Реферат на тему:
Роман Валерія Шевчука “Тіні зникомі”, місце національної ідентичності у
творчості Валерія Шевчука
Філософія української історії спрагло чекала на появу твору, про який
буде йти мова далі. Це не рафінований філософський трактат чи збірник
статей новочасних мудреців, а роман Валерія Шевчука “Тіні зникомі” [1],
стосовно якого (тут напрошується зіставлення з В. Винниченком, котрий
свій твір “Слово за тобою, Сталіне” окреслив як політичну концепцією в
образах) сама по собі зринає кваліфікація: філософська концепція в
образах. Водночас така оцінка, в багатьох відношеннях неординарного й
несподіваного твору, говорить украй мало. Роман В. Шевчука є філософією
пізнання людини, роду, народу. Є розмислом про складну діалектичну
амбівалентність усього в цьому світі, живою захоплююче-цікаво
вибудуваною дискусією із рядом усталених у науковій думці стереотипів.
Цей несподівано-вражаючий твір видається нам і гостросюжетним, але
невидимим для безстороннього ока діалогом із рядом посутніх моментів у
положенні Д. Чижевського, котрий у своїх “Нарисах з історії філософії на
Україні” [2, с.21] писав: “Риси духовності бароко залишились в
українському національному типі аж досі. Основна духовна риса бароко це
“декоративність”, що цінить більше широкий жест, ніж глибокий зміст, –
більше розмах і кількість, ніж внутрішню якість, більше – вираз, форми
вияву змісту, ніж зміст самий, одним словом – цінить більше “здаватися”,
ніж “бути” (тут і далі підкреслено мною. – В.С.). Але в психічній сфері
прагнення до “декоративности”, до широкого жесту, до “імпозантности”
природно веде до певної ілюзорної пишноти та маєстатності, за якою,
може, немає достатньої духовної підпори, веде до певного “психічного
авантюризму”, що відбивається і в житті і в культурній творчості.
Залишили слід, розуміється, і глибші та значніші риси барокової
духовності – прагнення до великого та до безмежності, відсутність страху
перед сполученням протилежностей (синтез християнства та античності в
західно-європейському бароко, що відбилося і в українському). Духовно
споріднений з бароко романтизм теж знайшов в Україні в ХІХ столітті
глибокий та широкий відгук, – і дивним чином впливи романтики тягнуться
протягом цілого століття, навіть і через ті часи, що були максимально
“антиромантичні”.
Роман Валерія Шевчука “Тіні зникомі” стверджує домінанту “бути” над
“здаватися”, гостро спраглу, настійно необхідну, а головне – можливу в
українській людині. Бо крізь “тіні зникомі” “людей дому”, “людей лісу” і
“людей світу” проступає освячена вищою силою і Вічною Книгою воля до
дії. Зі сторінок цієї дивної своєю магнетичною притягальністю книги
постають люди барокової доби, коріння й віти родового дерева Темницьких.
Таїна багатьох з-посеред них, наймужніших, ховалась у причетності до
великого задуму Мазепи, сама згадка імені котрого могла коштувати людині
голови. Особливо ж у ті часи (а про них і йдеться в романі), коли,
здавалося, були остаточно знищені паростки вільнодумства та
вільнолюбства в народі, освічені та майновиті представники котрого
упокорилися під російським берлом. “У цій дивній країні, – говорить
Вічний Жид, – не потрібно вистежувачів, бо в душах людей тут віковічно
засіяний страх” [1, с.216]. Піддати сумніву це гірке й правдиве
спостереження випадає на долю 33-літнього Теодозія Темницького –
наймолодшого зі старовинного роду, саме наймення численних нащадків
котрого мов би символізує як затемнену та глибоку сховану минувшину, так
і вкрай тяжку дорогу до її осягнення. Та все ж – і то у спосіб
опоетизовано-романтичний – діаманти високого одкровення і як наслідок –
пізнання родової таємниці потрапляють до рук найдостойнішого. Ті
діаманти – то послане Всевишнім прозріння, яке настає від пророче
прочитаних і потрактованих Теодозієм рядків Вічної книги – Біблії:
”Господи, – з жахом прошепотів я. – Адже в цьому місці, в цій Долині
Видіння йдеться про мою батьківщину – Русь, чи Малоросію, чи Україну.
