Перша належить до
самих ресурсів та можливостей мови, а друга – до реалізації подібних
ресурсів та можливостей у тому чи іншому тексті, в того чи іншого
письменника.

Говорячи про естетичну специфіку мови, ми маємо на увазі два аспекти
поняття “естетичне”. По-перше, естетичне часто розуміють як художнє,
використовуючи ці слова як синоніми. По-друге, виходячи з первинного
значення слова, під естетичним мають на увазі чуттєве, тобто здатність
певним чином сприймати й бути сприйнятим почуттями. При виявленні
естетичної специфіки поетичної мови ми маємо на увазі єдність цих двох
аспектів: художнього й емоційного.

Слід зазначити, що питання естетики мови – це не лише проблема мови
художньої літератури, як звичайно вважають, це й проблема літературної
мови загалом, в усіх її функціональних різновидах.

Мовна естетика у письменника (прозаїка чи поета) звичайно спирається не
лише на нове у самій мові, але й на глибоке тлумачення й осягнення,
осмислення наявних ресурсів мови, її прихованих деколи потенцій.

Естетика мови (чи, вужче, естетика художнього мовлення) є невіддільною
від художності у широкому розумінні цього слова. Тому мовна естетика
художнього твору в мовностилістичному плані є невіддільною від простоти
й лаконізму, оригінальності й новизни вислову, від мовностилістичних
засобів актуалізації та інтимізації вислову, від ідіоматичності не лише
фразеологізмів, а й речень, абзаців, надфразних єдностей. Естетику мови
творять елементи усіх рівнів мови – концептуального, лексичного,
синтаксичного, фонетичного.

Відомо, що естетизація мови (мовних засобів) є однією з основ мовної
експресії. Завдяки естетизації елементи мови глибше осмислюються, стають
точнішими, яснішими, впливовішими і стилістично виразнішими.

Головною ознакою естетичності як філософської категорії є почуттєва
оцінність. Естетичне, емоційно-оцінне становлять нерозривний
соціально-психологічний комплекс людської свідомості, а, значить, і мови
[17, с.160]. Тому під час аналізу художнього твору з акцентуванням на
його мовну естетику ми, говорячи про естетичне, обов’язково беремо до
уваги й емоційне.

Мовна естетика, а відповідно й мовна експресія, що постає на ґрунті
естетичного, притаманна усім формам, стилям і рівням загальнонародної
мови. Вона, як і естетична функція мистецтва взагалі, спирається на
уявлення людини про вищу естетичну цінність, тобто про прекрасне.

Перш за все мовна естетика виявляється при народженні нової, свіжої,
образної думки, при мовотворчості (не тільки в художній літературі, а й
у фольклорі, публіцистиці чи ораторському мовленні). Мова художнього
тексту стає естетичною тоді, коли вона виходить із залежності від
традицій, відокремлюється від звичайної та буденної мови.

До основних естетичних (лінгвостилістичних) прикмет художньої мови, або
загальномовних естетичних категорій, належать: глибока змістовність,
влучність, стилістична гнучкість і витонченість вислову; ритмічність,
благозвучність (разом із благозвучністю та какофонією); інтонаційне
багатство, полісемантичність, динамізм тощо. Всі ці категорії, діючи на
реципієнта естетично, сприяють виникненню мовної експресії.

Оскільки естетична свідомість письменника відбиває світ у формі
естетично значущих, як правило, художніх образів, засобами формування й
передачі цих образів виступають елементи мови, які організовуються в
систему тропів. Найскладнішим, найдієвішим засобом естетизації й
експресивізації художньої мови, на думку багатьох лінгвістів [4; 17], є
метафора.

В естетичному оформленні та в експресивному тонуванні художнього тексту
неабияка роль належить також деяким стилістичним фігурам та прийомам,
організації тексту, фонетичному рівню. До експресивізації на естетичному
ґрунті схильні елементи всіх структурних рівнів мови, але не однаковою
мірою. Найбільшу “схильність до неї виявляють елементи лексичного й
фразеологічного рівнів, меншу – словотворчого й фонетичного, ще меншу –
граматичного” [17, с.47].

Говорячи про мовну естетику, не можна не згадати про так звану естетичну
“зарядженість художнього тексту” [13]. (Естетична зарядженість
художнього тексту витворює (силове поле(, в якому (намагнічуються(
навіть стилістично нейтральні, документальні чи будь-які інші елементи.
Це (намагнічування( відбувається завдяки широкому образному звучанню
твору, підтексту, практично невичерпним асоціативним зв’язкам тощо( [там
само, с.13].

Естетична функція мови є однією з основ мовної експресії. Все в мові, що
є само по собі прекрасним, викликає уяву про незвичайне й небуденне і
творить це прекрасне, незвичайне і небуденне, допомагає інтенсифікувати
стилістичну виразність, творить різноманітні художні образи – прекрасні,
потворні, піднесені чи низькі. Особливістю мовної естетики художнього
слова є те, що слово у тексті, наділене особливою естетичною функцією, є
індивідуалізованим, неповторним за своїм використанням. Тому розкриття
контекстуального значення, естетичної значущості мовних одиниць є одним
із найважливіших завдань у дослідженні мовної естетики художнього
тексту.

Література

Арнаудов М. Психология литературного творчества. – М.: Прогресс, 1970. –
654 с.

Бровко М.М. Предмет естетики і мовознавство: Конспект лекції з курсу
естетики. – К.: КДЛУ, 1994. – 24 с.

Ґадамер Г.-Г. Про вклад поезії в пошук істини // Возняк Т. Тексти та
переклади. – Х.: Фоліо, 1998. – С. 380-391.

Глазунова О.И. Логика метафорических преобразований. – СПб:
Филологический факультет СпбГУ, 2000. – 190 с.

Гумбольдт фон В. Избранные труды по языкознанию / Под ред. проф.
Г.В.Рамишвили. – М.: Прогресс, 1984. – С.70, С.324, С.329.

Ларин Б.А. Эстетика слова и язык писателя. Избранные статьи. – Л.:
Худ.лит-ра, 1974. – 443 с.

Огієнко І. Українська культура. – К.: МП “Абрис”, 1991. – 272 с.

Пешковский А.М. Вопросы методики родного языка, лингвистики и
стилистики. – М.-Л.: Госиздат, 1930. – 411 с.

Потебня А.А. Из записок по русской грамматике: В 4-х т. – М.:
Просвещение, 1968. – Т.3. – 551 с.

Потебня А.А. Эстетика и поэтика. – М.: Искусство, 1976. – 614 с.

Потебня О.О. Естетика і поетика слова: Збірник. – К.: Мистецтво, 1985. –
302 с.

Прокопович Ф. Риторика. Перевод проф. М.Петрова. – К.: Труды Киевской
духовной академии, 1858. – 564 с.

Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). – К.: Правда
Ярославичів, 1998. – 448 с.

Фослер К. Позитивизм и идеализм в языкознании // В.Звегинцев. История
языкознания ХІХ и ХХ веков в очерках и извлечениях. В 2-х ч. 2-е изд.,
доп. – М.: Учпедгиз, 1960. – Ч.1. – С.189-256.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020