Саме вона тепер, як місто, сповнене галасом, гучне й веселе, а наші
побиті – не побиті мечем і не повмирали на війні” [1, с.16]. По
несподіваному – прояснено-болісному і прозірливому прочитанні Теодозій
“заснути вже не міг. Ходив з кутка в куток, і лице мені палало. Бо таки
знайшов нитку до клубка, і пророчий текст у мені просвітився, й засяяв,
і заблищав, як ті діаманти, що їх сьогодні розглядав. Але ті діаманти
були мертві, хоча не мертвими вони були для господарів цього дому; мої ж
діаманти, щойно знайдені, були коштовніші тих, адже знайшов їх на
сторінках Вічної книги” [1, с.17].
Талант прочитання Вічної книги вестиме героя роману найкрутішими
стежками, даватиме снагу і силу, рятуватиме від гніву і зневіри. І
благословить на дорогу самопізнання, прямуючи якою тільки й стане йому
можливим зрозуміння найпосутніших речей. Через Вічну книгу, через пораду
з великим Сковородою пролягає дорога до себе, до родоводу і водночас –
до філософії історичного буття свого народу-великомученика.
Матеріалізується ж цей шлях в прояснено-очисному струмені
сповідальності, яка може бути притаманна хіба щоденникові. Власне, сам
герой, він же наратор, не раз прохоплюється, що от, мовляв, у щоденнику
він уже зробив повніший запис, а тут подає стисліший виклад певної події
чи її пережиття. І хоча в творі відсутні властиві для щоденника вказівки
на день чи рік, та в ньому гостро присутня схвильована і потужно
хвилююча мандрівка в царину психології людини. В буквальному ж розумінні
мандрівка розкриває суть єства того, хто запрагнув осягнути власну
самототожність, своє призначення на отчій землі, котра п’янить і чарує,
як поїздки крізь ліс: “Ліс навколо співав. Засипаний росою і залитий
ранковим сонцем, від чого кожна крапля перетворюється в коштовний
самоцвіт, що грав і вилискував барвами. Ліс дихав глибоким, запашним,
настояним на квітах і травах, подихом, ніби й справді був велетенською
істотою на тисячі ніг, тьми тисяч голів і тьми тисяч схованих у тих
головах розумів. Ліс дивився міріадами очок, що ними й стала ранішня
роса, а найбільше його око стояло, плутаючись у горішньому гіллі
найвищих дерев… Дивлячись на все й відчуваючи, я пізнав дивне
наповнення, нестям, захват і надпорив” [1, с.192-193].
Описів мандрівок у творі чимало, і більшість є знаменними. З-поміж них
перша, коли герой несподівано залишає службу і вирушає до рідного порогу
– це “дощова дорога до таїн роду”, інша “пилява – до таїн рідної землі у
ширшому контексті”, коли він їде в родове гніздо Василя Капніста
Обухівку на довірчу з ним зустріч [1, с.210], – гостро спонукають до
порівняння не тільки з подорожніми записами Дмитра Туптала чи Йоасафа
Горленка, відбитими в їх щоденниках, зі “Странствованіями” Василя
Григоровича-Барського чи розлогим щоденником Пилипа Орлика. Тут контекст
виразно розширюється до зіставлення окремих розділів роману Валерія
Шевчука зі знаним у Європі жанровим різновидом щоденника чи діаріуша –
годоепоріконом або ж ітінераріумом, в котрому неодмінним є опис
подорожі. І хоча Тодось Темницький численні свої подорожі з метою
пізнати таїну роду і Вітчизни фіксує для самого себе ширше (“Цю
мандрівку я докладно описав у щоденнику, нотуючи все цікаве дорогою, так
склався своєрідний дорожній нарис, через це докладніше тут її не
описуватиму, а тільки вводжу короткі виписки…” [1, с.210]), а тут
поданий стислий варіант тих записів в ореолі такої натхненної і високо
поетичної мови, котра зайвий раз потверджує слушність зіставлення
багатьох подорожніх сторінок роману з традиціями європейських поетичних
описів подорожей, з-поміж котрих найбільш знані – “Поїздка до Москви”
(“Jezda do Moskwy”) І. Кохановського чи “Dekretos akroama…” (1585) A.
Римші, пізніші в часі – “Przewa?n? legacyj?…” (1633) С. Твардовського чи
“Poselstwo wielkie St. Chom?towskiego… do Turek” (1732) Ф. Гошчинського.
Отож прозова перієгеза (periegeza – так звучало грецьке визначення
прозового опису подорожі) тяжіє до натхненного українського
годоепорікону, в ореолі якого оживає краса України – чи то
білорусько-українського пограниччя (в котрому й знаходиться родинне
гніздо Лісовичі), чи Гетьманщини з її містами, Мазепиними церквами та
людьми: “Особливо зацікавила, – фіксує Теодозій Темницький, – будова
Чернігівського колегіуму з його напрочуд орнаментованими стінами, а ще
дім на Валу, який місцеві жителі звуть Мазепиним. Отже переді мною
поставала культура, творена за цього загадкового гетьмана, довіреною
особою якого був мій прадід, і вона, наскільки тямлю в архітектурі, була
питома, на жодну з інших, які мав нагоду бачити, стилем неподібна… Ось
чому я так довго розглядав отой невеликий, але дивовижно химерно
прикрашений складним орнаментом Мазепин дім…” [1, с.212].
?
‚
V
o
u
Mрну трубу так любив спостерігати батько Теодозія – Михайло Темницький.
Йому відкривався тоді світ, в якому “ані початків, ані закінчень, відтак
сприйняв і зрозумів, що безмежжя – це і є ніщо, а водночас усе… Зрештою,
й абсурд життя – ніщо інше, як частка його незбагненного вічного розуму.
Отож упокорися духом, комашко мала, мислячий очерете! Бери на плечі
хреста і йди на свою Голготу. Побіч тебе розіпнуть злодіїв: один дістане
волю, а інший з тобою помре. Один покається, а інший – ні, і це значить,
що все почнеться спочатку, адже кожен початок витікає з кінця. І в цьому
великому колі, що вічно обертається, ти, комашко мала і мислячий
очерете, твори й живи як хочеш. І ніхто ніколи тебе не покарає, бо
покараєш і судитимеш ти себе сам, адже ти – частка його. Одне бережи і
плекай: не втрачай тієї частки. Бога заради, не втрачай! Інакше світлі
душі не вплетуть ще однієї лунки в безконечній сітці світу та всесвіту
нашого!
Такі дивні думки навідали мене тієї ночі, і, я був цілком певний, що то
не мої думки, а мого батька, адже для того, щоб їх дістати, він і
наближався, за допомогою астрономічної рури, до неба, аби ті думки там
прочитати” [1, с.268]. А втім не батькові, а таки синові відкрився
“образ розуму, що має мудрість”, а за нагороду в знак подолання шляху
пізнання була дарована істина: “Пізнати – це зрозуміти”, – саме це я й
хочу покласти каменем під свою мислительну споруду” [1, с.268].
Вже найдавніша і тому перша таємниця роду – справжня доля прадіда
Григорія Васильовича Темницького, “заїлого патріота” і досвідченого
конфідента Івана Мазепи – дарує наймолодшому Темницькому щастя віднайти
тайник із цінними паперами: “Відтак ті, що мають ще тайники, в яких
заховують того духа, ще не є пропащі, бо не позбулися божої ласки. І ті
тайники в них – захована іскра, яка жаріє, доки живе в них дух. Дух же
вічний, а рабство, хоч і яке довге в часі, завжди тимчасове” [1, с.86].
Ось цей мотив стає відправним на тернистій дорозі, саме він дає снагу
наймолодшому Темницькому подолати увесь правдивий драматизм обставин,
суть котрих у тому, що “отчій дім і дім рабства для нас одне і те ж.
Отож і шукаємо в отчому домі тайники живого духу і часом їх знаходимо,
як це трапилося мені” [1, с.86].
За гетьманства Кирила Розумовського – останнього, хто ще намагався
утримати Козацьку державу, дід Петро Григорович року 1757 вибудував
церкву й родинну усипальницю під нею. У ній тепер прадід і дід, батьки,
дядьки, брати й сестри Теодозія. Близький до щоденникового той запис, де
Теодозій звіряється, що в тій усипальниці пробував “в особливому
піднесенні, в особливому осяянні, як воно не дивно звучить, і тільки
тепер пізнав, що вже справді вдома, бо той дім нагорі – дім тимчасовий,
а цей – вічний” [1, с.59]. З прахом предків – їх тінями “зникомими” –
веде свою розмову той, кому наснага і Боже провидіння допомагають
наблизитися до розгадки таємниць – і роду, і народу. В результаті
просвітлення перших постане сімейна хроніка, а наслідком осмислення
других – “Історія Русів”. Звершення цих творів стало відповіддю “на
погук вічності”, який першим почув старший брат Петро Михайлович. Він –
учасник усіх війн, що були на його віку. Повернувшись на старість у
родинне гніздо, зумів зібрати все можливе, що стосувалося прадавнього
роду Темницьких, і навіть розпочав писати історію рідної землі. Та
віднайти ниточку до таїни душі “тіней зникомих” не встиг, бо ж
тимчасовим є “дім нагорі”. Ремінісценції самого Валерія Шевчука (роман
“Дім на горі” став давно широко знаним і любимим) в його новому творі
починають жити новим життям, як і численні звертання до Біблії: “Жити за
натуральним правом – це будувати боже царство в середині себе (Лука,
ХVІІ-21). Царство ж боже не наслідують, бо воно не пожива, не питво, але
справедливість, і мир, і радість у Дусі Святім (До римлян ХІV, 18)”. Це
річ, гідна розмислу – із записів брата Петра Михайловича, спонукає героя
до дальшого думання й пошуків: “Мушу признатися, що думки Петра
Михайловича вельми суголосні з моїми, один тільки пункт для мене був не
зовсім збагненний: чому це людина, коли дбає тільки за народ свій, а рід
розсіює, народу не вбереже? Здається, брат натякав на нашого
прадіда-мазепинця” [1, с.65].
Мов би наслідуючи Климентія Зіновієва, котрий віддав багато хисту
детальному описові людської праці в найрізнорідніших формах її прояву,
Теодозій відтворює в своїй уяві величезні і натхненні дідові зусилля у
створенні родинного Дому Лісу в Лісовичах. Дід Петро Григорович (а Петро
– значить скеля, камінь!) “прийняв у душу цю землю”, вибудував,
власноруч володіючи багатьма вміннями, не просто гніздо, а “фортецю”,
“отаке маленьке, певною мірою відособлене царствечко” [1, с.90]. А
відходячи з тимчасового “дому нагорі”, дід зібрав родину й “проказав
казань, яку записав мій батько, і вона переховується в наших родинних
паперах” [1, с.105]. У щоденнику Теодозія цю казань доповнив запис про
“найразючіше”: дід під кінець життя “таки пошанував свого батька, а
нашого прадіда, визнавши його за достойного царства небесного, отже,
життя прадідове було в подвигу духовному, тоді як його – в пошуках хліба
життя” [1, с.106]. То власне далі за тим концептом на окреслення
домінанти в людській долі, а саме – “хліб життя” – постануть життєписи
дядьків – Йоасафа, Андрія, Григорія та власних батьків – Михайла та
матінки. Син останніх бажає “виділити особливішу увагу”, а говорячи про
силу характеру матері, часом нестримну, міркує, що та риса належить до
жінок “цілого малоросійського племені, які ведуть свій початок, як
вістить Геродот, від амазонок” [1, с.274]. Врешті, прецікаво
вибудовується наскрізна лінія від глави 2-ї “Дім лісу” до глави 12-ї –
“Ліс дому”: “Коли визначати за алегорію: ліс – це мій народ, кожне
дерево в тому лісі – окрема особистість, порода дерев – рід, власне дім
лісу, то не можна не відзначити іншої алегорії: ліс дому; адже так, як
окреме дерево має розширення у рід, плем’я, народ (до речі, в давнину
пожильців Полісся недаремне звали деревлянами), так само кожна людина
має розширення в глибину себе, а також і рід її, що я й позначаю
формулою ліс дому; йдеться про з’єднання у роді як певну субстанцію –
познаками того є історії людських душ, яких ряд я тут накреслив,
складені наступним поколінням із пізнаних дій – цей ліс так само
неосяжний і до кінця ніколи не пізнаний, як і ліс народу. Таким чином,
кожна людина – це не тільки її видимість, але й таїна, адже в кожній
знаходить прихисток і Господь, і Диявол, відтак часто вона сама стає
плацом для боротьби протилежних начал. Через це кожна людина – раз і
назавжди дана і вічно унікальна, ось на чому фундується ліс дому; він,
як і небо, як і Господь – безмежний, але пізнанню надається. Відповідно
й рід, складений із таких неподібних, видимих і таїнних іпостасей, теж
стає окремою субстанцією, образно кажучи, ніби живою істотою, складеною
із живих та мертвих частинок, але вони вмерлі тільки в тілесному
індивідуальному, а оскільки рід – субстанція духовного чину, хоча й
складена із матеріальних іпостасей, всі в ній, існуючі й неіснуючі,
однаково залишаються живі, поки живе рід” [1, с.290].
„Sapienti sat”[1, с.213], що означає “розумному вистачить” – таким може
бути найкоротший висновок після прочитання “Тіней зникомих”. Цей
незвичайний твір – дійсно для читача обраного. Його давно прагла
“українська душа”. Так само як спраглою вона була упродовж століть на
вікопомне одкровення –“Історію Русів”, автором якої (за художньою
версією письменника) став той, хто відтворив сімейну хроніку свого роду.
Є в романі гірке спостереження головного героя про те, що доля роду
Темницьких – у великих ділах програвати [1, с.74]. Постання «Історії
Русів» як праці, лише розпочатої старшим братом Петром, а завершеної
Теодозієм Темницьким, – рішучий розрив того замкненого кола (програвати
у великих ділах) дією, чином, великою справою, отим власне “бути”, а не
здаватись. В інтертекстуальному сенсі можна говорити і про своєрідний
діалог «Тіней зникомих» із «Мертвими душами» іншого українського
класика. «Тіні зникомі» є носієм ідеї про незнищенність пам’яті, про
відпруження енергії поколінь, матеріалізованої в постанні творів, правди
і сили котрих боялась правляча верхівка, через це переслідуючи і нищачи
їх.
Отож, образна тканина незвичайного типу історичного роману, як то було
притаманно українській культурі ХVІ-ХVІІІ ст., зорієнтована на
символічні структури, геральдику, алегорії, подвійний чи й потрійний
сенс. Цей дух знайшов відбиття, окрім ряду виразних філософських
алегорій, також і в оригінальному оформленні сімейної хроніки „Тіней
зникомих”, вдумливо підібраними ілюстраціями з творів українських
художників ХVІІІ-ХІХ ст. Тож словесні образи численної рідні у взаємодії
з портретами багатьох колоритних чоловічих та жіночих постатей і
народжують алегоричний підтекст, провокують на висновування глибинного
символічного змісту про нездоланну силу роду, котрому “нема переводу”.
Зайве говорити, як на тлі суперечливого сьогодення такі одкровення
волають до розуму і проникають у самісіньке серце.
ЛІТЕРАТУРА
Шевчук В. Тіні зникомі. – К.: Темпора, 2002.– 304 с.
Чижевський Д. Нариси з історії філософії України. – К., 1993.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
